Особливим колоритом і особливим життям запам’ятався львів’янам трамвайний маршрут №12. Кілька слів про цей “домашній маршрут”, про його історію, котру уже ніколи не повернеш назад.
З квітня 1909 року на засіданнях міськради активно обговорювалися питання щодо прокладення нової лінії – на Високий Замок. Як альтернативу трамваю тут вперше було запропоновано віце-президентом міста Еплером прокласти тролейбусну лінію на зразок вже існуючих в Австро-Угорщині. Дирекція трамваю була готова спорудити таку лінію за два місяці. Однак електрична комісія відхилила цю пропозицію наприкінці травня і затвердила проект будівництва одноколійної лінії по трасі вул. Руська, костел Кармелітів, вул. Куркова (Лисенка), вул. Унії Люблінської (Гуцульська), вул. Театинська (Кривоноса) до Тріумфальних воріт на Високий Замок. Дільниця від вул.. Руської була затверджена як двоколійна, а вище – одноколійна з роз’їздами. Кінцевий пункт лінії співпадав з початком головної алеї Високого Замку. Загальна довжина лінії складала 1165 м. для цієї лінії, враховуючи дуже стрімкий характер підйому, було замовлено спеціальні рейки.
Відкриття лінії на Високий замок (1910)
Будівництво оцінювалося у 200 тисяч крон. Лінія повинна була мати 5 зупинок. Роботи почалися у червні 1910. на трасі довелося повністю перекласти водопровід, каналізацію, електрокабелі і газопровід, та зрубати 5 старих каштанів. Пробний рух по відбудованій найскладнішій у місті лінії відбувся 2 серпня 1910 року. 6 серпня її прийняла комісія з Відня, а регулярний рух вагонів з пасажирами розпочався 7 серпня.
Лінія отримала індекс U, а маршрут позначався літерами UL, що означало кінцеві зупинки – 29 Листопада (Коновальця) – Унії Люблінської (Високий Замок).
Трамвай за Пороховою вежею на маршруті до Високого замку
У 1913 році міськрада ухвалила, що в неділю та святкові дні на підйомі вгору з пасажирів буде стягатись подвійна плата – 20 гелерів за 1 клас та 14 за другий, тоді як на спуску вона залишалась старою. Лінію обслуговувало 6 одиночних вагонів з інтервалом руху 14 хв.
10 жовтня 1913 року на цій лінії сталася перша трамвайна катастрофа у Львові: у вагоні зірвалось гальмо і він рушив своєю ходою вниз по вул..Куркова(Лисенка). З 1 жовтня 1922 року увесь рух у Галичині було переведено з лівостороннього на правосторонній. Були виконані роботи з перевлаштуванням поворотних стрілок. Переобладнувати вагони не було потреби, адже вони мали двосторонні відкриті площадки, розраховані на човниковий рух. Значно більше часу вимагала зміна транспортної психології пасажирів, водіїв та пішоходів.
Трамвайні колії на вулиці Винниченка за Пороховою вежею. Фото 50-60 років ХХ століття
«12» маршрут став називатися після відновлення у повоєнні роки – з 1 травня 1949 року «Центр – Високий Замок». З 1951 року «Суворова(Сахарова) – Високий Замок». У кінці 1969 року маршрут скорочено до вул.. Винниченка.
Він став просто домашнім, бо на ньому збиралися мешканці кількох вулиць: Кривоноса, Довбуша, Верховинської, Гуцульської. Мешканці цих вулиць знали одне одного в обличчя. Люб’язно припіднімали капелюхи при зустрічі пани, злегка кивали у відповідь пані. Трамвай рухався повільно, на ходу обов’язково хтось заходив.
Трамвай №12 їде вниз по вул.Кривоноса. Ліворуч від вагона піднімається вул.Насипна (яка зараз закінчується сходами на Замок і телецентром)
«Дванадцятка», як її називали, в силу складного рельєфу їздила одним вагоном та першою почала працювати без кондуктора. Але в ті дні, коли «дванадцятка» обслуговувала тільки «своїх» – у будні, дощові чи холодні дні, коли чужі не йдуть на Високий Замок», водій не нагадував, щоб купували квитки. Цей факт свідчить про високу свідомість людей, мешканців цього району.
У пекучу хвилину, коли поспішаєш чи спізнюєшся, «свій» міг зупинити «дванадцятку» й поза зупинкою. Досить було тільки подати рукою умовний знак. Певна річ, що такі випадки мали місце тільки у крайніх випадках і люди ними не зловживали. Ходили навіть чутки про знатних людей, які нібито викликали «дванадцятку» телефоном, але це напевно жарти.
Трамвайний маршрут на Високий Замок. Фото 1912 року
Студентська молодь мала завжди як за правило висіти на сходинці трамваю, одною рукою тримаючись за поруччя, а другою вітати товариша, який йшов вулицею. А якщо колега кликав до кав’ярні, то тут же товариш скакав з трамваю в обійми свого друга. Зрозуміло, що рух трамваїв був набагато повільнішим, ніж сьогодні ( 15 км/год), але сама поїздка була цікавою.
Через спрацьованість та зняття з ліній усіх старих вагонів серії 100 у 1970-72рр., а також через неможливість експлуатації нових німецьких вагонів на складних ділянках ліній керівництво львівського трамваю було змушене закрити рух на Високий Замок за маршрутом № 12 у березні 1970 року. Тут на початку року ще курсував один вагон від вул.. Підвальної.
Коли маршрут №12 зняли, то у мешканців цього району зникло щось рідне і близьке. І дотепер жоден громадський транспорт не ходить на Високий Замок.
Сьогодні, 20 березня 2017 року, о 15.00 в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1) Архів Центру досліджень визвольного руху презентує останні п’ять архівів підпілля ОУН, викопаних впродовж останніх півроку на Львівщині та Тернопільщині. Документи були закопані у суворій таємниці і пролежали в землі більше 60 років.
Історики кажуть, що знайдені архіви дозволяють прослідкувати діяльність фінансових, інформаційних та безпекових структур українського підпілля в 1940-х рр.
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Наприклад, у архіві, знайденому два тижні тому на Бережанщині, виявилено картотеку Служби безпеки ОУН на кілька сотень осіб — це перша знахідка такого плану. В архіві ОУН з Буського району, окрім власне документів, знаходилось також кілька печаток, в тому числі одна із написом «Архів». Проштемпельовані подібними печатками документи часто зустрічались дослідником, однак сама печатка зустрілась вперше.
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Під час презентації можна буде оглянути новознайдені документи, поспілкуватись з істориками та людьми, які ці архіви знайшли. Учасники:
Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»;
Андрій Усач, керівник Архіву ЦДВР;
Ірина Дуткевич, реставраторка Архіву ЦДВР,Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».
Віднайдені архіви підпілля ОУН
Після реставрації передані до Архіву Центру досліджень визвольного руху документи стануть доступними науковцям, зокрема завдяки он-лайн сервісу доступу до архівів — Електронному архіву визвольного руху avr.org.ua.
У 1927 році, в ілюстрованому журналі “Світ” (число 8 від 25 квітня), що видавався у Львові, було поміщено публікацію Тараса Франка під назвою “Іван Франко і спорт”. У статті син Великого Каменяра помістив свої спомини про батькове замилування до риболовлі, згадував де та як любив рибалити Іван Франко з родиною, а також розповів про інші захоплення письменника, як от туризм та колесництво.
Публікацію Тараса Франка подаємо оригінальною, із збереженими орфографією та стилістикою.
“Коли ще І. Франко ходив до гімназії в Дрогобичі, руханка не була обовязковим предметом науки, а спорти навіть у столиці не були поширені. З життєпису І.Франка знаємо, що в неділі і свята ходив нераз пішки з Дрогобича до дому до Нагуєвич. Ішов не гостинцем, але стежками на попереки, переважно лісом. До ходу був дуже витривалий аж до пізної старости, а хлопцем бігав знаменито.
В родині Франків з діда-прадіда був великий нахил до мисливства і риболовлі. Онофер, рідний брат Івана, що помер іще перед війною, був пристрасним ловцем і залюбки полював на диків, серни та іншого звіря, що виплоджувався по великих лісах коло Нагуєвич, особливо в Радичевім. На лови ходив сам, рідше зі старшим братом Михайлом (властиво Захарією).
Зате всі три брати дуже радо ходили ловити рибу, до чого найбільший хист мав Іван. Ловили переважно волоком або саком , які самі собі виплітали. Рідше закладали вятір на ніч. Іван Франко до старости лишився завзятим риболовом. В Нагуєвичах була риба: щупаки, лини, короби в охабах і кала банях, бо в річці ропа витроювала рибу. Д-р І.Кобилецький в «Мої спомини про Івана Франка» описує, як він раз із Василем Стефаником вибрався до Нагуєвич. «Застали ми Франка голого в ріці, як ловив раки. Чоловіка при такій гарній будові тіла, як тоді був Франко, я ніколи пізніше не бачив».
Іван Франко. 1875 рік
У старшім віці, вже як студент їздив, Іван Франко до своїх шкільних товаришів і знайомих по ріжних селах і всюди ловив рибу й ходив збирати гриби. І так бував у Ґеника в Березові Нижнім коло Печеніжина, у о. Кузева с.Дидьовій на Бойківщині, їздив з родиною до о.Попеля в с.Довгополі на Гуцульщині, до Миколаєва над Дністром. Найбільше одначе припала йому до вподоби річка Колодниця на Стрийщині. Там перебував з родиною в селі Завадові і Голобутові і в погоду мусів іти на ріку чи то з труткою чи саком. Знав знаменито місця, де і яка риба може бути і як її найкраще зловити. До риболовлі заправляв також мене і моїх двох братів, Андрія й Петра.
Памятаю, раз ми налазилися в осени за рибою з волоком і померзли так, що аж зуюами дзвонили. Від того часу я ненавиджу волока. Раз, ідучи на станцію, несли ми з братом кошик з рибами на дручку на плечах. Проти нас надійшла купка селян. Минаючи нас, один сказав: «два несуть, бо одному ніщо». Часами при ловлі риб заскочив нас жандарм чи інша власть, але Тато усе вмів з ними побалакати і задобрити. – На раки їздили ми до п.Тишовницького до с.Довголуки. Тато ловив їх руками, ми на жаль вудкою, на якій як примана висіли курячі кишки.
На Гуцульщині в Криворівні навчився Тато ловити рибу, а саме бабки вилками. В побутовім оповіданню з гуцульського життя «Як Юра Шикманюк брив Черемош» описує Тато, як Юра ловить голіруч головатицю, зранену попереду иншим рибаком. При тім не втерпів, щоби не подати про ту рідку рибу наукової вказівки, де ще крім Черемоша вона знаходиться.
Знаменито вмів також ловити рибу руками в гірських ріках спід плит і каміння, в мулистих з прибережних дір у корчах. За те вудкарства чомусь не любив і не знаю, чи управляв коли риболовство як правдивий спорт, це значить, змагаючись з іншим риболовом, хто в означенім часі наловить більше риби.
Над Черемошем, 1912 р.
Памятаю, раз ми досить пізно вибралися на Колодницю, застали річку скаламучену і Тато зараз догадався, що то фахові рибалки гостили в воді. І справді трохи вище, по течії, побачили їх між корчами. Було пять: по дві пари тягнули волоки, а пятий збирав кидані йому риби на березі і клав у мішок, перевішений через плечі. Ми (я і брат) на той вид посумніли, але Тато таки поліз у воду зі сачком і мав велику сатисфакцію, коли наловив іще досить риби, хоча перед хвилиною пройшла туди «рибацька зараза»!
На всякий випадок, ловля риб справляла Йому далеко більшу втіху, як їх споживання. Знав усі роди краєвих риб і в альбомі риб, що був виданий з нагоди кураєвої вистави з 1894 р., подав побіч німецьких і польських також українські назви риб, нераз по кілька діялєктичних назв на один рід. Ті рибячі фотографії (у 3-ох красках) оправив Тато в рами і мав розвішені по всіх покоях на стінах. Це були його найлюбіші портрети. Довгі роки пристаючи з рибами знав їх звичаї і норови в ріжні пори року. Умів їх підійти, любив перехитрити.
Те замилування до риболовлі відбилося також у його творах. І так в оповіданню «На лоні природи» описує, як студент зловив руками величезного кленя і як риба потягнула його в глибінь у вир, так що молодець мало не втопився.
Численні описи рибальства знаходимо і в інших творах І. Франка, в прозових і поетичних, напр.: «Рибки».
Побіч риболовства Тато з молоду займався туристикою, полученою з краєзнавством і збіркою етнографічних матеріалів: приповідок, народніх оповідань, пісень. І так звиджував Тато Скит Манявський, Бубнища і т.п., з Криворівні ходили ми в більшім товаристві на Писаний Камінь. Одну мандрівку описує в своїм творі: «В дорогу» (віршами).
З інших спортів Татові найбільше подобалося колісництво. Вже старшим чоловіком, мріяв усе, якби розжитися на власний ровер, щоби могти їздити ним до Стрия на Колодницю. Але ровера таки тато не купив.
Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.
Нас синів і сестру Анну Тато все заохочував до всяких спортів і ніколи не жалував грошей чи то на совганку, чи на лещети, чи на сітківку. Сам одначе не мав навіть часу подивитися, як ми тими спортами займалися. Не ходив теж на ніякі змагання, крім літературних. Чую від ровесників Тата і знайомих, що вмів добре плавати, але я того ні разу не бачив, хоча нераз ловив з Татом рибу і були гарні плеса до плаву.
Крім спортів цікавився Тато сокільсько-січовим рухом і написав маршову пісню: «Гей Січ іде, красен мак цвите. Кому прикре наше діло, нам воно святе», що співається під мелодію відомої народної пісні «Кумцю, люцю».
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Бував також на руханково-вокальних концертах, але рідко, бо все волів силу духу, як тіла.
З руханки любив Тато домашню і вправляв тягарками ще до 1900 р., поки ми були на квартирі при вул. Хрестовій ч. 12. Потім Тато чомусь занедбав руханку і це при умовім перепрацюванню фатально відбилося на Його здоровлю. Гадаю, що до вкорочення життя причинилося й нещасне рибальство. Тато часто перемерз у воді, заболотився, подрапався до корчів, покалічив ноги. В товаристві сказав раз жартом, що не знає, доки ще нечиста сила дасть Йому відпустку на таку роботу.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Журнал “Світ”. Львів, 25 квітня 1927 р.
Соняшних купелів не любив, зате не цурався масажів, бодай раз на місяць у парні.
Руховиком ані змагуном Іван Франко не був, бо важкі життєві змагання і невсипуща праця забирала йому весь вільний час. Всеж таки силою ґенія в письменстві поставив незрівнаний рекорд. Т. Франко”
Підготувала Софія Легін
Джерело: ілюстрований журнарнал “Світ”. Львів, 25 квітня1927 р. Ч.8. С.7-8
У вівторок, 21 березня 2017 року, 14 годині в Музеї-садибі родини Антоничів в селі Бортятин Мостиського району Львівської області (філія Львівського музею історії релігії) відбудеться зустріч з відомою українською поетесою Марією Людкевич.
Вона познайомить присутніх з новими віршами, які написані протягом останнього часу. Чільне місце у її творчому доробку займає образ жінки. Письменниця акцентуватиме увагу на різні сторони незбагненної жіночої особистості. У віршах Марії Людкевич жінка – вірна дружина і матір, сестра і донька, палко закохана дівчина, творець, берегиня роду.
Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин (Мостиський район, Львівщина) (фото з: http://www.rr.lviv.ua/)
Про визначне місце жінки не тільки в суспільному і політичному житті, а й у літературі говоритимуть філологи шкіл Мостищини. Вони читатимуть твори Марії Людкевич «Порадь, праматір Єво», «Заметіль бузкова», «Весняні пташки», «Допоки ще маємо час», інші. Разом з поетесою говоритимуть про роль жінки, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, і, яка, навіть у вирі щоденних проблем, залишається чистою, світлою, прекрасною.
Марії Людкевич
Музейна вітальня села Бортятина запрошує шанувальників поетичного слова 21 березня, у вівторок, о 14 годині. Епіграфом зустрічі стануть слова Марії Людкевич «Я дарую тобі ці вірші, як вишневі півонії…».
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Сто років тому оздоровлення та відпочинок на курорті, як і сьогодні, урізноманітнювалися екскурсійними мандрівками Трускавцем та його околицями, ближніми та далекими, про що дуже вміло дбала курортна влада. Відпочивальники курорту мали можливість мандрувати цікавими місцинами Дрогобиччини та карпатського краю.
Рекреація на літньому курорті “Помярки”, соляно-сірчаний басейн, 30-і роки ХХ ст.
Окрім приємного шпацеру Головним трактом курорту (центральна вулиця курорту), головним Дептаком парку (центральна алея), алеями до «Нафтусі» та «Марії», Трускавець мав кілька гарно доглянутих хвойних та широколистих парків – «Ядвінувка», «Адамівка» та громадську поляну в місцевості Городище тощо, де в перервах між процедурами можна було насолоджуватись свіжим, насиченим озоном, повітрям. А в лісовій частині довкола Трускавця, висаджені та доглянуті алеї, дозволяли комфортно прогулюватись відпочивальникам, отримуючи лікувальний бальзам для організму.
Рекреація на літньому курорті “Помярки”, вечірнє споглядання на воду, 30-і роки ХХст.
Першими примітивними видами туризму на курорті були походи до лісу за грибами, спостерігання за тваринним світом лісопарку. Одна із близьких мандрівок пролягала до джерела “Софія” та до урочища “Липки”, де знаходились копальні цинку та збірник мінеральної води, а також до джерела «Зося» (і сьогодні існує), що в лісовій околиці Трускавця. Від джерела “Зосі” пішохідний маршрут пролягав до місцевості «Боберня», де працювала молочарня і де відпочивальники могли напитися свіжого молока, так необхідного в лікувальному процесі мінеральними водами.Звідси в південно-східному напрямку можна було дістатися знаменитих “Помярок”.
Відпочивальники на літньому курорті “Помярки” біля бювету “Нафтусі”, 30-і роки ХХ ст.
Крім цього організовувались окремі рекреаційні мандрівки на “Помярки” (гужовим або автомобільним транспортом) з відвідинами чудового природничого музею ім. Емми Ярош. Організовувались також пішохідні мандрівки до гірського села Орів та на гірський хребет Тихий Діл (800 м.н.р.м.), звідки відкривався мальовничий краєвид на Трускавець.
Мандрівники з Трускавця на огляді Бориславського нафтового родовища, 20-30-і роки ХХ ст.
Мандрівники з Трускавця на огляді Бориславського нафтового родовища, 20-30-і роки ХХ ст.
Пізнавальними та водночас недалекими (ближній туризм) були мандрівки до Стебника (гужовим або автомобільним транспортом), де знаходилась відома копальня поташової солі (кайліту), і де з дозволу керівництва саліни можна було спуститися в шахту, і побачити таємничі гроти та підземні переходи.
Мандрівники з Трускавця на прогулянці по скелях Урича, 20-30-і роки ХХ ст.
Рекомендованими були також мандрівки до центру нафтової промисловості – міста Борислава (гужовим або автомобільним транспортом), який майже весь був покритий багаточисельними шибами (копальнями) з видобутку нафти, де також екскурсанти могли побачити єдину у світі копальню земного воску (озокериту). Звідси одним маршрутом мандрівники їхали до Східниці, потім до скель Урича, де колись давно існував фортечний замок, як оборонний.
Мандрівники з Трускавця на екскурсії в Бориславі, 20-30-і роки ХХ ст
І, звісно, туристи мали можливість відвідати Дрогобич (кінний або автомобільний транспорт), де в першу чергу проходило ознайомлення з костелом Святого Варфоломія (ХІV ст.) та церквою Святого Юра, пам’яткою дерев’яної архітектури XVI ст.
Мандрівники з Трускавця на екскурсійній прогулянці в Яремче, 30-і роки ХХ ст.
Удосконалюючи форми дозвілля та відпочинку кураційників, курортною владою відпрацьовано цілий ряд туристичних маршрутів, які дозволяли гостям курорту знайомитися з історією та природою чарівного карпатського краю. Віддалені туристичні маршрути влаштовувалися через поїздки до Делятина (солоні лікувальні ванни), Яремче (водоспад, скелі Довбуша), до Ворохти, на Чорногору до Говерли та до гори Параски (3-х денна) тощо.
Автомобільний транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Автомобільний транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Для цих мандрівок слугували екскурсійні автобуси з відкритим верхом з метою кращого сприйняття довколішніх мальовничих краєвидів. Їздили не тільки літом, але й зимою, влаштовуючи лищатарські походи на гору Параску. Лищатарство в тодішній Польській державі вважалось військово-прикладним видом спорту, тому відповідно підтримувалося на рівні держави.
Гужовий транспорт для обслуговування відпочивальників, 20-30-і роки ХХ ст.
Плануванням екскурсій з кінця ХІХ ст. займалася курортна установа “Товаристський клуб”, компетенцією якої була організація розваг та дозвілля на курорті Трускавець. Та першочергово сам курорт Трускавець був об’єктом для туристів, маючи для цього всі основи. А одним з перших туристичну привабливість Трускавця зауважив відомий нам всім краянин, поет і літератор, досвідчений мандрівник Іван Франко.
Джерело “Зося” в околицях Трускавця, 2016 рік
За його організації та керівництва у 80-х роках ХІХ ст. влаштовувалися туристично-дослідницькі мандрівки для студентів Львівського університету, а деякі з них навіть пролягали через Трускавець. Зважаючи на всі природні багатства, якими нагородила наш Трускавець природа і Бог, Іван Франко назвав його – «Золотодайною Колхідою на благословенному Підгір`ї».
Дитяча література — це насправді надзвичайно серйозно. Адже ці книги не лише для дітей, а й для їхніх батьків. Бо через казкових героїв нам, дорослим, письменники доносять різноманітні проблеми, яких ми через щоденну метушню не помічаємо, або ж забуваємо, що нас хвилювало в дитинстві. Саме таким баченням літератури для дітей поділилася відома письменниця, педагог та громадська діячка Лариса Ніцой на зустрічі в рамках авторського проекту „Від книги — до мети“ мовознавиці Ірини Фаріон, яка відбулася 16 березня у Національному університеті „Львівська політехніка“.
Як вчитель Лариса Ніцой дбає про те, як сприйматимуть книжку діти. Перед тим, як готувати книгу до друку, йде до дітей у садочки та школи читає, показує спостерігає за їхніми емоціями.
Лариса Ніцой
— Багато уваги приділяю ілюстраціям, бо завжди перші враження моїх читачів саме від малюнків. Я вередливий автор, тож часто художникам доводиться по кілька разів перемальовувати картинки до моїх текстів. Завжди різні варіанти показую дітям і саме ті, які вони обирають, потрапляють у книжки, — наголосила письменниця.
Для заохочення дітей, і батьків до читання Лариса Ніцой створила ще й інтерактивний сайт, де все живе і рухоме. Окрім ознайомлення з творчістю письменниці, його можна використовувати для навчання в школі, наприклад, на інформатиці, а також можна брати участь у різноманітних конкурсах і вигравати книжки.
Лариса Ніцой та Ірина Фаріон
Є книжки, які називаю маляцькими і для шкільного віку аж до сьомого класу. Всі казки базуються на реальних історіях і більшість персонажів навіть мають реальні прототипи, наприклад, Ярик-векалка — це син Лариси Ніцой Ярослав, а лисенятко Бум — донька Леся. В усіх історіях присутні батьки, родина, бо всі книги, як наголосила письменниця, для родинного читання.
Гостя проекту свою діяльність та творчість націлює на розвиток української дитячої літератури, популяризацію читання не лише серед дітей, а й дорослих. У дитячих книжках авторка закладає доросле підґрунтя. Так, „Історії про звірят-друзяк“ про патріотичне виховання. На прикладі життя звірят в українському лісі показує підготування до свята лісової незалежності, яке мешканці лісу радісно очікують.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
Кожна книга Лариси Ніцой має якусь мораль. Багато з них на тему екології, бережливого ставлення до природи, довкілля, тварин та доброї поведінки один із одним. Особливо багато пересипані твори письменниці цікавими словами. Вона каже, що інколи доводиться вигадувати неологізми чи вишукувати вже забуті перлини нашої мови.
— Буває, що бракує якогось слова, тож тоді фантазую, вишукуючи нові. Так, в історії про природу „Павлусь і Павлинка“ є новеньке слово, щоб розрізняти равликів хлопчиків і дівчаток — равлинка, повертаюся до давньої української мови: дідуся-равлика назвала равл — це слово знайшла в словнику Грінченка, — додала письменниця.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
Є в Лариси Ніцой історії для дорослих — книжка про хлопчика-сироту „Зомба“, передмову до якої написав Патріарх Філарет. Авторка показує як дорослі, співчуваючи, не діють, бо для них важливіше купити нове авто, зробити ремонт, аніж змінити життя дитини. На допомогу хлопчикові прийшла небагата жінка, для якої вагоміше було допомогти дитині.
Найновіше видання, яке письменниця ще „гарячим“ презентувала на зустрічі, —„Непереможні мураші“. Це розповідь для дітей про АТО. На мурашів, які живуть у своєму гарному мурашнику, нападають їхні сусіди мурашині леви. Мураші встали до бою, та до перемоги їм треба дорости. В книзі відображені всі проблеми, які постали перед нашим народом на початку війни — відсутність армії та зброї. Та врешті, мурашки переможуть битву.
Зустріч із дитячою письменницею Ларисою Ніцой. Проект мовознавиці Ірини Фаріон “Від книги – до мети”
— Ми сьогодні говорили про найвищий сенс. Навіть не знаю, чи на якійсь зустрічі ми так заглиблювалися у наше буття: що несемо нашим дітям — свій спосіб думання чи модель поведінки. Націю можна втримати тільки тоді, коли в руках є дві зброї — духовна та мілітарна. Теперішній тил — це сила нашої мови, — наголосила на завершення Ірина Фаріон.
Довідка:
Лариса Ніцой — член Координаційної ради з застосування української мови у всіх сферах життя при Міністерстві культури, ініціаторка щорічного круглого столу „Книга на захисті дитячої душі“, присвяченого Міжнародному Дню захисту дітей, за участю високих посадовців, письменників, діячів культури та освіти. Вона також запровадила низку святкувань та акцій на підтримку читання — Всесвітній день письменника, рух „Дорослі читають дітям“, письменницький флеш-моб „Читаємо дітям“, акцію „Почитай мені, татку!“, авторка серії уроків для загальноосвітніх шкіл „Бібліотечний урок веде письменник“. Вона — дипломантка міжнародного літературного конкурсу „Коронація слова“, лауреатка Всеукраїнської літературної премії „Гілка золотого каштана“ в царині соціальної прози, „Людина року“ за версією газети „День“ за створення феномену в освітньому процесі. А також одна з трьох авторів театрального українсько-білорусько-російського проекту — вистави „Ярик і дракон“ для Мінського театру „Зьніч“.
Лариса Ніцой
Творчий спадок Лариси Ніцой багатий і кількісно і тематично. Серед її книг „Казка про славного Орленка“ (присвячена річниці загибелі В’ячеслава Чорновола), „Пригоди лисеняти Бума“, „Як хом’ячок друзів шукав“, казкова повість „Невигадані історії про звіряток-друзяток“, „Казка про Українське Щастя“, „Ярик і дракон“, „Невигадані історії про звіряток-друзяток“, „Ярик-векалка“, „Ярик і рогатий Мі“, „Страшне страховисько“, „Мій Блек“, „Неслухи і вередулі“, „Зомба або історія про милосердя“, „Павлусь і Павлинка“, „Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку“ тощо.
Він народився для того щоб знімати нове українське кіно. За позичені гроші придбав першу професійну камеру і більше трьох років повертав борги. Його документальні стрічки розповідають історію побачену очевидцями. Всупереч скептикам він довів, що українське кіно може бути прибутковим. Сьогодні наша розмова з молодим українським режисером Тарасом Химичем. Спробуємо дізнатись його рецепт успіху.
– Тарасе, коли ти вперше взяв камеру до рук?
– В 1994 році. Я дуже хотів камеру і так вийшло, що тато мені зробив такий подарунок. Він тоді працював за кордоном і прислав мені маленьку камеру, вісімку. На той час, то було просто фантастика, але вона не показувала ні на одному телевізорі, бо була в NTSI, американській системі. І оце так я почав знімати. За освітою я був художником, навчався в Львівській академії мистецтв, а в камері я побачив продовження свого малярства. Це було перед тим як поїхав в Америку.
– Яким був перший твій крок у якості оператора ?
– Я почав монтувати кліпи, накладати музику і робити просто спостереження — знімав похорон, весілля, зруйновані будинки, цвинтарі, все, що мені подобалося. Можна сказати я займався артом. І тоді в мене зародилася думка, що напевно тим я і буду займатися, що це для мене не просто забава.
– А яким був другий крок?
– Я поїхав в Америку вчитися і побачив фотошоп, перший. Ми почали вивчати програму, робити різні завдання. Ще не було монтажу на комп’ютерах, він з’явився тільки на виставці, це був 1996 рік. Я потрапив на виставку Macintosh в Міннеаполісі, система коштувала на той час 20 тисяч, тож я просто сидів там і дивився. Тоді я зрозумів, що без цього просто не зможу. Адже завдяки цьому можу комплексно робити весь процес сам — знімати, монтувати, і тоді від тієї думки ледь не звар’ював. Перший комп’ютер і карточку я придбав у 1997 році, приїхав на канікули в Україну і ми з друзями зняли перший кліп Деінде “Листя бульби” (Colorados), про колорадського жука-шкідника. Він є в інтернеті. І це була перша така відповідальна робота, тому що я вчився на рекламі і тоді все це тільки починалось, і вдома я робити нічого не міг. Але я вже адаптував ідею, що я все сам буду робити і мене не цікавило, що ще немає технології. Я готував себе до майбутнього, до розуміння того, що я буду режисером, оператором, монтажером одночасно. Мене не цікавило, що такого не існувало, я зрозумів, що це моє бачення. Це я розповів своїм викладачам, вони мене підтримали, але застерегли: “Пам’ятай, тобі для цього потрібно 15 років після коледжу ще потратити, щоб ти зрозумів, що ти будеш робити”. Так і сталося, скорше не було, щоб правильно поєднати ці речі.
– От є вже перший кліп, перші роботи, а далі? Пішли вже комерційні проекти?
– Я ще навчався, писав диплом, робив рекламу, створював телевізійний канал — це був 1999 рік. Я приїжджав сюди, вже навіть брав якісь замовлення, хоча тоді можливостей було менше. А після освіти я повернувся додому, зняв за свої кошти кліп для “Скрябіна” і вже тоді чітко знав, що буду робити.
– Як виникло захоплення документальним кіно?
– У 1996 році я дивився багато Діскавері, практикував англійську мову по документалістиці. Тоді я подумав, скільки оповідей чую від діда про історію, що у нас відбувалося і ніде цього не читав. Чому у нас того немає, чому в нас ніхто так не знімає? Постійно мене це цікавило. І я зрозумів, що якщо я хочу такий продукт, то ніхто за мене цього не зробить. І у 2005 році була перша нагода зробити фільм про дивізію. Було невелике фінансування і ми себе попробували, а вже з 2009 року почали серйозно працювати.
– І досі сам знімаєш, сам монтуєш?
– Так. Я маю помічників, коли більш складніші зйомки, є люди які цим технічно займаються, але камерою я сам постійно працюю.
– Як відбувся перехід від документалістики до ігрового кіно?
– Ще в коледжі я прочитав багато книжок і чітко знав, що шлях до художнього фільму лежить через документалістику. Тобто потрібно набратися досвіду, адже художнє кіно – це досвід. Те, що я зніму класні ефекти, накладу графіку чи найму людей, чи ще щось, якщо я не маю досвіду внутрішнього всередині я не можу зняти кіно. Тому документалістика – це прекрасний місток, який поступово приведе до художнього кіно. От, наприклад, останній фільм “Легіон” вже мав дуже багато художніх вирішень, вже не було очевидців, вже був вільніший в тій сфері і з того моменту вже почалась “Жива”. Я відчув, що уже треба відірватися від фактів і йти в сторону формування характерів, образів, уже не є цікаві самі факти, а цікава просто історія людини.
– Як ти оцінюєш “Живу”?
– Я оцінюю з точки зору, що документальні фільми – це факти, а “Жива” – емоції. Це емоційний фільм і так його треба сприймати, його не можна сприймати фактами. Ми записували емоцію людини і візуалізували її. Тому дуже багато переходів і в самому фільмі, і в монтажі були супроводжені впливом розповіді, не завжди реальної, часами фантазійної і хотілося в тому кіно це передати. Погані герої, добрі, де добро, де зло і просто Карпати: Людина і Карпати, Карпати і ворог . Це емоції, якщо їх брати логікою, шукати якісь ходи, то це не той фільм. Це фільм, після якого трошки домальовуєш. І це жіночий фільм, я уже по відгуках побачив, що жінки сприйняли дуже гарно емоційну палітру фільму, а чоловіки дуже протистояли йому, оскільки немає того аспекту, який би вони хотіли побачити. Тому це досить ризикований проект, бо дуже вузько скерований, але успішний, адже люди його підтримали і це мені відкрило бачення того, що хочуть бачити люди в Україні.
https://youtu.be/SLj-dQ3VLyg
– Яким ти бачиш свій новий фільм «Король Данило»?
– «Жива» – емоційний фільм, а «Король» – це фільм на який йдуть в кінотеатри. Кіно за яке хочуть заплатити, подивитися і дістати настрій. Це більш масове кіно, яке поєднує молоде покоління різних інтелектуальних рівнів. Воно більш зрозуміле, таке, яке хочуть бачити в кіно. Легший, видовищний фільм і якісний. Хочу зробити якісний український фільм на який би прийшли різні люди і сказали, що він цікавий та класний. Для мене це важливо.
– До чого ти йдеш, що хочеш зняти?
– Я люблю піднімати соціальні проблеми, але не прямолінійно. Хотів би зняти сучасний фільм про сучасне. Не знаю чи це буде комедія, чи бойовик, чи щось інше, але це, напевно, буде найскладніший процес для мене – зняти щось, що стосується або сучасності, або майбутнього. Дуже мені подобається якісне поєднання документалізму і футуризму, такий постмодернізм. І я хочу набратися досвіду та в майбутньому створити футуристичний фільм, який буде зрілим, режисерським фільмом. Але можливо через декілька років щось зміниться, адже після кожного фільму щось змінюється в голові, відчувається, що ти вже не той, що був. Кожен фільм змінює і ти стаєш іншою людиною, і цей процес змін мені дуже подобається, що деколи я сам себе не впізнаю збоку і я дивуюся, як фільм міг мене так змінити.
Сьогодні ми продовжуємо розповідати про нафтовидобування в Галичині на початку ХХ століття, а саме часів ЗУНР та міжвоєнного періоду. Цей час харектерний стрімким розвитком галузі, адже у 1919–1920 рр. об’єми видобування нафти у світі зросли майже на чверть (24,2 %) і досягли 688,47 млн барилок.
Як вже зазначалося, Бориславсько-Тустановицьке родовище досягло свого розквіту у 1908–1909 р., коли з нього видобуто близько 2 %, а в 1920 р. – 1 % світового виробництва нафти (Галичина – близько 5 %). На спад виробництва вплинули події Першої світової війни та девальвація злотого. Однак, рівень буріння до 1920 р. перевищив довоєнний рівень, коли у стадії буріння перебувало свердловин: 1909 р. – 216; 1910 р. – 272; 1911 р. – 269; 1912 р. – 316; 1913 р. – 386; 1914 р. – 201; 1915 р. – 135; 1916 р. – 242; 1917 р. – 331; 1918 р. – немає відомостей; 1919 р. – 185; 1920 р. – 221; 1921 р. – 320, що загалом протягом 1909–1921 рр. (за винятком 1918 р.) склало 3094 свердловин. У період з 1913 до 1920 рр. у експлуатації щорічно перебувало понад 400 свердловин (максимально – 447 – у 1917 р.).
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1921 року.
Загалом у Галичині в 1905–1920 рр. було видобуто 1769 тисяч цистерн нафти (17,69 млн т), зокрема: 1906 р. – 76; 1907 р. – 118; 1908 р. – 175; 1909 р. – 208; 1910 р. – 176; 1911 р. – 146; 1912 р. – 119; 1913 р. – 106; 1914 р. – 87; 1915 р. – 73; 1916 р. – 89; 1917 р. – 85; 1918 р. – 82; 1919 р. – 83; 1920 р. – 76; 1921 р. – 70.
На кінець 1921 р. видобування нафти рівнялося 1906 р. і передвоєнного рівня. Однак, тоді бачилися великі перспективи, оскільки у нафтову галузь економіки Галичини вливалися іноземні, насамперед французькі, інвестиції, що уможливлювали впровадження новітніх технологій і засобів виробництва.
Виробництво у 1909 р. досягло максимуму і було тоді близько 4 % світового виробництва. З 1910 р. послаблюється продуктивність свердловин у Бориславі та Тустановичах в той самий момент, коли промисловість підготувала будівництво великих резервуарів для складування нафти-сирцю і почала використання нафти для цілей опалення.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1921 року.
Тільки з 1916 р. знову намітилося зростання виробництва, що було викликано зростанням буріння, яке підтримувалося австрійським урядом, коли стало очевидно, що уряду Німеччини та Австро-Угорщини для вирішення долі війни треба було багато паливних матеріалів для воєнної техніки.
Не випадково, що більшість нафтопродуктів вивозилася з Галичини як поза межі краю, так і за кордон. Впродовж 1900–1918 рр. було вивезено близько 280 тис. т нафтопродуктів і 283 тис. т нафти-сирцю. До 1912 р. спостерігався ріст експорту, однак воєнні події зумовили як зменшення об’ємів видобування нафти, так і її переробки. Небачено низький рівень експорту у 1915 р. був зумовлений тим, що більшість галицьких копалень перейшли до рук російського царату, який тимчасово окупував частину Галичини. А, от ріст у 1916–1917 рр. викликаний потребами Німеччини і Австро-Угорщини майже у всій галицькій продукції для ведення подальших воєнних дій з Антантою.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1922 року.
Польська держава після Першої світової війни отримала нафтову промисловість у занепаді та стані дезорганізації. По-перше, під час функціонування з листопада 1918 р. до кінця травня 1919 р. Західноукраїнської Народної Республіки ряд найбільших шахті у Бориславі і Тустановичах зупинилися, інженерів і бурильників рекрутовано в українську та польську армії, мимоволі залишили свої позиції і постійну роботу в нафтовій галузі робітники та службовці. Коли польська армія в кінці травня 1919 р. вступила в Борислав, почався перерозподіл власності на нафтові копальні, зазвичай на ті, що були у руках програвши війну німецьких і австрійських підприємців. Тоді їхнє місце і почав займати умілий французький бізнес.
Угоди та організація компанії тривали протягом 1919–1920-х рр., тобто нормального руху в процесі буріння і нормального функціонування по всій нафтової промисловості не могло бути й мови; окрім того, війна проти більшовицької Росії у 1920 р., коли радянські війська кілька тижнів погрожували захопленням Борислава, перебуваючи від нього на невеликій відстані, не сприяли розвитку нафтової промисловості.
Борислав. Нафтові вишки. Поштівка 1922 року.
Через високу вартість глибокого буріння нафтові промисловці вишукували терени, перспективні для видобування нафти на Передкарпатті. Це стосувалося, насамперед продуктивних околиць Борислава, де у 1920-х рр. розпочалося цілеспрямоване використання, яке, однак, стримувалося відсутністю адекватних доріг і особливо відсутністю залізниці в окремих населених пунктах, насамперед, в Уричі, Орові, Перепростині та Кропивнику.
Перспективу складали й деякі інші регіони Передкарпаття. У першу чергу вартими уваги були Битків, Пасічна, Пнів, Молодків, Дзвиняч. Там знаходилися копальні компаній «Домброва», «Фанто», «Тепеґе», «Битків», «Брюгге» та ін. На другому місці знаходяться околиці Ріпного, де розробку вели гірничі підприємства компанії «Прем’єр», інж. Дункі та ряду менш важливих.
Борислав. Державна геологічна станція. Поштівка 1930 року
Буріння у вищевказаних районах складали дуже складну систему. Центральний басейн включав в себе Роп’янці, Перегінське, Космач, Слободу Рунгурську, Бандрову, Пашову, Стрільбиці, Устеріки Нижні, Росохач, Поляну, Долину та ін. Західний басейн включав у себе: Білобереги, Бібрку, Домініковиці, Грабовиці, Гарклову, Гумниська, Івонич, Ключани, Климківку, Кобилянку, Кобиляни, Корчин, Б’єч, Красну, Кросцєнку Нижню і Верхню, Кригу, Луки, Лібуше, Липинки, Мокру, Мрукову, Особниці, Погужин, Потік, Роги, Роп’янку, Рівне, Рудавці Риманівські, Сукову, Сяри, Старе Село, Шімбарки, Торошівці, Тур’яполе, Ванкову, Вуглівці, Великополе, Вінди, Вітрилову, Войтову, Волю Яворову, Вульце, Загір’я, Змінницю й ін. Найважливішими з цих місць, які мали потужне виробництво, є: Ванкова, Потік, Кросцєнько Нижнє і Гарклова.
Борислав-Тустановичі. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
Як вже зазначалося вище, впродовж 1909–1921 рр. загалом пробурено понад 3 тис. свердловин щорічно у 85–110 населених пунктах 132–256 нафтовими компаніями і фірмами.
У 1920 р. У Галичині діяло 1798 шибів, у 1921 р. – 1773.
У розробці нафтових родовищ велике значення мали іноземні інвестиції, зокрема капітали таких країн: Франція – 53 %; Галичини – 18 %; Швейцарія – 10 %; Австрія – 7 %; Англія – 4,4 %; Голландія – 4,3 %; решта країн – 3,3 %. Французький капітал з кожним роком мав все більший зиск від Галицької нафти.
Битків. Нафтові вишки. Поштівка 1930 року.
Переробка нафти здійснювалася на рафінеріях, найбільші з яких працювали в США. Так, там було 480 рафінерій, які щоденно переробляли 2275 тис. бочок нафти-сирцю. Найбільшою була рафінерія в Каліфорнії тресту «Standart Oil Company» (понад 2 тис. працівників), що переробляла щоденно 500 тис. бочок нафти.
Галицькі рафінерії посідали скромне місце у нафтопереробній промисловості світу, навіть за мірками Європи. Окрім кількох великих рафінерій, решта представляли собою малопродуктивні і технічно відсталі виробництва. Загалом у Галичині діяло 64 рафінерії, в т.ч. у повітах: Дрогобич – 27; Новий Сонч – 11; Коломия – 7; Сянок – 6; Станиславів – 5; Горліце і Самбір – по 3; Стрий і Львів – по 1. До найбільших нафтопереробних заводів належали: «Państwowa Fabryka Olejów Mineralnych», «Limanowa», «Trzebinia», «Galicja», «Dziedzice», «Dros», рафінерії в Яслі, Печеніжині і Глінніку Маріямпольськім, «Nafta» (раніше – «Wiśniewski i Spółka») в Дрогобичі тощо.
Борислав. Державна геологічна станція. Поштівка 1930 року
Найбільшою з них була Державна рафінерія у Дрогобичі. Спочатку вона була розрахована тільки для вилучення з сирої нафти бензину, призначеного як паливо для залізничних локомотивів. Під час війни, коли завод виникла необхідність додаткового виокремлення речовин, у завод почали поступово вкладати інвестиції, внаслідок чого його продуктивність зросла до переробки до 250 тис. т на рік. Цей завод став на початку 1920-х рр. одним з найбільших у своєму роді на континенті.
Другою за потужністю була рафінерія «Галичина» у Дрогобичі з річною потужністю переробки до 100 тис. т. Це еквівалент рафінерії в Ліманові за потужністю, але обладнана за останнім словом тодішньої техніки. Інші великі рафінерії щорічно переробляли нафти-сирцю (тис. т): Тшебінія – 95; Дідичі – 70; Гліннік Маріямпольський – 50–80; Ясло – 60; Дрос – 50; Став’ярські – 30; Устеріки – 30; Єдліче – 24; Печеніжин – 20; Лібуша – 15; «Нафта» – 10.
Битків. Загальний вигляд. Поштівка 1930 року.
Більшість продукції нафтопереробних заводів, а також нафти-сирцю експортувалося. У Галичині в 1921 р. залишалося для внутрішнього використання: нафти – 85904 т; мазуту – 34515 т; бензину – 23157 т; газоліну – 22940 т. В той же час за кордон вивезено: 105716 т нафти; 78087 т газоліну; 61667 т мазуту; 45638 т бензину; 14134 т парафіну і свічок; 7425 т смоли. З цієї кількості експортованих товарів припадало на: Австрію – 40 %, Німеччину – 23 %, Чехословаччину – 20 %, балтійські країни – 16 %, інші країни – 1 %. Загалом за 1913–1921 рр. було експортовано 2,823 млн т нафтопродуктів.
Приємним є те, що після Румунії Галичина була найбільшим видобувником і переробником нафти. Саме з цих країн і країв поступала до країн Європи найбільша кількість нафтопродуктів. Наприклад, найбільшими експортерами у Німеччину були Америка, Румунія та Галичина.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Первісно НТШ виникло як Літературне товариство імені Т. Шевченка 1873-го року у Львові з ініціативи Олександра Кониського, Дмитра Пильчикова та за фінансового сприяння Єлизавети Милорадович-Скоропадської.
Тоді статутно членами засновниками могли стати лише галичани, громадяни Австро-Угорщини. Ось як визначав завдання НТШ Володимир Гнатюк у 1917 р.: «Товариство мало назву:”Товариство ім. Шевченка”, а завданєм його було “спомагати розвиток української словесности”, для чого мало воно підпомагати ріжні українські видавництва, видавати своїм коштом книжки і часописи, признавати письменникам нагороди й ин.». З часом виникла потреба реорганізувати Товариство у наукову інституцію, що в майбутньому виконувала б функції Академії наук. Головним ініціатором такого перетворення виступив у 1890 році Олександр Барвінський за підтримки Олександра Кониського та Володимира Антоновича.
Олександр Кониський. Кінець XIX ст.
Дмитро Пильчиков
Єлизавета Милорадович (Скоропадська)
Газета «Діло» (за 14.03.1892) висвітлювала ці події так:
«Вчерашні загальні збори членів товариства имени Шевченка написані будуть в лїтописи сего товариства яко хвиля дуже важна для єго розвитку і поступу. Вчерашні збори ухвалили порушену перед кількома роками і до сеї пори підготовувану основну реформу товариства на “наукове товариствo имени Шевченка”.
Олександр Барвінський
Володимир Антонович
Хід вчерашних зборів був ось-такій. Заступник голови товариства проф. Вол. Шухевич, сконстатувавши, що зібралось потрібне число членів — більше, нїж звичайно в лїтах попередних — відкрив збори […] Потім заступник голови, покликавши на секретаря збору редактора Ив. Белея, удїлив, після проґрами, голосу проф. Вол. Коцовскому, а опісля п. К. Паньківскому, щоби здали справу — першій з дїяльности видїлу в роцї, 1891-ім, а другій з маєткового стану товариства. […] Опісля прийшла точка: “принятє нових членів” [бо членів приймають загальні збори]. Видїл предложив зборам зголосивших ся шість членів: проф. Василя Тисовского, проф. д-ра Іосифа Олеськова, о. Іосифа Олеськова, о. Евгенія Гузара, редактора “Народа” і сотрудника Kurjer-a Lwowsk-ого Ивана Франка, проф. Ивана Верхратского і кандидата адвокатского д-ра Олександра Кулачковского. Голосованє відбувалось тайно, картками, а скрутінія виказала, що на 22 відданих голосів всї кандидати — з виїмкою п. Франка — одержали всї голоси; п. Иван Франко дістав 5 голосів, отже перепав.
Володимир Шухевич (1891)
Потому преступлено до вибору видїлу і голови товариства. […] Головою-ж товариства имени Шевченка вибрано майже одноголосно д-ра Юл. Целевича. [Було внесенє д-ра Целевича, що-би головою вибрати посла Барвіньского, але збори справедливо звільнили єго, бо він єсть уже головою Руского товариства педаґоґічного і яко посол до ради державної довшій час не пробуває у Львові. Наконець відчитано проєкт нового статута товариства, а остаточну редакцію поручено анкетї, до кoтрoї входять пп. д-р Целевич, д-р Кость Левицкій, ред. Ив. Белей і д-р Ол. Кулачковскій.
Портрет Юліяна Целевича
Кость Левицький
Заким подамо в повній основі проєкт статута наукового товариства им. Шевченка, скажемо нинї лише коротко про цїль єго і орґанізацію. Цїль товариства: плекати та розвивати науки в своїй мові та штуки і збирати та зберігати всякі памятки, старинности і наукові предмети України-Руси. Средствами до того будуть служити: наукові дослїди з фільольоґії рускої і славяньскої та исторія україньско-руского письменства і штуки, з исторії і археольоґії України Руси, а також з наук фільософічних, політичних, економічних і правничих, математичних, природних з ґеоґрафією і лїкарских; відчити, розправи і розмови наукові; зїзди учених, літератів і артистів; виданя наукових “Записок” товариства і инших творів наукових; збиранє матеріялів до музея і бібліотеки; премії і підмоги ученим і літератам; удержуванє власної друкарнї. — Товариство подїлить ся на три секції: фільольоґічну, исторично-фільософічну і математично-природничо-лікарску.
Будинок №8 на проспекті Шевченка, у 1892—1898 рр. – приміщення НТШ. Зараз тут розміщена книгарня НТШ
Будівля НТШ, придбана у 1898 р., на вул. Винниченка №26 у Львові
Будівля НТШ, поч. ХХ ст.
Для деяких справ наукових з кождої секції може вибратись окрема комісія. Товариство полагоджує свої справи: на зборах загальних і на засїданях секцій і комісій. [Засїданя секцій мають відбувати ся що місяця, а загальні збори раз в роцї.] — Товариство має складатись з членів дїйстних [2 зр. вписового і 3 зр. річної вкладки], основателїв [50 зр. одноразово] і почетних. Видїл для управи товариства має складати ся: з голови, 5 членів [заступника голови, бібліотекаря, секретаря, редактора видань товариства і адміністратора маєтку] і 2 заступників, вибраних з львівских членів загальними зборами, а кромі того мають входити в склад видїлу директори секцій або замість них вибрані секцією референти секційні».
Діячі НТШ та інша інтелігенціяу 1898 р
У статті для газети «Діло» (13.03.1917) «Важні роковини» Володимир Гнатюк вказує і наслідки реорганізації 1982 року:
«Найблизші загальні збори вже зреформованого Наукового Товариства ім. Шевченка відбули ся дня 11. мая 1893 р. в присутности більше як 50 членів. Касове справозданє за 1892 р., предложене зборам, представляло ся так: Приходи в 1892 р. виносили 27.147 67 зол., розходи 26.775 78 зол., остало ся 371 95 зол. Активи товариства виносили з кінцем 1892 р. 29.440 92 зол., пасиви 7.433 89 зол., маєток товариства 22.006 03 зол. До нового видїлу увійшли: Ол. Барвінський як голова, Ос. Ганїнчак, Сид. Громницький, Ос. Маковей, Петро Огоновський і К. Паньківський як члени, та д-р Гр. Величко і О. Макарушка як заступники.
Тодї уконституували ся перший раз також наукові секції. В історично-фільософічній секції вибрано директором Нат. Вахнянина, заступником д-ра Костя Левицького. секретарем Вол. Коцовського. В фільольоґічній секції: директором д-ра Ом. Огоновського, заступником Ом. Партицького, секретарем Остапа Макарушку. В мат. природ.-лїкарській секції: директором Ів. Верхратського, заступником д-ра Щ. Сельського, секретарем Волод. Шухевича. Належить завважити, що тодї кожний член міг записувати ся до тої секції, до котрої хотїв. Роздїл членів на дїйсних (із науковою квалїфікацією) і звичайних (передплатників) наступив аж при дальшій реформі і перших дїйсних членів вибрано аж 1. червня 1899 р., при чім до істор.-фільософічної секції вибрано 12, а до двох инших по 10 членів.
Обкладинка «Записок» Товариства імені Шевченка, 1892 р.
Обкладинка одного з перших видань «Записок НТШ» 1894 р. під редакцією О. Барвінського
«Етноґрафічний збірник», 1900 р.
В 1893 вийшла знов одна книжка Записок Наукового Товариства ім. Шевченка, а в 1894 р. дві книжки під редакцією тодішнього голови Ол. Барвінського. В 1895 р. вийшло 4 книжки під редакцією М. Грушевського. Від 1896 р. аж до кінця 1913 р. виходило річно 6 книжок “Записок”. Першу субвенцію на свої наукові виданя дістало товариство від краю 1894 р. в сумі 2000 кор. В 1895 р. дістало 2000 кор. від краю і 2000 кор. від держави».
Продовжуючи тему побуту мешканців давнього Львова сьогодні мова піде про санітарні умови в яких жили городяни, хто відповідав за асенізацію в місті та як виконував покладені на нього обов’язки, а також до чого призводила недбалість у ставленні до останніх.
Львів, панорама XV століття
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, причому обов’язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих.
Львів, вежа Токарів та Линників поруч з Міським Арсеналом, де колись мешкав кат. Фото початку XX століття
За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа — старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти і грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На не мощених вулицях брьохалися в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 1130 корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Антисанітарні умови створювали сприятливий ґрунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1623), коли у Львові вимерло 2/3 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям “моровиця” розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від “моровиці”. Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі — св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
Будівлі притулку для убогих святого Лазаря з нинішньої вулиці Колесси. Рисунок Францішека Ковалишина початку ХХ століття.
У зв’язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів’яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
У Варшаві, 14 квітня 1637р «Владислав IV по смерті війта Миколая Лаща, надає солтиство щирецьке Себастьянові Чермінському».
Після спустошливих набігів татарської орди у 1626 році прибутки з села Хоросно–Старе зменшились, а значна частина господарки була знищена (64 %). Не зважаючи на ці обставини, шляхта не зменшує експлуатації селян. Така ситуація сприяла виникненню протестів і про це йдеться у документі за 1641 рік. Селяни з Попелян та Дмитре у відповідь на утиски від місцевого орендаря Станіслава Гжибовського затоптали худобою його луки та поля засіяні вівсом, що розташовувались у Хоросно.
Долина Львівське Опілля. Вид на село Хоросно від Стрийського гостинця
Себастьян Чермінський у заяві, датованій 31.05.1649р., доповідає, що не зможе платити податок за села Хоросно і Семенівка, тому що вони: «знищені і майже з землею порівняні, а людей багато в неволі або вимерло. Що правда села Пустомити, Малечковичі та Милошовичі – заплатили у 1649–1650рр. повний податок. «Це неначе щасливі оази серед спалених і безлюдних околиць».
У цьому ж 1649 році хороснянські селяни Стець Білоган та Яремко Ткач заявили перед судом про неспроможність села платити податки тому, що воно восени 1648 року було знищене татарами і майже повністю зрівняне з землею. Але село відродилось, повстало з руїни і вже у 1676 році тут проживає 40 дорослих осіб.
У люстрації воєводства руського за 1661–65 рр. вказано, що село Хоросна разом з селами Семенівка та Острів (передмістя Щирця) належало до війтівства Щирецького. Ця приналежність була зазначена ще у 1627р. – село тоді розташовувалось на 4 ½ ланах, Посесором війтівства був королівський ротмістр Міхал Моршковський.
Карта – шкіц (Щирецьке війтівство)
Під час люстрації був осаджений лише 1 лан. Раніше у селі було 12 осадників, але залишилось лише 4 котрі сидять на 1 лані. Сплачують чинш з чверті лану по 12 грошів. З чверті лану дають вівса 2 півмірки, що складає з лану 8 півмірків по 15 грошів. Дають троє курей звичайних з чверті лану, що складає загалом з лану 12 курей по 3 гроші. Яєць не дають. Десятина від пчіл впродовж давнього звичаю від вулика сплачувалась по 6 грошів. Загородників у селі було 2, що правда жодного чиншу вони не сплачували, але кожного тижня мали відробити повинність від полудня. Комірників, що на городах сидять було 2. Податки не сплачували, але відробляли один день на тиждень від полудня. Ці ж піддані на чверті лану зобов’язані впродовж 3 днів на тиждень відробити по полудні. Ходять відробляти у жнива , а також у косовицю та до громадження сіна. Форшпан до Львова відправляють своїм коштом. Сторожове мають платити 1 флорин.
В селі на цей час була корчма до якої належало півтори чверті лану та сіножать. Цю корчму утримував Стефан Буць. Двірського пива у ній не шинкує, лише впродовж давніх традицій платить чинш за землю – 12 флоринтів.
В селі є млин – на третій межі поставлений, котрий утримує мельник Василь. До нього належать чверть лану та лука з городом. Мельник повинен відробляти лише один – повний день на тиждень. Чинш з цього млина дає «не любо». Але враховуючи минулі роки кладе з нього по 6 флорентів.
На карті другої половини 18ст у Хоросно Старому розташовані два млини на двох ставах
В селі є вибранець в котрого є посесором учтивий чоловік Іван – гайдук; щороку відправляє до обозу пахолка.
Хоросна межує з Раківцем – містечком оо. Єзуїтів з одного боку, з Красовом з другого, з Добрянами з третього, з Поршною з четвертої сторони. Фільварок при цьому у селі пустує, на ньому не сіють жодного збіжжя, хоростом заріс. Піддані наймають [staj] 14. Від [staja] землі по 6 грошів дають, що складає загалом 2флор. 24 гроші. Загальна сума провіанту з цього села та фільварку 26 флор 18 грошів. Челядь фільваркова: уряднику salarium 16 флоринтів. Сума усіх доходів з сіл Семенівка та Хоросна з фільварком 367 флор. 27 грош.
У люстрації села Схнилів вказано, що це село має право вільного вирубу деревини у лісі Деревач званий держави щирецької.
Північна межа с. Хоросно-Старе – Ліс Деревач – фільварок на Кривуля
5липня 1678р. у Львові, король Ян Собіський надає Іванові та Анастасії Лешковичам солтиство у селі [Foroszna]. Тут мабуть йдеться про шляхетного Івана–гайдука, котрий отримав вибранецтво разом з попівством у Хоросні на ½ лану, котре належало до щирецького війтівства і не мало жодного стосунку до осад на німецькому праві. Гайдучина у Хоросні розташовувалась – зправа перед Cандигурою.
«Вільності» – солтисів зводились до права випасу худоби на всіх пасовищах, лугових і лісових, вільного вирубу дерев у королівських лісах для власних потреб, права варити пиво і гнати горілку на власний ужиток та до звільнення від усіх повинностей і солдатських постоїв. Надання – солтиств здійснювалось у формі доживотних привілеїв, як правило, прямим спадкоємцям . Солтиси мали своїх десятників. Усі судові справи стосовно солтисів розглядались громадським урядом або замком, котрі також збирали з них лановий збір, викликали на службу. Роль збирачів виконували ротмістри. Солтисів залучали до різних службових обов’язків, фортифікаційних робіт, а в міру потреби полкова канцелярія могла зажадати рекрута-вибранця у повному споряджені. Проте рідко солтиси особисто відбували службу, а наймали за себе добровольців. Частина солтисів несла службу як «гайдуки», тобто виконували функції земської поліції.
Стосовно вибранців то це була вибранецька або ланова піхота , де служили селяни з королівщин, тобто з державних маєтностей. З 20 ланів землі село виставляло одного вояка-піхотинця, що звався вибранець. Його звільняли від усяких податків і повинностей, за них усі обовязки виконували інші селяни. Вибранець мав бути здатний до війська і що чверть року ставав до свого ротмистра на перегляд із добре наладженою рушницею, з шаблею й сокирою, в одягу такої барви, яка була для його відділу назначена. В XVII в. вибранці носили жупани й делії (опанчі) блакитної барви, з червоними петлицями й червоною підшивкою.
Гайдук часів Яна Собеського. 17 ст
Мобілізація вибранців йшла повільно: на зібрання призначували їм два місяці, на прихід до табору — місяць. У війні використовували їх до служби в рядах, як саперів, при будові окопів, деколи при артилерії. Вибранецької піхоти з українських земель бувало небагато; Галичина давала до 200 вибранців. Вказано, що Іва -гайдук щороку відправляв до обозу пахолка. Пахолками були молоді хлопці, що служили у шляхтичів зброєносцями під час походів. На відміну від таборової челяді або звичайних прислужниників вони також брали участь у боях. Рота поділялася на почоти, по 10-20 чоловік. Старший над почотом звався товариш, рядовиків звали челяддю, пахолками, драбами.
Люстрація від 1661р вказує, що річний дохід з війтівства у Хоросні складав 1416 злот. 29 грош. Лише від спуску рибних ставів дохід становив 600 злот.
Рибні стави на Деревацькому потоку у Хоросні
У Львівських судових книгах записана скарга селянина Павла Білогана з Хоросно, складена від імені громади, в якій йшлося про грабежі королівського війська під час постою в 1686 році. Жовніри забирали селянське сіно, ночами розбивали комори, крали зерно. Загальна сума завданої шкоди становила 66 золотих і їх ніхто не компенсував.
Гайдуки. Малюнок Адольфа Лаутензака
16 лютого 1693р. у Гродно, Ян Собеський дозволив Александрові та Терезі з Чекаржевич Потоцьким надати у державу села Хоросно та Семенівка, Анні з Іскринної , що у землі Саноцькій – підстольній Беській.
У Варшаві, 5 липня 1729р король Август 2 призначає комісарів для розмежування сіл Семенівка і Хоросно з Милошовичами. Комісари чомусь довго вибирались і прибули на місце за рік часу.
У Варшаві , 22 липня 1730р король Август 2 повідомив Йозефа і Людвіку Потоцьких – власників сіл Семенівка та Хоросно про вислання комісарів для розмежування їх від Милошович і Пустомит.
Територія с. Хоросно-Старе і його межі на середину 19ст
На сеймі 1733 року посли від шляхти львівської землі просили в короля дозволу для шляхтичів Венявських з Милошович для винагородження певних заслуг, збудувати міст біля Хоросно, щоб збирати на ньому мито. Для шляхти питання сплати податків було найбільш важливим і найбільш болісним, оскільки податки сприймалися нею як важкий тягар, до якого вона вдавалася вкрай неохоче і лише тоді, коли іншого виходу не було, а несплата податків загрожувала ще більшими матеріальними втратами. Дію цього закону мала можливість відчути на собі Софія зі Жмігрода Стадницька, вдова по Себастьяну Чермінському, котра була покарана з причини несплати кварти. 30 cерпня 1658р король Ян Казимир своїм указом відібрав у неї солтиство у Щирці і села Острів, Семенівка, Хоросно і надав цю власність Францішкові Левошинському, мечникові перемишльському – довічно.
Військові порядки і спорядження польської піхоти “Стокгольмський рулон”, або польською «rolka sztokholmska».
Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва). Складалося з піхоти й кавалерії. В 1632 р. у кварцяне військо було введено артилерію. Значна частина кварцяного війська (4-6 тис. солдат) була зосереджена в селах і містах України. Кварта сплачувалась у розмірі 792зол. 15гр. Цей податок називався ще «четвертий гріш» і належав він до постійних, ординарних прибутків скарбу, що йшли також на платню війську. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань.
Титульний листок інвентарного документу
Документом датованим 24 грудня 1764 року, Щирецьке староство доводить про введення Пелагії Потоцької, вдови львівського кастеляна, щирецького старости Йосифа Потоцького у володіння Щирецьким староством разом з приналежним до цього староства селом Хрусно. Село у цей час належало до війтівства і річний дохід від господарки становив – 3 170 зол. Війтівство у Хоросні згадується до 1765 р
Перша світова війна стала однією з чільних подій у глобальній світовій історії. Торкнулась вона і сучасної території України, зокрема і Львова. Австро-Угорська монархія Габсбургів та Російська імперія у 1914 році розгорнули повномасштабні бойові дії одна проти одної. Королівство Галичини та Володимирщини в силу свого розташування на пограниччі першим потрапило під удар російської імператорської армії і враховуючи досить примарну боєздатність австрійських військ, впродовж деякого часу, Галичина опинилась під російською окупацією. Фотографія зафіксувала для нас ті моменти, які дозволяють побачити, як живе місто у часи війни у своїй повсякденності і щоденних турботах. Отож пропонуємо вам поглянути на образи міста в часи війни більш як столітньої давнини.
Вояки російської армії біля залізничного вокзалу
Вояки російської армії біля залізничного вокзалу. Австрійська армія залишила місто 3 вересня 1914 року і Львів зайняла 42 піхотна дивізія, якою командував генерал-лейтенант Василь фон Роде, який незважаючи на очевидно німецьке походження, служив таки в російській армії. З цього часу розпочався період російської окупації міста, який тривав до 22 червня 1915 року. Деяким містам Галичини пощастило менше, так, Тернопіль залишався у складі Російської імперії аж до 1917 року.
Вояки однієї з козацьких частин на Краківському ринку
Вояки однієї з козацьких частин на Краківському ринку. Можливо фотограф вловив мить коли козацький патруль робив об’їзд ринку або ж виступає на фотографії в якості покупців. Оточуючі досить спокійно реагують на військових. Варто відзначити, що серед вояків російської армії було чимало українців, серед них зокрема і військові частини Кубанського козацького війська, які брали участь і у боях в Галичині. У свою чергу, більшість українців мобілізованих у австрійську армію (близько 300 тисяч) брали участь у боях на Італійському фронті. Певним винятком є частини УСС, які були добровольчим формуванням, тому вони мали змогу брати участь у боях на Західному Поділлі та у Карпатському регіоні.
Віце-президент Львова Рутовський передає місто генералу фон Роде
Віце-президент Львова Рутовський передає місто генералу фон Роде. Під час вступу російських частин до міста, на Личаківській рогатці відбулася символічна передача міста російському командуванню. Президент міста Нойман утік з міста, тому на себе цю функцію взяв Тадеуш Рутовський. У подальшому, він докладатиме максимальних зусиль, щоб в умовах війни місто жило у нормальних умовах.
Перший патруль козаків на Площі Ринок
Перший патруль козаків на Площі Ринок. Фото зроблено 3 вересня 1914 року, коли о 10:30 ранку, з боку вулиці Зеленої, у місто в’їхав розвідувальний патруль.
Російські вояки на Краківському ринку. Зима 1914-1915 років
Російські вояки на Краківському ринку. Зима 1914-1915 років. Фото О. Набокова.
“дешева кухня”. Фото 191-1915
Так звана “дешева кухня”. Фото 191-1915. З метою допомоги малозабезпеченим громадянам міста і родинам мобілізованих солдатів, у Львові з ініціативи міської влади були створені так звані “дешеві кухні”, де за символічну плату ці люди могли харчуватись. Їхніми послугами користувалась значна кількість людей, при населенні Львова у 212 тис. осіб станом на серпень 1914 року, до кінця зими 1915 року, щоденно такі обіди отримувало до 40 тисяч осіб.
Російський військовий цвинтар на сучасній вулиці Пасічній
Для поховання загиблих під час бойових дій вояків російської армії, з ініціативи дружини губернатора Галичини, графині Бобринської на узгір’ях над парком Гловацького, на місці сучасного розташування радянського “Пагорбу Слави”. Тут було поховано більше 2 тисяч вояків. У 1915 році, після того як місто зайняли австрійські війська, ці поховання перенесли на Личаківський цвинтар.
Пам’ятник А. Міцкевичу, 1916 рік.
Пам’ятник А. Міцкевичу, 1916 рік. Достеменно невідомо, яку саме подію зафіксував фотограф, проте можливо тут зображено урочистості на честь перейменування вул. Театральної на честь уже згаданого Тадеуша Рутовського, який у перший рік війни докладав максимум зусиль щоб полегшити для львів’ян труднощі воєнного часу.
Палата резервного шпиталю Червоного Хреста
Палата резервного шпиталю Червоного Хреста. Фото Вітольда Шрайбера, 1915 рік. Шпиталь було відкрито після відходу російських військ. У місті існувало 6 шпитальних павільйонів Червоного Хреста. Тепер у приміщенні, де біло зроблено фото, розташована львівська школа №37 з поглибленим вивчення французької мови.
Інтер’єр дерев’яної військової польової церкви. 1916 рік
Інтер’єр дерев’яної військової польової церкви. 1916 рік, фрагмент експозиції австрійської військової виставки, яка була розташована на верхній терасі Стрийського парку.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії. 1860-2006. – Львів: Видавництво “Центр Європи”, 2006. – 313 с.
2.Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів: Центр Європи, 2011. – 352 с.
ЛМГО “Українська молодь Христові” ласкаво запрошує на реколекційну зустріч для молоді, яка відбуватиметься 18 березня 2017 року у приміщенні 4-го корпусу НУ “Львівська Політехніка”(вул. Митрополита Андрея, 3).
Свобода – Божий дар чи обмеження вільного вибору людини? Де знаходиться межа між свободою і вседозволенністю у духовному вимірі? Що по справжньому обмежує людину? Що означає для нас, що Бог дав нам право вибору….
Про всі ці і багато інших питань ми говоритимемо у часі зустрічі.
У програмі:
09:30 – реєстрація учасників
10:00 – лекція “Свобода: духовний та світський виміри”
11:00 – праця в малих групах
12:00 – Божественна Літургія
13:00 – обід
14:00 – лекція ” Свобода як Божий дар”
16:00 – інтерактивна програма (конкурси та ігри)
16:45 – заключна молитва
Лекторами зустрічі є:
п. Юрій Підлісний,
о-др. Олег Кіндій
о. Сергій Швагла
При зведенні будинків модерністи думали не лише про архітектурну композицію, але про мікроклімат, який буде оточувати майбутній проект. Архітекторам функціоналізму було важливо, аби їхні будинки отримали не лише комфортне планування і красиві форми, але й зручну та приємну територію довкола, тому для проектів, особливо квартальної забудови, обирались зелені райони міста, часто біля паркових зон.
Львів, будинки по вул. Сагайдачного, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Сагайдачного, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Сагайдачного, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Сагайдачного, фото Мирослави Ляхович
Якщо піти вверх вулицею Пісковою, а потім блукати між Харківською, Острозького та Рєпіна, потрапляєш саме в такий модерністичний міктросвіт. Ця мальовнича дільниця під Кайзервальдом зараз фактично є частиною ландшафтного парку Знесіння. Вона вся всипана функціоналістичними віллами, оточеними садами та квітниками.
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Мирослави Ляхович
Саме на Пісковій знаходиться низка будинків, збудованих в стилі раннього функціоналізму. Будинки зводили між 1927 і 1929 роком. Вони призначались для українського кооперативу «Власна хата».
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Миромслави Ляхович
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Мирослави Ляхович
Автором проектів та керівником будівництва був відомий український архітектор Олександр Пежанський. Син знаного галицького архітектора Григорія Пежанського, будував в стилі функціоналізму та ар деко.
Олександр Пежанський у війську, 1915 р. (Ностальгія… : фотоальбом. – Львів, 1992)
Олександр Пежанський, 1962 р.
Олександр Пежанський дружив з метрополитом Андреєм Шептицьким, кажуть, був його улюбленим архітектором, власне, за його проектом була зведена Народна лічниця Шептицього на вул. Озаркевича. Пежанський також входив до складу мистецької комісії при Митрополичій Консисторії.
Львів, будинки по вул. Острозького, фото Мирослави Ляхович
Будинки спілки «Власна хата» розташувались на сучасній Пісковій 26-40, Харківській 22-38 та вулиці Острозького 3-7. Будинки не мають рис чистого функціоналізму, в них більше присутні ранні модерністичні форми. Тут ми бачимо ще подовгасті прямокутні вікна, а оздоблення дверей нагадує ар деко, проте оформлення вхідних порталів вже має яскраві функціоналістичні форми. Будинки двоповерхові, з запроектованими акуратними мансардами, до яких де-не-де, на жаль, вже приклались «господарською рукою».
Львів, будинки по вул. Острозького, фото Мирослави Ляхович
За архівними документами в комплексі будинків на Пісковій мешкало багато чиновників та працівників освіти. Зокрема під номером 26 проживав Еміль Мельничук, він був чиновником. Ще один чиновник Євстахій Мурин мешкав у 34-му будинку на першому поверсі. У 36-му будинку помешкання мав Влад Кліняк, а в 38-му Володимир Дудкевич, шкільний інспектор. У 40-му будинку мав помешкання чиновник Роман Левицький.
Львів, будинки по вул. Острозького, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Острозького, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Острозького, фото Мирослави Ляхович
Особливо вирізняються два гостроверхі будинки на Острозького. Вони все ж більше нагадують стиль ар деко, ніж функціоналізм, що видно з характерних овальних віконець і гострих кутів.
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Просто казково виглядають будинки кооперативу «Власна хата» на Харківській, навіть не зважаючи на “покращення” фасадів від мешканців.
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
На цій дільниці розташувались і класичні функціоналістичні кам’яниці. На вулиці Пісковій 21 стоїть функціоналістичний красень. Будинок наріжний, ідеально вписаний в ландшафт вулиці.
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Ступінчатий дах гострими кутами повернутий до перехрестя вулиць. Один з таких кутів згладжують заокруглені балкони. Кам’яниця піднімається до гори в композиції з вулицею.
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
В будинку добре збереглись інтер’єри. Оригінальні віконні рами. Чорно-білі узори з плитки на підлозі. Автентичні гнуті латунні поручні дуже гармоніюють з чорними смугами плитки на підлозі.
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
В під’їзді майже всюди ще стоять автентичні дерев’яні вхідні двері, можна припустити з карпатського дуба. Деревина не однорідна, теж має свої узори. Будинок загалом зберіг ще дух епохи, простоту і шик ідеальних пропорцій.
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинок по вул. Пісковій, 21, фото Мирослави Ляхович
Відомо, що співвласником будинку був Якуб Хроманський, йому належало три поверхи кам’яниці, з початку радянської окупації втік до Німеччини.
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Ще одна класика функціоналізму розташована на вулиці Харківській, 9. Цей будинок теж без особливих декорацій, але ідеально спроектований щодо ландшафту. Його третій поверх піднімається разом з вулицею і як раз стає в ряд по висоті з сусіднім будинком.
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Одразу навпроти на Харківській 8 б бачимо дуже акуратний функціоналістичний будинок. З одного боку тут ар деко, з іншого більш класичні форми – виходить такий собі зріз львівської архітектури першої половини 20 століття.
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Харківській, фото Мирослави Ляхович
В будинку доволі малий вхідний портал, легкий, ледь виступаючий ризаліт, оздоблений стрічковими вікнами і вікном-ілюмінатором вгорі. Прямокутний виступаючий фронтон ідеально завершує композицію і поєднує будинок з його сусідом вище. Важкості в оцій напів невагомій архітектурній композиції додають хіба балкони.
Львів, будинки по вул. Ніжинській, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Ніжинській, фото Мирослави Ляхович
Загалом вся дільниця під Кайзервальдом – це рай для любителів львівського модернізму. Він тут всюди. Чого варта вулиця Рєпіна( довоєнна назва Реваковіча).
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Вона звивається до Личаківської вниз, в ритм з поворотами вулиці повиростали функціоналістичні вілли. Судячи з характеру забудови – це тридцяті роки.
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Одразу в очі кидається наріжна кам’яниця під номером 19. Хоч будинок без особливого декору, проте саме його планування варте уваги: входи до будинку на два боки, з верху над входами красуються два вікна ілюмінатори, ліве крило «робить поворот» разом з вулицею, а праве має вже правильні геометричні форми. В архівних документах власницею будинку зазначена Мальвіна Стець.
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Дуже красива вілла під номером 14.
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Тут і оздоба з клінкерної цегли, і рустування біля вікон, вигнутих на кут. Навіть знайшлось місце для віна-ілюмінатора.
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
В низ по вулиці стоїть ще один, хоч не такий експресивний, проте витриманий в стилі та естетиці будинок. Композиція доволі строга, тут всюди бачимо різкі геометричні форми як в оформленні вікон, так і балконів.
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки по вул. Рєпіна, фото Мирослави Ляхович
Біля будинку збереглася автентична огорожа. Власником будинку був Єжи Ольшевський з будівельної компанії.
Львів, будинки по вул. Сагайдачного, фото Мирослави Ляхович
До сьогодні ця дільниця тримає спокій та відчуття затишку.
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Львів, будинки в околиці ландшафтного парку «Знесіння», фото Мирослави Ляхович
Навіть “втиснуті” подекуди багатоповерхівки та перебудови вілл не змінили її основного настрою.
Мирослава ЛЯХОВИЧ
Джерела:
«Lwów: Miasto, architektura, modernizm». Pod redakcją Bogdana Cherkesa i Andrzeja Szczerskiego. Розділ: «Osiedlia, kamienicy i mieszkania nowoczesnego Lwowa», Julia Bogdanova.
Архітектура Львова. Час і стилі ХІІІ-ХІХ ст. / Упорядник і науковий редактор Ю. Бірюльов – Львів, 2008.
27 липня 1944 року на вулицях Львова з’явилися радянські війська. Німецьке військо неухильно відступало, старими вулицями котилися радянські танки, а польське панування над Львовом добігало кінця…
Командування Армії Крайової зробило все, що змогло, для взяття міста під свій контроль і порозуміння з радянською стороною. Увійшовши до міста радянські вояки були неабияк здивовані – над адміністративним будівлями центру, Львівською Політехнікою та штабами повстанців майоріли поруч червоний радянський та біло-червоний польський прапори. Таке поєднання донедавна вважалося фантастичним і польською стороною, адже Радянський Союз взяв участь у поділі Польщі 1939 року, жорстоко розправився з польськими офіцерами в лісах Катині, під Харковом і Старобільськом.
Силует Домініканського собору (вигляд із Замкової гори). Фото Сергія Гуменного.
Проте у 1944 році СРСР був союзником лондонського уряду Польщі. Ця «дружба» не була щирою, адже кожна сторона тримала козир у рукаві. Поляки хотіли захопити контроль над найбільшими містами міжвоєнної Речі Посполитої до приходу радянських військ. «Совіти» у свою чергу не збиралися відмовлятися від Західної України та Білорусі, виношували плани зробити Польщу соціалістичною.
Бійці Армії Крайової у місті Львів (липень 1944 року). Джерело: Джерело: http://kresy24.pl
Перевага польської сторони здавалася очевидною. Містом розгулювали польські патрулі, а українське середовище міста було пригніченим та дезорієнтованим. Але ранок 28 липня вкотре змінив шанси основних гравців за долю Львова… Біло-червоні прапори зникають з будівель, керівників польського підпілля викликають в НКВД, а рядових повстанців роззброюють. Їх інтернування вкотре доводить, що радянська сторона не збиралася рахуватися із планами лондонського уряду Польщі. Операція «Буря» не досягла своєї мети.
Вулиця Академічна. У глибині фото будинок Шпрехера – командний пункт АК у Львові (фото Тадеуша Кристинека, 30-ті рр. ХХ століття. Із фондів Сілезької бібліотеки (Польща)
У ті липневі дні 1944 року Львів не став ані українським, ані польським. Його зробили «совітським» (і це вже не перший раз!). Поки двоє сусідів билися за межу, третій забрав їх хату. Радянський чобіт безжально втоптав у львівський брук паростки національних держав.
Львівський лев завмер в очікуванні… Фото Сергія Гуменного.
Ранкове сонце наповнювало двори і площі рідким світлом, що заливало усі закутки старого міста. Протяг ворушив листя. Його мерехтливі тіні пробігали по обличчю скам’янілих левів, то освітлюючи їх, то знову кидаючи в морок. Здавалось от-от він зіпнеться на лапи, струсоне гривою і над містом зависне його протяжний рик. Його буде чути на Личакові і на Левандівці, під Високим Замком і над Стрийським парком. Але лев мовчав…
Площа ринок, львівська ратуша, фото 70-ті роки XX століття
Над ратушею розвівався червоний прапор. Сонце розтоплювало останні тіні по закутках старого міста. Так само танули надії швидкого національного визволення. Боротьба триватиме надалі, і колись лев таки прокинеться. Його могутній клич, розбудить новий, український світанок…
Burza biało-czerwonych flag we Lwowie. Електронний ресурс: http://kresy24.pl/burza-bialo-czerwonych-flag-we-lwowie/
Фотографії:
1(2) – Ранок 28 липня вкотре змінив шанси основних гравців за долю Львова… (фото Сергія Гуменного)
2(2) – Бійці Армії Крайової у місті Львів (липень 1944 року). Джерело: Джерело: http://kresy24.pl
3(2) – Прибутковий будинок Шпрехера (Будинок Профспілок) – де містився штаб польських повстанців. Листівка першої чверті ХХ століття. Видання Салону польських художників у Кракові.
4(2) – Львівський лев завмер в очікуванні… Фото Сергія Гуменного.
5(2) – Хто стане переможцем у боротьбі за місто Лева? (листівка початку ХХ століття із зображенням ратуші міста Львів).
У вівторок, 14 березня 2017 року, в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вулиця Листопадового Чину, 7) відкрилася виставка творів Олекси Новаківського під назвою «Сакральне мистецтво», присвячена 145-річчю від дня народження митця. Експозицію виставки склали живописні та графічні роботи зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького і приватних колекцій.
Олекса Новаківський. «Юр. Поема світової війни». 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія.
“Над сакральною тематикою Олекса Новаківський працював впродовж усього життя. Його твори на цю тему умовно можна поділити на такі типи: власне ікони, твори в яких він використовує елементи і композицію, яка є характерна для іконопису, алегоричні композиції із християнськими символами, також малює багато краєвидів із зображенням церков, портрети, на яких він зображає і християнську символіку, і сакральні споруди”, – розповіла завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан звернув увагу присутніх на важливу роль, які відіграв в житті Олекси Новаківського митрополит Андрей Шептицький.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Свої найбільш плідні роки творчості Олекса Новаківський провів у Львові, завдяки запрошенню Митрополита Андрея Шептицького, забезпечення його і родини житлом, майстернею. Пізніше – створення мистецької школи Олекси Новаківського, знову ж таки, за сприяння Митрополита, під опікою якого він провів своє життя до останніх хвилин. Новаківський надзвичайно любив свою майстерню. Це був його основний дім,де він любив працювати, де він творив, де важко розлучався із своїми творами”, – зазначив Ігор Кожан.
Олекса Новаківський. Серце Ісуса . Картон, олія. 1930 р.
Про величезне значення творчості Олекси Новаківського для українського народу говорив ієромонах Севастіян Дмитрух, про їх духовний зміст та чудову можливість милуватися творами митця ще не одному поколінню.
о. Себастьян Дмитрух
“Напевно, якщо б не було Олекси Новаківського, ми були б дуже убогі. Тому дякуємо Господу Богу, що подарував українському народові Олексу Новаківського, дякуємо, що Митрополит Андрей його знайшов та побачив, дякуємо родині Новаківського, що вони відважилися повернутися до Львова і тут жили та творили. Приємно є те, що ми сьогодні здаємо 145 рік його уродин і пам’ятаємо про нього. І я думаю, що ще багато поколінь після нас око нашого народу буде милуватися його творами, споглядати, милуватися та досліджувати”, – поділився думками о. Себастьян Дмитрух.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя. 1935 р. Фанера, олія.
Про актуальність творів Олекси Новаківського у всі часи говорила архітектор, співзасновник Фонду св. Володимира Ольга Новаківська.
Ольга Новаківська
«Щоразу з кожним роком, ми відкриваємо щось нове, приходять нові люди, нове бачення творчості Новаківського. Зокрема, і в літературних виданнях з’являються нові дослідження, спогади сучасників митця, адже Новаківський актуальний і зараз. Актуальний своїми творами, своїм відношенням, своїм життям , своєю посвятою народові, Богові, Україні”, – сказала Ольга Новаківська.
Відкриття виставки творів Олекси Новаківського «Сакральне мистецтво»
Ганна Новаківська розповіла про ідею створення музею учнів Олекси Новаківського, яка вже давно виношується в родині Новаківських та яка мала би реалізуватися протягом найближчих п’яти років – до 150-літнього ювілею художника.
Ганна Новаківська
“У нашої родини, та й не тільки у родини, є мрія – створення музею учнів Олекси Новаківського. Оскільки митець настільки багато приділяв своєї уваги, душі, таланту для виховання тих малих дітей і він знав, що з того паростку виростуть великі художники, які згодом пішли по світу. І кожен з них продовжував той талант, який йому давав під час своєї науки Олекса Новаківський. І якщо ми спільно почнемо думати, робити якісь кроки, то можливо такий музей у Львові з’явиться. Адже цей музей значно б збагатив уявлення про Олексу Новаківського – великого художника і великого вчителя, який виростив великі таланти”, – поділилася планами Ганна Новаківська.
Відкриття виставки творів Олекси Новаківського «Сакральне мистецтво»
Виставка творів Олекси Новаківського «Сакральне мистецтво» експонуватиметься в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вулиця Листопадового Чину, 7) до 7 травня 2017 року.
Колишній народний учитель, який на чолі загонів Січових Стрільців брав Маківку, Дрогобич і Львів, нині самотньо спочиває десь у російській землі. Його іменем названо хіба вулиці у рідному Дрогобичі та у Стрию.
7 березня виповнилося 135 років від дня народження одного з засновників Українського січового стрілецтва й Української Галицької Армії Григорія Коссака. Товариство звало його Грицем.
Кажуть, що рід Коссаків прийшов у Галичину з Наддніпрянщини, навіть етимологію прізвища пов’язують зі словом «козак».
Григорій Коссак
Народився Григорій Коссак в Дрогобичі, у багатодітній сім’ї коваля Йосипа Коссака. Навчався у місцевій гімназії та Дрогобицькій вчительській семінарії. Про інтелігентність родини Коссаків свідчить те, що в їхній хаті часто гостював Іван Франко. Брат Гриця Коссака Іван писав у своїх спогадах: «…розказувала мені мати і про арешти Франка, декілька разів відшукували його жандарми і в нашій стодолі, вказувала мені і «решітку» в дрогобицькому магістраті, що за нею він сидів… Стрічався він у нашій хаті з Мельником з Якубової Bолі, Яцем Олекcандровичем з Ясениці Сільної, своїми друзями й учнями, молодшими селянами, відомими організаторами селянства на Дрогобиччині».
До війни Григорій Коссак працював учителем у Галичині. На початку Першої світової його мобілізували до австрійського війська, а невдовзі як офіцера запасу перевели до легіону Українських Січових Стрільців.
Містом, звідки бере початок ця бойова одиниця, є Стрий. Сюди 30 серпня 1914 року з’їхалося 10 тисяч добровольців, їх зустрів сотник Іван Коссак, професор Учительської семінарії у Дрогобичі, рідний брат Григорія. Прийняти присягу австрійська влада дозволила лише 2,5 тисячам легіонерів. Попри незгоду січовиків, їм довелося присягати цісарю. Про цю подію, яка відбулася 3 вересня 1914 року, пише у своєму дослідженні заступник директора Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеня Ханас: «Саму присягу, за спогадами М.Угрина-Безгрішного, зачитував “австрійський старшина на ламаній, дивоглядній, ніби українській мові». Очевидно, австріяк дуже погано володів українською мовою. Тому й не дивно, що стрільці не сприйняли цього акту. Стрілець М.Голубець так змальовує картину присяги: “Глухо і без ентузіазму прогомоніла стрілецькими лавами присяга. В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визначитися, хто заприсяжений, а хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто… замість слів присяги деклямував у їхній такт якийсь виїмок з Шевченкового Кобзаря”. Дослідниця нагадує, що була й інша присяга – на вірність українському народові, яку потайки давали стрільці своєму польовому духівнику отцю Остапу Нижанківському.
Оскільки російські війська були вже під Миколаєвом, січовики наступного ж дня вирушили поїздом на Закарпаття. Там було організовано два стрілецькі курені (першим командував М.Волошин, другим – Г.Коссак) і півкурінь, яким керував С.Шухевич.
Бій за гору Маківку
Вже навесні Січові Стрільці відзначились у боях. На початку квітня 1915 року увага усусусів була прикута до стратегічної гори Маківка, що неподалік від Славська на Сколівщині, – вона закривала шлях росіянам до Угорської котловини. Маківка мала стати тріумфальним подарунком цареві Миколі ІІ, який саме перебував на окупованій Галичині.
Бій розпочався 29 квітня, а 1 травня російські війська пішли штурмом й опанували стратегічну гору. У ніч проти 2 травня курінь Григорія Коссака повернув утрачені позиції. Історик Богдан Лазорак пише, що виграна битва на Маківці була першою перемогою українського війська від часу битви під Конотопом за часів гетьмана Івана Виговського.
У боях на Маківці загинуло 42 стрільці, 76 одержали поранення, 35 потрапили в полон. Григорій Коссак за цю битву нагороджений австрійським військовим хрестом заслуг 3-го ступеня.
Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом “Союзного Базару” у Львові
Після Маківки стрілецькі курені брали участь у визволенні Дрогобича від російського окупанта. За рідне місто боролися обидва Коссаки. «Особливу подяку в історичній пам’яті народу збережено полковнику УСС Григорію Коссаку, який одразу після входження до Дрогобича звернувся до громад довколишніх сіл та міста з проханням допомогти у реабілітації визволеного краю та підтримці УСС», – пише історик Богдан Лазорак. У наступні роки Гриць Коссак як досвідчений військовик займається вишколом Січових Стрільців. Він очолював стрілецький похід, яким проводжали в останню путь Івана Франка (до речі, Коссак листувався з Франком).
Меморіал на горі Маківці
Ще один бойовий здвиг, в якому брав участь полковник Гриць Коссак, – оборона Львова під час Листопадового зриву у 1918 році. Про те, що Коссак мав добрий авторитет полководця свідчить той факт, що, з наказу українського керівництва, саме йому сотник Дмитро Вітовський передав командування бойовими діями. На долю полковника Коссака випали чи не найважчі дні оборони Львова: він керував повстанням з 5 до 11 листопада – саме тоді, як поляки взяли в облогу січовиків в центрі міста. Сили українського та польського війська ставали нерівні, бо полякам прибула чимала допомога, однак січовики втримали свої позиції до моменту проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 13 листопада. Військові формування, які визнали ЗУНР, стали офіційно Українською Галицькою Армією.
Григорій Коссак
Про непросту вдачу Гриця Коссака свідчить спогад тодішнього члена Військового Пласту у Стрию Лева Шанковського. Як відомо, пластуни відзначалися високою військовою дисципліною і брали участь у всіх спробах відновити Українську державу. Коли назріло листопадове повстання, «Пласт» подав прохання військовому керівництву прийняти його членів до полку УСС. Тим більше, що в польській армії уже служили загони «орлят» – 13-14-річні хлопці, які несли службу розвідників на фронті. Проте полковник Григорій Коссак заборонив приймати неповнолітніх до українського війська. «У відповідь на наше прохання ми багато почули від полк. Коссака слів про «смаркачів», яким здається, що вони є справжніми вояками, про те, що ось-ось бої у Львові закінчаться перемогою, і тоді він відішле нас негайно до школи, бо «ти дурню один з другим» маєш пильнувати, насамперед, книжки, й учитися, учитися, й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні». Хоч стрийські пластуни, зі слів військового історика Лева Шанковського, ще довго мали жаль на Гриця Коссака за те, що не дозволив їм стати до боротьби, сучасник може зрозуміти, що тоді у загартованому війною полковнику промовляв ще й досвідчений педагог, адже не так давно він навчав дітей грамоти, а не стрільби. «Це ще діти, які не знають, що у війську воюють, їдять і сплять згідно наказів керівництва. Хто за ними буде носити булки з маслом на фронт і що вони будуть їсти, коли кухня вчасно не зготує обід? Вони хочуть вдавати з себе героїв, а потім будуть плакати за мамою. А тепер хай забираються ці вояки додому, і хай мої очі не бачать їх», – відрізав тоді військовий начальник стрийським пластунам, згадує Лев Шанковський.
Полковник Гринько Коссак
Згодом Григорій Коссак став комендантом Стрийської військової області і комендантом ІІІ Галицького корпусу, а колишні пластуни – гімназистами, бо 1 лютого 1919 року в Стрию відкрили гімназію з українською мовою навчання. Вони також залишались військовозобов’язаними, тому на навчання ходили у мундирах зі зброєю та продовжували відвідувати військові навчання у Завадові біля Стрия. Учительську діяльність провадила і дружина полковника – Ірина Коссак була директором так званих «приватних курсів» Українського Педагогічного Товариства.
Разом із славною сторінкою січового стрілецтва перегорнулася сторінка військової доблесті в житті Гриця Коссака. Після укладення союзу між Українською Галицькою Армією та військами генерала Денікіна (1919) частина старшин УСС перебралися до Чехії, де в місті Німецьке Яблонне ще давніше була інтернована частина УГА. У 1920 році Григорій Коссак перебував у таборі для інтернованих у Ліберці (Чехословаччина). Згодом жив на еміграції в Австрії та на Закарпатті.
Гриць Коссак зі старшинами ІІІ корпусу УГА
Проте щось спонукало Григорія Коссака через п’ять років ще раз змінити місце перебування – і він опинився в Радянській Україні, де тоді відбувалася «українізація» й «національне відродження», згодом назване «розстріляним». Зрештою, він теж став його частиною.
Сьогодні на будинку колишньої духовної семінарії у Харкові можна розгледіти таку пам’ятну табличку: «Школа червоних старшин імені ВУЦИК» (російською – Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет). Така школа функціонувала тут з травня 1920-го до серпня 1938 року. У ній свого часу викладав знаменитий полковник Григорій Коссак. Навчав радянських військових української мови й українознавства (за іншою версією, тактики та стратегії). Згодом очолював військову кафедру у Дніпропетровському хімічному інституті, працював у інших вишах УСРР.
Попри значний воєнний досвід, який можна було перейняти у Григорія Коссака, радянська влада так і не вибачили йому стрілецького минулого. Проти таких, як він, ветеранів «визвольних змагань» сфабрикували справу так званого «Українського національного центру» – цілком фіктивної «антирадянської підпільної організації». У 1931 році Грицька Коссака заарештували і відправили на Соловки, потім на Урал. Після шести років таборів опинився на волі, але в Україну повернутися не міг, оселився в Москві, де жив у дочки, викладав німецьку мову.
Григорій Коссак. 1939 (фото НКВД)
Але на цьому поневіряння колишнього командира УСС не закінчилися. Він був заарештований вдруге. 2 березня 1939 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Григорія Коссака до розстрілу. Вирок виконали наступного ж дня. Менш ніж за тиждень полковнику мало виповнитися 57. Ніхто не знає, де його могила.
Полковника Коссака реабілітували через півстоліття після його смерті.
Лазорак Б. Чим завдячує Дрогобиччина перемозі австрійської армії на горі Маківка? (до 100-річчя визволення Дрогобича від російської окупації) // Галицька зоря. – №32. – Дрогобич, 8 травня 2015. – С. 2.
Шанковський Л. Нарис історії Стрийщини // Історико-мемуарний збірник «Стрийщина». – Нью-Йорк. – 1990.- Том 1. – С. 163
У середині XVIIстоліття місто Броди, теперішньої Львівської області, переживало хвилю активної забудови та становлення. Цей населений пункт отримав / придбав Станіслав Конецпольський – шляхтич та видатний державний діяч Речі Посполитої. Майже одразу він взявся розбудовувати це містечко і перетворив його на справжню перлину архітектури. Розкішний палац, численні фортифікаційні та господарські споруди – це далеко не повний перелік зведених за Конецпольського у місті об’єктів. Іронія долі, але населений пункт, який Конецпольський розбудував, став для нього самого місцем смерті. Обставини останньої не до кінця розкриті, а сучасники великого гетьмана пишуть куди цікавіші речі з цього приводу, аніж історики в наш час.
Станіслав Конецпольський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Станіслав Конецпольський був дуже відомою та впливовою людиною у Речі Посполитій. Він отримав хорошу та якісну освіту в Краківській академії. Рано пішов в політику і загалом зробив досить успішну кар’єру. Від 1618 року Конецпольський став польним гетьманом коронним, а від 1632 року ще й великим коронним гетьманом. Окрім того, в різний час займав ряд інших адміністративно-управлінських посад. Це відкривала перед ним багато дверей, у які інші навіть стукати не наважувались. Разом з тим, специфіка роботи та безпосередні обов’язки, змушували його часто перетинатись і з “руським” (українським) питанням. Зокрема, польний гетьман коронний відповідав за південно-східні терени Речі Посполитої. Тому фігура Станіслава Конецпольського є знаною і упізнаваною для тих, хто цікавиться українською історією.
Герб С. Конецпольського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Сучасники називали Станіслава Конецпольського одним із наймогутніших та найбагатших в Речі Посполитій діячів. Звичайно ж, після короля. Зрештою, навіть сьогодні його інколи зараховують до неформального кола “некоронованих королів” (як, до прикладу, і Василя-Костянтина Острозького). І для цього є всі підстави. Булаву польного гетьмана коронного, яку Конецпольський здобув у 1618 році, він отримав у рекордно молодому для цієї посади віці. Не обійшлося тут, правда, без протекції тогочасного великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, але Конецпольський виправдав очікування.
Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Він брав участь у битві з турками під Цецорою, де потрапив у полон. 1623 року його викупили. Майже одразу після повернення розбив татар у кількох сутичках, у тому числі поблизу Галича. Пізніше цю перемогу неодноразово згадували як вершину військового мистецтва. Саме Станіслав Конецпольський підписував з козаками Куруківську угоду 1625 року, за якою реєстр останніх зростав до 6 тисяч. Хоч загалом його можна назвати гнучким та дипломатичним правителем, але в його баченні козацького питання превалювала жорсткість та тверда рука. Доказом цьому є його ініціатива стосовно зведення Кодацької фортеці для контролю переміщення козаків на східних та південних кордонах Речі Посполитої. Певний час на службі у гетьмана Конецпольського перебував і Богдан Хмельницький, хоч їхні відносини загалом складно назвати хорошими.
Битва під Цецорою. Фото з https://uk.wikipedia.org
Також Конецпольський був активно заангажований і у шведське питання. Він отримав ряд важливих перемог над військами Густава ІІ Адольфа в другій половині 20-х років XVII століття. Внаслідок цього було покращено ситуацію Речі Посполитої на Балтійському морі.
Фрагмент карти українських територій 1650 року Боплана. Фото https://uk.wikipedia.org
Впродовж років вирішуючи “українське” питання в політичному плані, Конецпольський досить непогано “осів” на цих територіях. Він був великим магнатом і значна частка його земель походила саме з українських територій Речі Посполитої. Гроші, на відміну від сучасних “магнатів”, він не лише брав, але також і вкладав у свої володіння. Прикладом тут є Броди в сучасній Львівській області. Цей маєток Конецпольський придбав у 1629 році у Жолкевських. Майже одразу гетьман запросив до міста євреїв та вірменів, греків, шотландців і ін. для пожвавлення економічного життя і торгівлі. У 1630 році він розпочав будувати у населеному пункті фортецю за голландським зразком. Для цього запросив француза Гійома Левассера де Боплана та венеційського майстра Андреа дель Акву. Також в місті зводились фортифікаційні споруди та створювались мануфактури для виробництва сукна, шовку та килимів, де працювали італійські й грецькі майстри.
Погруддя на честь С. Конецпольського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Аби оцінити могутність та впливовість фігури Станіслава Конецпольського, крім перерахованих вище досягнень, варто задуматись ще над наступним фактом. Він судився з Кампіанами, одним з найбагатших львівських родів, серед яких багато високопосадовців, звинувачуючи їх у залежності від нього, з якою вони не розрахувались.
Палац Потоцького на території розташування Бродівського замку. Фото з https://uk.wikipedia.org
Помер великий гетьман навесні 1646 року у Бродах, у своєму маєтку. Там відбулась прощальна церемонія, там його і поховали. Вважається, що причиною смерті була хвороба нирок, що дісталось йому внаслідок турецької неволі. Дізнавшись про його смерть, молдавський господар писав, що ні поляки, ні весь християнський світ поки не можуть усвідомити кого вони втратили. Станіслав Конецпольський вважається одним із найвидатніших військових діячів Речі Посполитої. Але доки такий видатний воїн, вправний державний діяч та зразковий християнин відходив до кращого світу, історія його смерті обростала легендами (а можливо і не легендами). Одну з таких пропонуємо до Вашої уваги.
Герб Й. Єрлича. Фото з https://uk.wikipedia.org
У середині XVII століття волинський шляхтич Йоахим Єрлич взявся писати хроніку свого роду та свого життя – “Літописець, або Хронічки різних справ і подій”. Як він сам зазначав, писав, аби “по собі коротко і на часи потомкам” залишити. Зрозуміло, що писати лише про себе в творі він не міг, тому написав і про Станіслава Конецпольського, за якого “ніколи в мирі Україна, ані Волинь, Поділля і Руська земля” не були. Написав про його смерть, але не від хвороби нирок.
Територія замку Конецпольського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Єрлич писав, що 1646 року в Бродах, купленому маєтку, помер гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Помер він, за версією оповідача, через кілька днів після одруження (третій шлюб Конецпольського з Софією Опалінською) від “konfortatywy”. Останнє Конецпольський вживав “для молодої дружини”, за порадою аптекаря. Той казав розтягнути прийом “ліків” на кілька разів, але гетьман заковтнув усе одразу. Так і попрощався зі світом. Яка з версій смерті великого гетьмана ближча до правди, сказати важко. Користуючись методологією барокових авторів, подаємо тут обидві і залишаємо право вибору читачам. Єдине, що можна констатувати однозначно – це велика і безмірна “любов” Йоахима Єрлича до Станіслава Конецпольського.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Мицик Ю. Конецпольський Станіслав // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Jerlicz J. Latopisiec, albo kroniczka. – Warszawa, 1853. – T. I. – S. 49.
