Доля Дебори Фоґель – єврейської письменниці й інтелектуалки зі Львова – яскрава і, водночас трагічна. Її життя розгорталося в період від Першої Світової війни до Другої. А за свою єврейську національність була вбита разом зі сім’єю у львівському гетто під час нацистської окупації Львова.
Інтелектуальна біографія Дебори Фоґель
Народилася Дебора Фоґель або як її називали вдома за єврейською манерою — Двойра у 1902 році у місті Бурштин на Львівщині в інтелігентній родині. Її батько, Аншель Фоґель, був мовознавцем та директором школи Барона де Гірша в Бурштині, а після переїзду до Львова — директором Львівського притулку для європейських дітей-сиріт. Мати Двойри Лея Еленпрайс походила зі знатної родини і також була педагогом. Її брат — Маркус Еленпрайс був письменником і головним рабином Швеції. Єдина сестра Дебори померла ще в дитинстві і тому вона була єдиною дитиною.
Дебора Фоґель
У 1910 році родина перебирається до Львова. У Першу світову війну виїжджає до Відня, де Дебора й починає своє навчання в німецькій гімназії. Пізніше повертаються до Львова. Вдома у сім’ї Фоґель побутувала багатомовність: розмовляли польською, читали на івриті, а також добре знали німецьку.
Спочатку Дебора закінчує Львівську єврейську гімназію та деякий час працює вихователькою у притулку для сиріт, директором якого був її батько, котрий намагався дати їй якнайкращу повну освіту. Так, з 1919 року Дебора розпочинає навчання в університеті Яна Казимира у Львові, де вивчає філософію, психологію і полоністику.
Дебора Фоґель. “Акації квітнуть”. Гендер в деталях
Пізніше, у 1924 році, Дебора стає студенткою Ягеллонського університету в Кракові, де у 1926 році захищає докторську дисертацію про філософію Гегеля за вченням Юзефа Кремера та отримує ступінь доктора. На той час вона була однією з перших жінок-філософів з докторським ступенем.
Попри високий інтелектуальний рівень Дебора Фоґель постійно мусила перевершувати у навчанні чоловіків, щоб бути з ними на рівні, оскільки до жінок-студенток було іронічне й досить прискіпливе ставлення. Проте Деборі вдавалося досягати найкращих результатів. Хоча викладання в університеті все ж для жінок було неможливим. Тому після навчання Дебора повертається до Львова, де викладає психологію в Єврейському педагогічному коледжі.
У 1932 році одружується з інженером Шумілом Баренлютом, а в 1937 році у них народжується син — Аншель. А вже в 1942 році під час нацистської окупації Львова Дебора Фоґель разом зі своєю родиною загинули у львівському гетто під час масового знищення євреїв німцями.
Графіка Генрика Стренґа до збірки Дебори Фоґель. Гендер в деталях
Творчість у житті Дебори Фоґель
Художня творчість Дебори тісно співіснує з її високими інтелектуальними здібностями. Вона знала кілька мов, тому перекладала власні твори, разом зі своєю найкращою подругою Рахель Ауербах, з якою Дебора виробила новий погляд на рух за права жінок.
Свої перші вірші Дебора писала німецькою та польською. Поряд з віршами та художньою прозою вона пише статті та огляди про мистецтво, з яких вирізняється її велика критична праця про творчість Марка Шагала, яку публікує у Львівському їдиш-журналі.
Дебора Фоґель пов’язує себе з єврейською культурою та найчастіше пише на їдиші. За її життя були видані дві збірки поезій: “Фігури днів” — у 1930 році та “Манекени” — у 1934 році, які у 2015 році вийшли в українському перекладі Юрія Прохаська у видавництві “Дух і Літера”.
Український переклад “Фігури днів. Манекени” . Дух і Літера
Серед короткої прози Дебора видала збірку короткої прози на польській мові “Акації цвітуть” (1935), самостійно переклавши свої твори з їдишу. В українському перекладі — “Акації квітнуть. Монтажі” видані в 2018 році. Праці Дебори Фоґель виявляють тенденції модернізму. Недарма, її вважають однією із засновників цього стилю та подекуди нагадують газетні репортажі. У своїх творах Дебора в особливій манері вимальовує образ тогочасного міста, яке нагадує то Львів, то Париж.
У 2019 році в Україні видали книгу, у якій зібрали есеї та листи Дебори Фоґель під назвою “Білі слова”. Багато рукописів її праць були втрачені після смерті письменниці. Серед них — тепле й тривале листування з Бруно Шульцом — відомим письменником та художником з Дрогобича. Цікаво, що їхні стилі художньої прози досить подібні.
Фантастичні звірі за мотивами творчості Марії Приймаченко
22 та 23 червня 2022 р. о 12 год. Львівський музей Михайла Грушевського спільно з Дитячою школою народних мистецтв запрошуємо до Львівської вілли Грушевських (вул. І.Франка, 154) діток віком від 6 років на майстер-класи «Жива глина».
“Жива глина” продовжує серію літніх майстер-класів у музеї. Проведуть його вчителі відділу кераміка Дитячої школи народних мистецтв Софія Ярошевич, Юля Ковалевич, Мирон Сікора.
За гарної погоди будемо ліпити вироби на садибі музею, тому батькам можна взяти з собою пледи чи карімати щоб трішки відпочити та насолодитися красою нашого саду.
Львівський музей Михайла Грушевського
Оскільки кількість місць обмежена, то реєстрація на майстер-класи обов’язкова за тел. 0973844818
Захід безкоштовний. У випадку повітряної тривоги маємо можливість прихистити учасників.
P.S. Вироби з глини, на жаль, учасники не зможуть залишити у себе, оскільки вона «жива», не випалена, тому з часом просто розсиплеться. Проте гарний настрій і розвиток дрібної моторики – гарантуємо!
3 липня о 17:00 в Центрі Довженка у Львові відбудеться концерт Народного артиста України Степана Гіги та вокального гурту «БУДЬМО». Захід буде проведено за підтримки БФ «Power of Peace» та ГО Міжнародна Асоціація Мистців, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Кращі шлягери, які піднімають бойовий дух в час війни! Приходьте на концерт! Частину виручених коштів, як завжди, скеровуємо на підтримку війська та ВПО. Поспішіть придати квитки – кількість місць обмежена», – запрошують усіх шанувальників VINIL Concert agency.
Як відомо, за 10 років творчості Степан Гіга випустив три сольних альбоми, дві відеокасети з кліпами (“Друзі мої” та “Вулиця Наталі”), ще одну відеокасету — з врученням Золотого диску. Цікаво, що альбом “Вулиця Наталі” став для Степана Гіги доленосним — у 2002 році тиражі продажу сягнули мільйонної позначки. І як результат — Гіга першим в незалежній Україні отримав Золотий диск.
«Будьмо» – прикарпатський естрадний вокальний гурт. Виконавці співають тільки українські пісні, які написали вони самі, а також відомі автори. Колектив був створений у 2008 році композитором Володимиром Домшинським при Інституті мистецтв, ПНУ ім. В. Стефаника, у Івано-Франківську. У складі колективу четверо вокалістів – це Микола Дутчак, Михайло Воробчук, Назар Левінський, та художній керівник гурту Ростислав Коваль.
Найстаріше трамвайне депо Львова, яке почали будувати у 1893 р. Із 1920 року тут знаходилися вагоноремонтні майстерні. Фото початку 1920-х рр.
Про історію Львівського трамвая написано дуже багато. Проте, деякі сторінки трамвайної історії маловідомі для широкого загалу. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкаже про трамвайне депо № 2 на Підзамче, яке старіше, а ніж депо № 1 на вулиці Городоцькій, а також про те, як військовий манеж Віндішґреца був пристосований під трамвайне депо.
До початку 2012 року в складі ЛКП «Львівелектротранс» перебувало два трамвайних депо. Трамвайне депо № 1 знаходилося на вул. Городоцькій, 185 – зараз тут Вагоно-ремонтні майстерні. Трамвайне депо № 2 знаходилося на вул. Промисловій, 29. У 2014 – 2021 рр. основний виробничий корпус цього депо – профілакторій, перебував на реконструкції, яка фінансувалася за кредитні кошти Європейського банку реконструкції та розвитку. Отож, і ремонт, і обслуговування всіх трамваїв Львова відбувалися в трамвайному депо на вул. Городоцькій 185.
Трамвайне депо № 2 на Підзамче. Вигляд із Високого Замку. Зліва – відкрита стоянка для трамваїв і будівля профілакторію, споруджена у кінці 1970-х рр.; справа, ближче до вул. Промислової – цех капітального ремонту, споруджений у 1907-1908 рр., а також допоміжні будівлі споруджені у 1910 р. Автор фото – Андрій Василюк
Треба зазначити, що нумерація львівських трамвайних депо не була історичною: насправді трамвайне депо № 2 старше за депо № 1 на понад два десятиліття. Узагалі за майже 130-річну історію львівського електричного трамвая можна говорити про п’ять трамвайних депо, які розташовувалися в наступних локаціях:
Найстаріше депо львівського електричного трамвая поряд із перехрестям сучасних вулиць Вітовського, Сахарова та Героїв Майдану. Це депо разом із міською електростанцією постійного струму розпочали будувати в другій половині 1893 року за проектом А. Каменобродського. Із 1893 по 1941 рр. це трамвайне депо неодноразово розширяли та перебудовували. Із початку 1920-х років і до 1978 року тут знаходилися Вагонно-ремонтні майстерні (ВАРМ). Із 1978 року тут знаходилося депо для службових вагонів Служби колії ЛКП «Львівелектротранс». Зараз найстаріше депо електричного трамвая Львова передане в довготермінову оренду ТзОВ «LEM Station», яке планує перетворити це депо в інноваційний креативний центр. Інвестори обіцяють зберегти історичні будівлі депо.
Ескіз і план депо кінного трамвая. Автор реконструкції – Томаш Диван (Польща)
Трамвайне депо на Підзамче, правильніше буде сказати – на Гаврилівці. Плани будівництва другої трамвайної ремізи з’явилися одночасно із проектом розширення трамвайної мережі Львова у 1906 році. Ділянку для нового трамвайного парку вибрали поруч із новою міською різнею (у радянські часи – Львівський м’ясокомбінат) за перехрестям вулиць Нової Різні (нині – Промислова) та Волинської. На той час це була окраїна міської території. Трамвайне депо на Гаврилівці почало роботу 22 серпня 1908 року, коли сюди із депо на вул. Вулецькій (Сахарова) було доставлено кілька старих вагонів.
Депо кінного трамвая при вулиці Бема (нині – Ярослава Мудрого). Після закриття кінного трамвая у Львові будівля депо деякий час (вочевидь – до Першої світової війни) використовувалася для перебування службових трамвайних вагонів. Будівлі депо кінного трамвая дотепер не збереглися.
Кінний манеж Віндішгреца обіч сучасної вулиці Захисників України, який у 1920-х роках виконував роль депо електричного трамвая. Світлина 2012 р.
Трамвайне депо поряд із перехрестям вулиць Городоцької та Янівської (Шевченка), обіч вулиці Захисників України. Це депо було облаштоване в будівлі кінного манежу Віндішгреца, яка була розташована поруч із казармами Фердинанда (вул. Городоцька, 40). Манеж отримав свою назву на часть австрійського фельдмаршала Альфреда-Кандида-Фердинанда Віндішгреца (1787 – 1862). Після Першої світової війни він був переобладнаний у трамвайне депо, яке працювало до початку 1930-х років. Нажаль, зараз будівля манежу знаходиться в аварійному стані – іще у 2013 році завалилася частину даху. Зазначимо, що відомий дослідник історії Львова Борис Мельник у публікації «Найдовша у Львові», що у 1989 році була опублікована в газеті «Ленінська молодь» (потім – «Молода Галичина») помилково назвав будівлю манежу Віндішгреца депо кінного трамвая. У книжці «Вулицями старого Львова», яка вийшла у 2001 році цю помилку виправлено і вказано, що кінний манеж було переобладнано в депо електричного трамвая.
Трамвайне депо на вул. Городоцькій, 185. Це депо проектувалося, як найсучасніше у Другій Речі Посполитій. При будівництві було використано найсучасніші на той час матеріали, в тому числі залізобетон. Будівництво було достатньо тривалим. Урочисте відкриття трамвайного депо на вул. Городоцькій відбулося 22 лютого 1930 року.
Трамваї «Електрон» і «Tatra KT4» у трамвайному депо № 1 на вул. Городоцькій, 185. Листопад 2016 р.
Тут треба згадати один історичний момент, пов’язаний із трамвайним депо на Городоцькій. 12 вересня 1939 року передові частини вермахту вийшли на вулицю Городоцьку. Німецькі командири не мали навіть тіні сумніву в своєму успіху – їм було відомо, що західний кордон міст Львова захищав лише один батальйон польських військ. Проте в районі перехрестя вулиць Городоцької і Кульпарківської просування окупантів зупинив взвод польського війська із двома гарматами, посилений працівниками поліції, озброєними трамвайниками та залізничниками. Поляки закріпилися на території трамвайного депо і дали гідну відсіч окупантам – артилерія розстрілювала німців прямою наводкою.
Старий профілакторій трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій, 29, споруджений за проектом Яна-Антонія Богуцького у 1907 – 1908 рр. Світлина 1912 р.
Після того, як у вересні 1939 року Львів зайняли радянські війська, був створений Львівський трамвайний трест. Саме тоді трамвайне депо на вул. Городоцькій отримало № 1, трамвайне депо на вул. Промисловій – № 2. Така нумерація депо зберігалася до кінця 2011 року.
Під час ІІ світової війни, у 1944 році трамвайне депо № 1 зазнало значних пошкоджень, отож після відновлення трамвайного руху 1 березня 1945 року випуск трамваїв на лінію відбувався саме із трамвайного депо № 2. Трамвайне депо № 1 відновило свою роботу лише 24 січня 1948 року.
Трамвайні вагони «Sanok» та «Graz-Siemens» в старому профілакторію трамвайного депо № 2. Світлина 1912 р.
Про найстаріше депо електричного трамвая Львова та трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185 написано багато. Можна побачити чимало світлин цих трамвайних депо. Що ж до трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій та трамвайного депо, в яке перебудовано манеж Віндішгреца, то інформації про них значно менше. Власне цю «білу пляму» ми сьогодні спробуємо заповнити.
Перші плани розширення мережі електричного трамвая міста Львова з’явилися в червні 1898 року. Про ці плани йшлося у числі 172 «Кур’єра Львівського» за 23 червня 1898 року. Планувалося збудувати три нові лінії електричного трамвая. Перша трамвайна лінія мала пройти по вулиці Кохановського (Костя Левицького) до Личаківського цвинтаря і тут з’єднатися із існуючим із 1894 року відгалуженням трамвайних колій від вул. Личаківської. Друга трамвайна лінія мала пройти сучасним проспектом Свободи та вул. Шевченка до Янівської рогачки, а третя – пройти вулицею Сонячною (Куліша) та Замарстинівською до нової міської різні. Ці плани на той час не могли бути реалізовані через те, що нові лінії електричного трамвая мали б перетинати колії кінного трамвая або йти паралельно із ними. А проти цього рішуче виступала дирекція кінного трамвая, який належав Трієстинському трамвайному товариству.
Кресленик фасаду та перерізу будівлі старого профілакторію трамвайного депо № 2. Ілюстрація із книжки Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020
У перші роки ХХ століття неодноразово піднімалося питання будівництва нових ліній електричного трамвая, але сама розбудова ліній стала можливою лише після того, як міська влада вирішила викупити кінний трамвай у власність міста в 1906 році. Відповідно директор Міських закладів електричних Йозеф Томицький на початку 1906 року розробив план розширення мережі ліній електричного трамвая Львова. Цей план включав, зокрема, будівництво нової міської електростанції із генераторами змінного струму, а також розширення існуючого і будівництво нового трамвайних депо.
Для нового трамвайного депо вибрали ділянку на межі міста поруч із новою міською різнею (за радянських часів – Львівський м’ясокомбінат) за перехрестям вулиць Волинської та Нової Різні (Промислової). Проектування нового трамвайного депо доручили молодому архітектору Яну-Антонію Богуцькому (1870 – 1948). На той час Ян-Антоній Богуцький вже був надзвичайним професором кафедри будівельної статики і металевого будівництва. Саме він у 27-річному віці розробив проект стрічкового залізобетонного фундаменту Львівської опери (1897), у віці 32 роки Яну-Антонію Богуцькому доручають таку відповідальну роботу, як експертиза монтажу металевих ферм перонного дебаркадера головного залізничного вокзалу Львова.
Проект будинків для працівників Міських закладів електричних на Гаврилівці (вул. Промислова, 31 і 33). Ілюстрація із книжки Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020
При проектуванні виробничих приміщень нового трамвайного депо Ян-Антоній Богуцький широко використав залізобетон та металеві конструкції. Будівлі депо були спроектовані в стилі т. зв. «геометричної сецесії», який тоді був рідкісним для промислових споруд. Загалом депо було розраховано на перебування в ньому до 70 трамвайних вагонів.
Вельми оригінальним був будиночок прохідної трамвайного депо на Гаврилівці із невеликою округлою баштою. Нажаль, він не зберігся до наших часів – його було розібрано під час реконструкції депо наприкінці 1970-х років. На початку 1970-х років він іще стояв – його можна побачити на світлині, зробленій у 1971 році.
Будинки для працівників Міських закладів електричних на Гаврилівці (сучасні адреси – вул. Промислова, 31 і 33). Світлина 1930-х рр.
Проект Яна-Антонія Богуцького є настільки вдалий, що без істотної перебудови будівлі експлуатуються і сьогодні – тут розміщено цех капітального ремонту трамвайних вагонів із верстатною дільницею.
Будівництвом трамвайного депо на Гаврилівці займалася будівельна компанія, яка належала єврейській родині Улямів. Цю фірму заснував Абрахам Берл, на час будівництва депо на Гаврилівці фірму очолював Міхаїл Улям (1879 – 1938) – архітектор, будівельний підприємець та один із лідерів львівської єврейської громади. Цікаво, що племінники Міхаїла Уляма – Станіслав та Адам були відомими у США вченими. Станіслав Улям – математик, брав участь в розробці водневої бомби, а Адам Бруно Улям – авторитетний історик та політолог, радник кількох президентів США.
Будиночок прохідної трамвайного депо № 2. Був розібраний під час реконструкції депо в кінці 1970-х років. Реконструкція
У 1910 році на території трамвайного депо на Гаврилівці було споруджено низку допоміжних будівель, в тому числі склади для матеріалів та стайню для коней, які були необхідні і у господарстві електричного трамвая, адже службових спецавтомобілів тоді майже не було.
Поруч із трамвайним депо на Гаврилівці наприкінці 1900-х років Міські заклади електричні придбали земельну ділянку для спорудження будинків для своїх працівників. Приблизно в 1910 році було збудовано два будинки-близнюки (вони мають адреси вул. Промислова, 31 та 33) із оригінальною архітектурою, яка поєднує окремі риси модерну та арт-деко. В кожному будинку – по три під’їзди. Квартири були із окремими кухнями, ванними та туалетами. Між другим та першим поверхом знаходяться оригінальні медальйони, в тому числі із зображенням півнів.
Проект реконструкції трамвайного депо на базі будівлі колишнього кінного манежу Віндішгреца. Друга половина 1920-х рр. Ілюстрація із книжки Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020
Після завершення Першої світової та польсько-української війни, найстаріше депо електричного трамвая на вул. Вулецькій (Сахарова) було перетворене у вагоно-ремонтні майстерні (ВАРМ) – тут проводили капітальні ремонти і модернізацію трамваїв Львова. Відповідно основним експлуатаційним депо стало депо на Гаврилівці. Воно не могло вмістити усі наявні на той час трамвайні вагони. Тому на початку 1920-х років у трамвайне депо було переобладнано будівлю військового кінного манежу Віндішгреца, яка нині має адресу вул. Городоцька, 40 та розташована вздовж вулиці Захисників України, яка з’явилася у 2013 році під час реконструкції вулиці Городоцької. В будівлі колишнього кінного манежу Віндішгреца, спорудженого в кінці 1870-х років, було облаштовано шість трамвайних колій, в тому числі чотири оглядові канави для обслуговування і дрібного ремонту трамваїв. Довжина будівлі складає біля 50 метрів, тому депо могло вмістити біля трьох десятків трамвайних вагонів.
План кінного манежу Віндішгреца, перетвореного в депо електричного трамвая. Ілюстрація із книжки Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020
Заїзд трамваїв у депо на базі манежу Віндішгреца відбувався зі сторони вулиці Янівської (Шевченка), а виїзд трамваїв – на вулицю Городоцьку. Станом на 1926 рік це трамвайне депо обслуговувало три трамвайних маршрути – №№ 2, 6 і 7.
У другій половині 1920-х років з’являються плани розширення трамвайного депо, збудованого на базі будівлі манежу Віндішгреца. Вони включають будівництво іще однієї деповської будівлі на шість колій із оглядовими канавами. Ці плани не були реалізовані, адже було вирішено будувати нове сучасне трамвайне депо в районі Богданівки обіч вулиці Городоцької. Це депо мало включати профілакторій із 18 оглядовими канавами (на 70 трамвайних вагонів) та адміністративний будинок. Нове трамвайне депо на вул. Городоцькій, 185 було введено в експлуатацію 22 лютого 1930 року.
Трамвайне депо № 2 на вул. Промисловій, 29. На світлині можна побачити оригінальний будиночок прохідної. Світлина 1971 р.
Після введення в експлуатацію трамвайного депо на Богданівці, трамвайне депо на Гаврилівці почало відігравати другорядну роль – тут утримувалися в основному застарілі трамвайні вагони. Саме тому в 1939 році, після створення Львівського трамвайного тресту, депо на вул. Городоцькій, 185 отримало № 1, а депо на Гаврилівці – № 2.
Під час ІІ світової війни, у 1944 року, під час наступу радянських військ, трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій, 185 зазнало значних руйнувань. Отож, випуск трамваїв, які знову вийшли на вулиці Львова 1 березня 1945 року, спочатку відбувався саме із трамвайного депо № 2. Іще з кінця 1944 року відновилися ремонти трамваїв у ВАРМі. Щодо трамвайного депо № 1, то відновлювальні роботи тут тривали більше трьох років. Випуск трамваїв із депо № 1 розпочався 24 січня 1948 року.
Трамвайне депо № 2 під час реконструкції в кінці 1970-х рр. На світлині бачимо зведення нового профілакторію, а також реконструкцію колій для відстою трамваїв. Автор фото – Ааре Оландер
У період після ІІ світової війни трамвайне депо № 2 знову відігравало другорядну роль – сюди переважно потрапляли саме застарілі і зношені трамвайні вагони. В той же час у трамвайне депо № 1 в другій половині 1950-х років почали постачатися трамвайні вагони німецького виробництва («LOWA» та «Gotha»), а із 1972 року – чеські трамвайні вагони «Tatra». Основу парку трамвайного депо № 2 спочатку складали старі трамвайні вагони «Sanok», що у 1950 – на початку 1960-х років пройшли модернізацію, а після початку постачання до Львова чеських вагонів «Tatra» в друге депо перевели трамвайні вагони «Gotha».
Станом на початок 1960-х років трамвайне депо № 1 обслуговувало трамвайні маршрути № 1, 2, 9 і частково № 7. В той же час, трамвайне депо № 2 обслуговувало трамвайні маршрути № 3, 4, 6, 7 (частково), 10 і 12. Ці маршрути в основному обслуговували старі трамвайні вагони «Sanok», в тому числі на маршрутах № 3, 10 і 12 експлуатувалися старі двосторонні вагони-човники, які були модернізовані на початку 1960-х років. Останні трамвайні вагони «Sanok» із пасажирської експлуатації були виведені у 1972 – 1973 рр.
Новий профілакторій трамвайного депо № 2 на вул. Промисловій, 29 перед початком реконструкції. 2013 р.
Починаючи із 1959 року проводилась часткова реконструкція трамвайного депо № 2 для експлуатації трамваїв німецького виробництва. На початку 1980-х років до трамвайного депо № 2 було передано 50 трьохсекційних зічленованих трамвайних вагонів «Gotha G4-61», які експлуатувалися на трамвайних маршрутах № 4 і 6 до 1988 року.
Обслуговування трамваїв у профілакторії трамвайного депо № 2. 1993 р.
Із 1978 року розпочалася реконструкція трамвайного депо № 2 із розширенням території та будівництвом нового профілакторію із мийним комплексом. Після реконструкції трамвайне депо № 2 мало вміщувати до 120 трамвайних вагонів моделі «Tatra KT4SU». Новий профілакторій – проїзного типу із трьома оглядовими канавами. В будівлі профілакторію розмістилися й допоміжні приміщення, де проводився ремонт окремих агрегатів. Під час реконструкції в кінці 1970-х років у трамвайному депо № 2 було збудовано будинок диспетчерської із мозаїчним панно.
Мозаїка на стіні диспетчерської у трамвайному депо № 2. Фото 2016 р.
Постачання трамвайних депо «Tatra KT4SU» до трамвайного депо № 2 почалося у 1984 році – тоді сюди надійшло 27 вагонів цієї моделі. На той час трамвайне депо експлуатувало трамвайні поїзди «Gotha» Т2-62 + В2-62, а також трисекційні зічленовані вагони «Gotha» G4-61, які поступово виводили із експлуатації із надходженням нових чеських трамвайних вагонів. Станом на кінець 1988 року, коли завершився вивід із експлуатації трамвайних вагонів «Gotha G4-61», в трамвайному депо № 2 перебувало 100 трамвайних вагонів «Tatra KT4SU», а також більше десятка службових трамвайних вагонів. На початку 1990-х років трамвайне депо № 2 обслуговувало чотири трамвайні маршрути №№ 4, 5, 6 і 7. В другій половині 1990-х років трамвайне депо № 2 почало випускати вагони на маршрут № 2.
На виїзді із трамвайного депо № 2. 2002 р. Автор фото – Ааре Оландер
На початку 1990-х років на вулицях Волинській та Промисловій стався провал каналізаційного колектору. В авральному порядку до трамвайного депо № 2 від вул. Богдана Хмельницького було прокладено нові трамвайні колії по вулиці Промисловій. Курсування трамвайного маршруту № 6 до розворотного кільця на вул. Липинського припинилося, вагони цього маршруту почали розвертатися по території трамвайного депо № 2. Відповідно частину несправних трамвайних вагонів розмістили на колії на вулиці Промисловій обіч депо. На території трамвайного депо № 2 вагони маршруту № 6 розверталися до 7 березня 2002 року – тоді було введено в експлуатацію трамвайну колію по вул. Промисловій із новим розворотним кільцем на вул. Миколайчука. Колію до автостанції № 2 на вул. Липинського відновлено не було.
Початок реконструкції трамвайного депо № 2. Працівники кріплять банер із інформацією про реконструкцію. 2014 р.
26 грудня 2011 року припинилася робота трамвайного депо № 1 на вул. Городоцькій, 185, як експлуаційного. Депо було перетворене у вагоноремонтні майстерні ЛКП «Львівелектротранс». Цей день став останнім днем лінійної експлуатації трамваїв «Tatra T4SU». Всі справні трамваї «Tatra KT4» із трамвайного депо № 1 були переведені у депо № 2. Від 27 грудня 2011 року і до 5 липня 2013 року випуск трамваїв на всі маршрути міста здійснювався із трамвайного депо на вул. Промисловій, 29.
Підготовчі роботи з реконструкції профілакторію трамвайного депо № 2. 2014 р.
У зв’язку із проведенням реконструкції ділянки вул. Богдана Хмельницького і Замарстинівської (від пл. Ярослава Осмомисла до вул. Гайдамацької), яка мала розпочатися 8 липня 2013 року, 5 липня всі справні трамвайні вагони «Tatra KT4» були переведені у трамвайне депо № 1 на вул. Городоцьку, 185. Планувалася також реконструкція вул. Промислової (від вул. Богдана Хмельницького до вул. Волинської), отож на цій ділянці було демонтовано контактну мережу.
Роботи із реконструкції профілакторію трамвайного депо № 2. 2020 р.
Незважаючи на те, що трамвайне депо було відрізано від трамвайної мережі, тут продовжували ремонт трамвайних вагонів у цеху, збудованому на початку ХХ століття. В той же час, на початку 2014 року розпочалася реконструкція профілакторію. Фінансування реконструкції здійснювалося за кошти кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Першим підрядником була будівельна компанія «Еко-Дім». Проект реконструкції профілакторію трамвайного депо № 2 був розроблений ТзОВ «ВТФ «Західінтерм». Планувалося, що реконструкція профілакторію трамвайного депо № 2 триватиме до кінця 2014 року – здача в експлуатацію планувалася на 4 квартал 2014 року.
Профілакторій трамвайного депо № 2 після завершення реконструкції. Вересень 2021 р.
Реконструкція трамвайного депо № 2 затягнулася на 7 років. Спочатку роботи із реконструкції припинилися через ліквідацію «Брокбізнесбанку», в якому лежали кошти кредиту ЄБРР, призначені на фінансування реконструкції трамвайного депо. Відповідно, компанія «Еко Дім» розірвала договір із «Львівелектротрансом».
У профілакторії трамвайного депо № 2 після завершення реконструкції. Вересень 2021 р.
Повторний тендер на реконструкцію профілакторію відбувся навесні 2016 року. Тоді переможцем тендеру стала київська компанія ТзОВ «Аеровент», яка погодилася виконати передбачені проектом роботи за 1 мільйон 274 тисячі євро. Іншим учасником тендеру була турецька компанія «Онур», яка оцінила роботи із реконструкції в три рази дорожче. Завершити реконструкцію мали протягом 12 місяців із дати підписання контракту (10 травня 2016 року). Проте підрядник не виконав взяті на себе зобов’язання, відповідно контракт із ним розірвали.
Вигляд на трамвайне депо № 2 із висоти пташиного польоту. Вересень 2021 р.
Активні роботи із реконструкції трамвайного депо № 2 відновилися лише восени 2020 року. Їх проводило ПП «Вір-Західбуд», яке стало третім підрядником із реконструкції. Реконструкція трамвайного депо № 2 була завершена 13 вересня 2021 року, коли депо знову прийняло всі справні лінійні трамваї Львова. Старі будівлі трамвайного депо наразі потребують ремонту та відновлення.
Антон ЛЯГУШКІН
Частину ілюстрацій запозичено із видання Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020.
Обкладинка наукового збірника «Українська тіловиховна традиція» (Львів, 2022 р., випуск 2). Головний редактор Андрій Сова.
На початку червня цього року, у складний для України час, побачив світ другий випуск наукового збірника «Українська тіловиховна традиція» (перший з’явився 2020 р.). Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка та Центр незалежних історичних студій продовжили видання періодичного збірника праць, який покликаний актуалізувати широкий спектр проблем українського тіловиховання.
Особливу увагу зосереджено на актуальних проблемах фізичного виховання і спорту на українських землях у кінці ХІХ – на початку ХХІ ст. Редколегія планує друкувати дослідження про діяльність тих діячів (Івана Боберського, Степана Гайдучка, Петра і Тараса Франків, Оксани Суховерської, Едварда Жарського, Ярослава Благітки, Михайла Тріля та ін.), які спричинилися до розвитку українського тіловиховання, ті праці українських фахівців, на які було накладено «табу» в радянський період, але які не втратили актуальності на сучасному етапі державотворення. Редколегія цінує насамперед оригінальні наукові студії дослідників, що стосуються важливих проблем у царині тіловиховання, сприяє дискусії з приводу окремих гострих проблем фізичного виховання і спорту.
Зміст наукового збірника «Українська тіловиховна традиція» (Львів, 2022 р., випуск 2). Головний редактор Андрій Сова.
Редакційна колегія збірника: кандидат філософських наук, доцент Валерій Джунь; кандидат філологічних наук, професор Степан Кость та доктор історичних наук, доцент Андрій Сова. Мистецьке оформлення Федора Лукавого.
Представлений науковий збірник має такі рубрики: наукові публікації, повідомлення, дискусії, джерела, рецензії, огляди, нові видання, хроніка наукового життя.
Нижче подаємо зміст наукового збірника:
Зміст
НАУКОВІ СТАТТІ
Сова Андрій. Редакційно-видавнича діяльність Івана Боберського в сокільському русі напередодні Першої світової війни
Процик Ірина. Формування української футбольної термінології в практиці діяльності українського сокільства
Гречило Андрій. До питання про меморіалізацію стадіону «Сокола-Батька» у Львові
Тимошенко Юрій, Авдіюк Світлана. Політична дискусія в УСРР навколо фізкультурно-спортивної термінології у 1920-ті роки
Мовна Маріанна. Видавничі серії товариства «Сокіл-Батько» (1920-ті – 1930-ті рр.)
Пагіря Олександр. Предтеча Карпатської Січі: діяльність спортивно-пожежного товариства «Січ» на Підкарпатській Русі у 1920–1938 рр.
Гавалюк Роксоляна. Музична діяльність товариства «Січ» у Відні і Ґраці
Поліщук Ростислав. Прокляття та пророцтва в спорті: на прикладі античної Греції
Учасники наукової конференції «Українська тіловиховна і спортова традиція» у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
ПОВІДОМЛЕННЯ, ДИСКУСІЇ
Джунь Валерій. Іван Боберський і українська ідентичність
Паук Олександр. «Український город» – що це і чому він потрібний громаді?
Яремко Іван. Шахова команда УСЦАК в Україні в 1991 році
Левкун Андрій. Громадське об’єднання вчителів фізичної культури «Свої хлопці»: перший рік діяльності
ДЖЕРЕЛА (Підготував Андрій Сова)
Боберський Іван. Рухливі «Україці»
Гайдучок Степан. Фізичне виховання
Суховерська Оксана. Жіночий світ і культ тіла
Франко Петро. Фізичне вихованє в українських середних школах у 1911/12 р.
Франко Тарас. Початки українського спорту у Львові
Учасники наукової конференції «Українська тіловиховна і спортова традиція» в Музеї визвольної боротьби України у Львові. 25 лютого 2018 р.
РЕЦЕНЗІЇ, ОГЛЯДИ
Джунь Валерій. [Рец.]: Майже як по Платону [на]: Тимчак Я. Світоглядні засади тіловиховання (фізичного виховання і спорту): навч. посібн. – Львів: ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2020. – 96 с. : іл.
Поліщук Ростислав. [Рец.]: Людиновимірність спорту або місце антропології у дослідженні спортивної культури [на]: Kendall Blanchard & Alyce Taylor Cheska, The Anthropology of Sport: An Introduction. … South Hadley, Mass., Bergin & Garvey Publishers, 1985, XIV + 306 p.
Процик Ірина. [Рец.]: Західний варіант української літературної мови на зламі ХІХ–ХХ століть і спортивна лексика в ньому [на]: Підкуймуха Л. Мова Львова, або коли й батяри говорили / Людмила Підкуймуха; передмова Людмили Ткач. – Київ: ТОВ «Видавництво “Кліо”», 2020. – 328 с.
Учасники наукової конференції «Українська тіловиховна і спортова традиція» у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 27 лютого 2019 р.
НОВІ ВИДАННЯ (Підготував Андрій Сова)
ХРОНІКА НАУКОВОГО ЖИТТЯ
Сова Андрій. Друга наукова конференція «Українська тіловиховна і спортова традиція» (з нагоди відзначення 125-річчя від заснування українського гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові)
Сова Андрій. Третя наукова конференція «Українська тіловиховна і спортова традиція» (з нагоди відзначення 120-річчя від заснування українського товариства «Січ»)
Андрій СОВА історик
Література:
Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2020. – Вип. 1. – 128 с.
Українська тіловиховна традиція / гол. ред. Андрій Сова. – Львів, 2022. – Вип. 2. – 160 с.
Сьогодні, 17 червня 2022 року, о 19:00 у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться концерт для потреб ЗСУ, на якому виступить Ніно Катамадзе.
«Яскрава, самобутня, щира, справжня – Ніно Катамадзе! Її голос – душа Грузії, її велике серце б’ється в унісон з серцями мільйонів українців. У програмі концерту – музика українських та грузинських композиторів, справжній культурний код наших сильних, незламних народів, що знають ціну волі та свободи!», – запрошує Львівська національна філармонія.
Разом із Ніно Катамадзе виступить оркестр INSO-Lviv. До слова, на сторінці колективу триватиме онлайн аукціон з найрізноманітнішими лотами: від зіркових зустрічей до автентичних вишиванок і ексклюзивних картин.
Під час концерту в філармонії також прозвучить українська прем’єра твору «Reverence to Ukraine» грузинського композитора та диригента, Посла Доброї Волі в ЮНІСЕФ від Грузії Ніколоза Рачвелі. Маестро, який є добрим другом України, даруватиме музику за диригентським пультом і за роялем.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із музичними спогадами Стефанії Нагірної – співачки, педагога та громадської діячки.
Стефанія Нагірна – активна учасниця Українського жіночого союзу. 1919–1944 виступала в українських концертах у Львові, Празі, Берліні. Викладала в українських гімназіях у Подєбрадах , Рахові, м. Модржани. 1945–1948 перебувала у таборі для переміщених осіб (м. Реґенсбурґ, Німеччина), де брала активну участь в Об’єднанні українських жінок на еміграції.
Стефанія Нагірна (фото ЕСУ)
У 1949 емігрувала до Нью-Йорка, де провадила педагогічну діяльність, була членом управи Українського літературного мистецького клубу, очолювала батьківський комітет Українського музичного інституту (м. Чикаґо, США).
Спогади Стефанії Нагірної, які ми пропонуємо читачам, були опубліковані у часописі “Наше життя” (1952 р., ч. 6) під назвою “Із моїх музичних спогадів”. Найбільше автор у них згадує про талановитого композитора Нестора Нижанківського (текст спогадів подаємо оригінальним).
Титул часопису “Наше життя”, ч. 6, 1952 р.
Із моїх музичних спогадів
Оце недавно в одній книгарні переглядала я ноти й натрапила на “Ах, де ж той цвіт” Остапа Нижанківського. Ця пісня збудила в мене цілу низку спогадів із давноминулого. Я співала її востаннє у 1919 році, коли ще свіжа була могила автора цієї пісні, жорстоко розстріленого поляками. Акомпаніював мені син його Нестор, з яким я випадково тоді познайомилась.
Пригадались інші переживання, звязані з музичними виступами. Впродовж декілька десятків літ, коли я вчилася співати й виступала – було в мене їх багато. Більшість із них мають значіння тільки для мене. Але деякі можуть бути цікаві для всіх, що люблять музику та переживання, звязані з нею.
Перший листопада 1919 застав мене у Львові, де була студенткою Музичного Інституту. Трагічний відступ Української Армії відтягнув також частину цивільного населення. Разом з ним опинилась я у Манастириськах над Дністром, Там саме зустрілась із Нестором Нижанківським, який відступав разом із своїми братами із армією. Він був дуже прибитий, бо весною поляки розстріляли були його батька, священика коло Стрия.
Нестор Нижанківський
Мене представили йому, як співачку. Він зацікавився. Повели нас в якусь велику залю, де стояв добрий фортепіян. Зібралося декілька старшин, Нестор Нижанківський просив мене заспівати дещо з творів його батька. Я почала піснею “Ах, де-ж той цвіт”. Знаменитий акомпаніямент Н. Нижанківського поривав мене. Ледве ми закінчили пісню, як він зірвався з крісла й вибіг із залі. Всі зрозуміли, що його зворушила музика батька. За деякий час вернувся спокійний, але з почервонілими очима. Стиснув мою руку й сказав: – Яка шкода, що мій батько ніколи не чув вашого виконання цієї пісні!
Після цього я співала ще декілька пісень його батька, а він свої молодечі композиції “Снишся мені” та “Не співай на весні, соловейку, мені”. На другий день я зустрінула Н. Нижанківського на вулиці з перевязаною лівою рукою. Що сталося? Необережно поводився з револьветом і перестрілив собі руку. Сумно сказав: – Вже певне ніколи не буду грати. Мені защеміло серце. Я змогла сказати тільки декілька слів співчуття. Ми розійшлися.
Дальший відступ, полон, Бригідки й знов я на волі у Львові. Та продовжувати науки співу я не могла, бо тяжкі були мої матеріяльні умовини. Треба було пробиватися життям.
Остап Нижанківський
Та саме на той час припадає переживання, що заважило на дальшій моїй дорозі. Ще коли я була ученицею Музичного Інституту, вибрала раз була для кінцевого попису оту саме пісню Остапа Нижанківського. На одну з лекцій прийшов послухати директор Інституту В. Барвінський. Коли я почала, побачила на його обличчі здивування. Він вислухав мій спів до кінця й вийшов без слова. На пописі, який відбувся у великій залі Муз. Інституту, я співала, як казали, дуже добре.
І ось весною 1920 я одержала запрошення взяти участь у концерті, присвяченому памяті композитора Остапа Нижанківського. Я співала в дуетах зі Стефою Туркевич. Ми виконували “Люблю дивитись” та “Люба ластівочко”. Це був перший мій концертовий виступ. Я була рада, що він повязаний із улюбленим моїм композитором.
Стефанія Туркевич
Зараз після того попрохав мене директор українського театру О. Стадник заступити хвору артистку в опері М. Лисенка “Ноктюрн”. В якому хвилюванні вивчила я за три дні партію “Панни з рожою”! Партнером моїм, себто “офіцером” був відомий співак Орленко. “Вакханку” співала артистка Стадникова. Орхестрою диригував молоденький ще тоді, Антін Рудницький.
Та осінню цього ж року зустрінула мене найбільша несподіванка. Я одержала запрошення співати на концерті, де мав виступати В. Барвінський, як піяніст, та оперовий співак Мартіні (Масляк). Для мене,студентки Музичного Інституту, це був великий успіх. А вже коли появилися на вулицях Львова афіші й я побачила своє прізвище побіч Барвінського та Мартіні, я повірила у дійсність.
Василь Барвінський (1888-1963) – композитор, піаніст, педагог, музичний критик, у 1932 році – директор Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові.
Концерт пройшов з великим успіхом. Появилася в «Ділі» рецензія С. Людкевича, яка мене оголомшила. Я читала її стільки разів, що вивчила була напамять. Довгий час затер дещо, тому подаю тільки уривок із неї: «С. Чабанівна (моє дівоче прізвище) являється співачкою “зроду”, з гарним гнучким, з натури поставленим голосом. І коли її природна техніка й наскрізь інтелігентна інтерпретація робить вже сьогодні враження школи, то при всесторонньому удосконаленні вона ішла б все вище й вище. Хто знає тернисту дорогу її дотеперішніх мистецьких змагань, то може хіба звернутися з гарячим апелем до всієї музикальної суспільности, щоб цьому талантові не дала загинути, а помогла йому розвинутись всесторонньо”.
Не згадую тут моїх дальших виступів у театрі О. Стадника, де я співала ролю Оксани в “Запорожці”, Софії в опері “Галька” та Арсени в “Циганському Бароні”. Та запамяталась особливо академія 22 січня, влаштована новою наддніпрянською еміграцією. Композитор С. Людкевич запропонував мені співати його нову пісню на слова О. Олеся “Подайте вістоньку”, присвячену емігрантам із Великої України. Я була одушевлена, що перша буду виконувати цю композицію. Глибокий зміст вірша та надзвичайно цікава музика цієї пісні мені дуже припали до вподоби. Пізніше я згадувала її, коли мені прийшлося співати на ювілею 40-ліття літературної праці О. Олеся.
Станіслав Людкевич. Перемишль, 1934
Коли в 1923 році зявилася можливість студіювати на високих школах у Празі, я переїхала туди з чоловіком. Із цим культурним та гарним містом, звязано в мене багато спогадів. Та в першу чергу згадаю свою зустріч із Нестором Нижанківським, щоб доповнити спогади про нього.
Одного дня побачила я його в їдальні Укр. Гром. Комітету, де тоді зустрічалась велика частина еміграції. Він не пізнав мене, а я чомусь не признавалась, що ми колись були знайомі. Глянула тільки мимохіть на його ліву руку і з радістю ствердила, що нема знаку від колишнього пострілу.
За якийсь час мене запросили взяти участь у Шевченківському концерті. Н. Нижанківського представили мені, як акомпаніятора. Перша проба відбулася в його помешканні. Коли я співала першу пісню, Нижанківський був неначе задуманий, далі декілька разів глянув на мене, врешті зірвався з крісла, взяв мене за руки й спитався схвильовано: Пані, це ви співали пісні мого батька в Манастириськах? Я була щаслива, що він пізнав мене по голосі. Від того часу він став моїм постійним акомпаніятором. Працювати з ним було дуже приємно. Ми докладно студіювали кожну пісню й дивували слухачів великою зіграністю.
Особливо радісно згадую оперу М. Лисенка “Ноктюрн”, що її ми ставили в Подєбратах. “Вакхантку” співала О. Мамонько, яка потім стала оперовою співачкою в Ризі. Ролю “офіцера” виконував О. Самойлович, один із трьох братів Самойловичів, знаних співаків. Ролю “Панни з рожею” по мистецьки співала чешка Ріхтрова, яка ніяк не могла навчитися вимовляти українського твердого “л”. Ролю “цвіркуна” виконала приємним альтом Н. Дяченкова. “Цвіркунку” співала я. Підготовку всіх партій вів Н. Нижанківський.
У 1929 р. Нестор Нижанківський виїхав до Львова. Останній раз я зустрілася з ним у червні 1934 р. у Львові, куди я приїхала як делегатка на Український Жіночий Конгрес разом із З. Мірною та Л. Садовською.
Нестор Нижанківський (1893-1940) – композитор, піаніст, музичний критик
Н. Нижанківський запросив мене послухати його нові композиції. Він грав мені один твір, що мене сильно зворушив. Написав його в той день, коли гинули з рук польського ката хлопці-герої – Білас та Данилишин. Потрясаюче вражіння у цій композиції – це наслідування дзвонів українських церков, які проводжали мучеників в останню дорогу. Мабуть ніхто не виконував цього твору, бо був написаний потайки. Чи зберігається де?
Згадую покійного Н. Нижанківського з великим признанням за його прекрасний акомпаніямент, за цінні поради та глибину музичного таланту. Український музичний світ втратив у ньому передчасно здібного композитора.
Щотижня прес службаМіністерства культури та інформаційної політики оприлюднює нову цифру епізодів воєнних злочини рашистів проти української культурної спадщини. Станом на 10 червня задокументовано 367 таких епізодів. Продовжуємо слідкувати за розвитком подій на цьому рівні війни, взявши до уваги період 31 травня-10 червня.
Збільшилась кількість зафіксованих руйнувань щодо культурної спадщини Харківщини. Наразі – це 97 епізодів, найбільше – 79 – в м. Харкові та його околицях. В Донецькій області зафіксовано – 89, з них 53 у Маріуполі, в Луганській та Сумській областях – по 28. Крім того, 12 – в Запорізькій області. Очевидно, більш скупою є інформація про такі злочини з територій, де намагаються встановити свою злочинну владу окупанти.
Музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Міністерство культури та інформаційної політики виділяє також різні ступені уражень пошкоджених об’єктів. Зокрема, 173 – легкого – це близько 50 відсотків зареєстрованих епізодів майже по всіх регіонах України, крім Донеччини; 123 – середнього – до 50 відсотків на Донеччині та 25-30 відсотків в Запоріжській, Київській, Луганській, Сумській, Харківській, Чернігівській областях; 58 – важкого – до 25 відсотків на Донеччині та 10-15 відсотків на Харківщині, Чернігівщині та Київщині. Та 9 об’єктів на Донеччині, Київщині, Сумщині та Чернігівщині повністю знищені.
Харківський художній музей
Станом на 10 червня внаслідок обстрілів, ракетних та бомбових ударів росіянами в Україні зруйновані та пошкоджені 119 об’єктів культурної спадщини. Рашисти знищили та пошкодили 142 релігійні споруди, з них 51-а перебуває на обліку як пам’ятки історії, архітектури та містобудування або цінна історична забудова. Від дій окупантів саме релігійні споруди страждають найбільше.
Найбільш підступним ударам зброєю з боку терористичних військ на святині за останні три тижні були піддані храми і монастирі Московського патріархату на території Донецької області. Як бачимо, і далі конфесійна приналежність для орди не має жодного значення. Так, за повідомленням прес служби місцевої єпархії, «внаслідок обстрілів уламками (30 травня – прим. І.С.) пошкоджено фасади та вікна церкви, дзвіниці та будинку келій комплексу Покровського жіночого монастирю, збудованого у 2017 р.». Як інформує ця ж церковна структура, 31 травня внаслідок обстрілів частково зруйновано вівтарну частину церкви св. Феодосія Чернігівського, збудованої в 2006 році. Пошкоджено її фасади, вікна, інтер’єри та сусідній будинок церковної школи.
Художній музей ім. Ґалаґана у Чернігові
Найдраматичніший злочин супроти християнських святинь в останні тижні вчинено 4 червня армією так званої рос федерації. «… під обстріл окупантів знову потрапила Святогірська лавра на Донеччині. Горів Всіхсвятський скит Святогірської лаври. Окрім монастирської братії та сестер, в храмі перебувало приблизно 300 біженців, серед яких люди з інвалідністю, літні люди, приблизно 60 дітей, у тому числі немовлята», – описав цю подію Олександр Ткаченко, міністр культури та інформаційної політики. Офіцер 95-ї ДШБ Юрій Кочевенко, пост зі світлинами якого передрукувало інтернет-видання Liga.net, зазначає, що в результаті обстрілів спалахнула названа дерев’яна церква скиту всіх святих. Полум’я повністю охопило головний храм обителі, ‒ підтвердили цю інформацію в офіційних структурах Москвоського патріархату. Як нагадує інтернет-видання «Liga.net», цей скит ще збудовано у 1912 році. Це один із найкращих зразків дерев’яного храмобудівництва в регіоні. Протягом травня-початку червня Святогірська лавра на Донеччині кілька разів потрапляла під обстріл окупантів. 30 травня через атаку рашистів там загинуло троє людей…
Не менш від рашистської зброї з кінця травня і до початку червня постраждали будівлі історичного значення. Внаслідок обстрілу 30 травня пошкоджено фасади та покрівлю старовинної будівлі ‒ колишнього будинку Йохана Янцена, ‒ повідомило запорізьке інтернет-видання Форпост.
Маріупольський художній музей ім. Архипа Куїнджі
В будинку, зведеному в 70-х роках XIX ст., діяв виконком Оріхівської міськради. Через російську атаку в маєтку пошкоджені вікна, розтрощені вхідні двері, стіни та старовинна ліпнина посічені уламками, а частина даху та другого поверху зовсім зруйновані. Сам Йохан Янцен за віросповіданням був менонітом (представників цієї течії протестантизму в Оріхові було багато), він збудував млин на паровому двигуні. Пізніше заснував школу для дітей з родин менонітів, потім завдяки йому в Оріхові облашували невелику лікарню на 14 ліжок. Крім самого Янцена активну участь у розбудові міста брали його сини. Завдяки їм в Оріхові побудували кінотеатр, багато нових житлових будинків, торгові місця, деякі з них існують і донині», ‒ зазначено в названому вище повідомленні «Форпосту».
В місті Маріуполі, яке зазнало, за оцінками міжнародних організацій, найбільшої гуманітарної катастрофи в наш час, і далі чиняться злочини супроти культурної спадщини. Внаслідок обстрілів 6 червня частково зруйновано фасади, стіни, покрівлю, перекриття та інтер’єри старовинної будівлі колишньої Маріїнської жіночої гімназії – повідомив телеграм-канал Маріуполь сьогодні.
Музей Марії Примаченко в Іванкові
Гімназія в Маріуполі збудована в 1894 році, в ній дотепер діяв освітній заклад ‒ Гімназія зі структурним підрозділом початкової школи № 1. Також зазнав пошкоджень розташований у будівлі історичний музей гімназії, започаткований в 1975 році. Стан музейних експонатів наразі невідомий.
Попри ці втрати і пошкодження, культурне життя на територіях мирної України розвивається в літній період в найрізноманітніших формах. Громадяни через культуру пробують загоїти щоденні рани смертноносної війни, розв’язаної державою-агресором.
Співачка sameTa після перемоги у конкурсі “Шукаємо хіт!” від порталу МУЗВАР і лейблу MONOTON, представила студійні версію пісні “Серденько”.
Артистка називає цей реліз знаковим для себе, як і стала для кожного українця знаковою весна 2022 року.
“Фраза “лютий вкрав весну” дала настрій всій пісні. Але я не хотіла в ній тиснути на “больові точки” кожного українця. Навпаки, я хотіла аби всі слухачі могли доторкнутись до мого “Серденька” та відчути легкість, можливо посміхнутись”, – коментує реліз sameTa.
Пісня “Серденько” – ідеальний саундтрек до подорожей та прогулянок рідними вільними містами України. Не зважаючи на те, що перший куплет пісні був написаний під обстрілами, коли sameTa знаходилася у Київській області, композиція надихає і дарує віру у красиве майбутнє.
На студії звукозапису MONOTON sameTa змогла своїм співом зачарувати саундпродюсера та засновника лейблу MONOTON Антона Борзенка.
“Ми зараз налаштовані підтримувати молодих ініціативних артистів, саме тому разом з МУЗВАР оголосили конкурс “Шукаємо хіт” та створили пісню для його переможниці. sameTa на студії з перших секунд проявила свій музичний характер. Вона мала чітке розуміння того, як має звучати пісня. Ну а коли артист дослухається до порад і одразу видає правильні інтонації у співі – це просто знахідка для саундпродюсера”, – коментує роботу на студії Антон.
У співачки sameTa заплановано ще декілька релізів та є багато творчих ідей. Портал МУЗВАР обіцяє підтримувати їх та освітлювати на власних ресурсах.
“Дійсно приємно працювати з артистами, які знаходяться у стані визначеності і розуміння свого місця в музиці. sameTa впевнена у своєму музичному матеріалі та йде своїм обраним творчим шляхом. Наша мета – підтримати її в цьому”, – Льоша Донцов, кріейтор порталу МУЗВАР.
Іван Гречко і його колекція ікон на склі. Фото: Збруч
На 93 році життя помер відомий колекціонер, меценат, громадський діяч, співорганізатор Інституту колекціонерства українських пам’яток при Науковому Товаристві ім. Тараса Шевченка Іван Гречко. Про це повідомила Тетяна Романишин-Семаник.
«Зі святими упокой, Христе, душу померлого раба Твого Івана Гречка, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а життя безкінечне», – написала вона.
Довідка
Іван Михайлович Гречко народився 19 січня 1929 р. в місті Надвірна на Прикарпатті. Навчаючись та проживаючи з 1946 року у Львові, був активним учасником культурно-національного та духовно-релігійного життя міста. Зокрема, від 60-х років минулого століття він тісно співпрацював з катакомбною УГКЦ, католицькими клубами Польщі, Українським патріаршим світовим об’єднанням, спричинившись до відновлення у 1980-х роках українського католицького академічного товариства «Обнова», брав активну участь у випуску незалежного журналу «Віра батьків», був членом-засновником Клубу української греко-католицької інтелігенції.
Орден домініканів, або «псів господніх», чиїм символом був собака із факелом, – найстаріша чернеча спільнота на території колишньої Речі Посполитої. Впливовим і могутнім він був і на русинських землях держави. Прийнято вважати, що до Львова домініканів запросила дружина князя Лева Констанція. Їхній слід у місті означено величним Домініканським костелом, що став одним із сакральних символів Львова.
Домініканські святині Белза на світлині 1930-х рр. На передньому плані – костел і монастир домініканів, на задньому – сестер-домініканок
Однак неофіційною столицею ордену цілком справедливо можна вважати Белз, маленьке прикордонне містечко з воістину грандіозною історією. Домінікани з’явилися в Белзі на запрошення князя мазовецького та белзького Земовіта IV ще у далекому 1394 році (інша версія – 1401 рік) й одразу взялися будувати дерев’яний костел та монастирські келії. З цього часу на кілька століть історія Белза тісно переплелася з історією «псів господніх», залишивши нам згадку в архітектурних пам’ятках містечка.
Костел і монастир домініканів на світлині 1930-х рр.
Комплекс монастиря отців Домініканів
Після зведення згаданого вище дерев’яного костелу святого Миколая орден почав будувати плани на своє розширення, яке однак відбувалося не так швидко, як хотілося ченцям. Лише в середині XVI століття, нагромадивши відповідні кошти, вони споруджують новий мурований монастирський костел. Постав він на величезній міській ділянці, що простягалася від вулиці, яка виходила з південно-західного рогу Ринку до давніх міських оборонних валів вздовж річки Солокії.
Первинно костел являв собою монументальну тринавову базиліку з трансептом та витягнутим півциркульним вівтарем. Нава костелу сягала аж до вулиці. Його могутні стіни укріплювали потужні контрфорси. У XVII столітті були зведені муровані келії монастиря, дзвіниця та оборонний мур.
Руїни монастиря домініканів у Белзі
Вже наприкінці XVIII століття монастир ліквідувала австрійська влада, а костел перетворила на міський парафіяльний. В колишніх монастирських приміщеннях у різні роки розташовувалися різні урядові установи, зокрема школа і тюрма.
На жаль, неодноразові перебудови костелу вже на кінець XIX століття стерли всі стильові сліди і тільки великий ренесансовий вівтар ще підкреслював його давність. Костел був діючим впродовж 400 років, аж поки не зруйнували його радянські війська при взятті Белза 1944 року. Яка була потреба знищувати святиню – невідомо. Версія про те, що в ній начебто стояла німецька артилерія, виглядає надто сумнівною. Але і в наші дні суворі руїни костелу свідчать про велич та заможність белзьких домінікан.
Руїни монастиря домініканів у Белзі
Від величного монастирського комплексу вціліли лише окремі фраґменти. При південно-західному розі центральної площі здіймається двоярусна барокова споруда, яка фіксує північно-східний кут монастирської території. Це – монастирська дзвіниця. На захід від дзвіниці стоїть північний келійний корпус з годинниковою чотириярусною вежею – найвищою домінантою міста. У стильовому вирішенні вежа – характерна барокова споруда, яка увінчана модерновим ажуровим ліхтарем. У наш час вежу адаптовано під міську Ратушу. Її прикрашає ажуровий ліхтар, а на четвертому ярусі у 1920 році встановлено годинник. За легендою, його стрілки були колись виготовлені з татарських стріл.
Белзька ратуша – колишній келійний корпус монастиря домініканів
Під час реконструкції вежі знайдено фрески орієнтовано XVII століття, а в культурному шарі, глибина якого в цьому місці складає близько 4 метрів – дитячі поховання, кераміку та залишки невідомого муру. Під час архітектурно-археологічних досліджень 2004 року несподівано під товщею тиньку на стінах вежі виявлено барокові розписи. Чудом вцілілі фраґменти зображують окремі моменти з життя домінікан XVII-XVIII століть. Сюжети оздоблені пишною бароковою орнаментикою. Віднайдені розписи поповнили скарбницю белзьких культурних пам’яток і стали їх окрасою.
Позаяк монастир стояв при міських укріпленнях, то мусив мати власну систему оборони. Про це свідчать збережені прясла цегляних оборонних мурів з бійницями. Це лише фраґменти великого чотирикутника фортифікацій Домініканського монастиря.
Костел св. Миколая сестер-домініканок у Белзі
Ансамбль монастиря сестер-домініканок
У 1635 році, коли отці вже добре вкоренилися у Белзі, тут почалося спорудження костелу і монастиря сестер-домініканок. Кошти на цей амбітний проект виділила віденська каштелянша Софія Ходкевичівна за сприяння короля Владислава IV.
Перший костел спорудили на Люблінському передмісті Белза, але під час Хмельниччини році його було зруйновано. Однак уже в 1653 році Ян Казимир дав дозвіл на побудову жіночого монастиря безпосередньо в місті поруч з монастирем отців-домініканів.
Костел св. Миколая
Новостворена обитель складалася з храму до якого примикали монастирські келії, збудовані в 1743 році. Основна композиція храму підкреслена західним притвором. Стіни інтер’єру у ХІХ столітті були розписані олійними фарбами в стилі рококо.
Костел був зведений у барочному стилі у вигляді базиліки з двома симетричними триярусними вежами на фасаді. Первісно храм мав червоний колір цегли, з якої був споруджений, і лише пізніше його отинькували. У XVIII столітті в нішах на фасаді встановлено чотири скульптури: святі Урсула, Катерина Сієнська та Розалія. Ім’я четвертої святої до наших часів не дійшло. Фронтон костелу, крім скульптур, прикрашають пілястри доричного ордеру.
Фасад костелу св. Миколая
1785 року костел домініканок був переданий греко-католицькій церкві, а в приміщеннях монастиря від початку ХІХ століття розташовувались греко-католицька плебанія, повітовий суд, школа, нотаріат, архів.
Під час рестараційних робіт 1861 року бані церкви вкрили мідною бляхою, а 1893 року. був встановлений новий іконостас за зразком перемиського, виконаний перемиськими ж майстрами.
У 1900 році церкву розписав львівський маляр Михайло Боярський. Тоді ж на фронтоні чільного фасаду було встановлено мозаїкове зображення святого Миколая на згадку про однойменну катедру, яка стояла поряд із монастирем сестер-домініканок. Ця мозаїка сьогодні є одним з улюблених об’єктів для споглядання туристами.
Фронтон костелу з мозаїчним зображенням св. Миколая
В північно-східному куті монастирської території здіймається триярусна дзвіниця з цибулястою банею. Зведена вона 1906 року за проєктом відомого львівського архітектора Филимона Левицького. Хоча вирішена дзвіниця у модерновому стилі, її архітектура вдало гармонізує з бароковою пластикою церкви.
Доречно згадати кількома словами архітектора, чиє ім’я сьогодні, на жаль, не надто відоме широкому загалу. Филимон Левицький (1873 – 1922) – львівський архітектор. Працював у фірмі Івана Левинського. Керував будівництвом знаменитого у Львові дому страхового товариства «Дністер», спроектованого архітекторами майстерні Левинського. Належав до когорти будівничих, які втілювали ідеї нового українського стилю в архітектурі, що базувався на зразках народної, зокрема гуцульської архітектури. Займав активну громадську позицію, був старшиною «Сокола-Батька». Похований на Личакові.
Сучасний інтер’єр костелу
Після закінчення цих робіт частину старих образів, які походили зі зруйнованих белзьких церков – святого Духа, Преображення Господнього та, ймовірно, святого Миколая, передали збірці новоствореного Національного музею у Львові.
Під час перебування Белза у складі Польської народної республіки (1944-1951) костел використовували поляки, позаяк парафіяльний костел святого. Миколая, як ішлося вище, був знищений. Саме в цей час зник багатий парафіяльний архів, яким користувався історик Теофіль Коструба при написанні історії Белза.
Руїни монастирських приміщень сестер-домініканок
1991 року костел було повернено греко-католицькій громаді і посвячений як церква святого Миколая. Сьогодні церква є найбільшою і найкраще збереженою зі всіх давніх пам’яток Белза.
Дзвіниця монастиря сестер-домініканок
Домініканська спадщина – це те надбання, яке засвідчує європейськість і велику славу міста. А в комплексі із сакральною спадщиною українців та юдеїв творить унікальний мультикультурний образ Белза.
17 червня 2022 р. о 15 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться презентація видання — «Щоденник Михайла Грушевського (1902‒1914 рр.) у двох томах», друк якого був перерваний військовою агресією росії проти України і завершився вже в ході війни, на початку травня 2022 р.
Упорядник видання, автор вступної статті та коментарів — директор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світлана Панькова; науковий редактор — завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України професор Ігор Гирич.
«Щоденник Михайла Грушевського (1902‒1914 рр.)
До видання увійшли всі виявлені на даний час щоденникові нотатки Михайла Грушевського за 1902-1914 роки, які зберігаються в Центральному державному архіві України в м. Київ і вводяться до наукового обігу в повному обсязі вперше.
Унікальне мемуарне джерело відкриває нові сторінки життєпису Михайла Грушевського, репрезентує невтомну енергію професора першої кафедри української історії, керманича наукових інституцій у Львові та Києві, етапи творення національного гранд-наративу, багатогранну діяльність вченого на ниві публіцистики, культури, видавничого руху та суспільно-політичного життя України початку ХХ ст.
Осип Курилас за мольбертом під час служби в Легіоні Січових Стрільців.
В четвер, 16 червня 2022 року, о 15 год. у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6, конференц-зала) відбудеться показ фільму “Осип Курилас. Повернення в історію”. Подія організована у співпраці із Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) та Львівським фотомузеєм.
Фільм розповідає про відомого українського живописця, графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного з основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС ОСИПА КУРИЛАСА.
Фільм знятий на основі віднайденої та зацифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних та родини Куриласів з Америки. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ;
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ;
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА;
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS.
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ;
За автора – Славко НУДИК;
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ.
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ – директор Благодійного фонду Нагірних;
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА – завідувачка відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького;
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ – краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа;
Ігор ТКАЧИК – спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів;
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ – директор Львівського Фотомузею;
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА – ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці;
Олег ВАСИЛИШИН – голова Щирецької об’єднаної територіальної громади.
Львівський історичний доповнить показ міні-виставкою експонатів зі своїх фондів що стосуються Осипа Куриласа та визвольних змагань.
Підсумки онлайн-конкурсу «І слово, і пісня, Матусю, тобі!» 2022 року
27 травня цього року у приміщенні медіатеки Центральної міської бібліотека імені Лесі Українки відбулось урочисте нагородження переможців щорічного дитячого конкурсу, присвяченого Дню матері.
Організатором конкурсу є Львівська міська громадська організація «Союз Українок». На жаль, починаючи з 2020 року конкурс із-за пандемії проводився виключно в онлайн режимі. Цього року вдалось вперше за останні 3 роки організувати справжнє свято для конкурсантів, їх батьків та вчителів.
Сподіваємось, що з наступного року ми назавжди повернемось до звичної форми проведення конкурсу, і будемо і надалі плекати нашу мову, традиції і культуру.
Фрагмент гравюри художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів», 1948 рік
4 червня 1945 року чекісти радянського НКВД захопили в полон членів ОУН, братів Миколу й Петра Дужих. Для їх знешкодження використали газ.
Микола Дужий народився 1901 року в селі Карів Львівської області. Був найстаршим сином у родині. 1918-го став солдатом Української Галицької Армії. Воював із поляками в Галичині, з “білими” й “червоними” на Правобережжі. Перехворів на тиф. Після переходу УГА на бік Червоної армії служив командиром однієї з частин. А після розриву УГА з ЧА 1920 року повернувся до Галичини. Деякий час служив у польській армії, а після того вступив до Львівського державного університету. Здобув звання магістра філософії. 1931-го Микола Дужий став працівником товариства “Просвіта”. Виховував людей у національному дусі.
Брати Микола та Петро Дужі на вул. Академічній у Львові, 1937 рік
Після окупації Західної України Червоною армією 1939 року переїхав до Кракова. За рік дізнався, що матір та інших членів родини радянська влада насильно вивезла до Казахстану. 1941-го приєднався до ОУН і перебрався до Львова. Працював в Українському центральному комітеті. Розробляв концепцію військових відділів. Мав псевдоніми “Вировий” і “Мирон”. 1944 року став учасником Першого Збору Української Головної Визвольної Ради, де його обрали секретарем Президії організації. А після арешту голови УГВР Кирила Осьмака саме Микола виконував його обов’язки. З просуванням радянських військ теренами України пішов у підпілля й працював у Головному штабі УПА. Редагував журнал “Повстанець”.
Петро Дужий народився у Карові 1916 року. За 16 років, під час навчання в Рава-Руській гімназії, його прийняли до підпільної організації юнацтва ОУН. Його викрили й арештували поляки. Потім знову, але вдавалося звільнятися. 1941-го Петро потрапив до списку 700 членів ОУН, які мали виконувати найвідповідальніші завдання. Він приєднався до похідних груп ОУН(б). Його група мала проголосити в Києві Акт відновлення Української державності, але цьому завадило німецьке СД. Дужого заарештували й відправили до Львова. Йому вдалося звільнитися й потрапити на Дніпропетровщину. А згодом у межі Холодного Яру на Черкащині, де мав організовувати відділи УПА. Там німці схопили його вчергове й засудили до страти, але знову вдалося втекти. Спочатку потрапив до Умані, а звідти, за підтримки побратимів, удалося перебратися на Волинь.
Майор УПА Петро Федун-Полтава у підпіллі.
1944 року Петра Дужого прийняли до складу Головного Проводу ОУН референтом пропаганди. Редагував часопис “Ідея і Чин” та інші. Підготував брошуру “Слово Організації українських націоналістів до українського народу”. Під його керівництвом працював Петро Федун – “Полтава”.
На криївку, в якій 4 червня 1945 року перебували брати й іще шість повстанців, агентів НКВД вивів зрадник. Щоб знешкодити повстанців чи не вперше вирішили застосувати струменево-паралітичний газ. Усі українські бійці знепритомніли.
Після захоплення в полон розпочалося слідство з тортурами. Микола Дужий не визнав свого членства в УГВР. 4 лютого 1946-го військовий трибунал засудив його до смертної кари. Такий самий вирок 22 березня 1947 року дістав і Петро. Але 26 травня 1947-го в СРСР вийшов указ, яким смертну кару скасували. Замінили її на 20 років таборів.
1955 року Миколу Дужого звільнили з ув’язнення за станом здоров’я. Він повернувся до Львова й прожив лише 12 днів. Петро провів у таборах 15 років. Його звільнили 1960 року. Поселили в Запоріжжі під суворим наглядом, а пізніше дозволили повернутися до Львова. 1980 року під псевдонімом Опанас Скелястий видав збірку сонетів і поезій “Розкуте слово”.
Петро Федун
Головний ідеолог збройного підпілля ОУН-УПА Петро Федун – “Полтава” застрелився під час бою з військами УМГБ на Івано-Франківщині 23 грудня 1951 року. Посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги УПА.
Федув написав безліч зрозумілих звичайним людям проукраїнських ідеологічних статей, пропагандистських і агітаційних брошур. Розробив ідеологічну базу для продовження боротьби в підпіллі. Наголошував на незацікавленості “західних демократій” в українському питанні й радив не чекати від них значної допомоги.
На сьогодні знайдено 34 фундаментальні публікації “Полтави”. Поміж них: “Концепція самостійної України”, “Україна погибає! Хто винуватий в цьому”. Писав навіть російською мовою для радянських солдатів. З-поміж найважливіших публікацій: “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. Був прихильником створення вільних національних держав у межах етнічних територій.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Група пошуковців Пошук літаків ДСВ в Україні започатковує новий вид туризму – похід та дослідження місць падінь літаків ДСВ в українських Карпатах. Знаходячись в тилу намагаються допомогти нашій армії як можуть та як вміють.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Для початку обрано ближній та цікавий маршрут. 2-3 липня (субота-неділя) планується комерційний похід в Карпати на місце падіння німецького літака Ju88, що впав у 1942 році.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Мета – монетизувати та популяризувати унікальні маршрути в українських Карпатах. Участь платна, але всі зібрані кошти будуть використані на закупівлю необхідного для хлопців на передовій.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Ці місця вам не покаже ані місцевий, ані досвідчений турист. І таких місць організатори туру знають багато. Тут не проходять туристичні маршрути, тому знайти самому місце фактично нереально.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Організатори туру – група пошуковців «Пошук літаків ДСВ в Україні», яка впродовж трьох останніх років займається пошуком та ідентифікацією літаків, що їх було збито під час Другої світової війни. Таких місць на мапі вже дослідили та позначили біля 80.
Отже, першій похід планується в гірський масив Горгани.
Коротко про похід:
виїзд зі Львова (також кому зручно – з Івано-Франківська інша машина поїде);
локація неподалік с.Мислівка, біля села Долина;
висота 1400-1500 метрів, пішки повільно 5 годин;
відстань 7 км до локації;
ночівля на місці в наметах;
декілька металодетекторів візьмемо з собою для охочих спробувати;
дорогою заїдемо в “Музей загиблих літаків ” біля Львова;
група в кількості 8-12 людей.
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Що гарантуємо:
– бомбезні краєвиди (дикі Горгани);
– чисте повітря та вода з гірських джерел;
– місце падіння літака, яке мало хто знає;
– сувенір на згадку;
– фото + відео;
– матеріали походу в наступну (четверту) книжку про пошук літаків;
– гарне товариство;
– кваліфікований гід, який заведе на місце і розповість повну історію цього літака;
– харчування за домовленістю
Фото з останнього походу за цим маршрутом у вересні 2021 року
Кому цікаво долучитися до туру – пишіть автору Андрій Кір’янов. Буде створено закритий чат в месенджері, де буде узгоджено всі питання по транспорту, вартості, харчуванню та інше.
Транспорт зі Львова та Івано-Франківська. В складі команди вже є декілька іноземців.
У Львові відбувся благодійний ярмарок, який організував колектив Львівської філармонії та філармонійного оркестру INSO-Lviv. До музикантів доєднались львівські ресторації, кав’ярні, кондитерські, митці та крафтові майстерні, повідомили організатори.
Благодійний =ярмарок у Львові 12 червня 2022 року
«Ми не очікували такої кількості і активності серед відвідувачів. Ярмарок відвідали люди з усієї України. Діти несли заощадження, аби пожертвувати їх нашим захисникам. І дорослі і малеча з радістю слухали музику, писали листи захисникам, завдяки яким ми маємо можливість зустрічатись. Ми вдячні кожному, хто долучився до ярмарку солодощами, випічкою, сувенірами і майстерками, кожному, хто з нашої імпровізованої сцени творив музику, зокрема Львівській національній академічній чоловічій хоровій капелі «Дударик», Духовій капелі Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, піаністам Оксані Рапіті та Мирославу Драгану та Джаз-бенду «Авангард», адже завдяки цій синергії добра нам вдалось зібрати 143 716 гривень. Усі кошти будуть передані воїнам, які боронять нашу з вами незалежність», — кажуть у філармонії.
Благодійний =ярмарок у Львові 12 червня 2022 року
На цьому заході також мала виступити Ніно Катамадзе, однак потяг Ніно через тривоги спізнився, тож артистка не встигла на ярмарок. Але її концерт відбудеться 17 червня у філармонії разом з INSO-Lviv та Ніколозом Рачвелі.
До слова, ярмарок лиш частина благодійного збору. Весь наступний тиждень на сторінці оркестру INSO-Lviv триватиме онлайн аукціон з найрізноманітнішими лотами: від зіркових зустрічей до автентичних вишиванок і ексклюзивних картин.
На початку ХХ століття, а саме в 1913 році в Снопкові (зараз це передмістя Львова), за підтримки фундації княгині Ванди Чарторирийської було утворено приватну школу для жінок.
Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.
В ті часи такий навчальний заклад був досить сучасним. Створена в Снопкові бізнес школа для жінок мала статус вищого навчального закладу. Керівником закладу була вчителька Яніна Карлович, донька відомого етнографа, дослідника, лінгвіста та академіка Яна Карловича.
Викладали в школі знані професори із числа викладачів Львівського університету. Шкільний герб мав символ із букв “s”, що означали «шануй, служи і сій» (на польській мові „Szanuj, służ i siej”).
Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.
В навчальній програмі були природничі та гуманітарні науки, а саме: хімія та біохімія та ін. Студентки також мали професійні предмети, характерні для сільського господарства, сільськогосподарські культури та тваринництво.
Після закінчення, випускниці також були чудово підготовлені і до буднів сімейного життя, адже вміли шити та прекрасно готувати їжу.
Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.Приватна школа для жінок на Снопкові, поч. ХХ ст.
На фото можемо побачити кадри із студентського життя в Снопкові.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
