Цей кінопоказ організовано в рамках проєкту “Живе кіно у Львові”, який має на меті популяризацію української кіноспадщини. Фільм “Вавилон ХХ”, знятий у 1979 році на кіностудії імені Олександра Довженка, є однією з перлин національного кінематографа. Він посідає 10-ту позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Стрічка є екранізацією роману Василя Земляка “Лебедина зграя” і розповідає про складні часи перших кроків колективізації в українському селі. Зйомки фільму проходили у мальовничих селищах Витачів та Креничі Обухівського району Київської області.
Перед показом кінознавець Роман Давид детально розповість про історію створення фільму та його значення в українському кіно. Пан Роман присвятив 33 роки роботі в кіносистемі Львівщини, очолюючи рекламно-інформаційний та методичний відділ Обласного виробничого об’єднання “Кіновідеопрокат”. Протягом 32 років його матеріали про кіно регулярно друкувалися у львівських газетах “Високий Замок” та “Молода Галичина”. Також він був головним організатором понад 20 кінофестивалів “Шедеври світового кіномистецтва”, які проходили у відомих кінотеатрах Львова.
Подія стала можливою завдяки співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
21 червня 2025 року – історична подія відбулася у Золочеві: місто вперше стало ареною для Вечора професійного боксу, який пройшов на стадіоні «Сокіл імені Героя Романа Сороки». Цей масштабний захід не лише подарував шанувальникам боксу захопливі поєдинки, а й мав глибоку благодійну мету – усі зібрані кошти будуть спрямовані на підтримку Сил оборони України.
Подія, що об’єднала спортивну спільноту та патріотів, стала свідченням незламності духу українців та їхньої готовності підтримувати захисників. Організатори заходу наголосили на важливості таких ініціатив у поточний час, адже вони не тільки сприяють розвитку спорту, а й акумулюють кошти для допомоги українській армії.
Вечора професійного боксу
Вечір боксу розпочався з чотирьох видовищних аматорських поєдинків, які розігріли публіку та продемонстрували потенціал молодих талантів. Переможцями у цих боях стали:
Марія Курман (50 кг), яка здолала Анастасію Роговик.
Павло Гамлій (70 кг), що переміг Олександра Ільницького.
Віталій Главач (75 кг), який виявився сильнішим за Гліба Федічкіна.
Владислав Козакевич (90 кг), котрий здобув перемогу над Любомиром Данилюком.
Кульмінацією вечора стали вісім професійних боїв, де на ринг вийшли досвідчені боксери, даруючи глядачам незабутні емоції та демонструючи високий рівень майстерності. Перемоги у професійній частині здобули:
Олександр Колесніков – здобув перемогу технічним нокаутом у 2-му раунді.
Ігор Семончук – переміг після 1-го раунду.
Євген Розлуцький – відправив суперника в нокаут у 4-му раунді.
Володимир Савайда – здобув перемогу одноголосним рішенням суддів.
Андрій Маляренко – здобув дострокову перемогу після 1-го раунду.
Микола Халус – також здобув дострокову перемогу після 1-го раунду.
Михайло Скрипка – вразив нокаутом вже у 1-му раунді.
Вечора професійного боксу
Організація такого масштабного заходу стала можливою завдяки спільним зусиллям низки організацій та партнерів. Співорганізаторами Вечора професійного боксу виступили Благодійний фонд «Кава» (керівник Христина Кавецька), Промоутерська компанія «K.O Promotion» (керівник Олександр Колесніков), ГО «Шанувальників боксу Золочівщини» (керівник Олександр Радовець) та Львівська обласна федерація боксу (президент Олександр Павелець та віцепрезидент Богдан Дзюнько).
Генеральними партнерами заходу стали ТМ «Карпатська Джерельна» (в особі Сергія Устенка), ФГ «Улар» (Олег Пупа) та ПП «Чотири сімки» (Роман Зробок). Інформаційну підтримку надавали провідні місцеві та регіональні медіа: «Золочів.НЕТ», ТРК «Перший Західний», «Золочівське радіо», «Буське радіо», ТРК «Броди», «Буськ Онлайн» і «Темний Золочів».
Вечора професійного боксу
Проведення Вечора професійного боксу в Золочеві стало не лише важливою подією для спортивного життя міста, а й яскравим прикладом єдності та солідарності українського суспільства у боротьбі за спільну Перемогу. Організатори та учасники висловили сподівання, що такі заходи надихатимуть українців і надалі працювати заради спільного майбутнього.
Київ, як столиця України, завжди був привабливим місцем для пошуку роботи. Високий рівень життя, можливості для кар’єрного зростання та насичене культурне життя роблять його ідеальним місцем для багатьох професіоналів. Якщо ви шукаєте роботу на сайті https://robota.ua/zapros/kyiv, варто знати, які професії обіцяють найвищу зарплату в столиці. У цій статті ми розглянемо кілька таких професій, які можуть бути цікавими для тих, хто прагне досягти фінансової стабільності та професійного успіху.
Популярні професії з високою оплатою
У Києві існує кілька галузей, де зарплати значно перевищують середній рівень по країні. Ось кілька з них:
Інформаційні технології (ІТ). Ця галузь є однією з найбільш динамічних і високооплачуваних у столиці. Програмісти, розробники програмного забезпечення та системні аналітики можуть розраховувати на значні доходи. ІТ-компанії постійно шукають кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи конкурентоспроможні умови праці.
Фінанси та банківська справа. Фінансові аналітики, менеджери з інвестицій та банківські консультанти отримують високу оплату за свою роботу. Київ є фінансовим центром країни, тому попит на таких спеціалістів залишається стабільно високим.
Медицина. Лікарі, особливо ті, що працюють у приватних клініках, можуть розраховувати на високу зарплату. Хірурги, кардіологи та інші вузькопрофільні спеціалісти особливо цінуються на ринку праці.
Фактори, що впливають на рівень зарплати
Крім вибору професії, на рівень зарплати в Києві впливають й інші фактори. Одним з них є досвід роботи. Чим більше досвіду має спеціаліст, тим вища його вартість на ринку праці. Також важливу роль відіграє освіта. Випускники престижних університетів часто мають перевагу при працевлаштуванні, особливо якщо вони володіють іноземними мовами та мають міжнародні сертифікати.
Не менш важливим є місце роботи. Наприклад, великі міжнародні компанії зазвичай пропонують вищі зарплати та додаткові бонуси, ніж місцеві фірми. Це пов’язано з їхньою фінансовою стабільністю та можливістю залучати найкращих спеціалістів з усього світу.
Як знайти високооплачувану роботу
Щоб знайти високооплачувану роботу в Києві, важливо бути активним на ринку праці. Регулярно переглядайте вакансії на спеціалізованих сайтах, таких як robota.ua. Там ви зможете знайти актуальні пропозиції від провідних компаній та дізнатися про вимоги до кандидатів. Крім того, не забувайте про важливість нетворкінгу. Знайомства з професіоналами у вашій галузі можуть відкрити нові можливості для кар’єрного зростання.
Підсумки та рекомендації
Отже, якщо ви плануєте працювати в Києві, варто звернути увагу на професії у сфері ІТ, фінансів та медицини. Ці галузі пропонують найвищі зарплати та перспективи для розвитку. Однак, не забувайте про важливість досвіду, освіти та активної позиції на ринку праці. Використовуйте можливості, які надають спеціалізовані платформи, такі як robota.ua, щоб знайти роботу своєї мрії та досягти фінансової стабільності.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про архів фотографій Українських січових стрільців (УСС).
Група селян та УСС, Розвадів, 1914-1918 роки. UML_Box_15-00006.jpgКолона УСС марширують вулицею (ймовірно Львів), 26.04.1916 р. UML_Box_17-00006.jpgБрущата вулиця (ймовірно Львів), 1917 рік. UML_Box_17-00007.jpg
Архів містить понад три тисячі унікальних світлин, які документують як бойові дії, так і повсякденне життя українців під час Першої світової війни. Оцифровуванням світлин займався Василь Лопух, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н., директор адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А) у 2000–2021 роках, тепер пенсіонер.
Збірна Станиця і Комісаріят УСС у Львові, 20 березня 1917 року. Сучасна вулиця Джохара Дудаєва 20. UML_Box_17-00027.jpgУСС зі селянами з Пісочної, 1917 рік. UML_Box_21-00047.jpgСеляни з Пісочної, 1917 рік. UML_Box_27-00033.jpg
Фотографії поділені на тематичні розділи: «Роки», «Регіони бойових дій», «Авторські фотографії», «Без інформації». Кожне зображення має реєстраційний індекс, місце зберігання та ключові слова.
Архів є цінним джерелом для дослідження історії Українських січових стрільців та історії України.
Дорога з Пісочної до Черниці, 1917 рік. UML_Box_36-00050.jpgЖитло четаря УСС М. Гаврилка, Пісочна, 1914-1918 рр. UML_Box_37-00040.jpgСільська вулиця, Пісочна, 1916 рік. UML_Box_60-00354.jpg
Цей проєкт став можливим завдяки зусиллям багатьох людей та організацій, які підтримали його реалізацію, зокрема Українського музею і бібліотеки в Стемфорді, директорки бібліотеки НТШ-А Мґр. Світлани Андрушків, кураторки музею і бібліотеки Мґр. Любові Волинець, доктора Марка Слиша, архівістки УВАНУ Тамари Скрипки.
До вашої уваги кілька світлин з Львівщини з колекції УСС.
Команда подкасту «Стара Брама» презентує новий епізод аудіопроєкту, який запрошує слухачів у таємничий світ старовинного Львова. Другий випуск «Зникнення Пані Олени» вже доступний.
Про епізод
Цього разу Орест і Маркіян занурюють слухачів у історію, де львівська бруківка приховує більше, ніж здається, а зникнення однієї людини викликає хвилю чуток і загадок. Від алхімічних крамниць до лавок-порталів у минуле — кожен сюжет сповнений львівського шарму, гумору та сюрреалістичної атмосфери. Епізод поєднує нові рубрики та несподівані листи від слухачів.
Про подкаст
«Стара Брама» — це аудіоподорож для тих, хто любить розгадувати таємниці й відчувати дух Львова. Ведучі Орест і Маркіян створюють мікс із містичних історій, абсурдного гумору та літературного стилю. Звукові ефекти та музичні програші переносять слухачів у серце міста, де кожна вуличка шепоче легенди.
Чому варто послухати?
Другий епізод відкриває нові грані «Старої Брами»: від загадкових подій до кумедних дискусій про таємні товариства. Це супровід для вечірньої прогулянки чи затишного вечора з горнятком кави.
Тепер Юрій Милян – відомий в Україні лікар-рентгенологвищої категорії з професійним стажем близько 40 років. Він завідує кабінетом КТ в КНП ЛОР «Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр». Та мало хто знає, що у свої молоді роки знаний і шанований лікар… грав на весіллях.
Львівський гурт, учасником якого був Юрій Милян, називався “Зорецвіт” і був доволі затребуваним у 1980-90-их. Через роки пан Юрій зібрав своїх друзів з весільного гурту, аби на професійній студії записати альбом “Народні пісні”. А цими днями збірка отримала цифровий реліз. І колектив вирішив, що весь прибуток від цифрової дистрибуції скерують на підтримку Збройних Сил України.
Гурт “Зорецвіт”
Альбом від гурту “Зорецвіт” “Народні пісні” об’єднав 17 пісень. Серед них – народні “При долині кущ калини”, “Тече вода каламутна”, “Іванку, Іванку”, а також легендарні авторські “Два кольори”, “Черемшина”, “Час рікою пливе”. Ці пісні десятиліттями не втрачають ані актуальності, ані популярності. Записавши їх професійно, “Зорецвіт” ще й дав цим композиціям нове дихання.
“Ми з гуртом згадали свої молоді роки і ту музику, якою тоді жили, яку щиро дарували людям у святкові дні, – розповідає лікар-музикант Юрій Милян. – Така ностальгія охопила нас! Творчий процес був дуже радісним і легким. Вірю, що ми всі спільно зможемо акумулювати кошти для ЗСУ. У даний момент хочемо підтримати «Дикий Збір» на дрони, організований Владом Шевченком. Зрештою, багато наших рідних воюють на передових позиціях, тож, сподіваємось, своєю музикою зможемо допомогти їм, коли буде такий запит”.
Юрій Милян
Юрій Милян у “Зорецвіті” грав на гітарі, бас-гітарі та співав. Окрім нього, учасниками гурту були Віктор Назарчик (клавішник, вокаліст), Ігор Чайка (саксофоніст, вокаліст), Олег Грицевич (гітарист, вокаліст), Андрій Баран (клавішник, вокаліст), Володимир Баран (клавішник, аранжувальник) та Ігор Шумада (перкусіоніст).
Дехто з гурту досі дотичний до музики, зокрема Володимир Баран. Та все ж більшість життєвих доріг музикантів розійшлись: хтось виїхав за кордон, хтось працював на заводі, хтось пішов у духовенство; зараз дехто уже на пенсії.
Завантажити альбом “Народні пісні” від гурту “Зорецвіт” можна на всіх стрімінгових платформах.
Культова кав'ярня Львова "Вірменка" у Львові на вулиці Вірменській, 19
Львів, місто з тисячолітньою історією, завжди славився своєю унікальною атмосферою, де кава посідала особливе місце, перетворюючись з простого напою на невід’ємний елемент міського життя. У XX столітті львівські кав’ярні не були лише місцями для споживання кави та солодощів; вони стали справжніми центрами інтелектуального, мистецького та навіть політичного життя. Їхні стіни бачили дискусії, народження ідей, формування мистецьких напрямків та зародження громадянських рухів. У товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова зануримося в ароматну історію нашого міста.
Довоєнний Львів: Коли кав’ярня була другим домом
Перша половина XX століття, особливо міжвоєнний період, був золотою добою львівських кав’ярень. Вони наслідували віденські традиції, де заклад був не просто місцем, а продовженням дому, своєрідним “розширеним офісом” та клубом за інтересами [2.1].
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Однією з найстаріших і найвідоміших кав’ярень, що перетнула межу століть, була “Віденська кав’ярня” (з 1829 року, проспект Свободи, 12). Вона вважається найстарішою кав’ярнею Львова, що діє до сьогодні [7.1]. Її стіни пам’ятають таких видатних особистостей, як Михайло Грушевський, Станіслав Людкевич та Іван Франко [5.2]. Цікаво, що наприкінці 1918 року, коли намагалися знищити всі згадки про австро-угорське минуле, саме історик Чоловський став на захист її історичної назви, завдяки чому кав’ярня зберегла свою ідентичність [7.1].
Кав’ярня готелю “Жорж”, фото 20-ті роки ХХ століття
Ще однією знаковою постаттю кавового Львова була кав’ярня “Жорж” (вул. Міцкевича, 1). Розташована у легендарному готелі “Жорж”, вона була осередком зустрічей еліти, інтелігенції, дипломатів та мандрівників. Її елегантний інтер’єр та вишукана атмосфера створювали ідеальні умови для світських розмов та ділових зустрічей. Хоча готель і кав’ярня існували ще з XIX століття, у XX столітті “Жорж” зберіг свій статус престижного закладу, де збиралися впливові люди міста.
Кав’ярня “Шкотська”. Фото 1930-х років
Кав’ярня “Шкотська” (проспект Шевченка, 27) стала справжнім символом львівської математичної школи. У міжвоєнний період саме тут збиралися відомі математики, серед яких були Стефан Банах, Станіслав Улам, Гуґо Штайнгауз. Вони використовували мармурові столики кав’ярні для записів складних математичних формул олівцем. Ці записи, які часом зранку переписували студенти, що приходили до кав’ярні, стали частиною наукового процесу [1.2]. Відомий “Шотландський зошит” — збірник нерозв’язаних математичних проблем, який створювали ці вчені, – зберігся до наших днів і є цінним історичним документом [джерело про “Шотландський зошит” та його зв’язок з кав’ярнею].
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Не менш важливою була кав’ярня “Монополь”, розташована там, де пізніше знаходився Будинок книги. Вона приваблювала читачів та інтелектуалів тим, що там завжди були свіжі газети. Іван Франко, як зазначає Ілько Лемко, часто заходив сюди зі своїми студентами, щоб безкоштовно почитати пресу та поспілкуватися [2.2]. Це свідчить про роль кав’ярень як центрів доступу до інформації та місць для неформальної освіти.
Кав’ярні радянського періоду: Відродження попри систему
Після Другої світової війни та встановлення радянської влади, культура кав’ярень у Львові зазнала значних змін. Багато закладів були націоналізовані, а їхня атмосфера та призначення трансформувалися відповідно до ідеології того часу. Проте, повністю знищити “кавовий дух” Львова не вдалося.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Лише на початку 1960-х років, з потеплінням у політичному кліматі, почала відроджуватись традиція кав’ярень [2.1]. Серед знакових закладів цього періоду варто виділити “Вірменку” (вул. Вірменська, 19). Відкрита у 1979 році, вона швидко стала культовим місцем для львівської богеми, художників, музикантів, поетів та істориків [8.2, 1.1]. “Вірменка” відрізнялася від інших радянських закладів тим, що тут панувала відносна свобода висловлювань та обміну літературою, що робило її осередком інакомислення та культурного опору [8.2]. Постійні черги за кавою, що часто тягнулися далеко за поріг кав’ярні, були свідченням її популярності та особливого статусу [1.1].
Найстаріше кафе у Львові «Пінгвін» працює з 1960 року
Ще однією знаковою кав’ярнею радянського періоду був “Пінгвін” (проспект Свободи, 43), що відкрився приблизно у 1960 році [8.1]. Спочатку він спеціалізувався на морозиві, але згодом став популярним місцем для зустрічей та відпочинку. Його розташування у самому центрі міста, поблизу Оперного театру, робило його доступним та привабливим для широкого кола відвідувачів.
Також варто згадати “Пиріжкову” на вулиці Словацького, 4, що відкрилася у 1962 році [8.1]. Незважаючи на свою назву, вона пропонувала не лише пиріжки, а й каву та чай, ставши місцем швидкого та доступного перекусу, а також своєрідним соціальним простором для мешканців міста.
Пиріжкова у Львові на вулиці Словацького, 4/2
Кав’ярні як культурні інституції
Львівські кав’ярні XX століття виконували значно ширші функції, ніж просто задоволення гастрономічних потреб. Вони були:
Центрами інтелектуального обміну: Місцями, де народжувалися та обговорювалися наукові теорії, літературні твори та філософські ідеї.
Майданчиками для мистецьких експериментів: Художники, музиканти та письменники знаходили тут натхнення, виставляли свої роботи, проводили читання та виступи.
Осередками політичних дискусій: Особливо у довоєнний період, кав’ярні були місцями, де формувалися громадські думки та обговорювалися важливі суспільні питання.
Символами львівської ідентичності: Кава і кав’ярні стали невід’ємною частиною бренду Львова, його візитною карткою, що приваблювала туристів та створювала унікальний образ міста [4.1].
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Навіть в умовах радянської цензури, деякі кав’ярні, як “Вірменка”, зуміли зберегти дух свободи та стати притулком для “нестандартної” молоді, що прагнула творчого самовираження та вільного спілкування [8.2]. Це свідчить про надзвичайну живучість та адаптивність львівської кавової культури.
Загалом, кав’ярні Львова XX століття – це не просто заклади громадського харчування, а своєрідні “мікрокосми” міського життя, що відображали його зміни, розвиток та непересічний дух. Вони були свідками багатьох історичних подій, центрами культурного опору та місцями, де формувалася неповторна львівська ідентичність.
6 липня о 19:00 у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудеться атмосферний концерт, присвячений золотій епосі української естради — «Легендарні хіти при свічках».
Цей вечір стане справжньою подорожжю у часі, де прозвучать улюблені пісні, що об’єднують покоління. Програма концерту — це шана великим українським митцям: Володимиру Івасюку, Назарію Яремчуку, Квітці Цісик, Миколі Мозговому, Ігорю Білозіру та іншим. Публіка почує такі знакові композиції, як «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Стожари», «Смерекова хата» та багато інших, що назавжди увійшли в історію української музики.
Музичну програму виконає академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», а яскраве вокальне наповнення забезпечать: Павло Табаков, Оксана Караїм, Олег Лихач, Ірина Доля, Петро Радейко, Анастасія Чубінська. Ведуча вечора — Ольга Гошовська.
Особливу атмосферу створить освітлення свічками, а кожного гостя чекатиме приємний сюрприз — ігристе та солодкий подарунок.
Це не просто концерт — це музичний вечір пам’яті, любові й вдячності тим, хто творив українську естраду.
У Львові відновили знищену мозаїку «Інформаційний простір» у будівлі колишнього видавництва «Вільна Україна». З осені вона буде у вільному доступі – панно стане частиною інтер’єру закладу, що працюватиме в цьому приміщенні. Про це пише видання Рубрика.
Упродовж 10 місяців семеро художників відтворювали зруйновану мозаїку, ретельно повторюючи кожен елемент. Для цього використали понад 500 тисяч скляних камінців.
«Для мене ця мозаїка насамперед про єдність зусиль: міста, підприємців, активістів. І завдяки цьому сьогодні маємо такий позитивний результат. Дуже дякую всім, хто долучився до відтворення панно», – зазначила керівниця робочої групи з питань збереження мозаїк на території Львова Наталія Алєксєєва.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Йдеться про унікальну мозаїку «Інформаційний простір», яку 44 роки тому створив художник Богдан Сойка. Це пейзажна композиція з фігурами п’яти жінок, що символізують п’ять материків та обмін інформацією в світі. Ще у 2019 році панно було внесено в перелік цінних та підлягало захисту. Однак, восени 2023 року з соцмереж стало відомо, що воно знищене.
Позиція міста була чітка: полотно має бути відновлено. Директор ТДВ «Торгпреса», яке є власником приміщення на вул. Володимира Великого, 2, Сергій Васечко пояснював, що мозаїка була демонтована не навмисно, а зруйнувалася з плином часу та погодився її відновити, взявши на себе всі витрати.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Над відтворенням мозаїки працював колектив із семи художників під керівництвом викладача Львівської національної академії мистецтв Василя Сивака. На місці, у спеціально облаштованій майстерні, митці працювали над окремими елементами панно, які поступово переносили на стіну – як пазли, створюючи цілісне полотно.
Мозаїку відтворили у максимальній відповідності до автентичної – у розмірі, техніці кладки та кольоровій палітрі. Смальту шукали по всій країні – аналогічну до тієї, що використав автор оригіналу.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
«Виявилося, що панно не таке просте, як здавалося спочатку. Богдан Сойка достатньо претензійно підійшов до створення цього твору. Композиція зроблена з модуля 1/1 см, а обличчя та інші малі зображення зі ще меншого модуля – до 2/2 мм
Також складно було віднайти кольорову палітру. Ми збирали смальту по всій Україні, по фотографіях співставляли і підбирали відтінки. Цей процес зайняв близько трьох місяців, а роботи з відтворення полотна тривали ще 7 місяців. Загалалом використали понад 500 тис. камінців», – розповів Василь Сивак.
Додамо, автентична мозаїка раніше була розташована у вестибюлі першого поверху, натомість зараз її відтворили на другому – в просторі з кращим освітленням та оглядовістю. Рішення було погоджене з фахівцями та мистецькою спільнотою. При цьому всі параметри мозаїки збережені: як і в оригіналі, полотно охоплює площу 18 квадратних метрів.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Побачити мозаїку всі охочі зможуть з осені – коли у приміщенні завершать ремонт.
«Ми шукали місце, де вона б краще проглядалася. Щоб людям було зручно зайти та оглядати панно, проводити тут більше часу, робити фото. Загалом тут буде облаштований такий своєрідний мистецький простір», – зазначив Сергій Васечко.
Василь Сивак додав, мозаїка збережеться на тисячу років.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
«Смальту не нищить ні ультрафіолет, ні мороз. Тим більше, що вона тут у приміщенні. А якщо її покласти не на бетонний, а на сучасний якісний розчин – то можемо говорити, що гарантія – на тисячу років», – додав Василь Сивак.
Бійцям 125-ї окремої бригади територіальної оборони передали 294 одиниць 10-дюймових FPV-дронів. Їх закупили в межах обласної програми «Безпечна Львівщина». На ці потреби скерували 4 мільйони 998 тисяч гривень.
Зараз бійці виконують завдання на Донецькому, Запорізькому та Сумському напрямках. У центрі підтримки 125-ї бригади пояснили, що саме 10-дюймові FPV-дрони найчастіше використовують у бойових умовах, адже вони здатні літати на далекі відстані, мають велику вантажопідйомність та кращу вітростійкість.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
«Така техніка є дуже потрібною, адже у навчених руках дрони є високоточною зброєю, здатною уражати різну броньовану техніку і знищувати особовий склад ворога. За поточні місяці Львівська ОВА підтримала бригаду на 26 мільйонів гривень. Розуміємо, що більше зусиль докладатимемо до спільної боротьби проти тієї навали, яка прийшла на нашу землю, то швидше виженемо її й повернемо назад усі території. Таким чином реагуємо на звернення й запити наших військових частин, бригад та оперативно закриваємо потреби – частково чи повністю», – зауважив перший заступник голови Львівської ОДА Андрій Годик.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
Це вже друга партія безпілотників, які закупили з обласного бюджету та передали 125-й бригаді упродовж останніх двох місяців.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
Нагадаємо, що 125-ту окрему бригаду територіальної оборони (125 ОБрТрО) сформували у березні 2022 року. В червні-липні того ж року практично всі батальйони бригади вирушили на схід України, беручи участь у боях на Харківщині та Донбасі. Батальйони бригади, спільно з іншими підрозділами ЗСУ, брали участь у звільненні с. Озерне с. Діброва, смт Ямпіль, с. Торське і сьогодні продовжують активно боронити Україну на найгарячіших напрямках фронту.
Присвячується світлій пам’яті львівського кінознавця Романа Бучка (1940–2016)
Бурхливий поступ кінематографа в Європі та США й активізація польських митців спонукали українські творчі сили наприкінці 1920-х роках взятися за поширення кіномистецтва в українському середовищі Галичини. Цим зайнялися люди, захоплені можливостями кінокамери у творенні артефактів, фіксуванні об’єктів, подій, важливих з мистецького погляду, та твердо переконані, що у такий спосіб можна підкреслити власну культурну та національну окремішність, пропагувати рідні традиції, пробудити у свого народу почуття національної гідності та патріотизму. У кінематографі вбачався потужний потенціал для популяризування української культури у світі.
У середовищі українських кіноаматорів і на шпальтах мистецької преси активно дискутували про практичну можливість втілення ідеї започаткування кіновиробництва в Західній Україні. Була висловлена ідея продукування т. зв. культурфільмів (документальних короткометражних стрічок з українського життя та побуту), поступово прокладаючи у такий спосіб шлях до професійного кіновиробництва.
У середині 1920-х Соня Куликівна створила у Львові кіностудію «Соня-фільм», яка упродовж майже 10 років імпортувала в Галичину українські фільми з УРСР, а на межі 1920–1930 рр. зробила кілька власних кіноспроб. Одним із перших за фільмування взявся юний пластун Юліан Дорош, який ще 1928 року накрутив «короткометражовик» з таборового пластового життя на горі Сокіл поблизу Підлютого, але він був сконфіскований польською владою.
Юліан Дорош, друга половина 1920-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)
За продукування документальних стрічок бралися також митці з авангардистського угрупування «Артес», зокрема українець Роман Турин (спільно зі своїми польськими приятелями). 1936 року. Ю.Дорош та І.Іванець за підтримки українських кооперативних кіл створили студію «Фотофільм», яка невдовзі почала власне кіновиробництво.
Роман Турин у молоді роки (з архіву Галини Гронської)
У 1930-х роках у Галичині зняли більше десятка кінострічок, більшість із яких не збереглася, але є припущення, що фрагменти окремих фільмів можуть зберігатися у приватних колекціях за кордоном. Нижче подаємо короткий огляд цих картин, які, однак, потребують подальших кінознавчих досліджень.
Кадр із фільму «Свято молоді»
«Свято молоді» (1930, оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 20-хвилинна документальна стрічка про фізичне виховання молоді «Рідної школи». У ній показано табір і урочисту ходу «рідношкільної» молоді (від захоронок до вищих шкіл), спортивні ігри, танці, ритмічні й акробатичні вправи. Гурт пластунів супроводжує авто, на якому приїхали Митрополит Андрей Шептицький і голова організації Ілля Кокорудз, аби привітати учасників свята, організованого товариством «Рідна школа» у Львові. Відео має історичну цінність, адже про те, як виглядав Його Ексцеленція, було відомо лише з фотографій, а також це найстаріші кадри, на яких присутні українські скаути.
Кадр із фільму «Свято молоді»
Відомо, що дві копії цієї кінохроніки поїхали за океан, ще одна (тривалістю 8:25 хвилин) була віднайдена 2013 року у Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г.С.Пшеничного в Києві.
«З кіноапаратом по Львові» (ймовірно, 1930; виробництво «Соня-фільм») – 20-хвилинний документальний фільм, в якому «новочасним способом знято весь український Львів». Був дозволений польською цензурою і демонструвався як кінододаток на більшості показів із великим успіхом. Його закупили майже всі країни Європи.
Кадр із фільму «З кіноапаратом по Львові» (з архіву Р.Бучка)
«Зелені свята» (ймовірно, 1930, режисер і оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 10-хвилинний запис вшанування пам’яті полеглих за волю України громадськістю, шкільною молоддю, членами «Пласту», «Лугу», «Соколу». У ньому відзнятий похід учасників дійства на могили та поминальна відправа на них.
«Раковець» (1931, режисер і оператор Юліан Дорош) – документальна короткометражна стрічка, «накручена» зовсім випадково, під час літніх «ферій» в Раківці над Дністром. Все починалося з 30 метрів плівки, взятих для фільмування «цікавих моментів відпочинку», але після трьох днів «весільної гарячки», яку Дороша попросили відзняти, вони «трісли, як з батога». Ввійшовши у смак, юний режисер замовив зі Львова ще 90 метрів «фільмової стяжки» і взявся за «виготовлення більше систематичного пляну дальшого кручення». Кошторис фільму становив лише 150 злотих, проте і їх Дорошеві вдалося повернути – стрічку показували у всіх українських школах Галичини та на засіданні Етнографічної комісії НТШ.
Замок XVII століття. Кадр із фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)
Картина, знята на зразок кінорепортажу, складалася з двох частин: звичайний будень і святковий день. Фільм починався фрагментом «водної прогульки»: двоє каякарів натрапляють на чудову долину Дністрового яру – їхню увагу привертає стародавній замок у селі Раковець. Вони затримуються, щоби все оглянути й ознайомитися з місцевим життям. Вечоріє – увагу глядача привертають нічні силуети замкових мурів, кілька ефектів місячного світла на Дністровому плесі. Друга частина починається світанком на козацькій могилі за селом і присвячена обрядові раковецького весілля. Вражені весільним дійством, мандрівники відпливають додому, а «перед їхніми очима, як вказівка хронометра, міняються Дністрові краєвиди»…
Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)
«Гуцульщина» (1933; режисер і оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 50-хвилинний документальний фільм, місцями кольоровий, в якому репрезентовано життя, звичаї та традиції гуцулів. Основний матеріал до стрічки відзнятий ще у лютому 1933 року, коли Ю.Дорош від етнографічного відділу Львівського університету знімав в околицях Космача, Косова та Жаб’єго гуцульські танки для дисертації С.Герасимовича.
Аничка. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)Окличники. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)Свято. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)
«Великдень» (поч. 1930-х рр., режисер і оператор Юліан Дорош) – 15-хвилинний репортаж про святкування Великодня в селі. Перед об’єктивом постають дівчата у барвистих народних строях, хлопці в капелюхах із «пірям і качорами», статечні господині в кожухах і господарі в лискучих чоботах. Весела дітвора наввипередки бігає церковним подвір’ям. А далі забави, гаївки, «путня води на дівочі вуставки й «перли». Насамкінець «верба, хмарки, сонечко в рожевих облаках, трохи ревлєксів на плесі – і годі»… Доля стрічки невідома.
Сестри. Кадр з фільму «Великдень» (Назустріч. – 1936. – Ч. 10)У свято. Кадр з фільму «Великдень» (Назустріч. – 1936. – Ч. 10)
«На високій полонині», «Стиром і Піною» (поч. 1930-х рр.; режисер Роман Турин, оператори Станіслав Ліпінський, Адам Лєнкевіч) – репортажі про мандрівки в гори та сплави на каяках членів товариства «Артес» (художників, графіків, скульпторів) річками рідного краю. Роман Турин якраз повернувся з Парижа, де практикувався у студії «Тобіс-Клянґ-Фільм», а згодом був асистентом найкращих європейських режисерів, захоплювався авангардовим кіно Рене Клера, Георга Вільгельма Пабста, Віктора Тріваса.
Кадр із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. – 1934. – Ч. 10)
«Хлоп іде до міста» (поч. 1930-х рр.; режисер і оператор Роман Турин) – короткометражна стрічка, в якій зображене місто очима простого селянина та його безпорадність у чужому середовищі. Перед очима глядача постає буденна сценка – по вулиці, оглядаючись, іде дядько із надірваним кошиком, з якого визирають зв’язані курячі лапки. Він ступає поволі, роззирається і врешті надибує на єврея, який зацікавлюється куркою і купує її. Режисер мав на меті максимально передати дійсність, зберегти автентичність середовища, тому персонажами його картин були не професійні актори, а пересічні люди, яких шукав на вулиці і переконував позувати перед об’єктивом у звичному своєму ритмі. Доля стрічки невідома.
Кадр із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. – 1934. – Ч. 10)
«З мандрівки по Рівієрі» (1934; режисер і оператор Олександр Пежанський) – короткометражний аматорський фільм, показаний на одній із вечірок Українського фотографічного товариства. О.Пежанський зняв ще низку кінорепортажів на теми спорту і мандрівництва.
«Перший зимовий зліт товариства «Сокіл» (1937; режисер Ігор Сорочко, виробництво аматорської студії «Фотофільм») – 10-хвилинна документальна стрічка, в якій подано «образок цілоденного життя в таборі, впроваджуючи деякі цікаві моменти, як скоки на лещатах, зїзди, роздачу нагород і т. п.». Не збереглася.
Відомо також, що І.Сорочко у середині 1930-х років зняв кілька короткометражок на плівці 8 мм, робив репортажі з Літніх олімпійських ігор у Берліні (1936).
В.Софронів-Левицький дає вказівки артистам, справа режисер Ю.Дорош (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 1)
«До добра і краси» (1938; режисер і оператор Юліан Дорош, сценаристи Роман Купчиський і Василь Софронів-Левицький, фотограф Іван Іванець; виробництво аматорської студії «Фотофільм») – перший український повнометражний (двогодинний) ігровий фільм у Галичині, який мав на меті пропагувати український кооперативний рух. Знятий заходами та коштом Ревізійного Союзу Українських Кооператив при допомозі Українських кооперативних централь. Чорно-білий, але окремі фрагменти кольорові. Стрічка була німа, і поляки вимагали, щоби першими йшли субтитри польською мовою, але для Ю.Дороша це було питанням принципу. Він домігся аж у Варшаві дозволу на використання лише українських субтитрів.
адри з фільму «До добра і краси»: картини жнив і сцени в хаті справника кооперативи (Господарсько-Кооперативний Часопис. – 1938. – Ч. 17/18)
Режисер намагався передати у картині яскраві сцени з життя та побуту українського села, показати унікальність українських народних звичаїв, красу рідної природи. Короткий сюжет фільму: заможний сільський парубок, ледар і вітрогон, їде до міста на ярмарок. Програвши в карти гроші, потрапляє в бійку і, повертаючись додому напідпитку, ледве не замерзає. Його рятує справник кооперативи з іншого села. Парубок знайомиться з його донькою і закохується в неї – під її впливом читає книгу про українську кооперацію, зацікавлюється нею і стає ідейним кооператором. Стрічка закінчується сценою, де закохані вдвох переглядають книжку «До добра і краси».
Останній кадр із фільму «До добра і краси»
Етнографічно-побутові сцени були відзняті у Раковці та Семенівці на Городенщині, де жили родичі Ю.Дороша. У головних ролях – соліст Львівської опери Андрій Поліщук і учасниця аматорського колективу Марійка Сафіян. Загальний кошторис фільму становив 10 000 злотих, що за тогочасними мірками було мізерною сумою (для порівняння, пересічний польський фільм коштував близько 150 000 злотих).
Картина весілля з фільму «До добра і краси»
Від грудня 1938 року фільм демонстрували в багатьох містечках і селах Галичини, а після 1939-го його слід загубився. Можливо, фрагменти картини збереглися за кордоном.
«Крилос» (1939; режисер і оператор Юліан Дорош, сценарист Василь Софронів-Левицький; виробництво аматорської студії «Фотофільм») – незавершений звуковий кольоровий ігровий фільм про події часів князя Ярослава Осмомисла. Ідея цієї кінорозповіді навіяна археологічним дослідженням Ярославом Пастернаком давньої столиці Галицько-Волинського князівства. Робота над нею розпочалася паралельно зі зйомками стрічки «До добра і краси». Митрополит Андрей Шептицький надав сад собору св. Юра у Львові для перших кінопроб, які відбулися влітку 1939 року. У головних ролях – А.Поліщук і М.Сафіян, проекти костюмів створила Ірина Ґурґула.
«Крилос» у митрополичому саду (Галицька брама. – 1996. – №24)
Фільм починався з того, що хлопчик-поводир приводить до саркофага незрячого лірника, який уважно обмацує його, згодом виймає ліру й розпочинає музичну імпровізацію, під звуки якої й розгортається історичний сюжет. На жаль, восени 1939 року роботу над картиною було припинено через початок війни. Окремі фрагменти стрічки демонстрували у кінотеатрі «Стильовий» під час німецької окупації. А 1982 року Ю.Дорош передав до музею у Галичі 20 метрів плівки, які збереглися, – це якраз були перші кадри із лірником.
Кадр із фільму «Крилос» (з архіву А.Дороша)
Отже, у 1930-х роках українство Галичини впритул наблизилося до створення національного кінематографу. Хтозна, як би склалася його доля – можливо, Львів мав усі шанси стати центром українського кіновиробництва і зміг би досягти у цій царині європейського рівня, якби сміливим творчим задумам не перешкодила нова світова війна.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
ДЖЕРЕЛА: Бурачинська Л. Напередодні нашої фільми. Розмова з режисером Р.Турином // Назустріч. – 1934. – Ч. 10. – С. 5. Бучко Р. Перше століття кінематографу у Львові // Галицька брама. – 1996. – №24. – С. 2–3. Воробкало Д. «До добра і краси», або історія першого повнометражного українського фільму в Галичині. Ґєршевска Б. З історії культури кіно у Львові 1918–1939 рр. – Львів, 2004. – 100 с. Дорош А., Полотнюк Я. Декілька слів про другий український фільм у Галичині – «Крилос» // Галицька брама. – 1996. – № 24. – С. 16. Дорош Ю. Гуцульщина перед об’єктивом // Назустріч. – 1936. – Ч. 20. – С. 1. Дорош Ю. Мій перший етноґрафічний фільм // Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 1/2. Дорош Ю. Фільмові настрої на Великдень // Назустріч. – 1936. – Ч. 10. – С. 5. Коба А. Ю.Дорош — піонер української кінематографії в Галичині // Наукові записки Львівського історичного музею. — Львів, 1995. — Вип. 4, ч. 2. — С. 82—96.
Культурфільми виробництва «Соняфільм» // Кіно. – 1930. – Ч. 1. – С. 13. Середа О. Українська «фільмова думка» у «кіновій» пресі міжвоєнної Галичини // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2008. – Вип. 1 (16). – С. 122–132. Gierszewska B. Kino i film we Lwowie do 1939 roku. – Kielce, 2006. – 430 s.
У вівторок, 24 червня 2025 року, о 18:00, Львівський Фотомузей (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) стане центром культурної події, присвяченої видатній українській оперній співачці, камерзенгерін Ірі Маланюк. Захід під назвою “Українська віденка Іра Маланюк” проведе дослідниця Ірина Криворучка, яка розкриє маловідомі факти з життя та творчості цієї легендарної артистки.
Іра Маланюк, відома у світі як “Українська віденка”, була однією з найяскравіших зірок європейської оперної сцени. Її талант відзначали найкращі музикознавці світу, називаючи її “артисткою мальовничої шляхетності”, “співочою красою і полум’ям”, а також “співачкою, яка перекидає золотий міст від альта до мецо”.
Одним із найвизначніших досягнень Іри Маланюк є її участь у престижних вагнерівських фестивалях у Байройті, що робить її єдиною українською артисткою, яка досягла такого визнання. Її вокальна майстерність та інтерпретація оперних партій дозволили їй двічі отримати почесний титул “Kammersangerin” – у Німеччині та Австрії. Крім того, у 1965 році Австрія нагородила співачку “Почесним хрестом знання і мистецтва”, що підкреслює її внесок у світову культуру.
Незважаючи на успішну інтеграцію у західне суспільство та світове визнання, Іра Маланюк завжди підкреслювала свою українську ідентичність. Вона часто повторювала: “Я Українка з Галичини”, демонструючи свою глибоку любов та приналежність до рідної землі.
Подія є результатом співпраці кількох ключових культурних інституцій: Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Начальник Львівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут Юрій Гусар
Ліцей імені Героїв Крут, який раніше міг сприйматися як заклад для “перевиховання” дітей, сьогодні став ключовим центром первинної військової освіти та підготовки майбутніх лідерів та захисників України.
З 2018 року філософія закладу кардинально змінилася, і тепер він фокусується на підготовці мотивованої молоді для сектору оборони та безпеки.
Як зазначив начальник Львівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут Юрій Гусар у програмі «GO про» з Олегом Радиком, сучасна місія ліцею – не просто дати знання, а й сформувати відповідального громадянина, патріота та фізично розвинену особистість. Уклад та розпорядок дня в ліцеї значно суворіші, ніж у звичайних школах чи гімназіях, що сприяє глибшому вишколу.
Набір до ліцею сьогодні орієнтований на мотивованих юнаків та дівчат, які бачать своє майбутнє у служінні Україні. За словами керівника закладу, бажання самої дитини є пріоритетом під час вступу, адже примус з боку батьків рідко приносить успіх. Також важливим є належний рівень освіти та підготовки абітурієнтів. Ліцей приймає дітей, батьки яких перебувають на фронті або загинули, а також з регіонів, де навчання в нормальних умовах було неможливим, і такі діти часто мають особливу мотивацію.
Цьогорічний випуск, перший, що навчався чотири роки з 7-го класу, був чисто військовим і воєнним. Всі 100% випускників обрали подальше навчання у закладах сектору оборони та безпеки. Серед найпопулярніших вищих навчальних закладів – Харківський університет Повітряних сил, Військова академія міста Одеса, а також Київський інститут імені Шевченка, Житомирський інститут радіоелектроніки та Національна академія сухопутних військ. Частина випускників також обирає Міністерство внутрішніх справ.
Ліцей імені Героїв Крут активно розвиває міжнародне співробітництво. З 2020 року встановлено тісну співпрацю з Каунаським військовим ліцеєм імені генерала Пліхаучаса (Литва) та військовою школою Вроцлава (Польща). Цього року ліцей став асоційованим членом Кадетської співдружності Європи, підписавши угоду в Португалії. Делегації ліцею регулярно відвідують Литву, Латвію, Румунію, а наступні зібрання плануються в Італії. Європейські партнери проявляють значний інтерес до досвіду українських військових ліцеїв.
Керівництво прагне зробити Ліцей Героїв Крут зразковим військовим ліцеєм в Україні з повноцінною навчально-матеріальною базою та сучасними лабораторіями, який буде кращим за найкращі приватні школи.
Ліцей також функціонує як своєрідний центр патріотичного виховання на Львівщині, де проводять перепідготовку вчителів “Захисту України”, різноманітні змагання, обмінюються досвідом та розповсюджують його по всьому регіону.
Набір на новий навчальний рік розпочався 30 червня, а для тих, хто не встигне, додаткові випробування відбудуться з 20 серпня.
Львів — місто, в якому піца не просто в меню, а в самому повітрі. Здається, в кожному провулку відкрилася маленька піцерія, у кожній старій кам’яниці готують свою версію цієї вічної страви. Але як же вибрати ту, від якої не захочеш відриватись навіть коли вже ситий? Знайти свою піцу — той самий маленький квест, який робить життя в місті особливим. Тому й не дивно, що піца у львові перетворилась не просто на популярну вуличну страву, а на культ.
З чого почати пошук?
Спершу — забути про вивіски й усміхнених промоутерів. Справжня піца не кричить про себе гучними гаслами. Зазвичай вона чекає в простому місці — маленькій піцерії в старому дворі, в закладі без претензій, де запах тіста відчутний навіть із вулиці. Так, місце важливе, але не воно робить піцу особливою.
Тонке тісто чи пишне? Смак вирішує все
Це вічне питання: тонке й хрустке чи м’яке, як подушка? Львівські піцерії вміють робити обидва види. Коли хочеться відчути простий смак — візьми тонке, без зайвого. Коли плануєш вечір вдома — чому б не спробувати пишне, із ніжними бортами? Тут головне — не форма, а вміння зробити тісто живим, ароматним, таким, щоб навіть просто відкусити шматочок було в радість.
Топінги — коли менше означає більше
Не треба вважати, що чим більше начинки — тим крутіше. У хорошій піцерії не прагнуть вразити горою ковбаси й сиру. Там роблять ставку на простоту, вдалі поєднання й свіжість продуктів. Тонкі скибки салямі, ароматний базилік, справжня моцарела — в таких простих комбінаціях увесь секрет. Зайве — тільки відволікає від справжньої магії тіста й соусу.
Той самий соус — душа піци
Як би добре не зробили тісто, якщо соус не той — усе втрачається. Класика — томатний, простий, із відтінком ароматних трав. Але в місті чимало місць, де не бояться експериментів. Білий соус із ніжними вершками, трюфельними відтінками, навіть гострий чилі — усі ці варіації роблять пошук піци особливим відкриттям.
Сервіс не для галочки
Приємно, коли в піцерії не просто подають піцу, а роблять все для того, щоб відвідувач отримав той самий вайб — простий, теплий, трохи сімейний. Так, для багатьох у Львові піцерія — місце для короткої перерви в робочий день, місце для вечора в компанії друзів, місце для побачення. І якщо заклад вміє вловити цей тон — це відразу відчутно.
Коли “так собі” стає “ніколи більше”
Іноді трапляється, що від закладу чекав чогось особливого, а отримав простий млинець із кетчупом. Таке буває навіть у популярних місцях. Секрет у тому, щоб не вважати перший провал правилом для всіх. Краще пошукати своє місце, навіть якщо для цього доведеться перепробувати чимало інших.
Знайти свою піцу — справа не одного вечора
Львів — місто для гурманів, для тих, хто вміє цінувати прості речі. Тут знайти “свою” піцу — не про поспіх, не про гучні вивіски, а про відчуття. Коли відкривають коробку, а від аромату стає тепліше. Коли навіть останній шматочок не хочеться віддавати. Коли закриваючи двері закладу, мимоволі посміхаєшся.
І в цьому весь секрет — не в трендах, не в тому, про кого пишуть у соцмережах. Він у простому моменті, коли піца стає чимось особливим. Так, пошук вимагає часу, вміння пробувати, відкривати для себе нове. Але хіба не в тому вся магія?
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме ця локалізація підтверджується документальними джерелами, зокрема актами Львівського земського суду за 1622 рік. Вивчення процесу формування парафіяльної структури на цих теренах дає змогу простежити, як завдяки шляхетським фундаціям, рішенням церковної влади та соціальним трансформаціям формувався один із осередків католицького релігійного життя в регіоні. Особливу увагу заслуговують не лише обставини перенесення парафії, а й архітектурні, мистецькі та духовні характеристики храму в Жулині, що спорадично збереглися до сьогодні.
Костел, 1991 р.
Дійсно, витоки жулинської парафії дивовижним чином пов’язані з Підгірцями біля Стрия. 1622 року в актах Львівського земського суду зафіксовано суму 6 тисяч флоринів від Анни Казановської, дружини перемишльського стольника Анджея Кречовського. Згодом до неї додано платню плебану в щоквартальному розмірі 120 флоринів з окремою доплатою ще 30 флоринів від сіл Підгірці і Татарське (нині – с. Піщани Стрийського району), що остаточно затвердив гродський суд 1637 року.
Інтер’єр костелу
Нова парафія належала до жидачівського деканату, а станом на 1730 рік охоплювала такі населені пункти: Бережниця, Братківці, Дашава, Довге, Фалиш, Ярушичі, Комарів, Лотатники, Моршин, Олексичі, Підгірці, Станків, Стрілків, Татарське, Верчани.
До розбудови костелу активно долучився Юзеф Александр Яблоновський (1711-1777).
Герб Правдич родини Млоцьких на пам’ятній плиті
Костел у Підгірцях під титулом Внебовзяття Діви Марії описано у візитації архієпископа Вацлава Ієроніма Сєраковського. Дерев’яна сакральна споруда з двома вежами була стягнута анкерами та «кліщами», а дах протікав у двох місцях.
Через поганий стан костелу в Підгірцях, 1775 року було вирішено збудувати новий храм. Тим часом служби проводили в місцевій церкві. Однак, 1801 року парафію остаточно перенесено до Жулина, що до того належав до стрийської парафії. Жулинська парафія увійшла до складу стрийського деканату.
Інтер’єр костелу
Фундатор костелу в Жулині, волинський каштелян Францішек Млоцький, призначив дотацію 1000 флоринів, доповнену наданнями на лісах і млинах. У заповіті від 3 березня 1810 року він записав забезпечену майном суму 6000 флоринів для шпиталю для убогих та вимогу будівництва в майбутньому мурованого дому.
Вид костелу. Фото Арета Ковальська
Костел збудовано впродовж 1797-1801 років. Храм освятив 10 жовтня 1802 року львівський архієпископ Каетан Ігнатій Кицький під титулом Внебовзяття діви Марії. Загалом він нагадує спрощену форму сакральної споруди пізнього бароко авторства Бернарда Меретина в Годивиці. Цікавим елементом є овальне вікно в центрі вівтарної стіни, яке тепер замуроване.
Чудотворна ікона Марії Сніжної
Особливу увагу привертає оздоблення храму. Збереглися настінні розписи кінця XVIII ст. із зображенням Св. Антонія з немовлям, Св. Каетана, Богородиці та неідентифікованого святого. Присутні також геометричні та рослинні орнаменти.
Додатково костел було оздоблено 1927 року за власника Володимира Баранського.
Вид костелу. Фото Арета Ковальська
Власне, з костелу в Підгірцях до Жулина перевезли ікону «Salus Populi Romani» («Спасіння римського народу»), яка нині знаходиться в жулинській церкві. У ході реставраційних робіт знято п’ять шарів фарби. Відомі аналоги цієї ікони: Львівська ікона Божої Матері Розради, Кохавинська ікона Божої Матері, а також образ у церкві Святого Юрія в Дрогобичі. Оригінал образу «Спасіння римського народу» знаходиться в італійському соборі Санта-Марія-Маджоре. Це головний Богородичний образ Рима. Ікона відноситься до іконографічного типу Одигітрія. Традиційно цей образ пов’язують з чудом снігу і часто називають Марія Сніжна.
Вид костелу. Фото Арета Ковальська
Згідно з легендою, автором ікони був апостол Лука. Натомість мистецтвознавці датують образ VI століттям. Богородиця зображена у яскраво-червоному мафорії та з червоним німбом. На її правій руці – консульське кільце, що символізує її заручини з римським народом. У лівій руці розміщено літургійний плат. Руки Діви Марії перехрещені в кільце — вона тримає в них немовля Ісуса, який сидить на колінах. Образ Богонемовляти повернутий до Богородиці, права рука складена в жесті благословення.
Автор образу Жулинської чудотворної ікони невідомий.
План костелу
У храмі є крипта з похованнями Францішека Млоцького (помер 26 вересня 1812 року) та його дружини Агнєшки. Епітафія про смерть останньої на стінах костелу свідчить: «Дім вічності Агнєшки з Млоцьких волинської каштелянової, яка власною цнотою і побожністю у віці 70 років перенеслася до Вічності дня 16 лютого 1817 року».
В радянський час у храмі облаштували склад. Нині святиня зачинена.
Вид костелу. Фото Арета Ковальська
Жулинська парафія, започаткована завдяки шляхетським фундаціям у Підгірцях, упродовж XVII–XIX століть поступово сформувалась як вагомий релігійний та культурний осередок регіону. Зведений у стилі пізнього бароко костел із настінними розписами та родинною криптою засвідчує високий рівень сакрального мистецтва та релігійної культури доби. Попри функціональну деградацію храму в радянський період, нині він постає як цінна пам’ятка духовної та мистецької спадщини, яка потребує збереження, дослідження та інтеграції в сучасний історико-культурний дискурс Галичини.
21 червня 2025 року о 15 год.у Львівському музеї Михайла Грушевського (вул. Івана Франка, 154) відбудеться публічна презентація раніше невідомої фотографії Катерини Грушевської — доньки видатного історика, державного діяча та голови Центральної Ради Михайла Грушевського.
Ця унікальна світлина була нещодавно віднайдена та передана до фондів музею. Знімок проливає нове світло на особистість Катерини — науковиці, етнологині, громадської діячки, чий внесок у розвиток української гуманітаристики довгий час залишався в тіні її великого батька.
Про обставини знахідки, її історичне та культурне значення, а також деталі життя Катерини Грушевської розповість головна зберігачка фондів музею Олеся Ванчура.
Подія присвячена 125-річчю від дня народження Катерини Грушевської.
У червні 2025 року Міжнародна експертна рада визначила імена науковців, праці яких рекомендовано до розгляду у заключному етапі конкурсу на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка.
У роботі Ради взяли участь 29 фахівців із Австрії, Польщі, Словаччини та України. Експерти оцінювали наукові дослідження за такими критеріями:
наявність інноваційних та оригінальних підходів у дослідженні,
концептуальність, системність та критичність дослідження, міжнародний рівень наукового дослідження.
Номінантами стали науковці, дослідження яких було оцінено найвищими балами:
• Андрій Даниленко, професор Університету «Пейс» (Нью-Йорк) — автор монографії «Від Біблії до Шекспіра. Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови» (Київ: Критика, 2023).
Подання: Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.
• Колективна монографія «Країна солі і нафти»: описи подорожей Дрогобиччиною у 1768–1914 роках. Студії. Документи. Матеріали, 2024 — автори: Богдан Лазорак, Беата Скварек і Тетяна Лазорак.
Подання: Колегіум Вітелона, Державний заклад вищої освіти, Лєгниця (Польща).
• Ігор Набитович, професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської (Люблін) та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка — автормонографії «Gloria et sacrum. Історична проза української еміґрації» (Люблін: UMCS, 2022).
Подання: ДДПУ ім. Івана Франка, факультет української та іноземної філології.
Ім’я лауреата 2025 року буде оголошено 27 серпня, у день народження Івана Франка, під час урочистої церемонії нагородження у м. Дрогобич, Львівської області.
Метою Міжнародної премії імені Івана Франка є сприяння всеохоплюючому вивченню творчої, наукової, громадської діяльності Івана Франка і заохочення вчених з різних країн світу до проведення актуальних досліджень у галузі соціально-гуманітарних наук, що увиразнюють гуманістичний, національний, духовний, державотворчий сенс для пізнання та утвердження наукової і культурної спадщини України у світовому контексті.
Премію з 2016 року вручає неурядова організація – Міжнародний фонд Івана Франка. Серед лауреатів попередніх років — кардинал Любомир Гузар, професор Міхаель Мозер (Відень), академік Олег Шаблій (Львів), професорка Ярослава Мельник (Львів), доцент Йоганнес Ремі (Гельсінкі), професорка Марія Грація Бартоліні (Мілан), професор Ігор Сердюк (Полтава), професор Леонід Тимошенко (Дрогобич), франкознавець Микола Легкий (Львів) та історик Олексій Сокирко (Київ).
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій старого Львова з циклом публікацій про історію Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Друга частина побачила світ на сторінках газети 12 червня 1932 р. (№ 128). Почитати першу частину можна тут, другу – тут
Львів, Старе Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
З минулого Знесіння.
Господарські відносини в XV—XVIII ст.
Перед війною було на Знесінні трьох загородників; після війни не було жадного.
Щодо панщини, то робили її селяни з дворища три дні в тижні, у часі жнив крім дня. Відробляючи в тих днях панщину косили сіножати та сторожили в день і в ночі.
Самі знесінчани не виставляли вибранця, тільки прикладалися грошевою складкою (20 зол. і 20 ґр.) на вибранця до Гряди.
У селі була коршма, що опустіла ще перед війною. Одначе люстраційна комісія, покликуючися на люстрацію з 1628 р., визначила, що з неї повинно бути 12 зол. приходу, бо «пиво з села може шинкуватися, як і досі шинкувалося».
Суму приходу з села означено на 19 зол. і 24 ґр.
Зазначено тут також межі села. Знесіння – як подає люстрація – межує «з Ляшками з одної, з Кривчичами з другої, з Личаковом третьої, з Краківським передмістям, ґрунтами законниць від Всіх Святих з четвертої сторони».
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На знесінському фільварку була пекарня з сіньми та коморою й конюшня.
Врожай на фільварковому лані представлявся ось так: з висіяних 12 львівських півмірок (1 льв. півмірка = 66,5 фунта) жита зібрано 30 кіп; коли відрахувати плід на засів та харч (10 півмірок) лишалося 23 льв. півм., з 6 льв. півм ячменю зібрано 16 кіп. коли рахувати на засів і харч (4) лишалося решта 14 льв. півм., з 12 півм. вівса зібрано 30 кіп, на харч ішло 10 півм., лишалося 23. З 4 півмірок гречки зібрано 12 кіп, з чого на харч ішло 4 півмірок, а 4 лишалося. З півмірки гороху зібрано 8 кіп, На харч призначувано 4 лишалося 5.
За львівську півмірку жита платили по золотому – разом 23 зол., ячменю 20 ґр. – разом 9 зол. 10 ґр., вівса 15 ґр. – разом 11 зол. 15 ґр, гречки 2 ґр. – разом 2 зол. 20 ґр., гороху по золотому – разом 5 золотих. Приходу з фільварку було разом 51 зол. та 15 ґр.
Власного сіна на фільварку не мали; треба було купувати. Не сіяно також проса, тому, що не родилося.
Всіх приходів зі Знесіння і фільварку було разом 71 зол. і 9 ґр.
Коли переводили люстрацію, жалілися піддані на львівських міщан, що мають свої поля й сіножати серед їхніх, а не хочуть прикладатися до жадних публичних і жовнірських податків.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Маємо ще одну люстрацію Знесіння з 1765 р. Посесоркою села була тоді Ева з Куницьких Потоцька (від 1764 р.). Всіх підданих селян було 60, з яких двох призначено до двірських послуг та двох до аренди. Всі інші (56) були зобовязані до таких повинностей: ті, що сиділи на двох четвертинах лану, були зобовязані до дводенної роботи в тижні весь рік і мусіли давати 2 курки та 10 ґр. комірного, з одної четвертини до одноденної роботи в тижні та давати 1 курку й 6 ґр. комірного. Загородники не робили панщини, тільки давали пів курки й півтретя ґроша комірного й робили на панському лані тільки в часі жнив (обжинки), відбували шарварки до направи доріг та по черзі нічну й денну сторожу.
Взагалі знесінчани відробляли на рік 1716 днів панщини, зі запрягом, що оцінено на 686 зол. і 12 ґр. (1 день по 12 ґр.) та 1065 днів ручної роботи, оціненої па 213 зол. (1 день по б ґр). комірне від мельника й за панщину побирав двір 232 зол. і 12 ґр., вартість побраних зі села 55 ½ курей по 10 ґр. була разом 18 зол. і 15 ґр., вкінці за аренду бровара одержував 600 зол. Усі доходи зі Знесіння рівні були 1750 зол. і 12 ґр. З того відпадало 80 зол. на підстаросту, а з останніх 1670 зол. 12 ґр. з четвертини (1252 зол. 24 ґр.) належало до посесорки, а одну (417 зол. 18 ґр.) як податок до державн. скарбу «кварту» у своїм часі плачено у львів. коморі (митовім уряді).
Ткачів на Знесінні тоді не було, ані пасік.
Парохом був о. Теодор Прокопович за презентою з 21 лютого 1758 р.; знесінська церква була без ерекції (фондації).
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Багато ґрунтів на Знесінні належало тоді до громадян Львова. До пароха церкви св. Теодора у Львові належала ще від 1559 р. сіножать на Знесінні під Високим Замком. Львівська вірменська катедра була власником сіножаті, дарованої у 1616 р. львівськими вірменами Миколою й Григором Іваськовичами. Сіножать «протаща» переходила з рук до рук інших львівський міщан; у 1628-1698 рр. була власністю Рачковольських, у 1698-1750 рр. – спершу Степана Суманчевського, відтак Казимира Снігурського, вкінці від 1750 р. – Севастіяна й Маріянни Фешингерів. Також багато інших міщан і передміщан, як також світських духовних і манастирів мало свої посілости, між іншими львівські домінікани, кармелити, св. Мартина й провізори шпиталю св. Духа.
В архітектурному дискурсі досі залишається недостатньо висвітленою тема внеску локальних інженерів-архітекторів у розвиток міст та культурної спадщини Галичини. Чимало з них, зокрема й у...
