У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького від 16 червня триває експозиція дивовижних робіт київського художника Олексія Коваля — “Емалі. Історія. Україна. Світ”.
Мистецтво емалювання дуже давнє. У багатьох музеях світу зберігаються рідкісні твори, що підтверджують цінність виробів з емалі. Емальєрне мистецтво пройшло довгий шлях розвитку, який почався ще в давніх цивілізаціях: Стародавній Єгипет, Китай, Індія, Візантія, Америка стали місцями народження цього дивовижного мистецтва, яке поступово дійшло до Європи, а потім поширилось і на території України. Особливо велике зацікавлення до цієї техніки появився у другій половині ХІХ століття. Наші українські мисткині — Марія Рудницька, Олена Кульчицька та її послідовниця Ярослава Музика представляли це мистецтво в цілому світі. Зараз у Західній Україні осередками емальєрства вважається Львів та Ужгород, на Півдні — Сімферополь, підтримує це й Дніпро, де є велика майстерня, яку очолює Ярослав Юшко, і, звичайно, Київ. Олексій Коваль є послідовником київської школи емальєрства.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Познайомившись із його творами, бачимо, що це митець-філософ, який мовою символів старається представити українську культуру світові.
Ніна Бурневич
Менеджер і координатор проекту Ніна Бурневич наголосила, що Олексій Коваль — особливо бурхливий, динамічний митець. Він відкриває Україну світові, а світ — України. Багато подорожує і всюди намагається почерпнути нові знання. Нещодавно трохи часу жив у В’єтнамі, де навчався вивчив нову техніку емальєрства, яка буде новаторством у його творчості.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Сам художник зазначив, що живопис в емалі перевищує за своєю тривалістю життя навіть скульптуру.
Олексій Коваль
— Досі в світі історія емальєрства не розкрита, тож кожен, хто працюватиме в цій царині, матиме нагоду знайти свою нішу. Якби ми поставили перед собою мету, то стали б першими у світі за розвитком мистецтва емалі.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
В Україні зараз активно розвивається емальєрство. Останнім часом пройшло три фестивалі емалі, до участі в яких долучилися не лише українські митці, а й з різних країн світу.
Професор Львівської національної академії мистецтв Ростислав Шмагало
— Львів’ян складно чимось здивувати, та оглянувши виставку Олексія Коваля, переживаємо нові відчуття, нові емоції. Емалі — це шлюб скла і металу, який триває три тисячі років. Ця техніка вимагає особливого ставлення. Роботи Олексія Коваля відображає дух українського бароко, як символ естетики. Печаль старовини він підсилює емаллю з ретро-фотографією. Це абсолютно нові віяння в цій техніці. Олексій — новатор і експериментатор, — додав насамкінець професор Львівської національної академії мистецтв Ростислав Шмагало.
У вівторок, 20 червня 2017 року, о 17.00 в приміщенні Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України (пр. Свободи, 15) відбудеться Чеський Музичний Салон під назвою “У гості до Альфонса Мухи”.
Музей етнографії та художнього промислу цього року має чудову можливість здивувати шанувальників плакатного мистецтва всесвітньо відомого митця Альфонса Мухи унікальною новинкою: реставрованим твором чеського митця, який не виставлявся понад 100 років. Він має монументальні розміри, оскільки присвячений ювілею коронації Британської королеви Вікторії.
Альфонс Муха «Глибоке вшанування від Нестле» (рекламний плакат фірми дитячого харчування). 1897 р. Друкарня Шампенуа, м. Париж, папір, кольорова літографія.
З цієї приємної нагоди очільниками музею за сприяння Генерального консульства Чеської республіки у Львові ініційовано музичний салон, присвячений чеській камерній музиці. І це не випадково, адже музична культура Львова, Галичини і України від давніх часів тісно переплетена з діяльністю славних чеських музикантів.
Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.
Згадаймо, що глава перемиської композиторської школи, автор національного гимну України Михало Вербицький свою професійну музичну освіту здобував під орудою чеського диригента і композитора Алоїза Нанке, а також Вінсента Серсвавія і Франтішека Лоренца. Організатором музичного життя міста, засновником першої концесіонованої школи фортепіаної гри тут став учень Кароля Мікулі (улюбленого асистента Фредеріка Шопена) та Ференца Ліста – чех Людвік Марек. У найстарішій львівській консерваторії близько 20 років викладав видатний піаніст, педагог, а згодом – ректор консерваторії у Празі Вільєм Курц.
З іншого боку – значна група українських композиторів і виконавців, що складають гордість українського професійного музичного мистецтва міжвоєнного часу здобували фахову освіту під проводом чеських наставників. Однак їх творчість сучасним українцям відома недостатньо.
Постер Чеського Музичного Салону “У гості до Альфонса Мухи”
Дана концертна програма – нагода ближче пізнати музичну культуру сусіднього слов’янського народу через дуже особливі жанри – інструментальні дуети, тріо, квартети, фортепіанні ансамблі і сольні композиції Бедржиха Сметани, Антоніна Дворжака, Вітезслава Новака, Зденека Фібіха – твори, які ставлять дуже високі вимоги до виконавської майстерності кожного з учасників. Її подарують нам професори, студенти а також випускники Львівського Музичного коледжу ім.С.Людкевича та Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка.
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Водночас, гостей салону чекатиме зустріч з шедевром славетного чеського майстра та низкою інших його робіт. Сподіваємося, що цей концертний вечір стане часом гарних вражень і приємних відкриттів. Чекаємо на зустріч з вами!
Вчора, 16 червня 2017 року, в готелі “Жорж” (площа Міцкевича, 1) відбулася презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”, що проходитиме 24-27 червня 2017 року в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького у Львові.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Арт-фундацію презентували Ольга Філатова, голова правління арт-фундації “Вільні”, Олександр Ховпун, координатор проектів арт-фундації “Вільні” та Олег Давиденко, митець, автор проекту “Арт-куб”.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
“Ми бачимо свою діяльність в реалізації суспільної місії, як цілої фундації, так і окремої людини-творця, прагнемо якісно впливати на підвищення рівня культурного розвитку та національної ідентичності, самосвідомості власної нації задля покращення умов майбутнього” — зауважила голова правління арт-фундації “Вільні” Ольга Філатова.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Ідеологічним фундаментом арт-фундації “Вільні” є культура, як базис державності. Основна форма діяльності та цілі арт-фундації:
Cпівпраця з митцями.
Чітке засвоєння інтересів кожним митцем і накопичення знань та досвіду у значимих для нього сферах.
Просвітницька діяльність у сфері культури.
Досягнення впливовості і значущості через інституцію культури.
Підтримка та сприяння процесу формування національної культурної еліти.
Формування якісного контенту творців та просування перспективних напрямів візуального мистецтва.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Мистецький проект “Арт-куб” митця Олега Давиденка, який являє собою поєднання живопису, скульптури та інсталяції розміром 6х6х6 метрів з дерев’яним настилом, сходами та елементами освітлення, буде презентовано львів’янам та гостям міста 24-27 червня 2017 року в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького у Львові.
Учора, пів дванадцятої ночі, в Києві після операції на серці помер Юрко Бойко. Було йому 58 років, і це була третя операція за останні півтора року.
Юрко Бойко влетів у мистецьке середовище Львова наприкінці 1980-х. Інженер за освітою, він став завідувачем відділу сучасного мистецтва Львівського музею українського мистецтва і запам’ятався на цій посаді низкою резонансних виставок сучасного — фактично дисидентського на той час — українського мистецтва.
Він став натхненником, ініціатором та організатором молодіжного мистецького об’єднання «Шлях» (офіційно зареєстроване 5 жовтня 1989 року), що об’єднало багатьох небуденних львівських митців: Миколу Андрущука, Андріяна Гелитовича, Андрія та Петра Гуменюків, Ганну Друль, Влодка Кауфмана, Юрка Коха, Міська Красника, Миколу Крицького, Галю Новоженець, Богдана Турецького, Славка і Наталку Шимінів, Влодка Костирка.
Юрко Бойко
«Тоді ми поклали собі за принцип, — згадував потім Юрко, — зібрати людей, з одного боку, талановитих, а з іншого, моральних, які не стоятимуть у черзі за медалями. Не стоять вони і сьогодні».
«Впродовж кількох років, — писала минулого року Ганна Гаврилів, — свого існування товариство постійно виносило на суд глядачів найкращі зразки дисидентського мистецтва, висвітлювало й інформувало громадськість про знакові події, явища та фестивалі з культурного життя, виховувало смак нового глядача через експонування власних творів, обґрунтовано визнаних сьогодні одними із найкращих зразків сучасного українського мистецтва».
За роки активної діяльності товариство організувало три виставки у Львові (1989 р., 1990 р., 1992 р.); виставку в Києві (до Дня злуки, 1991 р., Державний музей ім. Т. Г. Шевченка), Харкові, Луцьку, Івано-Франківську (в програмі Міжнародних бієнале «Імпреза ’89, ’91»), Любліні та Кракові.
Товариство відіграло значну роль і зробило вагомий внесок у мистецьке життя Львова. Зокрема, воно зробило заявку на знищення монополії на виставкову діяльність Спілки художників України, показало ще один — нонконформістський — пласт культури й інший погляд на мистецтво. Шляхом здійснення першого неформального контакту з центром України (спільна виставка «Шлях»—«Погляд» до Дня злуки), організації виставок на підтримку та популяризацію неофіційного мистецтва (виставка дисидента Опанаса Заливахи) та постійної участі у різних культурних і мистецьких подіях й акціях вони суттєво каталізували культурно-мистецькі процеси.
Знимка учасників «Шляху» (1989 рік, Юрко Бойко — п’ятий зліва)
Об’єднані близьким світоглядом, базованим на ідеях неприйняття конформізму та псевдокультури офіціозу, пов’язані товариськими стосунками, художники «Шляху», літератори з «Бу-Ба-Бу» та «ЛуГоСад», музиканти гуртів «Плач Єремії» і «Мертвий Півень» та журналісти «Пост-Поступу» створили цілий пласт культури того періоду, ставши стрижнем руху «вісімдесятників».
Був учасником установчих зборів Народного Руху (в Пороховій вежі 1989-го), в 2012 році став співзасновником Української Галицької партії.
Із дев’яностих років і донедавна — директор галереї «Ґердан» (на вул. Руській у Львові).
“А так хотілося вірити, що йому вдасться вислизнути й цього разу, — пише Наталя Космолінська. І що в нас ще буде не одна нагода зустріти його на каві в “Світі кави”. Але він тихо, по-англійськи, розчинився у передранковому Львові. Львівський арт-світ не просто збіднів на одну з ключових особистостей. Закрилося ще одне вікно у нашу молодість, у ті ейфорично-легендарні 1990-ті, коли все так драйвово починалось, і все ніби-то оце щойно буквально вчора, просто поряд — а стількох вже немає. Тепер от Юрко…”
Про стан справ на фронті 7- ї Львівської бригади у звідомленнях НКГА
«Важка ситуація склалась на фронті 7–ї Львівської бригади коли польське військо 18 травня відновило наступальну операцію. Бригаді А.Бізанца наказано тримати за всяку ціну Миколаїв. Але «познанці» з групи Конаржевського, які здобули Рудки і звідти подалися на Комарно, щоб ударити у плечі 7–й Львівській бригаді, пігналися за відступаючими українцями в напрямі на Дроговиже й Миколаїв і дякуючи своїй артилерії, яка під’їздила на найближчу відстань під українські становища – здобули 18 травня Миколаїв-Розвадів, міст через Дністер. Близько 700 галичан потрапили у полон.
7–а Львівська бригада оборонялась від Зубри до Новосілок–Опарських. Познанська група збила курені бригади з рубежа Красів–Липівка–Демня. Лише завдяки стійкості стрільців куреня С. Рибачевського, який прикривав відхід бригади на Вибранівку, стримував атаки уланів, А. Бізанцу вдалося уникнути оточення і серйозних втрат.
До кінця 18 травня група Конаржевського (2087, багнетів, 59 скорострілів і 12 гармат) з боєм зайняла Миколаїв, Дроговиж, Розвадів і (неушкоджений !) міст через Дністер. Вранці наступного дня Конаржевський розгромив галицькі підрозділи в районі Пісочної і Роздолу, які прикривали підступи до Стрия з півночі.
20 травня «познанці» з групи полк. Конаржевського, наступаючи від Миколаєва здобули Стрий. Цього ж дня зроблено успішні випади нашої стежі коло Гути Щирецької та Стільська. Загін на чолі з Степаном Федаком — ад’ютантом 14 полку, 7 Львівської бригади в ході рейду по запіллю противника розбив формування поляків в районі Стільська — піймано полонених».
Четар УГА Степан Федак
Спогади сотника М. Дибуляка.
«Тяжкі хвилі переживала УГА в травні 1919 року. На галицьку землю наче сарана налетіла армія генерала Галлєра, щоб викинути галицьких українців з їхньої землі. Неподатна досі 7-а Львівська бригада УГА не встояла перед великими ворожими масами. Ворогові вдалося проломити фронт на сусіднім відтинку і в цей спосіб обійти ліве крило 7 – бригади, чим відібрано її можність перейти на полудневий берег Дністра, як це було плановано. Заняття ворогом Миколаєва Н/Д наступило моментально так, що курені 7 бригади не могли про це знати. Бригада була змушена податися на схід, на села Вибранівку, Бориничі. Там прийшлось використовувати лісові полоси, щоб під їхньою охороною упорядковуватись і перейти до протинаступу.
Поручник Ілько Мельник – комендант скорострільної сотні 6-35 куріня. Загинув у Дроговижу коло Миколаєва у травні 1919 р. в часі польської офензиви Галєра
Це був лиш найновіший план команди, якого не виконано. Тим часом ситуація була для нас грізна.
7–бригада зайняла нові позиції на лінії Березівці – Суходіл. 13 полк опер своє праве крило о 3 – бригаду, а 14 полк своє ліве крило о групу сотника Олексина, котра знову опиралась о Дністер. Курінь сотника Шмідта лучивсь з нашим 14 полком.
Нові наші позиції тягнулись в горбоватім терені, покритім лісами, були тому дуже недогідні, бо утруднювали працю розвідчих стеж, прямо не дозволяли обсервувати ворожих рухів, розвідуватись про силу, про наміри ворога, та про концентрування його військ».
Дибуляк Михайло поручник австро – угорської армії
Таким чином протинаступ сформований ген. М. Омельяновичом–Павленком не відбувся і лінія оборони була переведена на лінію оборони р.Стрий.
За перші три дні операції противникові вдалося прорвати в кількох місцях оборону Третього галицького і відкинути його частини за Дністер створивши загрозу виходу у фланг цього корпусу на підльвівському фронті. Скісні удари звели нанівець впорядкований відворот 1–го і 2–го Галицьких Корпусів.
Напружені бої розгорілися на рубежі річок Свіча і Дністер. Генерал Омелянович–Павленко зосередив у районі Ходорова–Журавна частини Коломийської, Львівської та Самбірської бригад, гарматний полк сотника О. Брандера. Запеклий бій довго тривав під Журавно, де були переправи через Дністер. Тут завзято бились курені Коломийської та Львівської бригад. Але втримати цей рубіж не вдалося. Серед героїв визвольних змагань – уродженець с.Вишнівчик тепер Перемишлянського р-ну на Львівщині 23–річний сотник Ананій Степанів (молодший брат славнозвісної хорунжої УСС Олени Степанівни) У листопаді 1918 р. він сформував у Щирці сотню, згодом курінь, і хоробро бився у його складі під Городком. Під час польської травневої офензиви відступив з боями через Щирець, Миколаїв, Стрий і зумів зберегти боєздатність свого куреня. 23 травня отримав наказ обороняти Журавно й мости через Дністер і Свічу. Командир вміло організував оборону, перекрив сотнями шляхи і підступи до міста й переправ. Розпочавши 24 травня наступ на його відтинку, поляки натрапили на щільний організований вогонь. У ході бою їм вдалось прорватись на околиці Журавна. Командир куреня особисто очолив контратаку і відкинув супротивника. Але під час відходу загинув.
Ананій Степанів разом із старшою сестрою Оленою Степанів
Станом на 31 травня, польське командування було переконане, що ГА розгромлена і кінець війни – справа кількох днів. На оперативній карті польського Генштабу на південь від Збаража окреслено написом «українські банди» і їх кількість становила близько 20 тис. у бойових лавах і 8 тис. вояків у кадрах. Скориставшись спадом бойової активності поляків та оперативною паузою, НКГА впорядкувала своє військо зосередившись у трикутнику між річками Дністер і Збруч та залізницею Чортків–Гусятин. Знесилені але непереможені бригади і корпуси зайняли кругову оборону, опинившись в оточені польських, румунських і більшовицьких військ. Лише невеликий коридор єднав галичан з дружньою УНР, військо якої теж було затиснуте більшовиками на клаптику української землі в районі Кам’янця–Подільського.
Карта-шкіц від дослідника воєнної історії Олександра Дєдика
5 червня 1919 р. начальник штабу Галицької армії, В. Курманович глибоко розумів, яка небезпека нависла над фронтом. Тому, реально оцінюючи ситуацію і співвідношення сил, висунув план подальшої боротьби. Він звернувся до армії з наказом, у якому,зокрема, закликав кожного сказати “чи дійсно є ще в них народня і жовнярська честь, чи готові вони боронити до останньої каплі крови цей останній клаптик рідної землі, чи рішені розпочати наново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, матерів і сестер!” У заключній частині він зазначив: “Наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитися до рішаючого наступу-удару.
Се мій останній приказ і жадаю його виконати, доки хоч один український жовнір буде при життю”. А вже 7 червня В. Курманович наказав двом бригадам корпусу полковника М. Тарнавського перейти у контрнаступ і зайняти Чортків.
Генерал – хорунжий Віктор Курманович
Спогади «вищого старшини 7 бригади» : «По боях під Миколаєвом 7-му бригаду приділили під команду 2 Корпусу. За весь час відвороту під час польської офензиви аж за Чортків і Ягольницю бригада не вела ніяких боїв із ворогом. Наказано відворот аж за Збруч, якому сотник Михайло Дибуляк був противний, а свою думку він виложив отаману Бізанцу на однім постою за Бучачем і просив звільнення з армії, якщо буде відворот застановлений.
Перед нашою офензивою 7 бригада була в такій ситуації: на захід від Товстого, де був постій Начальної Команди, cтояла 2 бригада. До неї притикав 14 полк з фронтом на північний захід, дещо на північ у Ягольниці, 3 бригада Вольфа, за Серетом 1 бригада УСС.
Aльфред Бізанц
В п’ятницю перед Зеленими святами команда 13 полку дістала з бригади такий наказ: «Ворог зайняв Ягольницю, 3 бригада Вольфа в силі 5 куренів відступила за Серет. Виставити проти Ягольниці польові сторожі; коли б ворог наступав відбивати проти наступом. Ціла артилерійська група остає до диспрозії.»
Сотник Дибуляк покористувався спосібністю і вирішив на власне ризико виступити активно. По нараді з прибічниками чотарем Федаком видав наказ до наступу на Ягольницю, повідомляючи про це команду групи і 13 полк. Третю бригаду не можливо було відшукати. Наступав курінь поручника Олексія Кліша, а одна батарея підтримала наступ. Високими густими житами галицькі стрільці впритул наблизились до зайнятого поляками великого села. Після короткого артилерійського нальоту вони стрімкою атакою увірвались у Ягільницю. Наступ галичан застав ворога зненацька. Гарнізон села був розгромлений вщент, захоплені полонені, трофеї. А головне – відкрито шлях на Чортків. Втрати куреня були невеликі. Серед убитих був блискучий командир сотні 22 річний поручник Клим Утриско, молодий вчитель з Комарна на Львівщині».
Олександр Утриско, Михайло Ліщинський та Клим Утриско (ліво). 1917
Спогади В. Миговича.
“23 курінь. Головний гостинець Ягольниця–Товсте йде попри східну частину села. При гостинці при північному краю села є самостійне господарство. Курінь дійшов до тої хати. Тут застали ми полкового команданта сотника Михайла Дибуляка. Ми довідались, що Ягольниця зайнята вже поляками, а перед нами находяться задні стежі частин 3-ї бригади, які теж мають бути у відвороті. Сотник Дибуляк заявив нам, що «робимо наступ». Наш курінь одержав наказ повести наступ на східну частину Ягольниці, опираючись лівим крилом на гостинець Ягольниця–Товсте. На західну частину Ягольниці наступав наш 1-ший курінь. Вечоріло. Курінь почав виконувати наказ і двома сотнями пустився наказаним напрямом на Ягольницю. Стрілецтво сотень густою розстрільною, полями засіяними найбільше пшеницею, почало йти осторожно повільним темпом вперед. Ніхто з нас не знав, якими силами обсаджена Ягольниця. Одначе ми сподівалися, що сили ці невеликі – найбільше сотня–дві. За розстрільною йшли чети скорострілів. Штаб куреня йшов вздовж дороги. Так посуваючись полями–житами й пшеницями, з яких майже не видно було стрільців, дійшли сотні розстрільною під Ягольницю. Вже смеркалось. Опору з боку польських військ не було. В Ягольниці була тоді всього одна польська сотня, яка виставила була стежу на полудневім краю Ягольниці при дорозі, де залізниця перетинає шлях Ягольниця–Товсте. Є це близько залізничного двірця Ягольниця. Стежа заскочена нашою розстрільною в переполосі розбіглась. Нашим наступом, польські частини були дуже заскочені. Вони не сподівались із нашої сторони ніякої притиакції. Та наш наступ був острожний, повільний. Стежа відступаючи взад, змогла заалярмувати решту залоги, так, що польські частини змогли свобідно, без втрат, відступити на північний край Ягольниці – за яр. Там осадовились вони кругом хат, коло цвинтаря при шляху Ягольниця –Чортків.
Карта – шкіц від дослідника воєнної історії Олександра Дєдика
Наша розстрільна перейшла згідно з наказом полку східну частину Ягольниці і задержалась над яром, що тягнеться із заходу на схід. Дальше наступати було годі, бо зробилась ніч – зовсім темно. Наші стежі ствердили, що польські відділи знаходяться на північному краю Ягольниці, тому сотня пор. Клима Утриська одержала наказ вчасно ранком виперти їх поза Ягольницю.
Це був початок, так би сказати вступ, до Чортківської офензиви. Цей наступ наказав командант 2-го полку сотник Михайло Дибуляк. Чи робив це він із власної ініціативи і чи одержав наказ від отамана Бізанца, не знаю. Треба припустити, що полковий командант знав, що отамани Шепарович і Волощук робили заходи в Начальній Команді Галицької Армії, щоб здержати відворот і розпочати контрофензиву».
Спогади Др. Миколи Андрусяка (1936р):
«Наказ зайняти наперед Ягольницю, опісля Чортків одержали дві бригади 2-го корпусу: 7 –ма якою командував Бізанц і 3-я з підполковником А. Вольфом на чолі.
Арнольд Вольф
У Бізанца не було зневіри і він в часі звороту обстоював при зустрічі з О. Павленком думку проти наступу з огляду на мораль армії. Тому на виконання наказу не довелось довго чекати і вже 7 червня вечером зайняв Ягольницю 14 полк 7–ї бригади. Командував ним сотник Михайло Дибуляк.”
Отаман Волощук про Чортківську офензиву:
“На передодні чортківського пролому на фронті 14- го полку піхоти (от. Дибуляка, що належав теж до 7 –ї бригади й стояв на право від мого полку, зайшла була якась воєнна подія. Про що там йшло, вже собі не пригадую. Не знаю теж, чи ця акція вивязалась під натиском поляків, чи може з власної ініціативи от. Дибуляка або полк. Бізанца, який цей полк мав «під рукою», тобто поближче бригадної команди.
Отаман Роман Волощук
Зате знаю, що це була взагалі перша боєва акція перед Чортковом, пройшла з великим успіхом і викликала серед війська значний підйом духа».
Спогад поручника УГА Якима Вербового:
„Пам`ятаю, як нині, звитяжний наш бій за село Ягільницю, невеличке галицьке містечко, що біля Чорткова. Я би сказав, що головну роль відіграв тоді там саме наш курінь під управою нашого героїчного сотника Михайла Дибуляка. Через поля ми підійшли впритул до Ягільниці. А потому після доброї гарматної атаки вдерлися ми сюди. Наш наступ був несподіванкою для поляків. Ми їх тоді буквально розгромили до тла. Забрали в полон їхніх вояків та багато трофеїв, що нам знадобилися. Відкрили ми тогди собі дорогу на Чортків. А найголовніше, що втрати наші були досить невеликими як щодо людей, так і щодо амуніції…”.
До Ягольниці приїхав отаман Бізанц, підполковник Вольф і отаман Дубинський ( 3 бр.). Сотник Дибуляк доказував, що наші частини все ще здатні до наступу та що ми повинні не уступати, а навпаки наступати. Отаман Бізанц і підпоручник Вольф поїхали негайно до Товстого до Начальної Команди, де по гарячій промові отамана Бізанца наставлений був наступ на Чортків. Головний удар по гостинцю з Ягольниці Особисто Бізанц командував 7 і 3 бригадою.
Наступ почався другого дня коло полудня, 14 полк 7 бригади пішов прямо на Білобочницю в похідних колонах, щоб відтягти відворот і боронити наше ліве крило, 13 полк 7 бригади по лівій стороні, а Третя бригада по правій стороні гостинця. Наступ підтримали 2 батареї. Сіявся літній дощ. По коліна в болоті стрільці бригад Бізанца і Вольфа наступали вздовж залізниці. На околицях міста їх зустрів нищівний вогонь противника з пагорбів, що над Серетом.
Отаман Михайло Дибуляк
Поки галицька артилерія знищувала вогневі точки, січовики здійснили стрімкий маневр і ударом з тилу примусили ворожий заслон відступити. На цілій рівнині було видно, як наше стрілецтво, дисципліновано, не зважаючи на ручний вогонь поляків, відважно напирало мокрими полями, на польські окопи. Наші батареї зайняли боєві становища по обох боках гостинця і почали цільно обстрілювати поляків гранатами. Прямим гарматним обстрілом наші гармати знищили польську лінію так, що поляки із значними втратами покинули в переполосі свої становища. Ввечері Чортків — важливий вузол противника на галицькому фронті — було взято. Наші батареї в’їхали до Чорткова дорогою і були там скоріше від піхотних частин. Третя і 7 бригади увійшли до Чорткова бадьоро, окрилені успіхом в бою, з мінімальними втратами. В наступі на Чортків був ранений поручник Рибачевський (курінний 13 полку)
Штаб дивізії Сікорського скоро відступив до Теребовлі? Дивізія Сікорського, яка обороняла місто, зазнала серйозних втрат: захоплено 200 полонених, 52 скоростріли і 7гармат, багато військового майна. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача. На фронті утворився загрозливий для ворога пролом».
Зі спогадів Степана Шухевича.
«На периферії міста від Бучача чути було ще відгуки гарматних стрілів. Вулицями йшли наші запасні частини з співом на устах – в прегарнім настрою. Помалу пересувалися обози. Голосно оповідали собі стрільці, як брали Чортків та як утікав противник так, що навіть не встиг забрати всіх своїх гармат. Якраз перед нашим наступом на Чортків зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоб відсвяткувати свято здобуття міста відбуваючи модні під той час «похорони України». Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «власцян». Та в самім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві три детонації. Це розривалися наші шрапнелі. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо украінци юш в мєсцє»!
Наші війська зайняли Чортків майже опорожнений з польського населення. Жиди позакривали вікна і не виходили на вулиці. Вони навіть ще в більшій части не знали, хто в місті, чи польські чи українські частини».
Українська армія на марші. Фрагмент обкладинки Календаря Червоної Калини за 1928р.
„Наступ на Чортків і зайняття його був світлою нашою побідою, що додала сильного духа і віри нашому стрілецтву у власні сили”, – згадував поручник Петро Мигович у Літописі „Червоної калини” у 1937 році, що був учасником тих пам`ятних подій.
«Відділи вмаршеровують у Чортків, повно видців на вулицях. Це неділя, перший день Зелених Свят…. Військо переходить, військо переливається. Спішно, нестримно, вперед. А на захід, вже за Чортковом, чути відгуки боїв, рев гармат, клекіт скорострілів…
Одразу ж після визволення Чорткова до міста прибув генерал О. Греков. У датованому 9 червня наказі військам він писав: «В щасливий для Галицької Армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв безпосередньо на себе командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і горячо дякую всім учасникам і героям послідніх боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодні ми будемо знати тільки слово «Вперед» і боєм та хоробрістю здобудемо назад всю нашу землю. Бог свідком, що ми боремося за святе і праве діло. З Богом вперед!»
Блискучі перемоги під Ягільницею, Чортковом і Джурином викликали велику радість і підйом у галицьких військах.
Ми йдем вперед, над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються жита,
Від радощів у грудях серце мліє –
За волю, край і смерть нам не страшна,
– писав стрілецький поет Невестюк, виражаючи світлі почуття захисників Батьківщини.
Цікавий факт, що перед початком «Чортківської офензиви» не без впливу С. Петлюри, який не забув головнокомандувачу ГА Омеляновичу–Павленку непоступливості на ходорівських перемовинах, Є. Петрушевич усунув його з посади. Відтоді Галицьку Армію очолив 44–річний генерал Олександр Греків.
Шеф оперативного штабу НКГА отаман Вільгельм Любковіц
Омелянович Павленко у своїх «Спогадах» описує, що план цієї операції був опрацюваний ще 7 червня тодішнім начальником Оперативного Відділу от. Любковіцом і його помічником от. Льонером.
Але як результат лаври слави «впали» на плечі О.Грекова. Безпосередньо Омельянович–Павленко пропонував наступ Чортківської офензиви обмежити до річки Золота Липа, коли генерал Греков планував йти, аж на Львів. В околицях Львова поляки мали значний стратегічний запас, тому мають всі дані для проти наступу, а організаційні плани генерала Грекова скінчаться блефом.
отаман Льонер у австро – угорському однострої
Після перемоги у Чортківській офензиві в Галицькій Армії, за час від 18червня до 10 липня було проведене іменування. Альфред Бізанц був удостоєний звання підполковника, Михайло Дибуляк і Роман Волощук отримали звання отаманів, поручники Северин Рибачевський та Рудольф Мар стали сотниками.
Чортківська офензива, що без сумніву належить до найкращих тактичних осягів Українського Війська під час визвольної боротьби нашого часу, викликала захоплення та загальний підйом духа не тільки серед війська, але й серед усього українського населення Західньої України. З невеличкого клаптика країни, на якому тоді оперувала УГА, прибуло в її ряди близькоо 90 000 нових вояків, серед них багато добровольців.
Минулого вівторка, 13 червня 2017 року, в приміщенні “Art gallery of madam Palmgren” відбулося відкриття персональної виставки знаної київської мисткині Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”.
Творчість талановитої художниці Ірини Третьяк добре відома не лише в Україні, а й далеко за її межами.І хоча організовувати свої виставки Ірина розпочала відносно недавно, її самобутній стиль вже став пізнаваним на мистецьких подіях.
Ірина Третьяк
“Я малюю з раннього дитинства, спеціальної художньої освіти у мене немає, але я завжди вміла малювати. Маю свою майстерню, малюю на замовлення, за кордон. І чотири роки тому я задумала свою першу виставку, оскільки люди для яких я малюю на замовлення мене знають, але на широкий загал моя творчість була не відома.
Тож я вирішила зробити виставку. Рішення було прийнято у жовтні, а в лютому я вже організувала виставку. Це був якраз початок Майдану, дуже складний період, мене ніхто не знав, я сама обдзвонювала галереї, пропонувала свою виставку, але, звичайно в той час було не до того. Проте, всі доводи знайомих, що це не на часі і треба відкласти виставку мене не зупинили і я все одно готувалася до неї.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Не знаючи, які твори будуть цікавими для людей я інтуїтивно написала 20 картин різної тематики, в різній кольоровій гамі, але в своєму авторському стилі і власне “Гранат” був намальований останнім на мою першу виставку”, – розповідає художниця.
Персональна виставка носить назву “Арт Гранат” Ірини Третьяк, хоча з робіт, що експонують, важко зрозуміти причину такої незвичної назви.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
“Чому саме “Гранат” я не задумувалася. Напевно тому, що я люблю червоний колір і дуже добре його відчуваю та й з дитинства дуже люблю гранати.
Але на першій виставці “Гранат” не заслужив моєї уваги, я його розмістила в самому кінці галереї, зробила ставки на інші картини, але люди все одно йшли в дальній зал та фотографувалися з “Гранатом” і так було на всіх виставках.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Уже з першої виставки “Гранат” почав отримувати нагороди, дипломи, займати перші місця, що мене, якщо чесно, дивувало. Я на це не особливо звертала увагу, але через рік, коли я робила велику виставку, досить креативну в нічному клубі в Києві, там була ведуча одного з наших телеканалів, в своєму блозі вона провела опитування з чим мене асоціюють. Ось так виникла назва Арт Гранат Ірини Третяк. Мене це знову здивувало, оскільки маю багато різних картин, чому саме гранат, але люди обрали саме цю назву.
Сьогодні теж представлено різні картини, але уже традиційно виставку назвали “Арт Гранат”, – ділиться враженнями художниця.
Експозиція виставки Ірини Третьяк під назвою “Арт Гранат”
Авторська об’ємна техніка, яка стала візитівкою художниці, яскраво виділяє і визначає унікальність мисткині. Кожен, хто хоч раз бачив творчість Ірини Третьяк знає, що полотна залишають яскраве враження і приємний післясмак. Художні критики і експерти підносять і шанують як стиль, так і напрямок художниці і пророкують світову славу в своїй галузі. Твори мисткині вже мають велику цінність і статус. На сьогодні картини Ірини Третьяк знаходяться в приватних колекціях українських політиків, акторів, юристів і бізнесменів, а також в таких країнах як Великобританія, США, Німеччина, Швейцарія, Франція, Таїланд.
Вщерть заповнена зала Музею етнографії та художнього промислу 14 червня 2017 року ще раз засвідчила — глибинна думка й особливий творчий світ відомого поета, громадського діяча, шістдесятника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заступника директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ігоря Калинця надихають, окрилюють і залишаються важливими орієнтирами для багатьох.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
П’ятикнижжя до якого увійшли видання „Про декого і дещо“(публіцистика), „Молімось зорям дальнім“ (повість), „Знане і незнане про Антонича“ (матеріали до біографії), „Колесо фортуни“ (інтерв’ю за 30 років), „Листи до Дзвінки з ув’язнення“ (з листів 1973–1978 років) видані впродовж 2016-17 років у видавництві „Сполом“.
Вже взимку видання доповниться останнім томом, у який увійдуть переклади Єжи Герасимовича.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
— Ця презентація, без сумніву, є знаковою подією в літературно-мистецькому житті Львова. Адже це нагода познайомитися з Калинцем-прозаїком, публіцистом, дослідником, упорядником багатої спадщини Ірини Калинець. Видані книги — своєрідні документи епохи новітньої історії України, багата джерельна база для майбутніх дослідників, істориків, журналістів, літературознавців, політологів. Для читачів — захоплива мандрівка стежками Богдана-Ігоря Антонича, сторінками недавніх, але вже призабутих подій становлення нашої держави, для педагогів — уроки виховання й освіти через листи до донечки, — наголосила на початку заходу його модерато, лауреат премії Ірини Калинець, директор МІОК Ірина Ключковська.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
„Книги про декого і про дещо“
— Сам автор говорить про те, що до нього приходили різні музи. Перша муза — Пробуджена, яка надихнула на поезію до арештів. Друга муза — Невольнича, завдяки якій з’явилися твори в час арешту і на засланні. Третя муза — Мовчання, із якою мусили змиритися і прийняти її. І нарешті прийшла четверта — Громадянська. Всі вони дарували йому свободу бути вільним у часи нашого спільного концтабору, в часи заслання і арешту, й зараз — перед нашим світом; а нам — дивовижний світ поезії Калинця. Недаремно говорять, що ми живемо в епоху поезії Калинця, — наголосила Ірина Михайлівна.
Директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська
Більше про книгу розповів професор, член НТШ, член-кореспонденту НАН України Микола Ільницький. Він зокрема зазначив, що в ній Ігор Калинець постає в різних іпостасях. Найперше, як борець за легалізацію УГКЦ, для чого він зробив дуже багато. А також той, хто відкриває світ своїх соратників-дисидентів. Ще Ігор Калинець постає в іпостасі поета, літературного критика й літературознавця.
Професор, член НТШ, член-кореспонденту НАН України Микола Ільницький
„Молімось зорям дальнім“
Ця вишукана поетична повість була написана в слідчому ізоляторі в 1973 році. Одним із перших читачів цієї книги був Іван Світличний. Він написав, що Ігор Калинець — син країни колядок, для якого відступництво дорівнювало б самогубству.
— Це справедлива і об’ємна характеристика постаті Калинця в орбіті українства. Він ціле життя бореться, щоб ми не були плиткими, а глибокими Це проза, як органічне продовження його потреби пошуку чогось справжнього, нефальшивого. Сам автор називає її повістиною. Він скромний і самокритичний до цього визначального для української літератури твору, — зауважив фольклорист, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Гарасим.
Проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослав Гарасим
„Колесо фортуни“
В передмові до книги Ігор Калинець зазначає, що його часто просять написати біографію. „Та ці інтерв’ю – це найкраща моя біографія“.
Декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Святослав Пилипчук.
— Читати цю книгу — насолода від викладу, стилю, щирості. Це розмови на різні теми, з різними людьми. Вони дають можливість побачити Ігоря Калинця цілісно, як письменника, мислителя, громадянина, митця. Перше інтерв’ю датоване 1988 роком, а останнє в цій книзі 2016 роком. Ми дізнаємося про родину, про навчання в школі, університетське життя, знайомство із середовищем, відданим Україні, про нескорене бажання творити, про страшний і складний період табірного життя, про товариство людей, які невтомно допомагали, про повернення й інтенсивну громадську роботу. Пан Ігор в цих інтерв’ю багато говорить і про свою еволюцію, коли переступив через страх і відчув, що його український дух сильніший за систему. Наприкінці 60-х років у Києві була мода на „калинцювання“ — читати поезію Калинця. Щиро сподіваюся, що серед львівської молоді „калинцювання“ теж стане популярне, — наголосив у своєму виступі-рецензії декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Святослав Пилипчук.
„Листи до Дзвенислави з ув’язнення“
Це найтепліша, емоційно найглибша книга. Як зазначила Ірина Ключковська, вона відкриває нам іншого Калинця — ніжного, зворушливого, доброго тата, мудрого учителя і, без сумніву, ерудита. Ця книга зараз може бути адресована педагогам, як чудовий підручник із педагогіки, а також для усіх батьків і дідусів.
Дзвенислава Мамчур-Калинець
— У цій книзі є також і листівки із репродукціями картин відомих світових художників — Новаківського, Пікассо, Дега, Шагала. Мурашка, Далі, Ван Гога та інших. А на звороті Ігор Калинець писав свої доні поезію до цих зображень. Там є напучування для малої Дзвінки, якими шляхами має йти, чого повинна навчитися, що побачити в музеях, як дійти до української і світової літератури. Я б сказала, що це коротка енциклопедія з мистецтва. Її важливо і корисно почитати всім, — зазначила Ірина Михайлівна.
Презентація п’ятикнижжя Ігоря Калинця
Непростими спогадами про цей час поділилася донька Дзвенислава Мамчур-Калинець:
— Мені, мабуть, буде найважче говорити, бо це погляд не збоку, а зсередини. Різні почуття наповнюють мою душу. Пригадую і той густий липкий туман страху, що огорнув львівську громаду, моменти, коли ми були дуже самотні. Та в нашому житті були щирі друзі — товариш тата Роман Харкавий, покійні Стефа Шпичка, Стефа Шабатура та інші. Я завжди відчувала, що батьки, хоч далеко, та беруть участь у моєму вихованні. Звичайно, це було складно, бо через відстань можна передати напучування, але дуже важко передати любов. Лише коли прийшла листівка з дівчинкою, яка танцює на линві і дуже щемливий вірш, я зрозуміла ті страшні переживання батьків, які лишили мене зовсім малою. Та з іншого боку мене переповнює радість, що це опубліковане. Я багато років говорила проте, що з цього вийде прекрасний поетично-мистецький альбом. Маю мрію, щоб частини цієї книги увійшли в шкільну літературу.
Філософ, письменник, поет Андрій СодомораФілософ, письменник, поет Андрій Содомора
На завершення зустрічі поета привітали його чисельні друзі, зокрема відомий філософ, письменник, поет Андрій Содомора.
Сьогодні мова піде про польського художника, гравера, ілюстратора і бібліотекаря Каєтана Вінцента Келісінського, котрий побувавши у Східній Галичині, зокрема у Львові, став автором офортів, виконаних за власними малюнками з зображенням сцен з життя міста, українського села, народних типів, пейзажів, української народної дерев’яної архітектури.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів, 1830-і, офорт
Народився художник 7 серпня 1808 р. в Мероніцах у сім’ї судового виконавця. У 1828 р. закінчив гімназію в Пінчові, де отримав перші уроки рисунку від професора А.Висоцького, котрий викладав математику в цьому ж навчальному закладі.
Каєтан Вінцент Келісінський, 1837 р.
У 1829-1830 рр. студіює геодезію та архітектуру у Варшавському університеті, а також з запалом навчається рисунку під керівництвом відомого польського художника-графіка Яна Піварського, з котрим згодом залишається у дружніх стосунках.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів. Бойко із Сколе з горіхами, 1839, акварель
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Львів. Міщанка з околиці, 1839, акварель
Своє навчання Келісінський припиняє після початку Листопадового повстання (1830-1831 рр.), в якому брав участь у званні підпоручника. Після придушення повстання не зміг повернутися до Варшави, деякий час жив у Кракові, в 1834-1839 рр. був зберігачем колекції Г. Павліковського в Медиці. У 1839 році працював бібліотекарем у Титуса Дзялинского в місті Курник. Як доглядач бібліотеки був автором перших своїх каталогів. Також працював на реконструкції замку і саду в Курнику.
У 1848 р. в якості капітана бере участь у повстанні, під час якого був поранений. Після короткого перебування у в’язниці, Келісінський, влітку 1848 року, повернувся до праці в Курник.
Планував видати у 1848 р. серію офортів із зображенням давнього одягу краю, зібраних на підставі автентичних рисунків чи давніх олійних творів, але через півроку після повернення раптово помер.
Келісінський був творцем багатьох гравюр і малюнків, присвячених фольклору, життя польських сіл і міст, пам’ятників, ландшафтів. Найчастіше він працював у техніці офорту, беручи за основу власні рисунки. Не маючи мистецької освіти упродовж всього життя вдосконалював свою фахову майстерність.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Персонажі балу у Львові, 1841
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Іронічний портрет львів’янина, 1841, літографія
Сферами його захоплень були історія, пам’ятки мистецтва, етнографія, нумізматика та геральдика. В 30-ті роки ХІХ ст. він виконав ряд гравюр із зображенням дерев’яних церков, які дають уявлення про їхній тодішній вигляд.
Каєтан Вінцент Кєлісінський. Підгірці (Пліснеськ) Церква, 1836, літографія
Зокрема, у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника зберігаються гравюри із зображеннями авторства Келісінського: дерев’яної церкви в селі Старява (Мостиський район, Львівщина); церкви Преображення Господнього в містечку Сасів (біля Золочева, Львівщина); церкви Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці, збудованої 1749 р. в с. Шегині (Мостиський район, Львівщина); церкви Святого Миколи кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. в селі Буцові, в прикордонному з Польщею.
Екслібрис Юзефа Каласанти Дідушицького
Екслібрис Володимира Дідушицького
Під час перебування у Східній Галичині, зокрема у Львові, виконав низку краєвидів та розробив екслібриси для місцевих колекціонерів. У збірці Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка зберігаються екслібриси Алєксандра Батовського, Юзефа Каласанти та Володимира Дідушицьких виконані Келісінським .
Частина робіт художника зберігається у Львівській галереї мистецтв та Науковій бібліотеці імені Стефаника.
Однією з ключових постатей львівської ранньомодерної архітектури став Ян Покорович. Син італійця Адама Покори (Адама де Лярто), він пішов стопами батька і доклався до багатьох ключових споруд у середмісті Львова. Проте як для більшості львів’ян, так і для гостей нашого чарівного міста, його ім’я залишається забутим. Сьогодні ми пропонуємо вам виправити цю несправедливість. Отож Ян Покорович, хто він?
Золота Роза
Про родину Покор у Львові нам відомо небагато. Першим у документах фігурує батько Яна – Адам, який прийняв львівське громадянство у 1591 році. Він став членом цеху будівничих і отримав замість свого прізвища де Лярто, нове – Покора. Відомо, що він був товаришем іншого знаного львівського архітектора – Амвросія Прихильного. Можливо, він брав участь у будівництві синагоги “Золота Роза” та костелу кармелітів босих. Так, відомий львівський мистецтвознавець Мечислав Орлович вважав автором останнього саме його.
Шпиталь Св. Лазаря
Храм та шпиталь Святого Лазаря у Львові. Фото 2015 року
Отож не дивно що син Адама – Ян, вирішив піти стопами батька. На жаль, нам фактично невідомо коли він народився і як пройшли його ранні роки життя. Проте деякі моменти його життя ми все ж в змозі реконструювати. Вперше Ян фігурує у архітектурній історії Львова в контексті будівництва шпиталю Св. Лазаря разом з іншим італійцем – Амвросієм Прихильним. Шпиталь св. Лазаря був заснований львівським лавником, членом Вервечкового братства, Мареком Шарфенберґером-Остроґурським у 1616 році. На власних землях, що на Калічій горі, він збудував два дерев’яні будинки. Один призначався для хворих, інший — для священика. Згодом було прибудовано ще кілька кімнат шпиталю і дерев’яну каплицю. Згодом, шпиталь вирішили перенести. 1620 року придбано кілька суміжних між собою ділянок на Сокільницькій вулиці (нині вулиця Коперника). Свої ґрунти, розташовані поруч, подарував львівський будівничий Амвросій Прихильний, котрий разом з Яном Покоровичем став пожиттєвим провізором закладу. 1634 року Прихильний розпочав будівництво мурованого костелу за власним проектом. Очевидно, Пкорович також був залучений до цього будівництва.
У 1641 році Покорович представляв єзуїтів у одній з судових справ. У спадок від батька він успадкував будинок на вулиці Зарванській (ймовірно сучасний будинок на вулиці Староєврейській, 26). Збереглись у документах відомості і про його чотирьох доньок, більшість з яких вийшла заміж за інших архітекторів і скульпторів. Сам Ян покинув цей світ 10 листопада 1645 року. Які ж його роботи варто глянути?
Монастир бенедектинок
Заснований у 1593 році Катериною Сапоровською монастир бенедектинок у 1623 році сильно постраждав від пожежі. Первісний проект Павла Римлянина вимагав відбудови, за що і взявся Ян Покорович. Додатковим фактором, який ймовірно вплинув на те, що саме він узявся за цю роботу стало те, що одна з його доньок була послушницею у цьому монастирі.
Резиденція архієпископів
Покорович брав участь у будівництві резиденції латинських архієпископів на Площі Ринок. Сучасний будинок, який ще називають «архієпископський палац», був зведений за сприяння латинського архиєпископа Львова Станіслава Ґроховського на місці попередніх у 1634 році. У 1845 році будинок був значно перебудований: фасад перероблений у стилі класицизму, був добудований четвертий поверх.
Костел Марії Сніжної
1626 року спільно з Войцехом Капіносом-молодшим працював при спорудженні оборонної вежі біля костелу Марії Сніжної у Львові. 1638 року в документах згадується як «munitionis cyitatis geometra» (геометр міських укріплень).
Костел монастиря кармелітів босих
Ймовірно саме Ян, а не його батько був первинного проекту костелу монастиря кармелітів босих у Львові, спорудження якого почалось 1634 року і розтягнулось на тривалий час.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Вуйцик В. С. Фортифікатори Львова XV–XVII ст. // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 1994. — № 2. — С. 23.
Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — 2-ге вид. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 26.
А вже цієї суботи, 17 червня, на стадіоні “Арена Львів” відбудеться фінальний концерт “Світового туру” у підтримку платівки “Без меж”.
Львів’яни із нетерпінням чекають концерту, адже після завершення туру гурт анонсував довгу перерву. Символічно, що тур у підтримку “Без меж” завершиться саме у рідному місті фронтмена.
Вперше за всі роки існування гурту спів-продюсером альбому “Океанів” став Святослав Вакарчук, автор усіх композицій нової платівки.
Світові новий альбом був представлений 19-го травня 2016-го року в ефірах онлайн-радіостанцій. У прямому ефірі “Без меж” слухали в 16-ти країнах: Індії і США, Україні та Ізраїлі, Афганістані, Сербії, Німеччині, Великобританії, Росії, Грузії, Іспанії, Білорусії, Вірменії, Туреччині, Канаді та Австралії.
Рок-гурт “Океан Ельзи”
Нагадаємо, минулого року культовий українських рок-гурт “Океан Ельзи” представив шанувальникам свою дев’яту студійну платівку “Без меж” і з того часу хлопці їздили по світу й загалом дали близько семи десятків концертів за неповні два роки.
Для дітей віком до 6-ти років вхід безкоштовний (без окремого місця). Вхід у фан-зону дозволений з 14-ти років. Встигнути придбати квитки можна тут.
В житті Соломії Крушельницької була людина, яку вона безмежно любила, поважала і якій завдячувала втіленням своєї мрії… Найближча, найрідніша душа – БАТЬКО о. Амвросій Крушельницький.
Нащадок давнього шляхетного роду, о. Амвросій був високоосвіченою людиною, беззаперечним авторитетом для своїх дітей, їхнім першим вчителем і просвітителем. В перші роки свого душпастирського служіння о. Амвросій часто переїздив з родиною з села в село: Білявинці, Петликівці, Тисів, Осівці, аж нарешті в 1878 р. отримав парафію в с Біла поблизу Тернополя. Тут організував читальню “Просвіти”, хор, очолював духовне і культурне життя села.
Батьки Соломії Крушельницької – Теодора та о. Амвросій
Якби не батько, Соломіїна доля склалася б зовсім по-іншому: вона не стала б оперною співачкою, не отримала б вищої музичної освіти. Соломія стала б дружиною священика, виховувала дітей і доживала свого віку на якійсь сільській парафії, час від часу згадуючи свої нездійснені мрії…
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
Про цей епізод з життя Соломії читаємо у спогадах Олени Охримович, записаних Михайлом Скориком: “Як дівчата підросли, почали приїжджати женихи, переважно питомці (студенти богословської семінарії). На черзі була Оленка. Скоро потім приїхав жених – питомець Зенон Гутковський. Але знехтував усталений порядок, поминув Оленку, почав свататись до Люні. Що ж … дочок багато … заручились за рік до висвячення. Нічого собі чоловік. Але йому щораз більше не подобається, що його будуча жінка багато співає, грає, говорить про музику. “Як вийдете заміж, то господині не буде часу все тільки співати”, – говорить. У Люні завмирає серце: кінець співам, музиці. Не подобається женихові, що все розмови про Баха, Бетховена, Шопена. Жартує: “Я не Шопена люблю, а шопу. І остання заява, що він волить цирк, а не музику чи оперу. Але виправу шиють. Сумують, а шиють. Окрема кравчиня в хаті. Є що шити. Усе готове. Розіслані письмові запрошення. “Маємо честь повідомити, що шлюб нашої дочки … з … відбудеться дня …, на який маємо честь запросити …” Буде весілля, а в хаті сумно. А потім лист від жениха: ”Купую шлюбні обручки.”… Люня заохочена братом (Антоном) рішається на розмову з батьками. По розмові лист до жениха: “… так, що можете вже обручок не купувати”. Люня свобідна, з радости танцює: вона буде вчитися співу!”
о. Амвросій Крушельницький з сином Володимиром і донькою Соломією
Люблячий батько поставив на перше місце мрії і бажання своєї доньки і, незважаючи на неминучий загальний осуд, скасував весілля за декілька днів до призначеної дати… Соломія була безмежно вдячна батькові, вона завжди відчувала його підтримку, віру. Перебуваючи на гастролях далеко від дому, надсилала короткі привітання: “Батькови мому – Їх Солоха. Петербург”. “ Цілую руці – Люня. Варшава”… Для тисяч шанувальників вона була Сальомеа, Меа, а для батька залишалася Солохою, Солюнею, Люнею…
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» в експозиції Поштівка «Таткови мому їх Солоха»
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» в експозиції Поштівка «Таткови мому їх Солоха»
Можна тільки уявити, яким ударом стала для Соломії смерть батька. В одному з її листів читаємо: “В його особі я втратила ідеальну людину, вірного друга і, нарешті, безмежно близьку й дорогу мені душу. Тепер Ви розумієте, скільки мені довелося вистраждати і як я страждаю зараз. Були потрібні уся моя сила волі й енергія, щоб швидко прибути туди, куди мене кличе обов’язок. Щоденною працею в нових для мене місцях намагаюся підбадьорити себе, подолати розпач і журбу”.
Пам’ятник на могилі отця Амвросія Крушельницького на сільському цвинтарі в Білій
Отець Амвросій похований на сільському цвинтарі в Білій. Пам’ятник на його могилі Соломія замовила в Італії: антична колона, біля підніжжя якої схилена в скорботі жіноча постать з лірою в опущеній руці. На пам’ятнику викарбувані зворушливі слова вдячності: “Найлучшому мужови, найлучшому батькови. Честь єго розумови, єго серцю”.
Пам’ятник на могилі отця Амвросія Крушельницького на сільському цвинтарі в Білій
P.S. Постать о. Амвросія, його роль в житті Соломії не залишає байдужим жодного відвідувача музею. І ці поетичні рядки є ще одним підтвердженням.
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» рукопис С.Крушельницької на поштівці із Санкт-Петербурга
Надія Костянець
Поштівка
Поштівка давняя – привіт із Петербурга.
Собор Казанський, дорогі слова.
І серце «таткови» від радості мов пташка пурха,
І образ доньчин в пам’яті сплива.
І сум, й розрада, й ближніми турбота,
Біжать невпинно батькові літа.
За днями – дні, і все земна робота,
Й надія світла душу огорта.
Далекі далі, дивні небосхили,
Небачені прекраснії міста
Своїм Солюня голосом «зігріла»,
І слово рідне в світ несуть її уста.
Чарує всіх його ясне «створіння»,
Буяє цвітом молоде життя.
У сяйві слави, мов у сонячних проміннях.
Талант і труд – велике майбуття.
Стеливсь неблизько путь від милого подвір’я,
І де би доля Соломію не вела,
Та найдорожчим батьком був, його любов і мрія:
«Честь єго розумови», серцю і хвала!
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела:
Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів: статті та матеріали / упоряд.: П. Медведик. Р. Мисько-Пасічник. – Тернопіль, 2008. – 392 с., іл.
Соломія Крушельницька. Міста і слава /автори-упорядники: Г. Тихобаєва, І. Криворучка. – Львів, 2009. – 167 с., іл.
Події, гідні детективного фільму та гостросюжетного бойовика розгортались у довоєнній Британії. Кількох грабіжників організованої групи ловили цілою країною: поліція, пожежники, сотні цивільних і навіть Вінстон Черчіль. Можемо сьогодні дізнатись про це, завдяки дуже майстерному опису зазначених подій, зробленому кореспондентом львівського видання “NaszKraj”: чіткому, лаконічному, але також і драматичному та зі збереженням інтриги до останньої букви. Бажаючих переконатися у правдивості моїх слів та відчути дух тексту і атмосферу довоєнної Британії, запрошую до читання оригіналу тексту. Знайти його можна в фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Зараз пропоную коротенький виклад суті статті та окремі ілюстрації до неї.
Гвардія обстрілює будинок. Фото Є. Гулюка
До героїчної затримки підступних бандитів, які тероризують цілий квартал, або навіть і країну, нас привчили американські фільми. Там грабіжники, правда, білі і пухнасті, а все закінчується, як у ліричних фільмах – happy end-ом. У житті ж картинка далеко не завжди буває такою оптимістичною. Хоч останній мазок також буває теплими і приємними барвами та не завжди. Але так було в Англії у 1911 році. На Sidney Street, що в Лондоні, миттєво “витекло” кілька сотень поліцейських, ряд детективів, два відділи гвардії і представники артилерії. Пізніше підтягнулись навіть пожежники. У перехожих цілком могло виникнути враження, що у столиці Англії знімають якийсь фільм. Тільки зосереджені обличчя державних службовців та атмосфера над полем дії могли видати, що тут відбувається справжнє “полювання”.
Будинок, який штурмували. Фото Є. Гулюка
У будинку №100, на Sidney Street, забарикадувались грабіжники, яких поліція уже давно намагається упіймати. Кожного разу їм вдавалось вислизнути, але зараз ситуація явно не в їхню користь. Сили нерівні. Грабіжників лише кілька, а проти них – весь перерахований вище десант. До честі грабіжників варто сказати, що вони зуміли тримати на підвищеному рівні готовності поліцію, артилерію, пожежників, а також потрапити в новини і до історії. Вони допустились єдиної помилки, але вона надто дорого їм обійшлася. Помилка полягала у тому, що на них вийшли.
Кадри штурму. Ілюстрації з газети. Фото Є. Гулюка
Поліція, розслідуючи попередні злочини, а в тому числі і вбивство кількох поліцейських, вийшла на слід двох зловмисників, які проживали на Sidney Street, 100. Подальше слідство показало, що вони взагалі входили до добре організованої банди, яка ось уже доволі тривалий час “гуляє” Лондоном, викидаючи різні витівки під носом у столичної поліції. Операцію розпочали о 02.00 ночі. Хотіли застати зловмисників несподівано. Тим не менше, грабіжники почали відбиватись. Оперативну групу, яка ввійшла до двоповерхового будинку, зустріли градом куль. Поліцейські були змушені розвернутись, залишити будинок і викликати підкріплення. Зі світанком до будинку підтягнулось більше службовців. Споруду оточили, а бандитів замкнули у кільце. Автор повідомлення про цю подію у виданні “Nasz Kraj”, взяв на себе сміливість зазирнути до голів бандитів та прочитати їхні думки. Драматизуючи ситуацію, він написав, що грабіжники розуміли складність і програшність їхнього випадку, а тому вирішили загинути. Загинути, але “zabić tylu policyantów, ile się tylko da”.
Обстріли будинку. Фото Є. Гулюка
Обстріли. Фото Є. Гулюка
Манекен. Фото Є. Гулюка
Розпочалась запекла стрілянина з обох сторін. Злодії програвали не тільки в чисельності, а й в озброєнні. Вони мали головно близькострільну зброю. Тоді як в поліції та військових, які також підтягнулись, був значно ширший арсенал. Читаючи текст і оглядаючи картинки цього дійства, неодноразово виникала думка: як до цієї процесії могли підтягуватись щораз нові люди, чому їх так багато довкола і чому їх в принципі допустили? Автор називає число у 1000 людей, які протягом кількох годин стояли під дощем і брали участь у штурмі. Частина з них, очевидно, військові і поліцейські. З іншого боку, очевидно, що не всі. Скільки не поліцейські мали би заплатити за білет на таку виставу, у порівнянні з якою сучасні кінотеатри з 3D і 4D видаються квіточками?
Пожежники за роботою. Фото Є. Гулюка
Облога тривала і стрільба також. Бандити не здались і нікого до себе не підпускали. Зрештою, зрозумівши, що шансу на порятунок у них немає, а набої закінчуються, вони підпалили піддашшя, де знаходились. Незабаром вогонь охопив весь будинок. Боротись з полум’ям викликали пожежників. Вони ввійшли до будинку, але живих людей у ньому не застали. Пізніше вдалося виявити речі грабіжників та частину їхніх документів, які вціліли у полум’ї. Як і припускалось, то були давно “відомі” поліції автори кількох гучних злочинів. Емігранти з Росії під кличками “Piotr malarz” i “Fryc”. Загалом справа набула значного розголосу. На світлинах, поданих у газеті, можна бачити на місці протистояння навіть майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії, на той момент міністра внутрішніх справ, Вінстона Черчіля.
Вінстон Черчіль на Sidney Street. Фото Є. Гулюка
Публікація у львівському виданні “Nasz Kraj”, з якої дізнаємось про цю новину, є чудовим прикладом як з незвичайної події зі звичайного повсякдення зробити коротеньку і дуже цікаву детективну оповідку. Автор дійсно був майстром своєї справи. Залишається тільки позаздрити тогочасним читачам у Львові. Класик сучасної літератури, італійський письменник і науковець Умберто Еко писав, що про будь-який пошуковий процес варто розповідати так, наче це пошук Грааля. Співставляючи це з даною статтею, мусимо визнати, що Львів в минулому мав дуже якісних журналістів.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Atak policyi londyńskiej na twierdzę dwu bandytów // Nasz Kraj Ilustrowany. – Lwów, 1911. – №133. – С. 1 – 8.
На сайті Перемишльського державного архіву (Польща) вдалось натрапити на цікаві документи, які стосуються діяльності львівського архітектора Філемона Левицького.
Філемон Левицький (1873-1922) був львівським архітектором та уповноваженим будівничим. В 1902 році він закінчив архітектурний відділ Політехнічної школи у Львові. Його основним роботодавцем був Івана Левинський, в якого він працював в архітектурно-проектному бюро у Львові. Був членом Українського технічного товариства у Львові, старшиною товариства «Сокіл-батько».
Проекти церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Втілював ідеї нового українського стилю в архітектурі, що базувався на зразках народної, зокрема гуцульської архітектури. Філемон Левицький помер у Львові та похований на Личаківському цвинтарі. Серед найвідоміших робіт архітектора сучасники виділяють Львівський гуртожиток «Академічний дім» на вул. Коцюбинського, 21 (1906, співавтор Тадеуш Обмінський), дзвіницю біля храму святого Миколая в Белзі (1906), перебудова вілли Івана Копача, сучасна вул. Франка, 156 у Львові (1906), Народний дім у Яворові (1907—1908), вілла Марії Бачинської на вул. Карпинця, 18 (1913, співавтор Валерій Шульман).
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, авторства Філемона Левицького
На сайті Перемишльського державного архіву в розділі, який стосується села Улазів, гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві, було знайдено проекти церкви в згаданому селі, авторства Філемона Левицького. На документах є печатка та підпис архітектора. Проект храму датується 1910 роком.
Проект церкви в селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві
Але, є в папці вид з переду церкви, який не помічений печатками авторства Філемона Левицького. Збереглося єдине фото недобудованого храму, на якому є також місцевий пробощ Антоній Савчин. І, судячи з цього фото, будували церкву власне за цим проектом.
Єдине фото недобудованого храму селі Улазів гміни Старий Диків в Підкарпатському воєводстві
Перед ІІ світовою війною в Улазові почалося будівництво (поруч старої церкви) великої мурованої церкви, бо старенька мала дерев’яна церква не задовольняла вимог великої парохії. До кінця війни було поставлено лише дві стіни. Після вивезення українців, поляки розібрали церкву і з цегли збудували стодолу для колгоспу.
Одним з найбільш цікавих науковців пов’язаних зі Львовом став Мар’ян Смолуховський. Один з найбільш перспективних європейських фізиків кінця ХІХ-початку ХХ століття, він значний період свого життя присвятив Львову та Львівському університеті. Чимало сучасних технологій ґрунтується саме на моделях створених Смолуховським: індустріальне очищення води, ріст нанотрубок, коагуляція молока та чимало інших. Отож Мар’ян Смолуховський, хто він?
М. Смолуховський
Народився майбутній геній фізики 28 травня 1872 року у австрійському містечку Фордер-Брюль поблизу Відня, у сім’ї Вільгельма Смолуховського – чиновника канцелярії імператора Франца Йосифа. Мар’ян та ого старший брат закінчили віденьску Терезіанську гімназію, яка вважалась елітною, оскільки її студентами здебільшого були діти столичних чиновників та аристократів. У перші роки свого навчання Мар’ян зацікавився дисциплінами гуманітарного циклу, проте згодом його захопила астрономія. Його вчитель фізики – А. Хьофлер, зміг зацікавити молодого Мар’яна фізикою та природничими науками загалом. У 1890 році Смолуховський отримує атестат зрілост і записується на філософський факультет Віденського університету де в якості основних предметів для вивчення він обирає фізику та математику. Його викладачами стають такі знані тогочасні фізики як Д. Стефан та Ф. Екснер. Певний вплив на молодого студента мав також Л. Больцман, який вів з Смолуховським активне листування.
Будівля, де містилось основне приміщення Львівського університету під час роботи там Смолуховського
Смолуховський за роботою
Перша наукова праця Смолуховського побачила світ у 1893 році, вона була присвячена внутрішньому тетртю в рідинах. Його дисертація була захищена у 1895 році і враховуючи її високий рівень, вона отримала нагороду від імператора а її автор – перстень з діамантом. Молодий науковець активно подорожує Європою. Спочатку він працював у Парижі у Нобелівського лауреата Г. Ліппмана, згодом у Глазго, він працює з Д. Бітті та лордом Кельвіном. У 1898 році Смолуховський стає приват-доцентом Віденського університету.
Смолуховський з професорами та випускниками Львівського університету у 1904 році
Фото “львівського періоду”
Фото “львівського періоду”
1898 рік пов’язав Смолуховського і зі Львовом. Він отримує посаду у місцевому університеті, окрім того він одружився з Софією Баранецькою. Львів спочатку мало втішив перспективного науковця який звик до бурхливої та насиченої наукової атмосфери. Університет видався йому провінційним, окрім того він скаржився на відсутність колег відповідного рівня. Тому вихід він знаходить у подальших наукових мандрівках та в індивідуальних наукових контактах з іншими дослідниками. Смолуховський часто відвідує Відень, Варшаву, Ґьоттінґен.
Будинок на сучасній вулиці Глібова, 2 у Львові, де проживав Смолуховський
Особливо виділяється його поїздка до британського Кембріджа, де він дев’ять місяців працював разом з всесвітньовідомими фізиками, Нобелівськими лауреатами – Д. Томсоном та Е. Резерфордом. Проте не лише Смолуховський мандрував, так, нам відомо, що якось до Львова з Лейдена приїхав відомий фізик П. Еренферд, для того щоб поспілкуватись з Смолуховським. Поступово просувалось і кар’єрне зростання вченого в університеті. З 1899 року – він екстраординарний професор, а з 1903 року- звичайний професор. У той час, за деякими даними, він був наймолодшим професором усієї Дунайської монархії Габсбургів.
Один з корпусів Краківського університету
М. Смолуховський та Т. Закревський
У 1913 році Смолуховському запропонували кафедру у Яґеллонському університеті у Кракові. Він прийняв пропозицію і у цей час він розробляє проблеми зв’язків між кінетичною теорією та термодинамікою. У 1916 році, під час Першої світової війни, у Ґьоттінґені він прочитав три лекції, які і досі вважаються важливими в контексті теорії броунівського руху та молекулярних флуктуацій. У це же час, Смолуховський отримує пропозиції від Віденського та Варшавського університетів. Краківський університе, вирішивши залишити його в себе, запропонував досліднику посаду ректора. Проте серпень 1917 року, став у його житті останнім. Вчений захворів дизентерією і 5 вересня 1917 року, покинув цей світ у віці 45 років. Посмертно про нього згадали А. Айнштайн та А. Зоммерфельд, а двоє його багаторічних співробітників і колег-фізиків – В. Зігмонді та Т. Сведбег, отримали Нобелівські премії у 1925 та 1926 роках.
медаль Смолуховського
Медаль преміх з фізики М. Смолуховського та Е. Варбурга
Теоретичне значення робіт Смолуховського і досі досить високе. У 1965 році, Польске фізичне товариство заснувало медаль Смолуховського. З 1997 року Німецьке і Польске фізичні товариства спільно заснували Премію з фізики М. Смолуховського та Е. Варбурга. З 1986 року існує також Премія Смолуховського яку вручає Асоціація аерозольниз досліджень. Натомість у Львові Смолуховський окутаний забуттям. На тлі багаторічних і беззмістовних «війн пам’ятників/назв вулиць» і т.п. «війн за історію», такі постаті як Смолуховський могли б бути корисними для увічнення у міському просторі і вони могли б зайняти достойне місце в комеморативних практиках львів’ян. Проте очевидно, значно вигідніше сперечатись та пригадувати людей, маніпуляція на кістах яких здатна принести політичні дивіденди та короткочасний сумнівний «капітал». Натомість, вшанування всесвітньовідомих осіб, які пов’язані зі Львовом, проте не замішані в політичних скандалах, вочевидь в цю категорію не входить. Що ж, залишається самим львів’янам хоч деколи намагатись згадувати про видатних осіб, які ходили з ними одними вулицями і примножували славу та авторитет їхнього міста. Проте чи хочуть львів’яни про них пам’ятати? Ось у чому питання. Яке ми наприкінці залишимо відкритим.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
1.Smoluchowski von Smolan Marian Wilhelm Teofil Ritter (http://www.biographien.ac.at/oebl_12/380.pdf)
Othmar Preining: Smoluchowski von Smolan, Marian Wilhelm Teofil Ritter. (https://www.deutsche-biographie.de/gnd118615084.html#ndbcontent)
По-літньому тепло, ніжно і смачно як у мами, 9 червня 2017 року пройшли смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. Івана Франка, 150-152) дебютної книги відомої журналістки, письменниці Лесі Кічури.
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
Модератором смачної зустрічі була неперевершена ведуча – енергійна та ділова Людмила Калабуха, яка зумисне відклала свою поїздку до Києва, щоб розділити казково-мистецьке й солодке свято! Це власне її енергетика заполонила усіх присутніх на першій презентації проекту в кав’ярні “Світ кави”.
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
На смачній події гостей чекали презентація книги «Добрі мамині казки», читання казок та казкові вікторини, багато подарунків та фантастичні смаколики для діток .
Смачні читання “Добрих маминих казок” у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка
Після завершення офіційної частини презентації усіх радо запросили оглянути Франкову домівку, місце життя живої людини і надихнутися аурою неймовірного помешкання генія.
Солодкими партнерами читань були смачнющі кондитерські вироби від Степанківа і корисні напої для діток від компанії Вадима Карпікова Icoffee Nabar . А мелодія живої скрипки Богдана Дворника наповнила терасу Франкового музею просто неймовірною атмосферою.
12 червня о 18:00 у рамках лекторію НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 91/5 про художні процеси у різних містах України періоду незалежності, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) запрошуємо усіх долучитись до програми подій, присвячених мистецтву Харкова.
Мистецькі діалоги: Харків-Львів
У програмі: Лекція Тетяни Тумасян “Харківське художнє середовище (1991–2017)”
Тетяна Тумасян – куратор, галерист, директор Харківської муніципальної галереї з моменту її заснування (1996), неодноразовий лауреат Творчої Муніципальної премії. Член експертної ради конкурсу молодих художників PinchukArtCentre (2013), журі Фестивалю молодіжних проектів «NonStopMedia», експертної ради Асоціації арт-галерей України, Асоціації діячів сучасного мистецтва, Художньої ради при Харківській міській раді.
Тетяна Тумасян / Фото: Українська правда. Життя
Виставка «Фонтан» Павла Макова: мистецька ретроспекція у Львові. Зустріч із художником.
Павло Маков – провідний сучасний український художник, член Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії, член-кореспондент Академії мистецтв України.
Павло Маков
Показ документального фільму «Вагрич і чорний квадрат» про харківського художника-концептуаліста Вагрича Бахчаняна
Режисер: Андрій Загданський
Виробництво: AZ Films L.L.C, США, MaGiKa Film, Україна.
Андрій Загданський
Андрій Загданський, режисер фільму: «Я мав щастя товаришувати з Вагричем Бахчаняном, і я думаю, Вагрич був геній. Абсолютно особлива людина. Абсолютно особливий художник. Я завжди знав, що майбутній фільм буде фільм-колаж, в якому роботи Вагрича: графіка, картини, афоризми, фрази і міні-п’єси з’єднані в єдине ціле з розповіддю автора та спогадами друзів.»
В п’ятницю, 9 червня 2017 року, в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові ( вул. С. Крушельницької, 23) відбулося відкриття виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Анонсована подія в Музеї Соломії Крушельницької обіцяла бути незвичною. Присутні, зручно вмостившись на стільцях, в перші хвилини не помітили нічого особливого. Директор музею Галина Василівна Тихобаєва проголосила декілька привітальних слів, назвала прізвища кураторів виставки і запросила до слова старшого наукового співробітника Роксоляну Пасічник.
Директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Тихобаєва
І тут сталося непередбачуване: усіх гостей попросили “вийти з музею”… і зібратися навпроти будинку. Нас чекала екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”. Відвідуючи Музей співачки, якось не замислюєшся, що впродовж багатьох років (та, зрештою, і зараз) цей дім наповнювали різні люди. Спочатку це були рідні Соломії Крушельницької – мати Теодора Крушельницька, брат Володимир, сестри Анна, Олена, Марія, Емілія, їхні родини, а згодом, крім родини, дім почали заселяти “льокатори”: різні за соціальним статусом, національністю, професією люди, але яких, переважно об’єднувала музика.
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Під час екскурсії, що перенесла нас на 100 років назад, ми “знайомилися” з мешканцями Музикальної кам’яниці: зайшовши в браму, зупинилися біля перших дверей праворуч, де колись мешкали піаністи Ольга і Тарас Шухевичі і де часто приходив на уроки до свого стрийка юний Роман Шухевич. У подвір’ї дому дізналися, що колись тут стояли кінні екіпажі, були стайні, а першим, хто почав тут паркувати свій автомобіль, був архітектор Штадляр, мешканець другого поверху Соломіїного дому. “Познайомилися” з двірничкою пані Томашовою, котра завжди тримала дім в чистоті, натирала пастою дерев’яні сходи і пильнувала, щоб якийсь волоцюга не забрів на подвір’я…
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Дізналися, що в цьому домі на третьому поверсі упродовж десяти років мешкав композитор Станіслав Людкевич. Поруч з його помешканням – родина відомого адвоката Володимира Старосольського: дружина Дарія (донька Володимира Шухевича), сини Юрій, Ігор і донька Уляна. Саме спогади Уляни Любович (літературний псевдонім Уляни Старосольської) й стали основою нашої ретро-мандрівки.
Екскурсія “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Після екскурсії ми повернулися до музею. І зустрічав нас голос Господині Дому Соломії Крушельницької. Звучала арія Мадам Батерфляй з опери Пуччіні…
Головний хранитель фондів Музею Ірина Криворучка
Головний хранитель фондів Музею Ірина Криворучка розповіла про виставку, акцентуючи увагу присутніх на окремих цікавих експонатах. А на виставці представлені фотографії, документи, нотні видання, ужиткові речі, що розповідають про мешканців Соломіїного Дому. Суттєвим доповненням експозиції виставки є текстові матеріали, а саме спогади, що ближче знайомлять з яскравими особистостями льокаторів, допомагають відчути атмосферу Музикальної кам’яниці в період першої половини ХХ ст.
Експозиція виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Особливими експонатами виставки є три сучасні графічні портрети-шаржі роботи Ігоря Данилихи, заступника директора Музею С. Крушельницької. Завдяки детальним описам Уляни Любович цих персонажів (адже їхніх фотографій немає) художник створив уявні дотепні шаржі на графиню Порчеррі, професора Яцкевича, двірничку пані Томашову.
Гості виставки “Мешканці Музикальної кам’яниці”
Під музичний супровід творів Станіслава Людкевича (у записі) гості музею занурилися в експонати виставки.
Сьогодні ми відкриваємо новий розділ на сайті під назвою “А що у сусідів”, де будемо публікувати цікаві матеріали про життя в сусідніх областях. Першим нашим партнером у цьому починанні стає відомий Волинський портал Хроніки Любарта. Отже, зустрічіайте!
Софія Славінська народилася у Львові. Проте театральне життя кликало у подорожі містами. Львів, Люблін, Ґданськ, Краків, Вільно, Варшава, а потім – робота в Луцьку у Волинському театрі. І на цьому не завершилися творчі мандри. З театральної сцени жінка пішла у велике кіно.
Софія Славінська народилась 31 грудня 1887 року в місті Львів. Батьками майбутньої акторки були Джозеф та Ельжбета Славінські. Освіту здобула в школі при монастирі сестер бенедиктином у Львові, де закінчил вісім класів. Потім була львівська драматична школа. Софія Славінська була ученицею Ф. Висоцького та Д. Хмелінського. В 1901 році Софія вперше виступила на сцені
Львівського товариства шанувальників сцени (Towarzystwo Miłośników Sceny we Lwowie), яке було засноване в 1899 році.
З липня 1901 по 1907 рік Софія працювала в трупах Львівського міського та Львівського народного театрів. Паралельно акторка була запрошена у вистави до театру, який створила наша землячка Габріелла Запольська із Підгаєць, яка в 1904 році поселилася у Львові, і разом із другим чоловіком, живописцем Станіславом Яновським, організувала театральну трупу, з якою мандрувала по всій Галичині. Саме з театром Г. Запольської, Славінська гастролювала до Жушува, Дрогобича, Коломиї та інших міст.
З 1908 року в Софії Славінської наступає період, коли її запрошують на роботу різні театри, спеціально, щоб акторка зіграла головну роль. В 1908 році акторка виступала на сценах театрів Варшави та Познані. В 1911 році Софія була запрошена на роботу до одного із центральних театрів міста Краків – Teatr Nowości. 1912-1913 роки Славінська грала на сценах театрів міста Вільно та Лодзь.
В 1916 році Софія на три роки знову повертається на столичну сцену таких варшавських театрів, як «Бі-Ба-Бо», «Сфінкс» та «Qui Pro Quo». В 1919-1925-1930 роках акторка активно працює в театрах Бидгоща, Гданська, Любліна, варшавському «Elizeum» та Львівському міському театрі.
В 1931 році у Софії Славінської наступає «волинський»період, адже її запрошують до Волинського театру імені Словацького, який був створений в місті Луцьку в 1925 році. На меті мав гастролі театру по всіх містах та містечках Волині. Волинським театром опікувалося волинське воєводський уряд. Річний бюджет театру становив 260 тисяч злотих. Саме в Волинському театрі Софія Славінська відзначила два свої професійні ювілеї. Перший у 1932 році – це 25-річчя акторської гри в «Мадам Х», а в 1936 році – 30-річчя гри матері генерала в п’єсі «Trafika pani generałowej». Разом з акторами волинського театру Софія подорожувала по Волині, Поліссю та Люблінщині.
Постановка «Теорія Енштейна» Варшава. 1935 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/
Софія Славінська в постановці «Пані Х». Луцьк. 1932 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/
В 1932 році Софію запросили зіграти в фільмі «Легіон вулиці». Акторка входить в п’ятірку найвідоміших акторів Волинського театру імені Словацького, адже її ім’я часто згадують й сьогодні дослідники театру по всьому світу.
Постановка «Aurelciu, nie rób tego». Вільно. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl
Софія Славінська в постановці «Гроші це не все». Луцьк. 1937 р. Джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/148684/
Останні роки життя Софія Славінська провела в товаристві ветеранів театру в місті Сколімув (Польща). Особисте життя акторки не склалося, через її професійну зайнятість. Померла Софія 15 серпня 1963 року.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
