У Львові, в похмурі листопадові дні понад п’ятдесять років тому, пішла з життя й була похована у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі, талановита мисткиня, учениця Михайла Бойчука і Андре Льотра – Ярослава Музика. Й ще донедавна ім’я 79-літньої художниці майже не згадувалось в українській мистецтвознавчій літературі.

“Доля мисткині – яскравий приклад того, як не вміють (а чи не хочуть вміти!) у нас берегти і таланти і пам’ять про тих, чия творчість – істинно національна за змістом і духом, сучасна за формою і невтомна  в пошуках нового, – писала на сторінках журналу “Образотворче мистецтво” мистецтвознавиця Віра Стецько 1995 року, – Як скоро забули її ті, хто жив поряд, бував у неї вдома! Кому, як не їм, що знали близько пані Ярославу, “сам Бог велів” уберегти цю невисоку тендітну, з ушкодженою на лісоповалі ногою, тендітну жінку від забуття. Чого вони боялися? Бути причетними до людини з тавром “злочинниці-націоналістки”, яку було засуджено за любов до рідної землі, до свого народу, за поки свого “Я” в мистецтві? І як тепер, один перед одним, шукають себе в її біографії, прагнуть хоч одним рядком прилучитися до цієї гордої і величної жінки”!

Народилась майбутня художниця 10 січня 1894 року у мальовничому містечку Залісці на Тернопільщині. “Батькові, Льву Стефановичу, судді залозецького повітового суду, було тоді 49 років, матері – Теодорі з Савчинських – доходив 31-й. Славця росла без дитячого товариства, бо старші діти, Іван та Ганнуся, вчилися поза домом”. Як згадувала пізніше сама юначка, “…мистецькі справи цікавили мене ще змалку”.

Після переїзду з батьками до Львова 1902 року, молоденька Ярослава Стефанович два роки відвідує приватну малярську студію Станіслава Батовського. 1909 року родина переїхала в помешкання у будинку Наукового Товариства ім. Шевченка по вул. Чарнецького (нині вул. Винниченка, 26). Тут дівчина відвідує мастерню Івана Труша, яка “була поверхом вище”; знайомиться з друзями брата – адептом мистецтва Миколою Федюком, студентом-мікробіологом Максом Музикою та літератором Мільком Кордасевичем – молодими представниками львівської богеми, що часто жили “з повітря і позичок”.

Наступна зустріч – з Михайлом Бойчуком, якому, після повернення з Парижу в 1910 році, НТШ віддало щойно звільнене Іваном Трушем приміщення майстерні.

Як писала мистецтвознавиця Олена Ріпко: “Ярославі виповнилось 16 років. Вона вражена, глибоко схвильована відвідинами майстерні митця-фанатика, який чотири роки мешкає поруч. Він… гаряче пояснює свою мету – створення таких високих, шляхетних мистецьких форм, які були б одвіку зрозумілі… народові й служили б його духовному відродженню. Тепер вона “заражається” не на жарт. Рішення вчитись мистецтву стало свідомим”.

Методику навчання та мистецькі настанови улюбленого Вчителя, як і захоплення людськими якостями Михайла Бойчука, художниця пронесла через усе своє нелегке життя. Як дорогі реліквії, зберігала до смерті фотографії, листи, деякі роботи Вчителя, який так і не зміг повернутися із реставраційних робіт іконостасу церкви у Лемешах на Чернігівщині до Львова, а був інтернований 1914 року російською владою у Арзамас.

Про стосунки, що поєднували Михайла Бойчука з Ярославою Стефанович , і її подальше нелегке життя писала мистецтвознавиця Віта Сусак: “Вона часто відвідувала його житло у піддашші будинку, і, можливо, Бойчук доручав їй доглядати за квартирою, коли виїжджав зі Львова. Після Першої світової війни, коли він розпочав свою професорську діяльність в Українській Академії Мистецтв у Києві, стало зрозумілим, що Михайло Бойчук вже не повернеться до Львова, Ярослава зібрала те, що залишилось в майстерні і ретельно зберігала…”.

Паралельно вона відвідує заняття з рисунку та живопису у Вільній Академії у художника-графіка, “митця-філософа” Владислава Вітвіцького, але, як згадувала сама художниця: “по смерті батька, я не мала змоги ходити в університет”. Вона починає займатися самоосвітою, в основу якої лягли нотатки розмов з Михайлом Бойчуком, перетворивши кімнату в мистецько-алхімічну майстерню.

1924 року Ярослава одружується із Максимом Музикою, на той час проректором Таємного Університету у Львові. Художниця влаштовується у відділ реставрації Національного музею, де знайомиться з реставратором і хранителем українського іконопису Володимиром Пещанським, що став другим “найавторитетнішим вчителем” Ярослави Музики.

За рекомендацією Іларіона Свєнціцького, у 1928 році художниця була направлена на стажування за кордон – до Ігоря Грабаря в Центральні науково-реставраційні майстерні у Москві, відвідала собори з давньоруськими фресками та музейні збірки ікон у Новгороді та Пскові, у Києві зустрілась з давнім другом-учителем Михайлом Бойчуком.

Про кількамісячне перебування у Києві залишилось небагато свідчень – один рядок у “Автобіографічній довідці” та побіжна згадка Василя Седляра про “пані Славу” у листі до Оксани Павленко. Повернувшись до Львова, художниця передала до Національного музею колекцію ікон, що належали Михайлу Бойчуку, а пізніше занесла туди ж його “Пакет рисунків”… (Частина з цих робіт була вилучена до спецфонду і знищена 1952 року!).

Захоплення іконописом не послабило малярських зацікавлень Музики, і 1935 року вона їде продовжувати навчання в Париж, де обирає приватну Академію Андре Льота. “Про Париж говорять і пишуть багато, – розповідала пізніше художниця у статті “Паризькі зорові враження”, надрукованій у часописі “Назустріч”, – усе у ньому цікаве: люди, мистецтво, розкіш і нужда. І все це невичерпна тема”.

Додому вона повертається, сповнена актуальних мистецьких та організаційних ідей, першою з яких стала групова виставка, експонована у приміщенні Промислового музею – з лідером формізму Анджеєм Пронашком, письменником та графіком-неокласиком Бруно Шульцем, і представником “єврейського експресіонізму” Фридеріком Клейнманом. Експериментальні твори художниці – “Рибки”, “Мушлі”, “Раки”, “Кукурудза” стали сенсацією мистецького життя Львова.

Інтерес до давньої української ікони, товариські бесіди з Миколою Федюком та Михайлом Осінчуком, що сповідували ідеї неовізантизму, конкретизовані й актуалізовані Михайлом Бойчуком, визначили специфіку пластичного мислення Ярослави Музики 1930-х років. Бездоганно володіючи технологією іконопису, вивчивши концептуальні засади стилеутворення в пізньовізантійських та ранньоукраїнських мозаїках та фресках, Ярослава Музика винайшла власну мистецьку манеру, яку успішно застосовувала у малярстві, графіці та емальєрстві. У творах художниці – “Портрет чоловіка у виді ікони”, “Старий з бородою”, “Гуцул з люлькою”, “Коні”, “Адам і Єва”, екслібрис Антоніни Іванової – вчувається узгодження концептуальних засад неовізантизму Михайла Бойчука з елементами авангардних напрямків першої третини ХХ ст.: експресіонізму, футуризму, арт-деко та сецесіону.

У ці роки, поряд з мистецькою працею, Ярослава Музика розгортає активну організаційно-творчу діяльність. Художниця зближується з великим ентузіастом на ниві мистецтва – Павлом Ковжуном, підтримуючи його зусилля з консолідації українських мистців, розпорошених по всьому європейському континенті.

Наслідком цього стала співучасть у створенні потужної творчої організації – АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Мистців), головою якої від 1931 року судилося стати Ярославі Музиці. З її безпосередньою участю розгорталася виставкова і видавнича робота, відбувалися дискусії щодо перспектив українського мистецтва та його місця в європейському культурному просторі. У 1935-1936 рр. Ярослава Музика та Павло Ковжун публікують низку статей та нарисів про художників-бойчукістів, зокрема Софію Налепінську, Антоніну Іванову, Олену Сахновську, цькування яких в радянській Україні набирало тоді загрозливих обертів.

Однак всі безцінні намагання та ініціативи національної мистецької еліти стали марними з приходом “золотого вересня” 1939 року, перипетіями Другої світової війни та поверненням радянського тоталітарного режиму.

Ярослава Музика не скористалася можливістю полишити рідну землю, за що покарана репресіями, арештом та засланням до Сибіру. Вона, член спілки художників радянської України, була підступно заарештована влітку 1948 р., у Будинку творчості в Гурзуфі та засуджена 18 липня 1949 р. за “приналежність до ОУН” та “співпрацю з нацистами” до 25 років виправно-трудових таборів.

Підсвідомо відчуваючи небезпеку для заарештованої дружини Ярослави, чоловік Максим Музика сховав твори Михайла Бойчука та його послідовників, що зберігалися вдома, замурувавши роботи між дверима їхньої квартири і суміжнього помешкання сестри А. Стефанович. Повернувшись, художниця продовжувала переховувати спадщину Михайла Бойчука, прекрасно розуміючи ступінь ризику.

55-річна Ярослава Музика відбула шість років “до славнозвісної амністії безвинних” й була “достроково звільнена” 6 червня 1955 р. З тих часів збереглася серія “життєвих замальовок” – малюнків та акварелей “Сибірські нотатки”, серед яких варто виділити низку психологічних портретів жінок-арештанток.

Після повернення з Тайшету, художниця поступово повертається до творчої праці. 1957 року її поновлюють в членах СХ, один за одним постають олійні полотна, графічні аркуші та монотипії – портрети Максима Музики, Віри Свєнціцької, Леопольда Левицького, Миколи Федюка, Лесі Українки (“Ломикамінь”), цикли “Сибірські нотатки”, “Люди-типи”, “Козак-Мамай” та інші.

У період “хрущовської відлиги” 1960-х у помешканні-майстерні Ярослави Музики часто збиралися друзі-однодумці – художники Микола Федюк, Охрім Кравченко, Григорій Смольський, Олекса Шатківський, історик Іван Крип’якевич, мистецтвознавці Віра Свєнціцька, С.Гронський, літературознавець Степан Щурат. Художниця часто бувала в Києві, де зустрічалася з Миколою Глущенком, Сергієм Колосом, Іваном Вроною, О.Таранушенком, Борисом Лобановським; їздила до Москви, щоб поспілкуватися з Анною Бегічевою (давньою приятелькою В.Татліна) та незламними художницями-бойчукістками Антоніною Івановою та Оксаною Павленко.

Мисткиня створює велику серію живописних полотен, ліногравюр та дереворитів, емалевих мініатюр та малювань на склі, з-поміж яких вирізняються емалі циклу “Катерина” та мозаїчні композиції “Княгиня Ольга” і “Малий герой” (1968). Ім’я Ярослави Музики стало справжнім символом нескореності та свободи в мистецтві для львівської творчої молоді, зокрема Ігоря Калинця, Ігоря Боднара, Стефанії Шабатури, Івана Остафійчука та інших.

З середини 1960-х років з Ярославою Музикою близько почала спілкуватись мистецтвознавець Олена Ріпко, яка й власне й вплинула на її рішення заповісти свої твори та колекцію Львівській національній галереї мистецтв. Як писав свого часу директор галереї, Герой України, мистецтвознавець Борис Возницький: “Ярослава Музика потурбувалась щоб спадщина її не зникла… Описувала збірку Олена Ріпко, ставила номери… Ярослава Музика врятувала твори М. Федюка, М. Бойчука, М. Рудницького, В. Седляра, І. Падалки, А. Іванової…”

З великим успіхом пройшли персональні виставки-ретроспекції художниці у Львівській галереї мистецтв у 1968-му та в Музеї українського мистецтва у Києві в 1970 році.

А останній творчий здобуток мисткині – лінографічний цикл “Символи Сковороди” (1969-1971), в якому оспівується чарівний образ Яблуні, “подарований” свого часу філософом Михайлові Бойчуку й переданий пізніше учням-бойчукістам, став “лебединою піснею” Ярослави Музики та її духовним посланням наступним поколінням українських мистців – був використаний поетом-шестидесятником Ігорем Калинцем для ілюстрації збірки поезій “Спогади про світ” 1971 року.

Реабілітовано Ярославу Музику було лишень 1994 року – до 100-ліття від дня народження мисткині.

Ярослав КРАВЧЕНКО

Джерело: Історична правда