Плід у матці перебуває в комфортному водному середовищі, яке утворює амніотична рідина, тобто навколоплідні води. Ця рідина дуже важлива для розвитку вагітності. Вона амортизує, підтримує постійну температуру, полегшує рухи й допомагає розвитку кістково-м’язового апарату, допомагає розвиватися дихальній та травній системі, запобігає зрощенню тканин плода та матки. Кількість амніотичної рідини відіграє важливу роль, вона може сигналізувати про наявні проблеми та спричиняти ускладнення.
Якщо ви вагітні та потребуєте консультації чи ведення вагітності, досвідчений акушер-гінеколог завжди допоможе.
Багатоводдя
Надмірна кількість навколоплідних вод називається багатоводдям. Зазвичай воно розвивається у другій половині вагітності, але може з’являтися вже з 16-го тижня. Зустрічається в 1% вагітних. Багатоводдя на ранніх термінах є менш сприятливим через те, що існує більше можливостей для накопичення надлишкової рідини. В цілому ж цей стан у легкій формі вважається безпечним, причини його здебільшого з’ясувати не вдається.
Плід у матці
Помірне та тяжке багатоводдя має два основні механізми: зменшене ковтання плодом амніотичної рідини та збільшене сечовипускання плода. Причинами можуть бути аномалії розвитку плода чи анемія плода.
Інші причини:
Гіперглікемія у матері внаслідок діабету.
Багатоплідна вагітність однояйцевими близнюками з фето-фетальним синдромом.
Резус-конфлікт матері та плода.
Інфекція плода.
Порушення серцевого ритму плода.
Надлишок амніотичних вод збільшує розмір матки, посилює тиск на сусідні органи та може спричинити ускладнення, серед яких передчасні пологи, відшарування плаценти, тазове передлежання, випадання пуповини.
Коли варто турбуватися? Якщо з’являються набряки, незвична тяжкість у животі чи дискомфорт. Про ці симптоми слід повідомити свого лікаря.
Маловоддя
Маловоддя — це недостатня кількість навколоплідних вод. Його діагностують у 4% вагітних, здебільшого у третьому триместрі. Після 41 тижня вагітності маловоддя діагностують вже у 12% жінок, оскільки кількість амніотичної рідини знижується при переношуванні вагітності. Іноді незначне маловоддя з невідомих причин супроводжує нормальну вагітність на пізньому терміні.
Відомі причини маловоддя:
Переношена вагітність.
Вроджені аномалії нирок та сечовивідних шляхів плода.
Проблеми плаценти.
Гіпертонія чи прееклампсія матері.
Передчасний розрив плодових оболонок.
Інфекції.
Ускладненнями маловоддя можуть бути здавлення пуповини з розвитком гіпоксії плода, затримка росту плода, гіпоплазія легень.
Коли варто турбуватися? Якщо з’являється біль і спостерігається зниження активності плода.
Часті питання
Що небезпечніше — багатоводдя чи маловоддя?
Все залежить від ступеня порушення та причини. Найчастіше багатоводдя пов’язане з ризиком ускладнень для матері, як-от гестоз або кровотеча, а маловоддя менш сприятливе для плода, оскільки погіршує умови для його розвитку.
Чи може у разі багатоводдя або маловоддя народитись здорова дитина?
Може, здебільшого це й відбувається. І багатоводдя, і маловоддя зустрічаються нечасто, ще рідше у важкому ступеню.
Яке лікування?
Не існує лікування багатоводдя чи маловоддя. Іноді у разі маловоддя допомагає збільшення пиття води, але лише коли у жінки спостерігалося зневоднення. У разі багатоводдя може бути доцільним відкачування надлишку рідини. Якщо ж термін вагітності сягає 37 тижнів, тобто доношеності, може бути ухвалено рішення про стимуляцію пологів.
Чи можна запобігти маловоддю та багатоводдю?
Ні. Виняток становить діабет матері: вона має ретельно контролювати рівень цукру в крові й не допускати розвитку гіперглікемії.
Так, знаємо: правильніше казати американську співачку українського походження. Але Квітку Цісик вже років тридцять, від незалежності сучасної України, цілком заслужено вважають й українською співачкою теж – саме вона відтворила і популяризувала за кордоном, серед діаспори найвідоміші наші пісні.
Її дивовижне виконання «Пливе човен», «Ой верше, мій верше», «Карі очі, чорні брови», «Трембіта» не зміг повторити ніхто із сучасних вітчизняних співаків. А все завдяки рідкісному колоратурному сопрано, яке мала Квітка, і так званому «білому голосу» – унікальній манері фольклорного співу, якою вона володіла і яку можна почути лише в карпатських селах.
Квітка Цісик
Повне ім’я Цісик – Квітослава-Орися
Квітка – скорочення. Народилася в нью-йоркському районі Квінз, але все дитинство жила в оточенні української діаспори – батьки Іванна і Володимир Цісики емігрували після війни до США із Західної України.
У родині співачки всі пов’язані з музикою
Лише мама Квітки Цісик працювала в банку. А от батько до Другої світової війни був головним концертмейстером Львівської опери, навчався музики в Празі та Мюнхені. Після еміграції в Нью-Йорку заснував Український музичний інститут і очолив тамтешній струнний оркестр. Старша сестра Квітки Марія стала відомою піаністкою, була директором консерваторії в Сан-Франциско, вела майстер-класи в Карнегі-холі. Перший чоловік Квітки був композитором-аранжувальником, другий – інженером звукозапису.
Сім’я Цісиків. Сестра Марія, тато Володимир, мама Іванна та Квітка зі скрипкою
Квітка навчилася грати на скрипці у… чотири роки
Окрім того, українка займалася в балетній школі відомої балерини Роми Прийми-Богачевської, а закінчила Вищу школу музики і мистецтва у Нью-Йорку.
З семи до шістнадцяти років щосуботи вона відвідувала Школу українознавства, куди дівчинку записали батьки, щоб зберегти зв’язок з батьківщиною, і входила до «Пласту», де здобула ступінь пластунки-розвідувачки. При «Пласті» Квітка організувала співочий дівчачий гурт «Соловейки», який виступав на всіх культурних заходах української діаспорської громади. У студентстві разом з сестрою Квітка створила при Харпер-коледжі телевізійну програму «Думки про Україну», для якої готувала концертні виступи. Там же пролунали перші авторські пісні Квітки.
Маленька Квітка
Квітка Цісик – одна з небагатьох виграла стипендію SUNY
Це престижна стипендія на стажування у знаменитій Гентській консерваторії. Півтора місяці студіювала оперний спів із зірками нью-йоркської Метрополітен-опера. Втім, згодом обрала не оперу, яку їй рекомендували викладачі, не скрипку, на якій наполягав батько, а академічний спів.
Квітка грає під аконемент фортепіано. За клавіші відповідає рідна сестра – Марія
У 17 років Квітка Цісик почала виступати у нью-йоркських клубах
Треба було заробляти на життя після раптової смерті батька. Бігала на прослуховування, пробивалася на радіо, розсилала свої записи продюсерам, і це допомогло їй увірватися у музичний бізнес. Джазові, поп- і рок-зірки почали запрошувати її на беквокали, відомі продюсери – на записи саундтреків до кінофільмів і реклами. Один з них Квінсі Джонс згодом відкрив Майкла Джексона.
Пісня You Light Up My Life у виконанні Цісик отримала “Оскара”
You Light Up My Life або «Ти осяюєш моє життя» для однойменної кінострічки була відзначена найвищою нагородою кіноакадемії США в категорії «Найкраща музика, оригінальна пісня». Також ця пісня отримала «Золотий глобус» у категорії «Найкраща оригінальна пісня до кінофільму» і номінувалася на нагороду «Греммі» у категорії «Пісня року».
Цісик також виконала саундтреки у таких відомих фільмах, як «Ділова жінка», «Коло двох», «Один єдиний», «Віз».
Квітка Цісик грає на скрипці
Цісик була голосом реклами найвідоміших корпорацій
ABC, NBC, CBS, Burger King, McDonald’s, American Airlines, Coca-Cola, Pepsi-Cola – всі ці бренди замовляли голос Квітки для свої роликів і промокампаній. До самої смерті вона була голосом Ford Motor: за підрахунками автогіганта, заспіваний Цісик рекламний джинґ бренду Have You Driven a Ford Lately прослухали 20 мільярдів разів у всьому світі. З початку 1980-х Квітка була однією з найдорожчих і найпопулярніших виконавиць джинґлів у США.
Квітка всі свої немалі статки заробила завдяки таланту
Вона могла собі дозволити і придбала великі апартаменти і окрему триповерхову будівлю-студію в центрі Нью-Йорка. Вона мала власного коня Меркурія, песика чау-чау Медьо і спортивний Jaguar.
Квітка Цісик
Вона записала два диски з українськими піснями
Перший диск «Kvitka або Songs of Ukraine» вийшов у 1980 році. Другий – «Two colors» («Два кольори») – у 1989 році і обидва були номіновані на премію «Греммі» в категорії «Contemporary folk».
Для їхнього запису співачка витратила власні заощадження – майже 200 тисяч доларів – просто для того, аби українці в кожному куточку Америки і світу могли слухати рідних пісень. Квітослава залучила до запису 40 найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка, яких могла собі дозволити не кожна тодішня поп-зріка. Партію рояля виконувала старша сестра Марічка, в аранжуванні і укладанні допомагали обидва чоловіки Квітки.
Квітка побувала в Україні лише раз
Вона приїхала на батьківщину в 1983 році разом з матір’ю. Їхній приїзд був майже прихованим: творчість Цісик в СРСР була заборонена, а українці в Україні про неї нічого не знали.
В 1992 році Квітку запрошували виступити на концерті до другої річниці незалежності. Втім, через щільний гастрольний графік і стан здоров’я Цісик змушена була відмовитися.
Квітка Цісик
<Співачка була двічі заміжня. Перший чоловік Джек Кортнер – відомий джазовий музикант, один з найвідоміших композиторів музичного театру, телебачення та радіо. Її другий чоловік – Едвард Раковіч – відомий звукорежисер, засновник та президент Clinton Recording Studios у Нью-Йорку, де записувались Френк Сінатра, Боб Ділан, Тоні Беннетт, Ленні Кравіц, а також музика до знаменитих фільмів, зокрема, «Авіатора». У другому шлюбі в 1990 році у Квітки народився син Едвард-Володимир Раковіч, який став академічним піаністом.
Вона померла напередодні свого 45-річчя, у 1998 році, сім років борючись із раком молочної залози. Від цієї хвороби раніше померла її мама, а після неї – її сестра Марія. Квітка мріяла про третій диск з українськими піснями, але встигла записати лише пісню «Журавлі» на слова Богдана Лепкого. Ту, де відомі всім рядки: «Чути кру-кру-кру, в чужині умру…»
Неля ЗІНЧЕКНО
Фото з офіційного сайту Квітки Цісик, а також Brent Ramsey.
Український художник Михайло Барабаш жив і працював у Нью-Йорку понад двадцять років і за цей період створив у графічних малюнках та картинах унікальну колекцію міста Зеленого Яблука і його серця – Мангеттена та околиць і колоритних типажів ньюйоркців. Частина цих творів оприлюднена в книзі Михайла Барабаша «Нью-Йорк на лінії», яку автор буде презентувати під час зустрічі, але значно більше картин нью-йоркського періоду митця присутні зможуть побачити під час відеодемонстрації його майбутнього видання п. н. «Вечірній Нью-Йорк».
Участь у зустрічі візьмуть і виступлять Галина Новоженець, художниця і мистецтвознавиця, професорка Львівської академії мистецтв; письменник Богдан Смоляк і поетка Марія Шунь.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
9 березня у Emily Resort відбувся черговий благодійний вечір боксу під час якого були присутні військові ЗСУ. Про це повідомив організатор заходу Орест Кавецький.
“Друзі, 29 березня 2025 року ми стали свідками історичної події — після 25-річної перерви Львів знову приймав бої за титули світового масштабу! І це був не просто вечір спорту, це був вечір СИЛИ — сили українського духу, єдності та підтримки наших захисників.
Благодійний вечір боксу
Мені особисто запам’ятався момент, коли весь зал Emily Resort піднявся, аби привітати присутніх воїнів ЗСУ, учасників наших паломницьких місій на Афон. Ці довгі, щирі оплески — найкраще свідчення того, що ми всі розуміємо: є дві реальності, в яких ми живемо. Одна — де ми можемо насолоджуватися спортивними подіями в комфорті, інша — де наші брати боронять Україну на передовій”, – каже Кавецький.
Благодійний вечір боксу
Під час благодійного аукціону вдалося зібрати 1 200 000 гривень на підтримку ЗСУ. Окремо організатори відзначають придбання ікони зі святої гори Афон за 300 000 грн, які меценат благородно вирішив спрямувати нашим захисникам, щоб підтримати їхнє духовне зцілення після пережитого на війні.
Благодійний вечір боксу
Під час вечора боксу неймовірні поєдинки показали:
Арсеній Резніченко — новий чемпіон України та володар поясу WBC Ukraine
Василь “Рудий Лев” Чеботар, який продовжив свою безпрограшну серію (18-0)
Олександр Гриців — новий володар титулу WBC Francophone
Дмитро Куля та Роман Гавриляк, які показали справжній український характер на рингу
Благодійний вечір боксу
Також організатори змогли запросити юних боксерів із Шептицького та Золочівського районів, які вперше побачили бої такого рівня наживо. “Їхнє захоплення та мотивація — це інвестиція в майбутнє українського боксу. Впевнений, що серед них є майбутні чемпіони світу, гідні продовжувачі традицій Лапінського та Котельника!”
“Щиро дякую всім партнерам, без яких ця подія була б неможливою: нашому генеральному партнеру бренду природної мінеральної води “Карпатська Джерельна”, Захід Надра , Улар, Онур, та іншим партнерам. Окрема подяка моїй дружині Христині Кавецькій, яка завжди підтримує всі наші ініціативи та проєкти, команді K.O. Promotions та особисто Олександру Колеснікову за професійну організацію боксерської частини вечора.
Благодійний вечір боксу
Як я сказав учора — потрібно надіятися на себе, на наші Збройні Сили України. Максимально за них об’єднатися, максимально донатити, щоб наші хлопці-герої дожали тих окупантів і наша Україна здобула перемогу! І пам’ятайте: спорт і благодійність можна і потрібно поєднувати! Разом — ми сила!”, наголошує організатор благодійного вечора.
Орест Кавецький анонсува, що наступного року у Львові відбудеться бій за чемпіонський титул. “Ми продовжуємо повертати великий бокс до Львова!”
У Національному цифровому архіві Польщі зберігаються цікаві фотографії, що відображають життя Галичини наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Ці світлини належать до фонду Богдана Януша (псевдонім Василь Карпович), українського та польського археолога, етнолога, мистецтвознавця, публіциста і консерватора пам’яток.
Львів. Площа Ринок, 10Лаврівський монастир на ЛьвівщиніПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі Оброшине
Богдан Януш (1887 – 1930) працював редактором журналу «Консерваторські відомості» та займався охороною старовинних пам’яток у Львівському воєводстві в період з 1921 по 1930 рік.
Палац архієпископів в селі ОброшинеПалац архієпископів в селі ОброшинеПалац в ПоморянахПалац в ПоморянахЦерква в селі Вирів на Львівщині
Богдан Януш активно досліджував історію та архітектуру церков на території княжого Львова. Серед його наукових інтересів були церкви святого Миколая, святого Онуфрія, святої П’ятниці, а також зруйнована в 1776 році церква святого Теодора. Крім того, він займався вивченням вірменської катедри, що є важливим пам’ятником архітектури Львова. Його роботи допомогли краще зрозуміти історичну та культурну спадщину цього міста.
На Стрийщині, у гірськолижному комплексі «Плай», відбувся благодійний вечір-аукціон з нагоди другої річниці проєкту «Пташки Перемоги», який збирає кошти на дрони для українських військових.
Про це 29 березня повідомили в Стрийській районній військовій адміністрації.
Під час заходу зібрали рекордну суму – 20 709 500 гривень. Активну участь у зборі коштів взяли громади Стрийщини, виділивши з місцевих бюджетів 11,5 мільйона гривень.
Моршинська громада виділила на потреби проєкту 1 мільйон гривень.
Загалом, громади Стрийщини виділили такі суми:
Славська громада – 1,5 мільйона гривень;
Тростянецька громада – 1,1 мільйона гривень;
Сколівська, Моршинська, Жидачівська, Ходорівська, Миколаївська, Новороздільська, Розвадівська громади – по 1 мільйону гривень;
Козівська, Грабовецько-Дулібівська, Журавненська громади – по 500 тисяч гривень;
Гніздичівська громада – 400 тисяч гривень.
Також під час заходу передали 120 FPV-дронів для українських воїнів.
За два роки проєкт «Пташки Перемоги» передав понад 17 тисяч дронів, допоміг пройти протезування 13 військовим та спрямував на підтримку ЗСУ 310 мільйонів гривень.
Оранжерейний комплекс ботанічного саду на вул. Марка Черемшини, 44
Ботанічний сад можна буде відвідувати вже з квітня, проте оранжереї відкриють лише з травня.
З 1 квітня ботанічний сад у Львові розпочинаємо сезон відвідувань. Про це 30 березня повідомили на сторінці ботанічного саду ЛНУ ім.І.Франка.
Відвідати ботанічний сад можна щовівторка, щосереди, щочетверга та щонеділі. “Саме зараз можна сповна насолодитися квітуванням шафранів, рясту, пшінки, зірочок та багатьох інших рослин – ефемероїдів, від яких влітку на поверхні землі не залишиться і сліду”, — розповіли у ботанічному саду.
Проте, у повідомленні наголошують, що оранжереї для відвідувачів відкриють лише у травні. До слова, львівський ботанічний сад ЛНУ ім.І.Франка розташований на вулиці Черемшини, 44.
Можливо вже багато років ваша ранкова кава була незмінною класикою. Але чому б не внести трохи різноманіття в цей приємний ритуал? Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова пропонуємо додати до нього дрібку гостроти — в буквальному сенсі.
Гастроентеролог і автор книги «Кулінарна книга з клітковиною «доктор Вілл Булсевич в одному зі своїх Instagram-відео поділився улюбленим способом зробити каву не тільки смачнішою, а й кориснішою — за допомогою спецій.
«Хочеться надати каві пікантності? Ось що я додаю у свою ранкову чашку, щоб зарядити день енергією», — каже доктор Б., стоячи біля полиці зі спеціями в супермаркеті.
На першому місці – кориця. За його словами, це справжня база: солодкувата, універсальна і чудово поєднується з іншими прянощами. Її можна додавати як у саму гущу перед заварюванням, так і в готовий напій — результат у будь-якому разі порадує.
Кориця
Якщо хочеться ще більше смаку і користі, Булсевич радить спробувати гарбузові спеції – ту саму ароматну суміш із кориці, імбиру, мускатного горіха і гвоздики. Смак, знайомий за осінніми лате з кав’ярень, легко відтворити вдома. І не потрібно чекати вересня — домашня пряна кава смакує в будь-яку пору року.
А ось його особистий must-have: тріо з кориці, куркуми та імбиру. «Ці спеції разом — просто диво», — каже доктор Б., додаючи, що трохи соєвого молока робить напій особливо ніжним.
Імбир
Таке поєднання багате на антиоксиданти і допомагає впоратися із запаленнями, підтримувати здоров’я серця і полегшувати травлення. Куркума з імбиром давно відомі своїм зігрівальним і відновлювальним ефектом — їх навіть додають у чай і корисні шоти для імунітету.
Додавання спецій до кави — простий спосіб внести користь у щоденний ритуал. І не тільки для смаку: деякі прянощі дійсно працюють на благо кишківника і всього організму. Тож зазирніть до кухонної шафки, знайдіть улюблені спеції та сміливо експериментуйте. Ваше здоров’я скаже «дякую».
Жорна часу — це розповідь про людей, через яких проходить історія. Про тих, кого час випробовує на міцність, хто тримає на собі війну й мир, біль і надію.
Ця виставка — про жорна, що перемелюють епохи, але залишають незламні серця. Про обличчя, в яких зберігається пам’ять предків, і погляди, сповнені сили рухатись далі. Тут поєднуються минуле й сучасне, традиція й боротьба, людська гідність і свобода.
Це історії тих, хто стоїть на межі — між втратою й життям, страхом і вірою, темрявою й світлом.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, кафедри образотворчого мистецтва, дизайну та методики їх навчання ТНПУ ім. В. Гнатюка міста Тернополя та Львівського палацу мистецтв.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
Вчора, 29 березня 2025 року, на одному з пагорбів у Стрийському парку висадили дерева в пам’ять про полеглих захисників, вздовж алеї тепер ростимуть 35 сосен, 7 магнолій та кущі.
Про це повідомили в Українському католицькому університеті.
Ініціаторами проєкту виступили Український католицький університет, Український інститут когнітивно-поведінкової терапії та Центр «Коло сім’ї». До висадження дерев долучилися рідні полеглих воїнів, представники міста, львів’яни.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
«Один з випускників Українського католицького університету – Олесь Щерба – писав з бойової позиції своїй коханій, що він під Бахмутом бачив вщент знищений сад. І писав, що мріє побачити, як сад розквітне. Я думаю, що ця мрія об’єднує всіх наших полеглих захисників, бо всі вони віддали життя за те, щоб Україна була вільною квітучою країною. І сьогодні ми втілили цю мрію – разом з їхніми рідними висадили тут дерева.
У Львові відкрили Пагорб пам’яті полеглих захисників
Також ми хотіли, щоб у Стрийському парку було місце, де можна побути наодинці з тими, хто відійшов у вічність, але є в нашому серці. Щоб цей простір був місцем сили та натхнення, місцем, де ми можемо розповідати історії та надихатися. Цей Пагорб – для всіх, це наше загальне місце пам’яті», – зазначив директор Інституту психічного здоров’я УКУ та УІКПТ, лікар-психіатр центру «Коло сім’ї» Олег Романчук.
Як у Мостиськах покривали хронічний дефіцит бюджету (остання третина ХІХ – початок ХХ століття)
12 серпня 1866 року цісар Франц Йосиф І підписав закон про міські і сільські громади, згідно якого адміністративно-територіальні одиниці отримували досить широкий обсяг самоврядування з відповідними повноваженнями й обов’язками. У містах обирали бурмістра та раду, з середовища останньої – управління ґміни (у її склад входив бурмістр та не менше двох асесорів). Всі видатки мали покриватись з доходів ґміни. Якщо ж вони були вищими, ніж прибутки, у громаді приймали рішення про накладання додатків до окремих державних податків.
Про самоврядне управління ґміною Мостиськ на сьогодні відомо ще зовсім мало. Деяку інформацію знаходимо у тогочасній пресі¹. Наприкінці 1860-х років у житті міста однією із центральних тем було питання створення школи. У відповідному дописі зазначено, що навіть ті міщани, «які ледве підписатись могли», одноголосно висловлювались щодо необхідності організації навчального закладу. Проте тодішній магістрат ледве спромігся знайти для місцевої школи трьох учителів та для дівчат – одну учительку. Після адміністративної реформи та створення повітів місто придбало кляшторний будинок, який раніше належав домініканцям, де і планувалось організувати школу. Оскільки діяв новий закон про ґміни, міська рада зуміла зібрати капітал у розмірі 16 тис. золотих ринських. Частина з них призначалась на облаштування згаданої будівлі, частина – на позичковий фонд та придбання ділянки, яка мала призначатись на військові казарми. Та поки почали укладати статут позичкового фонду, міркувати про розподіл коштів, збігло чимало часу. А гроші, як скаржився автор допису, просто лежали, не приносячи користі. Дехто з членів ради, а також міський касир, розуміючи неприпустимість такого зволікання, радили, і навіть наполягали, аби керівник ґміни аптекар Шальбот відвіз гроші до ощадної каси у Львові. Щоправда, Шальбот у такій пропозиції не добачав резонів: «А що ж це, я не в стані відповісти за тих пару ренських?». 24 березня 1868 р. зранку у Мостиськах прогриміла новина: з міської каси вкрали усі гроші.
Цей випадок спричинив до того, що міську раду звільнили від обов’язків (у липні 1868 р.). Скарги підписували, щоправда, лише «30 найсміливіших мостиських міщан». Були й такі, які чинили опір. Євреї від скандалу дистанціювались. Тимчасове управління ґміною віддали трьом міщанам – двом католикам і одному єврею. Вибори призначили на 1 грудня 1868 р. Відтак Керівником ґміни став місцевий кушнір², а його заступником – римар³.
Новий керівник мостиської громади Максиміліан Мушинський розпочав управління містом, фінансовий стан якого був у критичній ситуації. Зокрема, необхідно було виплатити заборгованість міському адвокату (777 ринських), оплатити ремонтні роботи – каналу в межах ринку (200 ринських), дороги (200 ринських), будівлі школи (1000 ринських) та ін. У дописі вказували, що у повіті немає жодної «головної школи», найближчі знаходяться у Перемишлі, Ярославі, Городку і Самборі. Тому автор висловлював сподівання, що загальній справі допоможе шкільна рада і повітовий виділ, а також заможні місцеві обивателі. Зокрема, названо графа Олександра Цетнера, повітового маршалка графа Едварда Стадницького, а також власника Рудників графа Борковського, «які відомі своїми добрими намірами ширити освіту». Питання виділення субвенції обговорювалось на засіданні управління гміни 9 червня 1869 р., яке було скликане з ініціативи повітового старости Я. Згурського.
Мостиська, поштівка 1909 року
У Мостиськах проблеми з бюджетним дефіцитом виявились хронічними. Збори додатків до державних податків фіксуються принаймні з 1871 р. Краєвою ухвалою від 15 листопада 1870 р. ґміна міста Мостиськ отримала дозвіл збирати у наступному 1871 р. оплати з поставлених в межі міста спиртних трунків, а зокрема – по 12 центів з однієї нижньоавстрійської міри, або ж по 4 золоті ринські і 80 центів з одного відра спиртних трунків⁴.
Також згідно краєвої ухвали від 6 січня поточного року ґміна отримала дозвіл на збір згаданих оплат у 1872 і 1873 рр. Відтак репрезентація ґміни Мостиськ просила про продовження права збору додаткових оплат на період з 1 січня 1874 до кінця 1879 р. Своє прохання магістрат аргументував тим, що умови, через які цей збір був затверджений 1971 року, не змінились. Навіть навпаки: на спорудження дороги до залізничної станції та видатки у зв’язку з епідемією міська влада змушена була видати всю готівку, та ще й взяти у борг. Усі заплановані роботи безумовно мусили бути виконані. 21 жовтня 1873 р. краєвий виділ засвідчив, що мотиви, подані репрезентацією ґміни Мостиська, є слушними, тому прохання слід задовільнити⁵. Розпорядження, яким гміна Мостиська отримала право на збір мита на вище наведених умовах, було підписане у Відні 2 лютого 1874 року⁶.
У 1875 р. тариф оплат був змінений: замість 12 центів від однієї нижньоавстрійської міри чи 4 золотих ринських і 80 центів з відра, від 1 січня 1876 р. встановлювався наступний збір: 8½ цента з літра або ж 8 золотих і 50 центів з гектолітра⁷. У 1880 році магістрату знову дозволили збирати оплату зі спиртних напоїв – по 8 центів з одного літра. Йшлося про алкоголь, який виготовляли і споживали у межах ґміни, або завозили у місто для споживання. Не дозволялось збирати оплату з товару, який не споживався у місті.
У 1890 р. рада ґміни Мостиська знову повернулась до цього питання. На засіданні від 21 січня було ухвалено запровадити ґмінні оплати з пива та меду у розмірі 2 центів з одного літра на шість років. Виручені кошти мали піти на покриття дефіциту бюджету. У межах гміни про ухвалу проінформували – протест вніс тільки тамтешній пропінатор. Це не стало перепоною – 15 лютого 1890 р. повітова рада затвердила ухвалу, а 8 серпня повітовий виділ запропонував відповідну петицію на затвердження у ґмінне управління.
Ц-.к Дирекція пропінаційного фонду, якій передали згадану петицію на розгляд, у своїх висновках (8 і 25 жовтня 1890 р.) висловилась проти рішення ґміни, вказавши на те, що такі оплати будуть суперечити інтересам пропінаційного фонду. Натомість, у ц.к. Дирекції пропінаційного фонду заявили, що можуть погодитись на право ґміни збирати оплату лише з пива та меду, які виготовляють приватні особи для свого вжитку. Натомість додаткові збори не повинні торкатись трунків, які поставляє державець пропінації або ж його шинкарі. У краєвому виділі у зв’язку з цим констатували, що таке обмеження ґміни прирівнювалося б до повної відмови у їхній вимозі, бо дохід у такому разі був би мізерним, і ніяким чином би не повпливав на залагодження питання з бюджетним дефіцитом.
Крайовий виділ, через відмову Ц.К. Дирекції пропінаційного фонду, запропонував петицію ґміни Мостиськ на розгляд у сеймі. У виділі вважали, що мотиви ґміни поважні і заслуговують на позитивне рішення. Зокрема вказували, що у 1890 р. бюджетний дефіцит становив 1935 зл. 12 центів. Цей недобір, як стверджували, не можна було ліквідувати завдяки додатків до існуючих податків, бо «місцеве населення убоге і без цього значно обтяжене податками» (на 4000 мешканців вони становлять 6848 зл. 85 центів). Місто мало певне майно, але цього не вистачало, аби покрити усі видатки. Краєвий виділ звітував перед сеймом, що ремесло і торгівля у Мостиськах занепадало, зокрема, через ліквідацію у місті військової стації. У ґміні підрахували, що якби дефіцит таки намагалися покрити за рахунок підвищення податків, то їх потрібно було б збільшити на 40%. Також зазначили, що дефіцит місцевого шкільного фонду склав 950 зл. 36 центів. Якщо і його вирішили б покрити завдяки додатку до податків, то їх довелося б збільшити на 55%, що для місцевому населення не під силу.
У краєвому виділі вважали, що додатковий збір з пива і меду, який буде збиратись поряд з уже існуючим, був би менш обтяжуючим для мешканців, ніж підвищення безпосередніх податків. Тому вердикт ц.к. Дирекції пропінаційного фонду щодо підвищення беспосередніх податків, на думку фахівців виділу, був безпідставним. Що ж до позиції ц.-к. Дирекції пропінаційного фонду, то вимоги мостиської ґміни там відкинули, мотивуючи це наступними аргументами:
а) додатковий збір зменшив би консумпцію, оскільки ціни на пиво зросли б;
б) розташування Мостиськ, у порівнянні з іншими ґмінами, є вигідним, бо громада збирає значний дохід з оплат від алкогольних напоїв (2750 зл.), який був завтерджений ухвалою від 2 березня 1887 року;
с) консумпційні оплати обтяжують доколишнє населення, яке прямує у Мостиська на торги і ярмарки. Справедливим є, аби мешканці ґміни Мостиська, які мають першочергову користь з прав, які надає їм ухвала магістрату, безпосередньо спричинялись до обов’язків, які лежать на ґміні.
У відповідь на ці закиди Краєвий виділ зазначав:
щодо а) накладання до збору з літра пива найбільше 2 центів, яке може бути ухваленим, не може спровокувати відчутного зменшення консумпції, тому пропінаційному фонду не слід переживати про зменшення доходу;
щодо б) незважаючи на вигідне розташування Мостиськ, на яке вказує пропінаційна Дирекція, і доходу в розмірі 2750 зл., який стягує ґміна з спиртних напоїв, незаперечним фактом залишається дефіцит бюджету, який місто не може покрити;
щодо с) довколишнє населення, яке, споживаючи пиво і мед, буде наражатись на такі невисокі оплати, не сплачує зате багато за користування ґмінними пляцами і торговиськами, про що пропінаційна Дирекція в своєму першому відгуку від 8 жовтня цього року говорила. Магістрат зумисне не запроваджує вищих торгових і пляцових оплат, оскільки це могло в спровокувати занепад ярмарків і торгів.
Ц.к. пропінаційна Дирекція також вказувала на те, що у ґміні, яка також володіла власним правом пропінації, буцімто збирали оплати не лише з горілки, але також і з пива. Доказом цього були нібито тексти укладених контрактів, згідно яких державець пропінації мав право збирати певні оплати з пива і меду, які спроваджувались третіми особами для власного ужитку. Проте з’ясувалось, що ці оплати, про які згадує Дирекція пропінаційного фонду, не були додатковими зборами з напоїв, які йшли у бюджет ґміни, а що це були оплати на користь державця від тих осіб, які відмовлялись купувати його трунків. Отож, це була лише частина пропінаційного прибутку, але не оплата на користь ґміни.
Отож, краєвий виділ констатував серйозний недобір у бюджеті Мостиськ, акцентуючи при цьому, що місцеві чиновники застосовували всі можливі інструменти для заощадження. Оскільки всі видатки були пов’язані з урядовими розпорядженнями, зобов’язаннями ґміни і ухвалами ради міста, з їх переліку не можна було практично нічого викреслити так, аби це відчутно не заторкнуло господарство міста. У місті на поточний рік обов’язкові видатки становили 7478 ринських і 76 центів. Від прелімінованих податків залишалось 3908 зл, які мали йти на господарські потреби ґміни – утримання будинків, асекурацію, опалення канцелярії, в’язниці і міської охорони, освітлення міста, брукування, каналізацію, підтримку убогих і т.д. Також у краєвому виділі наголошували, що не потрібно забувати про статус Мостиськ як садиби ц.к. староства, що нараховувало більше 4000 мешканців. Очевидним було, що потреби міста в міру його розвитку щораз зростатимуть. Відмова ґміні у цих оплатах спричинить тільки те, що місто не зможе виконати нічого з того переліку, який був передбачений у бюджеті. Така ситуація спостерігалась у 1890 р. – через брак коштів та очікування затвердження жаданих оплат всі роботи пов’язані з будівництвом і ремонтом тротуарів, шутруванням, утриманням криниць, міських будинків та каналізації були фактично зупинені. У бюджеті на їх виконання передбачалось витратити 2100 ринських.
Беручи до уваги таке бачення ситуації, крайовий виділ пропонував сейму прихильно розглянути петицію ґміни та ухвалив проект, згідно якого Мостиська отримує право на збір оплат з пива та меду у розмірі 1 золотий ринський і 70 центів з гектолітра (такий тариф, на думку ц.к уряду був максимальним, який міг призначатись для ґмін). Сейм вирішив питання позитивно – дозвіл було надано на шестирічний період. Оплата стосувалась напоїв, які були виготовлені для споживання у місті, чи привезені у місто для продажу чи споживання. Тобто йшлося тільки про місцеву консумпцію⁸. 23 грудня 1892 року Мостиська отримали право збору оплати з усіх видів алкогольної продукції у розмірі 8 центів з літра до кінця 1895 р.⁹
Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року
Ще один розгляд петиції мостиської ґміни відбувся 1907 року на 18-му засіданні 3 сесії Галицького сейму. Член крайового виділу Верещинський доповідав, що 12 листопада 1906 р. мостиська ґмінна рада постановила запровадити додаткову оплату з пива у розмірі 2 крони з одного гектолітра на період шести років. Про цю ухвалу у ґміні належно проінформували, після чого з’явились протести – від бровара Красічинського та Ізраеля Рехта. Їх відкинули – 24 січня 1907 р. ухвалу затвердили на повітовій раді у Мостиськах. Запровадження оплати ґміна мотивувала потребою зменшення відсоткової стопи ґмінних додатків до безпосередніх податків, які щороку накладались для покриття дефіциту бюджету ґміни. В 1905 р. на потреби міста видатки становили 24 293 крони 62 геллери. Крім цього, на шкільництво йшло 10 696 и 69 геллери. Разом, за підрахунками ґміни – 34 390 крони і 31 геллер. Доходи становили 29 549 крони і 66 геллерів, відтак дефіцит – 4 840 крони i 65 геллери. Для покриття цього недобору було накладено 30 відсотків додатку на безпосередні податки, що збирались у ґміні. В 1906 р. видатки на потреби ґміни склали 25 599 крон 5 геллерів, а на школу – 10 096 крон і 69 геллерів. Разом – 35 695 крон і 74 геллери. Доходи у цьому ж році становили 30 668 крон і 52 геллери, а дефіцит – 5 027 крон і 22 геллери. Його також удалось покрити завдяки 30-відсотковій надбавці до безпосередніх податків. Невтішна ситуація була і в 1907 р., навіть попри те, що зменшились видатки на школу (7 609 крон і 50 геллерів). Дефіцит бюджету становив 4 878 крон і 84 геллери. Недобір знову ж було ліквідовано завдяки 30-відсотковій надбавці. Ц.к. Дирекція галицького пропінаційного фонду у Львові у листі від 1 березня 1907 р. засвідчила, зважаючи на складну ситуацію у Мостиськах, що не буде заперечувати, аби ґміні надали право до кінця 1910 року на збір додаткової оплати у розмірі 2 крон від гектолітра. Оплату мали вносити усі, хто виготовляє пиво для місцевої консумпції, або ж для цієї цілі привозить – для продажу чи власного вжитку. Йшлося лише про місцеву консумпцію в межах ґміни¹⁰.
***
Мостиськам не вдавалося вилізти зі злиднів ні в описуваний період, ні в міжвоєнний час, надто ж у перші повоєнні роки. Наприкінці ХІХ ст. місто було знане у Галичині і трохи дальше не лише зі славетних «фуяр» та кінних ярмарків, які одначе тоді уже занепадали, але і зі своєї занедбаності. В якійсь мірі Мостиська навіть стали взірцем відсталості. Описуючи огидний стан тротуару біля костелу оо. Капуцинів у Кракові 1888 року, автор допису зазначив, що він, можливо, є «відповідним для Мостиськ або якоїсь іншої галицької діри, але не для Кракова»¹¹. Ще один характерний допис: 1903 року мешканці вул. Босяцької за посередництвом редакції газети просили магістрат Кракова, аби там собі нагадали, «що і тут мешкають люди, які платять податки. Вулиць настільки занедбаних важко відшукати і в Мостиськах»¹².
Мар’ян ХОМЯК
_______________________
¹ Dziennik Lwowski. Organ demokratyczny. 24 czerwca 1869. Rok III. Nr. 146. S. 3.
² Кушнір – ремісник, що вичиняє хутро із шкури та шиє хутряні вироби.
³ Римар (лимар) – майстер, який виготовляє ремінну збрую.
⁴ Одна міра – 1,415 л, одне віденське відро – 56,6 л.
⁵ [Kadencja III, sesja IV, pos. 4] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 4. Posiedzenie 4. Sesyi 3. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 36.
⁶ Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1874, cz. 9.
⁷ [Kadencja III, sesja VI, al. 7] Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z Szóstej Sesyi Trzeciego Peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi Wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1875. Alegat 7.
⁸ [Kadencja VI, sesja II, pos. 22] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 22. Posiedzenie 2. Sesyi VI. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 838-840.
⁹ Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1893, cz. 2.
¹⁰ [Kadencja VIII, sesja III, pos. 18] Sprawozdanie Stenograficzne z Rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 18. Posiedzenie 3. Sesyi VIII. Peryodu Sejmu Galicyjskiego. S. 1033-1034.
¹¹ Kurjer Krakowski. 8 czerwca 1888. R. 2. Nr. 129. S. 2.
¹² Nowiny dla Wszystkich. Dziennik ilustrowany. 1903. R. 1. Nr. 103.
2 квітня 2025 р. о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться презентація збірки творів адвоката і письменника Ієроніма Калитовського.
«Ієронім Калитовський. Твори. Щоденник. Листи» т.І – книга із серії “Славні стрияни”, підготованої працівниками Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”, присвячена Ієроніму Калитовському. В томі зібрані твори та щоденник з часу Першої світової війни. Презентує видання директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Микола Закусов.
ІЄРОНІМ КАЛИТОВСЬКИЙ (1866-1926) – громадський діяч, правник та літератор того часу. Походив з священичої родини о. Павла Калитовського з с. Бутини на Сокальщині. Отримав правничу освіту у Львівському університеті , працював помічником адвоката у Борщеві, згодом перенісся на адвокатську посаду до Заліщик, а відтак уже на постійно осів у Стрию на запрошення адвоката д-ра Євгена Олесницького.
Ієронім Калитовський
Розгорнув активну діяльність і старався добрими справами прислужитися стрийській громаді: в період ЗУНРу був мером міста; багаторічний голова Стрийської «Просвіти»; наступник Євгена Олесницького, товариш Василя Стефаника.
Окрім адвокатської практики мав замилування до красного письменства (літературний псевдонім Трохим Дріт): писав вірші, фейлетони, оповідання, переклади, друкувався в сатиричних журналах.
У 1907 році одружився із племінницею дружини Михайла Грушевського Марії – Стефанією Левицькою.
Подія організована у співпраці Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові та Стрийським краєзнавчим музеєм «Верховина»
На Львівщині створили першу охоронну зону для збереження та захисту рідкісних птахів
Відповідне розпорядження підписав начальник ОВА Максим Козицький. Торік на теренах Бродівського лісництва місцеві жителі знайшли гніздо чорного лелеки. Воно було розташоване на віковому дубі, заввишки 16 метрів.
Цю ділянку лісу обстежили начальник управління охорони природних ресурсів департаменту екології та природних ресурсів Львівської ОДА Андрій Сенюк, старший науковий співробітник національного природного парку «Північне Поділля» Володимир Баточенко, провідний науковий співробітник Державного природознавчого музею НАН України, професор кафедри зоології Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрій Бокотей.
В результаті обстежень дійсно виявили природне гніздо чорного лелеки, діаметром 1,2 метра. За інформацією науковців НПП «Північне Поділля» станом на червень 2024 року в цьому гнізді перебували 2 молоді птахи. Окрім цього зафіксували перебування дорослого птаха чорного лелеки у заплаві річки Покрова в місці її впадіння у р. Стир.
Відтак у лісівників з Бродівщини виникла ініціатива створення там охоронної зони. Відповідне клопотання вони надіслали в департамент.
Для збереження та охорони старовікового дерева дуба звичайного з гніздом лелеки чорного департамент підготував необхідні документи разом Бродівським надлісництвом філії «Карпатський лісовий офіс», ДП «Ліси України», НПП «Північне Поділля», науковцем Андрієм Бокотеєм, Львівською обласною громадською екологічною організацією «Західноукраїнське об’єднання лісівників і екологів».
Начальник Львівської ОВА Максим Козицький підписав відповідне розпорядження про створення першої охоронної зони для збереження біорізноманіття в лісах у Львівській області та затвердив відповідний Паспорт охоронної зони, яким встановлена допустима та недопустима діяльність на цій території для забезпечення оптимальних умов проживання птахів.
Оскільки лелека чорний, лякливий, гніздиться в глухому лісі й не любить шуму – навколо його гнізда в радіусі 100 м створюється ділянка суворої охорони, де заборонена будь-яка лісогосподарська діяльність та перебування протягом всього року. Також заборонена будь-яка лісогосподарська діяльність в радіусі 500 м від гнізда у період з середини березня до 1 серпня в зоні сезонної охорони в період гніздування птаха. В межах зони також заборонено змінювати гідрологічний режим.
На Львівщині створили першу охоронну зону для збереження та захисту рідкісних птахів
Лелека чорний – рідкісний вид птахів, що охороняється на міжнародному та національному рівнях. Охороняється Конвенцією з міжнародної торгівлі вимираючими видами дикої фауни і флори (CITES), Боннською та Бернською конвенціями, Угодою про збереження афро-європейських мігруючих водно-болотних птахів (AEWA).
Лелеку чорного занесено до Червоної книги України з 1994 року. В Україні гніздиться на Поліссі, Малому Поліссі, Карпатському регіоні, подекуди, на півночі Лісостепу. Цих птахів є дуже мало в Україні. Найчастіше, під час сезонних перельотів, чорного лелеку можна побачити на зволожених луках поблизу водойм та боліт, або на прольоті.
«Нерідко є випадки, коли птахи залишають кладки внаслідок проведення поблизу лісогосподарських робіт (у гніздовий період). На жаль, погане знання біології цього птаха часто призводить до того, що під час рубок навіть у позашлюбний сезон, у кращому випадку залишається тільки дерево з гніздом, а ліс довкола вирубують, зрозуміло що птах тоді покине гніздо. Одним з найбільших проблем сьогодні – є нестача старовікових дерев у лісах, на якому лелека може облаштувати свої гнізда. Інтенсивні лісогосподарські роботи призводять до значного омолодження лісів, тому більшість дерев просто не можуть втримати велике потужне гніздо з масивною конструкцією. Такі гнізда можуть буди зведені лише на потужних старовікових деревах», – зазначив Андрій Сенюк.
Що таке охоронні зони та механізм її створення?
Кабінет Міністрів України затвердив Постанову від 12 травня 2023 року №499, яка складається з двох документів: Порядку створення охоронних зон для збереження біорізноманіття у лісах та Порядку створення охоронних зон для збереження об’єктів Червоної книги України.
Ця постанова регламентує можливість створювати охоронні зони навколо популяцій видів Червоної книги.
На відміну від об’єктів природно-заповідного фонду, охоронна зона створюється в короткий термін – до 30 днів. Для цього зацікавлені сторони та облдержадміністрації повідомляють місцеві органи самоврядування та лісогосподарські підприємства про наміри та підстави створення таких зон.
Слід зазначити, що для того щоб створити охоронну зону – не потрібно погодження органів місцевого самоврядування чи лісогосподарських підприємств, Кабінет Міністрів України передбачив, що все вирішує обласна адміністрація на підставі звернення наукових установ або зацікавлених організацій за умови що надано повний пакет необхідних документів.
Охоронні зони створюються для збереження об’єктів Червоної книги України, рідкісних видів, найстаріших або визначних старовікових дерев, гнізд червонокнижних птахів та унікальних екосистем.
28 березня 1842 року у Львові відкрито театр Станіслава Скарбека. На той час це був один із найбільших театрів у Європі, що стало важливим культурним кроком для розвитку українського мистецтва та ідентичності в умовах австрійського правління.
Театр Станіслава Скарбека, відомий сьогодні як Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, є однією з найвизначніших культурних пам’яток Львова та України. Збудований у XIX столітті за ініціативи графа Станіслава Скарбека, цей театр став не лише архітектурним шедевром, а й важливим осередком мистецтва. Його історія сповнена захоплюючих деталей, які розкривають як велич задумів його засновника, так і унікальність самої споруди. У цій статті ми розглянемо 10 цікавих фактів про театр Станіслава Скарбека, які допоможуть краще зрозуміти його значення.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
1. Ім’я на честь мецената
Театр отримав свою пер10 першу назву — Скарбківський — на честь графа Станіслава Скарбека, австрійського аристократа, землевласника і мецената польського походження. Народжений 20 листопада 1780 року в Обертині, Скарбек був людиною з авантюрним духом і великими амбіціями. У 1833 році він вирішив збудувати у Львові театр, який би став культурним центром Галичини. Для цього він вклав значну частину свого статку, навіть заклавши власні маєтки, щоб завершити будівництво. Завдяки його зусиллям театр став реальністю, а його ім’я назавжди увійшло в історію.
2. Третій за величиною театр Європи
На момент відкриття 28 березня 1842 року театр Скарбека був третім за розмірами театром у Європі, поступаючись лише міланському “Ла Скала” та дрезденському придворному театру. Споруда займала площу 95,45×76,25 метрів і могла вмістити 1460 глядачів, включно з 54 ложами. Оркестрова яма була розрахована на 40 музикантів, а глядацький зал мав форму підкови, що забезпечувало чудову акустику та огляд сцени.
Тадеуш Рибковський.Театр Скарбека
3. Фундамент на 16 тисячах дубових паль
Оскільки театр будувався на болотистій місцевості поблизу річки Полтви, для укріплення фундаменту довелося вбити в ґрунт близько 16 тисяч дубових паль. Ці колоди, привезені з маєтків Скарбека під Миколаєвом, були спеціально оброблені, щоб витримувати вологість. Саме завдяки цій інженерній майстерності будівля стоїть і досі, ставши однією з найдорожчих споруд Львова.
4. Урочисте відкриття двома виставами
Існує певна історична суперечка щодо того, яка саме вистава відкрила театр. Польські джерела стверджують, що це була комедія “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, друга дружина якого, Зофія Яблоновська, була коханою Скарбека. Натомість львівські історики наполягають, що першим твором стала п’єса “Життя як сон” австрійського драматурга Франца Грільпарцера. Можливо, обидві вистави йшли одна за одною, знаменуючи початок театрального життя.
Театр графа Скарбека у Львові. Фото кінця ХІХ століття
5. Театр як комерційний проєкт
Скарбек задумав театр не лише як культурний осередок, а й як прибутковий бізнес. Будівля була спроєктована так, щоб окрім театральної зали (10 тис. м²), решта площі (7,5 тис. м²) відводилася під крамниці, кав’ярні, салони та навіть житло для акторів. Завдяки цьому театр звільнявся від податків на 50 років, що зробило його фінансово успішним проєктом.
6. Зіркові гості на сцені
За свою історію театр Скарбека приймав видатних митців. На його сцені виступали Сара Бернар, Лесь Курбас, Панас Саксаганський, Ніколо Паганіні, Ференц Ліст та багато інших. Ці імена підкреслюють статус театру як одного з провідних культурних центрів Європи XIX століття.
Театр Скарбека (сучасний Театр ім. Марії Заньковецької). Зображення ХІХ ст.
7. Театр і Галицький сейм
До побудови окремої споруди Галицького сейму (нині головний корпус Львівського університету) парламентарі Галичини часто орендували приміщення театру для своїх засідань. Цей факт свідчить про багатофункціональність будівлі та її значення для громадського життя міста.
8. Зміна призначення
Після смерті Скарбека у 1848 році театр поступово втрачав своє первинне значення. У 1892 році він припинив функціонувати як театральна сцена. З 1900 до 1939 року тут розміщувалася філармонія, а згодом — кінотеатр. Лише у 1944 році, коли до Львова переїхала трупа Марії Заньковецької, будівля знову стала театром, отримавши сучасну назву.
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
9. Архітектурний стиль класицизму
Театр спроєктували архітектори Йоган Зальцман і Людвіг Піхль у стилі класицизму, що вирізняється строгістю форм, симетрією та гармонією пропорцій. Фасад будівлі прикрашений колонами та декоративними елементами, які надають їй величного вигляду. Цей стиль був популярним у Європі того часу, відображаючи ідеали просвітництва.
10. Любовна історія Скарбека
Особисте життя Станіслава Скарбека додало театру романтичного ореолу. Під час балу на відкритті театру граф закохався у юну Софію Яблоновську. Вони одружилися, але шлюб не був щасливим і завершився розлученням. Цікаво, що після цього Скарбек підтримував дружні стосунки з другим чоловіком Софії, Олександром Фредром, чиї п’єси часто ставилися в театрі.
Фрагмент Міського театру та Театру Скарбека
Театр Станіслава Скарбека — це не просто архітектурна пам’ятка, а символ епохи, в якій переплелися амбіції, мистецтво та інновації. Від сміливого задуму графа до виступів світових зірок, від інженерних чудес до комерційного успіху — кожен факт його історії вражає. Сьогодні театр імені Марії Заньковецької продовжує традиції, закладені Скарбеком, залишаючись осередком української культури. Ця споруда нагадує нам, що великі мрії, підкріплені наполегливістю, можуть залишити слід на століття.
Президент України Володимир Зеленський підписав указ про відзначення державними нагородами з нагоди Міжнародного дня театру. У списку нагороджених – 11 солістів та акторів львівських театрів.
Відповідно до указу від 27 березня, звання «Заслужений артист України» присвоєно 11 львів’янам:
Бережанському Тарасу Григоровичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Березі Миколі Мечиславовичу – провідному майстру сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Ворочеку Максиму Сергійовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Зборовській Людмилі Василівні – актрисі Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки»,
Марусенку Арсену Володимировичу – артистові балету – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Міхневичу Ігорю Львовичу – солістові опери Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Онещак Марії Богданівні – провідному майстрові сцени Львівського академічного молодіжного театру імені Леся Курбаса,
Фроловій Тетяні Володимирівні – артистці драми Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки,
Цвєтінській Маріанні Сергіївні – солістці опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шевчуку Юрію Аркадійовичу – солістові опери – провідному майстру сцени Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької,
Шумейко Марії Григорівні – артистці драми Державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».
Державні нагороди присвоєно «за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, вагомі творчі здобутки і високу професійну майстерність».
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
26 березня відбулася унікальна історична подія ― до Архикатедрального Собору святого Юрія у Львові повернули реліквію, яку багато років вважали втраченою ― крісло Митрополита Андрея. Його вдалося віднайти і повернути завдяки зусиллям наших військових і духовенства. Про це повідомила Львівська архиєпархія УГКЦ.
Старший пастор протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко розповів про шлях цієї реліквії додому.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
― Це вдалося зробити зокрема й завдяки зусиллям нашого капелана Руслана, який служив у Третьому інтернаціональному легіоні. Разом із побратимами він допоміг повернути крісло митрополита Андрея Шептицького. Слід підкреслити, що цей капелан п’ять років тому виїхав до Барселони, але з початком повномасштабного вторгнення росії повернувся в Україну та став до лав захисників. Він брав участь у боях на Харківщині, Сумщині, Курщині. Нещодавно капелан отримав поранення і проходить лікування в Барселоні, проте зв’язок із побратимами він не втрачає.
Львівський митрополит УГКЦ Ігор Возьняк і пастор львівської протестантської громади «Гетсиманія» Валерій Марченко, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Під час визволення окупованих територій Харківщини і Сумщини, поблизу Курщини, військові знайшли старовинне крісло у реставратора, який розповів його історію. Як стверджує пан Валерій, у 1980-х роках митрополит російської православної церкви Никодим Руснак незаконно вивіз цю реліквію зі Львова. У 1983 році він став архиєпископом, а з 1985 по 1989 рік – митрополитом Львівським. Перед від’їздом із митрополичих палат він вивіз багато речей, серед яких і це крісло.
Вкрадене крісло Митрополита Андрея Шептицького, фото Львівської архиєпархії УГКЦ
Із Харківщини (поблизу Курщини) крісло привезли українські військові. Завдяки контактам із легіоном і його лейтенантом Юрієм цю реліквію вдалося повернути в Україну. Воно потребує реставрації та відновлення втрачених деталей.
Митрополит і Архєпископ Львівський Ігор підтвердив автентичність знахідки та її зв’язок із Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Тепер духовенство разом із істориками та меценатами вирішуватиме питання реставрації й збору коштів. Попередньо планують передати крісло до Музею Митрополита Андрея Шептицького.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Богохульство, чаклунство, зв’язок із потойбічними силами у середньовічні часи були найстрашнішими злочинами, утім, незважаючи на це, не бракувало охочих, зокрема й у Львові, поспілкуватися з нечистим. Історичні документи безсторонньо фіксують такі факти. Так, 1572 року на передміському цвинтарі церкви Воздвиження Чесного Хреста неподалік Краківської брами (стояла на сучасній площа Різні), яка ще два з половиною століття тому стояла на нинішньому перетині вулиць Краківської і Лесі Українки, поховали одну передмістянку. Впродовж наступних днів після похорону несподівано померло декілька людей, які мешкали неподалік церкви.
Краківська брама. Малюнок Єжего Глоговського. 1910 рік. Фото Вікіпедії
Серед львів’ян ширився поголос, що начебто причиною цього є власне ця похована жінка, Після того, як могилу розкопали, найгірші припущення підтвердилися: покійна лежала в труні, закусивши в зубах кінчик своєї зав’язаної під підборіддям хустки, хоча, коли її ховали, ніхто нічого підозрілого не бачив. За порадами львівських екзорцистів померлу поклали обличчям донизу і, відрубавши голову, знову закопали. Після такої процедури пошесть навколо церкви припинилась.
А 1641 року в нашому місті сталася насправді надзвичайна подія – кримінальний суд Львова звинуватив у богохульстві ченця Альберта Віроземського, який уклавши з дияволом угоду, віддав спокусникові свою душу разом із тілом. У матеріалах судової справи йшлося, що це найганебніший людський вчинок за всю історію міста.
Гравюра монастиря та костелу Бернардинів. Гравюра комплексу Карла Ауера. 1830—1840-ві роки XIX ст. Фото Вікіпедії
Почалося все з того, що Віроземський, який мешкав у Бернардинському монастирі, маючи намір стати ченцем, викрав у настоятеля печатку і підробив документ, нібито він є священником ордену і може давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Фальшивий священнослужитель почав їздити селами навколо Львова, відправляти служби і, звісно, отримувати за це гроші.
Коли шахрая викрили, той одразу втік із монастиря, однак ченцям-бернардинам вдалося його схопити і посадити до монастирського підземелля. Найсуворішим покаранням, яке міг застосувати до ошуканця церковний суд, було позбавлення прав і привілеїв духовного сану, але річ була у тім, що Віроземський, не отримавши ще духовного сану, вважався людиною світською. А це виявилося для нього вкрай небезпечною обставиною, тому що за такі речі світський лавничий суд мав засудити його до страти.
Львів на гравюрі1772 року. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Жадоба до життя у грішного Альберта була такою сильною, що він вирішив укласти цирограф, тобто контракт із дияволом про продаж своєї душі. У ті часи, тобто у XVI і XVII століттях, було написано багато праць про злих духів, зокрема про те, як їх викликати і як із ними боротись. Віроземського ж цікавило лише одне – як вийти на нечистого, аби укласти з ним договір.
Ганебний контракт був написаний на стіні в’язничної камери кров’ю грішника: «Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюся під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюся Бога і Матері Божої і віддаюся під владу усім дияволам, зобов’язуюся їм служити та їх прославляти, а вони повинні мені давати усе, що я потребую. Прошу звільнити мене з в’язниці цієї ж ночі. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці». Згодом на судовому засіданні Віроземський докладно описав цього таємничого Вегліка, посередника нечистого, який мав вигляд молодого привабливого хлопця і проходив до нього просто крізь стіну камери.
Коли наглядачі виявили на тюремній стіні цирограф, це їх так шокувало, що у них навіть не виникло жодного сумніву щодо диявольського сліду у цій справі. Тому Віроземського прискіпливо оглянули і зафіксували на його пальці ранку, з якої той виточував кров для написання своєї угоди з дияволом.
Після тривалого вивчення цієї справи суд визнав Альберта Віроземського винним у підробці документів та богохульстві. Вирок був однозначний – спалення, отож сподівання грішника на диявола виявилися марними.
У другій половині XVII століття у Львові був зафіксований страшний злочин, пов’язаний із релігійним фанатизмом. Фактично йшлося про першого в нашому місті справжнього серійного вбивцю. Єврей із Краківського передмістя, прозваний за свою кремезність Бером (тобто ведмедем), нападав на своїх жертв неподалік Єзуїтської хвіртки. Тіла вбитих Бер ховав у напівзруйнованому будинку під міським муром. Упійманий на гарячому, вбивця визнав, що мордував християн через релігійну нетерпимість. Стратили Бера 1671 року.
Різновидом святотатства у давньому Львові вважалося і святокрадство. 1641 року вихрещений єврей на ім’я Матеуш обікрав костел монастиря Святого Станіслава, який колись розташовувався між сучасними вулицями Фурманською і Тиктора. У монастирі був притулок для прокажених, тому львів’яни охоче офірували гроші і коштовності на його розбудову. Злодій викрав із костелу золоту дароносицю і встиг продати крадене якомусь Борухові, який після цього миттєво зник із міста. А самому святокрадцеві не поталанило – за вироком міського суду його спалили. До того ж єврейська громада міста мусила виплатити містові дві тисячі золотих компенсації за негідний учинок свого члена.
Утім не всі випадки крадіжок із храмів розглядалися як святотатство. 1628 року на сходах Ратуші міські слуги відшмагали якогось шевця, який вкрав із православної церкви «книги, у срібло оправлені». Вочевидь цей злочин був потрактований як звичайна крадіжка, тому й покарання не було занадто суворим.
Крадіжки із храмів траплялися у Львові й пізніше. Після наполеонівських війн австрійський уряд, рятуючи занепалу економіку, почав вилучати з обігу срібні монети, замінюючи їх на паперові гроші, які згодом несподівано девальвували. На це відгукнувся дотепний і цинічний львівський злодій. Обікравши один із костелів, він на місці злочину залишив напис: «Цісар при Сонці, я при Місяцеві», що неоднозначно натякало на спільну з ясновельможним цісарем діяльність, яка полягала у вилученні для власних потреб церковного срібла.
Не бракувало у Львові також і святотатців, які наважувалися плюндрувати святі символи. У цьому стосунку характерною є історія каплиці Личаківської Божої Матері. Приблизно від другої половини XVIII століття при Личаківській дорозі стояла фігура Матері Божої. Одного разу якийсь австрійський урядовець, проїжджаючи повз фігуру ввечері, зачепив її коляскою і зламав вісь. Наступного дня розлючений чиновник наказав розібрати фігуру і кинути її під паркан. Невдовзі він осліп. Через деякий час коштом доброчинців тут була зведена гарна каплиця, яку вже вдруге 1959 року у рамках так званої хрущовської кампанії боротьби з релігією знищили радянські вандали. 1998 року каплицю відновили, зберігаючи її давній вигляд.
Церква Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Один із найчудовіших львівських храмів – церква Святих Ольги та Єлизавети – була зведена 1911 року у неоготичному стилі. При будівництві храму у фундамент замурували капсулу з пам’ятним актом, де було занотовано, що «цей дар Богові буде нездоланною фортецею віри і духу народу». З приходом до Львова тоталітарної московської влади у червні 1946 року храм закрили. Чудова пам’ятка минулого з роками нищилася. Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, бо сонце туди не діставало. Сповідальні були розламані, дерев’яні ажурні ґрати вирвані з м’ясом, на кам’яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів із відбитими носами й крильцями. На хорах були звалені в купу зім’яті свинцеві органні труби.
Пізніше, у 1970-х роках, тут зберігали цемент і крейду. Костел перетворили на склад, і лише старі бабці польки, котрі навколішки молилися на широких сходах головного входу і букетики квітів, якими вони прикрашали замкнені вхідні двері, нагадували про те, що це Божий храм.
З цим храмом пов’язана ганебна й трагічна історія святотатства. Безбожній радянській владі дуже муляв очі хрест на найвищій (85 метрів) рукотворній точці міста, і партійні керівники вирішили його спиляти. Є декілька версій про те, хто ж був цей хрестоламець, який зважився на грішний вчинок. Одні говорили, що це був син першого секретаря львівського міськкому компартії, інші – ув’язнений, якого пообіцяли за це достроково випустити на волю, треті казали, що це був досвідчений альпініст із такелажним оснащенням.
В одну з ночей 1962 року грішник поліз центральною вежею храму догори, розраховуючи завершити свою чорну справу до світанку, щоб його не бачили люди. Осідлавши найвищий шпиль, він почав пиляти хрест. Майже під самими зірками, над залитим місячним сяйвом дахом костелу, всім тілом припавши до холодного металу хреста – що думав і відчував цей чоловік?..
Вул. Бандери поблизу церкви Святих Ольги та Єлизавети. Фото Facebook/Мандрівки старим кордоном
Робота виявилися не з легких. До світанку вдалося просунутись ледь наполовину. Почали ходити трамваї. З вокзалу потягнулася незліченна юрба робітників, які доїжджали до міста зі сіл на дизелях та електричках. Багато людей ішло через площу на роботу на завод «Електрон». До восьмої ранку площу загатив натовп людей, які посилали прокльони нечестивцеві. Гіпноз юрби зненацька перевершив критичну масу, величезний хрест надломився, і скинув додолу хрестоламця. Більшість львів’ян були переконані, що хрест впав разом із грішником, утім насправді виявилося, що хрест просто загнувся донизу, а 1994 року його випрямили.
Наступним кроком безбожної влади восени того ж 1962 року було знищення ще одного хреста, який стояв перед храмом. Міськвиконком на цьому не зупинився і виношував два варварські проєкти: розвалити костел на шматки і вивезти за місто або відреставрувати і перепрофілювати на якийсь палац культури чи планетарій. Перше, як підрахували, коштувало два мільйони рублів, друге – приблизно чотири. На щастя, грошей у міста не виявилося ані на те, ані на інше.
У липні 1991 року храм передали греко-католицькій громаді, і після реставрацій 1990-х і 2000-х років він став одним із найгарніших храмів Львова.
У Львові на численні прохання слухачів оголосили про додатковий концерт «Наш Білозір – 70!» у Центрі Довженка на Сихові. Додатковий концерт відбудеться 3 травня о 19:00, повідомили організатор VINIL concert agency.
Спеціально для цього заходу підготували концертну програму з прекрасних пісень, які зберігають національний код українців. Зокрема, до програми концерту, присвяченого 70-річчю Ігоря Білозіра, увійдуть найулюбленіші пісні публіки – «Ніби вчора, рідна мамо», «Весільний марш», «Коханий», «Пшеничне перевесло», «Лицарі», «Мамина світлиця» та інші.
На сцені виступатимуть Оксана Білозір, культова «Ватра» та інші артисти.
«На жаль, життя композитора трагічно обірвалося в 45 років. Проте культурне надбання, яке залишив по собі Ігор Білозір, продовжує жити. На честь композитора названа вулиця у Львові, а 2025 рік на Львівщині проголошено Роком Ігоря Білозіра», – нагадують організатори VINIL concert agency.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...
