Проєкт оцифрування львівських стародруків Оссолінеуму почався ще 2007 року яко частини програми “Оцифрування та консервація бібліотечної колекції Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві”, реалізованого за підтримки Ісландії, Ліхтенштейну та Норвегії в рамках програми Фінансові механізми Європейського економічного простору.
Завдяки ініціативі Вікторії Маліцької, уповноваженої Національного інституту ім. Оссолінських з питань співпраці із закордоном, відомої промоторки «Оссолінських зустрічей» у Львові, віднині ці скани стали доступні на сайті Нижньосілезької цифрової бібліотеки.
Перша львівська періодика заодно є і першими газетами, що виходили в Україні: в підросійській Україні перший тижневик – «Харьковскій Еженедельникъ» – з’явився лиш в 1812 році й проіснував тільки неповних три місяці.
Першу ж спробу видавати газету у Львові зробив друкар Антон Піллєр, що 1772 року прибув до міста, але про його «Avertissement» відомо те, що австрійська влада 11 січня 1774 р. доручила львівському окружному урядові заборонити Піллєрові друкувати ці «Повідомлення», оскільки робив він це без відповідного дозволу.
Шевальє Оссуді цього ж року звернувся по такий дозвіл і 15 січня 1776 року з друкарні Піллєра, що містилась на розі Ставропігійської та Івана Федорова, вийшло у світ перше число франкомовної «Gazette de Leopol»; видання тривало щонайменше до кінця року. «Gazette de Leopol» головно інформувала своїх читачів про політичні новини в країнах Європи, було також кільканадцять львівських повідомлень та кілька з підросійської України.
Після смерті Антона Піллєра (травень 1780 р.) видавничу діяльність друкарні продовжила його дружина Йозефіна. З 1783 року вона почала видавати «Pismo uwiadamiajance Galicyi», яке з наступного року почало називатися «Lwowskie pismo uwiadamiajance». Після річної перерви у 1786 р. вона розпочала видання німецького тижневика «Lemberger wochentliche Anzeigen» з паралельним польським виданням «Lwowskie Tygodniowe wiadomości», яке у csxys 1788 р. припинило своє існування, оскільки не виявилося достатньої кількості передплатників. Німецька ж версія виходила до 1796 рр.
Крім цього видання у 1796–1811 роках публікувалася “Lemberger K.K. Priviligiertes Intelligenzblatt”, а від осені 1792 року до 1798 рр. і тижневик “Dziennik patriotycznych polityków“, у редагуванні якого брав участь український греко-католицький священник Михайло Гарасевич. Спочатку газета виходила раз на тиждень, згодом двічі, а з 1794 року 6 разів на тиждень, ставши першою щоденною газетою у Львові та в Україні. Видання за 1795–1796 роки доступні онлайн у цифровій бібліотеці університету Лодзі, в Оссолінеумі є оцифровані примірники за 1794–1796 роки, але в публічний доступ вони ще не виставлені.
«Спас Нерукотворний» – це київська ікона кінця ХІ століття, яка має славу одного з найкращих і унікальних зображень Христа у світі. Водночас це переможний образ Бога, Який є Життям.
Суть образа «Спас Нерукотворний» найкраще відображають слова великого учителя Церкви святого Григорія Богослова: «До Тебе знову звертаю погляд, Блаженний, до Тебе, моя допомого, до Тебе, Вседержителю, Ненароджений, Начало і Отче Начала – безсмертного Сина, велике Світло рівне Світлу, Котре надприродньо, з Єдиного входить в Єдине, – до Тебе Сине Божий, Премудрість, Царю, Слово, Істина, Образ Першообраза, Сутність рівна Родителю, Пастир, Агнець, Жертва, Бог, Людина, Архиєрей – до Тебе, Духу, який виходиш від Отця, Світло нашого розуму, що приходиш до чистих і твориш людину Богом». (переклад наш А. К.) [Верещагіна, 2019, с. 217]
Спас Нерукотворний в експозиції Третяковської галереї. Москва
Попри псевдонаукові спекуляції тих російських вчених, які намагаються приписати «Спас Нерукотворний» до новгородського осередку, він походить із Києва. Це зазначили окремі українські вчені, і, зокрема професор Володимир Овсійчук. Він пов’язував ікону «Спас Нерукотворний» з монументальним мистецтвом ХІ століття, осередком якого був столичний Київ. [Овсійчук,1996, с. 93-94] Вчений зазначив, що «духовна глибінь виразу і шляхетність (ікони, А. К.) виходять з уже складених… художніх традицій, що сформувалися в єдиному річищі монументального мистецтва, закликаного виразити божественне – безмежне й велике». [Овсійчук,1996, с. 93] На його думку, ця ікона створена на межі ХІ – ХІІ століття і в ній ще відчутне «Іларіонівське оптимістичне сприймання життя, небесного і земного». [Овсійчук,1996, с. 94] З чим можна погодитися, адже весь образний стрій ікони відображає просвітлений дух київського християнства часу його розквіту – періоду ХІ століття.
Спас Нерукотворний. Двостороння ікона, кінець ХІ ст., Київ, 77х71 см. Зберігається: Москва, ДТГ
Отже, на дошці майже квадратної форми в колі німбу скомпонована голова Ісуса Христа. На Його лику під динамічними, розлетистими бровами виділяються великі, виразні очі та рожеві уста. Темні пасма хвилястого волосся Спаса пронизані золотими лініями, що є характерною рисою цієї ікони. Це відгук київських мозаїк і золотоволосих зображень святих осіб.
Печерська Богородиця. Мініатюра. Трірська псалтир. 1087 р., Київ. Зберігається: Чивідале
В ХІ – на початку ХІІ століття київське сакральне мистецтво культивувало самобутню традицію, в основі якої лежить рідкісний художній прийом – золотом по чорному. Спершу він був застосований у мозаїках Софії Київської близько 1018 р. На її передвівтарній арці чорними смальтами по золотій мозаїці вміщено орнамент і надпис із 45-го псалма: «Бог посеред неї (нього) і не захитається…». Рідкісна мініатюра Печерської Богородиці з Трірської Псалтирі створена водночас з оздобленням Успенської церкви Печерського монастиря (1078-1087 рр.), демонструє такий же прийом: постать Марії щедро вкрита золотими асистами по чорній основі. Такий прийом бачимо у парних зображеннях Христа з «Євхаристії» Михайлівського собору (1108 р.) і в шатах нижньої столи (туніки) Богоматері з ікони «Богоматір Велика Панагія» кінця ХІ століття.
Христос зі сцени «Євхаристія», мозаїка. Михайлівський Золотоверхий, 1100-1108 р. Київ
У межах цієї традиції виразний лик Христа «Нерукотворного Спаса» майстер обрамив темно-коричневим пишним волоссям, золотаві лінії-нитки якого ніби випромінюють світло. Таке зображення золотоволосого Спаса на відміну від Візантії і півночі Руської держави[1] було властиве тільки київській традиції.
Богородиця Велика Панагія (Всесвята). Ікона, Київ, кін. ХІ ст. Алімпій
Але йдемо далі: на білому перехресті золотого німбу Спаса Нерукотворного є сліди від коштовного каміння, структурно наближені до мозаїчного оздоблення середохрестя німба Христа з Михайлівської «Євхаристії». Каміння це було кольоровим акцентом на німбі, тож світлова ідея ікони побудована на золоті й білому кольорі за аналогією до тогочасних київських ікон ХІ століття – від Корсунського Благовіщення до «Богоматері Велика Панагія» (Печерська Оранта).
Спас Нерукотворний. Фрагмент, кінець ХІ ст., Київ, 77х71 см. Зберігається: Москва, ДТГ
Унікальною рисою нашої ікони Спаса є те, що лик Христа написано не на рушнику, як це традиційно практикувалося у візантійському іконописі, а в сяянні німба на майже квадратній дошці. Томаш Шпідлік та Марко Рупнік вбачають у цьому символічно-догматичний зміст: лик Христа скомпоновано так, що він міститься у центрі хрещатого німба, вписаного в коло, яке вписане в квадрат. Це виглядає як проекція лика Христа у бані та барабані церкви, оскільки зображення фокусує в собі абсолют Бога у форматі станкової ікони, створеної, очевидно, під враженням від монументального середовища храмів. Прототипом могла стати мозаїка центрального куполу Великої Печерської церкви з образом «Спас Нерукотворний».
Як зазначав український мистецтвознавець Володимир Овсійчук, образ Христа є найскладнішим з усіх зображень, бо у ньому має поєднуватися божественність і людськість. Київський «Спас Нерукотворний» сповна втілив надлюдську Силу Бога в людському образі. З цієї причини він найчастіше прикрашав стяги києво-руських князів. Під такими зображеннями Спаса Нерукотворного воїни київського князя Володимира Мономаха йшли на бій з половецькими ордами. Інші ж київські князі у походах теж полюбляли його використовувати як військовий стяг.
Упродовж декількох століть у Київській державі переважало усвідомлення, що цей святий образ концентрував на собі духовну енергетику тогочасних українських воїнів, які у княжій добі боролися з степовими азійськими номадами. З цієї причини наші предки впевнено йшли в бій під стягами з образом Спаса Нерукотворного і Непереможного, адже «у своїх спасенних стражданнях, смерті та воскресінні наш Спаситель здійснив остаточну перемогу над самою смертю та її причиною, гріхом, і дарував світові мир, що перевищує всяке розуміння (пор. Фл. 4, 7)». [Святослав Шевчук, 2016]
Так було тисячу років тому, а як тепер? Про це можна роздумувати і порівнювати з реаліями сьогодення. Запитаємо, чи нині мир Божий панує у світі? Очевидно, що коли Божі символи торкаються і наповнюють серця, то зло, війни, розрухи відступають. Але у нинішньому світі бачимо протилежну реальність: все більше посилюються війни, страждання, ненависть. Це все – наслідки занепаду віри в Бога і захоплення гріховним стилем життя. Невипадково, святий папа Іван Павло ІІ попереджав людство про небезпеку захоплення «культурою смерті», яка поширюється також на рівні символіки.
Приклад одягу з черепом в імітації вишивки
Запитаймо себе, а який символ популярний серед українців в останні роки? Що нині культивує наша молодь? Все частіше бачимо чимало молодих людей, одягнених у футболки, «прикрашені» великими за розмірами черепами різноманітних форм; з косичкою, навіть з вишивкою (!), а часто з хижим оскалом зубів. (Іл. 7 а, б, в) Що означає цей факт? Він свідчить про те, що на підсвідомому рівні замість образа Спаса-Життєподателя, у суспільстві культивується смерть.
Приклад футболки з Ангелом і українською символікою ЗСУ
Лиховісний культ смерті з’явився не просто так. Розуміємо, що не без причини такі футболки випускаються у масовий продаж і люди їх купляють. Ось нині Українська держава стала об’єктом жорстокої загарбницької війни з боку північного «сусіда». Відтак, в Україні появилися Божі Захисні символи на білбордах; зображення голуба, як символу Святого Духа. Проте часто зустрічаються нецензурні аморальні вислови, які наші духівники трактують як молитву до злого біса[2]. Приходиться визнати, що символіка, яка несе смерть є модною і у більшості випадків замінила життєствердну символіку. Це особливо стосується росії, яка культивує безбожні символи червоного комунізму поряд з нинішніми «брендами» у вигляді моторошних черепів.
Цікавим з цього огляду є символізм надзвичайно рідкісного образа, датованого початком ХХ століття: «Спас Нерукотворний» із печерного храму села Монастирок на Тернопільщині. Це, чи не єдина така ікона Христа із заплющеними очима, які згідно з повір’ям Він закрив бо не міг споглядати людські гріхи.
Спас Нерукотворний. Село Монастирок, печерна церква. Тернопільщина
Отже, нинішній час характерний такими кардинальними протилежностями: Спас – символ Життя і череп з хижим оскалом – символ смерті. Запитаємо себе, в чому причина того, що нинішня людина захоплена культом смерті? Давайте і ми, як віруючі християни задумаймося над причинами такого трагічного вибору значної частини людства і наслідками цього згубного вибору.
Одним із наслідків цього вибору є нинішня війна, яку московська, азійська орда веде проти мирної, але сильної й волелюбної України. Криваві війни останнього десятиліття в Лівані, Сирії, Україні, включно з ядерним шантажем, а також коронокризою та нав’язуванням гендеризму як ідеології розпусти, абортами і нехтуванням життям; все це свідчить про хибний вибір значної частини нинішнього людства. І цей вибір не на користь життя, а на користь «культури смерті». Пресвята Діва Марія у посланнях з Меджугор’є по-материнськи застерігає нинішній світ, який «кожного дня все далі від Бога й на місце Бога ставить себе та нищить усе, що є прекрасним і добрим у душах кожного» з нас. [Послання Цариці Миру, 2018, с. 236]
Тому Цариця Миру закликає благословення Свого Божественного Сина на кожну людину, адже «без Нього у вас немає майбутнього». [Послання Цариці Миру, 2018, с. 237]
Відтак нинішня цивілізація допускається помилок, які потребують виправлення у світлі культури Життя і Божого Вчення. Кінцевою і остаточною відповіддю на всі питання людства є слова Ісуса Христа: «Я є Дорога, Правда і Життя» (Єв. Ів 14; 6). І неперевершений київський образ «Спас Нерукотворний» є ілюстрацією цих євангельських слів.
Андрій КОМАРНИЦЬКИЙ кандидат мистецтвознавства, співголова іконописної майстерні «Аліпій», член НТШ
ЛІТЕРАТУРА
Наводиться за: Верещагина Н. Христианские культы и реликвии древнего Киева (конец Х — первая треть ХІІІ в.). Монография. Одесса, 2019. — 628 с.: ил.
Овсійчук В. Українське малярство Х – ХVІІІ століть: Проблеми кольору, Львів, 1996, 479 с.
Святослав Шевчук, Патріярх УГКЦ, Послання «Наша Свята Софія»//режим електронного доступу https://ugcc.church/blog/nasha-svyata-sofiya-poslannya-hlavy-uhkts-z-nahody-stolittya-vidnovlennya-sobornosti-ukrajinskoho-narodu-ta-joho-derzhavy/
Комарницький А., Зятик Б. Святині Княжої України. –Львів: Свічадо, 2019. -208 с.
Послання Цариці Миру. Меджугор’є. Переклад з хорватської мови: Спільнота «Світло Марії». – К.: Видавництво «Вістка», 2018. – 292 с.
[1] Прим. Цю північ первісно не називали Руссю.
[2] Львівський Митрополит Ігор Возняк рішуче засудив таку практику і просить місцеву владу усунути з білбордів нецензурну лексику / https://tvoemisto.tv/news/lvivskyy_mytropolyt_prosyt_mistsevu_vladu_usunuty_z_bilbordiv_netsenzurnu_leksyku_129141.html
У його фотографічному портфоліо понад 22 тисячі знімків. Щонайменше кілька сотень — з теренів Волинського воєводства, до складу якого колись входила і Рівненська область. Життя іменитого польського фотомайстра безжально обірвала Друга світова війна. Однак його світлини, як машина часу, переносять нас у далеке минуле нашого краю.
Cеред яскравих особистостей завдяки яким ми, сучасні рівняни і мешканці області, можемо дізнатися, як виглядало Рівне й інші місцевості нашого краю — знаменитий польський фотохудожник Генрик Поддембський. Це його світлини повертають нас у далекі часи міжвоєнного періоду ХХ століття, коли терени сучасної Рівненщини були “всходніми кресами” (східними окраїнами) тодішньої Польської держави. Свою роботу майстер недаремно називав “краєзнавчою фотографією”.
Польський фотохудожник Генрик Поддембський
Його світлини створюють барвисту панораму ІІ Речі Посполитої, адже Генрик Поддембський мав надзвичайний талант показувати красу, характер і дух місць, які відвідував. Не менше історичних пам’яток його надихали звичайні люди, які займалися своєю звичайною повсякденною роботою. Сьогодні ці сюжети сторічної давнини є унікальними історичними ілюстраціями тогочасного життя. Польські дослідники пишуть, що він був геніальним документалістом і водночас мав мистецькі амбіції. Тому брав участь у національних та міжнародних виставках фотографії, де отримував нагороди, а його роботи публікували авторитетні видання. Генрик Поддембський одним із перших знімав на кольорову плівку.
Генрик Поддембський, фото 1920-х років (podkarpackahistoria.pl)
Фотографічна колекція Генрика Поддембського з понад 22-х тисяч знімків найвищої якості нині зберігається у різних польських архівах і музеях: в Національному цифровому архіві Польщі (NAC), Варшавському державному музеї, Національній цифровій бібліотеці у Варшаві, музеї міста Гдиня, Інституті мистецтв польської академії наук та в приватній збірці доньки митця Кристини Кукєли. Чимало неймовірних світлин були зроблені польським фотографом у 1920–1930-х роках на українських землях.
Мандри кличуть. Генрик Поддембський вирушає в експедицію
Волинські фотомандри майстра
Генрик Поддембський народився 21 листопада 1890 року у містечку Хжонстов (нині це один з районів міста Конєцполя). У 1900 році разом з овдовілою матір’ю переїхав до Варшави. Навчався у Торговельній школі Купецької конгрегації, після чого почав працювати у відомому польському видавництві Gebethner & Wolff. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Станіславою Мрозовською. Середовище, в якому опинився Генрик Поддембський, відіграло визначальну роль для його майбутнього. Тут він зрозумів силу і вплив мистецтва фотографії. А налагоджені зв’язки в 1912 році допомогли йому стати членом Польського туристично-краєзнавчого товариства. Відтоді він і фотоапарат стали нерозлучними.
Генрик Поддембський з дружиною Станіславою, 1918 рік
На думку дослідників життя і творчості Генрика Поддембського, переломним у його творчості став рік 1925-й. Саме тоді він як фотограф активно брав участь в експедиціях Польського туристичного товариства. А невдовзі долучився до дослідницьких і краєзнавчих подорожей польського географа, етнографа, краєзнавця, популяризатора туризму й просто непересічної особистості Мечислава Орловича. Цей творчий дует ентузіастів туризму і фотографії тривав до початку Другої світової війни. Своєю незмінною “лєйкою” (від назви марки фотоапарату — Leica) Генрик Поддембський знімав волинські пейзажі, побут мешканців міст, містечок і сіл, історичні об’єкти і людей. Фотомандрівка на Волинь принесла обом дослідникам чи не найбагатший “урожай” інформації та світлин і загальне визнання.
Острозький замок, 1925 рікОстрог, 1925 рікОстрозький замок Кругла вежа, 1925 рікВид на Замкову гору і замок, 1925 рік
За результатами цієї експедиції у 1929 році Волинське туристичне товариство видало “Ілюстрований путівник по Волині” (“Ilustrowany przewodnik po Wołyniu”) – найвідоміший путівник Мечислава Орловича. Видання не лише детально описувало найвіддаленіші куточки нашого краю, а й містило 101 фотографію, більшість з яких авторства Генрика Поддембського.
Острог, картинка з міського життяОстрог загальний вид на Замкову гору і Богоявленський соборВид на Межиріцький Свято-Троїцький монастир
На теренах Рівненщини Генрик Поддембський відвідав Клевань, Острог, Межиріч (Острозький), Дубно, Сарни. Побував у віддалених поліських селах, де знімав колоритних поліщуків і їхній побут. У 1925 році завітав майстер і до Рівного. Відомі його світлини великого палацу Любомирських, князівського палацику на “Гірці”, панорамне зображення міста від так званого Корецького в’їзду. Нині світлини відомого фотомайстра є цінним джерелом знань про далеку минувшину нашого краю.
Фрагмент Клеваньського замкуГенрик Поддембський біля Заславської брами в Межирічу ОстрозькомуМонастир Святої Трійці в Межирічу ОстрозькомуМонастирська церква Святої Трійці в Межирічу ОстрозькомуМежиріч Острозький, Заславська брамаМежиріч Острозький. Вид на монастирські келії
У період між мандрівками Поддембський відкрив у Варшаві на вулиці Маршалковській, 125 фотоательє “Фоторис”, яке спеціалізувалося на краєзнавчих, етнографічних та туристичних знімках. Це дозволяло йому утримувати сім’ю – дружину та двох дітей. Світлини з його експедицій (у тому числі й з Рівненщини) публікували в ілюстрованій пресі, альбомах і наукових книгах, путівниках, шкільних підручниках, а також на листівках, плакатах та ілюстраціях, що прикрашали офіси, залізничні вагони, трамваї чи шкільні класи.
Острозькі міські краєвидиРівне. Вид на місто від повороту на сучасну вулицю Героїв поліціїПалац Любомирських у Рівному
Смерть у концтаборі
Друга світова війна вихорем увірвалась у життя майстра, змусивши його припинити улюблену справу. Окупувавши Варшаву, німецькі нацисти вилучили майже все обладнання з ательє відомого фотографа. Дивом вдалося сховати його багаторічного “друга і супутника” — легкий і сучасний фотоапарат марки Leica, з яким він був нерозлучним у своїх майже 10-річних мандрівках Польщею. Фотоапарат, який давав можливість швидко робити велику кількість доволі якісних знімків.
Замок у Дубні до реставраціїВид на палац Любомирських у Дубенськй фортеці з боку річкиДубенська фортеця з боку головного в’їзду
Справу всього життя Генрика Поддембського — його фотоколекцію — родина врятувала, перенісши з салону до квартири, в якій мешкали. А от сам фотосалон, в якому була конспіративна квартира під час окупації, згорів.
Великими потрясінням для Генрика Поддембського був арешт у 1940 році його єдиного сина Генрика та смерть його в концтаборі Маутгаузен. Відтоді майстер не зробив жодного знімка.
Річка Случ біля Сарн, 1929 рікСлуч біля Сарн і вид на міст, 1929 рікСлуч під Сарнами. Вид на міст, 1929 рікНа Горині
Увесь період окупації Поддембський провів у Варшаві, активно беручи участь у підпіллі та у Варшавському повстанні. Дванадцятого вересня 1944 року його заарештували нацисти і перевезли до концтабору Дахау. Потім його перемістили до табору у Вайхінген-ан-дер-Енц (KZ-Außenlager Vaihingen) біля Штутгарта. Там четвертого березня 1945 року, не доживши кілька місяців до 55-річчя, він помер. Символічну могилу (так велить давня польська традиція, коли невідоме місце поховання, чи неможливо перевезти останки на батьківщину) іменитого польського фотомайстра облаштували на старовинному Повонзківському кладовищі у Варшаві (секція 70-3-3,4).
Ще при житті, в 1938 році, Генрик Поддембський отримав дуже престижну польську відзнаку Бронзовий Хрест Заслуги. А в 2019 році посмертно — Офіцерський Хрест Ордену Відродження Польщі.
А нам залишилися чудові світлини фотомайстра, що мають нині унікальне історичне й документальне значення, й завдяки яким ми можемо зазирнути в далеке минуле нашого краю.
Світлана КАЛЬКО
Фото до публікації: Національний цифровий архів Польщі (NAC), Варшавський державний музей, Національна цифрова бібліотека у Варшаві
19, 20 та 23 жовтня у Львівському Театрі Лесі Українки відбудеться прем’єра вистави “Плейлист подорожнього” за драматургією та у режисурі Анастасії Косодій.
Ця вистава виникла завдяки військовому з позивним Адлер, який під час проходження реабілітації у Львові, прийшов у Театр Лесі, щоб поділитися своєю історією.
Адлер народився в Криму, брав активну участь у Революції гідності, у 2014 році вступив до лав ЗСУ, був учасником бойових дій під Маріуполем, в районі Сартани та на “Азовсталі”, а потім потрапив у полон. Рік тому, після обміну він повернувся назад в Україну.
Фото з репетиції вистави “Плейлист подорожнього”, фотограф Сергій Климець
“Коли він потрапив на реабілітацію у Львів, він ходив в оперу і подумав, що було б непогано зробити також виставу про його досвід. Він почав думати про способи реабілітації для нього та його побратимів, щоб робити щось таке як акторську студію, в якій професійні актори будуть займатися з бійцями, які проходять зараз лікування. І він з цими двома ідеями прийшов до міської ради, а вони в першу чергу звернулися до театру Лесі Українки”, – зазначає директорка театру Ольга Пужаковська.
Ольга запропонувала військовослужбовцю працювати з драматургинею та режисеркою Анастасією Косодій, після чого вони домовилися про кілька зустрічей. П’єса до вистави створювалася з історій життя “Адлера”, який повністю довірився роботі команди.
Однак вистава складається не тільки з документальних розповідей військового. У сюжет також вплетені особисті історії акторів та актрис, долучених до постановки. Режисерці Анастасії Косодій було важливо додати їхні голоси, оскільки більшість з них кожного тижня відвідують поранених воїнів у госпіталях, а також мають військовослужбовців у своїх родинах.
Фото з репетиції вистави “Плейлист подорожнього”, фотограф Сергій Климець
“З самого початку наших розмов, коли він сказав, що дуже любить ходити в оперу, що це його дуже розслабляє та надихає, я зрозуміла, що музика має стати точкою входу для розповіді його історії”, — розповідає Анастасія Косодій.
Так, до команди творців та творчинь долучилися два композитори – Юрій Гуржи та Григорій Семенчук. Юрій – музикант і автор пісень, відомий як учасник колективів RotFront і The Disorientalists, співпрацював із гуртом “Жадан і Собаки”, Shantel та багатьма іншими. Григорій Семенчук – поет, куратор і продюсер багатьох мистецьких проєктів, засновник і вокаліст гурту “BRAT”, а також співзасновник поетичного гурту “Landschaft”. Оскільки вистава має назву “Плейлист подорожнього”, то і музика поєднує багато жанрів – блюз, хіп-хоп, тріп-хоп тощо. Пісні органічно вплетені у сюжет вистави та ілюструють життєвий шлях героя. Наприклад, глядач почує пісню про Крим, батьківщину Адлера, про Харків, а також про досвід перебування на Азовсталі.
До творчої команди також доєдналася відома львівська художниця Тереза Барабаш. Тереза працює у сфері текстилю, інсталяції, аудіовізуального мистецтва. За свою діяльність неодноразово отримувала нагороди, серед інших – дві найвищі відзнаки – Золоту медаль та Нагороду фундації Akapi за найкращий дебют на 15 Міжнародному трієнале художнього текстилю в Лодзі за роботу «Дощ inUA».
Фото з репетиції вистави “Плейлист подорожнього”, фотограф Сергій Климець
Це буде її перший досвід в театральній сценографії. Вона відповідатиме, як за загальну візуальну картинку, так і за створення костюмів. Одним з ключових матеріалів для створення візуальної складової вистави Тереза обрала скло як маркер крихкості, тендітності та чуттєвості.
“Плейлист подорожнього” – це вистава-рупор для військовослужбовця Адлера, який одного дня вирішив розповісти про свій життєвий шлях. Ця робота не бере на себе відповідальності будь-як переписувати цю розповідь. Актори, композитори, драматургиня та режисерка зібрались в одній команді, щоб спільно підсилити голос Адлера. Підсилити, аби його могли почути всі.
Режисерка та драматургиня – Анастасія Косодій
Сценографка та художниця з костюмів – Тереза Барабаш
Автори пісень: Юрій Гуржи, Григорій Семенчук
Тривалість: 1 год 50 хв (без антракту)
Ролі виконують: Жінка якій пощастило – Таїсія Малахова
Чоловік який хоче допомогти – Ростислав Колачник
Чоловік якому все ясно – Михайло Понзель
Жінка на межі – Анастасія Перець
Жінка в очікуванні – Тетяна Шелельо
Фото з репетиції вистави “Плейлист подорожнього”, фотограф Сергій Климець
Вистава “Плейлист подорожнього” відбудеться на малій сцені Театру Лесі.
Квитки на прем’єрні покази 19, 20 та 23 жовтня вже розкуплені. Квитки на покази у листопаді можна придбати за посиланням.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Сергій Глотов – волонтер, кандидат біологічних наук, учасник XXVII та XXVIII української антарктичної експедиції та фотограф. 15 жовтня Сергій розкаже про життя і роботу на антарктичній станції “Академік Вернадський”. Під час зустрічі відбудеться zoom-екскурсія станцією. Присутні на власні очі зможуть побачити як живуть полярники і поставити їм запитання.
Сергій Глотов народився у 1986 році у Луганську. Закінчив Луганський Національний університет ім. Тараса Шевченка, до 2014 року працював у Луганському природному заповіднику НАН України. А після початку війни переїхав до Львова, де працює молодшим науковим співробітником у Державному природознавчому музеї НАН України. Сергій – кандидат біологічних наук за спеціальністю «Ентомологія» та автор понад 86 наукових публікацій у галузі біології комах та інших тварин.
Паралельно активно займається громадською діяльністю. З кінця листопад 2013 року був активістом Луганського Майдану, згодом волонтером. У Львові заснував благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО», який кілька років успішно допомагав нашим захисникам. Сергій також є ідейним натхненником та співавтором книги – документальної хроніки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», яка вийшла у світ у 2018 році.
Окрім наукової та громадської діяльності професійно займається фотографією, працює у жанрах портретної, пейзажної та репортажної зйомки.
У 2022 році Сергій увійшов до складу XXVII, а з часом і до XXVIII української антарктичної експедиції і з квітня 2022 року перебуває на станції Академік Вернадський як біолог-зимівник. За цей час зробив багато світлин, через які намагається познайомити українців та світ з дивовижною природою та пейзажами Антарктики. І не тільки – за допомогою своїх світлин Сергій вирішив долучитися до волонтерських ініціатив в Україні та за її межами зі збору коштів на потреби ЗСУ та гуманітарних проектів і створити серію благодійних фотовиставок.
Осип Хома ("Віллі"), один із кращих боксерів довоєнної Європи
“Я бачив Південний Хрест, знаю, як “за Уралом сонце сходить” і як виглядають тропічні джунглі, а все-таки не можу забути рідної Бистриці”. Він 24 рази перетнув Атлантику. У Нью-Йорку його тренував сам Бенні Леонард. А потім він пішов у повстанці.
В Українській повстанській армії воювало чимало стрільців, біографії яких достойні сценарію голлівудських блокбастерів. Саме звичайні повстанці були творцями бойової слави УПА. Їхнє геройство, харизматичність та часто непересічність спонукають нас задумуватися над минулим, а часто й дивуватися. Одним із таких був повстанець Осип Хома – “Боксер”.
Він народився у Відні в 1917 р., потім родина переїхала до Станіславова (тепер – Івано-Франківськ). Осип змалку мав схильність до пригод та пізнання світу: “Я завжди мріяв про широкий світ, – згадував він, – Бистриця – річка рвучка, але не широка, і мені не раз бажалось прямо втекти у світ і піти на “широку дорогу”. Впертий і непосидющий Осип зрештою так і зробив.
Окрім подорожей, його надзвичайно захоплював бокс. Великого зросту та сили, він у численних дворових боксерських боях постійно перемагав. Скоро йому стало зрозуміло, що ні в Станіславові, ані якомусь іншому місті немає достойних суперників.
Батьки не поділяли захоплень хлопця і тому він відважився на кардинальний вчинок: 1932 року втік з дому та у п’ятнадцятирічному віці опинився у польському портовому місті Гдиня.
Осип Хома (“Віллі”), один із кращих боксерів довоєнної Європи
Тут він отримав набагато ширші можливості: на рингу переміг багатьох суперників, аж поки з часом не зустрівся у поєдинку із двічі чемпіоном Польщі у всіх вагових категоріях Пілатом.
Поєдинок із чемпіоном Осипу Хомі відкривав, здавалось, дорогу у професійний спорт – після переможного бою він став членом польської боксерської збірної, у складі якої виступав успішно проти тодішніх чемпіонів Європи – німців.
На жаль, у збірній Осип боксував не довго – його призвали на службу у військово-морський флот Польщі, звідки він згодом перевівся у торговий флот.В одному з поєдинків на ринг проти українця вийшов німець, олімпійський чемпіон Герберт Рунге, який програв бій Осипу. Хома став одним із кращих боксерів Європи.
Хома не бачив вже можливості реалізувати себе у боксі в Європі, тому, очевидно, вирішив повернутися до мрії дитинства – пізнати світ.
Осип Хома (у центрі) під час медогляду, 1935 рік
На торговому судні Осип 48 разів перетинав Атлантику, побував у Індії, Північній і Південній Америках, на о. Шпіцберген, в багатьох тропічних країнах. Зважаючи на рівень розвитку тогочасної техніки, слід зауважити, що ходіння через холодну, штормову Атлантику було заняттям не для слабодухих.
За час праці у торговому флоті Хома 24 рази відвідав Нью-Йорк, довготривалі заходи у порт якого використовував для улюбленого хобі – боксу. Ці бої, звичайно, були аматорськими, але для портового боксера давали шанс стати професіоналом.
Невдовзі у Брукліні українець вперше вийшов на ринг як професійний боксер і… відправив у нокаут відомого тоді американського боксера чеха Гавлічка.
Після цього бою на Осипа Хому звернули увагу нью-йоркські боксерські промоутери: він підписав контракт із власником промоутерської компанії “Стенлі Гімнезіум” Гудменом.
Українського боксера взявся тренувати колишній чемпіон світу Бенні Леонард, легенда-легковаговик, який за свою кар’єру провів понад 200 боїв і тільки чотири рази програвав поєдинки.
Бенні Леонард, легендарний американський боксер-легковаговик на прізвиського “Чарівник із ґетто”, тренер Осипа Хоми
Ця поїздка вже вкотре змінила долю Осипа: у Гдині 1 вересня 1939 р. його застає німецько-польська війна, а відтак мобілізація.Але в серпні 1939 року Осип Хома мусив іще раз повернутися до Польщі, щоб виконати до кінця умови контракту із компанією торгового флоту.
У складі гарнізону міста Осип Хома бере участь у запеклих боях із німцями за порт. Тут він потрапив до полону, а далі до німецького концтабору для військовополонених. З часом йому вдалося звільнитися, оскільки німці дізналися, що полонили відомого боксера. Відтак Хома проживав у окупованій Польщі без роботи, і, тим паче, боксу.
Усвідомлюючи, що під час світової війни його народ бореться за свободу для України, Осип встановлює контакти з ОУН, для якої на початках виконує кур’єрські завдання.
Початок німецько-радянської війни 1941 року застав хлопця у Львові, а коли у 1943 р. розпочався набір у дивізію “Галичина”, він приймає рішення йти до війська.
Молодого добровольця призначають в артилерійський полк, разом із яким у червні 1944 року він потрапляє в оточення під Бродами і з неймовірними зусиллями виривається звідти. Але в околицях Львова під Брюховичами потрапляє вже в радянський полон, звідки – у концтабір військовополонених за Урал.
В 1945 р. Осип Хома добився репатріації до Польщі як підданий цієї держави. Відтак із Східної Прусії він переїжджає на Лемківщину, де воювала УПА.
На Закерзонні (землях за лінією Керзона – українських етнічних територіях на сході щойно створеної Польської Народної республіки – ІП) Осип швидко налагодив контакти із українським визвольним рухом та приєднався у 1946 р. до сотні “Ударники” Степана Стебельського – “Хріна”.
Невідомий повстанець із Осипом Хомою – “Боксером” (праворуч). Лемківщина, 1946 р. Фото: архів Центру досліджень визвольного руху
Численні бої та сутички показали Осипа як вправного артилериста і кулеметника. А в хвилини затишшя колишній моряк і боксер розповідав повстанцям про свої подорожі, або веселив різними трюками.У відділі, як людина із бойовим досвідом та військовим вишколом, Осип Хома отримав під своє командування повстанський рій та обрав собі псевдо “Боксер”. Згодом він став бунчужним сотні в старшинському ранзі поручника.
Демонструючи свою силу, однією рукою за кінець ствола відривав кулемет від землі, а це понад 10 кг, та підносив його над головою. Повстанці дивувалися його силі і жартували та сміялися із своїх друзів, які намагалися зробити те саме з кулеметом, що й “Боксер”.
Повстанський побут Осип Хома переносив важко. Завжди голодний, часто босий (мав 45 розмір взуття, яке складно було дістати у підпільному побуті), з трудом витримував довгі марші (від тривалої ходьби і при вазі понад 120 кг йому сильно боліли ноги) він не падав духом та завжди підтримував друзів по зброї. У його присутності дівчата-кур’єри відчували себе у більшій безпеці, як зазвичай.
Після акції “Вісла” (здійсненого в 1947 році комуністичним урядом Польщі примусового переселення українців із Закерзоння на захід країни, на отримані від німців землі – ІП) поручник не перейшов із сотнею на територію УРСР, а залишився на Лемківщині в тереновій сітці ОУН, а восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини.
Підпільники та повстанці Лемківщини. 1946 р. Зліва направо у другому ряді: повстанець «Яким» та бунчужний сотні «Хріна» Осип Хома — «Боксер». У першому ряді: Богдан Крук — «Мелодія», надрайонний референт Українського Червоного Хреста; «Марійка», районна референтка УЧХ; Модест Ріпецький — «Горислав», член надрайонного проводу ОУН; Анна Черешньовська — «Тетяна», районна референтка УЧХ; Середоха — «Борис», районний провідник ОУН; «Рат» — лікар УПА; Людмила Скірка — «Дора», секретарка надрайонного проводу; «Леся» — кущова ОУН; «Скритий» — районний господарський референт. Фото: архів ЦДВР
Саме в цих таборах доля ще раз звела його із колишнім промоутером, а тепер уже майором американської армії Гербертом. Обоє розуміли, що повернення на ринг для Хоми як професійного боксера не буде: десять років поневірянь, підірване здоров’я та вік не залишили жодних надій.Тут, у таборі переміщених осіб в Міттенвальді, Осип Хома востаннє повернувся до боксу: тренував українську табірну збірну, брав участь у національних змаганнях на першість народів DP (displaced persons – “переміщених осіб”) у Вюрцбурзі в 1948 р.
У 1951 р. Осип Хома із родиною перебрався у США, одружився, у нього народилася донька Тамара. Якось зустрівшись із своїм другом Олегом Лисяком, Осип сказав: “Знаєш, я переїхав так багато світу. Бачив Полярну зорю і Південний Хрест, знаю, як то там “за Уралом сонце сходить” і як виглядають тропічні джунглі, а все-таки, хоч непогано нам і тут, в Америці, я не можу забути цієї малої рвучкої Бистриці. Колись мене тягнуло від неї у світ, а тепер я дав би півсвіту за те, щоб побачити Бистрицю ще раз”.
Некролог у газеті “Свобода”
Закінчилося життя Осипа Хоми трагічно: 30 квітня 1958 р. на сорок першому році життя він помер у шпиталі, не перенісши операції.
Руслан ЗАБІЛИЙ кандидат історичних наук, генеральний директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)
У понеділок, 14 жовтня, у Львівській опері відбудеться великий ювілейний концерт легендарного рок-гурту “Мертвий Півень”. Своє 35-річчя на сцені культова команда обіцяє перетворитина незабутню подію для шанувальників української альтернативної музики.
Ексклюзивність цього концерту полягає у тому, що він збере на одній сцені як оригінальних учасників гурту, так і спеціальних гостей, які мали значний вплив на розвиток української музики. Серед друзів-музикантів, які прийдуть привітати поважних ювілярів зі сцени, – гурти“Очеретяний Кіт” і NAZVA та Юрко Журавель (Ot Vinta).
Ювілейний концерт “Мертвого Півня” 14 жовтня у Львові – це рідкісна можливість почути наживо пісні, які стали культовими для не одного покоління. Особливим моментом буде те, що деякі композиції будуть виконані у нових аранжуваннях струнних інструментів, а мультимедійні та візуальні ефекти перенесуть глядачів в атмосферу ранніх альбомів гурту.
– З далекого 1989 року, коли купка студентів львівського «універу» та «конси» перезнайомилася між собою на каві з конʼячком, у них був спільний знаменник: любов до гарної поезії та музики, – ділиться спогадами один із засновників гурту “Мертвий Півень” Роман Чайка. – Та і числівник був майже спільним – люта ненависть до «совка». Так десятки літ сімʼя «мертвопівнівців» розросталася. Одні відходили, або навіть відпливали, як ото скрипаль Ромко Рось, що на козацькій «Чайці» вийшов у відкрите море та світові океани, чи Ярина Якубʼяк, яка першою почала формувати у Філадельфії мертвопівнівську американську діаспору. Туди ж потрапив флейтист Андрій Підківка, а між пальмами Каліфорнії десь зависає гітарист Марʼян Діртин. У сімʼї “Мертвий Півень” із фронтменів-вокалістів за 35 літ можна було б зібрати змішаний хор: Любко Футорський, Ромко Рось, Ярина Якубʼяк, Місько Барбара та Юрко «Леннон» Рокецький. З історій концертних мандрів Півнів по Європі можна зняти хороше «роад-муві», а за десятки літ концертів по Україні у часи, коли «по радіо співали москалі», навіть Квентін Тарантіно зміг би склеїти кілька фільмів.
Кожен альбом “Мертвого Півня” – це щось інше, ніж попередній, бо весь час півняча родина читала щось нове, співала щось нове, пізнавала нових друзів. “Вінегрет” з віршів та “рагу” з пісень різних часів і альбомів (від першої збірки “Ето” (1992 р.) у супроводі струнних – таке меню на своє 35-річчя “Мертвий Півень” приготував для тих, хто розділить із музикантами вишукану музичну ювілейну вечерю. “Для всіх наших слухачів від 90-их і донині”, – наголошують у гурті.
А днями до свого 35-річчя “Мертвий Півень” презентував пісню та кліп спільно з Сергієм Жаданом “Жінка з чорним, як земля, волоссям”. Режисерка відео Світлана Благітко “зашила” в кліпі відсилання до легендарного відео Півнів на пісню «Холодно» 1998 року.
Квитки на 35-річчя “Мертвого Півня” у Львівській опері 14 жовтня доступні онлайн: https://bit.ly/pivni2024
Увага! За промокодом PIVNIVOPERI діє 20-відсоткова знижка на перші 50 квитків, придбані від 8 жовтня.
Медичне лбладнання від Благодійного Фонду Сім‘ї Доскіч
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького для розвитку навчального закладу, матеріальної бази його структурних підрозділів активно залучає благодійні фонди та громадські організації.
Коли до керівництва Університету звернувся депутат Львівської обласної ради, співзасновник Благодійний Фонд Сім‘ї Доскіч – Юрій Доскіч із пропозицією допомогти – йому вказали конкретну адресу: Огієнка,5. Йдеться про Університетську лікарню – філію ЛНМУ ім. Данила Галицького, яка після реформування та переходу на іншу форму господарювання має потреби в оновленні медичного обладнання, забезпеченні певним інвентарем. Значною мірою вирішення цих потреб бере на себе профільне міністерство, проте допомога благодійників також радо приймається.
Медичне лбладнання від Благодійного Фонду Сім‘ї Доскіч
Після спілкування з керівництвом клініки було визначено перелік обладнання та апаратури, придбання якого взяв на себе Благодійний Фонд сімʼї Доскіч, спільно з Благодійним Фондом «Кава». На цьому тижні вони передали Університетській лікарні операційні ліжка, інвалідні візки, медичні меблі, медичні набори, стерильні матеріали, дезинфікуючі засоби для миття підлоги. Та найцінніший подарунок отримало нейрохірургічне відділення лікарні – нейронавігаційну систему MEDTRONIC StealthStation S7.
Це складний комп’ютерний прилад, що дозволяє з точністю до 1 мм встановлювати положення хірургічних інструментів в голові пацієнта під час операції. Навігаційні технології дозволяють точно потрапити в мішень при виконанні біопсій, видаленні невеликих пухлин головного мозку, уникати контакту хірургічних інструментів з важливими анатомічними структурами аби запобігти їх пошкодженню.
Медичне лбладнання від Благодійного Фонду Сім‘ї Доскіч
Подяку за щедрі дари благодійникам – Юрій Доскіч , Христині Доскіч, Андрію Побурку, Христині Кавецькій – висловили відповідальний за лікувальну роботу Університету, доцент Тарас Гутор, медичний директор Університетської лікарні Олена Прикупенко, завідувач нейрохірургічним відділенням лікарні Богдан Бондарчук.
Вся університетська спільнота дякує Благодійному Фонду сімʼї Доскіч та Благодійному Фонду «Кава» за допомогу та підтримку у складний час.
Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Шоста частина вражень на шпальтах газети була опублікована 22 жовтня 1936 року у 238 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
Косів, 1930-і рр.
ДРУКАРСЬКІ ЧОРТИКИ
Заки рушуся автом з Косова (читай: Москалівки!), мушу справити деякі друкарської чортики, що зявилися на дорозі нашої прогульки.
В попереднім фейлєтоні злий дух переніс Яблонів на дорогу Жабє–Косів і через те збаламутив неодного, хто хоруговками чи бодай хемічним олівцем зазначує шлях нашої їзди. Отже спростовую: Неправдою є, що на дорозі з Жабя до Косова можна здибати Яблонів, зате правдою є, що там можна в кожній порі дня і ночі подибати Яворів. “Мурованка” – славна з вина, яке пахне розводненим медом – лежить коло Яворова, а не Яблонова, що отсим спростовую і прошу вибачення. Крім цього в реченні: “…що коштувало так угорське…” має бути: “як угорське”.
Цього другого чортика я властиво не повинен подавати. В тім місці друкарська фарба трохи затерла друк і. багато читачів додумалося правильно. Але роблю це для тих, які дістали фейлєтон з дуже читким друком.
На будуче прошу П. Т. Панів Коректорів помагати мені в поборюванні друкарських чортів – тієї язви, що переслідує друковане слово від часів пана Ґутенберга.
А тепер до речі!
Косів, 1930-і рр.
ПАНЯ
В Яворові є вирібня гуцульських ліжників. Заїхали ми там. бо наш шофер “наміряв вступити в стан брачний” і тому хотів привезти з дороги якийсь мебель до будучого гнізда.
Входимо до вирібні. Велика кімната, слабо освічена присліпкуватим каганцем. Усюди ліжники, вовна, вовна, ліжники.
І два станки.
Тільки один працює. За ним дві гуцулочки швидко-швиденько переволікають вовняні нитки. А що переволічуть кілька разів, то стиснуть їх до купи жердкою і частиш ліжника готова.
Дивимося на їх жваві руки і думаємо: “Певно багато заробляють!”
– Ми не можемо. Недавно ми опустили, то потім нам стягнули з наших грошей.
– Хто?
– Паня. Вона може й опустилаб. А ми боїмося.
Не було ради. Заплатив шофер за мебель вимагану ціну і ми поїхали.
А потім довідалися, хто такий “паня”. Гуцулка, що перейшла якимсь там способом на паню, а постарівшись, узялась до ліжникового промислу, Інтерес, здається, не злий, про обезпечальню тут не чували, а восьмигодиниий день праці – міська байка.
Від досвітку до пізньої ночі стукає станок, жваві руки бігають, молоді груди вдихають вовняний пил і звичайний порох, а за це все – 50 грошів. Щодня, хоч урвися, один ліжник „мус бути”, бо так постановила – паня.
Семен Іванович Корпанюк (1894-1970) – гуцульський народний майстер-різьбяр
В ГУЦУЛЬСЬКІЙ ПАЛАТІ
Хто хоче бачити гуцульську палату, той хай зайде в Яворів і поза церкву, поза городи стежечкою вгору та вгору. А там спитає добрих людей:
– Куди до Корпанюка?
Добрі люди справлять і за пів години ви станете перед гуцульською палатою. Кажу: “палатою”, але це тільки гуцульська хата – різьбаря Корпанюка. Поставив він її недавно. Проєктував цю палату тисячелітній смак, будував сам господар. На високих підвалинах, з найдобірнішого дерева, світяться золотом ялиці до сонця, всміхаються до гір. А ввійти в хату – яка різьба на сволоках та одвірках, яка цяцька кожне вікно! Стара кахлева піч з кониками, когутиками та старими австрійськими вояками.
А в світлиці музей. На столах гуцульські різьби: бочілочки, топірці, свічники, люльки, маснички… Не такі, як тепер з “холерниками”]” до міст мандрують. Тут ще різьблена бочілка діда славного Шкрібляка. Ніодного пацьорка, ніодної пластинки перломатки на ній. Темне грушкове дерево ціле в узорах, а з боків два мосяжні обручі.
Сам Корпанюк чогось нездужає. Ходить полегеньку, мов по хворобі. Але радо балакає, поясняє.
– Оце Шкріблякового діда, а оце Шкрібляка, а оце вже моє.
– А ця люлька? – питаю за гарну, але якусь турецьку, чи перську штуку.
– Це я купив у Косові. І небагато дав: дві касетки і десіть золотих.
Володимир Шухевич. Хата Шкрібляків в Яворові, 1890-ті рр. (Шухевич В. Гуцульщина. Перша часть. – Львів, 1899. – Ч. 1. – (Материяли до українсько-руської етнольоґії)
Дивився я на старі, добрі зразки гуцульської різьби і сумну думу думав: Як жахливо викривив, випачив її кепський смак несвідомих літників та інших аматорів!
До спокійного чудового орнаменту прийшли всілякі цяцьки і тепер кожну касетку треба добре стерегти, бо перша-ліпша сорока вхопить. За очі хапає, а за серце ні. “Помогли” в тім багато всілякі гуцульські школи різьби, бодай їх світ не знав! Далі-далі і справжні гуцульські галантні стратять смак та орієнтацію, що таке гуцульська різьба і що таке правдива краса.
– А зайдіть ще коли! – просив різьбар на відхіднім. – Або заїдьте до мене на літо.
Справді розкіш булаб помешкати в такій гарній, пахучій палаті, пожити з місяць далеко від гамору, пороху, телєґрафічних дротів, ґазет, книжок й літників. Біда тільки, що до ріки далеко.
Ще довго видніла за нами чудова Корпанюкова хата – як ми сходили вниз, до Яворова. Привітно всміхалась і просила не забувати…
Напевно не забудемо! Бо таких хат і таких різьб, як у ній, чимраз менше в наших горах.
9 та 10 листопада у Львові, на FESTRepublic (вул. Старознесенська, 24/26), відбудеться масштабна культурна подія – Міжнародний фестиваль «Земля Поетів». Півсотні найкращих поетів та поеток різних поколінь зберуться в одному місці та в один час, аби започаткувати нову традицію в сучасній українській культурі під гаслом «Поети творять націю».
У третій листопад війни у Львові звучатимуть вірші і пісні, які єднають Україну зі сходу на захід, з півночі на південь. Від Ігоря Калинця до Артура Дроня – 50 культових поетів усіх поколінь. До них приєднаються гості із дружніх до нас країн – автори із Польщі, Литви, Хорватії.
– Поезія гуртує націю, особливо в часи випробувань, – каже засновниця Фестивалю «Земля Поетів» Мар’яна Савка. – Головною концепцією нашого фестивалю є спадкоємність поколінь поетів. Ще ніколи не збиралася разом такі різні за віком і досвідом поети сучасності, представники різних епох і генерацій. Українські поети формують найважливіші сенси, а жорстока доба викрешує з їхнього слова зброю. Вірші стають оберегами, молитвами, піснями.
Фестиваль розгорнеться у два дні у чотирьох залах, які творять єдиний простір на FestRepublic. Зали називатимуться іменами українських поетів-пророків: «Шевченко», «Франко», «Леся» і «Стус». Потужну й різноманітну поетичну програму доповнить музична – виступи Юрія Андруховича і «Карбідо», Віктора Морозова і «Четвертого кута», гуртів «Мертвий півень», «Пиріг і Батіг», «Кому вниз» та NAZVA.
Крім того, у програмі «Землі Поетів» креативні поетичні формати, лекторії, перформенси, інтерактиви і багато іншого – від зірок українського театру, культурологів, філософів, мислителів, лідерів думок.
Також фестиваль представить проєкт «Голоси Землі Поетів», створений за інформаційного партнерства з Радіо Культура. Гості події почують класичну українську поезію легендарними голосами – Тараса Шевченка голосом Марка Кропивницького та Гната Юри, Лесю Українку голосом Наталії Ужвій, Івана Франка голосом Даніїла Антоновича, Богдана-Ігоря Антонича голосом Юрія Андруховича, Миколу Хвильового голосом Євгена Нищука, Володимира Свідзинського голосом Ірини Мак, Раїсу Троянкер голосом Ганни Нікітіної, Майка Йогансена голосом Марусі Чуприненко, Івана Драча голосом Богдана Ступки, Грицька Чубая голосом Соломії Чубай та інших. Українську поезію ХХ століття у авторському виконанні – Павла Тичину, Миколу Бажана, Максима Рильського, Володимира Сосюру, Ірину Жиленко, Миколу Вінграновського, Ігоря Римарука, Олега Лишегу та інших. А також вірші тих, кого забрала в нас російська агресія, – Максима Кривцова, Вікторії Амеліної, Гліба Бабіча.
Фестиваль матиме благодійну ціль – для нагальних потреб наших воїнів і бібліотек на деокупованих територіях.
У неділю, 13 жовтня, у Сколе, що на Львівщині, відбудеться бойківська зустріч грибників «Свято тихого полювання». Про це повідомили організатори.
У програмі будуть конкурси грибників у номінаціях:
найбільший білий гриб,
королівський красень,
вродливий боровик,
найкращий мисливець тихого полювання (за кількістю знайдених білих грибів).
Гриби на конкурс треба подавати до 15:00 год. Переможці конкурсу отримають призи.
Відвідувачі заходу матимуть можливість продати чи купити лісові дари. Для всіх учасників заходу буде безкоштовне частування справжньою бойківською юшкою з білих грибів та смажениками на бляті.
Також буде театралізоване дійство «Стежками баронів Гредлів» від команди «СколеМандри».
Зокрема, відбудеться лекторій про види та значення грибів від НПП «Сколівські Бескиди» і зустріч з відомим грибним експертом Олесем Боровиком, автором книг «Країна грибландія», «Нариси грибника» та інших, які можна буде придбати з іменним підписом.
А дітей чекає зустріч з аніматором Єлизаветою Карнаух.
Локація: Бойківська поляна (Павлів потік, набережна ріки Опір). Початок заходу о 14:00 год.
Михайло Ковальчук народився 29 серпня 1855 р. у Станіславові (тепер – Івано-Франківськ). За віровизнанням римо-католик. Навчався в «реальних» школах у Тернополі та Львові.
Після складення іспиту зрілості в 1874 р. вступив на будівельний відділ Цісарсько-королівської технічної академії у Львові. Відбувши річну військову службу в артилерії, продовжив навчання, яке завершив з відзнакою у 1880 р.
По закінченні навчання М. Ковальчук мав практику в архітектурному бюро Юліана Захарієвича, а з 1 січня 1882 р. став ассистентом кафедри архітектури Цісарсько-королівської політехнічної школи у Львові. Студіював історію мистецтва, зокрема історію архітектури. Під керівництвом Ю. Захарієвича написав працю «Львівські будівлі» та текстову частину до видання за редакцією Ю. Захарієвича «Пам’ятки мистецтва в Польші». В 1884 р. отримав субвенцію на наукову подорож до Італії, і в перших місяцях 1885 р. відвідав Рим.
Підпис Михайла Ковальчука, 1886 р.
3 лютого 1887 р. М. Ковальчук захистив докторську дисертацію на тему «Про основи стилю давньохристиянської архітектури», після чого впродовж 1888–1916 рр. працював приват-доцентом історії архітектури в Цісарсько-королівській політехнічній школі у Львові.
Співпрацю з Об’єднанням цісарсько-королівських пам’яткоохоронців і кореспондентів Східної Галичини (далі – ОПКСГ) М. Ковальчук розпочав мабуть під впливом свого вчителя проф. Ю. Захарієвича (пам’яткоохоронця ІІ секції ОПКСГ на повіти: Городоцький, Жовківський, Кам’янка-Струмилівський, Мостиський, Рава-Руський, Сокальський, Тішанівський та Яворівський).
Низку малюнків архітектурних пам’яток Львова виконаних М. Ковальчуком використав у своїх виданнях Владислав Лозинський, голова ОПКСГ у 1889–1898 рр. Ілюстрації архітектора поміщено в книгах «Львівський патриціат і міщанство у XVI і XVII столітті» (1890) – №№ 40, 41, 44–52, 53, та «Львівське мистецтво у XVI і XVII столітті: Архітектура і скульптура» (1898) – №№ 4, 5, 10, 13, 17, 21, 29, 38, 39, 40, 42–43, 44, 46–47, 48, 51, 54, 85.
Кам’яниця Бандінеллі у Львові, М. КовальчукКам’яниця Анчевських у Львові, М. КовальчукКам’яниця Корнякта у Львові, М. КовальчукВнутрішнє обрамування вікон у кам’яниці на пл. Ринок, 20 у Львові, М. КовальчукКонсолі та розетка з кам’яниці на вул. Вірменській, 28 у Львові, М. Ковальчук
В квітні 1892 р. на пропозицію В. Лозинського, пам’яткоохоронці попросили М. Ковальчука виконати обстеження руїн замку в Добромилі. Окрім Добромильського замку М. Ковальчук обстежив також замки в Старому Селі, Свіржі, Збаражі.
Фасад замку в Добромилі, М. КовальчукПлан замку в Збаражі, М. КовальчукФасад замку в Старому Селі, М. Ковальчук
Матеріали досліджень М. Ковальчука, зокрема описи технічного стану, плани (№№ 5, 15, 18, 22) та замальовки (№№ 6, 7, 16, 17, 19) об’єктів були використані в публікації секретаря ОПКСГ Александра Чоловського – «Давні замки та укріплення в Галицькій Русі» (1892). 19 липня 1892 р. на засіданні ОПКСГ д-р А. Чоловський запропонував висловити М. Ковальчуку подяку за безкорисну допомогу в дослідженні пам’яток.
Результати своєї пам’яткознавчої діяльності М. Ковальчук мав нагоду презентувати в 1892 р. на «Виставці будівельної промисловості» у Львові, на якій експонував власні фото архітектурних пам’яток Львова та замків Східної Галичини.
Впродовж 1892–1895 рр. М. Ковальчук керував роботами з реставрації каплиці Дідушицьких у костелі св. Петра і Павла у Львові.
В жовтні 1895 р. ОПКСГ відіслало М. Ковальчука оцінити викінчені реставраційні роботи в церкві св. Духа в Рогатині. Документи з проведеного огляду архітектор здав в архів ОПКСГ.
З метою визначення вартості можливої реставрації бернардинського костелу в Переворську, в липні 1896 р., ОПКСГ відіслало М. Ковальчука оцінити його технічний стан. Тоді ж архітекторові було доручено дослідити технічні питання консервації руїн замку в Чорткові та пам’ятника в Комарні. В грудні 1896 р. М. Ковальчук надав довідку про технічний стан костелу у Переворську та пропозиції необхідних реставраційних робіт.
У книзі польською мовою «Львів в період самоврядування 1870–1895» (1896), виданій за сприянням міської влади, було надруковано розділ написаний М. Ковальчуком під назвою «Територіальний розвиток міста». В цей розділ автор включив такі підрозділи: «Положення Львова, геологічна будова і кліматичні, орографічні та гідрографічні умови», «Простір міста, вулиці, площі, городи, плантації, сквери і сади», «Каналізація, засклеплення Полтви і Пасіки», «Кінний та електричний трамваї», «Міські будинки», «Важливіші будинки інших влад, інституцій та закладів», «Регуляція міста і постанова про податкові пільги для 181 будинку».
Михайло Ковальчук сидить в центрі навпроти столу поруч з Тадеєм Рутовським
Під час реставрації та перебудови римо-католицької катедри у Львові, М. Ковальчук керував роботами в 1896–1898 рр., за іншою версією у 1892–1899 рр. Саме за його ескізами в храмі виконано стінопис із трактуванням у дусі сецесії (модерну) готичних орнаментальних мотивів.
У вересні 1898 р. ОПКСГ відіслало М. Ковальчука в Рогатин для виконання фахового висновку щодо стану церкви Різдва Богородиці, а вже в листопаді цього ж року виготовлені ним документи розглядали на засіданні пам’яткоохоронців, на якому також було вирішено відіслати архітектора для дослідження церкви в Горохолині, яку мали розбирати, та для складання детального кошторису консервації замку в Збаражі.
18 лютого 1899 р., з огляду на активну фахову допомогу пам’яткоохоронцям, М. Ковальчука обрано на посаду кореспондента ОПКСГ.
В жовтні 1899 р. М. Ковальчука просили скласти план і кошторис реставраційних робіт у костелі в Дрогобичі, з врахуванням застережень д-ра Яна Болоза-Антоневича про те, що костел має «зберегти свій дотеперішній характер». На цьому ж засіданні на підставі документів М. Ковальчука приймали ухвалу ОПКСГ щодо збереження замку в Галичі.
Отже, основний внесок М. Ковальчука в збереження архітектурної спадщини Східної Галичини відображений у фіксації (креслення, замальовки, фотографії, текстові описи) технічного стану будівель з метою їх подальшої консервації чи реставрації, проектуванні реставраційних робіт, керівництві реставраційними роботами, виконанні теоретичних історико-архітектурних реконструкцій давніх пам’яток, популяризації архітектурної спадщини.
Паралельно з викладацькою та пам’яткоохоронною працею М. Ковальчук займався архітектурною практикою. Його авторству належать проекти житлових, громадських та культових будівель в різних стилях кінця ХІХ – початку ХХ століття, містобудівні розробки.
Певним підсумком у науковій творчості М. Ковальчука є книжка польською мовою «Будівельний цех у Львові в польські часи (до 1772 року)» (1927). В цій праці автор розглянув локальну історію ремесла, якому присвятив усе своє життя. Зауважимо, що ця книга стала першим окремим виданням присвяченим історії одного з цехів Львова. Продовження цієї праці з висвітленням наступного періоду за 1772–1918 рр., залишилось в рукописі.
Ковальчук М. „Будівельний цех у Львові в польські часи (до 1772 року)“ (1927)Михайло Ковальчук з дружиною, 1930-ті рр.
Помер М. Ковальчук 14 березня 1938 р. у Львові, похований на престижному Личаківському кладовищі.
Відновлене поховання Михайла Ковальчука (світлини автора – 01.05.2017 та 23.09.2024)
Незважаючи на чималий творчий спадок, активну роль у збереженні пам’яток архітектури Східної Галичини, діяльність д-ра Михайла Ковальчука наразі є маловивченою та потребує спеціального дослідження.
Руслан СЕРЦЕЛЕВИЧ, заступник директора ЛКП «Музей «Личаківський цвинтар»
Джерела
Державний архів Львівської області. – (далі – ДАЛО), ф. 27, оп.2, спр. 310, арк. 1–13 зв.
ДАЛО, ф. 27, оп.4, спр. 811, арк. 8–8 зв.
Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 146, оп. 53, спр. 874, арк. 1–9.
Бірюльов Ю. Ковальчук Михайло (Міхал) // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2010. – Т. 3. – С. 304–305.
Czołowski A. Dawne zamki i twierdzie na Rusi halickiej // Teka konserwatorska Koła c.k. konserwatorów starożytnych pomników Galicyi Wschodniej. Z 31 rycinami w tekście i 15 tablicami. – We Lwowie: Nakładem Koła c. k. konserwatorów, 1 – R. I. – S. 65–132.
Kowalczuk M. Cech budowniczy we Lwowie za czasów polskich (do roku 1772). – Lwów: Nakładem Stowarzyszenia Budowniczych we Lwowie, – 90s.
Kowalczuk M. Rozwój terytorialny miasta // Miasto Lwów w okresie samorządu 1870–1895. – We Lwowie: Nakładem Gminy król. stoł. miasta Lwowa, 1896. – S.299–351.
Kronika czynności Koła c.k. Konserwatorów i Korespondentów Galicyi Wschodniej // Teka konserwatorska Koła c. k. konserwatorów starożytnych pomników Galicyi Wschodniej. Z 80 rycinami i planami w tekście i jedną tablicą. – We Lwowie: Nakładem Koła c. k. konserwatorów, 1 – R. I. – S. 148–163.
Kronika czynności Koła c.k. Konserwatorów i Korespondentów Galicyi wschodniej // Teka konserwatorska Koła c. k. konserwatorów starożytnych pomników Galicyi Wschodniej. Z 31 rycinami w tekście i 15 tablicami. – We Lwowie: Nakładem Koła c. k. konserwatorów, 1900. – R. II. – 103–120.
Łoziński W. Lwów starożytny. Kartki z history sztuki i obyczajów. – Cz.II.: Patryciat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku. Z 73 rycinami w tekście. – We Lwowie: Gubrynowicz i Schmidt, 1890. – 307 s.
Łoziński W. Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku: Architektura i rzeźba. Z 103 rycinami w tekście. – We Lwowie: Nakładem Księgarni H. Altenberga, 1898. – 228 s.
Obmiński T. Restauracje katedry lwowskiej (Dawne i dzisiejsze) // Studja Lwoskie. – (Biblioteka Lwowska. T. XXXI–XXXII). – Lwów: Nakładem Towarzystwa Miłośników Przeszłości Lwowa, 1932. – S. 291–312+
15, 16 та 17 жовтня у Львові, в Національному університеті “Львівська політехніка” (вул. Степана Бандери, 12), відбудеться Форум відновлення “Міста в руїнах”. Щоденно події стартуватимуть о 9-ій ранку і триватимуть до 18-ої години.
Мета Форуму “Міста в руїнах” — створити платформу для обговорення відновлення українських міст, які постраждали внаслідок війни, – через призму архітектури, економіки, культури, громадської діяльності, досвіду європейських колег та ментального здоров’я українців. Захід об’єднає експертів із різних сфер – задля спільного пошуку інноваційних рішень з відбудови міст України, підтримки населення, розвитку громадського руху, збереження культурної спадщини, залучення коштів як усередині держави, так і від міжнародних організацій.
– Станом на початок осені 2024-го в Україні було зруйновано або пошкоджено близько 180 тисяч будинків, понад 500 навчальних закладів, понад 860 об’єктів культурної спадщини та близько 1500 медичних установ, – розповідає організаторка Форуму “Міста в руїнах”, співзасновниця громадської організації “Молодіжний простір: Ініціатива, Інтелект, Інновації” Тетяна Маслак. – Багато наших міст мають історичні будівлі, пам’ятки та архітектурні комплекси, що є частиною національної і світової спадщини. Їхнє відновлення — це збереження національної ідентичності та історичної пам’яті. Тож вкрай важливо підвищити рівень обізнаності у суспільстві про важливість відновлення фізичних структур і соціальної та культурної тканини міст. Наш Форум здатен посприяти суспільному дискурсу та створити цілісне бачення майбутнього відновлення України. Зрештою, ми об’єдналися задля того, щоб показати, як можна відновити красу наших міст.
Форум відновлення “Міста в руїнах” представить у стінах Національного університету «Львівська політехніка» однойменну фотовиставку. Світлини міст, зруйнованих під час війни, продемонструють масштаби руйнувань, культурні втрати та нагальну потребу в інноваційних рішеннях для їхнього відновлення. Водночас відбудеться виставка архітектурних проєктів, що були представлені цьогоріч на Міланському тижні дизайну. Студенти та досвідчені архітектори покажуть своє бачення для відбудови міст. Макети і відеоінсталяції дозволять наочно побачити, як можуть виглядати відновлені території в майбутньому – з повагою до історичної спадщини.
Експертно-дискусійна частина Форуму відбудеться у другий день події – 16 жовтня 2024 р. – в головному актовому залі. На Форумі відбудови виступлять спікери як з України, так і з провідних університетів Кракова, Познані, Люксембургу. Крім того, буде створена затишна зона для неформального спілкування, де учасники та експерти Форуму зможуть обговорити проєкти і знайти однодумців та можливих партнерів.
Організатором Форуму відновлення “Міста в руїнах” є “Молодіжний простір: Ініціатива, Інтелект, Інновації” – громадська організація, яку понад вісім років тому заснували Тетяна Маслак, Дмитро Гаврась та Максим Колошкін. Саме цей проєкт посприяв облаштуванню студентського майданчика у “Львівській політехніці”, що став місцем для неформальної освіти, лекцій та майстер-класів. “Молодіжний простір: Ініціатива, Інтелект, Інновації” – це команда із понад 50 волонтерів, які щоденно працюють над досягненням нових цілей та втіленням нових проєктів.
Вхід на всі події Форуму “Міста в руїнах” у Львові 15-17 жовтня 2024 р. – безкоштовний.
Завтра, 10 жовтня 2024 року, о 19.00 в Домініканському Соборі у м. Львів відбудеться благодійний концерт «Мальви» для збору коштів на підтримку дітей ВПО та дітей з особливими потребами.
Організатор акції – Благодійна організація “Благодійний фонд “Діти Перемоги”, що з березня 2022 року займається підтримкою дітей із релокованих сімей, дітей з особливими освітніми потребами, дітей-сиріт а також забезпеченням інклюзивних ресурсних центрів спеціалізованим реабілітаційним обладнанням та дидактичними матеріалами.
У благодійному заході візьмуть участь:
хор «Евфонія» під керуванням Чучмана В.М.
поет Остап Сливинський, авторські вірші
Маріанна Винар, Христина Миколюк, вірші
«Ніщо так не пронизує людське серце, як пісня та щирі вірші. Чуттєва розповідь про дівочі мрії, які руйнує війна, однак життя попри все перемагає, і навіть на руїнах зрештою виростають квіти. Мальви, що виросли на згарищах війни, – це діти, відірвані від своїх домівок через війну. Наша спільна справа – допомагати таким дітям, бо чужих дітей немає», – Андрій Миколюк, засновник фонду.
Дізнайтеся, як обрати сервіс для замовлення квітів онлайн у Львові. Поради щодо вибору надійних сервісів, важливі критерії та секрети вдалої покупки.
Із розвитком цифрових технологій, замовлення квітів онлайн стало не лише зручним, але й швидким способом подарувати приємні емоції. Жителям Львова більше не потрібно витрачати час на пошук ідеального букета в місті — все можна зробити за кілька кліків. Але як вибрати надійний сервіс для онлайн замовлення квітів і на що варто звернути увагу, щоб зробити правильний вибір? Давайте розберемось.
Чому варто замовляти квіти онлайн?
Перш ніж говорити про вибір сервісу, розглянемо переваги онлайн замовлення квітів. Основні плюси — це:
Зручність. Ви можете обрати букет з будь-якого місця, будь-якої години. Не потрібно поспішати до квіткового магазину або шукати квіти в останній момент.
Широкий асортимент. Інтернет-магазини часто пропонують більший вибір, ніж звичайні магазини. Серед них легко знайти не лише стандартні композиції, а й ексклюзивні букети.
Економія часу. Вам не потрібно витрачати час на поїздки містом і пошук квітів. Усе, що потрібно — це вибрати букет, замовити доставку та чекати.
Гарантія якості. Надійні сервіси завжди відбирають свіжі квіти для букетів та надають гарантії на доставку у визначений термін.
Як вибрати сервіс для замовлення квітів у Львові?
На ринку є безліч інтернет-магазинів, які пропонують квіти з доставкою. Але на що звернути увагу, обираючи сервіс? Ось кілька ключових моментів.
Асортимент квітів. Важливо, щоб у каталозі були різноманітні квіти та букети для будь-якого випадку. Вибирайте сервіси, де є можливість знайти як класичні композиції, так і щось більш оригінальне. Наприклад, онлайн магазин BuketLand має одну з найпопулярніших послуг “квіти Львів” і пропонує великий вибір квітів на будь-який смак.
Відгуки та репутація. Перед замовленням завжди варто почитати відгуки клієнтів про сервіс. Репутація компанії часто є найкращим індикатором її надійності. Зверніть увагу на оцінки щодо якості квітів, пунктуальності доставки та загального сервісу.
Ціна і доступність акцій. Порівняйте ціни в різних магазинах і перевірте наявність акцій або знижок. Деякі сервіси пропонують вигідні пропозиції для постійних клієнтів або акційні букети.
Доставка. Одним із найважливіших аспектів є швидкість і географія доставки. Деякі сервіси, як БукетЛенд, гарантують доставку квітів впродовж кількох годин після замовлення, що особливо важливо у разі термінових випадків.
Умови оплати. Онлайн сервіси повинні надавати різноманітні способи оплати, щоб кожен міг обрати зручний для себе варіант: банківською карткою, електронними грошима або навіть готівкою при отриманні.
Переваги онлайн-замовлень для жителів Львова
Мешканці Львова все частіше обирають онлайн сервіси для замовлення квітів. Серед основних переваг:
Локальні сервіси. Багато онлайн-магазинів спеціалізуються на доставці в межах міста, що гарантує швидку та якісну доставку.
Широкий вибір. В інтернет-магазинах можна знайти букети для будь-якої нагоди — від романтичних побачень до корпоративних подій.
Простота замовлення. Весь процес — від вибору букета до оплати — займає лічені хвилини.
Онлайн замовлення квітів у Львові — це зручний та швидкий спосіб зробити приємний сюрприз своїм близьким. Головне — правильно обрати сервіс, звертаючи увагу на його репутацію, асортимент і умови доставки. А якщо ви бажаєте спробувати свої сили у створенні квіткових композицій, не бійтеся експериментувати!
Іван Падуар повертається в Україну: концертний тур #ejnGreenTour бельгійських та українських музикантів чотирма містами України у межах міжнародної програми Green Pilot Tour. Подія відбудеться сьогодні, 9 жовтня 2024 року, о 18:00 у Великій залі ЛНМА ім. Лисенка. Вхід вільний.
У 2022 році Іван Падуар підтримав Україну – дав три безкоштовні концерти у межах фестивалю Jazz Bez у Львові, Рівному та Умані. Цього року він знову вирушає у тур по Україні, подорожуючи потягами разом із гітаристом Патріком Дельтенром. Вони створюють неймовірну музичну колаборацію з українськими зірками – басистом і композитором Ігорем Закусом та барабанщиком Ярославом Борисом.
Завдяки співпраці з HA Concerts, Українським Інститутом, мережею джазових майданчиків MayDayArt та музичними академіями Львова та Києва, цей тур зміцнить українську музичну сцену та стане платформою для міжнародної співпраці 🇧🇪🤝🇺🇦.
IVAN PADUART & PATRICK DELTENRE.
Перший – піаніст, який роками грав з легендарним Тутсом Тілемансом та виступав з такими зірками, як Річард Бона, Ману Катче та Рішар Гальяно. Другий – гітарист, що був частиною гурту Level 42 та грав з більшістю французьких виконавців останніх 30 років.
Іван Падуар, пристрасний та винахідливий піаніст і композитор, та Патрік Дельтенр, майстер груву з неперевершеним відчуттям, дружать уже 35 років. Іван і Патрік створюють справжню магію музики — повернення до основ, до витонченої та мінімалістичної форми.
Життя людей має багато вимірів та рівнів існування. Це може бути переповнене рутиною буття й вправляння у виконанні щоденних і одноманітних ритуалів. Або ж ще інший варіант, коли приїжджає хтось видатний та шанований настільки, що свою нудну буденність йому соромно показати. Тоді починається біганина, схвильовані обличчя та нервова поведінка, суперечки, безпідставні, переважно, звинувачення когось, хто не може належно відповісти чи себе захистити, а ще – оте дурне бажання вислужитись і показати ситуацію кращою, ніж воно є насправді.
Десь так все працювало також і на рівні міст. Повсякденне життя ранньомодерного Львова не було чимось аж надто унікальним і захоплюючим. Проте в 1582 році до міста приїхав канцлер Речі Посполитої та один з найвпливовіших діячів на цьому просторі – Ян Замойський.
Великий гетьман і канцлер Ян Замойський. Фото з https://uk.wikipedia.org
“Заїхав до Львова великий канцлер і гетьман коронний…”
У 1582 році на шляху коронного канцлера Речі Посполитої Яна Замойського виявився Львів. Місцевий історик та хроніст Денис Зубрицький так і написав: “заїхав до Львова великий канцлер і гетьман коронний Ян Замойський”. Очевидно, що не без конкретних цілей та завдань він до міста “заїхав”. З конкретною ціллю та завданням, представники ради міста його гарно приймали та частували. Проте є нюанс. Спочатку, як написав той самий Зубрицький, гетьман Замойський “викликав до себе райців на учту”, тобто бенкет для міських управителів організував Замойський. Вже по тому райці Львова, у відповідь, частували гетьмана та його оточення.
Денис Зубрицький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Найбільша честь, коли говоримо про той другий бенкет, випала міському райці Юсту Гляцу. Саме у його будинку, який знаходився за адресою Площа Ринок, 12, частували канцлера Речі Посполитої. Принагідно зазначимо, що Ян Замойський був надзвичайно важливою фігурою для тогочасного Львова та його мешканців. По-перше, він був посередником у відносинах між містом та королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм. По-друге, часто ще й виконував функції посередника між містом та місцевим нобілітетом.
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Дуже сумнівно, що учасники бенкету хотіли, щоб хтось у ХХІ столітті читав, що саме вони їли та пили, але питати в них дозволу ми не будемо. Завдяки старанній роботі писаря львівського магістрату, який ретельно зафіксував усі рахунок та витрати, пов’язані з цим застіллям, певні загальні спостереження та висновки ми все ж можемо зробити. Писар дійсно надзвичайно ретельно підійшов до поставленого перед ним завдання і зафіксував навіть те, коли саме відбувався цей бенкет – у четвер.
Меню, будь ласка
Насправді витрати на бенкет у Львові дійсно були чималими. При тому, так виглядає, що найбільше коштів витратили саме на випивку. Дещо менше на їжу, декорування святкового столу та створення відповідної атмосфери. Або ж саме таким чином та в цій послідовності перераховані питання цікавили писаря. Отож, на столі тоді були “різні страви”, два марципани і “різні фрукти”. Тобто тут писар уникнув надмірної деталізації. Також два розмаринові вінки і воскові свічки – якщо казати про декорування святкового столу. Відтак маємо лише загальні зауваги, що “на їжу з всякими приправами” витратили 24 злоті та 18 грошів. Водночас, писар ретельно та скурпульозно фіксував інші моменти. Наприклад, записав, що 1 злотий та 10 грошів тоді заплатили кухареві та його помічникам за послуги. Тому у своїй реляції він не забув нікого.
Площа Ринок,12. Кам’яниця Юстгляцівська. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Куди цікавішою була ситуація з напоями. Можна навіть казати, що від різноманіття тут очі розбігаються: на стіл подавали вина старі та молоді, ще було аліканте, малмазія, вина до приправи тощо. Між іншим, крім вина – було ще й пиво. Одна бочка. На завершення варто сказати, що Юст Гляц, у будинку якого приймали канцлера та коронного гетьмана Яна Замойського, був … торговцем винами. Тому цей прийом, ймовірно, відбувався ще й на правах реклами.
Панорама Львова Гогенберга / Пассаротті. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Панорама_Гоґенберґа
Надалі дороги Яна Замойського та Львова також неодноразово перетинались. Зокрема, коли гетьман організовував військову кампанію на територію Молдавського князівства, він наказав видати йому частину зброї, що перебувала у Львові. Врешті, навіть просив про окремих спеціалістів, необхідних для ведення бойових дій.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гронський Й. Львів: історичні студії / упоряд. Н. Лоштин; відп. ред. Л. Сніцарчук. – Львів: НАН України, ЛННБ України ім. В. Стефаника, 2022. – С. 56.
Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwόw, 1844. – S. 208.
Ujma M. Relacje Jana Zamoyskiego z magistratem miasta Lwowa (1577-1594). – Opole, 2020.
Олександра Киричук – кандидатка історичних наук, доцентка, заступниця директора з наукової роботи Львівського музею історії релігії.
Інформаційне суспільство ХХІ ст. Спочатку ми формуємо інформаційне поле, а потім інформаційне поле формує нас. Композиція інформаційних потоків, спрямована на формування потрібної думки. Виборчі технології.
Інформаційна війна як складова глобальної війни. Інформаційна зброя. Інформаційні віруси. Апатія, зневір’я внаслідок інфікування вірусами негативу. Тактика хаосу. Логос (порядок, впорядкованість світу) як протидія хаосу.
Когнітивна війна (лат: соgito ergo sum – думаю, отже існую). Картина світу в наших головах. Методи впливу на зміну способу думання суспільства.
Біблейські приклади протидії інформаційним війнам.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
