Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут, п’яту про спорудження – тут.
Панорама Львова (Оперний театр), 1920-30 рр.
Легенди їх і донині розповідають туристам львівські екскурсоводи. Дивуєтеся, що ці легенди потрапляють не лише на шпальти газет і журналів, а й до солідних розвідок. Як і усі подібні твори людської фантазії, вони не відповідають дійсним фактам, однак обумовлюються певними підставами.
Раптова смерть архітектора З. Ґорґолевського стала поштовхом для виникнення домислів про ніби-то самогубство автора театру. Згідно з легендою, це трапилося через виникнення тріщин у стінах споруди, викликаних осіданням фундаменту, незважаючи на запевняння Ґорґолевського у надійності останніх. За іншою версією, причиною самогубства став невдалий жарт одного зі знайомих архітектора: мовляв, твій театр тільки що зруйнувався. Дискусії навколо фундаментів театру вплинули і на версію про спорудження театру на дерев’яних палях або просто над руслом Полтви.
Одеський оперний театр, джерело фото: polona.pl
Хоч авторство З. Ґорґолевського у створенні театру є незаперечним, однак досить часто споруду приписують іншим архітекторам. Найчастіше зустрічається легенда про те, що автор львівського театру проектував також і театр в Одесі. Однак відома віденська фірма Гельмер і Фельнер”, якій належить авторство одеського оперного театру, немає нічого спільного з львівською спорудою, хоч її інші реалізації – готель “Жорж” і сучасний Будинок вчених – є оздобою міста.
Навіть про зовнішній вигляд театру ходить легенда, ніби він є копією чи то паризької, чи то віденської Опери, а не оригінальним твором. Ця версія базується на певних збіжностях у оформленні фасадів цих будівель. Однак з того, що більшість збудованих в другій половині XIX ст. театральних споруд були тою чи іншою мірою відгуком на паризьку Оперу Шарля Гарньє, зовсім не впливає на їх ідентичність. Варто зауважити, що ментальності сучасних львів’ян притаманно не підкреслювати оригінальність архітектури свого міста, а порівнювати його з іншими світовими центрами. Звідси і “маленький Париж”, і “статуя Свободи” (а насправді алегорія Ощадності) на фасаді музею етнографії тощо.
Алегорія Ощадності. Львівський музей етнографії та художнього промислу НАН України. Фото Остап Лещук
Ще однією з легенд, повторюваної у декількох версіях, є розповідь про парадну завісу, яку автор Г. Семірадський ніби-то подарував місту. Насправді цей твір було йому замовлено театральним комітетом ще у 1898 р., а гонорар за завісу, остаточно виплачений у 1901 р., склав порядну суму в розмірі 15 тисяч зл.р.
Дивно, але до усього вінка легенд не потрапила фатальна непридатність площі перед театром для спорудження пам’ятників або фонтанів. Якщо це місце, запроектоване у 1905 р. Б. Лепким одеському меценатові К. Володковичу для спорудження пам’ятника Т. Шевченку було ним забраковане через агресивність архітектурного оточення, то справа побудови на цьому місці пам’ятника Ю. Словацькому тягнулася протягом довгих років, навіть було оголошено конкурс на кращий проект, який, однак, так і не реалізовано. Пам’ятнику Леніну пощастило більше, адже простояв він перед театром майже 40 років (споруджений у 1952 р.; скульптор С. Меркулов, арх. В. Шарапенко, І. Француз), був демонтований у вересні 1990 року.
Львівський міський театр
Подібною була доля і проектованих там фонтанів. Не був реалізований ані проект М. Лужецького з 1905 р., ані виконаний у 1930-х рр. проект світлового фонтану на головній алеї перед театром. Виконана під час реконструкції на початку 80-х рр., чаша фонтану так ніколи і не наповнилась водою, і донині служить квітником (дана стаття була написана у 2001 році (“Будуємо інакше”, 2001, № 1), а у травні 2008 року перед Оперним театром таки запрацював фонтан – ред.)
А поки навколо театру створювалися легенди, проектувалися пам’ятники та фонтани, невпинний час підточував споруду, і кінець кінців необхідною стала її реставрація.
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Вишиті сорочки із зображенням турецького безпілотника вже у продажі, а частину прибутків піде на благодійність.
На львівському підприємстві “Беладонна” під торговою маркою “Мотив” створюють унікальні вишиванки Bayraktar. Візерунок із зображенням турецького безпілотника розробила ілюстраторка Марта Лещак.
“До нашого шоуруму у Львові завітали гості. Їм дуже сподобалась якість наших вишиванок. У розмові ми дізнались, що це представник з Посольства України в Турецькій республіці. Він запитав, чи можемо розробити для них ексклюзивну модель вишиванки за мотивами Bayraktar. Це був дуже сміливий задум, але ми обмінялись контактами і почали перші кроки до реалізації цього “засекреченого» проєкту”, – розповіла Олена Гнідець, керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Вишиванки Bayraktar уже можна придбати у шоурумі підприємства, а також онлайн. Крім того, львівські мисткині планують виготовити такі сорочки для усіх працівників компанії Bayraktar, продукція якої допомагає українським військовим ефективно воювати з ворогом.
“Ми запустили пробну вишиванку, і одразу ж після активного обговорення її вигляд затвердили, і ми почали виготовляти. Дизайн розроблено на основі візерунків кролевецьких рушників, що є нашим, рідним. А сам Bayraktar став сучасним оберегом нашої нації”, – додала керівниця ПП “Беладонна”.
Вишиванки Bayraktar
Частину прибутків від продажу вишиванок Bayraktar львівське підприємство віддасть на благодійність, зокрема, на закупівлю турецьких безпілотників.
У вівторок, 20 вересня 2022 року, фестивалем культур «Свій кут» у Дрогобичі розпочали відзначення 931 уродин міста.Про це інформує пресслужба Дрогобицької міськради.
На чотирьох локаціях Дрогобича, свою культуру та побажання з нагоди уродин міста впродовж дня глядачам презентували польська, єврейська, ромська та українська громади. Кожен зі свого «кута» показував багатогранність своєї культури, цікаві традиції та свою автентичність. Усі заходи носили окрім патріотичного ще й благочинний характер – всюди були виставлені скриньки для пожертв в підтримку ЗСУ.
Стартував Фестиваль культур із Костелу Св. Варфоломея – представники польської громади міста спільно із духовенством вітали Дрогобич із Днем народження. Відтак патріотичні музичні композиції виконав ансамбль мандолістів «Лісові квіти», що функціонує при Польському товаристві культури.
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Другою зі свого «кута» – вітання та патріотичну програму демонструвала єврейська громада міста. У Хоральній Синагозі Дрогобича колектив вокального ансамблю «Шейне Мейделах» та квартет «Мамес ун Техтер» зачаровували глядачів своїми вокальними та танцювальними вміннями. Міський голова Дрогобича Тарас Кучма висловив щиру дяку та повагу усій єврейській спільноті за підтримку, допомогу у протистоянні ворогу та вручив, як і польським представникам, подяку від імені міста та громади.
Відтак на Площі Стефаника розмаїття своєї культури та пісенну творчість демонстрували представники ромської спільноти Дрогобича.
Завершували Фестиваль культур на Площі Ринок виступом українських колективів та зиченнями усіх благ рідному місту. Колоритності дійству додав виступ театру «Глорія» на ходулях, які презентували виставу «Стефанія».
Фестиваль культур «Свій кут» у Дрогобичі
Міський голова Тарас Кучма вручив подяку за потужний культурний фронт письменнику, доктору філософії з мистецтвознавства, заслуженому діячу мистецтв України, голові ТО драматургів НСПУ, лауреату Державної премії імені І. П. Котляревського Василю Неволову.
Це заключний «кут» нашого фестивалю, презентація української культури. Ми уже привітали польську культуру, єврейську та ромську – ми були свідками щирих молитов за мир та нашу Перемогу. Тож щиро хочу подякувати українській громаді, тобто усім нам, за нашу незламність, патріотизм та стійкість духу. Хочу наголосити, що не ті носії культури, які співають і танцюють, а ті, що душею відчувають та захищають нашу культуру, мову та Батьківщину. Тож акумулюємо наші сили та спільно єдиним фронтом, кожен на своєму місці допомагаємо ЗСУ та наближаємо день перемоги», – закликав присутніх Тарас Кучма.
Якщо у Ворохті піднятись доріжкою обабіч старенької церкви в сторону хребта Ворохтянський, то на другому боці долинки потоку Войтул можна зауважити великий будинок. Зрештою, його складно не помітити, бо це найбільша будівля в долині. Його видно навіть на великій панорамі Ворохти. Принаймні наразі…
На жаль, навіть здалека видно, що зараз стан об’єкту не найкращий: вибиті вікна, відсутні балюстради балконів тощо. Хоча дах усе ще прикриває будівлю від дощу, а тому, можливо, ще не все пропало…
Фото стану будинку у 2007 році (автор Jacek Czubiński)Фото стану будинку у 2015 році (автор Zommersteinhof)
Ця вілла знала кращі часи!
У довоєнній газеті “Kurjer Lwowski” 02.11.1932 р. було розміщено рекламу першокласного пансіонату “Меля”, названого іменем дружини власника Міхала Ковча:
“32 комфортних сонячних кімнати з балконами. Мальовниче розташування з видом на чудову панораму Чорногори. Пансіонат прикритий з півночі горами, вкритими густим смерековим лісом, неподалік Народного дому. Замовлення приймає адміністрація”
Оголошення про аукціон у виданні “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року.
У 1937 році пансіонат був виставлений на аукціон. Оголошення про аукціон опублікувала “Gazeta Lwowska” №147 за 4 липня 1937 року. В цьому ж оголошенні газета подала ретельний опис усієї нерухомості.
Ось приблизний переклад найцікавішого з цієї статті: “Між ґрунтами Николи Кіндрачука і Броніслава Біруби, на площі 924 кв. м знаходиться будинок – вілла – дерев’яний пансіонат, званий “Меля”, триповерховий, збудований з м’якого дерева, на бетонних фундаментах, критий бляхою, всередині покритий гіпсово-вапняним тиньком, зовні нічим не покритий. Довжина будівлі – 18,10 м, ширина – 14,60 м
В будинку знаходяться:
а) в сутеренах: 4 кімнати, сходова клітка, коридор і пивниця;
б) на першому поверсі: їдальня, кухня, спіжарка, мийня, 6 кімнат, сходова клітка, коридор, 2 кльозети і дві криті веранди;
в) на другому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
г) на третьому поверсі: 11 кімнат, сходова клітка, коридор;
д) на стриху: 2 кімнати.
В цілому будинку є електрика для освітлення і дзвіночків, а також інсталяція з біжучою зимною водою.
Уся нерухомість знаходиться у власному посіданні боржників Мелі Ковч і Міхала Ковч, але в орендному посіданні у Броніслава Нєвяровського.
Віллу з прибудовами, інсталяціями, студнею, парканом і дерев’яним хідником оцінено на 34 250 злотих.”
На довоєнному плані Ворохти вілла позначена під №53:
Вілла на довоєнному плані Ворохти
Відтак, знаючи розташування вілли, можна з легкістю розпізнати її на старих світлинах Ворохти. На першому фото – пансіонат знаходиться справа, на решті – обведена червоним колом.
Пансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століттяПансіонат “Меля”. Фото початку ХХ століття
Після війни нова влада замінила пансіонат в багатоквартирний будинок. Усім відомо, як в радянські часи комунальні служби “дбали” про стан будинків, але практично нічого не змінилось і пострадянські часи. Однак найгірші часи настали у 2005 р., коли з аварійної будівлі відселили усіх мешканців. Будинок без мешканців – це як пусте тіло без душі… Згодом деградуючий об’єкт потрапив у приватні руки, але замість якихось відновлювальних робіт, новий господар у 2012 р. приступив до розбірки колишнього пансіонату…
Коли я дивлюсь на цей пансіонат та на інші – колись славетні – вілли і санаторії Ворохти, завжди згадую слова пісні Віктора Морозова “То було так давно”:
В п’ятницю, 23 вересня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) завідувачка відділу археології Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, к.і.н. Наталя Булик прочитає лекцію “(Не)сенсанційна археологія модерного Львова: 10 археологів vs 10 відкриттів”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
З середини ХІХ ст. археологія стає модною і винятково популярною. В цей час актуальним стає колекціонування і формування приватних колекцій у яких левова частка належить викопним старожитностям. Одночасно, формується гроно людей, здебільшого це історики, священники, письменники, які розпочинають археологічні пошуки і перші розкопки.
Від середини ХІХ ст. Львів починає заявляти про себе як потужний археологічний осередок. В австрійському і польському Львові існувало два наукові середовища – українське і польське, які між собою і тісно співпрацювали і голосно дискутували.
Серед постатей львівської археології від середини ХІХ – середини ХХ століття ми вибрали 10 найзнаковіших археологів і їх найяскравіші відкриття. Хтось з них був самоуком в археології і зовсім без освіти, а хтось професором кількох університетів; хтось загинув у розквіті сил, а хтось прожив довге, віддане науці життя; у когось на рахунку кілька експедицій і відкриттів, а у когось десятки…
Об’єднала ці постаті любов до археології, постійний пошук і приналежність до львівського археологічного середовища. Йдеться про Антона Петрушевича, Ісидора Шараневича, Антоні Шнайдера, Кароля Гадачека, Володимира Гребеняка, Богдана Януша, Ярослава Пастернака, Маркіяна Смішка, Тадеуша Сулімірського та Івана Старчука.
Кожен з них вніс свою лепту у розвиток археології і назавжди закарбував своє ім’я в історії цієї науки. Безцінними є світлини на яких закарбовано процес досліджень, найяскравіші знахідки та самих людей.
25 вересня о 19.00 у Ribs House Lviv (пр. Червоної Калини, 36, Верхній Шувар, 2 поверх) відбудеться концерт «Melodies de Paris» у виконанні FIJI Band.
Вечір буде затишним і благодійним, повідомили організатори VINIL Concert agency.
“Вино, Франція, акордеон… Melodies de Paris! Неймовірно романтичні французькі мелодії лунатимуть у найатмосфернішій ресторації Сихова Ribs House Lviv у виконанні FIJI Band. Пориньте у романтику Єлисейських полів! Вечір буде затишним і благодійним, бо кошти, виручені з продажу квитків, перерахуємо на лікування Ромчика Олексіва. Ромчик – 7-річний хлопчик, який постраждав від ударів окупантів по Вінниці. Він зараз проходить реабілітацію в Німеччині”, – зазначили організатори.
Також VINIL Concert agenc називають декілька причин, чому необхідно відвідати концерт:
Вперше в Україні! Ексклюзив для львівського слухача – відомі французькі вальси-мюзети Жерома Рішара та Еріка Боувела у живому виконанні!
Музичною візиткою Франції можна сміливо назвати вальс-мюзет.
Спочатку «мюзетом» називався різновид волинки, під звуки цього інструменту виконувався популярний у 16-17 ст. французький однойменний танець. А згодом акордеон витіснив мюзет, заливши своє ім’я тільки у назві жанру, і таке відоме всім ніжне звучання паризьких вулиць.
Сандтрек до фільму, французький шлягер, лауреат премії «Оскар»! Так, усе і одразу – Мішель Легран і його відомі «Шербурзькі парасольки».
Не Францією єдиною! Запрошуємо до пристрасної мандрівки в ритмі танго! На концерті звучатимуть запальні аргентинські ритми відомого на весь світ Астора П’яццоли!
Стиль Астора П’яццоли, якого називають батьком «нового танго», ви точно впізнаєте завдяки особливій мелодиці та поєднанні кількох жанрів: танго, джаз, класика.
Французьке звучання від українського автора! Вперше тільки на нашому концерті – авторські твори львівського композитора! Паризьке звучання з українською душею!
Француз Рішар Гальяно, батько естрадно-джазової акордеонної музики, приїжджав в Україну двічі. Останній виступ львів’яни пам’ятають з «Альфа джаз фесту» у 2017 році. А 25 вересня FIJI Band запрошує вас насолодитися музикою відомого акордеоніста у власному аранжуванні!
П’яццола чи Гальяно? Вчитель чи учень? Порівняти звучання двох «гігантів» естрадної музики Ви зможете на концерті «Melodies de Paris» 25 вересня.
І, звичайно, келих французького вина.
Виступатиме FIJI – це якісно новий Львівський folk & jazz бенд, що формує власний стиль як мікс народної, естрадної, джазової та ретро музики.
Цьому сприяє неординарний склад колективу: скрипка, гітара, баян, контрабас, перкусія та вокал.
Кожен з виконавців є професіоналом свого інструменту, що надає кавер бенду неповторного звучання.
Ви упізнаєте кожен твір, але почуєте його заново.
Ціна квитка – 200 грн, можна придбати на вході та на karabas.com.
Римо-католицький костел, гімназія та загальний вигляд міста, знятий із вежі греко-католицької церкви. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік
Хоча Стрий є досить давнім галицьким містом, яке виникло на місці поселення ще княжих часів, а від 15 століття у нього вже були привілеї Магдебурзького права, свого теперішнього вигляду нинішній районний центр Львівщини набув, за історичними мірками, зовсім недавно.
Трохи більш ніж сто років тому Стрий буквально пережив друге народження, коли оговтався та відновився після вогняної катастрофи. Про цю масштабну пожежу писали видання в усій Європі, жахаючись від її розмаху та страшних наслідків.
У суботу, 17 квітня 1886 року величезна пожежа майже повністю знищила містечко, яке завдяки своїй близькості до однойменної річки Стрий з її пологими кам’янистими пляжами та недалекими карпатськими горами у той час вважалося приємною курортною місциною, приваблюючи численних гостей із цілої Галичини та більш віддалених куточків Австро-Угорщини.
Його мешканці, які ще недавно були працьовитими та заможними громадянами, в один момент перетворилися на злиденних жебраків, які могли розраховувати лише на благодійність та милосердя. У тогочасній пресі словосполучення “погорільці зі Стрия” стало вживатися для характеристики найбільш нужденних людей.
Будинок, з якого почалася пожежа і згарища довкола нього. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік.
“Перед страшною суботою 17 квітня Стрий був процвітаючою громадою з населенням понад 15 000 душ. Жвава торгівля і немала промисловість, особливо велика паркетна фабрика, забезпечували його жителям дохід і буржуазний комфорт, про потреби інтелектуальної освіти достатньо дбали в численних школах, включно з гімназією. Тепер картина різко змінилася. У другій половині того дня місто було перетворено на руїни, було знищено товарів на мільйони, а понад сотню людей загинуло.
Але ті, хто вижив, приречені жити жалюгідним життям під відкритим небом або тулячись у казармах, споглядаючи руїни своїх домівок, потерпаючи від всієї суворості галицького післязим’я (через три дні послі пожежі в місті почав падати сніг, – авт.) і з нетерпінням чекаючи на допомогу, яку може принести їм лише милосердя до своїх ближніх.
Близько другої години пополудні спалахнула пожежа на Казимирівській вулиці, біля руської (греко-католицької, – авт.) церкви, в хаті майстра-слюсаря, яку показує одна з наших ілюстрацій. Більша частина робочого люду перебувала за межами міста, тому рятувальна робота була розпочата дуже недостатніми засобами. Піднявся штормовий вітер, підхопив полум’я й розніс його на всі боки, язики вогню стрибали все далі й далі, охопивши цілу Ринкову площу, і поніс туди, де були нагромаджені запаси дров, що підкинуло йому нову, багату “їжу”. За півгодини весь Стрий палав вогнем”, – описувала вогняну катастрофу віденська газета Neue Illustrirte Zeitung, опублікувавши жахливі фото наслідків масштабної пожежі.
У газеті Kuryer Lwowski через два дні після розгулу вогняної стихії категорично написали: “Міста Стрий майже не існує”.
Руйнівна пожежа знищила понад 600 будинків на 15 вулицях міста, зруйновані були всі громадські будівлі: гімназія, будівля магістрату, велика пивоварня з накопиченим у ній запасом тисяч тонн ячменю, потужна паркетна фабрика, синагога, недавно відреставрований фарний костел, на дзвіниці якого розплавилися від полум’я дзвони, повітовий суд, відділення Торгово-промислового банку. Дивом вогонь не пошкодив лише будівлю пошти та греко-католицьку церкву.
Обгорілі будинки після катастрофічної пожежі в Стрию. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік
Моторошним видовищем був охоплений полум’ям міський цвинтар. Десятки дерев’яних хрестів, які горіли вночі, створювали апокаліптичну картину.
Гасити пожежу, заграву від якої було видно ще на під’їзді із Миколаєва, розташованого за тридцять кілометрів, приїхали пожежні дружини із Дрогобича, Калуша, а надвечір – зі Львова.
Як писала газета Kuryer Lwowski, “у місті з товарною вартістю понад мільйон, не рахуючи приватної власності та будівель, не було жодної помпи, були тільки два старих і зламаних водомети, дві бочки та кілька драбин, які не досягали навіть до другого поверху”. Виявляється, добровільна пожежна охорона, яка раніше діяла в Стрию, через відсутність підтримки і власне “знеохочення” саморозпустилася, а все її спорядження розпродали.
Бідолашні погорільці спершу самі рятували собі життя, вибираючись з палаючих осель на саморобних мотузках, скручених із простирадл, а своє майно безладно викидали з вікон просто на вулиці, а потім зносили його до залізничного вокзалу. Там же на двірці вони й ночували, задихаючись від їдкого диму, який заповнив усе місто.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
На вулицях міста пожежники знаходили обвуглені трупи людей з обгорілим одягом, багатьох з них важко було впізнати. Дехто ж гинув не від вогню, а задихався димом. Одного такого покійника, як писала львівська газета, жандарми, які обходили місто через кілька днів після пожежі, підібрали на вулиці і віднесли по постерунку, вважаючи за пияка, і зрозуміли, що принесли труп вчаділого чоловіка лише наступного ранку.
Як повідомляла преса, багато людей через пережите лихо втрачали розум, хтось впадав у апатію, дехто нетямився від приступів божевілля. Траплялися випадки самогубств через розпач від втрати усього нажитого, на вокзалі працівники станції пильнували за тим, щоб люди не кидалися під колеса потягів, якими бідолашні люди з мізерними пожитками покидали місто.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
У камерах судового ізолятора, які під час пожежі забули відімкнути, загинуло 14 арештантів. Частину в’язнів таки відпустили, але багато хто з них скористався цим порятунком лише для того, щоб зайнятися мародерством у спалених будинках та грабувати втікачів, відбираючи в нещасних врятовані ними пожитки.
Бажання поживитися на чужому горі штовхало на злочини й мешканців довколишніх сіл. Криваві бійки на румовищі не могли приборкати ні тих кілька жандармів, які були у місті, ні тутешні військові, які пильнували лише за казармами та помешканнями офіцерів.
Ілюстрації пожежі, зроблені художником зі слів очевидців. Das interessante Blatt, 1886 рік
Але велетенська пожежа в Стрию проявила не тільки найогидніші риси людської природи, але й стала поштовхом до вияву милосердя. Для допомоги погорільцям зі Стрия міською владою було організовано комітет допомоги, який оголосив збір продуктів (хліба, крупи, борошна, сала) та одягу для постраждалих. Харчі для бідолах привозили з ближніх містечок — Болехова, Долини, Дрогобича. У багатьох містах імперії, навіть в столичному Відні було оголошено через пресу про збір коштів для допомоги тисячам мешканців Стрия, які втратили все своє майно і дах над головою.
Приклад благодійництва показав цісар Франц-Йосиф, який наступного ж дня після катастрофи пожертвував 5 000 корон власних коштів (близько півмільйона гривень за нинішньою купівельною спроможністю, – авт.). Окружний маршалок барон Ромашкан привіз зі Львова для єврейського населення 20 центнерів маци і 5 центнерів кошерного м’яса.
Вигляд середмістя Стрия у 1914 році
Невдовзі спалене майже дотла місто стало підніматися із попелища, ніби той казковий Фенікс. На місці руїн з’явилися нові кам’яниці і Стрий, розбудувавшись, став набувати тих архітектурних обрисів, які ми бачимо у цьому містечку тепер…
27 вересня 2022 року, о 17:00 у Центрі урбаністики та архітектури “Порохова вежа” (Підвальна, вул, 4) відбудеться відкриття виставки “Реактивація”.
Куратори виставки: художники Михайло Барабаш і Роман Гайдейчук, композитор Остап Мануляк. Виставка відбувається в рамках реалізації проєкту ZMINA_2_0 фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу. У додатках до листа, долучено прес-реліз та афішу виставки.
«В часі повномасштабної війни, окрім чесного спротиву, важливо ще й втримати простір (спільний і свій приватний) придатним для життя, не втратити сенси, важливі для (вже незвичного) мирного життя, в якому є місце буденності, простору для рефлексій і самоаналізу. Кожен жест культури сьогодні є спробою відновити той буфер, отримати необхідну дистанцію для роздумів», — коментує співкуратор проєкту, викладач Львівської національної академії мистецтв Роман Гайдейчук.
Завдання проєкту — реактивізувати студенток і студентів творчих спеціальностей з різних навчальних закладів: допомогти розвинути професійні навички, залучити до творення творчої спільноти, а також — дати можливість поділитись своїми спосетереженнями та відчуттями на території мистецтва. На виставці будуть представлені мистецькі роботи різних напрямків медіа-мистецтва: відеоарт, відеоперформанс, мапінг, інсталяції з доповненою реальністю.
У мультидисципланарному проєкті «Реактивація» взяли участь студентки та студенти Харківської державної академії дизайну та мистецтв, Львівської національної академії мистецтв (кафедри «Актуальні мистецькі практики» та «Монументальний Живопис») та Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка: Іванна Багрійчук, Анна Довгань, Діана Драбик, Михайло Зубчанінов, Софія Козлова, Олена Котовська, Денис Кучер, Ілля Левада, Ігнатій Мойсеїв, Захар Озерський, Станіслав Семенюк, Надія Січко, Іван Степків. Молоді митці впродовж двох місяців працювали над ідеями мистецьких творів з художниками та викладачами Михайлом Барабашем, Романом Гайдейчуком, Катериною Дідик, композитором Остапом Мануляком, медіа художником Сергієм Петлюком та кураторкою і мистецтвознавицею Дариною Скринник-Миська.
«Найціннішим є те, що студенти та студентки не піддалися впливу катастрофічної картини, яка домінувала у медіа (жахливим кадрам вбивств, терору, руйнації та знищення), а спробували сконцентруватися на речах, які оточують кожного та кожну, на тому, що персонально важливе: рідний дім, безпека, близькість і тепло від перебування поруч з рідними, мережа стосунків і зв’язків», — підсумовує співкуратор проєкту, викладач кафедри Актуальні мистецькі практики Львівської національної академії мистецтв Михайло Барабаш.
Виставка «Реактивація» у Центрі урбаністики та архітектури «Порохова вежа» (вул. Підвальна, 4) триватиме до 10 жовтня 2022 року.
Партнери проєкту: Центр архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова Вежа», Кафедра актуальних мистецьких практик ЛНАМ, Кафедра живопису ЛНАМ, EESEM Studio Львівської національної музичної академія імені М.В.Лисенка.
Виставка «Реактивація» відбувається в рамках реалізації проєкту ZMINA_2_0 фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Мистецьке об’єднання “НУРТ”» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Сьогодні, 20 вересня 2022 року, о 16.00 год, у FESTrepublic відбудеться благодійний аукціон, що пройде в рамках масштабної події «Мистецький батальйон» Харків-Львів. Усіх небайдужих запрошують долучитись до допомоги Збройним силам України та українським мистцям.
Захід організовано за участі Сергія Жадана спільно з Харківською державною академією дизайну мистецтв та Львівською національною академією мистецтв.
Серед робіт, що будуть представлені на аукціоні, твори відомих сучасних живописців, графіків, скульпторів Харкова та Львова.
Головна мета – збір коштів на евакуаційні санітарні машини для ЗСУ. Детальніше тут.
Сьогодні хочемо познайомити наших читачів із світлинами дітей, які були зроблені у 1934 році в містах та селах Західної України, зокрема, на Волині, Львівщині та Івано-Франківщині. Авторкою фото є американська мандрівниця Луїза Арнер Бойд.
У селах Волині та Галичини подивитися на мандрівницю вибігало багато дітей і саме вони потрапляли в об’єктив фотографки.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
Про такі зустрічі із сільською дітворою Луїза Бойд писала свої враження в щоденнику, дослівно: “Більшість сільських дітей – босі, бідно вдягнені та брудні, але виглядають здоровими та щасливими, – згадувала Луїза Бойд. – Грудні немовлята – в кошиках із березових гілок, які служать колисками і підвішуються до стелі будинку. Практично кожна дитина є нянькою для молодшої. Ці майбутні рибалки й господині так упевнено керують судном, як на суші. Літні чоловіки та жінки страждають від ревматизму – і мало хто з них доживає до глибокої старості”.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
Фото є цікавими, адже на них можна побачити дитячу міжвоєнну моду. Мода як для хлопчиків, так і для дівчаток в міжвоєнний період стає більш функціональною, практичною і зручною, особливо це стосується одягу на щодень. Саме в цей період дитячий одяг стає більш вільним, він перестає сковувати рухи дитини. Ці тенденції в дитячому одязі знайшли своє продовження і сьогодні.
Західна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер БойдЗахідна Україна, 1934 р. Фото: Луїза Арнер Бойд
В 1920-х роках дитину починають сприймати як індивідуальну особистість, за таким принципом їй підбирають і вбрання. Правда мешканці сіл не могли одягнути своїх дітей у дорожчий одяг, і не завжди могли дозволити купити їм взуття, тому часто діток на старих фото можна побачити босими, навіть і осінню чи весняну пору.
15 жовтня о 19:00 у Палаці залізничників «РОКС» у Львові відбудеться театральна постановка «Жінка над нами».
У ролях Лесь Задніпровський, Лілія Ребрик та Костянтин Костишин, повідомляють організатори VINIL Concert agency.
Сюжет розгортається навколо чарівної журналістки Паоли (Л. Ребрик). Відомий політик Леоне (Л. Задніпровський) з першого погляду закохується в неї. Кохання настільки затьмарює йому розум, що не дивлячись на свій поважний вік, він втрапляє в вельми цікаву авантюру, яку вигадав його новий приятель – драматург П’єро (К. Костишин).
«А що далі? Приходьте 15 жовтня у Палац залізничників, щоб побачити! На вас чекає вистава із нестримною італійською пристрастю, з впізнаваним смаком інтриги, ноткою хитрощів і таким приємним післясмаком щирого сміху», – запрошують організатори.
Режисер постановки – Заслужений артист України Валерій Астахов, продюсер – Олег Шпанчук.
Окрім Львова,театральна постановка «Жінка над нами» відбудеться 16 жовтня у Івано-Франківську (Арена Центр).
У Дрогобичі на Львівщині відкрили благодійну виставку-продаж картин про війну. Усі кошти з продажу картин передадуть військовим.
Про це повідомляє Львівська обласна військова адміністрація.
У Культурно-освітньому центрі Дрогобича 16 вересня відкрили виставку робіт студентів та викладачів Львівської національної академії мистецтв. До створення полотен долучились і студенти зі східних та центральних областей України, які особисто пережили війну.
“Організували виставку-продаж старша викладачка кафедри академічного живопису ЛНАМ Наталія Цедуляк і управління культури та розвитку туризму Дрогобицької міської ради”, — розповідають у Львівській ОВА.
Там додають, що експозиція включає кілька десятків картин, кожна з яких показує бачення подій, які зараз відбуваються в Україні, та передає емоційний стан митців.
Роботи можна придбати впродовж місяця в Культурно-освітньому центрі Дрогобича. Усі вилучені від продажу кошти скерують на підтримку ЗСУ.
У Львові різко позимніло. Зранку можна побачити як львів’яни кутаються в курточки і бігають містом під різнокольоровими парасольками. А найкраще спостерігати таку картину недільного ранку, сидячи в затишній кав’ярні і насолоджуватися філіжанкою гарячої міцної кави. А ще в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні віденського типу. Нині продовжуємо.
Жодна із львівських каварень, віденського типу, які одна за одною, разом з цілим львівським життям поступово підлягають впливові варшавського життя, так не зваршавилась, як каварня «Жорж», що є під кожним оглядом антитезою «Европейської». Це власне «Жорж» передовсім є найбільшою европейською каварнею Львова, европейською у значенні «новоевропейська», тобто инша від староевропейського характеру «Европейської». Нічого дивного, що вона заснована на зразок «Европейської каварні» у Варшаві. Що більше, є її цілковитою копією. І тому наскрізь є варшавською.
Готель “Жорж”. Фото поч. 20 ст.
Щоб остаточно зрозуміти, що це означає бути каварнею варшавського типу, потрібно собі усвідомити, що ще донедавна у цілій Варшаві взагалі не було жодної каварні. Місію каварень, чи радше частину їх завдань, виконували цукерні, які закривались набагато раніше, ніж звичайні каварні, не мали також жодних журналів, не могли продавати ніякого алкоголю та не мали спеціальної кухні. Перші каварні за взірцем віденських засновано у Варшаві лише в останніх роках. Таке копіювання, подібно як і берлінські імітації віденських каварень, не було позитивним фактором. Варшав’яни, як і берлінські громадяни, були занадто активні, щоб годинами вчитуватись в газетні тексти або заглиблюватись в задумі. Не могли упродовж довшого часу висидіти всередині каварні, у якій головну роль відігравала атмосфера та специфічний настрій, які нелегко було відтворити, бо каварні для місцевих клієнтів ніколи не були їхніми улюбленими місцями відпочинку, та й звички такої виробити у собі ще не встигли. Тому берлінські та варшавські каварні навперебій змагаються у витонченості свого внутрішнього вигляду та вишуканості музик, які є головною та єдиною їхньою атракцією.
Кав’ярня готелю “Жорж”, фото 20-ті роки ХХ століття
Оскільки каварні варшавського типу, з представницькою головною каварнею «Европейська», є лише недосконалою імітацією віденських каварень, то каварня «Жорж» є свого роду імітацією імітації. Від правдивої віденської каварні відрізняється передовсім тим, що є єдиним правдивим місцем у Львові, тільки і виключно товариським. Дуже рідко тут можна зустріти самотнього відвідувача, який прийшов би сюди – як про це писав старий Фрітц з віденського «Cafe Museum» – до себе самого. Усі відвідувачі приходять не до себе та переважно не для себе, але до инших та для инших. Тому самотність здається тут усамітненням і не сприймається так позитивно, як це є в инших каварнях. Зовнішньому спостерігачеві легко зауважити товариський характер «Жоржа». На відміну від варшавського типу «Европейської», усі столики у «Жоржі» є круглої форми. Кругла форма столу для каварняної атмосфери та для обов’язкових у ній соціальних прав є надзвичайно важливою. Людина, що сидить за звичайним чотирикутним столом, привласнює його для себе, стає його господарем. Натомість сказати подібне про когось, хто сидить за круглим столом, неможливо. Його господарські права не кидаються так сильно у вічі. Круглий стіл також – на відміну від чотирикутного столика, який має певну визначену кількість місць – є до нескінченності місткий і тому жодне місце при ньому не є ані гіршим, ані вигіднішим чи менш достойним від иншого. Кожен, хто сидить за цим столиком, має ті самі права, що і його перший господар.
Кав’ярня “Європейська”, поштівка початку ХХ століття
Про «варшавізм» «Жоржа» свідчить також сама пора товариського руху: варшавська передобідня година. Це має більший та глибший зв’язок з загальноприйнятними у Львові столичними поділами дня та з поступовим пересуванням обідньої години на пізнішу. У жодній каварні Львова не видно цього так сильно, як у «Жоржі», де більший відсоток відвідувачів становлять нові львів’яни: емігранти з Варшави, менші або більші достойники, наближені до міністерських справ, та «зваршавлена» товариська сметанка Львова.
У цій обідній порі виділяються особливо певні риси «Жоржа» та починають нав’язувати инші правила поведінки, ніж у вечірній час та на вечірніх концертах. Однією з характерних рис обідньої пори є поділ «Жоржа» на дві різні частини в двох окремих залах. Зала ліворуч від входу є залою домовлених зустрічей. Зала з правого боку є залою тих, хто не домовлявся про зустріч, але, прийшовши пообідати, зустрічається зі своїми друзями – це зала умовна.
Часті гості умовного залу приходять сюди щоденно у тій самій порі, однак не справляють враження постійних клієнтів, як також контингент цих відвідувачів (відповідно до contradictio in adiectof) постійно підлягає дрібним змінам. Деякі з цих змін надихнули одного з відомих математиків і одночасно відомого аматора пасьянсу до злосливого зауваження, мовляв, у «Жоржі», як і в пасьянсі, ніколи не відомо «хто з ким виходить».
Готель “Жорж” у Львові
З огляду на часті зміни, дуже рідко це викликає особливу сенсацію. Тому я впевнений, що коли б у львівській «Европейській» постійний відвідувач, який стало замовляє чай з молоком, раптом замовив би капучіно, така зміна смаку дала б більше тем до розмов та пліток, аніж коли б відвідувач «Жоржа» змінив свій смак та свої погляди під впливом товариства. Зрештою, товариство, відвідуючи «Жорж», не є аж надто гомогенне, а деякі зміни є такими ж неможливими, як спроба поєднання двох різних хемічних елементів між собою.
Така негомогенність є однією з найістотніших рис каварень варшавського типу, рис, які не зустрінеш ніде, крім «Жоржа», у жодній каварні Львова. Навіть самітники «Европейської» творять більш однорідне товариство, аніж нескоординовані окремі групи у «Жоржі». Це, на мою думку, і створює найбільшу різницю між каварнями традиційного віденського типу і молодшими та різноманітними каварнями варшавського типу.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
28 та 29 жовтня у Львові в центрі Довженка відбудуться ювілейні концерти Наталії Фаліон та гурту «Лісапетний батальйон». Початок заходів о 19:30, повідомили організатори.
Лісапетний батальйон – дійсно народний колектив, адже учасники його з народу, чудово знають фольклор, мають неперевершене почуття гумору. На їхніх концертах кожен зможе вдосталь насміятися, відпочити душею від рутини і проблем, наповнитись позитивом.
Артисти святкуватимуть 30 років на сцені благодійними концертами на підтримку ЗСУ.
«У нас є цілий альбом «Україна у вогні». Це всі пісні, які народжені за період війни. Сюди увійшло більше 10-ти пісень, таких як «Він з Бучі, вона з Ірпіня», «Доброго вечора, ми з України», «Війна війною, а город городом», «Зібрались бабоньки» та багато інших, які уже переглянули на нашому YouTube мільйони слухачів. Такою буде одна частина концерту – наші нові здобутки і на злобу дня. Звичайно, що будуть і відомі пісні, які вже перевірені часом, а також пісні з минулої програми, яку ми не встигли презентувати через коронавірус. Ми зробили спеціальну ювілейну програму за 30 років: з чого почали, як ми йшли до перемоги на шоу «Україна має талант», що робили після перемоги і що робимо зараз», – розповіла Наталія Фаліон.
Окрім Львова, Наталія Фаліон та «Лісапетний батальйон» 27 жовтня виступлять із святковими концертами у Івано-Франківську (Арена Центр), 30 жовтня у Тернополі (Березіль), 31 жовтня у Луцьку (ККЗ «Промінь).
«Зараз ми багато працюємо творчо, хоча є великі складнощі. Наша студія у Вінниці, куди не так просто доїхати. Наші шофер і оператор зараз на фронті, на Сході. Але на творчому фронті ми не пасемо задніх, виступаємо для наших Героїв чи на благодійних концертах для ЗСУ.
Уже передали для військових більше 50 тисяч, окрім того, ми часто беремо участь в інших благодійних концертах, де збирають кошти для ЗСУ. Тобто ми твердо зайняли свою позицію, як на пісенному фронті, так і на трудовому, адже завжди допомагаємо захисникам, чим можемо», – розповіла керівниця Батальйону.
Наталія Фаліон запрошує усіх на концерти, щоб відпочити, просто поспілкуватися, відчути єдність та людяність українців.
Серед цьогорічних учасників – Філіп Сендс, Генрі Марш, Ювал Ной Харарі, Джонатан Літтель, Ніл Гейман, Майкл Катакіс тощо.
Львівський BookForum 2022 оприлюднив повну програму цьогорічного фестивалю, який має на меті об’єднати Україну з культурною елітою світу для висвітлення гострих та незручних питань сьогодення. Серед цьогорічних учасників – Філіп Сендс, Генрі Марш, Ювал Ной Харарі, Джонатан Літтель, Ніл Гейман, Майкл Катакіс, Олександр Михед, Севгіль Мусаєва, Олена Стяжкіна, Вадим Карп’як тощо.
Основне завдання BookForum 2022 – на міжнародному рівні порушити питання покарання російських пропагандистів нарівні з військовими злочинцями та сприяти організації міжнародного трибуналу для замовників і виконавців найбільшої війни в Європі з часів Другої світової. Упродовж чотирьох днів гості Форуму шукатимуть зрозумілі алгоритми дій, дискутуючи на такі теми:
про те, як війна в Україні змінить Європу говоритимуть Філіп Сендс, Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко та Міша Ґленні;
про імперіалізм та ідентичність спілкуватимуться Олена Стяжкіна, Абдулразак Гурна, Ігор Померанцев, Лідія Качо, Джон Лі Андерсон;
про пропаганду та покарання пропагандистів обговорюватимуть Філіп Сендс, Бруно Масаеш, Пітер Померанцев, Люба Цибульська, Емма Вінберг.
Рівне наповнюється червоними військами. Одні минуть місто транзитом, інші залишаться, щоб встановлювати радянські порядки. Перше травня 1945 року
Нові документальні свідчення “подвигів” радянських вояків на теренах Рівненської області оприлюднила Громадська організація “Центр досліджень визвольного руху”, опублікувавши низку документів з архіву внутрішніх військ НКВД. Документи охоплюють період 1944-1947 років.
“Центр досліджень визвольного руху” — незалежна наукова громадська організація, яка вивчає найрізноманітніші аспекти українського визвольного руху в ХХ столітті. “Центр” є організацією-учасницею Європейської платформи пам’яті та сумління з 2012 року. Відтоді організації вдалося добитися, зокрема, повного відкриття архівів ЧК-НКВД-КҐБ в Україні. Член вченої ради “Центру”, історик і народний депутат Володимир В’ятрович пояснює: “Однозначно варто говорити про використання відкритих Україною архівних матеріалів спецслужб СССР у підготовці серйозного і масштабного міжнародного трибуналу над комунізмом, про який дедалі частіше зараз говориться на міжнародному рівні”.
Нещодавно на сайті “Центру досліджень” було оприлюднено кілька десятків оригіналів документів про перебування внутрішніх військ НКВД в Україні в післявоєнний період. У багатьох з них ідеться про діяння “енкаведистських” вояків на Рівненщини. Цікавість до таких документів у наш час пояснюється, в тому числі, й схожістю дій “визволителів” зі сходу тепер і 80 років тому. Ці документи — докази справжніх цілей перебування в Україні підрозділів НКВД і методів якими вони діяли. А ще — розкривають справжнє обличчя радянських “героїчних” вояків, їхнє ставлення до населення західної України, та й українців загалом. Ці документи руйнують насаджуваний десятиліттями радянською пропагандою міф про “червоних визволителів”.
Рівняни зустрічають квітами на вулицях міста червоноармійців з підрозділів, що прибувають до міста на тимчасову дислокацію. Вони ще не знають, чим для них обернеться їхнє перебування. Серпень 1945 року. Фото ілюстративне
Пиятика, грабежі, мародерство, нехлюйське ставлення до несення служби з навіть летальними наслідками, ДТП через нехтування правилами дорожнього руху — це далеко не всі “подвиги”, якими “прославилися” вояки підрозділів внутрішніх військ на теренах нашої області. У цій же підбірці чимало документів-рапортів про “зачистки” на хуторах і селах Рівненщини, в результаті яких бувало десятки і сотні вбитих “бандитів”. Звісно, до останніх зараховували практично всіх, хто потрапляв під такі “акції”.
“Напілся п‘яним”…
Здебільшого свої “подвиги” “енкаведистські” вояки здійснювали в нетверезому стані. Пиятика була одним із основних видів “дозвілля”. Практично в кожному рапорті про надзвичайну подію ішлося про нетверезих військовослужбовців. Дуже часто пригоди закінчувались плачевно — тілесними ушкодженнями. Або й смертю. Наприклад, у одному з рапортів ішлося про те, що “сержант Суботкін совєршив самовольную отлучку, напілся п’яним і заснул на кладбіще, во врємя сна у нєго било похіщєно оружиє”. У результаті сержант опинився у штрафбаті.
З оприлюднених документів архіву
Інша п’яна пригода закінчилась воєнним трибуналом. Старший групи, яка охороняла сінокіс на лузі над річкою Стир, сержант Шевченко побачив на лузі коней, які належали мінометній батареї. Попри заперечення мінометників, п’яний сержант забрав коней і подався до розташування своєї частини. Далі мовою оригіналу:
“Командованієм батарєі …била організована погоня. Сержант Шевченко, …подняв в ружйо єщьо 3-х красноармєйцев, …вооружился карабіном і виєхал навстречу погонє. Встрєтівшись с погонєй, открил огонь, послє чєго зальог в окоп і прєдложил сдать оружиє, что і било виполнєно. Сержант Шевченко, забрав у красноармейцев мінбатарєі оружиє і лошадь, стал уходіть… В ето врємя находівшийся на протівоположном бєрєгу рєкі красноармєєц мінбатарєї проізвьол вистрєл, в результатє чєго раніл в лєвую щєку сержанта Шевченко”.
З оприлюднених документів архіву
Глушити рибу — ще один масовий вид дозвілля (часто поєднуваний з пиятикою) серед вояків-”енкаведистів”. Нерідко з трагічним фіналом — відірваними кінцівками, а чи й смертю, бо знаряддями “риболовлі” зазвичай були гранати. Рапортів про це серед оприлюднених архівних документів також чимало.
Звичним було серед радянських вояків і з’ясування стосунків за допомогою вогнепальної зброї, звісно ж, у стані алкогольного сп’яніння. Нерідко такі змагання закінчувались фатально.
З оприлюднених документів архівуЗ оприлюднених документів архіву (продовження попереднього документа)
Вояки з “великої дороги”
Про непоодинокі випадки, коли “червоні визволителі” не гребували привласнити все, що погано лежить, або навіть спустошити кишені своїх же братів по зброї, ідеться в численних рапортах, оприлюднених на сайті “Центру досліджень визвольного руху”. Бувало, навіть з убитих ними ж побратимів, з мертвих, знімали одяг, взуття, годинники…
З оприлюднених документів архіву
Один з подібних випадків трапився 23 червня 1944 року на трасі Дубно-Рівне, де червоноармійці обікрали не лише місцевих цивільних, а й військовослужбовців другої мотострілецької дивізії внутрішніх військ НКВД. На пропускному пункті при виїзді з Дубна у військову автівку, що везла продукти харчування до Рівного, о пів на одинадцяту вечора попросилися двоє подорожніх військових. На шляху до Рівного вони зупинили авто біля сільського будинку, щоб роздобути в господарів закуску і розпити горілку, яку мали при собі. Під час застілля (в ньому очевидно брав участь і водій авта) військові під приводом вийти “по нужді” тихо пройшли до сусідньої кімнати, де зі скрині господарів вкрали все, що там знаходилось. Окрім цього, червоноармійці прихопили з кабіни водія автомат, який той там залишив, і зникли в невідомому напрямку. Розшукати їх так і не вдалося. Водія віддали під суд воєнного трибуналу.
З оприлюднених документів архівуЗ оприлюднених документів архіву (продовження попереднього документа)
В оприлюдненій підбірці архівних документів чимало звітів про так звані зачистки “енкаведистами” сіл і хуторів Рівненщини від бандитів, якими вони вважали практично всіх мешканців нашого краю.
Агентурно-бойова (так звана легендована) група Станіславівського (тепер місто Івано-Франківськ) управління МГБ, яка діяла під виглядом підрозділу УПА, та її офіцер-куратор. Фото ілюстративне
Сам слідчий, прокурор і суддя
Чимало трагічних історій, які стосувались поводження радянських вояків з місцевим населенням, можна прочитати, зокрема, в багатотомнику “Реабілітовані історією: Рівненська область” (книга ІІ). Причому такими “подвигами” відзначалися і партійні та інші керівники. Наприклад, 21 серпня 1944 року в селі Железниця секретар Морочнівського райкому Кпб(У) Костіков проводив збори, куди “опери” райвідділу НКВД доставили двох селян, начебто членів ОУН. Костіков, зазначивши, що бандити будуть привселюдно повішені, тут же організував суд, оголосивши себе прокурором. Після винесення вироку селян повісили привселюдно на сільському майдані. І що ж Костіков? Через два місяці на бюро обкому партії йому …оголосили догану — за “порушення радянського революційного законодавства”.
…Черговий випадок свавілля “енкаведистів” стався в селі Чудель Клесівського району. Тамтешній начальник відділу з боротьби з бандитизмом місцевої міліцї Акімов застрелив 60-річну місцеву мешканку за те, що вона відмовилась видати йому самогон. За цей злочин міліціянт відбувся суворою доганою по партійній лінії. У тому ж районі секретар райкому Стрельцов наказав провести незаконний обшук в ешелоні з польськими переселенцями, під час якого в людей забрали кошти, цінності, майно. Усе було привласнено Стрельцовим та місцевим прокурором.
Заклик до бійців УПА скласти зброю. З оприлюднених документів архівуЗаклик до бійців УПА скласти зброю. З оприлюднених документів архіву (продовження документу)
Шокуючу історію розповів історик, професор, Голова Правління Рівненської обласної організації Національної Спілки краєзнавців України Андрій Жив‘юк:
– У селі Бармаки, неподалік Рівного, п’яний “емгебіст” Одинець, виконуючи “оперативне завдання”, забрав місцеву дівчинку 8-ми років і зґвалтував її. Оскільки дитина була глухонімою, то, вочевидь, сподівався, що вона не зможе нікому нічого повідомити. Однак дівчинка вдома якось по-своєму пояснила матері, що з нею трапилось, а згодом упізнала насильника під час розслідування. Зловмисник усіляко намагався уникнути покарання і заперечував свої дії. Спочатку його покарали, однак пізніше трибунал скасував це покарання “за недоведеністю”.
Коментар Андрія Жив‘юка: “Справ, у тому числі кримінальних, щодо діяльності військ НКВД, партійних і господарських функціонерів на території Рівненщини, десятки. І вони кричущі. З одного боку, там, де є військо, зброя і цивільне населення, часом трапляється щось подібне. Це своєрідний ексцес війни. З іншого — тоді була відповідна установка щодо поводження з населенням західної України. Мовляв, всі вони вороги, бандити і бандерівці, тому церемонитися з ними не слід. Єдиним стримуючим фактором могли бути моральні принципи конкретної людини. Окрім цього, як правило, співробітниками органів були етнічні росіяни або вихідці з русифікованих регіонів України, що давалося взнаки при ставленні до місцевого населення. Якщо говорити про ситуацію, наприклад, у післявоєнному Рівному, то в 1944-1945 роках тут був просто шквал кримінальних злочинів з боку військових. Адже через місто тоді проходила велика кількість армійських підрозділів. Убивства, побиття, крадіжки зі зломом, пограбування — були явищем масовим. Василь Бегма (партфункціонер, командир партизанського з’єднання, у 1944-1949 роках перший секретар Рівненського обкому КП(б)У, – прим. авт.) на нараді партактиву казав, що, прокинувшись вночі, можна було почути в місті суцільну стрілянину, наче відбувалися вуличні бої. Так “розважались” п’яні радянські вояки. Вивчаючи ці документи післявоєнних років, можна провести чітку аналогію з риторикою і поведінкою сучасної Росії під час українсько-російської війни. Не змінилось нічого”.
Десятиліттями усі ці історії були заховані в архівах під грифом “Секретно”, а злочинці тихо доживали віку під виглядом добропорядних громадян. Радянська пропаганда ліпила з них героїв-визволителів, спонукаючи віддавати їм шану — живим і мертвим. До цього часу в центрі Рівного, попри “декомунізацію” і “дерадянізацію”, залишається післявоєнне поховання “енкаведистів”. І бодай якихось рухів щодо його перенесення у відповідне місце — на кладовище — з боку влади не спостерігається.
А тим часом злодіяння радянського режиму фактично щодня повторює в Україні агресивна Росія, демонструючи, що буває, якщо злочини тоталітарних режимів залишаються безкарними.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Ігор Калинець – поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв’язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.
За участь у дисидентському русі 11 серпня 1972 року Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув’язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими.
Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у с. Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області.
Після повернення до Львова у 1981 році працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу «Євшан-зілля», згодом став його редактором.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Рівно за місяць, 14 жовтня 2022 року, у Lviv Dovzhenko Centre (проспект Червоної Калини, 81) відбудеться благодійний концерт на Покрови Іллі Найди. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
«Його голос обожнюють дівчата. Його пісні не сходять з денсполів. Без нього не обходиться жодне весілля. З супертанцювальним проектом справжній народний улюбленець Ілля Найда. Лише один концерт- і ви захочете ще! Приходьте та кличте друзів і Ви не забудете цей вечір!», – запрошують організатори.
Частина коштів з концерту буде передана на ЗСУ. Квитки можна придбати за посиланням bit.ly/3cObSVp
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
