Голова Львівської ОВА Максим Козицький звернувся до Львівської міської ради з пропозицією перейменувати вулицю Винниченка, на якій розташована будівля адміністрації.
«Звертаюся з такою пропозицією до Львівської міської ради як львів’янин та очільник Львівської ОВА. Відповідно до чинного законодавства, саме орган місцевого самоврядування має такі повноваження.
А тепер – про причини. Завдяки нам з вами, Львівщина – перша область в Україні, яка очистилася від пам’ятників окупаційній радянській армії. У термін дії відповідного закону ми перейменували понад 250 вулиць, а до того – самі громади дали нові назви кільком тисячам топонімів.
Винниченко – історична постать, яка не підпала під декомунізацію, адже досі не внесена в перелік перейменувань Українського інституту національної пам’яті. Однак, багато істориків наголошують, що він прихильник автономії України у складі росії, критикував політиків-самостійників, зокрема Миколу Міхновського.
Микола Міхновський. Світлина опублікована у книзі: Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово. – Київ: Генеза, 2006. – С. 298.
Неодноразово конфліктував зі Симоном Петлюрою щодо самостійництва, був відвертим противником створення української армії, був переконаним комуністом, і навіть організував у Відні закордонну групу українських комуністів, після того, як більшовики окупували Україну, активно співпрацював з московською владою, навіть будучи за кордоном, його утопічні заклики до московської влади щодо українізації та літературний спадок є неспівставними з тією шкодою, якої він заподіяв українській державності в період Перших Визвольних Змагань.
Топоніми – це частина інформаційної безпеки держави, це ідеологічні маркери, на яких виростають наші діти. Допускати далі існування тих, які вшановують ворогів української державності та колаборантів, ми не маємо права», – зазначив Максим Козицький.
Очільник області також закликав громадськість долучитися до обговорення нової назви. На його думку, вулиця має вшановувати особу або подію, яка символізує державність і ключові цінності для України та українців.
Коли я був молодим і красивим, мені подобалося бавитися в альфонса. Робилося це так. Сидимо в компанії у кнайпі, і коли настає та хвилина, яку не всі любили, бо треба врешті розрахуватися, моя дівчина платила за нас обох. Оскільки це траплялося не раз і не два, в декого з кумплів виникала тиха заздрість, і вони мене діймали питанням: «Де ти їх береш? Чому вони всі за тебе платять?».
Я робив загадкову міну і плів якусь дурню: мовляв, зустрічаюся лише з багатійками— згадує письменник Юрій Винничук на сторінках видання ZBRUC.
Зрештою, це не відбігало далеко від правди, бо й такі в мене були: наприклад, онука генерала, для якого я писав його ж таки мемуари, або донька судді. Однак правда була інша. Я наперед вручав дівчині гроші, й вона ними розраховувалася.
А одного разу мені навіть довелося попрацювати сутенером, про що ви, мабуть, уже давно прочитали в «Дівах ночі».
Юрій Винничук
Отже, сьогоднішня тема «альфонси і сутенери старого Львова» у моєму викладі не видасться вам надуманою.
Львів тут нічим не вирізнявся від великих європейських міст. Різниця полягала лише в тому, що в європейських містах сутенер мав свою назву: в Берліні звався Louis, у Відні – Strizzi, у Варшаві – Alfons, у Кракові – łazik (приблуда), хоча цей вираз мав ширше значення, бо стосувався і батярів.
На жаль, львівський балак не витворив для цієї бранжі спеціяльного прізвиська, тож будемо послуговуватися варшавським.
На відміну від повій нашого часу, в тому числі й політичних, усіх тих качків, синочків швидкохідної мами і корабельних сосон, матеріальне становище вуличних дівчат початку ХХ ст. було сумне і майже межувало зі злиднями. Головною причиною була конкуренція жінок, які займалися проституцією таємно, користувалися більшою популярністю та й коштували дорожче. Але інша причина полягала в легковажності самої повії, яка, заробивши навіть значнішу суму, не вміла нею розпорядитися, негайно викидаючи на шмаття, на забави і на посиденьки з коліжанками. Найбільшим, однак, лихом такої бідолахи був її коханець, зазвичай шубравець і безсовісний індивідуум, який жив лише з того, що його дівчина заробила.
Вулиця Сміла (тоді Рейтана), Львів, 1920-1930-ті рр.
У дуже рідкісних випадках єднало таку пару кохання. Зазвичай таким коханцем був вигнаний з роботи ремісник або каменяр, він чіплявся до повії як павук, висмоктував з неї кожен гріш, прирікаючи дівчину на злидні і голод. То були на рідкість мерзотні типи. Щоб мати контроль над заробітком своєї коханки, такий шелихвіст нічим більше не займався, а лише стежив за нею на відстані кількох кроків, терпляче чекав, поки вона підбере клієнта, і йшов за ними до готелю або до приватного помешкання, знову чекав на її повернення під брамою і, щойно з’являлася, забирав увесь її зарібок або більшу частину. На диво, дівчина, стероризована таким драбом, віддавала йому без опору зароблені гроші, задовольняючись лише тим, що він їй залишав.
Не раз коханець, запідозривши, що заробіток дівчини замалий з огляду на тривале перебування з клієнтом або замалий з огляду на заможний вигляд клієнта, тягнув її до найближчої брами і ретельно обшукував, чи не приховала вона гроші. Нещасні істоти і справді часто дуже ховали корону або пару шісток (за Польщі злоті) перед тим, як покинути клієнта, у своїх черевиках, у волоссі, в парасолі або в нижніх фальбантах спідниці, щоб бодай цю дрібну квоту врятувати від жадібного коханця. Але їм в цьому рідко щастило, хіба що вдавалися до хитрощів і, виходячи, ховали гроші під сходами або в темному куті в сінях, присипавши сміттям, щоб чужий не побачив і не підібрав. А пізніше, коли вислизала з-під пильного ока коханця, який нарешті пішов пропивати її зарібок, поверталася на те місце і забирала врятовані гроші.
Вулиця Дудаєва (тоді Зиморовича). Львів, 1920-1930-ті рр.
Один сутенер у 1910 році підшукав собі таких двох вуличних дівчат, які заробляли на нього стільки, що міг завжди елегантно вдягатися, гоститися в першорядних цукернях і рестораціях, навіть влитися в товариство золотої молоді, тоді як обидві його невільниці, обдерті і голодні, сновигали вулицями Львова, щоб якнайбільше заробити і якнайбільше віддати своєму коханцеві грошей. Однак він попався, коли спробував вкрасти срібну дзиґарничку, і опинився в цюпі.
Коли дівчина врешті починала опиратися захцянкам негідника, тоді той спочатку погрозами, а потім силою намагався видерти її заробіток. А коли й силою небагато міг добитися, бо дівчина за будь-яку ціну прагнула позбутися цієї залежності і ненаситної жадібності, то вдавався до терору, який майже завжди виявлявся ефективним. Терор полягав у тому, що коханець починав переслідувати бідну дівчину, приходив до її помешкання, зчиняв скандали, аж поки господиня не відмовить їй у винайманні кімнати. Окрім того, під час її прогулянок «за хлібом» не відступав ані на крок, не дозволяв наблизитися до неї жодному чоловікові, а коли все ж знаходився такий спраглий аматор любощів, що не зважав на колишнього коханця і таки забирав дівчину, то лякав його, що вона тяжкохвора, а коли й це не помагало, влаштовував гучний скандал просто на вулиці.
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
Звісно, що в таких умовах заробіток для дівчини ставав неможливим, вона втрачала своїх клієнтів, нові її боялися, і вона змушена була знову скоритися тиранії коханця, посвятивши йому свої сили і здоров’я.
У газети «Kurier Poski» 1911 р. природно виникло запитання, чому вуличні дівчата, піддаючись насиллю, все ж таки погоджувалися на коханців і на всі фатальні для них наслідки? А виявилося все дуже просто: «Повія, вилучена з людського товариства, поневіряючись морально і фізично, відчуває нагальну потребу мати при собі когось, кому зможе звіряти свої смутки і життєві прикрощі, в кому мала б приятеля і повіреного для свого щирого серця.
Адже повія у всіх чоловіках, яким віддається, бачить тільки хтивого самця, який, задовольнивши свої інстинкти, відразу відчуває до неї огиду. Вона з такими чоловіками не почувається жінкою, її з ними нічого не пов’язує. Вона для них лише статевий орган, який тамує їхню хіть. А відтак вона відчуває біля себе страшну порожнечу і старається заповнити її дружбою і взаєминами бодай з так негідником, який не має на думці винятково фізичного оволодіння нею, а, заплативши, потім кидає, як огризок. Адже він цілими годинами і на вулиці, і вдома, і в шинку дотримує їй товариства».
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
Так, бували у повії такі світлі хвилини, коли коханець брав її під руку і виводив на прогулянку, могли і на корзо прогулятися, і до каварні чи цукерні зайти, бо ж їй самій це зробити неможливо. І таким чином вона бодай на певний час опинялася серед нормальних людей. Особливо полюбляли повії масковані бали – отам то вони вже мали де розгорнутися і зіграти роль порядної кобіти, яка лише під впливом алкоголю дозволила собі трішки розслабитися.
Повія, знімаючи помешкання, не посвячувала господарів у таємниці свого фаху. Тому й тут коханець ставав у пригоді, вдаючи нареченого. Ще одна особливість такого коханця полягала в тому, що він розмовляв з повією про все, що завгодно, а на сексуальні теми дуже рідко, хіба в особливих випадках, на противагу інших чоловіків, які з повією просто не вміють ні про що інше розмовляти, окрім як про секс.
Отже, нічого дивного, що дівчина, яка вже до сексуальних тем відчувала огиду, линула тілом і душею до хлопа, який поводився з нею по-колєжанськи, по-дружньому, який хоч і мав її за джерело фінансової експлуатації, але не мав її за статевий орган. Такий коханець вважав її рівною собі з точки зору товариської і моральної, а відповідно до того і трактував.
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
«В його присутності вона почувалася людиною, а в присутності інших – майже твариною, – пояснював у 1921 р. інспектор львівської поліції Валєріян Вільчиньсикий. – Навіть якщо клієнтом виявлявся елегантний, вродливий молодик, якому б з розкішшю віддалася кожна жінка з найкращого товариства, яка не мала б цілковитої нехоті до позашлюбних взаємин, то повії на його вроду начхати, у неї лише одне прагнення: якнайскоріше вирватися з його обіймів, отримати вигідну платню і побігти до свого коханого плюгавця, який стовбичить на вулиці, щоб віддати йому свій заробіток і себе саму».
Та не лише моральні і сердечні вузли поєднували повію з її альфонсом. Вулична повія наражалася на різні прикрощі в стосунках з поліцією, з клієнтами і з різною голотою, яка теж чигала на неї і на її заробіток. Виступати на її захист, боронити і мстити кривди, яких вона зазнала, і було обов’язком такого альфонса, а цим і пояснюються його матеріальні претензії.
Альфонс забирає в повії її заробіток. (Ілюстрація з випадку на вулиці Яблоновських)
«Якщо дві повії посваряться, й одна другу важко образить, тоді ображена скаржиться своєму альфонсові, вимагаючи, щоб той відлупцював її суперницю, – продовжував пан інспектор. – А він це сумлінно і з натхненням виконує. Звісно, що побита звертається тоді зі скаргою до свого коханця, і той шукає відплати на винуватцеві і на другій повії. Таким чином зав’язується довгий ряд заплутаних ситуацій і бійок на кулаки і ножі».
Адже бували також кровопролитні бійки за здобуття собі дівчини, за рахунок якої можна гарно жити.
А мистецтво битися на ножах потребувало відповідної школи. Кожен альфонс мусив у цьому бути майстром – ножівником. Все робилося блискавично. Бійці скидали маринарки з правої руки і намотували на ліву руку, яка залишалася в рукаві. Такий рукав мав зсередини вшиту вигнуту на розмір руки дикту або бляху. Ліву руку бійці виставляли вперед і використовували її як щит. А правою робили звабні рухи, водночас стрибаючи то вперед, то назад, то вбік, при цьому не зводячи очей з правиці суперника.
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
З яким же замилуванням стежили повії за такими двобоями! А потім, по всьому, зализували рани і голубили свого героя. Не має значення, виграв він чи програв – він для неї залишався героєм.
Альфонс боронив також коханку від експлуатації хазяями, які намагалися обдерти її до останнього гроша, від здирства шимона – сторожа камениці, який брав оплату за те, що після десятої вечора замикав браму, але вважав, що «шльондра повинна дупеля (подвійно) заплатити», і перед багатьма іншими вампірами, які звикли будь-яким способом видирати дівчині її заробіток.
Та найважливіше завдання випадало альфонсові, коли таку дівчину за скандал, що зчинився на вулиці, або за вештання хоче заарештувати поліцай. Тоді альфонс перешкоджав арешту, полегшував їй втечу і сам часто падав жертвою свого обов’язку, будучи затриманим і звинуваченим у перешкоджанні службової діяльності, за що чекала його сувора кара.
Панорама Львова, 1920-1930-ті рр.
До обов’язків альфонса належало також пам’ятати про свою коханку, коли та опиниться в лікарні. Він тоді мусив подбати для неї про кращу їжу, про постачання найсвіжіших новин з кола її знайомих, нарешті йому було доручено опіку над скринею з речами, яку повія на час хвороби залишала у своїх господарів. З цих обов’язків альфонс звик вивільнятися доволі спритно. Якщо його коханку забрали до лікарні на довший час, він, не звикнувши до роботи, швиденько роззирався за другою, забираючи нерідко у хворої її гардероб на подарунок для своєї нової Дульсинеї. Сцени, які розігрувалися, коли така дівчина залишала лікарню і бачила, які зміни сталися під час її хвороби, ставали поживою бульварної преси.
Деякі повії, потрапивши до лікарні з венеричною хворобою, діяли хитріше. Бажаючи запобігти неминучій трагедії, передусім доносили на свого коханця в поліцію, що він також хворий (що зазвичай часто бувало), а тоді поліцай затримував такого пана і провадив до санітарного офісу, там його бадали і в разі потреби клали до лікарні. Таким фортелем дівчина вирішувала три речі: запобігала тому, щоб її альфонс підшукав собі на час її хвороби іншу коханку, захищала свої речі перед продажем і, нарешті, добивалася, що її коханець опинявся біля неї, і вона могла собі з ним частіше спілкуватися, бо чоловічий і жіночий відділ венеричних хвороб містилися в одній лікарняній будівлі.
Панорама Львова, 1926-1932 рр.
До найризикованіших обов’язків альфонса була «дискусія з клієнтом». Справа в тому, що чимало клієнтів намагалися таку дівчину використати, тримаючи її по кілька годин або й усю ніч у себе, а платили одну корону за Австрії, або кілька золотих за Польщі, або взагалі нічого. Якщо дівчина бачила, що клієнт зацікавлений в тому, щоб сусіди не довідалися, що він водить до себе повій, то у разі обрахунку погрожувала скандалом. І така погроза мала успіх.
Бували випадки, що повія подавала на клієнта скаргу інспекційному комісарові, а той мусив ухвалювати вирок, якою повинна бути оплата за любовні послуги. Тоді на комісаріяті відбувалася неймовірно гумористична сцена, бо обидві сторони наводили на свій захист аргументи й обставини, від яких у порядних людей вуха в’янули. А пан комісар мусив бути справжнім Соломоном, бо повії не посідали жодної законом гарантованої такси за обслугу клієнта.
Правда, такі випадки траплялися рідко, бо й сама повія, уникаючи зазвичай стосунків з поліцією як вогню, боялася подібного суду і воліла нераз дозволити себе скривдити, ніж правуватися з трибуналом на Коллонтая.
Львів на фото 1926-1932 рр.
І коли ми співаємо: «На вулиці Коллонтая Била баба поліцая. Раз го в дупу, раз го в яя – Так ся лупит поліцая», – то треба розуміти, що та баба була не просто баба, а повія!
А коли клієнтові була байдужа думка сусідів, і він викидав повію, яка зробила йому зауваження про недоплату, за двері, то міг надавати їй ляпасів, якщо вона скандалила. От у таких випадках втручався альфонс, який приходив до помешкання скупого адоніса і вчиняв авантуру, обзиваючи його останніми словами. Дати йому ради, як з повією, клієнт рідко коли міг, бо у відповідь дістав би ножем у живіт. А якщо клієнт і справді не мав грошей, альфонс так просто не відчіплявся і далі його переслідував.
У 1911 році в брамі готелю на вулиці Різницькій напав такий здоровило на студента, який виходив з дівчиною, і, побивши його, забрав у нього всю доволі чималу готівку.
Львівські альфонси були для місцевої поліції небезпечніші від фахових злочинців. Альфонс, захищаючи коханку від загрози арешту, мусив стати з ножем в руці і ризикнути кількома місяцями криміналу, бо тільки такого коханця дівчина цінила, тільки такому дозволяла використовувати себе і тиранити.
Центр Львова, 1920-ті.
А на самій верховині ієрархії альфонсів були королі, хоч і не короновані ніким, але їхні імена озвучувала преса. Так 23 березня 1928 р. «функціонери санітарно-звичаєвої бригади арештували Лейзора Фрехтера, прозваного “королем львівських альфонсів”». А ще одного такого короля Ізя Гааса вдалося депортувати у 1928 р. аж з Буенос-Айреса, де він організував бізнес, залучивши до нього свою дружину в ролі повії.
Преса замислювалася, чи є якась рада на альфонсів, але відповідь поліції розчаровувала: навіть якби їх усіх взяти під ключ, на їхньому місці вигулькнуть нові. І що цікаво, «пропозиція альфонсів у Львові більша, ніж їхня потреба», – констатував пан інспектор.
І не помилився. Маємо пів парламенту того добра, кількість яких ніколи не вичерпається, доки є такі дурні, як ми, що готові їм платити зі своєї кишені.
24 квітня о 19:00 у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика відбудеться особливий музичний вечір – пісенні вечорниці «Любовні і жартівливі – шлягери п’яти століть» у виконанні Національної хорової капели «Дударик».
“Любов, якою наповнені ці пісні, — настільки красива, сильна й безоглядна, що виходить за межі можливого й допустимого. Сумних пісень не буде — тільки хепі-енд. А жартувати українці вміли й любили, мабуть, із правіку. «Чорна кура, кура-шабатура», «Та продала дівчина курку»… «Косив батько, косив я» — це вже про солов’я. «А вже з тої криниченьки орли воду п’ють», «У темну нічку в убочи, сова гукала поночи», а про сокола — то ще сто снопів пісень.
І ще — ми постаралися зібрати по одному твору з усіх куточків України. Буде нереально цікаво! Ці та багато інших пісень — у нашому концерті любовних і жартівливих пісень. Лише один концерт у Львові, тож не пропустіть!” – запрошують у «Дударику».
Пісні, які пролунають цього вечора, — це не просто ноти чи композиції, це справжні історії. Історії кохання, сміху, життя та народу. Вони про соколів і солов’їв, криниченьки і курчат й кохання без меж. Пісні, що виходять за межі можливого — настільки вони сильні, щирі й справжні, зазначають організатори.
Цей міжнародний конкурс об’єднує учасниць з усього світу навколо теми екологічної свідомості та сталого розвитку. Переможниця стане пані послом доброї волі ООН з питань довкілля.
Єлизавета Адамська
“Наша землячка вже п’ять років є учасницею Young European Ambassadors, ініціювала проєкти з екофемінізму, сталих звичок, а також створила екологічну гру для дітей з порушенням зору”, – зазначив він.
Єлизавета Адамська вийде на сцену у витонченій сукні в синьо-золотих кольорах, оздобленій цитатами з поезій Ліни Костенко, Сосюри, Рильського, Стуса та інших українських класиків.
Щороку на ринку з’являються десятки нових компаній — і конкуренція лише продовжує зростати. Саме тому кожен бізнес шукає способи виділитися, запам’ятатися потенційним клієнтам та знайти власну цільову аудиторію.
Один з ефективних способів просування — нанесення логотипу на пляшку, яке можна замовити на сайті компанії VIP-Print.
Особливості створення дизайну для брендованих пляшок
Щоб рекламний інструмент працював на благо вашого бізнесу, перед замовленням партії важливо розробити якісний макет. Для цього звертайте увагу на:
простоту й чіткість логотипа — важливо, щоби він добре читався, тому не варто перевантажувати виріб зайвими елементами або складними деталями;
правильне розміщення — розмір зображення має бути пропорційним, але водночас помітним здалеку, тому краще за все розташовувати його по центру пляшки або на боковій частині;
колірну гаму — вона має відповідати корпоративним кольорам вашої компанії або створювати певні емоційні асоціації з вашим брендом;
додаткові елементи — на пляшці можна розмістити мотивуючі цитати, слогани або навіть ініціали ваших клієнтів чи співробітників залежно від потреби та мети.
Важливу роль відіграє й матеріал пляшки. Наприклад, пластикові вироби зазвичай мають гладку поверхню, що дає змогу наносити яскраві і детальні зображення. А ось металеві аксесуари виглядають більш елегантно разом із гравіюваннями.
Чому пляшки для води з логотипом — це ідеальне рішення для вашого бізнесу?
Щоб зрозуміти, чи допоможуть вироби в просуванні бренду, передусім варто звернути увагу на нішу, у якій ви працюєте. Найбільший попит цей варіант має серед власників компаній, що пов’язані зі світом спорту — виробників спортивного харчування або органічних продуктів, спортзалів, фітнес-центрів.
Пляшки для води чудово підходять для подарунків клієнтам або для роздачі на змаганнях, марафонах чи семінарах. Вони допомагають підкреслити цінності компанії та привернути увагу до здорового способу життя.
Таке рішення також популярне серед екологічних брендів, які активно пропагують свідоме споживання і турботу про природу. Багаторазові пляшки роздають під час акцій та мітингів.
Проте суворих обмежень щодо сфери використання таких аксесуарів немає. Часто бренди купують їх із метою використання в якості корпоративних подарунків. Брендовані вироби приваблюють своєю практичністю, тому їх нерідко додають до подарункових наборів на свята, дні народження або в рамках програм лояльності.
Пам’ятайте, що правильно підібраний дизайн допоможе привернути увагу до вашої компанії та зміцнити її позиції на ринку. Головне — віддавати перевагу якісній продукції від перевірених виробників.
Саме таку репутацію має компанія VIP-Print: в асортименті представлені пластикові та металеві пляшки, а також нестандартні варіанти — із зовнішньою поверхнею зі скла, тритану, гуми та замінника шкіри. Фахівці допоможуть підібрати оптимальний спосіб нанесення зображення з урахуванням обсягу партії та складності дизайну.
Сьогодні відійшов у вічність багаторічний головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького Ігор Хомин. Про це повідомили на сторінці галереї.
“Його мудрість і відданість справі були прикладом для багатьох поколінь музейників. Ця втрата залишає глибокий слід у серцях усіх, хто мав честь працювати поруч.Дякуємо за все, пане Ігорю. Світла і вічна пам’ять…” – йдеться у повідомленні колеги музейника.
У фахових судженнях про творчий доробок Галини Новаківської (1923 – 2018) немає особливих кваліфікаційних розбіжностей. Кожен з авторів статей про малярство цієї визначної мисткині – Богдан Стебельський, Дарія Даревич, Христина Велигорська-Сеньків, Олександра Дяченко-Кочман, Павло Лопата чи інші мистецтвознавці, як і практикуючі художники, – звертали увагу на пристрасно-емоційну природу її темпераменту, що розкривалася у мові експресивного письма з домінуючою увагою до кольору.
Натомість більшість оцінок малярського хисту авторки робилося на вибірковому матеріалі загальних або персональних виставок з окремих періодів (від кінця 1950-х років до завершення життєвого шляху) та не охоплювала різних граней її таланту.
Галина Новаківська
Коли б не сама пристрасть до малювання, у Галини Новаківської міг би залишатися час для написання детальних споминів чи щоденників. А згадати про що було би, зважаючи на сукупність обставин, які довелося здолати їй під час і після Другої світової війни. Натомість завше віддавала перевагу творчості, а в ній – непізнаним глибинам чуттєвості, і це теж стало важливою рисою її характеру.
Народилася Галина Новаківська 4 квітня 1923 року у м. Перемишль (Друга Річ-Посполита) в сім’ї українського адвоката Олександра та Емілії Молодецьких. Про час перебування у цьому місті, багатому на національне громадсько-культурне життя художниця так і не залишила свідчень, з тієї причини, що дитячі та юнацькі роки провела вже у Кракові, де почала здобувати професійну мистецьку освіту.
Галина Новаківська. Емілія Молодецька, мати художниці. 1942. Олія
Першим закладом, де Галина Молодецька розпочала фахові студії, став Інститут пластичних мистецтв (Staatliche Kunstgewerbeschule – Instytut Sztuk Plastycznych) – реорганізована в перші роки німецької окупації славнозвісна Краківська академія мистецтв. Обрала спеціалізацію декоративного малярства, навчалася у класах Фридерика Паутча та Владислава Яроцького, польських «жанристів» академічної школи першої половини XX століття, авторів відомих живописних циклів гуцульської тематики.
Це перша важлива культурно-освітня локація, в якій формувалися погляди Галини Молодецької (в заміжжі – Новаківської) не лише на творчу методологію малярства, але й на комплекс українських національних вартостей. В аспекті професійних навиків їй пощастило зростати спільно в академічних аудиторіях з уродженцем Львова Тадеушем Бжозовським, однолітком з українсько-польської сім’ї Юрієм (Єжи) Новосільським, зорієнтованими на різні модерністські концепції мистецтва Францішком Буншем, Яніною Краупе, Єжи Скажинським, Яном Шанценбахом, Казімєжем Мікульським та іншими мистцями-початківцями, які стали носіями нових естетичних ідей у мистецтві вже повоєнної Польщі.
Галина Новаківська. Слово о полку Ігоревім. 1960-і рр. Олія
Саме в стінах Інституту пластичних мистецтв, що згодом знову став академією, у період Генерал-губернаторства – ситуативного адміністративно-територіального утворення воєнного часу – молода українка зуміла «зібрати» для майбутньої індивідуальної праці такий «букет» знань і формалістичного мислення, що в перспективі стало частиною її авторського стилю.
Лідером молодих мистців Кракова у цей час був Тадеуш Кантор, який шукав способів формування альтернативного щодо окупаційної влади середовища в так званому Підпільному незалежному театрі. Учасниками його була частина студентів Staatliche Kunstgewerbeschule, колег Галини Новаківської по навчанню [1]. Тоді ж проявився інтерес молодої мисткині до сценографії. В одній з публікацій про художницю, де містяться окремі біографічні відомості, подані автору безпосередньо нею самою, зазначається, що Г. Новаківська коротко працювала асистенткою режисера краківського Міського театру, але невдовзі переїхала до Львова, зблизившись з місцевими культурно-мистецькими колами. На той час, теж в умовах німецької окупації, тут функціонував, як Відділ культурної праці УЦК, Інститут Народної Творчості під керівництвом отця Северина Сапруна [2].
Галина Новаківська. Спомини… Лист додому з Канади. 1960-і рр.
При ІНТ були сформовані спеціалізовані кабінети, зокрема музичного, театрального, образотворчого мистецтва. Тут же ж був заснований Театр малих форм, згодом відомий за назвою «Веселий Львів». Активними учасниками подій, ініційованих ІНТ, були знані мистецькі постаті – В. Барвінський, В. Блавацький, О. Кульчицька, Й. Гірняк, Г. Лужницький, В. Свєнціцька, М. Колесса та ін. [3].
За кілька місяців перебування у Львові Галина Новаківська долучилася до окремих колективних творчих проєктів, найбільше цікавлячись Театром малих форм, для якого оформила сцену до однієї з постановок. Тоді ж запізналася з письменником і журналістом Зеноном Тарнавським, а ще з художниками Едвардом Козаком, Володимиром Ласовським, Антіном Малюцею і Михайлом Дмитренком, з якими продовжувала спілкування вже після Другої світової війни. Відомий теж епізод її творчих контактів зі сценографом Львівської Опери Мирославом Радишем [4].
Галина Новаківська. Дівчата з квітами. 1970-і рр. Олія
«Це були роки, коли мисткиня всією душею вбирала театральну культуру, пристрасно їй віддавала свій талант, – писали згодом про цей період творчого самоствердження Галини Новаківської. – Вже зовсім самостійно працювала вона в тій ділянці, будучи головним декоратором Українського Театру в Станиславові в рр. 1943-44. Тут вона почала здійснювати свої самостійні та успішні спроби нового сценічного оформлення не лише в нових п’єсах, але й у давніх побутових, що внаслідок її інновацій набирали нової безпосередньости та свіжости.
Майже сенсацію викликала її декораційна постанова в драмі «Марш Чернигівського Полку» Ю. Косача. Вона вивела перед очі публіки театр частинно без завіси, а сцену поділила на два поверхи, в яких дія йшла рівночасно. Ролю завіси сповняли рухомі тюремні ґрати. Ефект був надзвичайний, і це дало Галині Новаківській певність іти сміливо вибраним шляхом» [5].
Галина Новаківська. Двоє у місті. 1970-і рр.
Короткий Станиславівський період став важливою сходинкою творчого поступу молодої мисткині. Досвід сценографа надалі вплинув на авторську методологію «конструювання сценічних образів» вже у галузі станкового малярства та книжкової графіки. Стрімкі події кінця Другої світової війни заставили Галину Новаківську з хвилею вимушеної еміграції полишити рідну землю. Тимчасовими пристанками для неї стали Відень і Мюнхен. В цих обох великих культурних центрах їй вдалося продовжити мистецьку освіту, збагативши діапазон свого формалістичного мислення.
Галина Новаківська. Гостина на природі. 1970-і рр. Олія
Як зазначила в своїх автобіографічних нотатках, «…студіюючи я свідомо і несвідомо проходила в своїй творчості головні течії мистецтва. Перший етап мого малярства був пов’язаний з імпресіонізмом, мене захоплювало світло, вкоротці перейшла в постімпресіонізм (…). Також було зацікавлення кубізмом, трохи сюрреалізмом, і врешті щораз більше наближалась до композицій щораз вільніших від сюжетности, наближалась до абстрактного вислову. Тут зачалося експериментування з фактурою, вальорами. Мене цікавила історія мого народу і часто (…) послуговувалась темами з княжої доби чи раніших дохристиянських часів» [6].
Галина Новаківська. Прогулянка в парку. 1990
2 червня 1946 року у м. Мюнхені (Німеччина) відбулося вінчання Галини Молодецької зі своїм обранцем, Романом Новаківським. А вже 1949 року, вже зі старшим сином Орестом, молода пара переїхала на постійне проживання до Канади. У місті Торонто у подружжя народилася донечка Христина, через що перші роки перебування в нових побутових обставинах були пріоритетними для налагодження сімейного побуту. Через цю обставину системної творчої праці Галина Новаківська не проводила, натомість синхронно з процесом виховання дітей відновила практику сценографа.
Галина Новаківська. Портрет Ореста Новаківського, сина художника. 1970-і рр. Олія
Оформляла шкільні вистави, виконала цілий вітражний комплекс «Шляхами віків» з історії України. «Незабутні сценічні оформлення “Лісової пісні”, “Оргії”, “Мини Мазайла”, і багато-багато інших драматичних творів. Казкові декорації чарували молодь, приманювали широкі кола громадянства. І сама малярка залюбки ними займалася, хоч як тяжко було виконувати їх без відповідних для цієї праці обставин. У декораціях був розмах великої театральної сцени, відгомін українського театру в Станиславові, де мисткиня працювала після закінчення студій мистецтва в Кракові. Так своїми декораціями Галя Новаківська підносила рівень шкільних імпрез, кладучи підвалини для естетичного виховання нашого молодшого покоління. У суспільному житті своїми картинами збагатила не один громадський фонд» – згадувала про цей час її близька приятелька, письменниця та літературознавець Олександра Копач [7].
Галина Новаківська. Портрет тележурналіста і мистецтвознавця Василя Глинчака. 1994. Олія
Супутнім стимулом до активізації творчості Галини Новаківської стало інституційне українське культурне життя у Канаді. Після масштабного огляду творчо-інтелектуальних сил повоєнної еміграції на «Першій зустрічі українських мистців Канади й Америки з громадянством» (Торонто, 3-5 липня 1954) розвиваються організаційні ініціативи в країнах дальшого проживання на чужині. Від кінця 1955 року закладається ідея заснування Української спілки образотворчих мистців Канади (УСОМ). На цій стадії у грудні цього ж року відкрилася Образотворча виставка молодих українських мистців у м. Торонто, у складі учасників якої була і Галина Новаківська. А вже 1962 року в одній з торонтських мистецьких галерей «Ми і Світ» відбулася перша індивідуальна виставка її творів.
Галина Новаківська і прем єр провінції Онтаріо (Канада) Дейвід Пітерсон
З того часу Галина Новаківська почала нарощувати свою творчу активність, брати участь в усіх подіях УСОМ, а згодом і Канадсько-Української мистецької фундації (КУМФ). За більш ніж п’ять десятиліть невтомної праці нею були створено багато сотень картин, етюдів, графічних творів, що стали носіями її унікальної творчої екзистенції, а також ціннісною платформою її національного культурно-духовного єства. Художниця з неабиякою відвагою бралася за різні фігуративні сцени, даючи собі раду розкривати зміст належно оснащеною програмою взаємодії експресивної пластики, світла і кольору. На це вказують твори різних за складністю жанрово-типологічних груп: історичної та ліричної тематики («фігуративи»), сакральних мотивів (іконопис), портретів, пейзажів, натюрмортів.
Галина Новаківська. Букет. 1980-і рр
Першу групу формують символічні полотна національно-патріотичного змісту, розбудовані на широкому історичному та фактологічному матеріалі. Тематично вони сягають від часів Трипільської культури-цивілізації, драматичних сторінок української минувшини, боротьби за національну державу, подій в окупованій московським тоталітарним режимом Україні після Другої світової війни, вимушена еміграція. До найбільш відомих з них належать картини «Слово о полку Ігоревім», «Правда закрила правду», «І слово правди понесла», «Пам’ять… Ніколи не забудемо», «Спомини. Лист додому з Канади» та ін.
Цю скерованість на актуальні політичні чи історіософські рефлексії урівноважує велика кількість сюжетно-символічних сцен ліричного забарвлення. Це модифіковані варіанти зображень сцен міського життя – побуту, прогулянок, зустрічей сучасників/сучасниць у різних порах року, з різним антуражем та нюансованими настроями. Вражає прагнення мисткині передавати тонкі інтонації пульсування життя в швидкоплинних митях, на різних регістрах емоцій. Серед них такі малярські шедеври, як «Двоє у місті», «Дівчата з квітами», «Від зупинки» (дві композиційні версії), «Гостина на природі», «Розмова», «Дощова неділя», «З лозою», «Сестри», «Прогулянка», «Зимова днина», «Удвох», «Збір урожаю в саду» та ін.
Галина Новаківська. Збір урожаю в саду. 1970-і рр.
Наступну жанрову групу складають портрети сучасників, серед яких вирізняються образи чоловіка Романа Новаківського, сина Ореста, доньки Христини, художників Едварда Козака, Андрія Бабича та Зенона Голубця, львівського мистецтвознавця, культуролога і тележурналіста Василя Глинчака, колекціонерів і меценатів, подружжя Михайла та Ярослави Шафранюків. Кожна індивідуальність спонукала авторку підбирати оригінальний пластично-образний ключ, щоби втрапити в сутність психології конкретної людини, відтворити її на психологічно-генетичному рівні в методології експресивного письма.
У смисловій програмі малярства Галини Новаківської натюрморт, як і пейзаж, є важливими сполучними ланками між фігуративними композиціями різного тематичного спрямування та авторською екзистенцією. Лірична домінанта естетичного світогляду в неї постійно кореспондувала з драматичним світовідчуванням, закріпленим на родинно-генетичному рівні. Через те в кожному мотиві з зображенням квітів, урожаю городини, домашнього гончарного посуду тощо наявне те внутрішнє світло, яке скеровує до автобіографічного наративу її думок, її емоційної пам’яті.
Галина Новаківська. Денис з медяним хлопчиком. Ілюстрація до книги О. Копач Хлопчик з казки. Торонто, 1986
Це виразно відстежується по таких творах, як «Білі півонії», «Багатства осені», «Горіхи», «Вазонки», «Гладіолуси», «Натюрморт з квітами», «Зима», «Букет» та ін. «Краєвиди, міські пейзажі, жанрові сцени, натюрморти й фігуральні композиції, як також образи природи зближеного фокусу насичені багатством фактур, гнучкими контурами і вишуканими візерунками барв з багатим нашаруванням тонів» – влучно підмічала відома дослідниця її творчості Дарія Даревич [8].
Такою наскрізною духовою аурою пронизане все розмаїття видів і форм мистецтва, в яких розкривався небуденний талант мисткині. Численні іконописні твори, ілюстраційна графіка до книжкових видань – для вирішення творчих задач Галина Новаківська завше мобілізувала питому енергетику свого серця. 1994 року з великим успіхом відбулися її персональні виставки у Львові та Києві, що додало їй снаги до ще більшої віддачі у творчості. Навіть у старшому віці не втомлювалася виїздити на пленерні студії природи в околицях Торонто, мандрувала східною частиною провінції Онтаріо, залишаючи нові й нові свідчення своєї великої пристрасті до життя. Відійшла у Вічність 4 серпня 2018 року далеко від Батьківщини, але з всецілою відданістю Україні. Сьогодні її різнобічна творча спадщина заохочує до уважного вивчення та популяризації в Україні.
Автор статті підписує каталог своєї виставки Галині Новаківській. Торонто, квітень 2017 р.
Паньківський К. Роки німецької окупації. – Нью-Йорк; Торонто: Життя і Мислі, 1965. – С. 335-338.
МЗО. Поміст у світ уяви // Наше Життя. – Філадельфія, 1971. – Ч. 9 (листопад-грудень). – С. 11.
Там само.
Публікується вперше за рукописом автобіографічних нотаток Г. Новаківської. Оригінал зберігається у родині сина художниці Ореста Новаківського та його дружини Ірени, з дому Кодак (м. Оттава, Канада).
Копач О. Сильветка сучасниці (мистець Галина Новаківська) // Жіночий Світ. – Торонто, 1983. – № 3. – С. 10-11.
Даревич Д. Галина Новаківська // Український кооперативний календар на 1997 рік. – Торонто, 1996.
За допомогу в зборі матеріалів про життя і мистецьку творчість Галини Новаківської автор висловлює щиру вдячність синові художниці Оресту Новаківському та його дружині Ірені, з дому Кодак, які проживають у м. Оттава (Канада), а також художникові і дизайнеру Володимиру Катрушенку (м. Оттава), голові УСОМ, скульптору Олегові Лесюку (м. Торонто) та мистецтвознавцю, культурологу і тележурналісту Василеві Глинчаку (м. Львів).
Виставка «Оборонна індустрія Львова: від середньовіччя до ранньомодерного часу» запрацює сьогодні, 15 квітня 2025 року, у відділі комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський історичний музей» Музей-Арсенал (вул. Підвальна, 5).
«На виставці презентуємо понад 200 музейних пам’яток Середньовічного Львова та оборонну інфраструктуру, яка впродовж століть змінювалась і вдосконалювалась відповідно до потреб часу», – повідомили у музеї.
Експозиція та її частини
Перша частина експозиції присвячена обороні міста у XVI-XVIII ст. Тут представлені оригінальна холодна та вогнепальна зброя, а також графіка і малярство про чотири рівні оборони та лінії укріплень тогочасного Львова.
Акцент зроблено на будівлях львівських арсеналів, в тому числі й про будівництво міського Арсеналу, в якому розташований музей. З експозиції можна дізнатися про високий мур разом з оборонними вежами, низький мур з міськими брамами та бастеями, оборонний комплекс на валах і лінію бастіонних укріплень Беренса (зводилась у 1678-1682 рр.), що значною мірою опиралась на фортифікації семи підміських монастирів: кармелітів босих, взутих, кармеліток босих, кларисок, бенедиктинок, бернардинів, реформаторів.
Інша частина проєкту – розповідь про мілітарні ремесла: виробництво гармат, коліс, лафет, ковальство, теслярство. Майстри цих ремесел мали закріплені за цехами оборонні вежі на Високому мурі. Гармати, які використовували захисники Львова, розкривають еволюцію та різноманіття артилерійської техніки.
Інтерактивні елементи виставки
На виставці експонуються предмети мілітарної індустрії: артилерія, холодна і вогнепальна зброя та аксесуари до неї, захисне спорядження (обладунки, шоломи тощо).
Виставка максимально наближує відвідувача до умов арсеналу у його первісній функції – місця, де зберігали зброю та боєприпаси.
Виставковий проєкт є інтерактивним. Відвідувачам запропонують випробувати сучасні макети гармат, а також сфотографуватися біля гармати з козацької чайки «Пресвята Покрова» та біля манекенів в обладунках.
Для едукаційних заходів та відпочинку у залі розміщені дитячі столики.
У два львівські озера випустили понад 1000 риб, серед яких коропи, линець, білі амури та щуки. Таке зариблення допоможе збільшити чисельність цінних видів риб. Про це 14 квітня повідомили у Державному агентстві меліорації та рибного господарства України.
Зариблення відбулося на двох місцевих ставках: «Озеро Левандівське» та «Піскові озера». До водойм випустили понад 1000 риб, загальною вагою близько 300 кг. Це включає коропів, линець, білих амурів та щук. Це зариблення проводиться згідно з науковими рекомендаціями для покращення стану водойм та збільшення чисельності цінних видів риб.
“Штучне відтворення цінних представників іхтіофауни сприятиме не лише збільшенню рибних популяцій, а й поліпшенню екологічного стану водойм”, — йдеться у повідомленні.
Зариблення ставків є частиною загального плану з відновлення популяцій риб та покращенню стану водойм у Львові. У майбутньому планується продовжувати випускати різні види риб, щоб підтримувати баланс в екосистемі. Цього року у водойми Озеро Левандівське та Піскові озера планують випустити понад 1600 рибин різних видів для відновлення екосистеми.
В одному з архівів Європи вдалося віднайти світлини Львова 1930-х років, які дають змогу поринути у атмосферу міського життя тієї епохи. Ці фотографії, датовані осінню 1934 року, збереглися у вигляді кадрів, які відображають повсякденне життя львів’ян. Одним із найбільш цікавих аспектів на цих знімках є вулична торгівля, яка була важливою частиною культурної та економічної тканини того часу.
На фотографіях можна побачити вуличні ринки, де люди активно торгують овочами, фруктами та грибами. Торгівля була невід’ємною частиною життя міста, а вуличні базари, що заповнювали головні вулиці, створювали особливу атмосферу. Мешканці Львова, приходили на базари не лише за продуктами, а й для того, щоб обмінятись новинами, поспілкуватись, а інколи й поділитись життєвими порадами.
Торгівці, багато з яких були місцевими, виставляли свої товари прямо на тротуарах, перетворюючи вулиці на барвисті та живі ринки. Ці кадри не лише передають суть побуту того часу, а й розповідають про взаємодію між людьми, їхню турботу про повсякденні потреби та ритм міського життя.
Не менш цікавим є й те, як змінилась архітектура Львова. Будівлі на фотографіях, деякі з яких нині вже не існують, додають ще більше історичної цінності цим кадрам. Кожен знімок ніби розповідає свою маленьку історію про життя того часу, занурюючи глядача в атмосферу Львова міжвоєнного періоду.
Казимир Сіхульський. Середня частина триптиху "Вербна неділя"
У 2025 році Страсний тиждень розпочнеться 14 квітня. Цій даті передуватиме Вхід Господень в Єрусалим, що в Україні зветься Вербна неділя. Завершиться Страсний тиждень 19 квітня Великою суботою.
Великдень, або Світле Христове Воскресіння, відзначатиметься 20 квітня. У 2025 році дати православного та західного Великодня збігаються, що трапляється нечасто.
Значення Страсного тижня
Страсний тиждень має велике духовне значення для християн, оскільки присвячений спогадам про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
Кожен день цього тижня відзначається особливими богослужіннями та обрядами, що допомагають вірянам глибше пережити події, пов’язані з останніми днями земного життя Спасителя.
Значення кожного дня Страсного тижня
Великий понеділок – 14 квітня
Перший день Страсного тижня має особливе значення як початок духовного зосередження. У цей день віряни заглиблюються в молитву та покаяння, прагнучи оновити душу через щире усвідомлення власних провин. Це час, коли віра очищується від зайвого, а серце – від образ. Християнське богослужіння Великого понеділка також нагадує про прокляття безплідної смоковниці, як символ даремного життя без духовного плоду.
Великий вівторок – 15 квітня
Другий день тижня присвячений темам доброти, прощення і євангельської мудрості. У церквах згадують притчу про десять дів – образ духовної пильності й готовності до зустрічі з Христом. У вівторок особливо важливо налагодити зіпсовані стосунки, пробачити кривдників, допомогти тим, хто потребує. Це день, коли милосердя стає дійсним виявом любові до ближнього.
Велика середа – 16 квітня
У середу Страсного тижня згадують вчинок Юди Іскаріота, який заради срібняків зрадив Спасителя. Цей день спонукає задуматися над ціною зради, слабкістю людської душі та силою Божого прощення. Для християн це час глибокого внутрішнього аналізу, коли особливо важливо бути щирим із собою та з Богом.
Великий або Чистий четвер – 17 квітня
Четвер – один із центральних днів Страсного тижня, адже саме цього дня Ісус Христос установив Таїнство Причастя під час останньої вечері з апостолами. У багатьох храмах звершується обряд омивання ніг, як вияв смирення й любові. Віряни згадують цю подію як приклад жертовного служіння ближнім, а також розмірковують над особистою вірністю Христу.
Велика або Страсна п’ятниця – 18 квітня
Найсуворіший день тижня, що присвячений спогадам про страждання і смерть Ісуса Христа на Голгофі. Це день, коли час ніби зупиняється: дзвони мовчать, віряни зосереджені на скорботі, розкаянні та молитві. У храмах відбувається винесення Плащаниці – символ похованого тіла Спасителя. У цей день заведено дотримуватися найсуворішого посту, відмовлятися від розваг і тілесної насолоди.
Велика субота – 18 квітня
Цей день символізує перебування Ісуса в гробі. Віряни проводять Велику суботу в спокої, молитовному очікуванні дня Світлого Воскресіння Христового. Увечері починається святкове нічне богослужіння, що знаменує перемогу життя над смертю.
Тадеуш Рибковський. Ринок на Великдень біля Бернардинського костелу у Львові, 1895
Піст на Страсному тижні є найсуворішим. Обмеження в харчуванні покликані тільки допомогти віруючим напередодні Великодня зосередитися не на фізичному, а на духовному, і не є самоціллю. Насамперед мова йде про внутрішнє покаяння в гріхах, поганих вчинках і думках. Віруючі намагаються приділяти увагу молитві, а не розвагам та метушні, більше допомагати ближнім.
Що ж стосується власне правил харчування, то вони теж залежать від конкретного дня Страсної седмиці. Найсуворіший в році піст починається у Великий понеділок. У цей день дозволяється їсти лише хліб, фрукти і овочі, а також мед і горіхи. У вівторок і середу можна також їсти сиру їжу без олії. У четвер – невелике послаблення, можна гарячу їжу рослинного походження з рослинним же маслом. У Страсну п’ятницю віруючі утримуються від їжі до винесення плащаниці на богослужінні. В суботу можна гарячу їжу без олії.
Що не можна робити на Страсному тижні:
Не можна проживати Страсну седмицю так, як ніби це звичайний тиждень. Віруючим необхідно частіше ходити до церкви, звернути увагу на своє життя і підготувати свою душу до Великодня. Не варто сваритися з близькими, таїти в душі образу, заздрити. Не можна займатися магією, окультизмом. У православній церкві до цих занять завжди ставляться негативно. Також небажано захоплюватися ворожіннями та народними прикметами. Не варто зловживати алкоголем.
Страсний тиждень повір’я, прикмети та звичаї:
Особливі прикмети і звичаї на Страсному тижні пов’язані з Чистим четвергом. Згідно з прикметами, у Великий четвер, якщо людина хоче бути здоровою протягом року, їй необхідно скупатися до сходу сонця. Також цією водою можна змити всі гріхи, які накопичилися за рік. Згідно з народним повір’ям, людина, яка робить генеральне прибирання в будинку в цей день, отримує від бога дар знайти давно загублені речі. Є вірна прикмета – якщо в Чистий четвер пройде генеральне прибирання, то отримаєш за це багато радості.
У цей день слід перерахувати всі гроші на три рази, щоб весь рік “водилися” гроші. Слід усім у родині взяти по жменьці солі і зсипати в один пакет. Цю сіль прибирають і зберігають, і називається вона “четвергова сіль”, тобто сіль Великого Четверга. Нею ви зможете лікувати себе, а також своїх рідних і близьких. З цієї солі роблять обереги для сім’ї, худоби, городу, будинку.
Щоб парубки любили і не обходили увагою, кажуть при митті так: “Як світлий і гарний чистий четвер, так і я раба (ім’я) буду для всіх прекрасною. Амінь”.
У Велику п’ятницю обмітають кути ганчіркою, ця ганчірка допоможе позбавитися від болю в попереку, якщо нею обв’язати себе. Цією ж ганчіркою витирають ноги в лазні після миття, щоб ноги не боліли. Попіл, взятий у п’ятницю перед Великоднем, допоможе вилікуватися від алкоголізму, пристріту і від смертної туги.
У п’ятницю дивляться у вікно, примічаючи, кого побачать в першу чергу: якщо чоловіка, то до добробуту на три місяці. Якщо в цей час людина захворіє, то швидко одужає. Будь-яка проблема легко вирішується.
Якщо побачите стару жінку, то будуть низкою три місяці невдачі та хвороби, а жінку молоду – будете ці три місяці жити без проблем. Сім’ю, побачите – до миру в сім’ї, до примирення тих, хто у сварці. Собака – до туги, кішка – до прибутку, птиці – до нового знайомства і приємних вістей, інвалід – до смерті близької людини.
В цей день ні в якому разі не перуть.
У Страсну п’ятницю (остання п’ятниця перед Великоднем) заговорюють людей, які страждають депресією. Для цього три освячених фарбованих яйця опускають у воду, якою потім повинен вмитися хворий. У цей час потрібно читати особливе замовляння:
Зміцни мої вірні слова, Господь,
Зміцни, Христос, рабу Божу (ім’я).
Як люди радіють світлому Великодню,
Так і раба Божа (ім’я) нехай життю буде рада.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Якщо дівчина не може вийти заміж, потрібно рушник, яким вона витерлася у Чистий четвер, віддати людям на Великдень, тим, що просять милостиню, разом із крашанками та паскою. Після цього незабаром виходять заміж.
Сьогодні ми, разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкриємо для вас секрет вічної молодості.
Додавайте цю рідину у кожну чашку кави щоранку, й ви забудете про появу новий зморшок. Мало того, зможете повернути шкірі пружність та еластичність.
Кава — улюблений напій багатьох жінок, який дарує насолоду своїм смаком і зарядом енергії на весь день. Проте сучасні тренди у сфері краси довели, що кава може стати ще й союзником у боротьбі за молодість і здоров’я шкіри. У 2025 році модниці всього світу відкрили для себе простий, але ефективний секрет — додавання рідкого колагену до цього напою.
Рідкий колаген став справжнім проривом серед продуктів для збереження молодості. Його ефективність полягає у здатності підтримувати еластичність шкіри, стимулюючи природні процеси її оновлення. Це природний білок, який міститься в організмі, але з роками його вироблення поступово знижується, що призводить до появи зморшок і втрати тонусу. Саме тут рідкий колаген приходить на допомогу, компенсуючи ці втрати.
Кава
Косметологи пояснили, що слід додавати у каву для розгладження зморшок
Додавання цього компонента до ранкової кави стає не лише новим ритуалом краси, а й способом забезпечити організм поживними речовинами. Завдяки своїй рідкій формі, колаген легко засвоюється, а у поєднанні з гарячим напоєм не змінює його смак, залишаючи каву такою ж ароматною, як ви любите. Мало того, цей тренд підтримує концепцію внутрішньої краси, адже здоров’я починається зсередини.
Ключовий момент у використанні рідкого колагену — регулярність. Одноразова доза не принесе миттєвого ефекту, але при систематичному додаванні до кави результат не змусить себе чекати. Шкіра стане більш гладенькою і пружною, що неодмінно порадує кожну жінку.
Цей модний підхід вже завоював увагу багатьох зірок та блогерів, які діляться своїми враженнями і результатами. Вони говорять про те, як цей простий інгредієнт змінює звичний ранок і додає впевненості у собі.
Виварювання солі теперішній час, технологія практично не змінилася з 14 століття.
На Львівщині 26 квітня відбудеться розчищення території солеварні у Дрогобичі. Охочих запрошують долучитися. Крім прибирання організатори обіцяють розважальну програму. Про це повідомили у Дрогобицькій солеварні.
«Друзі, минулого року ми розпочали процес розчищення території солеварні від заростей, кущів та трави. Нарешті, основний етап добігає кінця, але під травою, на жаль, залишається чимало пластику, пляшок та інших відходів. Оскільки нас мало, а територія велика — ми вирішили звернутись до вас по допомогу, адже разом ми за день можемо очистити природу від засмічення та створити екологічно чисту зону в центрі нашого міста.
Готова крафтова сіль
Тож приходьте на Солеварню, допоможіть нам, а ми обіцяємо, що не обмежимось лише прибиранням, а й підготуємо для Вас цікаву розважальну програму для проведення часу корисно та приємно!», – йдеться у повідомленні.
Охочих приєднатись просять заповнити форму за посиланням.
Нагадаємо, що Дрогобицька солеварня працює з 1390 року і є найстарішою в Україні. Сіль, яку тут добувають методом випарювання, унікальна. Підприємство перебуває у власності Фонду держмайна і його декілька разів виставляли на приватизацію. Водночас керівництво солеварні хоче розвивати її та розраховує на майбутнє державно-приватне партнерство, а Дрогобицька міська рада хоче отримати завод у комунальну власність.
Дівочий гурт Mirami представляє новий емоційний трек “Забуваю”. Це сучасна історія про розставання, яке несе не лише біль, а й дарує новий початок. Потужні жіночі вокали, динамічний трендовий біт і мелодійні гармонії роблять цю композицію ідеальним саундтреком для тих, хто готовий залишити минуле позаду та відкрити своє серце для нових можливостей.
Автором слів та музики “Забуваю” є один із продюсерів тріо Mirami, відомий український саундпродюсер Андрій Бакун. “Забуваю” – це поєднання сучасного поп-звучання з енергійною танцювальною атмосферою», – каже він. “Ця пісня знайде відголосок не лише у жіночих серцях, а й в емоціях чоловіків, які прагнуть зрозуміти, чого ж хоче жінка», – додає другий продюсер гурту Олександр Дуда.
Лірична історія, розказана трьома спокусливими голосами Mirami, наповнена щирими емоціями, що знайомі кожному: від болю розставання – до внутрішнього звільнення. «Це гімн внутрішньої сили та свободи», – так новинку описують у команді.
“Ця пісня – про силу відпустити те, що більше не робить тебе щасливим. Це не про смуток, а про рух уперед. І ми впевнені, що кожен, хто її почує, відчує хвилю свободи разом із нами!” – коментують учасниці гурту.
Реліз треку “Забуваю” відбувається разом із прем’єрою однойменного кліпу, режисерами якого цього разу став творчий тандем Артура Попітака та Вероніки Гірман. Зйомки гарячого відео відбувалися у фітнес-клубі UNIFORCE у Львові. Новинка уже доступна на всіх стрімінгових платформах. Тож час забути минуле – й рухатися вперед разом із Mirami!
Українське дівоче тріо Mirami входить до числа найуспішніших українських музичних проєктів за межами України, про що нещодавно писав журнал Forbes Ukraine. У Польщі та інших країнах Європи досі мегапопулярна пісня Mirami «Сексуальна» («Sexualna»). Вона роками тримається там у музичних чартах стрімінгових платформ. Кліп на “Сексуальну-небезпечну” сумарно на офіційних YouTube-каналах досягнув уже понад 90 мільйонів переглядів.
Цей будинок, що влітку ховається у гущавині дерев, у старовинному міському районі Грабник обов’язково приверне увагу цікавого перехожого своєю незвичною архітектурою. Історія його появи та ім‘я його будівничого — цікава і мало відома сторінка минувшини Рівного та нашого краю.
Безповоротно зникають з мапи Рівного квартали, за якими сучасні рівняни могли б уявити, як виглядало місто в минулі часи. Невідомі широкому загалу й імена зодчих, які колись формували архітектурне обличчя нашого міста та інших міст Рівненщини.
На вулиці Пластовій (колишня Остафова) зберігся практично в первозданному вигляді єдиний будинок із запроєктованого і частково збудованого сто років тому кварталу (їх називали колоніями) для державних службовців.
Будинок незвичної архітектури влітку через гущавину дерев і не розгледіти
Широко розрекламована всепольська кампанія будівництва житла для чиновників стартувала на початку 1920 років у всіх воєводських і повітових містах Східних Кресів відродженої Польщі. Польська влада не приховувала, що не лише задля облаштування комфортного житла для приїжджих держслужбовців проводить цю кампанію.
“…ми продовжимо справу наших предків, які несли польську культуру на Схід, і звільнимо місцеве населення від нестерпного і, на жаль, досить поширеного враження про тимчасовий характер польської влади на східних кордонах Республіки Польща”, – описували амбітні завдання проєкту чиновники Міністерства громадських робіт у виданій відомством книзі “Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich” (“Зведення будинків для державних службовців у східних воєводствах”). Це був проєкт, який слугував розбудові й економічному розвитку міст.
Колишній будинок для службовців польської адміністраціїВигляд будинку на Пластовій з дворуВид на будинок з двору
Амбітний проєкт дістався й Рівного
Першими у Волинському воєводстві чиновницькі квартали мали з’явитися у Володимирі-Волинському, Горохові, Камені-Каширському, Ковелі, Кременці, Луцьку, Любомлі, Рівному, Сарнах, Дубні, Костополі та Здолбунові. Куратором кампанії було Міністерство громадських робіт Польщі. Будівництво проводилося з великим розмахом і супроводжувалося неабияким “піаром”. Міністерство фінансів виділило величезний кредит, а щоб здешевити і прискорити будівництво було розроблено типові проєкти житлових будівель.
При цьому особливу увагу приділяли їх архітектурі та організації життєвого простору навколо них, щоб показати, що новоприєднані землі — це також Європа, і державна влада не цурається різних європейських новацій. Звісно, не на останньому місці було й просування на схід польської містобудівної культури. У Рівному під головні критерії відбору ділянок — близькість до центру міста і велика площа — дуже підходило історичне східне передмістя Грабник. Власне ділянка між середмістям і давньою лісо-парковою зоною, де в кінці XVIII століття для князя Станіслава Любомирського було висаджено грабовий ліс. У міжвоєнний період польська влада планувала розбудувати там елітний житловий район. Щоправда певні проблеми виникли з викупом ділянок під забудову. Рівне залишалось приватновласницьким, тому влада мусила узгоджувати все з власником міста Адамом Любомирським. А він на той час мав неврегульовані питання спадщини з братом Губертом, що й гальмувало справу з викупом землі. Яку, зрештою, компенсацію отримали Любомирські невідомо, але ціна за гектар викуповуваної землі в різних містах коливалася від 429-ти до двох тисяч злотих. За генпланом 1926 року на Грабнику було виділено понад 270 ділянок під індивідуальну забудову, в тому числі, для прибуваючих до Рівного держслужбовців, осадників та військових.
План забудови колонії для урядовців у Рівному. Архітектор Теодор Бурше та інженер цивільного будівництва Юзеф Крупа
Польська влада вважала, що проєктуванням таких важливих державних об’єктів мають займатися виключно столичні фахівці. До розробки концепції майбутніх чиновницьких колоній було залучено 14 архітекторів — співробітників проєктного бюро Міністерства громадських робіт і будівельних відділів воєводських управлінь і так званих “вільних” спеціалістів. Загальне керівництво здійснював варшавський інженер-архітектор Алєксандр Прухніцкі. Було розроблено проєкти 33-х типів будинків: восьми дерев’яних і 25-ти мурованих. Це були будинки для старост, двох-, чотирьох-, шестиквартирні, бараки для поліції і так звані “кавалєрки” — житло для неодружених чоловіків.
На відміну від кварталів для військових, де новобудови “вписували” в структуру вже існуючих військових містечок, збудованих ще за часів російської імперії, концепція колоній для чиновників розроблялась заново. Вони мали стати символами високих стандартів життя.
Проєкт Теодора Бурше будинку на шість родинПроєкт Теодора Бурше будинку для неодружених чоловіків, так звана “кавалєрка”Інший проєкт Теодора Бурше будинку також для шістьох родинПроєкт будинку Теодора Бурше для двох сімей
Проєктувати квартал для урядової колонії в Рівному доручили молодому варшавському архітектору Теодору Бурше. Дослідники вказують, що з деякими розробками йому допомагав варшавський інженер-архітектор Юзеф Крупа-Коршиньскі.
Недобудований “райський” куточок у Рівному
Для Теодора Бурше — недавнього випускника Варшавської Політехніки — праця над проєктами такої грандіозної державної кампанії, як будівництво містечок для держслужбовців, було і першим серйозним екзаменом на професійність, і стартовим майданчиком для подальшого кар’єрного зростання. Молодого талановитого архітектора Теодора Бурше було призначено куратором будівельних робіт у Несвіжу, (тепер Республіка Білорусь), Рівному та Луцьку.
У колі колег. Теодор Бурше сидить праворуч. З родинного архіву Еwу MalewiczБудинок у Барановичах (сучасна Білорусь) за проєктом Бурше – копія рівненського будинку на ПластовійКолонія урядова в Луцьку, збудована за проєктом Теодора Бурше
У Рівному колонія держслужбовців за планом мала розміститися на схід від середмістя у бік лісо-паркової зони Грабник, започаткувавши новий район малоповерхової індивідуальної забудови. Проєкт майбутнього містечка для чиновників було виконано з урахуванням особливостей рельєфу тієї місцини. Природна улоговина “підказала” терасну систему розпланування і відповідний спосіб розташування житлових будинків. Нижня тераса мала слугувати громадським простором кварталу. Там мали розмістити сквер з відкритим басейном і фонтаном крізь які відкривався б вид на головний фасад новозбудованої школи.
Для забудови урядової колонії в Рівному розробили кілька типів житлових будинків для держслужбовців різних рангів: дерев’яні бараки, 1-2-квартирні дерев’яні будинки та 1-2-4-6-квартирні муровані будинки. До наших днів у первозданному вигляді зберігся якраз один із тих будинків — на вулиці Пластовій.
Проєкт шестиквартирного будинку на Пластовій у Рівному. З книги “Архітектура міжвоєнного Рівного в документах і публікаціях 1921-1939 років”
У своїх проєктах для Рівного Теодор Бурше послуговувався так званим садибним стилем, витоками якого була польська шляхетська садиба з її характерними елементами: колонним ґанком, високим ламаним дахом і альковами (нішами). Інтер’єр будинку також був типовим для старовинної шляхетської садиби. На першому поверсі розміщувалися кімната для гостей, кабінет, кухня та їдальня. На верхньому були спальні з сучасними зручностями — ванними і туалетними кімнатами.
Внутрішній вигляд одного з помешканьВнутрішнє планування будинку для неодружених чоловіківВсередині одного з помешкань
На жаль, рівненський проєкт урядового кварталу не було втілено повністю через події вересня 1939 року. Як виглядав той квартал можемо зокрема дізнатися з фотографій періоду німецької окупації, які зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі (NAC). Донині зберігся лише один будинок. Інші зруйновані під час Другої світової або перебудовані.
У підписі під фотографією в польському цифровому архіві (NAC) зазначено, що це квартал будинків для однієї родини. У центрі – той самий будинок на Пластовій. Фото 1942 рокуВид на забудову на Грабнику. Архів NAC, 1942 рік
Хто такий Теодор Бурше? Доля архітектора
Народився він 31 травня 1893 року в сім’ї етнічного німця Ернеста Вільгельма Бурше, пробоща лютеранської церкви міста Згєж (сучасне Лодзьке воєводство) та Матільди Гармель. Здавна (рід відомий ще з XVI століття) чоловіки цього роду були здебільшого священнослужителями. У родині Теодора Бурше було 11 дітей. Між наймолодшим і найстаршим вікова різниця складала 31 рік. Теодор був наймолодшим.
Ернест Вільгельм Бурше – батько архітектора
Здобувши освіту в Імператорській Академії мистецтва в Петербурзі, після Першої світової війни він переїхав до Варшави. Там продовжив навчання на архітектурному факультеті Варшавської Політехніки. У 1920-х роках розпочав свою активну професійну діяльність як архітектор спочатку приватних, а потім і державних будівель. Невдовзі молодому, але вже авторитетному фахівцеві довірили реставрувати замки XVI століття в Мірі та Несвіжу (Білорусь).
Теодор Бурше (стоїть ліворуч) разом зі старшими братами
Успішну професійну діяльність Теодора Бурше перервала Друга світова. І вже 16 листопада 1939 року його разом з двома його братами арештувало гестапо та відправило до концентраційного табору “Заксенгаузен” (Німеччина), де утримували в основному політв’язнів. У тому таборі утримували й відомих українців — Степана Бандеру, Ярославу Стецько, Тараса Бульбу-Боровця, Олега Ольжича. Згодом Теодора Бурше перевели до одного з найстрашніших нацистських концтаборів — “Маутгаузен” (Австрія). Там на каменоломні архітектор Теодор Бурше працював до кінця війни. “Маутгаузен” був єдиним концтабором на території райху, який за нацистською класифікацією належав до категорії ІІІ. Ця категорія означала — “знищення через працю”. Умови утримання в таборі були найтяжчими в системі нацистських концтаборів. Серед табірного персоналу був популярним цинічний жарт, мовляв, з “Маутгаузена” можна вийти не інакше, як через трубу крематорія. З 1938 року і по п’яте травня 1945-го в таборі загинули близько 120 тисяч.
Проте Теодорові Бурше вдалося вижити в тих нелюдських умовах. Після звільнення та реабілітації він оселився у Варшаві. Саме тоді колишній бранець вирішив змінити написання свого прізвища з німецького Bursche на польський лад — Bursze.
Родина Бурше. Крайній праворуч стоїть Теодор Бурше. Фото довоєнного періоду
Працював у Відділі відбудови столиці. Саме він за довоєнними світлинами та листівками зміг відтворити в своїх проєктах вигляд давніх історичних кам’яниць Старої Варшави, знищених нацистами. За відданість професії Теодора Бурше було відзначено багатьма державними нагородами. Відомий зодчий залишив цей світ 19 березня 1965 року від ускладнень туберкульозу, на який захворів ще в концтаборі. Похований у Варшаві в родинному гробівці (до речі, ним же і спроєктованому) на Євангелістсько-Аугсбурзькому цвинтарі.
Гробівець родини БуршеНапис угорі гласить: ” Теодр Бурше, архітектор, колишній в’язень Маутгаузена, будівничий нової Варшави”
Інколи родинним гробівцем Бурше помилково називають інше поховання на цьому ж цвинтарі. Але це символічна могила Юліуша Бурше — брата Теодора, який був пастором і загинув у 1942 році в тюрмі в Берліні.
имволічний надгробок Юліуша Бурше. Напис гласить: “Пам’яті Юліуша Бурше – біскупа костелу євангелістсько-аугсбурзького в Польщі, мученика за справу костелу і народу”. Місцем смерті зазначено тюрму в Берліні
Про приватне життя архітектора відомо, що він був двічі одружений. Уперше він побрався в 1920 році з Казимірою Мацейовською, з якою мав трійко дітей: Анну (1921-1996), Теодора (1926-1992), Юліуша (1928-1995). Сини обрали професії, наближені до батькової. Теодор став архітектором, а Юліуш — консерватором пам’яток мистецтва, ректором Академії образотворчих мистецтв, директором Національного музею у Варшаві. Другою обраницею Теодора Бурше після Другої світової війни стала Аліна Вольф.
Теодор Бурше
Рівненська спадщина Теодора Бурше
Будинки за проєктами Теодора Бурше найбільше збереглися у білоруському Несвіжі, є кілька й у Луцьку. Окрім проєкту урядового кварталу в Рівному, Теодор Бурше залишив слід і в інших містах нашого краю. Він був автором близько десяти євангелістських храмів. Один з таких він спроєктував у 1926 році для Костополя.
Малюнок костелу в Костополі авторства Бурше з його автографом
Щоправда побудовано храм на пожертви прихожан і меценатів було лише в 1936-у. Кошти надходили з Лодзя, Варшави, Пабяніце, а також з міста, де народився архітектор — Згєжа. Костел постав у центральному районі Костополя неподалік адмінбудівлі староства.
Костел (кірха) у Костополі, міжвоєнний періодКірха в Костополі
Релігійна споруда служила прихожанам до 1944 року. Оскільки на момент повернення радянської влади лютеранська релігійна громада в Костополі перестала існувати, то костел вирішили “перепрофілювати”. У 1945-у знесли башту та шпиль будівлі, а в молитовній залі влаштовували вечори танців. У 1950-х сакральну споруду знесли. Нині творіння архітектора Бурше ми можемо побачити лише на фотографіях та малюнках.
Костопіль, будинок повітового староства, ліворуч видно кірху
Залишив по собі згадку відомий архітектор і в історичному Дубні. Утім, побачити його роботу наразі практично неможливо, але… Відколи Дубно на початку 1920-х років отримало статус адміністративного центру повіту, постала гостра потреба помешкань для місцевої адміністрації, державних установ, приїжджих держслужбовців. Не довго думаючи, місцева влада вирішила для цих цілей використати колишні палаци князів Острозьких і Любомирських у Дубенській фортеці. Зокрема у вересні 1925 року міністерство громадських робіт затвердило проєкт функціональної адаптації колишнього палацу Острозьких під житло для державних службовців, виконаний Теодором Бурше (проєкт підписаний двома авторами, але прізвище другого архітектора за підписом встановити не вдалося). Про це писала в своїй роботі “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” докторка архітектури, завідувачка, професорка кафедри архітектури та середовищного дизайну НУВГП Ольга Михайлишин. Описуючи проєкт перепланування, запропонований Теодором Бурше, науковиця зазначала, що він передбачав просторі вестибюлі на двох поверхах, трикімнатні квартири з кухнями й усіма зручностями. Також однокімнатне помешкання для неодружених, дві двокімнатні квартири. Для поліпшення освітлення житлових і допоміжних приміщень на фасадах “прорізали” кілька нових вікон. Вхід у високі підвали (4,5 м) перенесли з північної сторони корпусу і сумістили із запроєктованою сходовою кліткою.
Сучасний вигляд колишнього палацу Острозьких
Ольга Михайлишин зауважила, що нині складно визначити ступінь реалізації проєкту. Але порівняльні креслення 1925-го та інвентаризаційні плани Львівської філії інституту “Укрпроектреставрація” 1986 років доводять, що палац таки перебудовували. Підтвердженням цьому слугують наявність в сучасній структурі будівлі елементів плану, передбачених проєктом Бурше, в тому числі, головних сходів (хоча дещо іншої конфігурації), віконних прорізів (замурованих у повоєнний період).
Урядові колонії в інших містах Рівненщини
Поряд із Теодором Бурше варто згадати й імена інших архітекторів, які будували урядові квартали в інших містах Рівненщини. Відомо про таке будівництво зокрема в Сарнах. Помешкання для держслужбовців звели на південному заході міста. Проєктував забудову Адам Кунцевич, який на той час уже був відомий тим, що склав плани розбудови портової Ґдині та Хелма. У 1928 році Адам Кунцевич також проєктував офіцерську колонію в Луцьку.
Сарни, урядова колонія
Низку будівель для помешкань чиновників у Сарнах зпроєктував ще один відомий польський архітектор Алєксандр Ранєцкі, який мав власну архітектурну майстерню у Варшаві. Також обіймав посаду інспектора секції відбудови краю, був заступником начальника відділу в міністерстві громадських робіт Польщі.
Сарни, будинок держслужбовця за проєктом Алєксандра РанєцкогоСарни, будинок старости. Архітектор Алєксандр РанєцкіІнтер’єр будинку для старостиСарни, будинок для чотирьох сімей. Архітектор Ранєцкі
Ще одне невідоме широкому загалу ім’я — Зигмунд Тарасін. Саме йому належать ідеї проєктів будинків для держслужбовців у Костополі та Здолбунові.
Костопільський квартал для чиновників мав конфігурацію своєрідного коридора вздовж вулиці. А двори будівель виходили на залізницю, створюючи цим своєрідну санітарно-захисну зону. З протилежного боку забудова межувала з озелененою набережною річки зі спортивними майданчиками.
Колонія для урядовців у КостополіВид на урядовий квартал у Костополі з боку залізниціБудинок для восьми сімей у Костополі за проєктом Зигмунта ТарасінаКостополь, будинок для дев’яти родин за проєктом Зигмунта ТарасінаПроєкт Зигмунта Тарасіна будинку для шести родин у ЗдолбуновіПроєкт Зигмунта Тарасіна будинку для п’яти родин у Здолбунові
Архітектори міжвоєння та їхні творіння — цікава і недовивчена сторінка історії нашого краю, яка ще потребує дослідження. Чимало сучасних мешканців краю і гадки не мають, що живуть у таких історичних будинках, зведених за проєктами іменитих архітекторів минулого.
О. Л. Михайлишин “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” зб. “Архітектурна спадщина Волині”, вип. 3, 2012 рік;
“Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;
“ Budowa pomieszczeń dla korpusu ochrony pogranicza I domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;
Dymitr Zagacki “Spuścizna architekta w Polsce i na Białorusi” (за спогадами внука Теодора Бурше Томаша);
Подія, яка насправді не потребує анонсу. Подія, яка говорить сама за себе – 120 років класичної археології у Львові! 120 років традиції, розвитку і досягнень, не зважаючи на те, що Львів розташований поодаль від пам’яток античної культури. Це, як показує історія, не стало перешкодою до участі львівських археологів у вивченні пам’яток античної культури в різних куточках Ойкумени.
З моменту заснування кафедри класичної археології у Львівському університеті вивчення античних пам’яток вивело наукову спільноту Галичини на рівень загальноєвропейської презентації.
Отже, Львівський Фотомузей гостинно запрошує на розповідь Анастасії Баукової для ознайомлення із внеском археологів Львівського університету у вивчення матеріальної культури давніх греків та римлян, і щоб по-новому побачити таємничий світ класичної культури.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею Львівського палацу мистецтв.
Відкриття виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
У львівській мистецькій галереї “БандеРоль” (вул. Словацького, 1; Головна Пошта) відкрили унікальну виставку “Грицько Чубай. Світло і Сповідь” – до 75-річчя знаного українського поета.
На виставці вперше публічно представлені особисті речі Грицька Чубая (1949–1982 рр.) – знакової фігури української поезії другої половини ХХ століття, одного із найяскравіших представників львівського андеґраунду. Оглянути експозицію можна до кінця квітня.
Експозиція виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Серед експонатів – шкіряний плащ і кептар Чубая, його друкарська машинка, рукописи, архівні фото, оригінал альманаху “Скриня”… А ще – екслібриси і картини, які малював поет. Унікальний архів зібрала донька Грицька Чубая – Соломія. Виставка – наче своєрідний діалог між нею та батьком, адже Соломія також малює. Її живопис – це розмова з татом, місточком у якій є його вірші. Оскільки Соломія Чубай не знала батька (він помер, коли їй було лише 2 роки), то, коли їздила на його батьківщину, на Рівненщину, надихалася краєвидами українським сіл. Картини Соломії також представлені в галереї “БандеРоль”. Експозицію підготував художник Петро Сметана, який презентував Україну на Венеційському Бієнале. А серед тих, хто відкривав її, була й дружина Грицька Чубая – Галина Чубай.
Експозиція виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Ще одним ексклюзивом виставки є унікальна вишиванка: бренд “Сварга” відтворив взір з оригінальної сорочки поета Грицька Чубая і стилізував її під пісню Соломії Чубай “Осіннє небо, синій парашут” на слова батька. А в рекламній кампанії взяв участь онук поета – Олекса, якому 16 років і який має діагностований аутизм – Синдром Аспергера. Ця сорочка – не просто виріб, вона символізує діалог уже трьох поколінь: батька та доньки, дідуся та онука.
Відкриття виставки “Грицько Чубай. Світло і Сповідь”. Фото: Ярина Кокотко
Виставка “Грицько Чубай. Світло і Сповідь” є своєрідним прологом у масштабному відзначенні 75-річчя поета у Львові цієї весни. Так уже 29 квітня (вівторок) у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької відбудеться великий концерт “POETY. ЛЮБОВ. ВЕСНА”. Соломія Чубай у супроводі Луганського симфонічного оркестру та джаз-рок-гурту “Джалапіта” представить публіці пісенні твори не лише на слова Грицька Чубая, а й інших найкращих українських поетів ХІХ-ХХІ століть. Спеціальні гості концерту – лідер гурту “Кому Вниз” Андрій Середа, письменник Юрій Андрухович та поетка Мар’яна Савка. Ексклюзив вечора: Середа та Андрухович візьмуть участь у виконанні рок-симфонії “Вертеп”, яку створила Соломія Чубай зі своїми музикантами. Саме за поему “Вертеп” КГБ переслідувало поета Чубая. Організатор події – компанія “ЮМUA”.
Постер концерту “POETY. ЛЮБОВ. ВЕСНА”. Соломія Чубай у супроводі Луганського симфонічного оркестру та джаз-рок-гурту “Джалапіта”
Має проєкт й потужну благодійно-соціальну складову: частину коштів з концерту скерують на підтримку Центру Next Step Ukraine, який займається реабілітацією важко поранених воїнів.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...
