Хто ходив вузькими брукованими вуличками, чим жило місто, і які звуки наповнювали ранкове повітря?
Мова піде про вуличних торговців — людей, без яких тогочасне міське життя було б неможливим. Вони продавали усе: від свіжих овочів до домашнього сиру, від хліба, випічки до солодощів. З кошиками, візками або просто з товаром у руках, вони ходили вулицями, вигукуючи свої пропозиції й добре знаючи, де й коли з’явиться найбільше покупців.
Перед вами —портрети вуличних торговців Львова 1841 року, які зберегли атмосферу того часу. Це не лише мешканці самого міста — серед них могли бути й люди з навколишніх сіл і містечок, які щоранку приходили до Львова, щоби заробити на життя. Їхній вигляд, одяг, навіть постави — це жива історія, зафіксована на папері.
Ці образи — вікно у щоденний побут міста, де кожен голос, кожен крок і кожен товар створювали унікальну львівську симфонію XIX століття.
Малюнки вдалося знайти в цифровій колекції Польської академії мистецтв.
Львівський Район Презентував Свої Мистецькі Надбання
В п’ятницю, 19 вересня 2025 року, у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика відбулася презентація творчого та мистецького потенціалу Львівського району в межах обласного проєкту «Культура ДІЄ».
Гості мали змогу побачити унікальні роботи майстрів народного мистецтва: картини з кавової гущі, ікони на олійному полотні та в класичному стилі, писанки, мальовані образи, розписані гільзи, вироби зі соломоплетіння, дідухи, намиста, зразки звіздарства та картини-хустини.
Львівський Район Презентував Свої Мистецькі Надбання
Програму доповнили театрально-хореографічне дефіле та показ старовинного етнічного одягу за участю представників громад Львівського району. Крім того, яскравим акцентом вечора стали виступи творчих колективів.
Львівський Район Презентував Свої Мистецькі Надбання
«Проєкт «Культура ДІЄ» є важливим майданчиком для збереження та популяризації культурної спадщини, а також створює можливість для об’єднання громад області навколо спільних мистецьких ініціатив. Цей проєкт вкотре довів, що культура є тією силою, яка формує ідентичність, підтримує громади та надихає на нові творчі звершення», – зазначила директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОВА Ірина Гаврилюк.
Львівський Район Презентував Свої Мистецькі Надбання
Ця подія стала фінальною у серії презентацій семи районів області, які продемонстрували свій творчий доробок, мистецьке багатство та культурне розмаїття.
Учора, 21 вересня 2025 року, у Львові завершився XVII Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута – 2025». З цієї нагоди в медіацентрі при Львівській ОДА відбулася пресконференція, присвячена підсумкам події. Протягом п’яти днів, з 17 по 21 вересня, у фіналі конкурсу змагалися 450 гуртів та 710 талановитих музикантів.
«Робота з молоддю — це основне завдання фестивалю, яким ми займаємося вже 36 років. Цього разу «Червона рута» проводиться в часи війни, і це відчувається в наших музичних програмах. З’явився цілий спектр нових авторських військово-бардівських пісень. Окрім них, є ще п’ять основних напрямків: українська автентична музика, популярна музика, акустична, рок-музика та дуже цікавий жанр — експериментальна музика», — розповів директор фестивалю Мирослав Мельник.
Фестиваль традиційно проходить кожні два роки: перший рік присвячений всеукраїнському конкурсу, в якому беруть участь 3-5 тисяч виконавців, а другий — фінальному відбору та святкуванню. Через пандемію та повномасштабне вторгнення востаннє «Червона рута» відбувалася у 2019 році.
Цьогоріч, окрім України, відбірковий етап проходив також у Польщі та Великій Британії. Учасники, які пройшли відбір, були запрошені на фінальні концерти до Львова.
Заходи фестивалю проходили на трьох локаціях:
Концерт-арена «Малевич» — для прослуховування учасників.
«Будинок Офіцерів» — для панельних дискусій.
Центр Львова — фан-майданчик, де виступали як відомі українські музиканти, так і учасники конкурсу.
За підрахунками організаторів, фан-майданчик відвідали від 20 до 30 тисяч молодих людей.
Крім культурної та розважальної програм, фестиваль мав важливу освітню місію. У партнерстві з «Рухом опору» протягом п’яти днів у «Будинку Офіцерів» відбувалися панельні дискусії на актуальні теми: ветеранська політика, реабілітація військових, капеланська служба, повернення полонених та міжнародна культурна дипломатія й освіта.
Ще одним важливим завданням «Червоної рути» є культурна дипломатія. «Культура — це насправді потужна зброя та інструмент, який об’єднує. Напевно, немає українця, який би не знав хоча б приспіву «Червоної рути». Цього року ми організовуємо проєкт «Симфонічний Івасюк», і українська «Червона рута» прозвучить у виконанні британського симфонічного оркестру», — поділилася керівниця «Chervona Ruta UK Foundation» Оксана Барановскі. Вона також зазначила, що відбір для фестивалю за кордоном став засобом поширення української культури та згуртування українців. Наступного разу планується залучити більше країн, і Франція вже дала свою згоду.
Гала-концерт переможців фестивалю «Червона рута – 2025» розпочався 21 вересня о 18:00 в концерт-арені «Малевич». Вхід на захід був вільним.
Кав'ярня "Віденська" на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Східногалицьке місто Львів (тодішній Лемберг) у часи Габсбурзької імперії вирізнялося жвавим кав’ярняним життям. Тут зустрічалися поляки, євреї та українці — спілкувалися за горнятками кави чи чаю. Однак напередодні Першої світової війни навіть у цих, здавалося б, привітних і демократичних просторах дедалі відчутніше проявлявся дух чимраз більшого націоналізму. В товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова зараз дізнаємось хто і яку кав’ярню відвідував.
Початки кавової культури
Кава прийшла до Європи у XV столітті й швидко поширилася по континенту. Особливу славу в XIX ст. здобула віденська кав’ярня — місце зустрічей, читання газет, карткових ігор, спілкування та роботи. За невелику плату людина отримувала не лише напій, а й доступ до газет, затишку й своєрідного «демократичного клубу».
Кав’ярня готелю “Жорж”, фото 20-ті роки ХХ століття
Львів, тодішня столиця коронного краю Галичини і Лодомерії, наслідував віденський приклад. Перша кав’ярня — «Віденська» — відкрилася 1829 року. Мандрівник Йоган Георг Коль писав у 1841-му: «Лемберг має кращі й вишуканіші кав’ярні, ніж Дрезден чи інші міста такого ж розміру».
Кав’ярні для різних верств
Елітні кав’ярні відвідували митці й заможні верстви, тоді як прості робітники дозволяли собі дешевші заклади з зерновою кавою. Кав’ярні пристосовувалися до клієнтів: денні для родин, нічні — для богеми. Саме тут, серед газет, диму й шуму, народжувалися літературні твори.
Відомі львівські кав’ярні
На зламі XIX–XX ст. у Львові діяли десятки популярних кав’ярень. «Віденська» й «Театральна» зберігали віденські традиції, «Американська» вирізнялася живою музикою, «Кристал» приваблював лівих польських політиків. Найбільш описаними в історії стали «Шнайдер», «Монополь» і «Аббація».
Будинок Шнайдера на вул. Академічна, 7. Фото поч. XX ст.
«Шнайдер» (відкрита 1879 р., вул. Академічна, 7 — тепер проспект Шевченка) приваблювала польських митців, тут відбувалися збори товариств, працювали редакції газет. У кав’ярні бував Іван Франко, який зустрічався з Яном Каспровичем і Василем Щуратом. Згодом політичні розбіжності та зростання національних суперечностей змусили Франка відійти від цього кола.
«Монополь» (1902–1912, пл. Маріацька, 8 — тепер пл. Міцкевича) став затишним осередком українських інтелектуалів. Тут збиралися члени «Молодої музи» та Наукового товариства ім. Шевченка. Франко відвідував кав’ярню як почесний наставник молодих літераторів.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
«Аббація» (до 1910 р. — «Едісон», вул. Карла Людвіка, 33 — тепер проспект Свободи) була місцем зустрічей єврейських письменників, митців і журналістів. Тут звучала музика, грали в шахи й карти, обговорювали статті для єврейської преси. Атмосфера кав’ярні сприяла формуванню модерної єврейської культури Галичини.
Кав’ярня як дзеркало суспільства
Кав’ярні Львова перед Першою світовою війною були справжніми центрами культурного життя, але й відображали розділеність міста. Поляки, українці й євреї спілкувалися, проте часто замикалися у власних колах. Національні конфлікти поступово переносилися у ці простори, хоча більшість відвідувачів шукали тут насамперед відпочинку й товариськості.
Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки
У репертуарі Театру Лесі у Львові з’явилися три вистави адаптовані для людей з порушенням зору. Кожна така вистава має на своїй афіші маленьке зображення ока, яке можна побачити, як на паперовому репертуарі театру, так і на сайті. Наразі серед адаптованих вистав: ерополітична драма за мотивами “Камінного господаря” Лесі Українки “Жага”, вистава “Плейлист подорожнього” та химерна вечірка за мотивами ”Intermezzo” М. Коцюбинського “Клуб “Зневіра”.
«У сезоні 25/26 ми взяли собі за мету створити аудіодескрипцію для всіх вистав малої сцени. Нашими партнерами у реалізації цього задуму стали Фундація ЗМІN. Наш спільний проєкт «Більше чуття» націлений зробити театр Лесі більш інклюзивним та розширити можливості театру для своєї аудиторії.
У рамках того ж проєкту театр також ініціював створення курсу для адаптації театральних вистав для людей з порушеннями зору «Театр на слух і дотик», де працівники та працівниці театральної сфери вчилися аудіодескрипції, комунікації з незрячими людьми та як зробити театральний простір доступним для них. Одна з наших працівниць Еріка Бринь теж пройшла цей курс, тому наразі ми маємо змогу створювати власні професійні звукоописи», – коментує начальниця відділу театральних проєктів Анна Гетманова.
Аудіодескрипція (звукоопис) – це опис візуальної частини вистави (декорацій, вигляду сцени, костюмів акторів, їх дій і т.д.), начитаний актором чи акторкою під час перегляду. Аудіодескрипція потрібна для того, аби незрячі люди або люди з порушенням зору могли безбарʼєрно відвідувати будь-які культурні заклади – театри, кіно, галереї, музеї тощо.
Як скористатися аудіодескрипцією у театрі Лесі? Спершу необхідно купити квиток на будь-яку із запропонованих адаптованих вистав на сайті театру або на платформі Kontramarka. Перед початком дійства варто звернутися до адміністрації театру із запитом про аудіодескрипцію. Після цього людині нададуть усе необхідне для комфортного перегляду!
У жовтневому репертуарі театру є усі три адаптовані вистави – 23 жовтня «Плейлист подорожнього», 25 жовтня «Клуб «Зневіра» та 26 жовтня «Жага». Тож, радо запрошуємо! Квитки доступні за посиланням: https://teatrlesi.lviv.ua/afisha/
Найбільший у світі інвестиційному саміті у галузі оборонних технологій
Понад 5000 інвесторів, представників провідних венчурних фондів, а також українських та міжнародних оборонних компаній з’їхалися на Львівщину, щоб взяти участь у найбільшому у світі інвестиційному саміті у галузі оборонних технологій.
«Така зустріч — це стратегічна нагода налагодити комунікацію між глобальними лідерами індустрії, презентувати українські розробки та показати інвесторам рішення, які вже довели свою ефективність у реальних бойових умовах.
Найбільший у світі інвестиційному саміті у галузі оборонних технологій
Під час саміту у Львові представили найсучасніші новинки в оборонній сфері: БПЛА, дрони, наземні станції, воєнний транспорт та інші технології, які можуть змінити хід війни.
Найбільший у світі інвестиційному саміті у галузі оборонних технологій
Дякую за організацію цього важливого заходу Міністерству цифрової трансформації України та кластеру оборонних інновацій Brave1.
Дякую всім українським виробникам та інвесторам за величезну щоденну працю, відвагу та креативність.
Найбільший у світі інвестиційному саміті у галузі оборонних технологій
Вклоняюся нашим Захисникам і Захисницям, які тримають над нами небо і мужньо борються за кожен метр української землі», – зазначив в.о. голови Львівської обласної ради Юрій Холод.
О 5:00 ранку 17 вересня 1939 року більшовики допомогли своїм німецьким союзникам по зброї — почавши вторгнення до західної частини України (тоді ці землі входили до складу Польщі). Опис наслідків подій “золотого вересня” вдалося знайти у протоколах допиту колишнього старшини, сотника Армії УНР — Олекси Костюченка.
Харків’янин, який ще в 1918 році обрав для себе альтернативою службу Україні, після поразки Української Народної Республіки у війні за незалежність, вимушено опинився в еміграції, здобув освіту інженера-агронома і був свідком окупації Галичини у вересні 1939 року. 7 листопада 1940 року його заарештували у с. Залукві, що біля Галича. Настрої суспільства та страх потрапити до більшовицьких пазурів, розповідь про підпілля ОУН, з яким Костюченко мав короткий зв’язок, можна відчути, прочитавши короткий літопис його допитів у катівнях НКВС.
Титульна сторінка карної справи Костюченка О. П. Архів УСБУ в Івано-Франківській області
Більшовицьке вторгення
Протокол допиту
обвинуваченого Костюченка Олескія Павловича. Костюченко О. П. — 1892 року народження, уродженець м. Харкова, без громадянства, до арешту мешкав у с. Залукві, Галицького р-ну, Станіславської обл., працював інженером-агрономом Держплодорозсадника, з службовців, з вищою освітою, з 1918 по 1920 рр. служив у армії УНР, у ранзі капітана, в царській армії поручник, з 1920 року на еміграції в колишній Польщі. 22 квітня 1941 року.
Питання: Чи виїжджали Ви з с. Залукви Галицького району після вступу частин Червоної армії на територію Західної України?
Відповідь: Так, виїжджав до Львова і Перемишля. У Львові я був у кінці жовтня, а згодом, на початку і в кінці листопада 1939 року. У кінці жовтня того ж року я поїхав зі Львова до Перемишля.
Питання: У чому була причина Ваших відвідин Львова і Перемишля?
Відповідь: Не буду приховувати, що наступ Червоної армії був для мене несподіваним і шокував мене.
Після 20 років перебування в еміграції я не був впевнений у тому, що моє минуле буде забуте, і що я зможу працювати, тому і вагався. У мене часто виникала думка: чи варто мені залишатися на місці або знову тікати за кордон Радянського Союзу, як це зробили інші емігранти…
Одна з останніх світлин Олекси Костюченка. Архів УСБУ в Івано-Франківській області
З такими ваганнями в кінці жовтня 1939 року я поїхав до Львова.
У Львові я зайшов до товариства “Сільгосподар”, де працювало багато українських емігрантів, маючи за мету отримати пораду від будь-кого з них. Там я нікого не застав, виявилось, що більшість емігрантів, які працювали в “Сільгосподарі”, втекли.
У той же день я зустрівся зі своїм старим знайомим, теж емігрантом, колишнім петлюрівцем Савчуком Федором. У розмові з ним про ситуацію, яка склалася, я висловив думку про свій намір тікати за кордон.
Савчук мою точку зору не підтримав і порадив зробити як він та залишитись на місці, мотивуючи це небажанням знову опинитись у статусі емігранта, знову блукати чужою землею.
У квітні 1941 року, з листування двох відомств виходило, що доказів для подальшого продовження слідства по справі Костюченка не вистачало. Архів УСБУ в Івано-Франківській області
Савчук не переконав мене, і я вирішив спробувати емігрувати за кордон. З цим наміром я вирушив зі Львова до Перемишля, де, за чутками, можна було легко перетнути кордон, придбавши для цього фіктивні документи.
Обстановка, яку я застав у Перемишлі, мене вразила. Там я побачив тисячі біженців з-за Сяна, які заповнили залізничні станції і прилеглі до них вулиці. Вражений цією атмосферою я не наважився тікати і повернувся до с. Залукви.
Під час перебування у Залукві, мене, як не дивно, не полишала думка про втечу за кордон. Ці мої настрої ще більше посилились, коли я дізнався, що українська націоналістична інтелігенція продовжує тікати.
Світлина з карної справи Костюченка. Архів УСБУ в Івано-Франківській області
Також на мене дуже гнітюче подіяли організаційні катаклізми, які виникли із встановленням радянської влади, які я розглядав з точки зору моїх антирадянських переконань.
З такими думками на початку листопада 1939 року я знову виїхав до Львова, для того, щоб знову порадитись із Савчуком.
Із Савчуком і його жінкою я мав тривалу розмову, в процесі якої вони знову переконували мене відкинути думку про втечу, заявивши при цьому, що мають твердий намір залишитись у Львові.
І після цієї моєї розмови із Савчуком я все ж таки не прийняв твердого рішення, а повернувся назад до Залукви з тим, щоб спостерігати за подальшим розвитком подій.
Невпевненість у своєму майбутньому і подвійність моїх настроїв, які склалися в результаті розмов із Савчуком, нервували мене. Далі залишатись на перехресті я не міг.
Через це в листопаді того ж року я знову завітав до Савчука у Львів.
Остання моя розмова з ним, з тим, хто беззастережно вирішив залишитись у Львові, переконала мене остаточно відмовитись від можливої втечі.
Я прийняв тверде рішення: підтримати думку Савчука і повернувся до Залукви.
Зв’язки з ОУН
Протокол допиту
обвинуваченого Костюченка Олексія Павловича від 7 травня 1941 року.
Питання: 22 квітня цього року Ви засвідчили, що повстанська організація, яка існує в Галицькому районі, Станіславської області підтримує зв’язок з “ОУН” за кордоном через Львівський центр. Назвіть відомих Вам зв’язкових.
Відповідь: Цього я не знаю. Але мушу засвідчити, що під час зустрічей з зав. ділянкою Залуквянського Держплодорозсадника в с. Комарові Терпиляком Петром Михайловичем ( ім’я по батькові не точно) влітку 1940 року, він багаторазово казав мені, що його добрий знайомий, мешканець с. Крилоса Галицького району, активний учасник “ОУН” на псевдо КРИВИЙ. Він періодично зникає з села і начебто ходить за кордон. Припускаю, що саме КРИВОГО керівництво повстанської організації могло використовувати, як зв’язкового.
Архів УСБУ в Івано-Франківській областіАрхів УСБУ в Івано-Франківській області
Можливо, що учасником повстанської організації і зв’язковим може бути молода людина 25 років, мешканець с. Залукви Галицького району — Пилипонько Олексій (ім’я не точно). Останнього неодноразово заарештовувала польська влада за належність до “ОУН”. У минулому активний діяч “Просвіти”. З встановленням радвлади в Західних областях України Пилипонько іноді для чогось заходив до контори радгоспу с. Залукви в той час, коли ніякого відношення до радгоспу він не мав. Припускаю, що це було пов’язано з тим, що в конторі радгоспу працював бухгалтером учасник повстанської організації Мацкевич.
Питання: Яку роль відігравав Мацкевич у повстанській організації?
Відповідь: Під час розмови з Мацкевичем у жовтні 1940 року про керівництво повстанською організацією у Галицькому районі мені стало відомо, що у кожному селі, де існує повстанське формування, є свій уповноважений від “ОУН”, на якого покладена відповідальність за організаційну повстанську роботу у відповідному селі, і тільки він один знає всіх учасників повстанського формування особисто. Таким уповноваженим “ОУН” у селі Залукві є Мацкевич Семен.
Питання: Де і ким захована зброя, яку має використати повстанська організація?
Відповідь: На початку 1940 року при зустрічі з Терпиляком Петром, останній розповів мені, що відступаючі польські частини кинули багато зброї на дорозі Галич-Станіславів у районі с. Крилоса і що цю зброю підібрала та заховала місцева молодь. Зібрана таким чином зброя скоріш за все закопана в прилеглому до дороги лісі в дерев’яних ящиках, зроблених з дощок, викрадених зі школи, яку будували в той час у с. Крилосі.
Звідки про це було відомо Терпеляку Петру і хто ховав зброю, він мені не казав.
Архів УСБУ в Івано-Франківській областіАрхів УСБУ в Івано-Франківській області
Питання: Де знаходиться Терпиляк Петро Михайлович?
Відповідь: Терпиляк Петро Михайлович — племінник Терпиляка Андрія Миколайовича, який працює у радгоспі с. Залукви, заарештований у листопаді 1940 року і відправлений до м. Станіславова в УНКВС.
Питання: Чому розмова про зброю була у вас саме з Терпиляком Петром?
Відповідь: Розмова була ініційована у зв’язку з тим, що по ночах у селах дуже часто було чути стрілянину, яку відкривали невідомі особи.
Питання: Ви кажете неправду. Терпиляк Петро розмовляв з Вами про зброю, як із співучасником по повстанській організації. Чому ви це приховуєте?
Відповідь: Про належність Терпиляка до повстанської або іншої контрреволюційної організації мені невідомо. Про свою участь у повстанській організації я йому не казав. Присягаюсь, що розмова з Терпиляком виникла між нами саме через стрілянину вночі.
Владислав РУДЕНКО
Протоколи допитів з російської мови переклав Владислав Руденко.
Особлива подяка за допомогу в дослідженні справи: Андрію Назаренку, Віталію Барановському, Юрію Михальчишину, Ользі Васиній, Карині Цвілій.
З якими емоціями ми читаємо анонси? Одні з них викликають у нас сум, інші — цікавість, але тільки найкращі — викликають посмішку! Емоційний світ людини є дуже цікавим полем антропологічних,. психологічних і навіть археологічних досліджень.
У новій і, без сумніву, довгоочікуваній лекції “50 відтінків посмішки” поговоримо про найуніверсальніший засіб спілкування та його культурно-історичні трансформації. УФОТО та Анастасія Баукова гарантує, що жоден із відвідувачів не піде з лекції без посмішки та позитивних вражень.
Подія організована під патронатом Львівської обласної ради та Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА і у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Благодійний вечір “Наша єдність — наша зброя”, організований співаком Іваном Федишином у партнерстві з проєктом “Пташки Перемоги”, зібрав 10 мільйонів гривень для підтримки українських військових. Про це повідомив сам артист на своїй сторінці у Facebook.
Згідно з опублікованою інформацією, зібрані кошти будуть розподілені між кількома ключовими підрозділами та ініціативами:
Дрони для 80-ї ОДШБр: Значна частина суми піде на закупівлю безпілотників для 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ. Це дозволить посилити розвідувальні та бойові можливості підрозділу на передовій.
Підтримка спецпідрозділів: Частину коштів також спрямують на забезпечення потреб спецпідрозділу “Омега” Національної гвардії України та Головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ). Точні напрями допомоги (придбання обладнання, техніки тощо) не уточнюються, але йдеться про зміцнення їхніх матеріально-технічних можливостей.
Зміцнення навчальної бази: Кошти також отримає Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, що сприятиме покращенню матеріально-технічної бази навчального закладу, який готує майбутніх військових авіаторів.
Протезування пораненого воїна: Один із важливих напрямків — допомога конкретному військовослужбовцю. Частина суми виділена на протезування Михайла Коржа з 77-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ, який отримав поранення під час бойових дій.
Іван Федишин подякував усім, хто долучився до ініціативи, підкресливши, що єдність є ключовою силою на шляху до перемоги України.
Жоден сучасний гардероб не обходиться без улюбленої пари джинсів. Це універсальна річ, яка підходить і для прогулянки, і для ділової зустрічі у форматі casual. Коли ти вибираєш якісні джинси, отримуєш не просто одяг, а комфорт і впевненість у будь-якій ситуації.
Завдяки великому вибору фасонів і відтінків легко створити образ, що підкреслює індивідуальність та стиль, а правильний крій робить силует більш пропорційним. Джинси – це завжди про практичність, адже вони поєднуються практично з будь-яким взуттям і аксесуарами.
Чому джинси такі популярні
Джинси носять уже кілька поколінь, і їх популярність лише зростає. Секрет простий: вони комфортні, зручні в догляді й підходять усім незалежно від віку чи стилю. Модні тенденції пропонують безліч варіацій – від класичних прямого крою до сміливих розкльошених моделей. Правильно підібрані джинси підкреслюють переваги фігури й стають базовою річчю, яку можна комбінувати з футболками, сорочками, піджаками.
Ось кілька переваг джинсів, які роблять їх незамінними:
універсальність – підходять як для офісу, так і для відпочинку;
зносостійкість – міцна тканина служить роками;
комфорт – зручні навіть під час тривалого носіння;
великий вибір кольорів і фасонів;
легкість у догляді – достатньо машинного прання.
Не дивно, що джинси залишаються найулюбленішим одягом у чоловіків і жінок у всьому світі.
Як вибрати ідеальні джинси
Щоб джинси стали твоїм улюбленим одягом, варто звернути увагу на крій і відтінок. Наприклад, темно-сині або чорні моделі візуально стрункіші, а світлі створюють більш невимушений і розслаблений образ. Також важлива довжина – вона має підходити під твоє взуття.
Прості поради для правильного вибору:
приміряй кілька моделей, щоб знайти свій ідеальний крій;
вибирай джинси з невеликим вмістом еластану для комфорту;
звертай увагу на посадку – висока підкреслює талію, середня універсальна, низька створює розслаблений вигляд;
експериментуй з кольорами та фактурами, щоб урізноманітнити гардероб.
Джинси – це більше, ніж просто штани, це символ стилю й комфорту. Вони допомагають виглядати модно без особливих зусиль. Хочеш знайти ідеальну пару для свого гардероба? Завітай на md-fashion.ua та вибери джинси, які стануть твоїм must-have на кожен день.
Цими днями, у вересні, виповнюється рівно 36 років з того дня, як у Чернівцях стартував Перший Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона Рута». Він тривав з 17 по 24 вересня 1989 року і став не просто музичною подією. Це був справжній соціально-культурний феномен, що знаменував собою один із перших відкритих проявів національного відродження в Україні. У той час як Київ та інші великі міста ще перебували у лещатах радянської інерції, Львів вже бурлив. Місто, яке завжди було епіцентром української інтелектуальної та творчої еліти, стало справжньою кузнею кадрів для “Червоної Рути”. Саме звідси до Чернівців вирушило потужне десантування, що залишило яскравий слід в історії фестивалю і всієї української музики.
На той час Львів був центром активного студентського і молодіжного руху, який гуртувався навколо самвидаву, підпільних концертів та мистецьких акцій. На відміну від офіційних філармонійних структур, молодіжна субкультура творила власне, відмінне від радянського, культурне поле. Саме цей бунтівний дух, сповнений національної свідомості, став ідеальною основою для появи таких колективів, як “Брати Гадюкіни” чи “Мертвий півень”. За словами відомого музичного критика Юрія Залізняка, “Львів у 1989-му був готовий до Червоної Рути, як ніхто інший, бо тут вже панувала атмосфера свободи” [1, с. 45].
Одним із найяскравіших відкриттів фестивалю став гурт «Брати Гадюкіни», який підкорив публіку своїм унікальним стилем — сумішшю блюзу, року та реггі, з текстами, що були написані на львівському суржику. До складу гурту входили Сергій «Кузя» Кузьмінський (вокал), Павло Крахмальов (клавішні), Михайло Лундін (барабани), Ігор Мельничук (бас-гітара) та Олександр «Шиков» Кузьменко (гітара) [2]. Їхні пісні «Нарцис» та «Гадюка» стали справжніми гімнами львівського андеграунду і принесли їм перемогу у жанрі рок-музики. Їхній виступ був сприйнятий публікою як виклик радянській системі, оскільки вони не тільки співали українською, а й робили це в розслабленій, іронічній манері, що було незвично для тодішньої офіційної сцени.
Рок-гурт “Мертвий Півень”
Ще одним важливим львівським гуртом, що прибув на фестиваль, був «Мертвий півень». Хоча вони не здобули призових місць, їхня участь була знаковою. У той час гурт складався з Любомира Футманя (вокал), Романа Зарічного (гітара), Олега «Модеста» Сулими (бас-гітара) та Тараса “Котлета” Кузьменка (барабани) [3, с. 78]. За словами одного з організаторів фестивалю, Тараса Мельника, їхня музика, що поєднувала елементи пост-панку та фольклору, “була занадто складною для тодішньої масової аудиторії, але її потенціал був очевидний” [4]. Гурт «Мертвий півень» згодом став культовим для української інтелігенції, і його виступ на «Червоній Руті» був першим кроком до цього визнання.
Співачка Леся Горова – гостя проекту #За живе
Крім того, Львів був представлений і солістами. Зокрема, у жанрі авторської пісні виступала Леся Горова [5]. Її композиції, наповнені глибоким ліризмом і патріотичним змістом, були високо оцінені журі. Хоча вона не здобула перше місце, її участь підтвердила, що Львів є не лише центром рок-музики, а й джерелом ліричного та інтелектуального мистецтва.
Андрій Кузьменко
Варто також згадати і Андрія «Кузьму» Кузьменка, який хоч і не представляв Львів офіційно (бо на той час був студентом у Києві), але був тісно пов’язаний з львівською музичною сценою [6]. Його гурт «Скрябін» був сформований у Новояворівську, що розташований поблизу Львова, і його музичні корені були тісно пов’язані з містом Лева. Кузьма був учасником фестивалю як соліст, і хоча не переміг, його енергія і харизма були помічені.
Загалом, львівська делегація на “Червоній Руті” 1989 року була найчисленнішою і найуспішнішою серед регіональних представників [7]. Їхня перемога — це не лише приз за музику. Це була перемога ідеї: що українська культура може бути сучасною, бунтарською, іронічною і водночас глибоко національною. Львів’яни показали, що “Шароварщина” — це не єдиний шлях розвитку, і що українська музика може конкурувати з західними зразками, не втрачаючи своєї унікальності. Цей успіх став потужним поштовхом для розвитку львівської музичної сцени у 90-х роках, яка згодом подарувала нам ще багато талановитих артистів.
Наталка СТУДНЯ
Список використаних джерел:
Жулинський М. Г. (1990) «Музика свободи: нотатки з фестивалю “Червона Рута”». Газета “Молодь України”, 19 жовтня 1990.
Газета “Поступ” (2000) “Гадюкіни: 20 років на сцені”. 17 грудня 2000.
Жуйко О. (ред.) (2009) “Червона рута. 20 років разом”. Київ: Музична Україна, 2009.
Мельник Т. (1991) “Спогади організатора”. Журнал “Музика”, № 4, 1991.
Інтерв’ю з Лесею Горовою. (2018) “Як “Червона Рута” змінила моє життя”. Сайт “Музичний Львів”, 15 листопада 2018.
Кузьменко А. (2015) “Я, «Побєда» і Берлін”. Київ: Видавництво “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2015, с. 87.
Матеріали Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, фонд 900, опис 1, справа 15, “Документи фестивалю «Червона Рута» 1989”.
Великі симфонічні концерти знаного українського піаніста-віртуоза Євгена Хмари стають уже доброю музичною традицією Львова. Цієї осені музикант знову привезе у Львівську національну оперу своє видовищне авторське шоу. Цього разу це буде нова концертна програма під загадковою назвою «Два світи». Її меломани почують та побачать у неділю, 5 жовтня, на сцені Львівської опери. Спеціальна гостя –співачка ODARA (дружина Євгена).Початок концертів – о 15:00 та 19:00.
Євген Хмара
Євген Хмара уже давно руйнує стереотипи про інструментальну музику. Його концерти – це не камерне виконання класичних творів на фортепіано, а масштабні авторські шоу у супроводі симфонічного оркестру та рок-бенду, що викликають у публіки щире захоплення. У своїх концертних програмах Хмара майстерно, віртуозно переходить від однієї композиції до іншої, чим створюється ефект одного масштабного твору.
«Моя нова програма «Два світи» – це зустріч дитячої мрії та дорослої мудрості, – інтригує Євген Хмара. – Це музика, яка поєднує світ надії і світ реальності, даруючи кожному нагоду знову повірити у диво. Там, де закінчуються слова, народжується музика! У дитинстві ми всі вірили в дива. Наші серця були сповнені надій та віри у світле майбутнє. Дорослішання приносить реальність. Але що може завадити нам сьогодні мріяти, відчувати і відкривати серця так само щиро, як тоді?».
Євген Хмара
Ліричний і експресивний, романтичний і вибуховий, мрійливий і відчайдушний, – усе це про перевтілення Євгена Хмари та його музики на сцені. Він творить свою музику просто на очах у публіки. Музику, сповнену сенсів буття. Музику, яка здатна подумки переносити у часі та просторі.
Від початку повномасштабного вторгнення Євген Хмара дав понад 200 благодійних концертів на підтримку Збройних Сил України – як в нашій країні, так і далеко за її межами. Піаністу-віртуозу аплодують по всьому світу, адже інструментальна музика не знає кордонів. Утім, свої наймасштабніші шоу музикант завжди робить в Україні. І найближчі із них – уже 5 жовтня на сцені Львівської опери. Кожен концерт Хмари – це справжня звукова феєрія.
Євген Хмара
У творчому доробку Євгена Хмари – сім студійних альбомів. Його виконавські вміння в музичній імпровізації настільки потужні, що він отримав Голлівудську премію імпровізаторів. Крім того, Євген Хмара – єдиний представник України, хто має статус YAMAHA ARTIST, яким володіють такі світові зірки, як ELTON JOHN, JUSTIN TIMBERLAKE та інші. А ще, Євген Хмара уже десять років проводить сеанси музичної терапії для діток із синдромом Дауна та з розладом аутичного спектру. В останні роки музикант «лікує» музикою і військовослужбовців.
У дописі йдеться, що на адресу видавництва надійшло безліч “брутальних, расистських, ненависницьких” коментарів та погроз щодо запланованої події. Як зазначають представники “Човна”, там були не лише боти, а й реальні люди, з якими вони знайомі особисто.
Авдиторію обурило те, що книгу про рух за права темношкірих презентуватимуть відразу після того, як в США українку Ірину Заруцькужорстоко вбив темношкірий американець Декарлос Браун.
Видавництво зауважило, що книга “Голоси BLM” була написана ще рік тому, а з друку вийшла в липні — тобто до того, як в серпні загинулаІрина Заруцька: “Поєднати книжку та трагедію, що сталася, могли або провокатори, або люди, якими легко маніпулювати. Або ж ці люди дійсно такими є – вони ненавидять інших власне за їхню іншість, зокрема за колір шкіри”.
Зрештою хейт вийшов за межі соцмереж: видавництву зателефонував чоловік із питанням “Як краще вбивати н*грів — вішати чи розстрілювати?”. “Човен” повідомив про це управління СБУ у Львівській області.
Також погрожували авторці книги Оксані Брюховецькій та одному з героїв книги, американському журналісту Терреллу Старру — обоє мали бути на презентації. Видавництво зазначає, що Старру, який вже три роки працює в Україні та висвітлює в американських медіа український спротив російській агресії, бажали смерті й обзивали його “твариною”.
“Жоден з них [хейтерів — Ред.] не читав книжки, не розуміє контексту, про який писала авторка, і чому це дослідження є важливим для українських читачів саме в час російської агресії проти України”, — заявило видавництво.
“Човен” наголосив, що без розуміння внутрішньополітичних американських процесів Україна не може розраховувати на підтримку США, якої так потребує в умовах війни.
Видавництво додало, що публікує книжки, які “допомагають читачам зрозуміти, наскільки складним є сучасний світ і як багато нам потрібно зрозуміти й зробити, аби вибороти у ньому гідне місце для себе, аби не залишитись наодинці з ворогом в час великої війни”. Про це, як зазначається, йдеться і в дослідженні Оксани Брюховецької.
“Люди, які домоглися скасування події, мабуть, вважатимуть, що перемогли. Насправді — ні! Програли усі ми. Бо історії героїв «Голосів» — це історії про боротьбу за гідність, за право бути собою. І в цьому ми дуже схожі з афроамериканцями, як би комусь не різала очі різниця в кольорі шкіри. Якщо невдовзі ви знову читатимете у світових медіа, що українці — нація ксенофобів, расистів, антисемітів, то варто пам’ятати, що після кожної такої ситуації це буде складніше спростувати друзям і прихильникам України”, — підсумував “Човен”.
Реакція громадськості
Якщо до скасування презентації видавництво “Човен” звинувачували в несвоєчасності події та відсутності емпатії, зараз довкола ситуації розгорілася дискусія.
Зокрема, філософ і письменник Володимир Єрмоленко написав: “Схоже, частина наших громадян (цікаво, наскільки велика) продовжують мати дику свідомість”. Тій частині авдиторії, яка, за його словами, “вибралася з внутрішніх хащів”, він порадив послухати свій подкаст з Террелом Старром.
Фахівчиня з комунікацій та викладачка Львівської бізнес-школи Ярина Ключковська переконана, що це Росія використовує поодинокі дискримінаційні настрої в Україні, щоб виставити нас расистами в очах світової спільноти — а ми несвідомо підіграємо цим провокаціям.
“Я вже дуже, дуже давно не чула про якісь помітні прояви расизму в Україні. Востаннє — мабуть, у 2012 році, коли ті ж росіяни організували низку провокацій, щоб дискредитувати Україну напередодні футбольного Євро-2012. Проте це не значить, що в Україні немає людей з расистськими та ксенофобськими настроями. Це — маргінальна історія. І Росія чудово вміє підсвічувати, підігрівати і витягати на світ Божий всі найсмердючіші недоїдки з найдальших звалищ і подавати їх як мейнстрім”, — написала Ключковська.
До обговорення ситуації долучився й поет та перекладач Остап Сливинський: “Іноді, коли в Україні відбувалися різні акти ненависті і дискримінації, думалося: ну, хоча б расизму в нас немає. Або ще чогось там «немає». Та все є. Таке ми незріле, крихке суспільство, з такою кількістю тріщин і «недоробок», що нічого не коштує колупнути легенько, щоб все почало розвалюватися. І колупають”.
Водночас Сливинський наголосив, що авторкою книжки є українка, а отже ідея її написати походить з українського суспільства. І закликав українців “зцілюватися, шукати суспільний консенсус, лікувати зони ненависті”, щоб не давати ворогу приводи нами маніпулювати.
Також на підтримку видавництва “Човен” висловилося “Видавництво”. Воно зауважило, що з 2017 року регулярно стикається з гейтом, погрозами та зривом презентацій, тож розуміє, наскільки це деструктивно.
“Спроби нав’язати суспільству ненависницьку позицію прямо заборонені Конституцією і законами України і суперечать всім нашим ідеалам та принципам. Цензура будь-чого, що відповідає діючому законодавству — неприпустима”, — йдеться в дописі “Видавництва”.
Про книжку
Книга “Голоси BLM” Оксани Брюховецької побудована на інтерв’ю, записаних у США під час і після протестів Black Lives Matter 2020 року. Через особисті історії афроамериканців та інших учасників визвольних рухів авторка показує інший бік Америки — не лише відомі демократичні ідеали, а й болісні реалії расової та соціальної несправедливості.
Книга також пояснює, чому значна частина американців двічі підтримала Дональда Трампа, і як ці політичні процеси можуть впливати на світ, зокрема на російсько-українську війну.
Авторка чотири роки мешкала в США. У 2020-му вона жила в Новому Орлеані і там долучалася до вуличних демонстрацій. Згодом подорожувала півднем Америки, зокрема Луїзіаною, Міссісіпі та Алабамою, досліджуючи історію афроамериканців та їхніх визвольних рухів.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова другу частину статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця про неіснуючу сьогодні церкву св. Теодора, що була опублікована у часописі Діло 1930 року (№ 169 від 02 липня) під назвою “Федорівська церква у Львові”. Першу частину можна почитати тут. Мову тексту залишаємо оригінальною.
Панорама Львова. Рисунок початку ХІХ ст.
Федорівська церква у Львові.
Характеристичне, що коли міське успенське брацтво користуючись правами Ставропіґії вело завзяту боротьбу в обороні тих прав, чим в першій мірі протиставилося львівському владиці, то всі передміські брацтва станули в обороні владики проти Ставропіґії. Не виломилося з цеї лінії і федорівське брацтво, за що дня 20 червня 1590 р. діждалося клятви, кинутої митрополитом Михайлом на своїх найвизначніших братчиків – Семена Корупку, Марка Мисоловича, Семена Гарбара та Костя Костинича.
Як тільки прийшло до сякої-такої злагоди поміж владикою Балабаном і Ставропіґією, клятву знято а викляті передміські братчики стали найревнішими поборниками справи, яку тодіж таки видвигнено в обороні загрожених і насилуваних прав української церкви і національности у Львові. З братських документів довідуємося, що вже 1594 р. тойже сам пан Семен Корупка з Тимотеем Зарудським принесли до Ставропіґії від федорівського брацтва 20 золотих, а пять літ згодом тіж самі з паном Рачинським явилися на ґреміяльному зборі брацтв на якому «от всего брацтва под сумлінням своїм декляровали стояти един при єдном до сконченія справи». І тут ми можемо подивляти і будуватися зразками патріотизму та жертвенности, які доконували і доконали чуда, бо серед найстрашніших умов, під найзавзятішим напором узброеної в усі права державної нації, не дали стерти старої, української патини з княжого Львова і його передмість. Правда, тодішні «власти» мали одну ахіллеву пяту: вразливість на монетні вальори. І тому то ледви не вся енерґія наших прадідів концентрувалася на… монеті.
Силою морального наказу оподаткував себе цілий український Львів а з ним і федорівське брацтво. Федорівські сафяники, слюсарі, кравці, стрільники, гарбарі, кушнірі, теслі, войлочники та лучники, що мешкали у власних домах, зложили 149 золотих, при чому деякі складали по 15 а навіть 20 золотих, а убогі комірники зложили до двох сотень, при чому давав хто скільки мав, звичайно – більше ніж міг!
Правда, федорівська братія, помимо своїх високих моральних прикмет, великих громадянських амбіцій, а може якраз через них, як кожна людська громада не обувалася без хвилевих непорозумінь і «посварів», які одначе не зрушували основ гуртової дисципліни. Такий несимпатичний «посвар» занотували братські акти під датою 25 листопада 1605. Тоді посварилися по між собою пан Тимко Зарудський, федорівський братчик з паном Іваном Костуриком, миколаївським… «Єден єдному злиі слова задаючи неучтиве». Присутні братчики поєднали їх якось на місці, але згодом, пан Іван Костурик «взял през якую намову шатанскую, а не през иншую, запомнівши оної людзкости» і завізвав пана Зарудського до замкового суду «за которую справу поспольство барзо заприкро міло, а найбарзій для того, же еще на деспект пан Іван Костурик дал пана Зарудського до везеня всадити смродливого». За той «деспект» засудили братчики пана Костурика карцером на вежі та безміном воску на церкву, рівночасно визволивши пана Зарудського з тюрми. Не дуже віддячився пан Зарудський братії, яка заплатила за нього 14 червоних золотих «викупу». Вийшовши з тюрми сказав пан Зарудський усім, що на покриття виданих сум не дасть ані шеляга, а о братське благословення не стоїть, бо коли йому відмовлять його тут, то він собі його найде деінде… Було це очевидно нарушення братського авторітету з боку пана Зарудського, але це кінець-кінців полагоджено, бо потім виступає пан Зарудський дальше в братських актах, як посол, на соймики і т. п.
Коли около 1602 року вмирав св. федорівський духовник о. Йосиф, то полишив по собі завіщання, в якому запевнив парохію за своїм сином, колиб він приспособився до духовного стану, або за тою з дочок, котраб вийшла за священика; остаючим своїм дітям, мав би наслідник чи наслідниця виплатити по двацять гривень. Колиб одначе не зайшла ні одна ні друга обставина, тоді управа парохіїї і приналежних до неї дібр має перейти на брацтво, яке зі свого боку має виплатити сиротам по о. Йосифі шістьдесять гривень.
Автор не встановлений. Митрополит Атаназій Шептицький
Коли одначе виявилося, що син небіщика о. Йосифа не тільки не надається на попівство, але що гірше «złotrowawszi się», витратив церковних ґрунтів вартости з горою триста золотих, а жадна з дочок не вийшла за священика, через що дійшла св. федорівська церква до запущення, то львівський староста Станислав Мнішек, віддав, згідно з завіщанням о. Йосифа, адміністрацію парохії та всіх її ґрунтів так давних як і набутих в руки брацтва. Видану в тій справі грамоту старости з 1617 р. потвердив 30 січня 1621 р. король Жигмонт ІІІ, впроваджуючи св. федорівське брацтво в управу парохії та повноправне посідання її маєтностей, що протяглось до 1744 р. в якому Атаназій Шептицький видав відомий декрет обмежуючий братську юрисдикцію.
В рукописному відділі бібліотеки Народнього Дому у Львові зберігається книга, обіймаюча протоколи братських зібрань за час від 1665-1681 р. та рахунки братських приходів і розходів за час від 1665-1668 р. З цеї многоцінної книги довідуємось дуже багато про внутрішній устрій та працю св. федорівського брацтва.
Дня 23 травня 1665 р., мабуть в перве по Хмельниччині, яка привела до упадку в першу чергу передміські церкви та їх брацтва, відбулася «єднорална» сесія, на якій старшим братом обрано пана Федора Матисевича а другого пана Андрія Городецького «котория аби радили і оправовали на честь Господу Богу і святому великомученику Христову Теодору Тирону». Братами-столовими обрано панів Якима Теодоровича, Івана Засанского та Семена Котовича. Паламарями – Данила Лисиницького та Андрія Бреника. «А писар пан Антоній, дидаскал на той час бивший…» Так обраний сеніорат не мінявсь що року, але «радив і справував» цілими роками, як довго не тратив братського довіря або сам не зрезуґнував з почести і безплатного, хоч тяжкого і відповідального труду.
У вівторок, 30 вересня, Олег Скрипка знову гастролюватиме у Львові. Минулого разу його авторське рок-кабаре зібрало аншлаг просто неба на Віллі Грушевського. І осьцієї осені артист та його Grand Cabaret повертаються у ще більш вишуканий простір — у Львівську національну оперу. Початок концерту “на біс” – о 19:00.
30 вересня на меломанів чекає вечір, у якому поєднаються щирість українського серця, французька пристрасть і легкий присмак року. Живі інструменти, дрес-код арт-деко й атмосфера паризьких вечірок, — цього разу на легендарній сцені Львова, в Опері.
“З кабаре для мене пов’язані історії і українські, і французькі, – розповідає Олег Скрипка. – У Франції до кабаре ставляться так, як українці до фольклору. Це їхня музична традиція з початку ХХ століття, основа культури. Коли я жив у Франції, багато працював у кабаре. А коли повернувся до України, почав виступати із цим жанром й тут. Такі виступи – це концерти-розмови, схожі до бардівської музики. Взагалі є дуже багато спорідненості між французьким та українським кабаре: для прикладу, романсом номер один на всіх кабаре-виступах у Франції є знаний український романс “Очі чорнії”. А в Україні зараз відчувається ренесанс українського танго, українського кабаре. Це засвідчують аншлаги на моїх кабаре-концертах. Тому ми й вирішили приїхати до галицької публіки з цією програмою “на біс”.
30 вересня на сцені Львівської опери українець із французьким шармом Олег Скрипка та його рок-кабаре не залишать публіці жодного шансу не заспівати разом. «Гуцулка Ксеня», «Tombe la neige», «Dansez» та інші хіти й культові композиції прозвучать так, що мало хто зможе всидіти на місці. Нестримні танці, щирі емоції, драйв і відчуття свята, — усе це незмінні супутники Grand Cabaret від Скрипки.
13 вересня у центрі Львова розпочав роботу відкритий простір спецпідрозділу ГУР МОУ “Артан”. Локація поділена на кілька функціональних зон. Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на видання Діло.
Музейна частина. Тут відвідувачі можуть дізнатися про операції, проведені підрозділом, а також ознайомитися з експозицією, яка презентує специфічне спорядження та амуніцію українських розвідників.
Відкритий простір спецпідрозділу ГУР МОУ “Артан”
Меморіальна частина. У просторі розміщена стіна пам’яті полеглих воїнів “Артану” з фотографіями та історіями кожного героя. Серед них — четверо розвідників, відзначених найвищою державною нагородою — званням Героя України.
Центр рекрутингу. Тут кандидати можуть отримати інформацію про підрозділ, умови служби та особливості відбору.
Відкритий простір спецпідрозділу ГУР МОУ “Артан”
Окрім цього, простори “Артан” у різних містах України виконують ще одну важливу місію — підтримки ветеранів підрозділу. Це прогресивна модель, коли служба й водночас повага до військових інтегруються у повсякденне життя містян.
Спецпідрозділ “АРТАН” — підрозділ активних дій Головного управління розвідки Міністерства оборони України, сформований під час повномасштабного вторгнення з добровольців.
Відкритий простір спецпідрозділу ГУР МОУ “Артан”
Девіз: “Знаємо. Знаходимо. Знищуємо”.
Основні операції та участь у боях:
Київщина
Донеччина
Бахмут
Куп’янськ
Часів Яр
Звільнення Харківщини
Повернення “вишок Бойка”
Острів Зміїний
Операції у Криму
Дії в Чорному морі та в тилу ворога
Підрозділ також сприяв розблокуванню зернового коридору.
Неодноразово відзначався Президентом України Володимиром Зеленським.
Вірко Балей народився 21 жовтня 1938 року в Радехові, тоді місто входило до складу Польщі (нині Львівська область). Він був єдиним сином в родині Петра та Лідії Балей. Малому ще не було й року, як Гітлер вдерся до Польщі й розпочалася Друга світова війна. Родину переселили до Словаччини, пізніше вони замешкали в Мюнхені. Із 1947 до 1949-го жили в таборі для переселенців у Регенсбурзі (Німеччина).
Змалку Вірко любив музику. Він ще не вмів ходити, а вже зачувши по радіо пісню, в такт махав рученятами. Мабуть, це передалося від батька, який свого часу співав у церковному хорі. Коли Вірку було дев’ять, він почув оперу “Мадам Батерфляй”, яка вразила у самісіньке серце. Мати зі свого боку зробила все можливе, щоб син здобув музичну освіту. Першим вчителем став Роман Савицький, львівський піаніст, який також перебував у таборі. Якось туди завітала капела бандуристів, і хлопчина почув баладу про полководця УНР Василя Тютюнника. І знову мелодія захопила все єство, навічно врізалася в пам’ять.
Вірко Балей
У 1949 році Балеї емігрували до Сполучених Штатів. Вірко хотів грати, але свого інструменту не мав, тому щодня ходив до сусіда й там по пів години займався музикою. Зрештою в 1952 році, батьки придбали на аукціоні фортепіано для сина. Систематичне заняття музикою почалося з 13 років. А в 16 він вже мріяв зіграти Третій концерт Бетховена.
За океаном Вірко продовжив здобувати освіту й у 1962 році закінчив консерваторію в Лос-Анджелесі (нині Каліфорнійський інститут мистецтв). Навчався у найкращих педагогів, зокрема в професора Ро Боріса.
Із 1963 року Балей кілька років прослужив в американській армії оркестровим музикантом. По завершенню служби став викладачем Каліфорнійського інституту мистецтв. Пізніше перейшов до Університету штату Невада в Лас-Вегасі.
У 1971 році Вірко заснував фестиваль сучасної музики, сам диригував камерний ансамбль, потім міський оркестр. Із цим оркестром Балей їздив по Штатах. Репертуар був різноманітним, від класики до модерну й авангардизму ХХ століття. Також він виконував твори київських композиторів, зокрема Лятошинського, Скорика, Грабовського та Сильвестрова.
Вперше Вірко відвідав Батьківщину в 1974 році. Він ніколи не забував свого коріння, досконало знав історію, культуру, вільно володів рідною мовою. Під час свого візиту до Києва Балей щодня зустрічався з молодими музикантами, слухав їхні композиції. Побував у Львові, де познайомився з львівським композитором Анджеєм Нікодимовичем, музикознавицею та провідною викладачкою консерваторії Стефанією Павлишин та легендарним Миколою Колессою. У Харкові заприятелював із Валентином Бібіком. Його авангардна музика захопила Балея. За його сприяння твори Бібіка зазвучали на теренах США. Починаючи з 1986 року Вірко часто приїжджав до України.
Вірко Балей
Із 1970-х років переважна більшість виконань української музики в США – це результат наполегливої праці Балея і поширення ним правдивої інформації про Україну та її культуру. Під впливом Вірка піаніст і диригент Джоел Закс з ансамблем Continuum 11 квітня 1987 року виступив із українською програмою, де звучали твори Леоніда Грабовського, Льва Колодуба, Валентина Сильвестрова. Концерти відбувалися в престижних американських холах під назвою “Нові українці”. Балей зазначав: “Ці виступи свідчили про те, що Україна має життєво важливу музичну культуру, що зростає”.
Балей також співпрацював із видатним українським режисером Юрієм Іллєнком. Двоє митців створили два фільми “Лебедине озеро. Зона” (1990) і “Молитва за гетьмана Мазепу” (2001/2010). До першої стрічки Вірко не лише написав музику, а й був продюсером проєкту, сценарій створив Сергій Параджанов. Ця стрічка здобула премію ФІПРЕССІ (спеціальна кінематографічна нагорода, мета якої – розвиток кіномистецтва та заохочування нового й молодого кіна) у Каннах. Щодо фільму про Мазепу, Вірко, який створив музичний супровід стрічки, зазначив:
“Фільм незвичайний, складний, приголомшливий, покликаний не розважати, а провокувати співпереживання, болючі рефлексії над драматичними екзистенційними дилемами українського буття <…> це не історичне полотно та не кіноілюстрація періоду з минулого України”.
Однак не всі творчі задуми вдалося втілити в життя. З Іллєнком ще планували поставити оперу Балея “Голод” під режисурою Юрія Герасимовича. Але робота зупинилася на підготовчому етапі.
Вірко Балей є автором численних музичних композицій. У його творчому доробку опера, симфонії, інструментальні концерти, камерні твори, етюди, думи, пісні тощо.
Вірко Балей – науковий співробітник Центру Петра Яцика в Українському науково-дослідному інституті в Гарварді, заслужений професор музики, композитор-резидент та співдиректор щорічної композиторської конференції NEON в Університеті Невади (Лас-Вегас). Він отримав премію “Греммі” 2007 року як співпродюсер звукозапису TNC Recordings та престижну музичну премію 2008 року від Американської академії мистецтв і літератури. Мотиваційна частина нагородження звучала так:
“Висококультурний поліглот-інтелектуал, блискучий піаніст, динамічний і досвідчений диригент українського походження Вірко Балей складає музику, яка надзвичайно експансивна жестами, елегантна та вишукана до деталей і глибоко лірична. Це музика, яка палко “співає”, містить (як у його нещодавніх роботах) фольклорні елементи або знаходить вираження в універсальнішому модерному стилі, типовому для його ранніх творів. Це завжди особливий голос і глибоко відчута та гостро почута музика”.
Навесні 2013 року його головний твір опера “Голодомор” (“Червона земля. Голод”), яку Балей почав створювати ще 1985 року, двічі йшла у спеціальній камерній концертній версії в Лас-Вегасі та Нью-Йорку. У листопаді 2013-го її повторили в Національному театрі опери та балету в Києві, цього разу з оркестром.
Творчість Вірослава Петровича Балея є зразком того, як митець стає амбасадором української культури в світі. Його музика може спонукати до нових творчих відкриттів у царині українського мистецтва.
21 вересня о 19:00 у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудеться атмосферний концерт, присвячений золотій епосі української естради — «Легендарні хіти при свічках».
Цей вечір стане справжньою подорожжю у часі, де прозвучать улюблені пісні, що об’єднують покоління. Програма концерту — це шана великим українським митцям: Володимиру Івасюку, Назарію Яремчуку, Квітці Цісик, Миколі Мозговому, Ігорю Білозіру та іншим. Публіка почує такі знакові композиції, як «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Стожари», «Смерекова хата» та багато інших, що назавжди увійшли в історію української музики.
Музичну програму виконає академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», а яскраве вокальне наповнення забезпечать: Павло Дворський, Павло Табаков, Оксана Караїм, Петро Радейко, Марта Мальська. Ведуча вечора — Ольга Гошовська.
Особливу атмосферу створить освітлення свічками, а кожного гостя чекатиме приємний сюрприз — ігристе та солодкий подарунок.
Це не просто концерт — це музичний вечір пам’яті, любові й вдячності тим, хто творив українську естраду.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
