Львівський етногурт YAGODY, який цього року увійшов до топ-20 Нацвідбору на «Євробачення», презентує кліп на свою конкурсну пісню «БрамаЯ». Це масштабне відео гурту, яке поєднує етнічний вокал, сучасну візуальну мову та глибокий символізм.
«БрамаЯ» — не просто пісня. Це музичний маніфест, що переплітає історичні, міфологічні й культурні коди. Головна ідея — сила, яка народжується з єдності, пам’яті й боротьби.
«Ця пісня — про момент темряви, в якому народжується світло. Про втрату, яка відкриває внутрішню силу. І про єдність, яка веде до перемоги», — кажуть учасниці гурту YAGODY.
Режисер відео — Дмитро Алабухін. У кліпі — візуальна притча, де четверо героїнь проходять крізь морок, шукаючи одне одну та вихід із темряви. Темрява тут — не лише загроза, а й простір трансформації. Єдиний порятунок — об’єднатися.
«Це історія про боротьбу не тільки зовнішню, а й внутрішню. Коли ворог не завжди має обличчя, але завжди є світло, до якого можна йти разом», — коментує режисер Дмитро Алабухін.
Особливої уваги заслуговує візуальний стиль відео, створений стилістом MAXIMILIAN. Костюми героїнь натхненні естетикою Castle Core — трендом, що поєднує середньовічні силуети, барокову розкіш і футуристичне переосмислення жіночої сили. Цей стиль активно розвивається у світовій моді: його елементи можна побачити в колекціях Dior, Rabanne, Alexander McQueen, а також у виходах Zendaya, Chappell Roan і Jerry Heil на «Євробаченні-2024». У кліпі YAGODY Castle Core отримує унікальне втілення — як візуальна алюзія на архетипи жіночої сили: від міфічної Жанни д’Арк до історичної Княгині Ольги. Ці образи стають метафорою боротьби, стійкості й внутрішнього світла, що веде крізь темряву.
У кліпі вишукані сукні, прикраси ручної роботи та високі підбори контрастують із важкими металевими елементами — наче зовнішній щит. Це візуальна метафора: сила не суперечить жіночності — вона з неї народжується.
«Це не просто стилізація. Це алегорія сили через жіночність. Витончені історичні сукні та прикраси поєднані з масивними обладунками — такою ми бачимо сучасну жінку: ніжну й незламну водночас», — пояснює MAXIMILIAN.
Слово «Янара», що лунає в пісні як заклик і мантра, відсилає до образу римського бога Януса — божества переходу, початку й кінця. У його символіці — усе: від щоденних рішень до історичних зламів, як-от війна. Центральна ідея цього образу — думка, що початок і кінець розділяє лише шлях, яким ти ідеш. Щоб світло пробилося крізь темряву, потрібно наважитись на крок: залишити старе, пройти морок, віднайти внутрішнє світло і йти за ним. Лише так відкривається брама до нового.
«Для нас “БрамаЯ” — це голос сильної країни. Країни, яка знає, за що бореться, і говорить про це відкрито. Ми не могли не принести цю правду на сцену. Світ має чути Україну», — каже засновниця гурту Зоряна Дибовська.
У 1940–1980-х роках резидентури кдб срср у Канаді і США широко практикували оперативні заходи з компрометації через так звану прогресивну пресу визначних українських діячів, які активно боролися за духовне і національне відродження. Одна з таких операцій була спрямована проти тодішнього митрополита Української православної церкви Канади, а невдовзі – УПЦ США, у майбутньому – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава.
У 1940–1980-х роках резидентури кдб срср у Канаді і США широко практикували оперативні заходи з компрометації через так звану прогресивну пресу визначних українських діячів, які активно боролися за духовне і національне відродження. Одна з таких операцій була спрямована проти тодішнього митрополита Української православної церкви Канади, а невдовзі – УПЦ США, у майбутньому – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава (народ. 10 квітня 1898 р.). Про це розповідають розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.
Ад’ютант Симона Петлюри
Оперативній справі, яку майже 40 років вели на Степана Скрипника, в кдб урср дали назву “Скорпіон”. Знак Скорпіона в гороскопах часто сприймається як загадковий і складний для розуміння, втілює таємницю та безмежну енергію буття, а особи, народжені під цим знаком, вирізняються неабиякою внутрішньою силою, мають волю до перемоги та відданість ідеалам. Але чекісти навряд чи так заглиблювалися в астрологію. Зазвичай практикували присвоювати об’єктам оперативної розробки якісь негативні або зловісні найменування, як ось: “Гієна”, “Павук”, “Шакал”, “Безталанний” тощо.
Водночас у першому документі, долученому до справи і датованому 4 жовтня 1944 року, зустрічається цікава характеристика С. Скрипника і певна загадковість.
“…Коли Бандера з благословіння митрополита Шептицького проголосив у Львові самостійну незалежну Україну, – повідомляв агент нкдб урср “Росс”, – тоді до Києва приїхав колишн. посол у польському сеймі знаменитий Степан Скрипник, і його в Києві висвятили в єпископи з ім’ям Мстислав. По прибуттю Мстислава (Скрипника) у Рівне я постарався побачитися з ним. Мені довелося побувати в Рівному, і я зайшов до нього. Ми розмовляли близько години. Із цієї бесіди я переконався, що єп. Мстислав пішов у монахи і єпископи винятково заради того, щоб стати князем в українській самостійній державі…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 2).
На останню фразу чекісти звернули особливу увагу, і до неї неодноразово поверталися в майбутньому, відстежуючи зростання С. Скрипника у церковній ієрархії. Крім цього їх неабияк зацікавило його минуле. Дізналися, що він є племінником Симона Петлюри і навіть був його ад’ютантом. На еміграції ж нібито ці родинні зв’язки додавали йому авторитету в українській громаді. Але відомості про той період життя у справі доволі скупі і фрагментарні. Навіть рік народження зазначається приблизний – “у 1900–1905 роках”.
Насправді Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Його батько походив із полтавського козацького роду, мати була рідною сестрою Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, невдовзі – в офіцерській школі в Оренбурзі. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко. У 1920 році у складі 3-ї Залізної дивізії Армії УНР брав участь у боях із більшовиками й одержав старшинське звання хорунжого. Особистим ад’ютантом Головного Отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри був упродовж 1920–1921 років.
Після поразки визвольних змагань жив в еміграції у Варшаві. Там закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930–1939 роках був послом польського сейму від українців Волині. Користуючись цим статусом, рішуче відстоював інтереси співвітчизників. У той період відбулося його зближення з церквою. Він прослухав курс богослов’я у Варшавському університеті, співпрацював із єпископатом і духовенством Української автокефальної православної церкви.
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345
Про депутатство в польському сеймі докладних відомостей в архівних документах немає. Водночас це й не дуже цікавило чекістів. “У 1939 р. зі звільненням Західної України Червоною армією, – йдеться в розсекречених документах, – Скрипник разом з іншими членами Міністерства польського сейму втік до Румунії, звідти через Францію виїхав на територію Німеччини, потім – генерал-губернаторства. Після певного часу мешкання у Кракові Скрипник виїхав до м. Холм, де працював у старостві саможондовим інспектором і одночасно очолював там так звану “ЕОУН” – Емігрантську Організацію Українських Націоналістів” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 25–26).
Наступні документи стосуються життя і діяльності С. Скрипника в роки Другої світової війни. Той період чекісти досліджували особливо ретельно. І на те були свої причини.
Одразу після звільнення українських територій від гітлерівських військ органи нкдб урср розгорнули роботу зі збирання відомостей про те, що робили місцеві мешканці під окупацією. Найбільший інтерес проявляли до активістів. Серед таких був і С. Скрипник.
Про нього отримали такі письмові свідчення від одного з очевидців: “З окупацією німцями в 1941 р. Західної України він із генерал-губернаторства приїхав на Волинь, в м. Рівне. Там він організував Установу Довір’я і редакцію газети “Волинь”. Установа Довір’я становила собою українську верховну владу на Волині. До її складу мали увійти представники від усіх окружних міст Волині. Тому у вересні 1941 р. були запрошені представники із міст Рівного, Кременця, Дубна, Луцька, Володимира і Ковеля на зібрання до м. Рівного Самчук Улас, Корноухов, Волошин Ростислав… Практичну роботу Установа Довір’я на Волині не проводила, тому що невдовзі після її організації на Волинь прибула німецька цивільна влада, яка вищезазначену Установу не визнала” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. –Арк. 7).
Серед архівних документів є інформація про перше засідання Української ради довір’я на Волині під головуванням С. Скрипника. Ця установа мала саме таку назву. На тому засіданні йшлося про організацію культурно-освітньої роботи, навчання дітей у школах, садівництво тощо. Окремо порушувалося питання про релігійне життя і становище православної церкви. Наводиться текст постанови стосовно цього. Цей текст долучений до справи саме як свідчення антирадянської діяльності С. Скрипника. Ось витяг із нього:
“Рада довір’я стоїть на тій непорушній основі, що Церква в Україні як могутній чинник національно-релігійного і морального виховання народу, повинна бути Церквою національною і українською. Відтак Рада вважає, що такою Православна Церква в Україні може бути тільки тоді, коли вона буде незалежною, автокефальною. В тій цілі Уряд Української Народної Республіки незадовго перед московсько-більшовицькою навалою на Україну видав 1-го січня 1919 року закон про автокефалію Української Православної Церкви.
Стоячи на ґрунті закону1-го січня 1919 року, як державного акта, яким встановлено автокефалію Української Православної Церкви, Рада довір’я стверджує, що й в даний момент осередок церковної влади незалежної Української Православної Церкви не може знаходитися в руках чужої по крові ієрархії та поза межами національної української території. А тому Рада довір’я рішуче протестує проти всяких спроб залишити Українську Православну Церкву в полоні московському, до якого на теренах північно-західних українських земель вона потрапила року 1939 під насильством большевицьким, а також і проти спроб підпорядкувати Українську Церкву чужій Варшаві…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 105–106).
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345
На тому засіданні було створено “Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви”, яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський). А С. Скрипник, як зазначається в довідках нкдб, став активним організатором української автокефальної церкви. Згадується, що навесні 1942 року він прийняв постриг у ченці, став єпископом Переяславським УАПЦ і взяв собі церковне ім’я Мстислав.
Попри завдання керівництва нкдб урср оперативним працівникам збирати негативну інформацію про С. Скрипника, у довідках трапляються й позитивні характеристики на нього. Зокрема, агент “Іванов” серед іншого повідомляв: “…Серед єпископата УАПЦ лише він вирізнявся і за своїм розумом, і за вмінням “дипломатично” діяти, і за характером. Серед інших, тьмяних і безликих, лише Мстислав і становить собою яскраву особистість За зовнішністю він доволі представницька людина (має чорне волосся з сивиною, таку саму бороду, повнотілий, з театральними рухами, які співвідносяться з його саном)” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 37).
Не зовсім вписувалося до створюваного чекістами негативного образу “німецького симпатика” і повідомлення про перебування С. Скрипника у Харкові у липні 1942 року. Тоді він зустрічався з керівниками місцевої “Просвіти”, Харківської управи, провідними українськими діячами. Дехто йому радив зробити візит до німецької комендатури і гестапо.
“Мстислав відповів, що цього не слід робити, – йдеться у витягу з доповіді агента нкдб “Сорбоніна”. – …Під час бесід він дуже обережно підкреслював, що не у всьому політика німців відповідає настроям українських громадських кіл, що потрібно очікувати великих і малих конфліктів і що слід бути до всього готовим”.
Далі агент зазначав, що коли залишився з “Мстиславом” наодинці, той уже відвертіше говорив про те, що “німці розправилися з чудовими українцями в Києві, що тією розправою залякали людей, що неправильно вважати, нібито вони за українську державність…, що нині становище його й інших єпископів-українців надзвичайно важке, оскільки доводиться хитрувати і якось будувати політику з німцями й водночас враховувати величезне невдоволення мас німцями і підтримувати цей протест та невдоволення, якщо хочеш бути пастирем свого народу і чесним по відношенню до нього” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 37).
Невдовзі після цього, за свідченнями агента “Сорбоніна”, представники німецької окупаційної влади наказали Мстиславу протягом 24 годин залишити Київ. Архієпископ Полікарп нібито вступив у перемовини з Райхскомісаріатом про можливе місце його служіння. Німці запропонували Ростов, Луганськ і Сталіно. При цьому Полікарп намагався добитися дозволу на єпископське служіння в Сімферополі, але марно. “Здається, відповіді на це прохання не було, – зазначається в доповіді, – а він зник, принаймні нам невідомо куди…”
Із відкритих джерел відомо, що 12 жовтня 1942 року єпископа Мстислава заарештувало гестапо. За німецької окупації він відсидів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943 року. У 1944 році емігрував до Варшави, згодом – до Словаччини, а звідти – до Німеччини, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені та Вюртемберзі.
У 1947 році виїхав до Канади, де був обраний першоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. А вже через три роки переїхав до США. Там, як зазначається в одній із довідок кдб урср, “схилив на свій бік архієпископа Теодоровича і здійснив возз’єднання двох церков: Американо-української православної церкви і Української православної церкви в Америці, створивши єдину УАПЦ у США. На соборі возз’єднання церков Скрипник був обраний канцлером УАПЦ у США”.
З’ясовуючи причини переїзду С. Скрипника з Канади до США, в Оттавській резидентурі кдб срср отримали інформацію про те, що до митрополита нібито не надто прихильно ставилася частина українських вірян, які були лояльно налаштовані до срср. Тобто вони не сприймали відстоювання ним ідеї про необхідність існування окремої єдиної української православної церкви, як і самостійної Української держави. На цьому вирішили зіграти і здійснити заходи з його компрометації через можливості резидентури в Канаді.
План компрометації
Невдовзі знайшлася і особа, через яку можна було б такі заходи провести. На початку 1950-х років службою перлюстрації кореспонденції було зафіксовано проходження кількох листів із Канади до мешканки одного із сіл Тернопільської області. Як з’ясували, до сестри писав рідний брат Давид Карпюк.
У листах розповідав про своє життя, нарікав на певні проблеми, зокрема на безробіття та деякі інші негаразди за кордоном. Зазначав, що побоюється їздити в гості до знайомих у США, бо як дізнаються, що він комуніст, то можуть бути великі неприємності. При цьому хвалив радянську владу і заявляв, що і раніше відстоював проголошені нею ідеали, і боротиметься за них надалі.
А в одному з листів написав: “Ще одне попрошу, якщо можна. Можливо хтось у селі знає Скрипника, того, що був у Борсуках, у волості секретарем при поляках. Він тут у Канаді єпископом і дуже бреше на радянську владу. Я вже з ним сварився. Я хочу, щоб мені хто-небудь все про нього написав, що він робив при німцях у вас. Я б його тут у газетах прописав…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 50–51).
За останню фразу одразу вхопилися і почали збирати на Д. Карпюка інформацію. Невдовзі з Києва до регіональних управлінь кдб у Рівненській і Волинській областях надійшли вказівки такого змісту:
“Один із прогресивних журналістів серед українських емігрантів, який мешкає за кордоном, має намір опублікувати низку статей, спрямованих на компрометацію окремих лідерів ОУН і згодом видати брошурою для поширення за кордоном. У зв’язку з цим кдб при рм срср рекомендував надати авторові необхідні матеріали.
Надаючи важливого значення можливості розвінчання зв’язків оунівських лідерів, а також уніатських і католицьких авторитетів з німцями в період Другої світової війни і співробітництва їх з іноземними розвідками нині, а також можливості показу перед еміграцією протиріч всередині націоналістичного табору, І управління кдб при рм урср здійснюється підбір наявних матеріалів на низку лідерів ОУН і авторитетів серед церковників, зокрема на архієпископа Мстислава – Скрипника С. І. та інших націоналістичних “авторитетів”, які діяли на території області”. (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 146–147).
Про те, що збирання компромату розпочалося, відрапортували в москву. Звідти надійшло схвалення запланованих заходів. Понад те запевнили, що після надходження “викривальних матеріалів” все зроблять, як слід. “Наша резидентура в Канаді, – йшлося в документі, датованому 15 вересня 1954 року, – має можливості здійснювати компрометацію українських націоналістів через українську прогресивну пресу… Вміло підібрані документальні матеріали (накази окупаційної влади, статті з газет, листівки, календарі, фотознімки тощо), розміщені в канадській українській пресі, зіграли б величезну роль у справі компрометації і дискредитації цих осіб…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 64).
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345
Про подробиці того, як резидентура працювала з Д. Карпюком чи іншими представниками “української прогресивної преси”, Київ не інформували. Очікували лише на заявлені матеріали. Тим часом з регіонів, як свідчать архівні документи, почали надходити відповіді.
“Документальних відомостей про зв’язки Скрипника Степана Івановича з німецькою окупаційною владою не маємо”, – повідомляло управління кдб при рм урср по Київській області. “Повідомляємо, що матеріали, які могли б скомпрометувати в США архієпископа Мстислава – Скрипника Степана Івановича, – йшлося в іншій відповіді, – укдб при рм по Волинській області не має”.
Лише з Рівненської області надіслали низку статей із українських газет того періоду. У них повідомлялося про участь С. Скрипника у відновленні української церкви, створення Установи Довір’я на Волині та інші справи. Цитувалися його слова із публікацій в газеті “Волинь”, де він висловлював надію, що можливо українському народові все ж вдасться нарешті скинути кайдани страшної московської азійської неволі, і “серед вільних народів Нової Європи займе і український народ гідне йому місце”.
Реакція із москви на надіслані матеріали була відверто негативно. Не такого очікували. У чергових вказівках вимагали надіслати принаймні оригінали, а не копії газетних статей чи витягів з них, якщо більше нічого не вдасться знайти. А більше і справді, як свідчать архівні документи, знайти не вдалося.
Тож у Києві затвердили постанову стосовно подальшої оперативної розробки С. Скрипника такого змісту: “У 1954–1955 рр. І відділом кдб при рм урср здійснювалися підготовчі заходи з його компрометації серед українського населення в Канаді і США. Подальшу роботу щодо цього проводить пгу [Перше головне управління] кдб при рм срср, куди надіслані всі матеріали… З урахуванням того, що додаткових відомостей про злочинну діяльність Скрипника у нас немає, справу-формуляр на Скрипника Степана Івановича здати в архів…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345. – Арк. 136).
ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10345
Відтак зі справи невідомо, чи вдалося резидентурі кдб у Канаді використати зібрані відомості. Водночас практика свідчить, що навіть якщо було недостатньо якихось компрометувальних матеріалів, їх заповнювали традиційними голослівними звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі, в шпигунстві на користь різних держав чи інших неіснуючих гріхах або злочинах, серед яких для кремлівського керівництва найбільшими були заклики до відродження незалежної від москви Української держави і Української Церкви.
Але всі ті потуги кдб жодним чином не вплинули на авторитет Степана Скрипника в церковному середовищі і не завадили йому відстоювати українські інтереси. 30 жовтня 1989 року він був проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990 року обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. Після створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.
Одним із найвагоміших здобутків Мстислава у США стала побудова “Українського Єрусалиму” в Америці – духовного центру православної української діаспори у Саут-Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі). До його складу увійшли храм Св. Андрія, семінарія Св. Софії, бібліотека, музей, консисторія, дім для пенсіонерів, пам’ятники митрополитові Василю (Липківському) і великій княгині Ользі, цвинтар – пантеон визначних українців.
Помер Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав 11 червня 1993 року. Похований у крипті собору Св. Андрія в Саут-Баунд-Бруці.
Цікавинки про фільм розкаже кандидатка мистецтвознавства, кореспондентка журналу «Кіно-Театр» Ольга Ямборко.
«Така пізня, така тепла осінь» — український художній фільм режисера Івана Миколайчука, відзнятий у 1981 році на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Займає 54-55-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Буковинський селянин Руснак залишає убогі буковинські землі і з маленькою дочкою Орисею їде в Канаду — може там пощастить?.. На чужині він забуває про убогість, там виростає його онука, там він хоронить свою дочку, але не знаходить щастя. І тепер Руснак, скориставшись послугами «Інтуриста», їде в свій край, де колись був щасливим.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Нещодавно працівники Національного природного парку «Північне Поділля», обстежуючи фізичний стан одного із туристичних маршрутів в урочищі «Видра», неподалік села Пониква Бродівської ТГ запримітили на придорожньому прямокутної форми камені, декілька букв із старослов’янського алфавіту. Про це пише Leopolis.news
Як зазначили природоохоронці, цей камінь тут лежить роками і є залишком цокольної основи придорожньої фігури. Раніше до нього ніхто не придивлявся й не зауважував, що на одній із граней значиться якийсь напис – заледве виднілося декілька букв верхнього рядка.
Згодом гіди-провідники НПП «Північне Поділля», які готуються проводити краєзнавчо-рекреаційні мандрівки по туристичному маршруті «Пташина слобода», проєкт якого реалізовується у цій місцевості, вирішили розкопати та дослідити цей історичний артефакт. Із тексту на камені вдалося прочитати: «СІА ЖЕРТВА НА ХВАЛУ БОЖУ. ЗБОДУВАВЪ КОНДРАТЪ І ТЕОДОЗІА ЩУДЛЮКИ. МАКСИМ І ЮСТИНА БАТЕНЧУКИ. Р. 1910».
Як зазначила у коментарях фахівчиня з рекреації НПП «Північне Поділля» Соломія Божко, тут, в урочищі «Видра», де й понині є ще три безлюдних обійстя, колись проживали люди із такими прізвищами, й були серед них і Кіндрат, і Максим, і Юстина. Про це їй повідомили старожили сусідніх сіл, зокрема й рідна бабця. Тільки про Теодозію поки що нічого не відомо. А ще за словами панни Соломії, до Першої світової війни на цьому хуторі була корчма. А фігура, залишки якої розкопали, схоже, стояла в центрі хутора, на роздоріжжі.
Сихівський житловий масив. Вул. Ворошилова (нині – вул. Сихівська). 1989 р.
Сьогодні Сихів — це щось більше, ніж просто найбільший спальний район Львова. Це — мікросвіт із власним темпом, характером і навіть мемами. Але за типовими дев’ятиповерхівками, нескінченними дворами та сучасними кав’ярнями ховається довга, насичена і подекуди дивовижна історія.
Отож, ловіть 10 фактів про Сихів, які змусять подивитись на цей район по-новому.
1. Сихову більше 600 років
Перші письмові згадки про Сихів датуються 1409 роком — коли Львів ще мав міські мури, а «турист» був словом з майбутнього. Тоді Сихів був селом, далеко за межами міста, з полями, садами й хрестами на роздоріжжях.
2. Назва району — загадка
«Сихів» — слово, що досі не має єдиного пояснення. Одні історики виводять його від староукраїнського «сихий» — «високий», інші припускають, що воно походить від імені давнього власника села. У будь-якому разі, звучить автентично.
Сихівський житловий масив. Кінотеатр ім. Довженка на вул. Криворізькій (нині пр. Червоної Калини). Листівка 1989 р.
3. Тут вирощували виноград і бджіл
До радянських часів Сихів був зеленим раєм: сади, городи, пасіки й навіть виноградники! Уявіть собі — сучасне перехрестя Чукаріна і Сихівської ще сто років тому могло бути виноградною аркою.
4. Радянський Сихів мав стати районом майбутнього
У 1980-х Сихів задумувався як експериментальний мегарайон. Широкі проспекти, соцкультпобут, десятки шкіл і садків. Та через брак фінансування багато з цих мрій залишилися лише на кресленнях.
Сихівський житловий масив. Пр. Червоної Калини. ТЦ «Зубра-центр». 1990-ті рр.
5. Населення — як у цілого міста
Сьогодні Сихів — найгустонаселеніший район Львова. У ньому живе більше людей, ніж у багатьох обласних центрах України — понад 120 тисяч мешканців. А це вам не жарти!
6. Трамвай, якого чекали 30 років
Про трамвай на Сихів почали говорити ще в 1980-х. Але перший вагон поїхав лише у 2016 році. Сихівський трамвай став не лише інфраструктурною подією, а й символом — що навіть обіцянки з бородою можуть здійснитися.
Відкриття трамвайної лінії на Сихів
7. Церква, яку видно звідусіль
Храм Різдва Пресвятої Богородиці — монументальний символ нового Сихова. Автором проєкт сихівської церкви був Радослав Жук. Велична сучасна святиня, яка притягує погляд з будь-якого району.
8. Район із власним кінотеатром і театральною сценою
Кінопалац імені Довженка — серце сихівського культурного життя. Тут не лише показують фільми, а й влаштовують вистави, концерти, лекції. Це більше, ніж кіно — це справжній культурний осередок.
Запроєктований Радославом Жуком храм Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові. Фото Богдана Зятика 2013 р.
9. Ринок, де є все — від малосольних до магії
Сихівський ринок — це фольклор у чистому вигляді. Тут можна знайти абсолютно все: від сезонної малини до старовинних ікон. І, звісно, кожен продавець тут — маленький психолог, екстрасенс і актор в одній особі.
10. Сихів перетворюється прямо на очах
За останні роки район змінився до невпізнання: нові сквери, урбан-проєкти, сучасні кав’ярні, розумні світлофори й навіть стріт-арт. Сихів більше не просто «спальник», а повноцінна частина сучасного міста, яка має голос і стиль.
Візуалізація фонтану на площі перед Центром Довженка на Сихові
Сихів — це живий організм. Зі своїм минулим, травмами, гумором і надією. Це район, у якому легко втратити орієнтир, але важко втратити себе. Він не на показ, але вартий уваги.
Маєте спогади про старий Сихів? Пам’ятаєте, як будували «Іскру» чи ще купували молоко в пляшках на базарі? Діліться історіями в коментарях — бо саме з них і складається жива історія міста.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Список використаної літератури та джерел
Мельник І.Львів. Архітектурно-історичний нарис. — Львів: Центр Європи, 2006.
Вуйцик В.Сихів: від села до міського масиву // Львівські історичні нариси. — Львів, 1998.
Сайт Церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові — https://www.rizdvo.org.ua/(наразі сайт недоступний; можливо, тимчасові технічні роботи)
Публікації на сайті ZAXID.NET — зокрема матеріали про запуск трамвайної лінії на Сихів (2016), урбаністику та інфраструктуру району.
Видання “Локальна історія” — публікації про Львів та трансформацію передмість, зокрема про Сихів.
Інтерв’ю та дослідження URBANideas, Сихів.Media та Музею модернізму у Львові — контекстні матеріали про мозаїки, мікрорайони та культурну ідентичність району.
20 травня 2025 р. о 16 год. у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відкривається виставка «Позивний «Кобзар». В обороні ідентичності».
Кожна епоха «використовувала» Тараса Шевченка по-своєму. Російська імперія боялася його імені. Радянська влада зробила його частиною офіційного культу. Проте у ключові моменти боротьби України за свою незалежність для українців він ставав зброєю пам’яті, свободи та самоусвідомлення. Особливо під час Революції Гідності, коли постать Тараса Шевченка набула нової актуальності. Гасло «Борітеся – поборете!» лунало поруч із національним гімном, а зображення поета перетворилось із шкільного бюста на емоційно заряджений знак громадянської мобілізації.
Проєкт розглядає, як ТарасШевченко «говорить» до нас у XX–XXI століттях: через образ, слово, інтонацію часу. Як його «позивний» – сигнал крізь століття – знову набуває сили в момент національного випробування.
“Цей проєкт народився до широкомасштабної війни з ідеї показати різні іпостасі Тараса Шевченка під час Революції Гідності. І ще тоді виникло запитання: чому люди на Майдані не тільки сприйняли творчість і образ поета як певний дороговказ у боротьбі, а й зробили його «своїм» та органічно вписали в майданний рух? Очевидно, що відповідь на запитання містилася в минулому, яке дало поштовх до своєрідного кодування імені Шевченка”,– розповідає кураторка виставкового проєкту, заступниця директора Національного музею Революції Гідності Катерина Романова.
Виставка прагне показати еволюцію образу Тараса Шевченка від поета в кожусі до учасника боротьби та культурного побратима сучасних українців. Вона закликає глядача відповісти собі: ким є Тарас Шевченко сьогодні? Що в його словах актуальне зараз? Чому він і сьогодні надихає на перемогу? Пропонуємо почути Тараса Шевченка в ефірі сучасності, побачити трансформацію його проявлення.
На виставці можна побачити понад сотню експонатів: скульптури, живопис, медалі, книжки, поштові листівки, архівні справи, світлини та плакати різного часу.
Організатори: Національний музей Революції Гідності, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Партнери: Національний музей Тараса Шевченка, Львівський історичний музей, Музей шістдесятництва (філія Музею історії міста Києва), Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери, Національна бібліотека України імені В. Вернадського, Державна архівна служба України, Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, Галузевий державний архів СБУ, ДП «Національний центр Олександра Довженка», БО «ФОНД АЛЛИ ГОРСЬКОЇ ТА ВІКТОРА ЗАРЕЦЬКОГО», Галерея Vakulenko Art Consulting.
12 травня Президент України Володимир Зеленський відзначив захисника із Дрогобицького району Миколу Кобільника орденом Богдана Хмельницького І ступеня.
Про це повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
Майор Микола Кобільник став на захист України ще у 2014 році. Нині служить у третьому полку Сил спеціального призначення. Військовий виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині, пройшов Бахмут і Піски.
Унаслідок інтенсивних бойових дій зазнав поранення та втратив ногу. Попри це, на протезі продовжує виконувати свій військовий обов’язок.
“Миколо, дякую за службу та захист. Львівщина пишається вами. Здоров’я вам та вашим побратимам!” – зазначив начальник ЛОВА.
Микола Кобільник та Андрій Веселий
Андрій Веселий: Дякую, Брате, за відповідальність! Гідна відзнака за «чисте і не помальоване небо».
Алергія у дітей — поширене явище, яке може проявлятися у різний спосіб і в будь-якому віці. Нежить без застуди, висипи після «звичайного» яблука чи кашель у певні пори року — все це може бути реакцією на алергени. Приватна клініка Медіальт Львів зауважує, що консультація лікаря-алерголога необхідна, якщо ваш малюк має такі симптоми:
Шкірні реакції — сухість, почервоніння, свербіж, кропив’янка або висип після вживання певної їжі чи контакту з тваринами є тривожними сигналами. Якщо висип не зникає або періодично повертається, варто звернутися до фахівця.
Респіраторні прояви. Частий нежить, закладеність носа, чхання, свербіж у носі чи горлі, сухий кашель без температури можуть бути ознаками сезонної або цілорічної алергії. У деяких випадках це може перерости в алергічний риніт або бронхіальну астму.
Проблеми з травленням. Нудота, біль у животі, здуття, діарея після споживання певних продуктів (наприклад, молока, яєць, горіхів) часто свідчать про харчову алергію.
Очні симптоми. Почервоніння, свербіж, сльозотеча — ознаки алергічного кон’юнктивіту. Якщо подібні симптоми повторюються щовесни чи після контакту з тваринами, ймовірна наявність алергії.
Млявість, поганий сон, часті скарги на втому можуть бути непрямими наслідками алергії, яка виснажує імунну систему.
Які методи діагностики використовує алерголог?
Для виявлення алергії у дитини можуть використовуватися:
Аналіз крові на імуноглобулін E (IgE). Цей лабораторний тест визначає рівень загального або специфічного IgE — антитіл, які відповідають за розвиток алергії.
Шкірні проби (прік-тест). На шкіру передпліччя або спини наносять краплі з алергенами, після чого роблять невеликий прокол (прик-тест) або подряпину. Якщо на місці контакту з’являється почервоніння чи набряк — це ознака алергічної реакції. Метод не підходить дітям із загостренням алергії або при прийомі певних ліків.
Провокаційні тести. Проводяться лише під наглядом лікаря в умовах медичного закладу. Пацієнту вводять підозрюваний алерген (через рот, інгаляцію або ін’єкційно), щоб викликати контрольовану реакцію. Це «золотий стандарт» для підтвердження алергії, але використовується лише в складних випадках.
Ринокопія, бронхопровокаційні проби. Застосовуються при підозрі на алергічний риніт або бронхіальну астму. Дослідження допомагають оцінити стан слизової оболонки носа, дихальних шляхів і реакцію на подразники.
Кожен метод має свої показання та обмеження, тому вибір діагностики завжди індивідуальний. Консультація з алергологом дозволяє підібрати оптимальну схему обстеження для дитини.
Як подорожувати безпечно та з розумом? У давнину туристам радили брати з собою палицю зі штилетом й уникати вранішньої роси. Давній туристичний порадник із гумором і наївністю розкриває уявлення про подорожі минулого — у світі без літаків, GPS і валіз на колесах. А позаяк туристичні вказівки були опубліковані у часописі Українські вісті у 1937 році (№ 177) і йшлося про поради 137 річної давнини, то зараз уже зможемо впевнено говорити, що інструкціям з мандрівок понад 200 років.
Туристичний порадник зперед 137 літ
Туристика стала величезним світовим промислом і поважним джерелом доходу різних держав і підприємств. Нині вона відіграє немалу ролю навіть у міжнародній дипльоматії. Модерні туристи користають з різних пільг, удогіднень, вигод, про які туристам зперед сотні літ і не снилось. Маючи на увазі ті модерні вигоди, пульманівські вози, рольс-ройси, повітряні кораблі, радіо й т. д. цікавлять нас «вигоди» туристів сперед сотні літ.
Члени Академічного туристського клубу у Львові під час подорожі, 1912 р. Фото: Міхал Аффанасович
Хто подорожує пішком…
«Хто подорожує пішки – пише туристичний порадник зперед 137 літ – нехай не забуває взяти з собою добре окуту палицю. Не зашкодить коли в палиці буде схований штилет, який вискочить на випадок потреби по натисненні пружини».
Згідно з тим порадником, не треба спати при отворених вікнах, бо на думку тодішних гігієністів це шкодило здоровлю. В часі бурі треба вистерігатися потіння й перебування поблизу звірят, бо людський піт і випари звірячого тіла притягають громи. В зимі треба вистерігатися утоми й проганяти її куренням тютюну, нюханням табаки, або закускою хліба, запущеного оцтом. Щоби не простудитись, треба вбирати дві сорочки, а також не зашкодить обмотатись кількома аркушами паперу.
Туристичне вбрання, 1926 р.
Хто подорожує верхи…
Тим, які подорожували верхи на конях радив туристичний порадник брати з собою шаблю й кілька пістолів. Ранком, коли на полі сріблилась ще роса, не треба виїзджати в дорогу, бо свіже повітря шкодить здоровлю.
Тим, які їхали каритами, радить порадник мастити не лише колеса, але й візника, бо хто мастить – той їде. Ніякий напиток не є ліпше використаний як той, який всунеться в руки візника.
Туристки у Бескидах, 1934 рік Фото: Polona
На морі…
«Хто сідає на корабель, повинен мати запас прочищуюючих середників. Всякі надужиття в їді й питтю на морі є грішною легкодушністю. Фізично вичерпані люди дуже скоро хорують на морі, тому сідати на корабель повинні тільки здорові».
Так приготовляв туристів у дорогу туристичний порадник вперед 137 літ. Модерні туристичні порадники подають інші вказівки, але чи не варто пригадувати й тепер, що добре окута палиця, чи пістолі пригодяться й у рольс-ройсах і пульманівських возах?
22 по 25 травня Львів знову перетвориться на центр модного життя України — повертається Lviv Fashion Week. Цього сезону подія збере найцікавіші українські бренди, експертів сфери, художників і всіх, хто бачить у моді не лише естетику, а й голос часу.
Впродовж чотирьох днів Lviv Fashion Week об’єднає покази колекцій, лекції, артпроєкти та благодійні ініціативи, створюючи багатовимірну платформу, де креативність має значення, а стиль і солідарність ідуть поруч.
ПОКАЗИ
Цього сезону на Lviv Fashion Week в Barvy Event Hall свої колекції представлять українські бренди JULIYA KROS, VOZIANOV, Khrystyna RACHYTSKA, NOVANA STUDIO, VBRANA by Svitlana Mykytyuk, STARCHAK, Ksenia SERBIN, італійський бренд BALOSSA. Після багаторічної перерви на подіум Lviv Fashion Week повертається ROKSOLANA BOGUTSKA.
ДОБРОЧИННІСТЬ
Мода має силу змінювати, надихати — і підтримувати. В рамках події відбудеться збір коштів на підтримку 47 ОМБр, де служить багаторічний фотограф Lviv Fashion Week Ігор Федорів. Крім того, продовжує діяти формат “запрошення за донат”: щоб потрапити на показ від обраного бренду чи лекції освітньої програми, потрібно зробити благодійний внесок. Це спосіб долучитись до події та водночас допомогти тим, хто боронить Україну.
ЗНАННЯ
У межах освітньої програми Lviv Fashion Week, у партнерстві з West Ukrainian Fashion Industry Cluster та Fashion Park Lviv, відбудеться серія зустрічей і панельних дискусій із
представниками міжнародної та української модної індустрії. Захід об’єднає досвід fashion-експертки та засновниці Fashion Africa 254 Варіді Пабст Шробсдорфф, ексредакторки L’Officiel Ukraine, fashion-експертки Ани Варави, а також провідних фахівців з візуальних комунікацій — Олени Дяків та Юлії Борщевської. До освітньої частини долучиться також Томас Ерхардт, засновник провідної берлінської комунікаційної агенції Project Hype, яка спеціалізується на fashion- і lifestyle-PR та реалізує стратегічні кампанії, що посилюють позиціонування брендів на німецькому ринку. Особливий акцент буде зроблено на моду в Україні як культурний феномен: свою експертизу представлять дизайнерка Оксана Караванська, засновниця бренду OLIZ Христина Оліярник, культурознавиця та телеведуча Мар’яна Гірняк та завідуюча кафедри дизайну костюму ЛНАМ Зеновія Тканко. Програма покликана стати платформою для діалогу між модою, освітою та національною ідентичністю,
розкриваючи моду як інструмент м’якої сили на глобальній арені.
АРТ
У співпраці з Львівською національною академією мистецтв буде реалізовано артпроєкт: виставку сучасного об’ємно-просторового мистецтва “Присутність”. Виставка об’єднає роботи викладачів, випускників та студентів Львівської національної академії мистецтв, які досліджують людину через матеріал, обʼєм та форму.
«Присутність» — це художня інтервенція в публічний простір, де скульптурна форма виступає метафорою внутрішніх переживань, досвіду й пам’яті людини. Роботи створюють відчуття постійної присутності, яка виявляється водночас на тілесному, емоційному та історичному рівнях. Художня мова проєкту формується у поєднанні класичної скульптури та сучасної просторової пластики. Саме у цій взаємодії розгортається діалог, у якому перетинаються сила й вразливість, публічне і приватне, реальне та абстрактне. У проєкті розкривається тяглість львівської мистецької школи від перших пошуків молодих митців до досвіду наставників і самостійного шляху випускників.
Серед учасників виставки: Нацпром (Микола Маценко та Олег Тістол), Людмила Давиденко, Петро Грицюк, Артур Кушнарьов, Сергій Дробишевський, Наталка Откович. Куратор – Ксенія Ціхурська (артдилерка, учасниця благодійного фонду “Друзі ЛНАМ”).
GERDA-11
В рамках Lviv Fashion Week бренд STARCHAK уперше представить не колекцію, а історію.
“GERDA-11” — виставковий проєкт, створений разом із Марією ʼʼГердоюʼʼ Чех — військовою, яка пройшла оборону Маріуполя, Азовсталь, поранення, контузію і полон. У співпраці з художником #neivanmade дизайнерка Марія Старчак створила дроп, де одяг перетворюється на свідчення.
ʼʼGERDA-11 — це про внутрішній подіум. Навіть якщо навколо бетон, холод і темрява. Це моя зброя поверненняʼʼ, — каже Марія ʼʼГердаʼʼ Чех.
Ця колекція — про гідність, витримку та відновлення. Вона дає голос жінці, яка пройшла крізь біль і залишилась творчою. Бренд STARCHAK створює для цього голосу простір.
Подія відбудеться за підтримки офіційних партнерів: Західноукраїнського Автомобільного Дому Mercedes-Benz та Девелоперської компанії LEV Development.
Клініка репродуктивної медицини ICSI Clinic та Благодійний фонд Darii Foundation оголосили про старт ініціативи “Дар Батьківства” — масштабної програми підтримки пар, які втратили можливість стати батьками через наслідки війни.
Через бойові поранення, психологічні травми та тривалий стрес тисячі українських родин стикаються з репродуктивними порушеннями. Це не лише медичне, а й соціальне та демографічне питання. Статистика тривожна: лише за два роки повномасштабної війни рівень народжуваності в Україні знизився на 31,5%. А за новою інфографікою «Слово і діло», у 2024-му смертність в Україні майже втричі перевищила народжуваність: торік у нашій країні померли 495,1 тисяч людей, тоді як народилося лише 176,1 тисяч.
“Але сучасні медичні технології дають шанс на батьківство навіть у найскладніших обставинах, — каже Олександр Дарій, засновник ICSI Clinic. – У нашій клініці ми вже допомагаємо таким парам. Але щоб масштабувати ініціативу, необхідна широка підтримка суспільства”.
У межах програми “Дар Батьківства” Фонд Darii Foundation у партнерстві з ICSI Clinic уже сьогодні забезпечують супровід родин на шляху до батьківства, організовують консультації з провідними фахівцями, залучають експертів, координаторів, психологів та менторів, акумулюють фінансову підтримки для проходження лікування, прозоро та етично обирають пари, які справді потребують допомоги.
Щоб залучити кошти на підтримку програми “Дар Батьківства”, команда проєкту запускає оригінальний благодійний формат участі — “Хрещений батько / Хрещена мати майбутньої дитини захисника”. Це символічна можливість для бізнесу, меценатів чи просто небайдужих людей долучитись до історії майбутнього батьківства. Не релігійний ритуал, а жест людяності та солідарності.
“Це не просто благодійність. Це — про гідність. Про право мати мрію. Про те, щоб бути поруч у моменти, коли надія здається далекою, – зауважує Євгенія Дарій, візіонерка Darii Foundation. – Для мене ця програма — не просто про батьківство. Це про відновлення. Про силу продовжувати жити, любити, мріяти”.
З метою залучення коштів для допомоги парам, які втратили можливість стати батьками через наслідки війни, організатори закликають аукціони, конференції, концерти, форуми та інші доброчинні події додавати до своїх благодійних ініціатив символічний лот “Хрещений батько / Хрещена мати дитини захисника”. Бізнесу, фондам та філантропам пропонують приєднуватись до партнерства, а лідерам думок та медіа — допомогти розповісти про програми Фонду ширше.
Про ініціаторів програми “Дар Батьківства”:
Darii Foundation — благодійна організація, що працює з родинами, які зіштовхнулись з викликами безпліддя, особливо внаслідок війни. Фонд фокусується на психологічній, комунікаційній та організаційній підтримці, а також залученні партнерів, що можуть допомогти з лікуванням. Засновник Фонду – Олександр Дарій, лікар-репродуктолог, кандидат медичних наук, заслужений лікар України.
ICSI Clinic — провідна клініка репродуктивної медицини, яка працює в Україні з 1998 року. Понад 13000 дітей народились завдяки багаторічній роботі фахівців клініки. Пацієнти приїздять із 46 країн світу.
Детальніше про програму та історії пар, яким вона уже допомогла, — на сайті
60 років тому, 13 травня 1965 року, у Львові померла Ганна Крушельницька, оперна та концертна співачка (мецо-сопрано), педагог, молодша (на 15 років) сестра Соломії Крушельницької.
Походила з шляхетської родини гербу Сас, батько Амвросій Крушельницький – священник УГКЦ. Початкову музичну освіту отримала від батька і сестри Соломії та в Тернопільській музичній школі товариства «Приятелі музики». Закінчила Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові (1903-1906) та Міланську консерваторію (1912). Володіла тембрально красивим «віолончельним» голосом, подібно як і у сестри Соломії. Під час навчання у Львові солістка хорів «Боян» і «Бандурист», учасниця концертів присвячених Т. Шевченку, І. Франку, М. Лисенку. Співала на сценах оперних театрів Варшави, Львова, Мілана, Венеції, Рима та інших знаних музичних центрів (1907-1914).
Ганна Крушельницька
На перешкоді стрімкому злету обдарованої співачки та здобуттю європейського визнання стала низка обставин. Найперше – це безмежна любов і всеохопна опіка з боку старшої сестри Соломії, яка не дозволила сформувати вольовий та практичний характер так необхідний в досягненні та утриманні зіркової кар’єри. В листі до Михайла Павлика (1894) Соломія зокрема писала: «Що я потіхи з нею маю, то описати годі! Сама собі дивуюся, як я можу, не люблячи нічого дуже палко на сім світі, любити так до одуріння ту нашу Нуську. Ну та й я не вмисне, і не знаю, за що та зозулька така мені мила». Досвідчивши на собі важкої праці в здобутті суспільного визнання та забезпеченні матеріального рівня, Соломія намагалася всіляко відгородити Анну від труднощів життя та матеріальних проблем і була невідступним опікуном її професійного зростання. Дивлячись на це їхня мама Теодора-Марія Крушельницька (з дому Савчинських) часто говорила: «Не треба її мучити, бо і так вийде заміж». Проте під впливом старшої сестри заміжжя Анну не надто цікавило. Відтак лиш тільки почала сходити слава талановитої співачки, як розпочалася Перша світова війна і настала велика та довготривала криза для оперних виконавців. Коли Анна опинилась в ситуації з обмеженими засобами для існування, Соломія забрала її з Риму до себе на затишну віллу в італійському містечку Віареджо. Щоби якось заповнити вільний час Анна почала відвідувати школу танців, де закохалася у викладача-ловеласа, що був неодноразово одружений. В цей роман втрутилася старша сестра та зробила усе можливе, щоби зупинити його подальше розгортання. Наслідком в Анни стався нервовий зрив. Три роки Соломія лікувала сестру у найкращих європейських психіатрів, для оплати яких продала власний автомобіль та коштовності. В тому, що сталося Соломія відчувала власну провину, хоча лікарі твердили, що душевна хвороба Ганни розвивалася давно, але її вчасно не діагностували.
Ганна Крушельницька
1921 повернулася з Італії до Галичини. Викладач Вищого музичного інституту у Львові (1921-1922) та його філії у Дрогобичі (1923-1925). Від 1922 продовжила виступати як концертна співачка. Проте психічне захворювання почало прогресувати і у 1928 остаточно залишила сцену. 1938 Соломія Крушельницька приїхала до Львова відвідати родину, а після окупації Галичини більшовиками вже не змогла повернутися до Італії. Нова влада конфіскувала в сестер просторий приватний будинок (нині тут музей С. Крушельницької) та заселила чужими людьми, залишивши їм невелику квартирку. За німецької та другої більшовицької окупації Соломія, володіючи великим маєтком в Італії, давала приватні уроки, щоби прогодувати себе та Ганну, а перед смертю залишила племінниці Одарці Бандрівській 15 тисяч карбованців на щомісячне утримання Ганни. Після смерти Соломії (1952) Ганну передали в опіку психіатру Катерині Гавриловій – в обмін на її квартиру.
Могила Ганни Крушельницької
Ще в часі навчання у Львові 1904 звукотехнік Вілл Грайсберг записав матриці 5 пісень у виконанні Ганни Крушельницької (до наших днів дійшли копії записів 2 пісень). Померла внаслідок гангрени, що розвинулася після перелому ноги в стегні. Похована на Личаківському цвинтарі поруч із Соломією Крушельницькою. Народилася у с. Біла на Тернопільщині 1887.
В четвер, 15 травня 2025 року, о 19:00 — під гаслом “Мистецтво задля Перемоги” у Львівській національній філармонії відбудеться особливий благодійний концерт, на якому прозвучить одна з найглибших духовних композицій класичного репертуару — «Велика меса» до мінор Вольфґанґа Амадея Моцарта. Захід присвячено воїнам Світла — героям, які віддали життя за свободу, гідність і майбутнє України, повідомили у пресслужбі хорової капели «Дударик».
Усі кошти, зібрані від продажу квитків і добровільних внесків, буде передано на придбання автомобіля пікап Mazda для 219 окремої бригади територіальної оборони: https://send.monobank.ua/jar/4CKnCFoN1H.
Керівник чоловічої хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал наголошує:
«З ініціативи Львівської національної філармонії та Львівської національної хорової капели «Дударик» відбудеться благодійний концерт «Велика меса для Воїна». Усі зібрані кошти, включно з виручкою від продажу квитків, буде спрямовано на допомогу нашим Воїнам. Саме цим концертом ми відкриваємо 44-й фестиваль «Віртуози Львова». Мистецтво задля Перемоги.
Знаємо і поважаємо наших Героїв. не вперше допомагаємо. Не вперше допомагаємо — і цього разу наша підтримка теж буде потрібною. А хлопці ще й офірують прапор із підписами трьом найбільшим донатерам. Запрошую всіх небайдужих львів’ян і гостей міста долучитися до цієї благородної події».
У концерті візьмуть участь відомі українські солісти: сопрано Анна Шумаріна, мецо-сопрано Лілія Нікітчук, тенор Максим Сальніков і бас Володимир Шинкаренко. Разом із ними виступатиме Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова» та хорова капела «Дударик» під орудою маестро Володимира Сивохіпа.
Музика, написана Моцартом для Великої меси, неймовірно щільна, як звучання цілого собору, де кожна нота сприяє духовному піднесенню. Великі контрасти, віртуозний хор і витончений оркестр створюють враження урочистої величі. Цей концерт — не лише вшанування великого музичного спадку Моцарта, а й глибокий духовний акт пам’яті. Він присвячений воїнам Світла — тим, хто віддав життя за свободу, гідність і майбутнє України.
Запрошуємо львів’ян і гостей міста долучитися до цієї події, де велике мистецтво об’єднується зі спільною метою — підтримкою тих, хто сьогодні боронить нашу свободу.
Вперше за понад столітню історію Міжнародної виставки дизайну та мистецтва Triennale di Milano, на ній представлені роботи українських митців. Йдеться про пʼятьох художників, які живуть і творять у Львові. Про це пише Пресслужба ОДА з посиланням на повідомлення начальника ЛОВА Максима Козицького.
«Цього разу тема виставки – нерівність. Участь беруть художники, архітектори, музеї та дослідницькі інститути з понад 45 країн. Завдяки Zenyk Art Gallery та її кураторці Христині Береговській, серед них є і пʼять митців, які живуть та творять у Львові.
Їхні артоб’єкти розповідають про нашу ментальну, фізичну та національну картографію. Про те, як ми себе окреслюємо, збираємо і переосмислюємо», – зазначив очільник Львівщини.
Ольга Кузюра. Інсталяція, де білі кисті рук виступають зі стіни, нагадує про фізичні втрати, яких зазнали українці. Втрачені кінцівки – свідчення зруйнованого тіла, але руки, застиглі в русі, втілюють незламну силу духу і боротьбу за майбутнє.
Володимир Семків. Скульптура «Оптиміст» – обпалена дерев’яна голова, яка попри очевидне спустошення зберігає усмішку. Це символ того, що навіть серед попелу можна знайти зерно надії. Коли все згорає на фізичному рівні – на рівні мрії залишається сміх і віра.
Олекса Фурдіяка. Інсталяція «Подих» символізує саме життя – його ритм і рух, які неможливо зупинити. Чорні циліндри, які чергуються між ширшими і вужчими, нагадують легені, що стискаються з кожним вдихом. Це дихання нації, яка перебуває між війною і миром.
Вероніка Черідніченко. Віртуальна інсталяція розчиняє відчуття простору й часу, де все змінюється і втрачає сталість. Робота реагує на руйнування Каховської ГЕС – екологічну катастрофу, яка змінила не лише ландшафт, а й людську свідомість. Вода, яка знищує, водночас перетворює минуле на щось невловиме.
Денис Шиманський. Інсталяція «Стовп життя / Щілини – Укриття» говорить про ті місця, які стали прихистком для мільйонів українців. Щілини, які з’явилися внаслідок вибухів, водночас ховають і оголюють – це простори між життям і смертю, між страхом і спокоєм, де люди намагаються вижити.
«Маємо використовувати кожну можливість гучно говорити на міжнародній арені. Про себе, про нашу культуру, про війну, про наш біль і нашу силу. Лише так достукаємося… Лише так нас почують», – додав Максим Козицький.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті монумента цьому всенародному улюбленцеві та щедрому меценатові української культури був ректор Богословської академії о. Йосип Сліпий. Згідно з його задумом, пам’ятник мав стати у дворі Греко-католицької духовної семінарії по вул. Коперника, 38. У зв’язку з цим постало питання про вибір автора. Слід завважити, що у Львові на той час вже працювала творчо досить значна когорта талановитих скульпторів, серед них – полтавець С. Литвиненко та А. Павлось, тоді ще молодий обдарований учень школи Новаківського, із Варшави висилав свої твори на львівські виставки В. Побулавець, із Берліна – М. Ємець, із Кракова – Н. Мілян, із Праги – О. Лятуринська.
Однак виконання монумента було доручено іншому мистцеві – Андрієві Коверку (1893–1967), селянському синові зі с. Острів на Львівщині, в минулому випускникові Коломийської промислової школи та учневі школи Новаківського. Був це незвичайно обдарований від природи скульптор і різьбяр по дереву. Не маючи вищого академічного вишколу, він по приїзді до Львова в 1921 р. (після участі у визвольній боротьбі та звільнення з російського полону) на диво швидко розширяв свій мистецький світогляд та діапазон формально-стилевих рішень, в котрих відлунювали уроки найрізноманітніших, які побутували тоді у Львові, течій – від реалізму та неокласицизму до імпресіонізму; від сецесійних символіко-алегоричних композицій у рельєфах до стилізованих в дусі конструктивізму лаконічних форм в об’ємній пластиці. Про цю рису творчості Коверка так писав свого часу його приятель, відомий галицький критик М. Голубець: «Шлях від натуралізму до конструктивізму пройшов Коверко переможно, сам, без провожатих, як і слід добувцеві його покрою»1 .
Андрій Коверко тоді, на початку 1930-х років, вже мав за собою значний досвід співпраці з Греко-католицькою церквою. Твори його – різьблені в дереві престоли, хрести, кивоти, кафедри для проповідування та різні предмети обрядового призначення – оздоблювали інтер’єри багатьох храмів у Львові та в різних містах Галичини2. Також Коверко був вже знаний на той час у Львові як автор різьби іконостасу для каплиці Духовної семінарії у Львові – резонансної праці, яку він виконував разом із Петром Холодним-старшим – автором ікон і стінопису в цій каплиці (1927–1929). Різцю Коверка належала також ювілейна медаль та пропам’ятна таблиця, присвячена митрополитові Андрею до дати заснованого ним в 1905 р. Національного музею у Львові (рельєфи, 1930 р.)3
Пам’ятник Шептицькому, встановлений у дворі Духовної семінарії, 1930-ті рр.
Отримавши в 1931 р. замовлення на виконання пам’ятника митрополитові А. Шептицькому, А. Коверко приступив до цієї праці з почуттям особливої відповідальності. Для нього як скульптора це було перше велике суспільне замовлення на монументальну скульптурну пластику, до того ж присвячену особі такого високого церковного рангу та морального авторитету. Впродовж року митець виконав у матеріалі тонованого гіпсу два варіанти проєкту (макетів) пам’ятника. Один із них – це гіпсова модель розмірами 88×28, 5×22 см (постать у монашій рясі з хрестом у руці), що зберігається нині в Національному музеї у Львові4. А другий виконаний тоді варіант пам’ятника, макет якого, на жаль, не зберігся, А. Коверко взяв за основу при створенні замовленого о. Й. Сліпим монумента.
Вже 9 жовтня 1932 р. готовий пам’ятник, встановлений у дворі Духовної семінарії під дерев’яним накриттям з аркою, відслонив і освятив у присутності чисельного кліру патріарх о. Й. Сліпий5. Відкриття пам’ятника було справді важливою історичною подією: це вперше у Львові постав величавий монумент, що презентував присутність у цьому місті такого велета українського духа і культури, як митрополит Андрей Шептицький. Сучасники А. Коверка, й особливо львівські митці з кола АНУМу, завжди дуже чутливі й вимогливі щодо культури сучасної пластичної мови, високо оцінили цю його монументальну працю. На шпальтах анумівського друкованого органу журналу ‘’Мистецтво’’ відзначалось: ‘’Се є перший монумент у Львові, виконаний бездоганно, що полишиться в розвитку нашого різьбарства, як певний етап’’6.
На жаль, по війні, зі встановленням на Західній Україні більшовицького тоталітарного режиму, цей унікальний пам’ятник було знищено. В галицькій пресі збереглась лише не дуже якісна світлина 1931 року, на якій біля цього офіційно ще не відкритого пам’ятника сфотографована група семінаристів. З цієї фотографії важко судити про характер стилевого рішення монумента. Лише на основі деяких іконографічних прикмет можемо припустити, що підготовчим ескізом до цього пам’ятника було скульптурне погруддя митрополита 1931 р. (тонований гіпс). Воно також було знищене в 1952 р. більшовицьким режимом під час «чисток» у фондах Національного музею і відоме нам сьогодні лише з доброї чорно-білої репродукції7. Митець трактує в ньому голову митрополита як «українського Мойсея» – мислителя і духовного лідера народу, втілюючи цей задум засобами імпресіоністичної пластики. При тому скульптурну форму він ліпить крупними пластичними ударами – «мазками» гіпсової маси, яка творить на поверхні скульптурної форми багату на контрасти драматичну гру світлотіні. Імпресіоністичний ефект такої ліпки підсилює збережена митцем шерехатість зернистої фактури гіпсового матеріалу. Ліплене в такій пластичній манері скульптурне погруддя митрополита відрізняється від інших рішень Коверка якоюсь особливою схвильованістю і теплотою емоційного звучання. Не дивно, що образне рішення цього погруддя митець використав у своїй праці над монументом владики у Львові 1932 року.
Водночас згадана нами вище друга гіпсова модель пам’ятника митрополитові (зі збірки Національного музею у Львові) виконана в цілком іншому стилевому ключі. Вона вражає зібраністю лаконічної монументальної форми та глибиною духовної інтерпретації образу владики Андрея.
Митець зобразив тут його постать в повний зріст, не у пишних архієрейських ризах, а у скромній, підперезаній ременем монашій рясі, що глибокими складками спадає вниз. Важко опершись лівою рукою на виступ постаменту, митрополит кистю другої руки притуляє до серця ручний хрест. Вся його постать і низько схилена у смиренній молитві голова немов демонструють глибоку покору вищій Божій волі, готовність від серця виконати покладену на нього нелегку місію служіння своєму народові. В трактуванні цього образу Андрій Коверко з геніальною чутливістю зумів уникнути зовнішньої показної величі та наративного моралізаторства. Створений ним образ, попри весь лаконізм і строгість монументальної пластики, передає на диво тонкі духовні інтонації – постать митрополита немов овіяна тишею смиренної молитви.
У стилевому трактуванні цього проєкту (властиво, гіпсової моделі) прочитуються засвоєні А. Коверком уроки популярного тоді в аванґардових колах Львова конструктивізму із властивим йому лаконізмом пластичного вислову та конструктивною логікою побудови форми.
Саме цей, збережений в Національному музеї, проєкт роботи Андрія Коверка був взятий за основу для монумента митрополиту Андрею Шептицькому, встановленого у Львові в 2015 р. до ювілейної дати 150-ліття від дня народження владики.
Цікаво, що журі оголошеного заздалегідь, ще в 2014 році, конкурсу на спорудження цього пам’ятника, розглянуло і відкинуло безліч пропозицій сучасних митців, обравши датований початком 1930-х років проєкт Андрія Коверка. Річ у тому, що створений цим скульптором образ митрополита – піднесений, аскетичний, витриманий в строгих і лаконічних монументальних формах, – якнайкраще відповідає сучасному уявленню про унікальну особистість Андрея Шептицького – великого аскета та жертовного слуги свого народу.
Слід зазначити, що виконавець цього монумента сучасний львівський скульптор Микола Посікіра вніс деякі зміни в образне рішення гіпсового проєкту А. Коверка. Враховуючи особливості глядацького сприйняття монументальної постаті пам’ятника з великих відстаней на просторій Святоюрській площі, автор монумента злегка підняв покірно опущену голову митрополита і цим дещо змінив істотний значеннєвий відтінок в образному задумі Коверка. Натомість М. Посікіра дещо підсилив і гіперболізував на обличчі (зокрема на чолі) митрополита риси духовного мислителя. Сьогодні відлита у бронзі монументальна постать митрополита Андрея заввишки 3,6 метра разом із гранітним постаментом сягає майже шести метрів, домінуючи над розлогою площею на горі перед Святоюрським собором у Львові.
Встановлюючи цей пам’ятник, львівська громада віддала належну шану митрополитові А. Шептицькому – мудрому духовному пастирю і щедрому меценатові української культури.
Любов ВОЛОШИН
Література, примітки: 1. Голубець М. VI виставка АНУМу // Новий Час. – 1935. – Ч.11. – С.4. 2. Бірюльов Ю. Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2013. – Т.3. – С.559–560. Також: Тимків Л. Скульптор Андрій Коверко і його творчість //Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2004. – Ч.4. – С.114–121 3. Ці високомистецькі твори, на жаль, були знищені в 1952 р. у фондових збірках Національного музею у Львові. Див.: Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. Автори-упорядники В.Арофікін, Д.Посацька. – Львів, 1996. – С.45. – Кат. №303-304 та іл. 4. Гіпсова модель цього пам’ятника була відлита у бронзі в 1997 р. львівським скульптором Василем Яричем. 5. Журнал ‘’Мистецтво’’. – 1932. – Зош.ІІ–ІІІ. – С.7. 6. Журнал ‘’Мистецтво’’. – 1932. – Зош.ІІ–ІІІ. – С.7 (у рубриці ‘’ Хроніка’’). 7. Його репродукція збереглась у кн.: Каталог втрачених експонатів… op. cit. – С.46. – Кат. №306.
Ольга Бачинська (1875 – 1951) – одна з перших жінок-фінансистів Галичини, член правління «Маслосоюзу», етнограф та колекціонерка взорів української народної вишивки, громадська діячка та «залізний касієр» стрийських організацій, опікунка «Сирітського захисту» та голова «Товариства опіки над домашніми помічницями».
Її чоловік Іларіон Бачинський (1875 – 1925) – адвокат, громадський діяч, член стрийської філії «Просвіти», голова філії Педагогічного товариства «Рідна школа», політв’язень польського окупаційного режиму.
Подружжя Бачинських – представники української інтелігенції кін. ХІХ – І пол. ХХ ст., непересічні постаті громадсько-культурного життя Стрия.
Своїм життям сім’я Бачинських продемонструвала приклад невтомної жертовної праці на користь української громади міста.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Львівський театр імені Франца Кафки запрошує поціновувачів поезії долучитися до нового етапу свого проєкту, спрямованого на популяризацію української літератури в інтернеті.
Цього разу актор театру Назарій Боденко презентує альбом, присвячений поезії легендарного представника львівського андеграунду — Григорія Чубая.
Новий реліз стане восьмим у серії аудіоальбомів, створених театром для відродження інтересу до української поезії. Раніше актори вже представили слухачам твори таких митців, як Іван Сокульський, Михайль Семенко, Микола Вінграновський, Емма Андієвська та Олег Ольжич. Кожен альбом — це не лише декламація, а й глибоке занурення у світ української поезії, епох та ідей, що оживають через голоси акторів.
Чому Грицько Чубай?
Вибір поезії Григорія Чубая не випадковий. Учасники театру є палкими шанувальниками його творчості, яка поєднує ліричну ніжність і бунтарський дух андеграунду. До того ж 2025 рік особливий — цього року відзначаємо 75-річчя від дня народження поета, чия спадщина залишається невід’ємною частиною української культури.
«Грицько Чубай — це голос, що звучить поза часом. Його вірші — це водночас інтимна сповідь і виклик суспільству. Ми хочемо, щоб сучасники відкрили його для себе по-новому», — зазначає Назарій Боденко, актор і виконавець проєкту.
Про театр Кафки
Львівський театр імені Франца Кафки – це не просто театр. Це творча лабораторія, де народжуються нові ідеї, де експериментують з формами та змістом, шукають відповіді на складні питання сьогодення. Це театр, який не боїться бути незвичним, незручним, але завжди щирим та глибоким.
У сучасному ритмі життя підтримувати ідеальну чистоту щодня — майже нереально. Робота, діти, домашні обов’язки, навчання, зустрічі — все це залишає все менше часу на якісне прибирання. Саме тому дедалі більше людей довіряють підтримку порядку професіоналам. І мова не лише про генеральне прибирання раз на рік чи хімчистку матраців у Львові — деякі клінінгові послуги варто замовляти регулярно.
Регулярне прибирання з професійною компанією — це не про розкіш, а про зручність і турботу про себе. Коли простір навколо чистий і доглянутий, легше зосередитись, відпочити й відчути себе «вдома».
Щотижневе або щоденне прибирання
Це найпопулярніша послуга, яку обирають зайняті родини, фрилансери, орендодавці та просто всі, хто цінує свій час. Регулярне прибирання дозволяє утримувати житло в охайному стані без щоденних зусиль.
Багато компаній у Львові пропонують гнучкий графік — наприклад, двічі на тиждень або через день, якщо це офіс чи приміщення з великою кількістю людей.
Хімчистка м’яких меблів і матраців
Текстиль у домі накопичує все: пил, мікрочастинки, алергени, шерсть тварин і навіть запахи їжі чи сигарет. Навіть регулярне прибирання не очищує меблі на глибину. Саме тому хімчистка матраців у Львові та м’яких меблів — одна з ключових послуг, яку варто замовляти хоча б раз на пів року.
Окрім матраців, рекомендовано регулярно чистити:
дивани, крісла, пуфи;
килими, доріжки, килимки у ванній;
сидіння у дитячих візочках або автокріслах;
текстильні узголів’я ліжок.
Після хімчистки не лише зникають плями — зникає і те, що ми не бачимо: бактерії, запахи, алергени.
Генеральне прибирання — не лише перед святами
Навіть при щотижневому прибиранні деякі зони залишаються поза увагою: задні стінки меблів, внутрішні полиці, вентиляційні решітки, стики, плінтуси. Саме тому раз на 3–4 місяці варто замовляти глибоке прибирання.
У повноцінне генеральне прибирання входить:
Миття усіх горизонтальних і вертикальних поверхонь.
Очищення фасадів, ручок, внутрішніх частин меблів.
Це особливо актуально після зими або перед заселенням у нову квартиру.
Догляд за скляними поверхнями
Миття вікон, душових кабін, скляних перегородок та вітрин — робота, яку більшість відкладає до останнього. А дарма: саме прозоре, чисте скло додає світла, повітря й акуратності приміщенню.
Рекомендована частота:
2 рази на рік — для житлових приміщень;
1 раз на 1–2 місяці — для офісів і комерційної нерухомості;
щомісяця — для вітрин, салонів, кав’ярень.
Клінери використовують демінералізовану воду та безпечні засоби, які не шкодять рамам, ущільнювачам і не лишають розводів.
Додаткові послуги, які варто замовляти регулярно
Окрім основного прибирання, існують послуги, які не менш корисні, особливо у великому місті:
озонування повітря — усуває запахи, бактерії, віруси;
дезінфекція — актуально після хвороби або в оселях із дітьми;
чистка холодильника, духовки, мікрохвильовки;
прасування білизни, миття штор і жалюзі.
Усі ці дрібниці створюють відчуття справжнього доглянутого дому, в якому хочеться бути.
Висновок
Регулярні клінінгові послуги — це розумний спосіб зекономити час і енергію. Замість втоми після важкого тижня ви отримуєте чисту оселю, свіже повітря, комфорт і задоволення від власного простору.
У Львові можна замовити хімчистку матраців, генеральне чи щоденне прибирання, миття вікон або комплексний догляд за меблями. І найголовніше — клінери підлаштовуються під ваш темп життя: графік, обсяг робіт, індивідуальні побажання.
Чистота — це не про зусилля. Це про вибір, який робите ви.
В архітектурному дискурсі досі залишається недостатньо висвітленою тема внеску локальних інженерів-архітекторів у розвиток міст та культурної спадщини Галичини. Чимало з них, зокрема й у...
