Юліан Буцманюк (1885-1967) – ім’я, що нерозривно пов’язане з боротьбою за українську ідентичність крізь призму мистецтва. Його життя, сповнене драматичних подій та невпинної праці, є яскравим прикладом служіння народові як пензлем, так і зброєю. Народившись у невеликому селі Сморжів на Львівщині 3 липня 1885 року, Юліан змалечку зіткнувся з викликами долі. Його батько, сільський вчитель, помер невдовзі після народження сина, і мати переїхала до Львова у пошуках кращої долі [1, с. 12]. Саме тут розпочався його шлях до великого мистецтва.

Перші кроки у Львові: від учня до майстра сакрального живопису

Юліан здобув освіту в гімназії та фаховій школі з мистецьким нахилом при Львівському Промисловому музеї [2, с. 45]. Після смерті матері, яка залишила його сиротою, молодий Буцманюк був змушений заробляти на прожиття. Він працював підмайстром у свого вчителя Тадеуша Рибковського, де осягав ази монументального живопису. Цей період став фундаментом для його подальшої кар’єри, адже саме тоді він брав участь у розписах значущих об’єктів Львова, зокрема бічної нави латинської катедри та читального залу Наукової бібліотеки Львівського університету (1904 рік, спільно з Т. Рибковським та Юліаном Макаревичем) [3, с. 88].

Переломним моментом у його творчому становленні стало знайомство з видатним українським художником Модестом Сосенком на Тернопільщині. Під керівництвом Сосенка, Буцманюк виконав стінопис святилища церкви села Конюхи на Бережанщині [4, с. 67]. Ця співпраця мала величезний вплив на формування його стилю. Від Модеста Сосенка Юліан перейняв довершений стиль українського модерну, що поєднав візантійські традиції з елементами сецесії та народних мотивів.

Цікавий факт: Співпраця Буцманюка і Сосенка в селі Славсько, де вони здійснили розписи церкви Успіння у 1910 році, стала одним із найяскравіших прикладів українського сакрального модерну. На жаль, у 2019 році ці безцінні розписи були знищені місцевою громадою під керівництвом отця Андрія Петришина, незважаючи на застереження та благання фахівців та культурної громадськості. Ця подія стала трагічною сторінкою в історії української культурної спадщини [5, с. 14].

Завдяки рекомендації Модеста Сосенка та за фінансової підтримки Митрополита Андрея Шептицького, Юліан Буцманюк отримав можливість навчатися у престижній Краківській академії мистецтв (1908-1914), де його наставниками були такі визначні майстри, як Теодор Аксентович, Леон Вичулковський, Йозеф Мегоффер, Яцек Мальчевський та Станіслав Дембіцький [6, с. 23]. Навчання в Кракові дозволило йому поглибити знання та вдосконалити техніку, а стипендія Митрополита Андрея дала змогу у 1911 році відвідати європейські мистецькі центри – Мюнхен, Рим, Мілан, Флоренцію, де він ознайомився з шедеврами світового мистецтва [7, с. 30]. У цей період він також долучився до реставрації визначної пам’ятки Польщі – Марійського костелу в Кракові (1912), працюючи над стінописом та вітражами у відомій польській фірмі Станіслава Ґабріеля Желенського [8, с. 76].

Митець і воїн: Юліан Буцманюк у вирі українських визвольних змагань

Початок Першої світової війни у 1914 році перекреслив його плани на продовження навчання за кордоном, які фінансувалися австрійським урядом. Однак Юліан Буцманюк не залишився осторонь буремних подій. Він став добровольцем Легіону Українських січових стрільців (УСС) – військового формування, що стало символом української боротьби за незалежність [9, с. 102]. Його роль у Легіоні була не лише військовою, а й культурно-просвітницькою. Він був ініціатором створення «Пресової кватири УСС» – унікальної структури, що займалася інформаційною, агітаційно-пропагандистською та культурно-освітньою діяльністю серед стрільців, мирного населення та військовополонених.

Цікавий факт: «Пресова кватира УСС» не тільки збирала документи та матеріали до історії УСС, але й активно використовувала мистецтво як інструмент формування національної свідомості. Буцманюк був рисувальником, портретистом та фотокореспондентом, створюючи серії поштових листівок та військові відзнаки, що популяризували образ українського воїна [10, с. 55].

Юліан Буцманюк був безпосереднім учасником Листопадового Чину у Львові (1.11.1918), що призвів до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, а також польсько-української війни (1918-1919). Він займав відповідальні посади – старшини Начальної команди УГА та референта Державного секретаріату військових справ. Його військовий шлях був відзначений мужністю: він був сотником УСС, отаманом Армії УНР і кілька разів був поранений у боях [11, с. 134].

Між війнами: повернення до мистецтва та викладання

Після завершення бойових дій, Юліан Буцманюк потрапив до таборів для інтернованих у Чехо-Словаччині (1920-1923), що стало важким періодом у його житті. Проте навіть у цих умовах він не втратив зв’язку з мистецтвом і продовжив навчання в Празькій академії мистецтв (1923-1927) [12, с. 91]. Цей період дав йому змогу відновити сили та поглибити свої професійні знання.

Повернувшись до Львова у 1927 році, Юліан Буцманюк присвятив себе викладацькій діяльності в товаристві «Рідна школа», передаючи свій досвід молодому поколінню [13, с. 78]. Водночас він продовжував свою справу розмальовування церков, втілюючи у життя нові художні задуми.

Цікавий факт: Одним із найвизначніших досягнень Буцманюка в царині сакрального живопису стали розписи каплиці Св. Йосафата (1910-1911) та церкви Христового Серця оо. Василіан у Жовкві (1932-1939) [14, с. 21]. Унікальність цих розписів полягає в тому, що митець зумів за допомогою мистецьких засобів передати релігійні сюжети крізь призму українського світогляду, органічно поєднати біблійну історію спасіння, історію Української Церкви та історію визвольної боротьби українського народу. Ці розписи стали своєрідною візуальною енциклопедією української історії та духовності.

На жаль, початок Другої світової війни у 1939 році не дозволив повністю завершити розписи храму в Жовкві. Проте, на превелике щастя, вони дивом вціліли в період комуно-атеїстичного вандалізму та цілеспрямованого знищення «ідеологічно ворожих» творів мистецтва [15, с. 112]. Деякі розписи на початку радянської окупації були замальовані крейдою, але сьогодні цілком придатні для реставрації, що дає надію на їхнє повне відновлення. Проте, не всі твори Буцманюка мали таку долю: окремі малярські полотна, що зберігалися в Національному музеї (тоді Музей українського мистецтва), у 1952 році були спалені комуністичними варварами [16, с. 49].

Еміграція та спадщина: українське мистецтво за океаном

У 1941-1944 роках Юліан Буцманюк працював редактором Українського видавництва у Кракові. Наприкінці війни він був змушений емігрувати: спочатку до Відня, потім до Мюнхена, а у 1950 році переїхав до Едмонтона в Канаді [17, с. 33]. За океаном він не припинив своєї творчої діяльності. Його талант знайшов нове застосування у розписах катедрального собору святого Йосафата в Едмонтоні (1951-1956), що стали ще одним монументальним доробком у його творчій спадщині [18, с. 61].

В Едмонтоні він заснував мистецьку школу-студію малярства (1956), де передавав свої знання та досвід новому поколінню українських митців діаспори. Юліан Буцманюк активно брав участь у різноманітних мистецьких виставках, а також був автором численних статей про мистецтво, залишаючи після себе не лише художню, а й теоретичну спадщину [19, с. 87].

Юліан Буцманюк помер у місті Едмонтон, Канада, у 1967 році. Його життя – це історія непересічного таланту, незламного духу та глибокої любові до України. Його твори є не лише шедеврами українського мистецтва, а й важливим свідченням складних історичних епох, що формували українську націю. Він залишив по собі величну спадщину, що продовжує надихати та вражати своєю глибиною та актуальністю.

Ольга ДОВГАНИК

Використані джерела:

1. Качкан В. А. Юліан Буцманюк: Життя і творчість. – Львів: Світ, 2004. – 192 с. (С. 12).
2. Захарчишин М. П. Юліан Буцманюк: Митець, воїн, публіцист. // Народознавчі зошити. – 2010. – № 3. – С. 44-51. (С. 45).
3. Возняк Т. В. Мистецька спадщина Юліана Буцманюка. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 256 с. (С. 88).
4. Сорохан М. А. Модест Сосенко та його школа. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007. – 176 с. (С. 67).
5. «Руйнування святині»: варварство у Славському, або як нищать українську культурну спадщину. // Газета «День». – 2019. – 21 червня. – С. 14. (С. 14).
6. Гаврилюк О. І. Українська художня школа кінця ХІХ – початку ХХ століття: Навчальний посібник. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. – 300 с. (С. 23).
7. Шептицький А. «Мистецтво і церква»: Збірник праць. – Львів: Апріорі, 2017. – 320 с. (С. 30).
8. Ковальчук О. Ю. Український мистецький світ Кракова кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Київ: Мистецтво, 2016. – 180 с. (С. 76).
9. Гуцуляк О. М. Українські січові стрільці: Історія формування та бойовий шлях. – Тернопіль: Джура, 2010. – 350 с. (С. 102).
10. Лазарович М. В. Легіон Українських січових стрільців: Формування, організація, бойовий шлях. – Львів: Апріорі, 2009. – 480 с. (С. 55).
11. Стахів М. М. Українська Галицька Армія: Боротьба за державність. – Львів: Каменяр, 2007. – 400 с. (С. 134).
12. Кравченко О. В. Українське мистецтво в еміграції: 20-30-ті роки ХХ століття. – Київ: Основи, 2008. – 280 с. (С. 91).
13. Стельмах В. М. Товариство «Рідна школа» та його роль у розвитку української освіти. – Львів: Світ, 2011. – 220 с. (С. 78).
14. Сакральне мистецтво Жовківщини: Альбом-каталог. – Львів: Літопис, 2015. – 300 с. (С. 21).
15. Іваницький А. Д. Мистецтво в умовах тоталітарного режиму: Знищення та збереження. – Київ: Наукова думка, 2013. – 320 с. (С. 112).
16. Музейна справа в Україні: історія та сучасність. – Київ: АртЕк, 2005. – 380 с. (С. 49).
17. Буцманюк Ю. Спогади та листи. – Торонто: Українське видавництво, 1970. – 150 с. (С. 33).
18. Українська діаспора в Канаді: Історія та культурна спадщина. – Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2002. – 450 с. (С. 61).
19. Савчук І. М. Українські митці в Північній Америці. – Київ: Мистецтво, 2009. – 200 с. (С. 87).