На відвідувачів чекає не просто сухий історичний огляд, а справжня подорож у часі, яка розкриє, як Kodak підкорила світ, а потім, маючи в руках ключі до майбутнього, не змогла їх використати.
Чому ця лекція для вас:
Розкриємо таємниці візіонера: Дізнайтеся, як Джордж Істмен, людина без формальної освіти, зміг демократизувати фотографію, перетворивши її з елітного мистецтва на доступне хобі для мільйонів! Його легендарне: “Ви натискаєте кнопку, ми робимо все інше” — це не просто слоган, а справжня філософія, що змінила світ.
Відкриємо таємниці легендарної Kodachrome: Пориньте у світ насичених кольорів та неперевершеної якості. Ми розкажемо, як Kodachrome стала золотим стандартом для фотографів і кінематографістів, закарбувавши найважливіші моменти світової історії та особистих архівів.
Розшифруємо геніальну бізнес-модель: Зрозумійте, як стратегія “бритва і леза” перетворила Kodak на фінансового гіганта і майже абсолютного монополіста, що контролював левову частку світового ринку фотоматеріалів. Це був рецепт успіху, що здавався вічним!
Парадокс, що коштував мільярди: Готуйтеся до приголомшливого відкриття – Kodak САМА винайшла першу цифрову камеру ще у 1975 році! Ми детально розберемо, чому ця геніальна розробка була відкладена “у шухляду”, і як страх “самоканібалізації” зруйнував імперію, яка мала всі шанси очолити цифрову революцію. Це історія про те, як внутрішні рішення можуть бути небезпечнішими за зовнішніх конкурентів.
Уроки для сьогодення: Історія Kodak — це хрестоматійний приклад для кожного бізнесу і кожної людини. Вона показує, як важливо вчасно адаптуватися до змін, як інновації можуть стати прокляттям, якщо їх ігнорувати, і чому бачення майбутнього важить більше, ніж минулі здобутки.
Не пропустіть унікальну можливість зануритися у світ, де колись панувала плівка, а потім настав час цифри, що назавжди змінив наше сприйняття зображень. Ця лекція — це не лише історія Kodak, а й історія еволюції візуального світу, частиною якого є кожен з нас!
Приєднуйтесь, щоб зрозуміти, чому навіть наймогутніші імперії можуть спіткнутися, і які уроки ми можемо винести з цієї грандіозної драми.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, ГО “Наші скарби” та Львівського палацу Мистецтв.
18 липня у Львові відбудеться подія, яку точно не варто пропустити: великий сольний концерт YAKTAK — одного з найяскравіших виконавців нової української сцени. Місце зустрічі — літня сцена !FESTrepublic, початок о 19:30, вхід – о 18:00, зазначають організатори VINIL concert agency.
На глядачів чекає не просто виступ, а теплий літній вечір, наповнений музикою, емоціями та особливою атмосферою: концерт під відкритим небом, захід сонця, живе звучання улюблених пісень і тисячі голосів, що зливаються в один.
У програмі — найвідоміші хіти YAKTAK, які вже стали саундтреками для мільйонів слухачів: «Уночі», «Вродлива», «LaLaLa», «Букети», «Ендорфін», «Погляд», «Ми йдемо» та багато інших. Артист обіцяє оновлену програму, ще більше драйву, щирості та енергетики.
«Літо, концерт під відкритим небом, тисячі наших голосів зливаються в один, всі треки до хрипоти, захід сонця, і просто шалений взаємообмін енергією. Оновлена програма — це буде не просто концерт, а щось значно більше! Те, що буде у твоїй голові ще довго. Ти мусиш там бути!», — поділився YAKTAK.
Концерт у Львові стане частиною насиченого літнього туру виконавця, що збирає повні майданчики по всій Україні. Це шанс відчути єдність, щастя та музику на повну — у найкращих традиціях літніх концертів, які пам’ятаються назавжди.
Також організатори зазначають VINIL concert agency, що частина коштів з реалізації квитків буде передана на потреби ЗСУ.
Львівська обласна державна адміністрація та благодійний фонд “Повернись живим” об’єднали зусилля для запуску масштабного збору коштів, метою якого є придбання 90 одиниць життєво необхідного транспорту для шести бойових підрозділів, що виконують завдання на найгарячіших ділянках фронту. Загальна мета збору – 100 мільйонів гривень. Про старт ініціативи повідомив очільник Львівської ОВА Максим Козицький на своїй офіційній сторінці у Facebook 13 липня 2025 року.
Який транспорт збирають та для кого?
Збір спрямований на закупівлю різноманітних транспортних засобів, критично важливих для підвищення мобільності, ефективності та безпеки українських військових. Серед них:
Пікапи: для оснащення мобільних груп протитанковими ракетними комплексами (ПТРК) та кулеметами, що дозволить оперативно реагувати на зміни обстановки та ефективно протидіяти ворогу.
Багі та квадроцикли: легкі та маневрені транспортні засоби, необхідні для розвідувальних операцій та швидкої евакуації поранених з поля бою, де доступ великої техніки обмежений.
Буси: багатоцільові автомобілі, які використовуються для перевезення особового складу, обладнання та забезпечення логістичних потреб підрозділів.
Дрони: “додаткові очі” для українських захисників, що забезпечують повітряну розвідку, коригування вогню та моніторинг ситуації.
Ці машини, як зазначається в дописі, – це “швидкість, маневреність і збережені життя наших оборонців”.
Транспорт отримають шість ключових підрозділів, які зараз перебувають на передовій:
80 окрема десантно-штурмова Галицька бригада ДШВ ЗСУ
24 ОМБр імені короля Данила
103-тя окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України
125 окрема бригада територіальної оборони Збройних сил України
20 окремий полк безпілотних систем
Рарог – 427 окремий полк безпілотних систем
Вибір саме цих підрозділів обумовлений їхньою активною участю в найскладніших бойових операціях та гострою потребою в оновленні та поповненні автопарку.
Важливість співпраці та мета ініціативи
Ініціатива Львівської ОДА та фонду “Повернись живим” є прикладом ефективної взаємодії між державною адміністрацією та потужною волонтерською організацією. Цей збір є частиною системного підходу до забезпечення потреб війська, де кожен підрозділ отримає саме те, чого він дійсно потребує.
“Повернись живим” є одним з найбільших в Україні фондів компетентної допомоги армії, який з 2014 року забезпечує військових усім необхідним, від техніки до навчання. Співпраця з регіональними адміністраціями дозволяє масштабувати допомогу та охопити більшу кількість військових частин
Як долучитися до збору?
Для долучення до збору коштів було відкрито спеціальну “банку” в monobank. Зробити внесок можна за посиланням: send.monobank.ua/jar/2LVMHmA7sE
Організатори закликають усіх небайдужих українців та партнерів підтримати ініціативу, адже “зробимо це разом”.
Сьогодні пропонуємо вам здійснити невеличку мандрівку в минуле та зазирнути у життя села Розлуч на Львівщині в міжвоєнний період. Завдяки збереженим фотографіям та листівкам 1920–1930-х років ми можемо побачити, як виглядало це мальовниче гірське село майже століття тому.
На зображеннях перед нами постає село, оточене густими карпатськими лісами та горами. Вони гармонійно обрамлюють дерев’яну архітектуру – традиційні бойківські хати, невеличкі готелі та вілли, збудовані в тогочасному стилі. Розлуч у ті часи був популярним осередком відпочинку та туризму, особливо взимку. Листівки та фото демонструють облаштовані траси для катання на лижах, а також краєвиди, які приваблювали туристів з різних куточків Європи.
Мешканець села Розлуч, 1920-30-ті рр.
Цікавою є і світлина місцевого мешканця – чоловіка у традиційному вбранні, що доповнює уявлення про повсякденне життя розлучан у міжвоєнну добу..
Ці фотодокументи не лише зберігають візуальну пам’ять про минуле, а й показують, що Розлуч уже тоді був важливим туристичним центром і чарував гостей своєю природою, культурою та гостинністю. Вони є справжнім вікном у історію, яка оживає перед нашими очима.
11 серпня на сцені Театру імені Марії Заньковецької у Львові відбудеться унікальна подія – музично-поетичне дійство «Очима ти сказав мені: ЛЮБЛЮ…», присвячене творчості Ліни Костенко. У звʼязку з неабияким попитом та великою кількістю шанувальників творчості іменитої української письменниці, на львівську публіку очікує два покази в один день – о 16:30 та 19:30.
Організатори зазначають, що це буде вечір, у якому поєднаються слово і музика, а живе виконання віршів легендарної поетеси пролунає в інтерпретації найяскравіших акторів сучасної української сцени. У дійстві візьмуть участь Олексій Гнатковський, Євген Нищук, Остап Ступка, Раїса Недашківська, Тамара Яценко, Степан Глова, Ярослав Дерпак, Петро Мага, Кіра Касінець, Віра Морокішко та інші.
Музичний супровід створять знані віртуози: Юлія Божик (рояль) та Іванна Гетто (арфа). Ведуча вечора – Ольга Гошовська.
«Це не просто концерт, це спроба доторкнутися до глибинного. Кожен текст Ліни Костенко – як світло у темряві. Ми створимо простір, де поезія стає музикою, а музика — почуттями, які живуть у кожному з нас», — розповідають організатори події.
Цей вечір буде особливим для кожного, хто відчуває натхнення від поезії Ліни Костенко, її слова — як джерело сили, краси і любові в непрості часи.
12 липня у Львові волонтери з Німеччини: організація Bamberg:UA e.V. та велосипедисти ініціативи «Велоконвой» (Chainreactiob Bike Convoy for Ukraine) передали Україні ще 14 автомобілів швидкої медичної допомоги. Вартість однієї автівки від 12 до 20 тисяч євро.
Необхідні «швидкі» закупили партнери ГО «Народна самооборона Львівщини» – організація Bamberg:UA e.V. за кошти, зібрані волонтерами ініціативи «Велоконвой» (Chainreactiob Bike Convoy for Ukraine) для підтримки медицини України і порятунку постраждалих від війни українців.
«Автівки швидкої допомоги передаємо військовим частинам. Надзвичайно важливо, що ці автомобілі сертифіковані та обладнанні.
Дякуємо нашим німецьким партнерам за таку важливу справу. Адже, як відомо, один автомобіль швидкої допомоги щодня рятує життя п’яти постраждалих», – зазначив співзасновник ГО «Народна самооборона Львівщини» Орест Печенко.
До слова, з лютого 2022 року Bamberg:UA вже доставила в Україну понад 30 машин швидкої допомоги, більше 40 евакуаційних автобусів і тонни медичних засобів.
«Ми – велосипедисти, тому колону машин швидкої допомоги супроводжували на шосейних велосипедах від Мюнхена до Львова.
Ми – сильна спільнота велосипедистів, яка здатна реалізовувати масштабні проєкти. Наприклад, щоб зібрати кошти на ці 14 автівок, ми об’єднали спортсменів, велоклуби, відомих людей та інших представників велоспільнот Європи і всього світу», – підкреслили в Chainreactiob Bike Convoy for Ukraine.
До заходу долучилися також перший заступник голови Львівської ОДА Андрій Годик, заступниця міського голови Львова Ірина Кулинич, ініціатор проєкту «Велоконвой» Себастьян Герман, голова організації Bamberg:UA e.V. Луіза Сідорова і референт Почесного консула Федеративної Республіки Німеччина у Львові Лілія Дубик.
ГО «Народна самооборона Львівщини» з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну разом із партнерами надає гуманітарну допомогу військовим формуванням, закладам охорони здоров‘я та цивільному населенню.
Культова кав'ярня Львова "Вірменка" у Львові на вулиці Вірменській, 19
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав’ярні, які в Європі є невід’ємною частиною міського життя, у Радянському Союзі часто перетворювалися на типові “чайні” або “забігайлівки” з обмеженим асортиментом та суворою ідеологічною атмосферою. Однак Львів, завдяки своїй історії та глибоко вкоріненій кавовій культурі, зумів зберегти власне обличчя. Кавоманія, що охопила Львів ще за часів Австро-Угорщини, продовжувала жити й за СРСР, хоч і в дещо змінених формах [6.1]. Давайте, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, зануримося в цю недавню кавову історію.
Саме на початку 1960-х років, з певним “потеплінням” у політичному кліматі, кава поступово почала виходити з “підпілля” [1.1]. Цей період став початком відродження львівських кав’ярень, які швидко перетворилися на важливі соціальні простори. Вони були не просто місцями для споживання напоїв, а й своєрідними клубами за інтересами, де збиралася інтелігенція, митці, студенти та дисиденти.
Ось десять найпопулярніших кав’ярень, що визначали обличчя радянського Львова:
Кав’ярня “Вірменка” (вул. Вірменська, 19). Відкрита у 1979 році, “Вірменка” швидко стала культовим місцем [1.2]. Її слава виходила далеко за межі Львова, приваблюючи “дітей квітів” – хіпі, неформалів, художників, акторів та рок-музикантів з усього СРСР, зокрема з Вільнюса та Таллінна [1.2]. Це була невелика кав’ярня, всього на 7 столиків, тому черги часто тягнулися на вулицю, що породило традицію пити каву просто неба, сидячи на тротуарах чи в під’їздах – абсолютно заборонену практику в радянський час, що нерідко призводила до переслідувань з боку міліції [1.2]. Бармени, зокрема пані Софія та пані Надя, часто рятували відвідувачів, виводячи їх через “чорний хід” [1.2]. Тут обмінювалися самвидавом, читали заборонених Солженіцина та Булгакова, слухали заборонений рок-н-рол [1.2]. За спогадами Аліка Олісевича, “бували дні, коли до кав’ярні набивалось до сотні людей, і надворі утворювалась неймовірна тусовка”, порівнюючи її з легендарним київським “Сайгоном” [1.2]. Інтер’єр “Вірменки” був досить простим, але мав автентичні елементи, такі як стара кладка та перекриття, що зберігали дух старовини [7.3].
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Кафе “Пінгвін” (проспект Свободи, 39). Розпочало свою роботу у 1960 році і стало відомим своїм фірмовим морозивом з поливкою та молочними коктейлями [2.1]. “Пінгвін” був улюбленим місцем для молоді та сімейного відпочинку, символізуючи певну “розморожену” атмосферу відлиги. Окрім десертів, тут можна було замовити каву, чай та канапки [2.1].
Найстаріше кафе у Львові «Пінгвін» працює з 1960 року
“Пиріжкова” на Словацького (вул. Словацького, 4/2). Заснована у 1962 році, “Пиріжкова” розташовувалася неподалік головного корпусу Львівського університету імені Івана Франка і була надзвичайно популярною серед студентів [2.1]. Величезний вибір булочок та пиріжків з різними начинками, які залишалися незмінними десятиліттями, зробили її культовим місцем [2.1, 8.2]. Це був ідеальний варіант для швидкого та недорогого перекусу, а також місце для студентських посиденьок.
Пиріжкова у Львові на вулиці Словацького, 4/2<
Кав’ярня “Віденська” (проспект Свободи). Одна з найстаріших кав’ярень Львова, що існувала ще з XIX століття [6.3, 3.1]. Хоча за радянських часів багато старих кав’ярень змінили профіль або зникли, “Віденська” змогла зберегти своє призначення [6.1]. Вона залишалася місцем зустрічей інтелігенції, незважаючи на зміни в інтер’єрі та контингенті відвідувачів, порівняно з дорадянським періодом [7.3]. “Віденська” була символом незламності львівської кавової традиції.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Кафе “Нектар” (вул. Саксаганського). У Львові існували два заклади з такою назвою, розташовані поруч на вулиці Саксаганського [1.3]. “Нектар” був місцем, де люди приходили “зняти денну напругу”, зустрічалися митці, зокрема Аксінін та Сагайдаковський [2.3]. Це було місце для невимушеного спілкування, випити кави та продовжити вечір у майстернях друзів, що в неформальних колах називалося “водити козу” [2.3].
Бар “Нектар” на Саксаганського
“Чебуречна” у Брюховичах (вул. Курортна, 23). Хоч і розташована за межами центру Львова, у Брюховичах, ця “Чебуречна”, заснована у 1965 році, була настільки популярною, що заради її чебуреків люди готові були вистояти в черзі щонайменше годину [2.1]. Це був свого роду гастрономічний паломницький пункт для львів’ян та гостей міста. У меню, окрім легендарних чебуреків, були також канапки, вареники, пельмені та різноманітні напої [2.1].
“Чебуречна” у Брюховичах
Кафе “Інтеграл” (Напроти головного корпусу Львівської Політехніки). Це маленьке кафе було неформальним місцем зустрічей викладачів та студентів Львівського університету – фізиків, біологів та геологів, які “тусувалися” там навстоячки [1.3]. Це свідчить про роль кав’ярень як місць для наукових дискусій та обміну думками, що відбувалися поза офіційними установами.
Напроти головного корпусу Львівської Політехніки колись існував славетний «Інтеграл»
Кав’ярня в готелі “Інтурист” (пр. Свободи, 13, тепер готель “Жорж”). Кав’ярні при готелях міжнародного типу, таких як “Інтурист” (який часто розташовувався у приміщеннях колишніх престижних готелів, наприклад, готелю “Жорж”), мали особливий статус [5.2]. Вони були “вікном у світ”, де можна було зустріти іноземців, насолодитися кращим сервісом та іноді навіть дістати дефіцитні продукти, включаючи якіснішу каву [5.2]. Це були місця для певної еліти та тих, хто прагнув відчути атмосферу, відмінну від загальнорадянської буденності.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Кафе/Ресторан “Високий Замок” (гора Високий Замок). Розташований на одній з найвищих точок Львова, заклад на Високому Замку був надзвичайно популярним місцем для прогулянок та відпочинку [2.2, 5.2]. З його терас відкривався чудовий краєвид на місто, що робило його ідеальним місцем для того, щоб випити кави або перекусити, насолоджуючись панорамою Львова. Це було місце, що поєднувало історичну значущість локації з функцією рекреаційного закладу.
Кафе/Ресторан “Високий Замок”
Кафе “Юність” (вул. Пасічна). “Комсомольське” кафе, яке вирізнялося прозорою підлогою танцмайданчика та світломузикою [2.2]. Це був типовий для радянського часу молодіжний заклад, де поряд з кавою та легкими закусками акцент робився на розвагах та організованому дозвіллі.
Кафе “Юність”
Ці кав’ярні та кафе були невід’ємною частиною життя радянського Львова, формуючи його унікальний соціокультурний ландшафт. Вони стали мостом між славним кавовим минулим міста та його сучасним кавовим ренесансом, зберегли та передали наступним поколінням особливий львівський “кавовий дух”.
Цікаві факти:
Юрій Винничук зазначав, що “визволителі” (радянські війська) не розуміли, що таке кав’ярні, адже у них були “чайні” – брудні забігайлівки, де було багато чого, крім чаю [1.1]. Це підкреслює культурний розрив та унікальність львівської кавової традиції.
Кава почала виходити з “підпілля” у Львові лише на початку 1960-х років [1.1]. До цього її споживання, ймовірно, було обмеженим або відбувалося в неформальних умовах.
У 1980-х роках у Львові з’явився цілодобовий бар “Вежа” у старій водонапірній вежі поряд з вулицею І. Франка, де транслювали відеокліпи західних поп-зірок [1.3]. Це було дивовижним винятком для радянського часу і свідчить про певну лібералізацію, хоча й контрольовану.
Під час презентації фільму виступає мати Валентина Матвіїв, справа: авторка - Аліна Штемпель і батько Героя Тарас
10 липня у Жидачівській школі мистецтв на Львівщині відбулася прем’єра документального фільму «Живий. Тарас Матвіїв», присвяченого Герою України – випускнику факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка, волонтеру, добровольцю, громадському діячу й військовому.
Прем’єру було приурочено 5-літтю загибелі Тараса Матвіїва – під час бою, 10 липня 2020 року, на Луганщині він врятував від смерті двох побратимів. Серед учасників події були місцеві освітяни, школярі, студенти, громадські активісти краю; духівник родини Матвіївих о. Леонід Григоренко, редемпторист; деякі побратими-військові, інші військові ЗСУ. Взяла участь у презентації і група викладачів факультету журналістики, очолена деканом Мар’яном Лозинським.
Світлина Тараса Матвіїва, лейтенанта підрозділу ЗСУ, під час боїв на Луганщині. Виставлена з десятками інших світлин в холі Жидачівської мистецької школи
Авторкою фільму є випускниця бакалаврату факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Аліна Штемпель. Провідною темою документальної стрічки є любов Героя Тараса до людей, до України, до свободи, до життя. Його життєві вчинки грунтувалися на християнських засадах, а першою і заповітною мрією Тараса було: «Перемога: Крим і Донбас. Мусимо здійснити!». Вразило те, як батьки Тараса – мама Валентина і батько Тарас – плекають пам’ять про свого сина. Вже видано двотомник його творів «Тарас Матвіїв. Мої думки». Вони й гадки не мали, що їхній син вів глибокий щоденник, писав вірші і в ньому поєдналося дуже багато талантів. Мати теж пише власну поезію і видає книжки.
Надмогильний пам’ятник Герою України Т. Матвіїву на цвинтарі в м. Жидачів
Започатковані Героєм Т. Матвіївим патріотичні проєкти на Жидачівщині мають тут своє продовження в освітянському просторі. У своєму виступі пані Валентина висловила переконання, що її син був народжений у бою для Неба. «Будьте гідні ранкового сонця» − заклик Тараса до своїх земляків і друзів вже став широковідомим (він викарбований теж на тильному боці його надмогильного пам’ятника).
Тильний бік надмогильного пам’ятника Герою України Т. Матвіїву
Слова батька Тараса, який не стримував сліз після вже п’ятирічного болю за сином, розчулили учасників презентації фільму.
Згодом відбудеться ще одна презентація у Львові фільму «Живий. Тарас Матвіїв».
У Радивилові триває реалізація важливого культурно-освітнього проєкту — створення експозиції «Шкільництво та книгописання на Волині у XI–XIX століттях». Локація знаходитиметься в етнопарку «Ладомирія» і стане не лише туристичною принадою, а й новим потужним ресурсом для навчання й популяризації історії рідного краю.
Ідея проєкту полягає в тому, щоб показати історію освіти на Волині «через людське життя» — побут вчителя, вигляд шкільного класу, процес створення книги. В експозиції відвідувачі зможуть побачити:
автентичний шкільний клас XIX століття;
кімнату вчителя з предметами епохи;
скрипторій із письмовими бюро, чорнилом, пером і пергаментом — як у середньовічних монастирях.
Інтерактивна експозиція в етнопарку «Ладомирія»
Це перша в Україні подібна локація, яка об’єднає локальну історію освіти з європейськими просвітницькими традиціями. Експозиція стане взірцевою освітньою платформою, на базі якої школи області зможуть проводити виїзні уроки — відповідно до затвердженого МОН курсу «Культурно-історичні традиції української повсякденності».
Інтерактивна експозиція в етнопарку «Ладомирія»
Реалізація проєкту дозволить:
покращити туристичну привабливість міста Радивилів;
посилити культурну роль Волинського регіону;
пробудити інтерес мешканців до власної історії та спадщини;
залучити освітянську спільноту з Волинської, Рівненської, Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей.
Інтерактивна експозиція в етнопарку «Ладомирія»
Це також практична відповідь на інформаційну війну, яку веде росія: ми розповідаємо свою правдиву історію, з повагою до коріння й майбутнього.
Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.
Війни руйнують не лише людські долі, а й архітектурні шедеври, які є важливими маркерами історії. Перша світова війна (1914–1918) знищила на Волині кілька десятків величних палаців. Ці будівлі вражали своєю красою та величчю, відображаючи архітектурні традиції того часу.
Розповімо про п’ять палаців з цієї серії, кожен з яких має унікальну та забуту історію.Історична Волинь охоплює не лише сучасну Волинську область, а й території Рівненської, частини Житомирської, Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей, – йдеться на сайті “Тиждень”.
Перемильський палац
Село Перемиль розташоване на території Луцького району Волинської області. Воно має давню історію. Уперше в літописах згадується в ХІ столітті, коли було столицею Перемильського князівства. Перемиль не завжди був селом, а довгий час — містом-фортецею, якому великий литовський князь Вітовт надав магдебурзьке право. У XVI cтолітті в Перемилі стояв замок князя Івана Вишневецького. До наших часів він не зберігся. Проте це зовсім інша історія.
Протягом століть маєток у Перемилі змінював власників, серед яких була навіть родина батька польського короля Станіслава І (1677–1766) — рід Лещинських. Палац у Перемилі збудований у XVIII столітті на місці давньоруського городища, що розташовувалося на високому пагорбі, оточеному водами річки Стир. Ця мальовнича місцевість стала ідеальним фоном для архітектурної перлини того часу.
Попри те що палац не зберігся до наших часів, назва пагорба Панська гора ще побутує серед місцевого населення.
На жаль, ніяких фотографій, що могли б передати вигляд первісного палацу XVIII століття та його інтер’єр, знайти поки не вдалося. Однак маємо чудову можливість зробити це завдяки двом малюнкам 1874 року відомого художника Наполеона Орди.
Перемильський палац на малюнку Наполеона Орди, 1874 рік. Джерело httpszbiory.mnk.pl
До палацу вів величний одноарковий мурований міст, на якому височіла сторожка, або надбрамна вежа, що підкреслювала значущість цього архітектурного комплексу. На малюнках можна побачити також маленьку капличку й двоповерховий будинок з витонченими галереями на другому поверсі, що обвивали будівлю, додаючи палацу особливого шарму.
Одними з перших власників палацу були Петрушевські, один із них — Ігнаци — був камергером польського короля Станіслава Августа. Петрушевські мешкали в палаці наприкінці ХVIII століття. Далі володіння передавались у спадок.
У ХІХ столітті палац став літньою резиденцією варшавської родини Францішека й Марії Петрушевських. У 1883 році в родині народилася донька Михайлина, яка в майбутньому стала відомою художницею. Разом із чоловіком Конрадом Кжижановським вони з 1906 року проживали в Перемильському палаці. Це було кохання викладача та студентки.
Михайлина Кжижановська з матір’ю в музичному салоні в Перемильському палаці, 1913 рік. Автор картини Конрад Кжижановський. Джерело: https://cyfrowe.mnw.art.pl
Подружжя художників Кжижановських захоплювалося атмосферою Волині та природною красою цього регіону. Вони часто організовували пленери для художників, залучаючи до творчості не тільки місцевих митців, а й гостей з-за кордону. Багато їхніх робіт відображали волинську природу, а також життя місцевих мешканців. До нашого часу збереглися малюнки палацу, його кімнат, а також портрети волинян, панорами міст і сіл, створені Кжижановськими.
У 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, подружжя вирішило оселитися в Перемильському палаці назовсім, шукаючи спокою та безпеки. Вони мешкали тут до 1917 року, а після цього переїхали до Києва, де прожили певний час і 1918 року переїхали до Варшави. Важким етапом у їхньому житті став 1922 рік, коли помер Конрад, що стало важкою втратою для його дружини. У роки Другої світової війни Михайлина потрапила до нацистського концтабору в Освенцимі, де пережила важкі випробування. Після війни її арештувала польська влада, і до 1956 року вона була політичною ув’язненою. Лише в післявоєнні роки Михайлина змогла повернутися до творчості.
Вона померла 1962 року, залишивши значну спадщину у вигляді картин. Останні роки життя вона малювала за столом, який привезла з Перемильського палацу і який став символом її зв’язку з рідною землею та минулим.
Відомо, що Перемильський палац зруйнували під час Першої світової війни й більше не відбудували. Цей палац став символом утраченого культурного надбання, яке не вдалося відновити після жахливих подій війни.
Ворончинський палац
Неподалік від Перемильського палацу був ще один палац, вартий уваги. Він розташовувався в селі Ворончин (зараз село в Луцькому районі Волинської області). Ворончин довго був у власності князів Воронецьких, що походили з династії литовських Гедиміновичів.
Точного року побудови палацу не знаємо, але звели його у XVIII столітті. Саме на це й наступне століття припадає пік розвитку життя в палаці.
У XVIII столітті власником палацу був Людовик Кропинський (1767–1844), польський письменник, генерал і візитатор училищ Волині. Він мешкав із дружиною, яка була родом із Блудівського маєтку на Волині (зараз територія села Мирне Луцького району). Потім палац дістався їхній доньці Софії, яка вийшла заміж за князя Калікста Четвертинського.
Фото з полювання на Волині 1895 року. На фоні палацу у Ворончині Влодзімежа Четвертинського-Святополка разом з друзями. Джерело Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.5.
“Маєток розташований посеред боліт і лісів. У 1800 році він перетворився на сучасне помешкання, оточене чудовим парком. На місці боліт, що їх нові власники осушили, на березі прекрасного озера розташувались нові газони, дерева, гаї, фруктові сади. Парк створений у романтичному стилі. Посеред парку був круглий грецький храм, захований серед акацій і кленів”, — такі спогади про палац залишив драматург, мемуарист, громадський і політичний діяч та масон Юліан Нємцевич, який бував у палаці на Волині на початку ХІХ століття.
Юліан Нємцевич був секретарем Тадеуша Костюшка під час повстання 1794 року проти Росії та Пруссії. Через участь у повстанні його ув’язнили в Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Однак згодом звільнили, і він емігрував до США. У період між 1802 і 1804 роками Юліан Нємцевич відвідав Ворончинський палац.
У спогадах Юліан Нємцевич описує парк біля палацу у Ворончині, автором якого був Діонісій Міклер (1762–1853), ірландський ботанік і майстер садово-паркового мистецтва. Міклер упорядкував понад 50 парків, деякі збереглися до наших днів.
Чи не найбільш відомим палац у Ворончині став за часів сина подружжя Четвертинських Влодзімежа. Він народився у Ворончинсьому палаці 1837 року. В історію увійшов як політичний і суспільний діяч, учасник Січневого повстання проти влади Російської імперії. Саме він був керівником повстанців Луцького повіту. Після придушення повстання російською владою власника палацу заарештували й відправили на каторгу в Сибір. На Волинь він зміг повернутися лише 1867 року. Потім переїхав у Варшаву, де очолював Громадський комітет земельного кредитування й Варшавське благодійне товариство.
Палац у Ворончині свого часу відвідувало багато відомих людей. Хтось приїздив на гостини до власників, хтось — на полювання на Волинь, адже навколо маєтку були чудові ліси, повні різної дичини. У Ворончині бували Тадеуш Чацький (польський освітянин, економіст, історик, нумізмат), Адам Чарторийський (польсько-литовський князь, освітній і політичний діяч)
Палац у Ворончині був справжньою архітектурною перлиною, і його інтер’єри вражали розкішшю та витонченістю. Меблі для палацу привезли спеціально зі Швейцарії та Італії, що надавало резиденції особливого європейського шарму. Стіни палацу прикрашали родинні портрети, що відображали історію та традиції роду, а також картини з пейзажами й натюрмортами, які додавали елегантності та гармонії.
Одна з кімнат палацу була оформлена в зеленому кольорі, що створювало атмосферу спокою та природної краси. Оббивка стін і меблів, а також штори були виконані із зеленого текстилю, що надавало інтер’єру вишуканості та єдності з природою.
В’їзд до палацу був особливою архітектурною композицією — вражав колонами й клумбами, що створювали величний вхід до резиденції. Перед палацом розташовувалася каплиця, де можна було помолитися, а також мальовниче озеро, яке додавало спокійної краси цьому місцю.
Справжнім скарбом палацу була бібліотека, що містила приблизно сім тисяч томів рідкісних видань і рукописів. Окрім книжок, у бібліотеці зберігалася колекція геральдичних книг, що була незвичайною цінністю. Проте доля цієї бібліотеки невідома.
Палац у Ворончині проіснував до Першої світової війни, але під час бойових дій його зруйнували, розібрали й більше не відбудовували, тож він залишив після себе лише спогади про минулу велич.
Палац у Несвічі
Одна з утрачених архітектурних перлин Волині, про яку, імовірно, мало хто чув. Це палац, що колись стояв у селі Несвіч, всього за 18 кілометрів від Луцька. Від цієї будівлі залишилось зовсім мало слідів і ще менше зображень, тому історія палацу залишається загадкою для багатьох і потребує пошуків. Імовірно, сучасні місцеві мешканці села й не чули про палац.
Перші згадки про село Несвіч датуються початком XVI століття. Свого часу цей населений пункт був родовим осередком князів Несвизьких, і ще до побудови палацу тут стояв князівський замок. На жаль, не збереглося жодного малюнка або плану цього замку, але на початку ХХ століття можна було побачити залишки його валів, ровів та оборонних споруд, які оточували твердиню.
У середині XVII століття маєток у Несвічі перейшов у власність родини Стемпковських, потім Маєвських, Потоцьких, а в середині XIX століття — Омецинських.
Палац у селі Несвіч, початок ХХ століття. Джерело Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.5.
Точна дата побудови Несвіцького палацу невідома, але за однією з версій це середина XIX століття. Палац стояв у надзвичайно мальовничому місці — на високому березі ставка, звідки відкривався чудовий краєвид на навколишні простори. Це був одноповерховий мурований палац із чотирисхилим дахом. Вхід до будівлі був оздоблений величними колонами та скульптурами, що підкреслювали його елегантність і значущість.
Архітектурний стиль палацу поєднував елементи класицизму й ренесансу, що робило його оригінальним і незвичним для того часу. Оточений стильним парком, палац у Несвічі був справжньою окрасою цієї місцевості. У парку росли екзотичні дерева, які додавали йому особливої атмосфери.
Палац у Несвічі проіснував до Першої світової війни, коли його знищила пожежа. Останній власник палацу Вінцентій Омецинський не мав коштів на відбудову й тому змушений був переїхати до старого господарського приміщення. Серед речей, які вдалося врятувати, були розкішні меблі, порцеляна та срібні вироби.
Після пожежі палац не відбудовували, і лише спогади про його велич залишилися в історії цього куточка Волині.
Палац у Велицьку
Село Велицьк, що нині входить до складу Ковельського району Волинської області, у XVIII столітті було резиденцією відомого роду Сапігів (Сапєгів). Протягом XVI–XVIII століть представники цього роду обіймали високі державні та військові посади у Великому князівстві Литовському й Речі Посполитій, володіли величезними земельними маєтками. Сапіги посідали друге місце за багатством і впливовістю після Радзивілів серед аристократії Литви.
Мисливський палац у Велицьку. Автор М. Вишніцький, 1911 рік.
У третій чверті XVIII століття Юзеф Сапіга, видатний державний і військовий діяч Великого князівства Литовського, ініціював будівництво мисливської резиденції у Велицьку. Місце для будівництва вибрали не випадково: вона розташовувалася серед розлогих лісів, що робило її ідеальним місцем для полювання.
Юзеф Сапіга в дитинстві, портрет 1744 року з колекції Велицького палацу. Джерело www.wilanow-palac.pl
Юзеф Сапіга володів Велицьком разом з дружиною Терезою Яблоновською з XVIII століття. Наступники власником був їхній син Станіслав, одружений з Марією Тележинською.
Палац у Велицьку був дерев’яною одноповерховою будівлею з мансардним дахом. Усередині палацу центральне місце займав просторий вестибюль, навколо якого розташовувались інші приміщення, зокрема величезний салон, де часто проводили пишні бали.
Будівля мала чотири спальні, у двох з яких був кольоровий інтер’єр — блакитний і жовтий, інші кімнати мали статус гостьових. Також були окремі приміщення для господарських потреб, зокрема столова та зброярня.
Особливою гордістю резиденції була кімната в китайському стилі, які стали популярні в Європі наприкінці XVII століття завдяки захопленню китайським мистецтвом. Шовкові ширми, віяла й вази прикрашали цей кімнатний інтер’єр, а полотна з видами на Волинь доповнювали атмосферу. Окрасою кімнати була люстра в артистичному стилі та різьблений дерев’яний камін. Фасад був прикрашений величними колонами, що надавали будівлі вигляду палацика, як його тоді називали.
Палац у Велицьку на фото австрійських військових, 1916 рік. Джерело Австрійський державний архів.
Ґанок палацу підтримували чотири величезні колони з давньої деревини, кожна з яких була приблизно 48 сантиметрів у діаметрі. До моменту руйнування будівлі 1916 року фасад зберігав первісний вигляд, хоча інтер’єр вже зазнав значних пошкоджень.
Бальну залу прикрашали розкішні гобелени, а під стінами стояли крісла із цінного чорного дерева. Від бальної зали вели сходи на терасу, яка виходила до парку, що оточував резиденцію.
Окреме приміщення було виділене для гри в більярд, а двері й вікна будівлі відповідали стилю Людовика XVI.
Особливо популярною була кімната, яка виконувала функції театральної та концертної зали. У ній виставляли полотна відомих митців, як-от Міріс Сильвестр і Жан-Батіст Пільман.
У зброярні палацу була велика колекція зброї князів Сапігів, зокрема луки, пістолети, мисливська зброя з усього світу, а також упряж на чотирьох коней з родовими гербами.
Палац у Велицьку на фото австрійських військових, початок ХХ століття. Джерело Австрійський державний архів
Парк, що оточував палац, був розпланований на геометричні частини, з’єднані стежками. Основними деревами в ньому були клени, граби, ялини та в’язи.
Резиденція проіснувала до 1916 року, коли її знищила руйнівна пожежа. Будівля вже ніколи не відновила первісного вигляду, а в радянські часи на її місці побудували школу.
Палац у Конюхах
У Володимирському районі Волинської області, в селі Конюхи, до кінця Першої світової війни стояв величний палац, який зруйнували 1918 року. Після цього його більше не відбудовували.
Наприкінці XVIII століття власник маєтку Антоній Рудзінський збудував тут класичний палац-двір на місці старого замку. Його фасад прикрашали елегантні тосканські колони, що надавали будівлі ще більшої величі.
Особливою гордістю палацу був великий салон, а для господарів і їхніх гостей була просторова їдальня. З її вікон відкривався захопливий вид на вали й рови, що оточували палац. Інтер’єр їдальні був оформлений у гданському стилі, популярному того часу в Польщі. Дубові меблі, серед яких були шафи, буфети, розсувний стіл і різьблені крісла, доповнювали атмосферу аристократичної розкоші. Стіни прикрашали портрети польських королів у дубових рамах, що гармонійно поєднувалися з меблями.
Палац у Конюхах, початок ХХ століття. Джерело Австрійський державний архів
Палац також славився неймовірною колекцією порцелянового посуду. Особливо цінним був сервіз у китайському стилі на шістдесят персон, а також антикварний сервіз у старовіденському стилі. Крім того, у колекції були роботи місцевого виробника — корецької порцеляни. Однією із цікавих деталей інтер’єру була стара колиска, що нагадувала величезне яйце.
У палаці були численні кабінети, спальні й гостьові кімнати, кожну з яких задекорували та оформили стильними меблями, придбаними в престижних європейських салонах. Усі кімнати були комфортними в будь-яку пору року завдяки класичним камінам.
Палац оточував великий парк, розділений на дві частини, з численними декоративними деревами, квітами та алеями. Там росли граби, ялини, тополі та липи.
Маєток у Конюхах повністю знищила пожежа 1918 року, і його більше не відновлювали. Однією з найцікавіших споруд на території маєтку була старовинна брама, що залишилася від попереднього замку. Її висота сягала 10 метрів, і вона зберігала первісний вигляд до 1939 року. На брамі була мармурова таблиця з латинським написом, який свідчив, що цю будівлю зведено в 1770-х роках.
Старовинна брама біля палацу в Конюхах, єдине фото, зроблене до 1939 року. Джерело Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T.5
На сторінці Австрійського державного архіву вдалося знайти фотографії палацу часів Першої світової війни, що дають змогу відновити уявлення про його колишню велич.
Зруйновані волинські палаци — невіддільна частина історії регіону, що зберігає пам’ять про велич і красу минулих часів. Сьогодні ці палаци — більше ніж просто руїни. Вони мовчазні свідки історії, яка так і не дійшла до нас у всіх своїх барвах.
Попри те що багато палаців Волині були знищені або сильно пошкоджені під час Першої світової війни, їхня історія і велич усе одно залишаються частиною нашої культурної спадщини. Кожен із цих архітектурних шедеврів був свідком важливих подій, відображаючи не лише естетику свого часу, а й впливи різних культур та історичних процесів. Відновлення пам’яті про ці палаци, навіть якщо їхні руїни залишаються тільки тінями минулого, допомагає нам краще зрозуміти історію і цінність цих земель.
Далі ми розповімо про інші палаци Волині, втрачені сто років тому, їхніх мешканців, архітектуру й історію. Адже кожен з них заслуговує на те, щоб його історію почули й зрозуміли, щоб залишити нащадкам знання про багатство й велич.
У вівторок, 15 липня 2025 року, о 18:00, Львівський фотомузей, що розташований у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17), стане майданчиком для урочистої презентації 42-го числа часопису “Наша спадщина”. Видання, присвячене багатій історії та культурі українських земель, обіцяє занурити читачів у світ унікальних традицій та героїчних сторінок минулого.
Центральною темою нового випуску є чарівне Опілля – історико-етнографічний регіон на заході України, відомий своїми горбистими ландшафтами, лісами та унікальною культурою. Читачі дізнаються про його історію, традиції та особливості.
Особлива увага приділена Бойківщині – етнографічному регіону Українських Карпат, який є батьківщиною однієї з найсамобутніших етнічних груп українців – бойків. Часопис розкриє таємниці їхнього традиційного одягу та унікальних писанок, що є витворами народного мистецтва.
Видання також запросить у подорож до Сколівських Бескидів – мальовничого гірського масиву в Українських Карпатах, що є частиною Національного природного парку “Сколівські Бескиди”, відомого своєю флорою та фауною, а також численними природними пам’ятками.
Не оминуть увагою і героїчну Маківку – гору в Карпатах, що стала ареною запеклих боїв Українських січових стрільців під час Першої світової війни, символізуючи їхню незламність. Згадано також стрийських “соколів”, що, ймовірно, відсилає до спортивно-патріотичного руху “Сокіл”, який відігравав важливу роль у національному відродженні.
Часопис розкриє загадкову Тустань – середньовічну наскельну фортецю-град і митницю IV–XVI століть, залишки якої розташовані поблизу села Урич на Львівщині, що є унікальною пам’яткою оборонної архітектури та історії.
Серед персоналій, яким присвячені матеріали, – Василь Нагірний (1848–1921), видатний український галицький архітектор та громадський діяч, автор численних церков та громадських споруд, а також Артур Ґроттґер (1837–1867), відомий польський живописець, представник романтизму, чия творчість тісно пов’язана з історією та культурою регіону.
Презентація відбудеться за участі авторів статей, що дасть можливість відвідувачам безпосередньо поспілкуватися з дослідниками та дізнатися більше про представлені теми.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, ГО “Наші скарби” та Львівського палацу Мистецтв.
На фестивалі у Львові представлять книгу, частина якої присвячена пограбуванню Херсонського художнього музею
Під час благодійного фестивалю «Faine Misto 2025: На Зламі Епох!» у Львові 2 серпня буде представлена книга «Контурні карти памʼяті», частина якої присвячена пограбуванню росіянами Херсонського обласного художнього музею імені Олексія Шовкуненка.
Ідея книги «Контурні карти памʼяті» належить письменниці та правозахисниці Вікторії Амеліній, яка наприкінці грудня 2022 року відвідала Херсон, поспілкувалась з працівниками пограбованого музею та записала на диктофон їх свідчення.
“Окрім украдених із музею картин, тут ви побачите цвинтар, який свідчить написами на плитах, вітраж у магазині, який виявився не казковим замком, а червоним лігвом звіра, двохсотрічну школу, яка творила своїх вихованців великими”, – йдеться у дописі.
Зазначається, що «Контурні карти памʼяті» – це 8 есеїв письменників і письменниць: Олени Стяжкіної, Євгенії Подобної, Марічки Паплаускайте, Владислава Івченка, Ольги Карі, Наталі Михальченко, Олени Рибки та Софії Челяк, яка презентуватиме книгу на сцені Амфітеатру.
За словами Софії Челяк, книга лише частково є документуванням воєнних злочинів, а більше – “документуванням краси, яка завдяки авторам залишиться з нами назавжди”.
На мапі Львова 1841 року від самого початку Богданівки, тобто від сучасної вулиці Тобілевича, і далі уздовж Городоцької бачимо поодинокі невеличкі будиночки посеред суцільних садів і городів. В районі теперішньої вулиці Кузневича вочевидь був розташований фільварок власників цієї околиці вірмен Богдановичів. У 1871-1933 роках частина вулиці Городоцької від нинішньої вулиці Боберського до межі міста мала назву Богданівка, а сама Богданівка сягала далеко за нинішній Левандівський міст і залізничну колію до вулиці Яворницького, займаючи велику частину теперішньої Левандівки і Сигнівки, про що досить точно свідчать австрійські і польські мапи Львова від 1880 до 1931 року.
Затишна Сигнівка
Іван Керницький так описує цю дільницю у міжвоєнні часи: «Богданівка – околиця, де невеличкі одноповерхові кам’янички та партерові будиночки заховалися в затишку серед зелених садків і мініатюрних городів… На нашій Богданівці характер міста дивно поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалося бевкання жаб у саджавках на полі Болгарів». Орендовані болгарами картопляні поля з невеликими ставками розташовувалися між вулицями Пільною (Героїв УПА) і Кульпарківською. Тут стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни 1918-1919 років.
У довоєнні часи на Богданівці народився і виріс Казімєж Ґурський (1921-2006) – футболіст і тренер світової слави. Його сміливо можна назвати найвідомішим у світі львів’янином, бо про жодного з усіх славетних львів’ян за всю історію міста так багато не писала світова преса, як про Ґурського. Хлопчаком він мешкав у двоповерховому, тепер не існуючому будинку, приблизно на місці нинішньої «Скрині» навпроти Приміського вокзалу. Цікаво, що поляк Ґурський у своїх мемуарах пояснює назву рідного району таким чином: «Назва Богданівка походить від імені козацького гетьмана Хмельницького, який тут зі своїм військом таборувався під час облоги Львова».
Казімєж Ґурський
Видатний тренер у спогадах про дитинство згадує маленькі фабрики, майстерні, бровар і горілчане підприємство. Ґурський розповідає про великий став, де хлопчаки полюбляли купатися влітку і каталися на ковзанах узимку. Мемуарист Олександр Надрага згадує цей став під назвою Батярівки, існував він ще до початку 1960-х років за залізничною колією в районі вулиці Садової, а точніше в західній частині вулиць Вечірньої і Пустомитівської, і був доволі великим: близько ста метрів завдовжки і п’ятдесят метрів завширшки.
Молоді хлопці цієї робітничої околиці ставали членами Робітничого клубу спортивного (РКС), який мав свою футбольну команду у класі «С». На початку тридцятих років команда виборола місце в окружній лізі, і громада Богданівки вирішила збудувати для своїх улюбленців стадіон, який від радянських часів відомий як «Сільмаш». Старі мешканці згадували, що на площі Робітничого Спортового Клубу часто у вихідні під музику катеринки крутилися каруселі.
Шкарпи, або насипи вздовж залізничної колії Львів-Станіславів – найромантичніша околиця Богданівки. Тягнулися вони від Чернівецького мосту на Городоцькій, званого ще мостом Меркурія (від хлібного підприємства з цією назвою) аж до Персенківки. Іван Керницький писав про Шкарпи: «Обабіч колії п’ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітами, серед яких переважали маки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сигналом, школярі вискакували з вагона, рвали ці квіточки і подавали через вікно панянкам, поки машиніст не страшив їх свистом, що поїзд рушав.
Львівські Шкарпи. Зупинка електрички Городоцька
А вгорі росли кущі тернини, черемхи, дикої рожі, що на весну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок і доріжок і не менше галявинок з витоптаною травою. Знати, не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий прихисток на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів… Тут було багато сонця, багато зелені, а взимку – непорочно білих снігів…
Над Чернівецьким мостом висів якийсь фатум. Його також називали мостом самогубців, з тої причини, що з нього любили скакати просто під колеса потягів нещасливо закохані і «зрізані» при випускних іспитах семінаристки. При такій оказії вони вбиралися у все чорне, навіть у жалобну білизну. Але не кращу славу мав і інший міст, так званий Червоний, бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних».
Демографічна картина повоєнної Богданівки кардинально змінилася. Оскільки левову частку населення цього району складали залізничники, а це були здебільшого поляки, які з приходом радянської влади добровільно чи примусово вимушені були залишити рідні домівки, то цей людський вакуум заповнили росіяни і російськомовні українці зі Сходу. Місцевим українцям зі сіл було практично неможливо прописатися власне тут, на Богданівці, бо це було місто. Навіть переселенців із Холмщини, Лемківщини і Надсяння селили на Нових Збоїщах, які тоді ще не входили до складу Львова.
Значна частина вулиць Богданівки аж до 1970-х років ще не мала каналізації, а брудні помиї зливалися у стічні канавки, через які перекидалися невеличкі дерев’яні місточки. Більшість мешканців району у повоєнних часах вже не були залізничниками, а працювали на заводі Львівсільмаш, який виробляв оприскувачі для колгоспних полів. У цьому районі все оберталося навколо Сільмашу, і дорога для більшості молоді була єдиною – на Сільмаш. Тут і агітувати нікого не треба було, але все ж агітатори з заводу приходили до шкіл, розповідали на виховних годинах про «почесні робітничі професії» і просили дітей показати руки. Агітатор ходив між рядами, прискіпливо розглядав дитячі руки, покладені на парти і за якимись таємничими, відомими лише йому одному ознаками визначав, з кого вийде справжній робітник, а з кого – ні. Чоловіче населення Богданівки від радянських часів деградувало стрімкими темпами, бо круговерть життя тут була незмінною: завод, горілка і бійки.
Завод Львівсільмаш. Фото К. Бузиніна
Навпроти клубу заводу Сільмаш, збудованого 1954 року, через дорогу був скверик і після танців серед п’яних хлопців існувала традиція битися, власне тут часто-густо в хід пускали фінські ножі, виготовлені на тому ж Сільмаші. Великою атракцією були бійки місцевих хлопців із Левандівкою, Привокзальною, Терешковою (Виговського), район на район.
Тильний бік палацу культури заводу Львівсільмаш. В. Селіна
У радянські часи Богданівка славилася чи не найвпливовішими хуліганськими районами міста. Це були Рокс (Палац культури залізничників), який давніше називався Дубки, тому що там колись росли дерева, туди належав і район Привокзальної. Далі був Гроб – район вулиці Тургенєва (Героїв УПА) до заводу телеграфної апаратури, потім район Окружної і Сільмашу. Разом із ними завжди була Штахета (район заводу кінескопів).
Рокс постійно воював із Центром, бо хлопці з танців у Клубі міліції на теперішній вулиці Січових Стрільців ходили на танці в Рокс, а роксівці полюбляли ходити до Клубу міліції і між ними завжди виникали сутички. Якщо когось кривдили, цілий район ішов «розбиратись». У ті часи на великі розбірки рідко брали ножі, здебільшого використовували так звані свинчатки для додаткової ваги під час бійки і кастети. Часом бувало, що коли збиралися на розбірки два угруповання, то вперед виходили їхні лідери і билися між собою, а потім, незалежно від того, хто вигравав, усі йшли пити кріплене вино, його брали декілька ящиків.
Палац культури залізничників Рокс. Фото Центрального державного кінофотофоноархіву Пшеничного
Одна з найбільших у Львові хлопчачих баталій відбулася 1976 року на кінцевій зупинці тролейбусного маршруту № 2 поблизу вулиці Окружної і під клубом заводу Львівсільмаш. Тоді на Окружну пішли райони ДОКу і кінотеатру Чкалова (Сигнівка). Бійка кількох сотень молодих хлопців була жорстокою.
За радянських часів Шкарпи залишалися загадковим і романтичним місцем прогулянок, сюди полюбляли сачкувати зі шкільних уроків нечемні учні, тут грали на гроші в карти і цок, курили цигарки і пили дешеве вино. Хлопчаки ловили рибу у невеличких ставочках внизу біля самої колії. Ставки утворювалися з потічків, які прямували від озер у районі вулиць Стрийської і Артема (Володимира Великого). До 1960-х років ще купалися за колією у великому ставі колишньої Батярівки, який за радянських часів називали Совхозівський. Школа-інтернат на вулиці Караджича мала у 1950-1960-х роках великий яблуневий сад, у який хлопці з Богданівки часто навідувалися за яблуками.
У 1950-і роки на Богданівку, замість трамвая, пустили тролейбус: тролейбусний маршрут № 2 завдовжки у 3,3 кілометра відкрився 5 листопада 1953 року. Нова лінія проходила від площі Кропивницького вулицею Городоцькою до рогу вулиці Окружної (Богданівка), а у листопаді 1966 року було відкрито рух тролейбусів маршрутом № 9 – від центру до вулиці Окружної вулицями Невського (Митрополита Андрея), Тургенєва (Героїв УПА) і Любінською (у зворотному напрямку – Волгоградською (Антоновича). Нині Сигнівку і Левандівку з центром міста сполучають тролейбусні маршрути № 7 і № 12.
Творче обʼєднання МУР оголосило про премʼєру нового мюзиклу та анонсувало всеукраїнський тур. Ще до премʼєри “РЕБЕЛІЯ [1991]” отримала шалений глядацький інтерес: на концерт 30 серпня о 18:30 у Львові всі квитки вже розпродано! Через високий попит та на прохання шанувальників оголошено додаткову виставу цього ж дня — о 14:30, у Львівській національній опері, про це повідомили організатори VINIL concert agency.
Мюзикл “РЕБЕЛІЯ [1991]” — це історія про здобуття української незалежності. Про той день, якого ми прагнули поколіннями. Всупереч усьому.
На сцені оживуть постаті, які стали голосом, совістю і хребтом українського спротиву. Серед них: Іван Світличний, Вʼячеслав Чорновіл, Віктор Кукса, Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба, Леонід Кравчук та інші.
Кастинг акторів вже завершено, усі ролі розподілено. Режисер постановки — Олександр Хоменко, режисерка хореографії — Інна Матюшина, художниця по костюмах — Леся Патока, сценографка — Софія Zbroya Пляцко.
Не менш важливо — у мережі шириться флешмоб #РЕБЕЛІЯ, в межах якого українці, серед них і лідери суспільної думки, діляться власним баченням того, що для них означає Ребелія.
Мазепа – програв, Шевченка – посадили, Відродження – розстріяли, так тривало майже всі століття.
Але, як мінімум тоді – нам вдалося розірвати це коло.
Це історія нашого успіху.
Вона проходить через Клуб Творчої Молод у Києві та Шістдесятників, через редакцію газети у Черкасах, де працює В. Симоненко, через ліси Биківні, через збори Народного Руху, де засідають Драч та Чорновіл, через Чорнобильську АЕС, через мітинги у Львові і приїзд Американського президента в Україну, через падіння ГКЧП і внос Жовто-Блакитного прапора у верхновну раду.
Це – історія отримання нашої незалежності.
Це – РЕБЕЛІЯ. [1991]»
Коментар від сценографки — Софії Zbroya Пляцко:
«Роботу над Ребелією [1991] найточніше можна описати словом «відповідальність». Це стосується і самого процесу, і суті вистави. Ребелія [1991] — не про вибір, це про громадянський обовʼязок.
У порівнянні з Ти [Романтика], ця вистава складніша, масштабніша, зовсім інша за структурою. Вона охоплює значно більший проміжок часу, подає події анахронічно, часом нелінійно — і це кардинально змінює підхід до сценографії.
Як знайти візуальний символ, який обʼєднає десятки життів? Як осучаснити цю історію, зберігаючи її суть? Як показати цих молодих людей — сміливих, проривних, які в своїй епосі були рок-зірками, — на тлі однієї з найзатхліших і найзастійніших епох радянського часу?
Це історія спротиву, яку хочеться розказати не як хроніку, а як енергію — гучну, динамічну, естетично сильну.»
Про це повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
«Зовсім скоро буде рік, як немає мого сина Зеника, але він живе у памʼяті і споминах, у своїх друзях, рідних, а також у ZAG галереї.
Цей проєкт – не лише про мистецтво. Він – про памʼять, про біль, про любов і відповідальність. Про силу української культури та голос, який лунає в усьому світі!
Дякую Збройним Силам України, захисникам і захисницям, саме вони є творцями й оборонцями Української держави. Завдяки їм ми маємо можливість показувати українське мистецтво і залишатись собою!», – зазначив очільник області.
Максим Козицький закликав усіх, хто має таку можлмвість, відвідати виставку.
«Звертаюсь до кожного українця, чиновника, представників органів місцевого самоврядування, які будуть на конференції або живуть в Італії: візьміть своїх іноземних партнерів та друзів і прийдіть на виставку!
Покажіть Україну й українців світові. Дайте їм відчуття приналежності до української культури. Покажіть свою небайдужість, покажіть, за що воюють та гинуть наші захисники й захисниці!», – наголосив очільник області.
Локація: Museo Delle Civilta (MUCIV) Museo delle Civiltà, Piazza Guglielmo Marconi, 8, Rome.
«Виставка присвячена нашому майбутньому, українським дітям – на небі, на землі, у полоні, в окупації, в дорозі, вдома, в еміграції!
Як казав мій син Зеник: «Нема важливішого завдання, ніж стати одною з провідних сил арени, адже якщо вже нам випало на ній бути, значить і в нас тут є своя місія. Хто не закарбував свого імені у значенні слів «європейський спадок», – той і народом, по правді, був даремно». І, звичайно, до зустрічі у Zenyk Art Gallery у Львові!», – додав Максим Козицький.
Дружба з собаками – це не просто приємне проведення часу, а й потужний фактор, що сприяє покращенню фізичного здоров’я людини. Власники собак частіше займаються фізичною активністю, адже щоденні прогулянки з улюбленцем, а також корисні поради зі сайту https://toryssecret.com.ua/, стають необхідністю. Навіть помірні навантаження під час вигулу покращують роботу серця, нормалізують артеріальний тиск та зміцнюють м’язову систему.
Дослідження підтверджують, що люди, які мають собак, мають менший ризик розвитку серцево-судинних захворювань, а також краще контролюють вагу тіла. Активний спосіб життя, що включає спілкування з собакою, сприяє збільшенню загальної витривалості організму. Важливо відзначити, що регулярні фізичні вправи допомагають підвищити рівень енергії та покращити обмін речовин.
Зниження стресу і тривожності через спілкування з собакою
Контакт із собакою має потужний антистресовий ефект. Спілкування з чотирилапими друзями допомагає знизити рівень гормону кортизолу, який відповідає за стрес, та підвищити вироблення окситоцину – гормону, що асоціюється з почуттям безпеки і щастя. Завдяки цьому людина відчуває спокій і душевну рівновагу.
Такі позитивні зміни в організмі дозволяють значно зменшити прояви тривожності і депресії. Саме тому терапевтичні програми з використанням собак стають все популярнішими у клініках та реабілітаційних центрах. Власники собак часто відчувають себе більш емоційно стійкими та менш схильними до стресових розладів.
Роль собак у підтримці психічного здоров’я
Дружба з собакою має неабиякий вплив на психічне благополуччя людини. Власники тварин почуваються менш самотніми і мають більше соціальних контактів. Прогулянки з собакою – це шанс зустріти нових людей, що особливо цінно для літніх або одиноких людей.
Крім того, турбота про собаку формує почуття відповідальності, допомагає організувати день і підтримувати здоровий режим. Ця рутина позитивно впливає на настрій, мотивацію і загальний психологічний стан.
Як спілкування з собакою зміцнює імунітет
Наукові дослідження показують, що спільне життя з собакою допомагає зміцнити імунну систему. Діти, які ростуть у сім’ях із тваринами, мають менший ризик розвитку алергій та астми. Бактерії, які переносяться від собак, сприяють формуванню здорової мікрофлори шкіри і слизових оболонок людини.
Це природний спосіб підтримувати захисні функції організму, який також допомагає боротися з простудними захворюваннями і зміцнює загальний стан здоров’я.
Емоційна підтримка у важкі моменти завдяки собакам
Собаки здатні надавати безумовну любов і емоційну підтримку, що має велике значення для багатьох людей. Вони відчувають настрій господаря і можуть допомогти заспокоїтися у складних життєвих ситуаціях. Така взаємодія допомагає боротися з депресією, підвищує самооцінку та зміцнює психічну стійкість.
Для багатьох власників собак їхній улюбленець стає джерелом натхнення та сили.
Як дружба з собакою покращує якість життя
Крім вищезазначених переваг, дружба з собакою допомагає формувати позитивні звички. Власники тварин частіше підтримують режим дня, більше часу проводять на свіжому повітрі, що сприяє загальному оздоровленню.
Основні тематичні до теми статті переваги дружби з собакою можна узагальнити так:
покращення фізичної активності та здоров’я серця
зниження рівня стресу і тривожності
підтримка психічного здоров’я і соціальної активності
зміцнення імунної системи та зниження ризику алергій
формування відповідальності і стабільної рутини
надання емоційної підтримки у складних життєвих ситуаціях
Загалом, дружба з собакою — це не тільки приємний емоційний досвід, але й реальна користь для здоров’я людини. Вона допомагає підтримувати фізичну форму, знижує стрес і покращує якість життя, роблячи його яскравішим і більш гармонійним.
Якщо ви хочете покращити своє здоров’я і відчути всі переваги дружби з собакою, зверніть увагу на поради експертів і не забувайте про регулярний догляд і увагу до свого улюбленця.
У 1932 році у Львові було видано історико-краєзнавчу працю видатного українського вченого, академіка Івана Крип’якевича “Історичні проходи по Львові”, яка і дотепер залишається надзвичайно актуальною та є у вжитку кожного екскурсовода Львова. У книжці-путівнику розповідається про цікаві факти з історії міста, про його історичні й архітектурно-мистецькі пам’ятки, а також описано повсякденне життя львів’ян. Ця праця вважається однією з найкращих книжок про славне місто Лева.
У 1991 (видавництво “Каменяр”), 2007 та 2009 роках (видавництво “Апріорі”) з доповненнями та новими ілюстраціями праця історика була перевидана. Але що ж про неї писали в часі першого видання. З рецензією на цю книжку, авторства українського громадського діяча в Галичині, редактора низки українськомовних видань Івана Німчука, що була опублікована у часописі “Діло” (№ 121 від 03.06.1932р.) ми і хочемо познайомити сьогодні наших читачів. Правопис тексту залишаємо оригінальним.
Іван Німчук. Джерело ЕСУ
Про давній Львів.
Іван Крипякевич: ІСТОРИЧНІ ПРОХОДИ ПО ЛЬВОВІ. (З багатьома ілюстраціями). Накладом Товариства «Просвіта» у Львові. Львів, 1932. Стор. 165
Кожну нову появу з ділянки краєзнавства чи так зв. реґіональної літератури можна у нас лиш щиро повитати. Зокрема кожну публікацію, присвячену історії, культурі й побутові наших міст. Тому з великим вдоволенням беремо до рук нову працю д-ра Івана Крипякевича п. з. «Історичні проходи по Львові», що її кинула па днях «Просвіта» на наш книжковий ринок.
Іван Крип’якевич
Говорити нашим читачам про вагу таких публікацій не приходиться. Про це була вже у нас нераз мова, і це розуміє, думаємо, гаразд кожний тямучий українець. На превеликий жаль, така реґіональна література у нас щойно родиться, тоді коли в інших народів можна подибати прегарні описи-моноґрафії не тільки поодиноких міст і містечок, а навіть дрібних сіл та осель. І треба собі сказати, що як довго ми самі не візьмемося за цю працю, як довго не виповнимо істнуючої здавна прогалини своїм рідним змістом, так довго наш загал блукатиме в темряві щодо найістотніших моментів української історії, так довго наше молоде покоління буде виховуватись під впливом чужих їй змістом публікацій чужих авторів, що освітлюють ріжні події з нашої бувальщини, весь наш вклад у культуру, менше чи більше тенденційно. Словом: як довго не витворимо питомої реґіональної літератури, себто українських монографій наших міст, повітів і взагалі важніших осель, так довго мусітимемо пізнавати їх з чужих джерел і в чужому освітленні.
Дотеперішній стан, себто велике вбожество такої літератури у нас, відбивається дуже сумно на національному вихованні нашого народу. Не знаючи гаразд історії найближчих нам місцевостей чи околиць – не знаємо й нашої загальної історії, не розуміємо багатьох подій і моментів з нашого минулого, не бачимо й не навязуємо дальше тої нитки, яка лучить нас з нашими попередниками впродовж цілої історії нашої Землі. Словом: ходимо наче сліпці – без провідника, без підпори.
Микола Голубець
Щож торкається Львова, який відіграв і відіграє таку велику ролю в нашій історії, то тут справа остільки сумніша, що наші сусіди-поляки видали досі цілі десятки поважних наукових моноґрафій і цілі сотні популярних публікацій, присвячених його історії, культурі, поодиноким його будівлям, родам і т. д. і т. д., а ми щойно в останніх роках починаємо дещо ближче цікавитися колишнього столицею наших володарів. Заслугу тут мають у нас головно два автори: М. Голубець, якого провідник по Львові видала перед кількома роками «Червона Калина», і д-р Іван Крипякевич, що поруч інших праць про старий Львів дав нам і обговорювану саме книжку.
Перше видання «Історичних походів по Львову»
«Історичні проходи по Львові» складаються з 12 розділів. Це: 1) Княжий город, 2) Високий Замок, 3) Ринок, 4) Руська вул., 5) Середмістя, 6) Довкола середмістя, 7) Личаків, 8) Галицьке передмістя, 9) Від Полтви до Єзуїтського парку. 10) Св. Юр, Городецьке і Янівське, 11) Церкви княжого Львова, 12) Замарстинів, Клепарів, Голосько, Бруховичі. А в кожному з тих розділів зібрано цілу масу цікавих подробиць і фактів, переплітаних нерідко ширшими описами всяких звичаїв, обрядів та подій, що їх читаємо нині наче яку казку. Дуже добрими прикметами книжки д-ра Крипякевича є її популярний, легкий виклад, а також те, що він при кожній нагоді підносить наш вклад у цілу культуру міста, наші здобутки й досягнення, не забуваючи очевидно подати, серед яких важких зусиль, труднощів, перепон і переслідувань наші предки боронилися перед наступом на їх віру й національність. А вже просто зі зворушенням прочитуємо ті стрічки, в яких змальована довголітня боротьба українського міщанства Львова під проводом Ставропігійського Брацтва проти посягань на його права, на його церкву й народність. Цінною прикметою публікації є також богатий її ілюстраційний матеріял (кількадесять знимок), який безперечно підносить значно вартість тої праці.
Видання 1991 року (видавництво «Каменяр»)
Очевидно – є в книжці й деякі дрібні недостачі та пропуски, в такій праці зрештою зрозумілі. Так матеріал у деяких розділах розложений не зовсім рівномірно, одні дрібні події описані ширше, а інші, важніші, часами ледви відмічені. За багато теж уваги присвячено деяким памяткам і памятникам польським, а зате сказано замало або зовсім не згадано про деякі памятки українські. М. ін нема в книжці ніякої згадки про церковцю Н. Дому (СС. Василіянок) при вул. Зибликевича, про город Сокола-Батька, про мальовила в церкві Св. Духа пок. арт. Сосенка, про розмалювання каплиці в Дух. Семинарії пок. П. Холодним, про салю Лисенка, про масову присягу на площі св. Юра в березні 1923 р., про передмістя Сиґнівку, яке належить тепер до Львова, про монастир СС. Василіянок при вул. Потоцького, про стару церкву в Кривчичах і перенесену перед двома роками прегарну бойківську церковцю з села Кривки на поля Кривчич-кольонії (церква оо. Студитів) тощо. При згадці про Янівський цвинтар подано, що там лежить понад 200 могил українських стрільців, зам. ок. 1000; при згадці про колюмну Івана з Дуклі перед костелом Бернардинів не зазначено, що напис на тій колюмні історично зовсім невірний.
Одначе всі ті відмічені дрібниці не шкодять зовсім вартости книжки, яка є цінним вкладом у нашу популярну літературу про місто Львів і тому повинна найтися в руках не тільки кожного львовянина, але й кожного українця, що любить старовину і дорожить її памятками Авторові і Видавництву Т-ва «Просвіта», що обдарували нас такою гарною і повчаючою книжкою, належиться щире признання.
Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО) нагадує що триває прийом світлин на виставку-конкурс української фотографії “Батьківщина у Світлині”. Проєкт, що мав стартувати ще три роки тому, але був відкладений через повномасштабне вторгнення, покликаний об’єднати українців як в Україні, так і в діаспорі через мистецтво фотографії.
Повернення до традицій
Ініціатива УФОТО відтворює традиції, закладені майже 95 років тому засновниками організації, які прагнули популяризувати Україну та українців за допомогою фотографічного мистецтва. “Як і майже 95 років тому наші засновники прагнули популяризувати Україну та українців через фотографічне мистецтво, так і ми нині продовжуємо цю традицію і оголошуємо про початок прийому світлин на фотоконкурс-виставку”, – йдеться у повідомленні організаторів. Цей проєкт, що був анонсований ще 22 грудня 2021 року, нарешті отримав можливість для реалізації.
Номінації конкурсу
Конкурс “Батьківщина у Світлині” запрошує фотографів до участі у трьох основних номінаціях, кожна з яких покликана розкрити різні аспекти українського буття:
“Незламна Краса Батьківщини”: Ця категорія присвячена пейзажам, архітектурним пам’яткам та природним дивам України. Організатори закликають до світлин, що передають велич, красу та стійкість країни, акцентуючи увагу на естетиці та силі духу української землі, незважаючи на всі виклики.
“Обличчя Культури та Традицій”: Номінація охоплює фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла та свята. Від портретів до репортажних знімків – ця категорія прагне показати унікальний культурний код українського народу.
“Міста та Села: Пульс Сучасності”: У цій номінації учасники можуть представити сучасне життя українських міст і сіл. До розгляду приймаються урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, а також знімки, що демонструють динаміку розвитку та самобутність українських населених пунктів.
Терміни та місце проведення
Прийом робіт на конкурс триватиме до 25 липня 2025 року. Світлини необхідно надсилати Організаторам на електронну адресу: ufoto.office@gmail.com з обов’язковою поміткою “Фотоконкурс”.
Відкриття фотовиставки проєкту заплановано на 5 серпня 2025 року у Виставковій залі Львівського Фотомузею, що розташований за адресою: вул. Коперника, 17, Львівський палац мистецтв.
Підбиття підсумків конкурсу та урочисте оголошення переможців відбудеться 19 серпня 2025 року в рамках Сьомих Львівських Фото Фестин. Організатори висловлюють велике бажання щодо присутності авторів на церемонії нагородження.
Про Українське Фотографічне Товариство
ГО “Українське Фотографічне Товариство” є правонаступником традицій однойменної організації, що існувала в Україні майже століття тому і відігравала ключову роль у розвитку української фотографії та її популяризації. Сучасне УФОТО продовжує місію своїх попередників, працюючи над збереженням та розвитком фотографічного мистецтва в Україні, а також над створенням платформ для обміну досвідом та представленням творчості українських фотографів.
Положення про фотоконкурс-виставку “Батьківщина у світлині”
1. Загальні положення
1.1. Фотоконкурс-виставка “Батьківщина у світлині” (далі – Конкурс) проводиться з метою популяризації української культури, виявлення та підтримки талановитих фотографів, формування патріотичного виховання та збору фотоматеріалів, що відображають красу, унікальність та самобутність України.
1.2. Організатором Конкурсу є Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО).
1.3. Це Положення визначає умови, порядок та терміни проведення Конкурсу, критерії оцінювання робіт, а також порядок нагородження переможців.
2. Учасники Конкурсу
2.1. До участі в Конкурсі запрошуються всі охочі, без вікових обмежень та рівня професійної підготовки.
2.2. Кожен учасник може подати на Конкурс не більше двох (2) фотографій, зроблених не раніше 1 серпня 2024 року.
3. Тематичні номінації
Конкурс проводиться за такими номінаціями:
3.1. “Незламна Краса Батьківщини”: Пейзажі, архітектурні пам’ятки, природні дива України, що передають її велич, красу та стійкість, попри будь-які виклики. Акцент на естетиці та силі духу землі.
3.2. “Обличчя Культури та Традицій”: Фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла, свята – усе, що формує унікальний культурний код українського народу. Від портретів до репортажних знімків.
3.3. “Міста та Села: Пульс Сучасності”: Відображення сучасного життя українських міст і сіл. Урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, динаміка розвитку, з акцентом на самобутність та унікальність українських населених пунктів.
4. Вимоги до конкурсних робіт
4.1. На Конкурс приймаються цифрові фотографії, що відповідають заявленій тематиці.
4.2. Технічні вимоги до файлів: * Формат файлу: TIFF. * Колірна схема: CMYK. * Розмір зображення: 5315 на 3543 пікселів. * Роздільна здатність: 300 dpi.
4.3. Опис фотографії (обов’язково): * Автор фотографії * Дата створення фотографії * Місце і час, де було зроблено фото * За бажанням: назва фотографії
4.4. Контактна інформація автора (обов’язково):
Робоча електронна адреса
Номер телефону
4.5. Обробка фотографій: Допускається базова корекція кольору (яскравість, контраст, баланс білого, кадрування). Не допускається глибока ретуш, колажування, видалення або додавання об’єктів та інші значні маніпуляції, що змінюють зміст зображення.
4.6. Фотографії не повинні містити будь-яких водяних знаків, рамок, авторських підписів чи інших ідентифікуючих елементів.
4.7. Учасник несе повну відповідальність за дотримання авторських прав на надані фотографії. Усі знімки мають бути авторськими.
4.8. Роботи, що не відповідають зазначеним у Положенні вимогам, не будуть допущені до розгляду Журі.
Терміни та порядок проведення
5.1. Прийом конкурсних робіт: учасник до 25 липня 2025 року може подати свої роботи Організаторам на адресу ufoto.office@gmail.com з поміткою “Фотоконкурс”.
5.2. Склад журі Конкурсу буде оголошено 1 серпня 2025 року.
5.3. 6. Оцінювання робіт та визначення переможців
6.1. Оцінювання конкурсних робіт здійснюється кваліфікованим журі, склад якого затверджується Організатором Конкурсу.
6.2. Кожна фотографія оцінюється за 10-бальною шкалою (від 1 до 10, де 10 — найвища оцінка) за такими критеріями:
Відповідність темі конкурсу та номінації: Наскільки повно та цікаво робота розкриває задану тематику та відповідає обраній номінації.
Оригінальність та креативність: Унікальність авторського погляду, свіжість ідеї, нестандартний підхід до розкриття теми.
Художня цінність та композиція: Естетична привабливість знімка, використання композиційних правил (або вдале їх порушення), гармонія елементів у кадрі, світло та тінь, колірна гама.
Емоційність та глибина: Здатність фотографії викликати емоції, передати атмосферу, розказати історію або донести певне повідомлення до глядача.
Технічна якість виконання: Різкість, експозиція, відсутність шуму, правильна колірна передача відповідно до заявлених технічних вимог.
6.3. Загальна оцінка для кожної фотографії розраховується як середній бал, отриманий від усіх членів журі.
6.4. Переможці та призери визначаються на основі найвищих сумарних балів у кожній номінації. Журі також може присудити Гран-прі Конкурсу.
6.5. Рішення журі є остаточним і оскарженню не підлягає. Журі має право не присуджувати призові місця, якщо представлені роботи не відповідають високому рівню.
Нагородження переможців
7.1. Переможці та призери Конкурсу будуть нагороджені дипломами та цінними призами (за наявності).
7.2. Кожен учасник Конкурсу отримає Диплом УЧАСНИКА.
7.3. Найкращі роботи будуть представлені на фотовиставці “Батьківщина у світлині” у Львівському Фотомузеї, а також можуть бути опубліковані на інформаційних ресурсах УФОТО.
8. Використання фотографій
8.1. Авторські права надісланих фотографій залишаються за їх авторами.
8.2. Надсилаючи роботи на Конкурс, учасник надає Організатору (ГО “Українське Фотографічне Товариство”) право на використання цих фотографій для популяризації Конкурсу та української культури. Це включає право на:
Публікацію робіт на офіційному сайті УФОТО, у соціальних мережах та інших інформаційних ресурсах Організатора.
Експонування робіт на фотовиставці “Батьківщина у світлині” та можливих майбутніх виставках, організованих УФОТО.
Використання робіт у друкованих та електронних матеріалах (наприклад, каталоги, календарі, презентації), пов’язаних із Конкурсом та діяльністю УФОТО.
8.3. При будь-якому використанні фотографій Організатор зобов’язується обов’язково зазначати авторство робіт.
8.4. Участь у Конкурсі означає повну згоду учасника з усіма пунктами даного Положення.
Заключні положення
9.1. Положення про Конкурс може бути змінено або доповнено Організатором. Інформація про зміни буде опублікована на офіційних ресурсах УФОТО.
9.2. Усі питання, що не врегульовані цим Положенням, вирішуються Організатором Конкурсу.
У Національній бібліотеці Польщі вдалося виявити цікавий фонд документів, що стосуються історії Олеського замку, розташованого на Львівщині. Малюнки та описи, що зберігаються в цьому...
![МУР розкрили тему нової вистави "РЕБЕЛІЯ [1991]" — і вже мають перший sold out у Львові! Оголошено додатковий концерт](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/07/MUR-INST-KV-dod.jpg?resize=696%2C479&ssl=1 "МУР розкрили тему нової вистави \"РЕБЕЛІЯ [1991]\" — і вже мають перший sold out у Львові! Оголошено додатковий концерт")
