У другій частині матеріалів мистецької есеїстики з багатої творчої спадщини відомого скульптора та графіка Григорія (Григора) Крука (1911 – 1988) републікуємо два цінні як за фактографією, так і за відчуттям стилю авторського мислення тексти 1964 та 1966 років.

Вони документують історії поїздок українського мистця до Італії та Греції – важливих пунктів професійних зацікавлень автора. Статті у тижневику «Шлях Перемоги» (м. Мюнхен, Німеччина) є багатими на реакції Г. Крука на ті чи інші побутові ситуації, які виникали, а також на психологію конкретних осіб з дотичного до нього кола. До особливих належать описані подробиці створення ним портретів видатних ієрархів Церкви – Святішого Отця, Папи Римського Павла VI та Верховного Архієпископа Львівського, предстоятеля Української греко-католицької церкви, кардинала католицької церкви Йосифа Сліпого. Статті позначені властивими для мистця глибокими спостереженнями, а також дотепним гумором, що збагачує загальний образ Григорія Крука як інтелектуала та носія ціннісних ідеалів культури.

В републікованих текстах упорядник вважає за необхідне максимально зберегти всі орфографічні і мовно-семантичні особливості викладу автора, лише в окремих випадках адаптувавши написання окремих слів до норм сучасної української літературної мови, а також, в окремих місцях, роблячи уточнюючі примітки.

 КАМІННА ІТАЛІЯ
(1964)

Свою поїздку до Італії вже вдруге завдячую їх Ексцеленції Кир Іванові Бучкові, а тому почуваюся до милого обов’язку скласти йому свою найсердечнішу подяку, поки писатиму про свої враження про італійський побут.

У першій подорожі до Італії я мав змогу оглянути мистецькі твори, пізнати італійський нарід, його сучасне і минуле. У другій подорожі я зазнав великої почести, а саме: різьбити портрет нашого Великого Митрополита Кир Йосифа Сліпого, а пізніше, за його ласкавим посередництвом, вдалося виєднати авдієнцію у Папи, де я мав змогу виконати портрет Святішого Отця Павла VI-го та бути через нього відзначеним медалею.

Їдучи перший раз із Риму до Неаполя і Помпеїв, я бачив через вікно поїзду сухий, горбкуватий, камінний пейзаж та сумних, з похиленими головами ослів, навантажених камінними плитами. Вони несли ці плити на горбок, де хтось будував собі віллу. Бачивши це все, я пригадав один переказ, як Господь сотворив світ і закликав до себе італійця та українця. До італійця Він сказав: «Тебе обдарую найгіршою землею, самим камінням, на якому майже нічого не буде рости. Твоя радість і твої гарні пісні будуть розвеселювати твій великий смуток, що його увіковічнить твій геній – Михайло Ангел[1] у великих камінних постатях своїх невільників».

Ще сьогодні приїжджають паломники з усього світу до камінної Італії, подивляють її великі мистецькі скарби, залишають добрі гроші, а зате беруть з собою піднесення духа, радість і гарні спомини.

А до українця Господь сказав: «Тобі, небоже, дам найкращу землю, яку тільки маю, але не тішся, бо з неї радости мати не будеш. На ній мільйони твоїх синів будуть умирати з голоду, а решта буде в куцого німця пшеничку купувати».

У Неаполі музеї, вуличний гамір і серенади приглушили в мені смуток, навіяний цим переказом. Неаполь варто кожному оглянути, бо його красу, його радість і смуток годі описати. В Неаполі люди живуть чудом: без «арбайтсамту»[2], без «вонунґсамту»[3] та без суспільної опіки. Кожний опікується сам собою. Всі мають сонце, а що другий має гітару і шестеро дітей, а тепер ще й телевізію і подекуди авто.

Італія тепер потроху наближується до німецько-американської системи: придверники й мулярі їздять автами, а університетські професори ходять пішки на виклади.

У Римі, як давніше, так і тепер багато не змінилося, хіба тільки те, що при вулиці Маргута, де був колись великий дім для мистців «Ціркольо Артістіко», що його очолював наш півземляк маляр Ярема з Самбора[4], приятель Северина Борачка[5], зроблено тепер з цього дому «бар» для американців, а кращі мистецькі робітні в ньому повинаймали за добрі гроші на ґаражі для авт. Вулиці й ресторани переповнені туристами. Молодь, як уся інша, в неділю іде на футбол і вечорами на горбках Джіяніколя випробовує, як і давніше, таємниці своєї молодости. а старші, які починають кашляти, ідуть шукати протекції до церкви святого Петра. Як мій знайомий у Мюнхені раз до мене сказав: «Старіюся, кашляю, то й більше молюся і частіше до церкви ходжу, бо хто знає, як там колись буде!»

***

Цього разу, після приїзду до Риму, я відвідав енергійного отця д-ра Марусина[6], який сердечно мене прийняв, показав мені свою гарну музейну збірку ікон, а но короткому часі сказав до мене: Майстре, сьогодні після обіду поїдемо до Ватикану до Митрополита!

Ці слова «до Ватикану до Митрополита» якось мене зворушили. Час скоро минув, а церемонія довго не тривала, і за кілька хвилин ми опинилися між мурами Ватикану. Тому, що ми заскоро приїхали, отець д-р Марусин був моїм провідником по Ватикані, показував гарні будинки адміністрації, пошту, залізничну станцію, будинки кардиналів та прекрасні водограї. Врешті він зробив найважливіше: познайомив мене з придверником П’єріно, який пізніше своїм дотепом та великим гумором розвеселював мене. (П’єріно відзначений за свої заслуги такими самими почестями, як наш професор Мартинець). Сам він маляр-аматор і працював довгі роки в одному з багатьох будинків, де мешкають кардинали.

Пізніше, майже кожного ранку, П’єріно, відкриваючи мені двері, клякав передо мною на одно коліно, вдавав, що цілує мою руку, а при тому казав: – Ваша еміненціє, високодостойний майстре, для мене є велика честь вітати вас. Не забувайте, що писав Васарі[7] про Михайла Ангела: «Королів, папів, кардиналів було, є, і буде багато, а Михайло Ангел тільки один». Тепер, оглянувши ваші праці, бачу, що Васарі помилився, бо ж є ще один Михайло Ангел!

Після такого привітання я відвідував Митрополита. Та це було пізніше. А тепер, коли ми з о[тцем] д-ром Марусином пооглядали ватиканські забудовання, ми зайшли на перший поверх до канцелярії Митрополита, в якій працюють о[тець] д-р Хома і п. Лосічко.

Попрощавшися зі мною, о[тець] д-р Марусин побажав мені багато успіхів і відійшов, а отець д-р Хома ввічливо запровадив мене до почекальні Митрополита. У почекальні я побачив якогось невідомого чоловіка, від якого я пізніше довідався, що він робить заходи, щоб накрутити фільм про Митрополита.

Почекальня простора, стіни покриті темночервоним атласом, широкий стіл, крісла. Раптом я зрадів, коли побачив на одній стіні мозаїку С. Борачка – «Матір Божу» та один гарний образ М. Гарасовської-Дачишин – «Святий Юр». Решта образів – це була сентиментальна солодка сахаринка, мабуть, ще залишки того кардинала, який тут мешкав.

Чим довше я чекав, тим більше зростало напруження думок. Я думав: «Ось відкриються двері і ти побачиш людину, з якою майже всі вже були попрощалися, думаючи, що вона ніколи не вернеться… А тепер вона тут з нами, принесла нам піднесення духа та подих рідної землі…».

Митрополит не входив до почекальні, а моє зацікавлення ще більше зростало: «Яке в нього обличчя, як він заговорить, який голос, і чи він дуже старий» – виринали питання. Митрополита я бачив раз, у Львові, ще коли я був хлопчиськом та помагав скульпторові Андрієві Коверкові складати іконостас до каплиці в малій семінарії. Тоді на коридорі семінарії кандидати на священиків шептали, що іспит тяжко скласти, бо новий ректор знання греки і латини…

Раптом мої думки перервав енерґійний хід за дверима почекальні та стукіт дверей. На моє здивування, замість Митрополита, я побачив нашого славного танцюриста Авраменка, який з не дуже-то задоволеним обличчям відходив від Митрополита в товаристві ще двох, мені незнайомих, осіб. Мені аж чоло зморщилося, коли я подумав, що Авраменко міг показувати Митрополитові здобутки свого фільмового мистецтва, яке я мав нагоду бачити в Мюнхені. Але може Бог дав, що цього не було?

За хвилину відкрилися двері і Митрополит, вітаючися зі мною, сказав:

– Прошу, заходьте ближче, довгожданий майстре. Знаєте, що скоріше не можна було реалізувати ваш приїзд до Риму: Собор і великий навал праці. Хоч і тепер я також не дуже вільний.

– Митрополит – діловий, енерґійний, не любить, щоб багато говорити, низько кланятися та по руках цілувати.

– Прошу, оглядайте всі мої апартаменти, – продовжував Митрополит, – і вибирайте місце, де найбільш світла, бо робити портрет – це не така легка річ.

За короткий час ми устійнили, що найкраще світло і найбільше простору є в почекальні. Я був захоплений гарними кімнатами, а Митрополит пояснив, що це гарне і дороге влаштування зробив своїм коштом один кардинал. На жаль, як все було готове, він взяв і помер.

Мабуть, завдяки о[тцю] д-рові Марусинові ще того самого дня вечором знайдено і привезено глину для роботи погруддя. А наступного дня рано о год. 10-ій я «со страхом Божим і co вірою» почав різьбити голову Митрополита. Кажу «со страхом», бо на початку кожної праці завжди маю страх та почуваю себе так, як аматор, який не вміє добре плавати, а змушений стрибати в глибоку і холодну воду.

Під час праці найбільше бентежило мене те, що Митрополит не хотів сісти, як я його просив, а стояв біля мене, кажучи:

– Майстре, моїм стоянням не турбуйтеся, вірте мені, що я насидівся і то довго!

Під час повторного позування була критика:

– Майстре, вибачте, що втручаюся до ваших справ. Все те, що ви робите, виглядає трохи куце. Робіть голову з плечима, – на мою думку, ліпше буде, ніж сама голова.

Я послухав, привіз більше глини і переконався, що Митрополит мав рацію.

Під час позування Митрополит радо розпитував мене про мистців та ділився зі мною спогадами про життя і творчість мистців у Львові. Він високо цінить творчість Новаківського, Холодного, Труша, Ковжуна, Мороза та інших. До мистецтва Митрополит ставиться з великою прихильністю і любов’ю, а до самих мистців, може, трохи з резервою. Причина, мабуть, в тому, що колись у Львові він мусів на власному досвіді пережити не одну примху чи інтриґу мистця. Митрополит вихований на класичній культурі, тому до сучасного абстрактного і безпредметного мистецтва не має великої симпатії.

Під час третього позування Митрополит зробив для мене велику пропозицію, а тим самим і несподіванку.

Він сказав:

– Знаєте, майстре, працю над моїм портретом залишайте на пізніше, а починайте різьбити бюст Папи Павла VI-го[8]. Я виєднаю вам у Папи авдієнцію і ви зможете зробити портрет як слід. А поки-що починайте робити бюст з добрих фотографій, щоб пізніше не перемучувати Папу довгим сидженням.

Так і було. Я почав різьбити портрет Папи, а з Митрополитом став бачитися рідше, бо він багато працює, живе дуже скромно й ощадно. Відвідин та авдієнцій у Митрополита не бракує, їх, може, аж забагато, почавши від найвищих достойників, а скінчивши на д-рові Муровичеві[9], Авраменкові[10] і мені.

Відвідини у Митрополита є оправдані, бо Митрополит великий не лише тілом, але й духом, тому не молоді, а й старі користуються його великими і мудрими порадами.

Для відвідувачів у Митрополита не було жадною таємницею те, що я різьблю аж два портрети. При цьому не обійшлося без критики, хоч назагал вона була не фахова. Кожний починав словом: мені здається, що, мовляв, чоло зависоке, око занизько, для іншого уста були засумні і т. д. Всі ці завваги я чемно вислуховував, кожному дякував і признавав рацію, а сам думав: нехай критика кумкає, у мене одна лиш думка є – «слухай, а свій розум май!».

Деколи були хвилини, що цього всього мені було забагато. Митрополит це відчував і заспокоював мене:

– Майстре, критикою не переймайтеся! Між священиками є справді золоті і добрі люди, але коли хтось носить ризи і золоті персні, то ще довго не мусить розумітися на мистецтві. Мистці часом безпідставно забагато вимагають від людей, які не розуміють, чи не відчувають, мистецтва. Але і з мистцями є також клопіт, бо багато з них звертає більшу увагу на гроші, ніж на твір, що його виконує. Гроші ж можна згубити, чи хтось може їх украсти, одне слово, вони проминуть, а мистецький твір завжди залишиться, як духова вартість, що її грішми оцінити не можна.

Були, одначе, дні, коли я не мав великої охоти до праці. Митрополит це відчував та радив мені зробити перерву на день-два, пооглядати музеї і відсвіжитися. Я так і робив.

У Ватикані було гарно і спокійно. Часом через відчинене вікно було чути, як журчить водичка з водограїв, а при тому – не знаю, звідки – на подвір’ї Ватикану кудкудакали кури. Примкнути на хвилину очі – і складається враження й атмосфера, що це малоземельне господарство, коли господар приїжджає на обід додому, а кури кудкудакають, що не дармували, а знесли господареві прибуток. На жаль, це тільки уява і хвилева мрія.

Одного ранку я, ідучи до музею, несподівано зустрів під базилікою відомого у Мюнхені редактора д-ра Муровича, відомого організатора паломництва до Люрду, здається, аж кількаразового паломника до Святої Землі та, видавця «Християнських Вістей». Редактор вертався з відвідин у Митрополита і був у доброму гуморі, бо певно Митрополит дав гроші. Коли він мене побачив, зрадів та відкрив грамофонну платівку своїх душевних почувань.

– Знаєте, майстре, – говорив редактор, – італійське сонце і молитва перед гробом св. Йосафата роблять мене молодим і щасливим.

– Про молодість, редакторе, не говоріть, – кажу, – бо вона в Італії дорога, а тепер навіть заборонена.

У наших католицьких колах ред. Муровича високо цінять і допомагають, бо не раз устами прохача все можна більше правди сказати.

Виєднати авдієнцію у Папи не було так легко, а багато людей говорили, що це майже неможливо. Спершу так виглядало, що буде неможливо. Але завдяки Митрополитові, до якого у Ватикані мають особливу приязнь, авдієнція у Папи увінчалася успіхом, а з нею і закінчення портрета. У Ватикані прихильність, любов і пошана до Митрополита не є штучні, ані дипломатичні, а щирі і правдиві. Бо Митрополит має вроджену велику культуру, відвагу, почуття простору і гідність, якою здобуває собі і нам усім любов, честь та пошану не тільки серед приятелів, але навіть серед ворогів.

Коли портрет Папи був майже готовий, ніхто не сподівався, що Папа дасть дозвіл занести портрет до репрезентаційних кімнат, де відбуваються неофіціальні приватні авдієнції. Обслуга у Ватикані занесла портрет до призначеної кімнати прийнять, куди зайшов також Митрополит зі мною.

Почекальні і приватні салони для авдієнції влаштовані з великим смаком. Вони нічим не перевантажені, нема в них «кічів», так, що найвибагливіший естет і мистецький критик не мали б нічого додавати ані відняти. Не зважаючи на цю велику красу, кімнати зробили на мене пригноблююче враження, як амбулаторія для важко хворих. Бо в тих салонах бачите багато спаралізованих дітей на візках, чи спертих на милиці, в товаристві батьків. Ці діти та їх батьки приходять до Папи по благословенство, і Святіший Отець ніколи не відмовляє їм авдієнції, скріплює віру та надію у хворих на скоре видужання. Але при таких відвідинах бачите також, як контраст, здорових, добре відживлених, одягнених у багаті офіцерські мундури, членів аристократичної еліти, удекорованих срібними і золотими медалями та з шаблями при боці, які репрезентують і «роблять атмосферу». Здається, що і самому Папі Павлові VI-му це не дуже до вподоби, бо є поголоски, щоб бодай частково звільнитися від цього дорогого тягару в адміністрації Ватикану.

У такій атмосфері я почувався боязко, неначе у головній військовій квартирі, де зійшлися генерали, щоб надо мною робити присуд.

Митрополит не був повністю задоволений зі світла, в якому стояв портрет Папи, тому давав прислузі накази пересувати портрет так довго, поки світло не було випробуване і портрет виглядав пластично. «Репрезентація» оглядала портрет і всі були захоплені, що портрет Папи дуже подібний. Митрополит заспокоював мене, що ніхто не хвалить портрет з чемності, але з переконання. Кімнати поволі порожніли, лише в кутку сиділа молода, гарно підмальована пані з двома здоровими і гарно одягненими діточками. «Репрезентація», оглядаючи портрет, час від часу зиркала в куток, де сиділа пані. (Я також раз зиркнув). Щойно пізніше я довідався з преси, що це була мадам Ну з В’єтнаму.

Несподівано майстер церемонії зголосив, що йде Папа. «Репрезентація» замовкла та випнула наперед груди з медалями. Папа, одягнений в біле, ішов скромно, в товаристві свого особистого секретаря, що його я пізнав ще перед тим, під час праці над портретом Святішого Отця. Наш Митрополит низько вклонився, а Папа приступив до нього і привітався з ним. Пізніше він оглянув портрет, простягнув мені медалю і запитав мене німецькою мовою, як мені ведеться. Беручи медалю, я подякував і поцілував перстень Папи. Секретар дав наказ фотографові зробити кілька знимок з Папою для мене на пам’ятку.

Церемонія закінчилася, я висушив сорочку, що була мокра від поту під час «репрезентації», а портрети дав до відливу у бронзі. Після того я ще раз зайшов до Митрополита, щоб подякувати йому за труд і прихильність та почесті, що їх я зазнав. Стискаючи мені руку, Митрополит сказав:

– Майстре, бажаю вам ще більшого успіху, багато працюйте, шануйте себе, а найголовніше – уважайте, аби вам медаля Папи на голову не вдарила!

Митрополит мав рацію, що медаля може вдарити на голову. І це довго не тривало. Коли я вийшов з Ватикану на обід до німецьких монахинь, раптом заболіла мене голова. Як зачала лупати, то я аж упрів: «Боже, – думаю, – ото я собі клопоту наробив! Бачиш, довго не тривало, а медаля робить своє». І чую біля себе голос: «Хай болить, але сьогодні, брате, ідеш, як з фронту з медалею». Я випнув наперед груди, а ноги підношу високо, як колись СС-мани, і міцно вдаряю ними в староримське каміння. Я сподівався, що таким способом може приспішу хід та циркуляцію крови і віджену біль голови. Але де там, нічого не помагає. Голова лупає ще гірше, а ззаду знов чую голос: «Хай лупає, але нині, брате, ідеш, як герой з фронту». Мені цього було вже забагато, тому зі злости відповідаю:

– З якого фронту? На фронті героям дають медалі за вбивство ближніх, а я ще нікого не вбив і не збираюся вбивати.

Оглянувся я, але не побачив нікого біля себе. Це так мені причулося. Оглянувся ще раз – ні, нема нікого. А тоді легенько витягаю з лівої кишені оксамитне пуделочко, відкриваю його, зиркаю і всміхаюсь. Справді, медаля гарна, срібна, блискає з одного і другого боку. Але я непоправний, і думаю, коби вона була трохи більша.

Коби хоч така завелика, як медаля Мінерви, яку я колись виконував для покійного ректора Мірчука, а яка пізніше на довгих ланцюгах прикрашувала груди деяких наших науковців. Я подумав собі: «Будь скромний, великі медалі дають за великі заслуги, а ти дістав малу за малу заслугу цілком по-справедливому. Якої біди хочеш?»

Як покійний ректор Іван Мірчук (дай йому, Боже, царство небесне!) замовляв у мене медальйони «Мінерви», щоб відзначити заслуги науковців, сказав так:

– Майстре, Мінерву вирізьбіть гарну, усміхнену, в руках вона може мати навіть пляшку з горілкою, про мене – це не пошкодить… Це з одного боку.

• А що з другого, пане ректоре? – питаю.
• Гм, що з другого? Це дуже тяжка справа. Напишіть латинською мовою…
• Що написати?

– Ні, ще не пишіть, – відповідає покійний ректор. – Краще напишіть українською мовою, а не латинською, бо може зайти випадок, що не всі зрозуміють.

• А що написати, пане ректоре!

Чую тиху відповідь ректора:

• Напишіть адресу мюнхенської державної бібліотеки.

Незабаром я добився до дверей їдальні німецьких сестер. Дзвоню, двері відкриває сестра Кекилія, усміхається, дивиться на мене і питає:

• А з вами що нині сталося? Ви такі бліді…
• Голова болить, – відповідаю.

Милосердна сестра хотіла дати мені таблетки проти болю голови, але я махнув рукою й кажу:

– Дякую, таблетки не поможуть.

– А що вам? Яка причина?

– Причина велика. Медаля Папи вдарила мені на голову.

Сестри сміються:

– Яка медаля?

Я мовчки витягаю і відкриваю оксамитне пуделочко, а медаля як блисне, аж сестри підскочили з радости. Наймолодша аж клякнула передо мною, а старша виявила материнську любов і милосердя: зразу на столі для мене з’явилася подвійна порція вина і то без води, овочі та сіканець. Я також з милосердям глянув на сестер і подумав: «як-то добре мати медалю, вона всюди відкриває двері і то без дзвінка!».

Одначе, Богу дякувати, голова перестала боліти і я прийшов до себе. Але тепер болить когось іншого. Він також з Мюнхену, а голова його болить тому, що не дістав медалі. Він прилетів до Ватикану, як орел, на жаль, допомогти йому буде тяжко, бо друга серія медалів ще не вийшла – друкується.

 Опубл.: Шлях Перемоги. – Мюнхен, 1964.
– 22, 29 березня.

 *****
 ДО ГРЕЦІЇ
Подорожні замітки і враження
(1966)

Звичайно так є, що між шляхетними людьми родяться шляхетні ідеї. І тому в Мюнхені між гуртом прихильників мистецтва виринула була ідея спільно зробити прогулянку до Греції, а при цій нагоді відвідати славну на ввесь світ святу гору Атос[11].

Така ідея мене захопила.

Одначе, як звичайно, в українців є більше уяви ніж дійсності. Коли прийшлося їхати, то з великої групи захоплених прогулянкою залишилися тільки д-р Іван Мриц[12] і я. Ми завзялися і таки поїхали.

Зближаючись нічним поїздом до юґославської границі, мені було цікаво і страшно перший раз у житті переступити кордон комуністичної держави. Але страх минув, як операція під наркозою. До нашого вагону прийшов німецький кондуктор, забрав паспорти, а коли ми вранці прокинулися, вже були кілька годин на території Юґославії.

Так як грецька земля є «засипана» іконами і стародавнім мистецтвом, так безмежні поля всієї Юґославії були засіяні кукурудзою. Аж нудно було. Кому її так багато треба?

Коли ми зближалися до Любляни, побачили підміські села, схожі на наші галицькі: хати вкриті соломою, а деякі з них муровані, під дахівкою. Це вже нові здобутки. На городах біля хат жінки пряли куделі, бабусі бавили внуків, а деякі на воловодах пасли корови. Ці образи зворушили мене, бо пригадали мені моє убоге дитинство. Протягом довгих років я також пас корову, тримаючи її на воловоді, а гостра стерня з будяками не раз немилосердно колола мої дитячі ноги.

Поїзд спішився до Беоґраду, а ми все ще стояли біля вікна, неначе перед телевізійним екраном, на якому бачили різні образи – будову доріг, мостів, старі локомотиви, що їх варто вже віддати до музею, гурти робітників тощо. Аж раптом виринув колгосп: великі рільничі машини, робітники, велика толока і стало червоних корів. Я мимоволі зауважив, що корови трохи худі. Мій приятель усміхається і з гумором пояснює, що корові червоні, бо комуністичні, а худі тому, бо їх доять усі. А в капіталістичнім режимі доїть тільки один.

• Чим корова худша, тим партія дужча, – пояснює на кінець.

– Докторе, – кажу, – бійтесь Бога, не так голосно! Не провокуйте гарної Юґославії, бо як хто почує, то через корови можемо піти на кілька місяців до «молочарні».

Поїзд несподівано зупинився і в мені заперло дух. «От, маєш корови! – подумав я. – Хтось напевно підслухав розмову і зупинив поїзд, а тепер замість до Греції, поїдемо до «цюпи»!»

На щастя поїзд зупинився на станції Скопле.

На станції скрізь чистота, люди з приємними обличчями, привітні, без того холоду і суворості, як це часто зустрічається серед німців.

Після кількох хвилин поїзд рушив далі і ми побачили місцями жахливі спустошення, що їх залишив по собі недавній землетрус. В саме полуднє ми добилися до Беоґраду.

Станція ще старого режиму, тому й не дивно, що не приваблює своєю красою око туриста. Ми склали свої клунки до переховальні, а самі пішли в місто.

На силу розпитали у візників, де є вулиця, при якій мешкав приятель моєї сестри. Зустріч була досить сумна, бо цей приятель якраз відпровадив на місце вічного відпочинку свого 90-річного батька. Ми мимоволі опинилися в колі сумної родини і приятелів, які сумлінно випивали велику кількість ракії (горілки) і сливовиці за спокій душі небіжчика. В цьому сумному товаристві д-р Мриц усім сподобався, бо ретельно пив ракію і сливовицю, може, більше для успокоєння своєї, ніж небіжчикової душі. Я не пив, а більше закусував, бо засмакувало мені коливо – ніби наша різдвяна кутя, заправлена медом, горіхами і маком. Це символічна страва, що її подають на кожному похороні.

Після закінчення церемоній сини господаря примістили нас у найбільшому беоґрадському готелі «Славія», хоч такою гостинністю мого приятеля ми не були захоплені, бо це приміщення для високих партійних гостей, як також для членів господарського конґресу, який у той час відбувався.

У люксусовій почекальні готелю я ждав, поки приділять нам кімнати, зі страхом, неначе на кріслі в дантиста. Бо ж відомо, що в Москві в таких готелях приміщення коштує денно 30 до 40 долярів, але це вже включно з «ангелами хоронителями», які добре вважають, щоб туристові не сталося щось злого.

В готелі «Славія» так не було. Обслуга була більше зайнята собою, ніж туристами, а оплата за один день була майже та сама, що в Мюнхені. Це дало нам відвагу залишитися ще два дні довше, щоб добре оглянути місто Беоґрад.

Вранці я вирішив піти на місцевий цвинтар та покласти китицю квітів на могилу моєї сестри і її чоловіка, які тут спочивають. Мій супутник д-р Мриц не залишив мене самого і дотримав мені товариства в сумних відвідинах, за що на цьому місці складаю йому і приятелям сестри мою сердечну подяку.

На новому цвинтарі в Беоґраді хрестів мало, бо померлим комуністам ставлять лише стовпики у формі лопати, на якій видніє зоря та ім’я померлого.

З цвинтаря пішли ми до православної катедри, в якій оглянули гарні фрески, цінний іконостас і гробницю князя Мілоша. Після того ми оглянули університет, парламент, де є динамічна різьба коней роботи скульптора Івана Местровіча[13], високу технічну школу державну бібліотеку.

Частина міста є дуже змодернізована високими хмарочосами, які нагадують американські та великоевропейські міста. В центрі міста ми зустрічали мистецькі ґалерії, разом з бібліотеками, влаштовані на взір «Америка-гавз» – американських домів у Німеччині.

У товаристві знайомої беоґрадки пішли ми теж за місто, де біля великої оборонної, ще турецької башти притулилася дуже старенька капличка. Стіни і склепіння цієї каплички прикрашені дуже цінними фресками з 13-го сторіччя. На жаль, через постійне палення свічок фрески були покриті сажею, а голови деяких святих виглядали, неначе перестрашені постаті каменярів.

Коли наш приятель довідався, що вже наступного дня вранці ми вибираємось у дальшу дорогу, запросив нас на вечерю. При тому він поінформував нас, що на вечері буде також високий партієць, який хоче познайомитися з нами, то ж ми мусимо бути обережні.

До вечері було ще далеко, як я втратив апетит, пригадавши собі розмову про худі корови колгоспів.

Під час вечері партієць був до нас дуже приязний, розпитуючи про наші враження з Юґославії. Ми виявляли захоплення, але оправдувались, що замало знаємо країну, щоб дати об’єктивну її оцінку. В дальшій розмові урядовець виявив велику симпатію до «старшого брата», захоплений Москвою і Києвом, до якого він часто їздить. На моє запитання, чи він бачив пам’ятник Т. Шевченка в Москві, урядовець відповів:

– Так я бачив і він дуже мені сподобався. Побудувати цей пам’ятник Шевченкові, примусив Москву культурний світ – Америка і Канада, зрештою, – махнув рукою партієць, – що з цього за користь? Пам’ятник збудували, а мову поета зруйнували. В Україні по більших містах ніде не почуєте української мови. А хто нею розмовляє, того називають некультурним простаком. Як же ж можна було побудувати пам’ятник тому, хто говорив і писав «простацькою і некультурною» мовою? Ви мене розумієте? – партійний урядовець Юґославії пильно спостерігав реакцію на наших обличчях.

А ми сиділи, неначе заморожені, не знаючи, що ховається за словами партійного гостя.

Партієць висловлював далі відважні думки, кажучи, що слов’яни мають хворобу залюбки самі себе винищувати. Як доказ, він згадав про спалення найбільшої бібліотеки в Києві.

– Такими ділами «старший брат» не тільки осмішує себе перед культурним світом, а дає свідоцтво своєї духової вбогості. На таке були б не зважилися навіть турки…

Партійного гостя раптом покликали до телефону і він, повернувшись, заявив нам усім, що мусить іти на наради господарської конференції. Допиваючи на прощання немалу порцію ракії, він сказав до нас:

– Про Юґославію не забувайте і частіше сюди приїжджайте. Те, що ми нашого Тіта любимо і називаємо геніальний, хай вам не перешкоджає, він звільнив нас усіх від сталінської шибениці. А що вона значить, то це ви, українці, може, найкраще знаєте. Можливо, що коли б ви мали свого Тіта, ви б його називали не генієм а богом. Не забувайте, що під час сталінської окупації тільки за одне неґативне слово у нас летіли людські голови. А тепер між нами згода, бо «старший брат» не має відваги заглядати в горщик «молодшому братові. Запевняю вас, що як ми звільнилися від 500-літньої турецької неволі і від сталінської шибениці, то й ви напевно звільнитеся від «старшого брата. Ми, юґослави, любимо всіх тих слов’ян, які мають добру волю, вільну і мудру думку та витривалість!

Як я уже згадав у попередньому числі «Ш[ляху] П[еремоги]», розмова з юґославським урядовцем трохи нагнала нам страху. Але наступного дня вранці ми вже були в вагоні й з приємністю прощалися з довгими загонами кукурудзи, що знову пробігали повз наш поїзд.

Мій приятель залюбки витягав гарні формою пляшки з сливовицею, схожі на гуцульські порохівниці, гладив їх і при тому робив набожний вигляд, думками вглиблюючись в таємниці впливу сливовиці на клітини людського мізку. Спершу панувала мовчанка, опісля йшла теоретична підготовка, а пізніше практична, в якій і я брав участь.

Розмріяний я вийшов на коридор, де побачив усміхнену постать жіночої статі, що нагадала мені грецькі скульптури, тому я й подумав, що це вже напевно грекиня. Сливовиця додала мені відваги наблизитися до тієї гарної «греції» і запитати її, звідкіля вона й куди їде.

– Звідкіля? З Берліну. Студентка археологічного факультету. Їдемо з нашим стареньким професором вчитись, як розгребувати й знаходити старовину.

– Розгребувати, а потім грабити? – питаю.

– Е, ні, грабити не дозволено.

На згадку про Берлін я зрадів:

– О, Берлін, місто моєї молодості, де я студіював різьбу.

– А, то ви напевно знаєте професора Танка від анатомії? – питає чарівна берлінка.

– Знаю, хоч він для мене не дуже симпатична особа. Не любив мене, запеклий нацист, який ненавидів чужинців, і я аж два рази мусів здавати анатомію і до нині не здав.

– То він добре робив, це мене дуже тішить, – усміхнено жебонить «грекиня» з Берліну.

– Чому це вас так тішить?

– Чому? Бо професор Танк – це мій дорогий батько.

Напів збентежені й розсміяні ми зайшли до переділу нашого вагона, де сидів мій приятель. Частуючи гостю сливовицею, мій приятель милувався – анатомією.

Так, у милому товаристві ми наблизилися до Греції. На третій чи четвертій станції причулося мені, що кондуктор викрикує: «Прусаки, прусаки, висідайте!» Ці слова розсмішили мене: «Невже і в Греції пізнали, що з нами їдуть прусаки?» – помислив я. Щойно пізніше ми довідалися, що по-грецьки «прусхаки» означає «увага, увага».

Почавши від кордонів Юґославії, аж до Атен[14] цілий краєвид тоне в сонячних проміннях. Пейзаж горбковатий, з малими прогалинами, лісів і дерев, крім карликуватих кущів, майже не видно.

Щойно після полудня ми добилися до столиці Атен. Як у цілій Греції, так і в Атенах сонце опановує не тільки краєвид, а й людину. Всі предмети, включно з деревами, так дивно освітлені, що годі довідатися, де північ, а де південь. Сонце рядить людиною, очі якої просто обтяжені сонячним світлом і просторами країни; сонце звільняє людину від поспіху й обов’язків.

Наступного дня ми пішли до німецького консуляту, щоб одержати поручаючі листи до грецького міністерства для відвідання гори Атос. Такий дозвіл конечно потрібний, бо без нього на Атос нікого не пускають, а жінок взагалі ні. Ми були свідками, як зле поінформовані німецькі студенти мусіли повертатися від кордонів Атосу, не маючи дозволу. За день ми вже мали поручаючі листи й після того швидко дістали дозвіл від грецького міністерства на в’їзд до Атосу.

Поладнавши формальності, ми вирішили оглянути місто і його історичні цінності. Музей Пернокі – це невелика вілла одного військового аташе, який ціле своє життя збирав стародавні речі. А на вступі до каталогу музейних експонатів є такі слова: «Дорогий глядачу, якщо моя збірка справляє тобі приємність, не забудь поглянути праворуч, де в стіні є вмуроване моє серце, яке ціле життя з любов’ю нагромаджувало все те, що є найкраще».

В музеї є багато ікон найкращої якості, вівтарі, євангелія оправлені в золото, свічники, кераміка, кахлі, вишивки, які своєю орнаментикою і кольорами нагадують наші полтавські, подільські й гуцульські. Ми були захоплені шляхетною красою минулих сторічь великої християнської творчої духовості. Але це був тільки «вступ» до того, що ми мали змогу бачити у Візантійському музеї.

Кількість і якість ікон, не кажучи вже про такі цінні речі, як тканини, фелони, євангелія, інкрустовані емаллю і золотом, фрагменти іконостасів та ін., – нас ошоломили. Оглянувши все, ми фізично були втомлені, але щасливі, що могли щось таке в своєму житті бачити. Я з цілого серця радив би кожному маляреві оглянути ті великі скарби невичерпного джерела кольорів і форми минулих сторічь.

Глибше застановляючись над тими скарбами й творчістю християнської культури, можна легко завважити, що їхні творці мали в собі велику силу, запозичену з минулих епох. Цю запозичену силу вони перетопили в горнилі нової віри й спрямували ЇЇ в нове річище і в нові форми. Грецькі ікони – буйні, войовничі, динамічні, неначе музика Бетховена, а слов’янські – сентиментальні, неначе музика Шопена. Але одне й друге – велике мистецтво, кожне свого роду.

Наступного дня ми пішли оглядати місто. Університет, висока технічна школа, парламент – ось етапи нашої мандрівки по місті. Біля університету й парламенту багато війська і поліції, які вдень і вночі наглядають над студентами.

Після полудня йдемо відпочити до гарної каварні, хоч вона більш схожа на музей, ніж на льокаль, де можна випити каву. На стінах ікони й образи модерних майстрів, а теж різьблена капличка, подібна до наших сповідальниць.

Коли прийшлося платити за каву, ми знайшлися в клопоті, бо обслуга не знала іншої мови, крім грецької. На щастя нагодився якийсь худенький, нервовий панок, з моноклем на довгому шнурку, який промовив до нас по-німецьки:

– Панове, я говорю всіма мовами світу. Якою мовою до вас говорити?

Нам вистачила німецька й панок зрадів, коли почув, що ми з Мюнхену.

– Мюнхен добре знаю, бо до антикварень доставляю ікони й міняю їх за добрі німецькі «Мерседеси». Я називаюся Яковлєв, з фаху музика, приятель Ігоря Стравінського і Василя Кандинського. Ось вам фотокопії з його образів, які є в мене. А це моя каварня.

Мій приятель зразу зорієнтувався, що маємо перед собою доброго знавця мистецтва й звернув мені увагу, щоб я приніс і показав йому фотографії з моїх різьб. Коли Яковлєв оглянув знимки, захоплений сказав:

– Різьби добрі, але критики не вміють про них написати. Дозволите, що я напишу для вас критику?

Наступного дня я одержав критичну оцінку, написану французькою мовою.

Перед своїм виїздом до Атосу ми ще оглянули Археологічний Національний музей і Акрополіс, що його ми щодня бачили здалека, освітленого під захід сонця.

З великим напруженням ми входили до Археологічного музею, залі якого збудовані в йонському стилі, а в них посередині розставлені різьби грецьких стародавніх богів і богинь. Жодна теорія, ані найкращі відливи з гіпсу не дадуть глядачеві того враження, що оригінали. Бронзові й мармурові різьби своєю красою і свіжою структурою виглядають так, немов би вчора вийшли з-під різьбарського долота.

У центрі музейних заль стоїть надприродної величини статуя юнака, роботи скульптора Поліклета. Це ім’я в історії мистецтва є дуже важливе, бо Поліклет створив закони пропорцій клясичної скульптури. З історії мистецтва пригадалися мені ще такі імена, як Праксітель, Скопос, Мирон та великий Фідій, який проектував усі різьби на партенонський фриз. Цей фриз є тепер в Лондоні.

Деякі обличчя статуй своєю монументальністю і досконалістю форми ніби з погордою дивились у минуле, а з докором у теперішнє. Немов би хотіли промовити й висловити свій докір глядачеві:

– О, ви, римляни! Ви здобули щити наших богів, але їхні серця і велич їхнього духа ніколи! Ви пограбували їх, а ваші нащадки прикривають у них фіговими листками ваш сором. Тільки ваш сором, бо наші боги досконалі тілом і духом, сорому не знають. Ви ж з себе і своєї віри робили бароккову карикатуру. Ваші нащадки сьогодні стоять на сторожі Божих заповідей, серед яких є і «не кради», а ви століттями переховуєте вкрадених наших богів. Якщо б ви були гідні сторожі цих заповідей, то ви віддали б наших богів, даючи приклад іншим. Ви ж не вірите в наших богів, то навіщо їх тримаєте в себе, а свої гріхи спихаєте на Адама й Єву? Гарний винахід!

Раптом я почув з кутка ніжний голос Афродити: «Досить, Аполлоне, не лай римлян, ані їхніх нащадків. А чи ж наші кращі? Вони нас відцуралися, а своїх нових богів на дошках почали малювати і тепер продають їх на вулицях, як стінну тапетну прикрасу. Чи ж це не сором? Чи можна Бога і віру в Нього купити або продати?»

Бородатий Зевс почув цей докір, зморщив чоло й підняв руку з громом. Посипалися гіркі слова прокляття:

«О, ви, убогі духом наслідники, Вас знищить не мій грім, а таки ваша власна глупота. Ви ж загубили почуття духового простору, а тепер шукаєте космічного. Якщо ви не знайдете в своїх серцях рівноваги духа і Бога, то в космічних просторах ніколи її не знайдете…».

Чи мали рацію грецькі боги, голос яких я чув у музеї, чи ні, хай читач сам собі відповість. Але фактом є те, що Археологічний музей в Атенах є єдиним музеєм у світі, в якому немає крадених експонатів. Вже така доля великих мистецьких творів, що їх дарують або крадуть, оправдуючись при тому словами, що, мовляв, ми їх врятували від загибелі. Великий мистецький твір купити не можна, бо гроші друкує машина з паперу, а твір Фідія чи Рембрандта творить велике людське серце.

Серед глибокого хвилювання і з жалем доводиться нам покидати увіковічені в мармурі і бронзі постаті, як вияви найбільшої людської культури. При виході ми ще заглянули до великого відділу славних грецьких ваз, які мають світову славу.

На прощання одне чудове торсо з мармуру, немов сказало до нас словами Райнера Марії Рільке: «Глядачу, не проходи байдуже попри мене! Поглянь на мою досконалість, вона бачить всі провини. Коли відходиш, постанови бути кращим і таким досконалим, як я!»

Ми обіцяли це зробити, але, читачу, ти сам знаєш, як тяжко бути добрим і досконалим!

Акрополіс

Заки ми пішли оглянути Акрополіс, довелося відпочати два дні, щоб пережити накопичення великої маси вражень. Ми відвідували античні крамниці з іконами, церкви, що їх мій приятель подорожі залюбки фільмував, тощо. А кожного вечора під захід сонця Партенон на Акрополі виднів над містом і немов кричав про свої рани, про свій обдертий кістяк і поламані кості, що їх завдала йому людська злоба. Ми йшли до нього.

Акрополіс означає «горішнє місто». Гарна асфальтова дорога, а біля неї гарні вілли. У підніжжя Акрополя ми побачили великі плакати, які запрошували на міжнародну виставку сучасної різьби, тож довелося змінити наш план. На виставці в городі, обведеному колючим дротом, ми побачили між деревами й кущами різьби таких майстрів, як Роден, Майоль, Бурдель, Местровіч, Архипенко, Джякометті, Ліпшіц, Задкін. З німецьких майстрів були лише Лембрук і Барлях.

Я побачив малу фігурку з гіпсу – копію Мілоської Венери, оригінал якої є в паризькому Луврі. Ця маленька фігурка була в різних місцях обліплена білою ватою і виглядала, немов би хтось на неї висипав пір’я з роздертої перини. Під фігуркою видніло ім’я великого іспанського маляра і блазня Сальваторе Далі.

Коли я доторкнувся пальцями до фігурки, щоб переконатися, чи вата міцно приклеєна, з кущів вискочили аж двоє сторожів і звернули мені увагу, що мистецьких творів доторкатись не можна. Ці слова розсмішили мене й інших глядачів. Огляд виставки затягнувся до вечора, тому ми вирішили вранці вибратися на Акрополіс.

Наступного дня ми пішки дійшли аж до того місця, де з автобусів і лімузин мусіли висідати навіть вибагливі американські леді і тюпати своїми ніжками до наміченої цілі. Відпочиваючи, ми побачили внизу великий театр Діоніса, побудований у 534 році перед нар. Христа. Театр приміщує 17 тисяч осіб, місця в ньому викуті в мармурі, немов стільці. Проблема акустики в театрі так геніально розв’язана, що внизу на сцені чути не тільки голос і шепіт артиста, а навіть його глибокий віддих.

Далі внизу, праворуч, ми побачили Тезейон, найкраще збережену грецьку святиню в дорийському стилі, збудовану на честь бога Гефайста[15].

Партенон

Нарешті ми добилися до мети. Ми входили через великі мармурові одвірки до святині Партенон. Ряд великих колон, які підпирають вже решітки без даху партенонську фасаду, зблизька зробили на мене велике враження. Посередині Партенону групка туристів слухала провідниці, яка пояснювала їм про велике минуле цієї святині. Я, оглянувши Партенон, включно з музеєм, і собі приступив до групи, щоб послухати фахової провідниці. Вона давала пояснення трьома мовами – англійською, французькою і німецькою.

Коли провідниця із захопленням оповідала про велич Партенону, один із групи не витримав нервово й сказав до неї:

– Дорога пані, це не була велика штука будувати таку велич, маючи в той час таку велику кількість невільників, які задармо будували Партенон.

Ображена грекиня дуже гідно відповіла:

– Не забувайте, пане, що кожна творча праця потребує свободи. Невільник без свободи ніколи не може творити. Сьогодні маємо докази, що звичайний каменяр, який працював при будові Партенону, заробляв на день 5 драхм, таку саму платню мав архітект. Це були часи ще справжньої демократії.

Грекиня далі пояснювала долю святині. З правого боку Партенону знищили колони турки в 1687 році, коли під натиском венеціанських військ відступали, маючи в Партеноні великий магазин стрільного пороху. Щоб не залишити його ворогові, турки зірвали склади й таким чином знищили мистецький твір – святиню. На моє запитання, чому грецький уряд не відбудовує Партенону, грекиня усміхнулася і пояснила, що руїни треба зберегти такими, якими вони є – для прийдешніх поколінь, щоб виявити, що може зробити людська злоба.

Ліворуч Партенону є руїни святині на честь Атени-Паллади й Позейдона. Легку фасаду святині підпирають мармурові статуї жінок – каріатид.

Найціннішим скарбом Партенону був фриз з глибокорельєфними скульптурами мистця Фідія. На цьому фризі були зображені головні моменти грецької мітології. Цей фриз, довгий на 150 метрів, був вбудований вгорі під головним ґзимсом, неначе людські очі під бровами. Ці очі Партенону казав видряпати в 1801 р. англійський лорд Елгін і завести до Лондонського музею. Недавно грецький парламент звернувся був до міністра Мекмілена з домаганням повернути фриз, але Англія і досі відповіді не дала.

Хочу привести ще один приклад «культури». Коли французькі війська зайняли Італію, то в Міланському монастирі, в якому є намальована-Леонардом да Вінчі «Тайна Вечеря», знайшли приміщення французькі коні. Довгий постій коней та амонякова вологість образ майже знищили. Знову ж Наполеон пограбив найкращі твори Михайла Ангела, Веронезе, Монтені та ін. Тож і де Ґоль повинен віддати Італії її зрабовані скарби.

А скільки велико-мистецьких творів України опинилися в музеях Москви? Про це знають українські історики, які, на жаль, поки-що мусять мовчати. Хто має силу й револьвер у руках – той «власник» скарбів.

Прощаюсь з рештками руїн могутньої будови Партенону, я дивився також на обличчя туристів. Вони в задумі немов вслухувалися в голос, схожих на сопілки, дорійських колон, який, здавалося видихує із себе останні звуки безсмертної музики Себастьяна Баха.

Опубл.: Шлях Перемоги. – Мюнхен, 1966.
– 10, 24 квітня, 1 травня.

Публікація Романа ЯЦІВА

 У публікації використано матеріали  з відкритих інтернет-джерел:

1.   https://images.search.yahoo.com/
2. https://images.search.yahoo.com/
3. https://www.vcoins.com/
4. https://www.vimaorthodoxias.gr/

[1] Михайло Ангел – тут і далі Мікеланджело Буонаротті. Примітка Р. Яціва.

[2] Арбайтсамт (від нім. Arbeitsamt) – тут у значенні матеріальної допомоги біженцям з інших країн у Німеччині. Примітка Р. Яціва.

[3] Вонунґсамт (від нім. Wohnungsamt) – тут у значенні соціального житла, тимчасових гуртожитків у Німеччині. Примітка Р. Яціва.

[4] Йдеться про Йосифа Ярему (Józef Jarema) (1900 – 1974), уродженця Старого Самбора. Примітка Р. Яціва.

[5] Северин Борачок (1898 – 1975) – художник, приятель Г. Крука. Примітка Р. Яціва.

[6] Мирослав Марусин (1924 – 2009) – єпископ УГКЦ, Секретар Конгрегації Східних Церков при Ватикані. Примітка Р. Яціва.

[7] Тут мається на увазі Джорджо Вазарі (1511 – 1574) – італійський архітектор, художник, теоретик й історик мистецтва епохи Ренесансу. Примітка Р. Яціва.

[8] Святий Папа Павло VI (Paulus VI, мирське ім’я Джованні Баттіста Енріко Антоніо Марія Монтіні) (1897 – 1978). Примітка Р. Яціва.

[9] Володимир Мурович (1888 – 1968) – публіцист, редактор, дослідник історії Української Церкви, громадсько-культурний діяч. Примітка Р. Яціва.

[10] Василь Авраменко (1895 – 1971) – хореограф, балетмейстер, режисер, актор, педагог. Примітка Р. Яціва.

[11] Атос (Афон) – Свята Гора, осередок православного чернецтва на північно-східному узбережжі Греції. Примітка Р. Яціва. 

[12] Іван Мриц – медик, спортовець, громадсько-культурний діяч, один із засновників Карпатського Лещетарського Клубу. Примітка Р. Яціва.

[13] Йдеться про Івана Мештровича (1883 – 1962) – хорватського скульптора та архітектора.

[14] Атени – Афіни, місто, столиця Греції. Примітка Р. Яціва.

[15] Гефест – давньогрецький бог вогню та ковальства. Примітка Р. Яціва.