До постаті засновника, організатора і першого керівника Служби безпеки (СБ) ОУН Миколи Лебедя була прикута особлива увага органів КГБ. Навіть коли він опинився далеко за океаном, у США, до нього намагалися підіслати агентів, дізнатися про його погляди, вивідати плани, вчинити гучну провокацію і навіть мали намір за його допомогою реанімувати пошуки золота ОУН, закопаного у прикарпатських лісах. Про те, як це відбувалося, розповідають розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

“Святе” писання

Микола Лебедь в усі роки свого життя був у полі зору органів НКВД/КГБ СССР. Зрештою, як і діяльність радянських органів держбезпеки завжди була предметом прискіпливого професійного інтересу з його боку. Це протистояння було доволі тривалим і непримиренним. Він, як засновник і перший керівник СБ ОУН, впровадив на українських теренах і за кордоном жорстку систему протидії проникненню московсько-більшовицької агентури в середовище українського національно-визвольного руху.

Чекісти це реально усвідомлювали, лютували через численні викриття і намагалися за будь-що дістатися до одного з головних архітекторів цієї системи, який в оунівських лавах був відомий за псевдо “Максим Рубан”, “Марко”, “Євген Скиба”, “Олег”, “Ігор”, “Ярополк”, “Вільний” та іншими.

Але не лише причетністю до творення СБ ОУН був відомий М. Лебедь. У довідках, складених на нього за часів НКВД, йдеться про те, що ще в юнацькі роки він був членом підпільної Української військової організації, а згодом – активним діячом Організації українських націоналістів. У 1934 році підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького за репресивні заходи проти української громади в Галичині.

Після здійснення цього замаху членом ОУН Григорієм Мацейком втік до Німеччини, але був заарештований німецькою поліцією і виданий Польщі. На Варшавському процесі засуджений до смертної кари, яку згодом замінили довічним тюремним ув’язненням. У вересні 1939 році під час конвоювання до іншої в’язниці втік. У 1941 році став другим заступником Степана Бандери в очолюваній ним ОУН.

Невдовзі очолив ОУН(б) на західноукраїнських землях та відіграв важливу роль у формуванні Української повстанської армії. У 1944 році став співзасновником Української головної визвольної ради (підпільного парламенту) та генеральним секретарем закордонних справ УГВР.

Після завершення Другої світової війни, як зазначається в документах, М. Лебедь спочатку мешкав в Італії, згодом в Західній Німеччині, де налагодив зв’язки з американською розвідкою. У той період керівники українського націоналістичного руху сподівалися, що конфлікт між країнами Заходу та СССР переросте у відверту фазу і українське питання знову стане актуальним у міжнародній політиці.

Для УГРВ було надзвичайно важливо знайти західного союзника, який би міг допомогти у продовженні боротьби за незалежність України. Тому й налагоджували такі контакти. Ця співпраця була вигідна обом сторонам і спрямовувалася на підтримку українського визвольного руху, з одного боку, і на постачання інформації про радянські плани у повоєнній Європі, з іншого.

Саме налагодженням такої співпраці у різних формах займався у післявоєнний період М. Лебедь. На момент заведення у 1955 році нової агентурно-оперативної розробки, якій у КГБ УРСР дали назву “Сувенір”, він уже перебрався за океан і мешкав у місті Йонкерс (штат Нью-Йорк, США). Був одним із керівників української діаспори, членом правління Українського товариства зарубіжних організацій, штаб-квартира якого розміщувалася в Мюнхені.

У межах діяльності Торонтського видавничого комітету “Літопис УПА” збирав і документував історію української боротьби проти нацизму і комунізму, а також особисто писав велику монографію під назвою “УПА”. Крім цього, очолював науково-дослідницький центр “Пролог” (з 1952 до 1974 року) у Нью-Йорку, який видавав журнал “Сучасність”. У цьому часописі нарівні з іншими ґрунтовними дослідженнями передруковувалися твори заборонених в СССР авторів.

Саме робота на чолі “Прологу”, який у КГБ називали “дітищем” ЦРУ, стала підставою для агентурної розробки М. Лебедя. Для цього збирали відомості про його родичів і знайомих на території СССР і за кордоном, через яких можна було б для початку зав’язати з ним листування під своїм контролем. Невдовзі зупинилися на дядькові Михайлові по маминій лінії.

Той особисто знав М. Лебедя, кілька разів з ним зустрічався ще в 1930-ті роки й навіть надавав тимчасовий прихисток у своєму помешканні, коли той переховувався від переслідування польської поліції. Натомість дядько вів листування зі своїм рідним братом Романом, який опинився на еміграції в канадському місті Едмонтоні. А Роман так само знав М. Лебедя і мав змогу з ним бачитися й спілкуватися на американському континенті.

Відтак з дядьком Михайлом в КГБ провели відповідну “роз’яснювальну роботу” і заручилися його згодою на участь в операції “в інтересах совєтського союзу і його комуністичної партії” з проникнення до американських спецслужб – “головного противника СССР”. Йому пояснили, що племінник опинився у ворожих тенетах, проти нього, мовляв, КГБ нічого не затіватиме, а прагнутиме лише довідатися про антирадянські плани спецслужб США. У подальшому він фігуруватиме в справі під псевдо “Богдан”.

У черговому листі до брата в Канаду “Богдан” за вказівкою КГБ передав вітання для М. Лебедя і поцікавився, як йому там живеться. У квітні 1957 року у конверті з листом від брата знайшов ще один лист, написаний іншим почерком. То було послання від племінника. М. Лебедь радів звістці від родича й зазначав таке:

“…Працюю й дальше у свойому званні. Не змінився я, Михайле, за ці роки, хіба що тих років прибуло. Маєтку не доробився, бо ніколи не мав наставлення стати маєтником, чи як у вас кажуть, капіталістом, але на життя вповні вистачає. Не забув також свого народу, з якого вийшов…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 1 – Арк. 83).

У той період з табору у Воркуті, де відбував покарання за антирадянську діяльність, повернувся додому батько М. Лебедя – Михайло Лук’янович (у всіх архівних документах зазначається саме ім’я Михайло, тоді як у окремих відкритих джерелах – Кирило). “Богдану” дали завдання зустрітися з ним, поновити давні родинні контакти і тим самим ще більше зблизитися з самим М. Лебедем.

Невдовзі в КГБ дізналися, що батько листувався з іншими близькими родичами, які мешкали за кордоном, і ті пропонували йому здійснити поїздку до Польщі, а звідти вони нібито змогли б вивезти його до США на постійне мешкання. Посередником у цих перемовинах вирішили зробити “Богдана”. А оскільки це питання було доволі делікатним, то скористалися нагодою, щоб подальше листування з М. Лебедем перевести на конспіративну основу.

Відтак до відправлення ним до Канади посилки для М. Лебедя через пана Романа готувалися особливо ретельно. Серед різних подарунків, як то вишиванка, цукерки, цигарки і сушені гриби, поклали копію Гошівської чудотворної ікони Божої Матері з Гошівського монастиря, що на Прикарпатті.

Але перед цим рамку розібрали і просвердлили тонкі наскрізні отвори у верхній і нижній планках. В один вклали щільно скручений у трубочку лист від “Богдана” про варіанти вивезення Михайла Лебедя до Польщі. В інший – лист від самого батька Михайла. З одного боку отвір залили парафіном, з іншого вставили виструганий шматочок деревини.

У наступному листі до брата Романа “Богдан” натяками пояснював, що рамка ікони зроблена гуцульськими майстрами з дерев цінних порід і що це має дуже зацікавити М. Лебедя. Радив передати тому, щоб він обережно розібрав рамку і поглянув зсередини, де не зафарбовано, яке саме дерево було використане. Тим самим натякав на існування схованки.

Відтак оперативна гра “Сувенір” вступала в іншу фазу.

Лист у бритві для гоління

Не одразу, але після додаткових пояснень, зроблених у чергових листах, М. Лебедь у всьому розібрався. З тайникової схованки витягнув листи й прочитав їх. Пересвідчившись, що схема працює, в КГБ вирішили навздогін відправити ще одну посилку з тайниковим контейнером. На цей раз у просвердлені отвори в дерев’яній рамці з родинними світлинами вклали лист від одного з давніх знайомих М. Лебедя.

Той писав, що повернувся із заслання і був стурбований тим, що націоналістичне підпілля в краї ліквідоване, а політична еміграція за кордоном займається не тим, чим потрібно і цим не сприяє подальшій визвольній боротьбі. Звісно, що той знайомий, як свідчать документи, діяв під контролем чекістів і мав агентурне псевдо “Семенов”. Його особою хотіли зацікавити закордонні еміграційні центри і підставити їм для здійснення подальших оперативних заходів.

Невдовзі М. Лебедь, у свою чергу, підготував “сувеніри” для своїх родичів. У листі до “Богдана” повідомляв, що з Канади на батьківщину повертається на постійне мешкання його знайомий. Через нього мав намір передати три сундуки з різними речами. При цьому в листі наголошував на тому, що серед іншого є “дуже хороші дві бритви”.

На початку 1960 року “сувеніри” прибули в Україну. Бритв було чотири, але лише дві з них мали дарчі написи. Всередині справді знайшли схованки, в яких лежали щільно згорнуті аркуші тонкого рисового паперу. То було велике послання від М. Лебедя на чотирьох сторінках, виконане на друкарській машинці. Його зміст чекісти воліли б нікому сторонньому не показувати, настільки він був сповнений “крамольними” думками й висновками. То була відповідь на лист “Семенова”, а по суті – своєрідне звернення до всього українського народу.

М. Лебедь зазначав, що лідерам еміграції відомо про ліквідацію підпілля в Україні. Однак, на його думку, та боротьба не була даремною. “Вважаємо, що підпілля сповнило своє велике завдання і що жертви не пішли надаремне, – писав він, – бо якщо б не було підпілля, боротьби УПА, то Сталін і його соратники були б знищили наш народ безпощадно, подібно як зробили з малими народами Кавказу. (Це підтвердив сам Хрущов у його таємній відомій доповіді на ХХ з’їзді).

Сьогодні наш народ повинен продовжити боротьбу в широких т. зв. легальних формах. Він настільки вже свідомий, що повинен знати, як і що має боронити. Треба вистерігатися і поборювати сексотизм і провокацію, помагати собі взаємно, передавати молоді здорові традиції минулого, не вести побічних фронтів, бути чесними членами своєї нації, бути перш за все українцем…”.

Стосовно тих, хто відбув або відбуває покарання в таборах, він зазначав, що про них за кордоном мають відомості, знають, що їхнє життя було важким і нині воно нелегке. Водночас “ніхто тут не осуджує нікого, навіть і тих, що були фізично зламались, але не стали сексотами чи зрадниками свого народу”.

Далі М. Лебедь писав, що волю українському народові ніхто не подарує і ніхто з чужих її не принесе. Відтак потрібно “змагатися за щораз більшу свободу в рамцях отої ніби незалежної й суверенної УРСР…, використовувати кожну сприятливу нагоду, щоб загальним тиском і вимогами здійснювати хоча б ті права, що є на папері і в конституції УРСР, а які ще далеко не є здійснені. Притому мусить існувати єдність і взаємодовіра, зрозуміння усіх прошарків народу і на всіх землях батьківщини”.

Основним завданням еміграції він вбачав надання допомоги національно-визвольному рухові як у моральному, так і в матеріальному відношенні. На його думку, еміграція є містком між УРСР і західними країнами, яка має постійно привертати увагу світу до українського питання.

“Еміграція не має на меті принести визволення, – писав він, – бо це не під її силу. Її основне завдання нести допомогу і тільки допомогу своєму народові, вона проводить цю працю, що її не може проводити народ: інформує чужий світ і народи про укр. проблему, здобуває прихильників, спростовує брехню і фальші, старається про зрозуміння в інших народів…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 2 – Арк. 170–178).

Після аналізу змісту листів у КГБ дійшли висновку, що М. Лебедь і надалі залишається “затятим українським буржуазним націоналістом” і продовжує стояти на антисовєтських позиціях. Водночас висловили припущення, що він, як колишній керівник СБ ОУН, міг розкусити цю оперативну гру і зрозуміти, що його дядько все робить під контролем чекістів. Мовляв, недарма він “Богданові” в окремому листі делікатно натякнув, що якщо тому з якихось причин важко здійснювати листування саме в такий спосіб, то цього можна не робити.

“Відповідь Лебедя безперечно є колективною “творчістю” лідерів Закордонного представництва УГВР, – зазначалося в одному з документів, – якими лист “Семенова” ретельно вивчався і досліджувався… Також вважаємо, що лист створений і з відома американської розвідки… Зміст листа може свідчити і про те, що Лебедь та його спільники ще остаточно не переконані, чи вони мають справу зі справжніми націоналістами, чи з радянською розвідкою. Для того, щоб діяти напевне, для Лебедя, звісно, необхідний ще певний час і отримати більше можливостей для аналізу та перевірки дій “Богдана” і “Семенова” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 2 – Арк. 183).

Відтак оперативна гра тривала.

Провокація відміняється

Черговий “сувенір” за океан був відправлений у вигляді дерев’яного гриба, який поклали в посилку з іншими подарунками. У поясненні для брата Романа в Канаді “Богдан” зазначав, що взамін бритв він передає для М. Лебедя гриб, зроблений гуцульськими майстрами. Цією умовною фразою натякали на те, що всередині є схованка. В отвір, зроблений у ніжці гриба, вклали лист від “Богдана”. У ньому йшлося про долю лідерів українського підпілля та інших осіб, якими цікавився М. Лебедь.

Інше чергове таємне послання чекісти сховали в корінець збірника віршів Тараса Шевченка. У ньому “Богдан”, згідно з новим розробленим у КГБ планом зазначав, що його зять влаштувався моряком на судно під назвою “Ленінський комсомол”, яке здійснювало міжнародні рейси по всьому світові.

Один із чергових рейсів нібито мав бути до Америки. Відтак пропонував зустрітися там із цим родичом і придивитися до нього. “Я хотів би, щоб це виходило не від мене, – писав він. – Бажано, щоб зв’язок з ним встановили ви самі. Щоб він був упевнений, що подальші контакти зі мною він здійснюватиме за вашою вказівкою. Він, а не я!”.

В КГБ вдалися до такого кроку через те, що листування з використанням агента “Семенова” не приносило жодних вагомих результатів. Тому вирішили залучити дядькового зятя, якого влаштували на роботу у Чорноморське пароплавство і дали псевдо “Моряк”. Але й це не принесло бажаного результату. Багато місяців пішло на підготовку агента і очікування рейсу до Канади або США.

За цей час “Моряк” уже навіть доріс до посади боцмана на судні. Але в одному з портів він напідпитку вчинив бійку, за що був відсторонений від роботи і невдовзі керівництвом пароплавства переведений на невелике судно. Після цього взагалі почав втрачати всілякий інтерес до співпраці з органами КГБ і просити, щоб його залишили у спокої. Відтак і ця спроба зазнала невдачі.

Тоді в КГБ вирішили вдатися до чергової операції з компрометації Миколи Лебедя. Про це йдеться в документі під назвою “За справою “Сувенір”, датованому 22 лютого 1964 року. У ньому зазначалося, що попри здійснені раніше чекістські заходи з компрометації М. Лебедя шляхом поширення в пресі і по радіо так званих викривальних матеріалів про нього, це не позначилося на його авторитеті в емігрантських колах.

Понад те, він “має популярність і серед певної частини націоналістично налаштованої інтелігенції” в УРСР. Далі наголошувалося на тому, що він є переконаним націоналістом, непримиренним ворогом СССР і дуже небезпечним як можливий керівник об’єднаної ОУН.

Щоб цьому якось завадити, вирішили “скомпрометувати Лебедя перед американською розвідкою і лідерами закордонних націоналістичних формувань як агента радянської розвідки”. До подібних методів, як свідчать розсекречені документи, в КГБ вдавалися доволі часто.

Поширити через агентуру чутки за кордоном, сфабрикувати якісь документи або свідчення спеціально підібраних осіб, здійснити низку публікацій з відвертими або завуальованими звинуваченнями у співпраці з радянськими спецслужбами – такою була усталена практика. А форми були різними. У даному випадку вирішили скористатися ситуацією з можливим виїздом батька М. Лебедя за кордон.

“Михайло Лебедь раніше неодноразово звертався до органів міліції з проханням дозволити йому виїзд у США до дітей, – зазначалося в розробленому плані. – Націоналістам і розвідці противника добре відомо, що такі прохання, як правило, відкидаються, у зв’язку з чим вже сам факт видачі Лебедю дозволу на виїзд в Америку буде сприйнятий з підозрою. Очевидно, що підозрювати восьмидесятилітнього старого у виконанні якихось завдань радянської розвідки нерозумно, тому американці, вірогідно, зможуть розцінити від’їзд Лебедя М. Л. до США як послугу органів КГБ його синові. На нашу думку, подібні погляди будуть особливо поширені в націоналістичних колах…

З метою посилення цих підозр, маючи на увазі, що на перших порах після приїзду Лебедя Михайла до США за ним вестиметься спостереження із застосуванням технічних засобів, а також для запобігання можливим спробам схилити старого до антирадянських пропагандистських виступів вважаємо необхідним до від’їзду Лебедя М. Л. в Америку встановити з ним “оперативний контакт” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 5 – Арк. 27–30).

Під час цього оперативного контакту мали намір надавати батькові Миколи Лебедя якісь незначні послуги, всіляко демонструвати хороше ставлення до нього, підкреслюючи при цьому, що це спричинено “зобов’язаннями і вдячністю по відношенню до близьких йому людей”.

Перед самим виїздом до США старого збиралися суворо попередити про необхідність тримати в таємниці факт зустрічі і спілкування з оперативними працівниками. При цьому передбачали, що він все ж розповість про це. Та це не лякало. Навпаки, вважали, що така поведінка посилить підозри до самого Миколи Лебедя.

Але невдовзі керівництво КГБ УРСР скасувало ці заходи як нереалістичні. Ще на стадії розробки плану було очевидно, що все це зшито білими нитками і що такий досвідчений конспіратор і колишній очільник СБ ОУН як Микола Лебедь швидко все розгадає.

У КГБ визнали, що “сам факт дозволу батькові Лебедя виїхати до США певною мірою буде незрозумілий американцям і українським націоналістам, оскільки відомо, що такій категорії осіб, під яку підпадає батько Лебедя, ми не даємо дозволу на виїзд… Навряд чи противник повірить версії, що Микола Лебедь є агентом органів КГБ хоча б тому, що жодна розвідка не допустить такого грубого проколу в своїй роботі, поставивши свого агента такими діями під підозру контррозвідки противника” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 5 – Арк. 31–32).

Відтак органи КГБ питання з виїздом за кордон для батька М. Лебедя взагалі закрили і не стали навіть вибудовувати з ним якісь контакти. Натомість не відмовилися від інших форм компрометації. Зокрема, як свідчать архівні документи, розглядали варіант встановлення з самим М. Лебедем оперативного контакту в Нью-Йорку із залученням можливостей резидентури КГБ СССР.

Навіть якби з цього нічого не вийшло, мали намір поширити чутки, що він контактував за кордоном з радянськими представниками і за цим, мовляв, багато чого криється. Але й цей варіант не змогли здійснити. До того ж мали побоювання, що подібні заходи розізлять його і він активізує антирадянську діяльність у відповідь.

У пошуках золота ОУН

У 1965 році КГБ УРСР уже збирався завершити оперативну гру “Сувенір” і здати всі матеріали в архів. Але в москві з цим не погодилися і дали вказівку продовжувати. Відтак у Києві і Львові чекісти вигадували різні способи, щоб оживити справу. На оперативних нарадах ставилися завдання різним підрозділам вносити пропозиції, аналізувати поштові відправлення з-за кордону, підшукувати нових агентів із колишніх членів ОУН, якими можна було б зацікавити М. Лебедя.

У межах роботи за цією справою в квітні 1968 року один із підрозділів підготував голові КГБ УРСР Віталію Нікітченку рапорт із пропозиціями, як можна активізувати розробку. У документі йшлося про те, що ще в 1948–1949 роках в Карпатах проводилися чекістсько-військові операції з пошуку так званого золотого запасу ОУН.

Тоді нібито стало відомо про те, що члени українського підпілля сховали велику кількість ювелірних виробів та інших цінностей у шести чи восьми великих бідонах для молока. Але оскільки ті, хто знав про місце схованки, були вбиті, надалі пошуки здійснювали за схемами, які потрапили до рук чекістів.

“Попри заходи, які в той час здійснювалися, – зазначається в рапорті, – знайти золотий запас ОУН не вдалося. Нині на підставі цих відомостей… можна було б організувати оперативну гру із закордонними центрами українських націоналістів, зацікавивши лідерів цих центрів можливістю направлення в СССР кур’єрів для вилучення золотого запасу ОУН і переправлення його за кордон” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 5 – Арк. 173).

На рапорті зроблені резолюції Леоніду Каллашу та Івану Шорубалці, керівникам органів і підрозділів КГБ УРСР, які займалися боротьбою з так званим бандоунівським підпіллям і закордонними націоналістичними центрами, щоб доповіли всі матеріали стосовно цього питання і пропозиції. Передбачалося, що М. Лебедь сам міг мати стосунок до схованок із цінностями. А навіть якщо й не мав, то неодмінно б зацікавився певною новою інформацією. І тоді через посередництво агентури КГБ цю справу могли б реанімувати.

Натомість з’ясування всіх обставин тієї минулої справи не сприяло продовженню оперативної розробки. Як зазначалося в довідці, долученій до рапорту, архів Центрального Проводу ОУН нібито був закладений на базі керівника СБ Проводу ОУН “Захід–Карпати” “Грома”, і про це також знав член Центрального Проводу ОУН “Північ”.

“У 1956 чи 1957 рр., – йдеться далі в довідці, – архів ЦП ОУН був вилучений УКГБ по Івано-Франківській обл. Архів і цінності ЦП ОУН зберігалися в очільника ОУН “Шелеста”. При його ліквідації були вилучені гроші і золото. Агент “12” був касиром ЦП ОУН. Касу видав, понад 100 тис. рублів, але вона не вилучалась, оскільки проводилась комбінація із захоплення Шухевича. Бандити гроші забрали. Під час ліквідації Шухевича у нього була виявлена схема архівів ЦП ОУН в Кловському (нерозбірливо – прим.) лісі. Здійснювалися операції щодо їх розшуку силами дивізії. Закінчилися вони безрезультатно” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12314. – Т. 5 – Арк. 174).

Відтак ще один привід для того, щоб продовжити оперативні заходи стосовно М. Лебедя, не знайшов свого розвитку. А після смерті у 1971 році дядька, з яким упродовж тривалого часу велося листування, справу взагалі закрили. При цьому чекістам так і не вдалося почерпнути нічого цінного з того листування. Безуспішними були й усі намагання якимось чином скомпрометувати М. Лебедя.

А найголовніше – так достеменно і не дізналися, чи здогадувався колишній керівник Служби безпеки ОУН про те, що всі ті листи з вітаннями від давніх знайомих і різні “сувеніри” були справою рук КГБ. Тож багаторічні зусилля з проникнення в керівне ядро українських еміграційних центрів, залучення до цього процесу величезних сил, засобів та коштів виявилися марними.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда