42 Міжнародний фестиваль музичного мистецтва "Віртуози". Фото: Данило Бед
Всупереч загрозам та викликам, які безперервно супроводжують українців під час російського повномасштабного вторгнення, фестиваль «Віртуози» — це мала частина нашої великої спільноти, яка безупинно наближає Перемогу. Ми створюємо затишний тил, який додає енергії та сил у спільній боротьбі.
З 19 травня по 4 червня у Львівській національній філармонії імені Мирослава Скорика пройшло 15 незабутніх подій 42 “Віртуозів”. Тема цьогорічного фестивалю була пов’язана із непростою добою, у якій живе і захищає свою незалежність Україна. Ще з березня 2022 року, наші музи не можуть мовчати: музиканти у часі війни продовжують освітлювати шлях своїм мистецтвом, втішаючи душі й зранені серця. У фокусі Фестивалю постали молоді українські віртуози, імениті іноземні виконавці, музика від бароко до сучасного танго, а також, найголовніше, — українське музичне мистецтво.
Відкриття Фестивалю, вечір-свідчення «Незламності» увінчався символічною для українців композицією. Як відомо, першу версію Третьої симфонії Бориса Лятошинського радянська влада заборонила до виконання. Повертаючись до витоків, Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під орудою дириґента Володимира Сивохіпа представив власне прочитання емблеми тогочасної доби, що для багатьох музикантів стала прообразом відродження нашої новітньої історії.
20 травня відома молода піаністка Катерина Тітова (Україна — Німеччина) дивувала публіку небанальними артистичними рішеннями у програмі з найвідоміших європейських фортепіанних творів.
Того ж дня віртуози Львівської філармонії представили як перекладення відомих шедеврів класичної музики, так і оригінальні знакові твори у калейдоскопі музичних історій. Це був і святковий карнавальний танок, і патетичний, відчайдушний крик, і звісно ж, любовний романс: на крутих емоційних гірках слухачів супроводжували іспанський виконавець Рафаель Серралле та українські музиканти Лілія Нікітчук та Максим Римар.
Зразок із золотого фонду української симфонічної музики ХХ століття, крім цього, перший концерт в абетці гітарних скарбів світу, а ще легендарний фортепіанний шедевр з юності польського генія: таким публіка побачила третій концерт з фестивального багатства «Віртуозів». А далі — ввіривши милозвучності української мови та інспірованій нею поетичній спадщині свій композиторський хист, Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Яків Степовий, Денис Січинський, Станіслав Людкевич, Василь Барвінський та Стефанія Туркевич-Лукіянович створили низку пісень-перлин. У концерті 23 травня їх представив камерний альянс Володимира Шагая та Віталія Бобровського. Згідно з їхньою інтерпретацією, кожен український солоспів постав перед публікою як ціла опера в мініатюрі.
Українсько-німецька піаністка Віоліна Петриченко тим часом пропонувала слухачам програму речиталю, зіткана з ліричних, мрійливих настроїв та станів. Саме мрії підіймають нас над буденністю, спонукають до світла й радості.
Фантастично вигадливий маг звука та сміливий новатор епохи — у концерті 25 травня постать «венеціанського чарівника» переосмислили солісти й оркестранти «Віртуозів Львова» на чолі з Дмитром Логвином. Звучали рідко виконувані твори, що не залишили байдужими сучасних меломанів, — хоча і за життя надпопулярного Вівальді шанувальників його творчості досить складно було захопити зненацька.
Світогляд будь-якого митця відкривається крізь його творчість. У «Карпатському концерті» Мирослав Скорик, мабуть, вперше — так цілісно й самобутньо — формулює те фантастичне чуття, завдяки якому ми корінням проникаємо вглиб історії свого народу. Про це свідчить і рання музика Кароля Шимановського. А легкість фортепіанного концерту швейцарсько-французького композитора П’єра Віссмера у виконанні соліста Максима Шадька та Академічного симфонічного оркестру під батутою Вінсента Козловського на події 26 травня подарувала аудиторії приємний післясмак неокласичних гармоній.
Терпкі дисонанси, складні гармонії та джазові елементи — у вихорі з полум’я танцю, який Астор П’яццолла зумів підняти на п’єдестал серед ваговитих брил академічної класики. По світових сценах з гонором крокує колись вуличний танець нижчих суспільних прошарків, а сьогодні вишуканий символ, есенція самої любові до ритмічного руху, зваби багатозначними паузами та млосними інтонаціями — так його побачили на виступі 27 травня.
Інтелігентну камерну розмову про Україну 27 травня вели також Наталія Гордєєва та Віоліна Петриченко, виконавиці, що виступають на провідних сценічних майданчиках. Достатньо сказати, що ступінь їхньої зануреності у делікатне звучання, витонченість форм, та, як наслідок, високий політ музичної думки, завжди є максимально високим. Концерт «Українська поема», як і сам цей жанр, що походить із давньої літературної традиції, міцно пов’язав елементи минувшини й сучасності.
Імпреза 31 травня — про музику життя, що розцвітає у наших містах всупереч усьому. Кожен з творів оповідав чарівні історії — чи то про ошатне європейське містечко на воді — Венецію XVIII століття, чи про строкаті квартали Буенос-Айреса від ХХ століття й до сьогодні. Все це — у мікровсесвіті танго, танго палкого й новаторського, перекладеного з різних інструментів для струнного оркестру та незамінної гітари. Кожна нота була просякнута благоговінням перед цим танцем.
Один з невеликого числа тих, хто заклав підвалини українського сьогодення — безпомильна характеристика для Мирослава Скорика. Присвяту композитору на треті роковини його смерті, 1 червня, складали відомі львівські солісти та колективи у філармонії, для якої Маестро став патроном і символом музичного буття.
Програма «Моє серце бʼється» 2 червня — розрада для зраненої душі та співпереживання їй. На час виступу відомих українських виконавців, що спеціалізуються на бароковій музиці, була змога поринути у світлу надію й бодай швидкоплинну радість. Музика підставила плече — бо таке її призначення здавна, і всі негаразди вона дозволяє переосмислити на краще.
Жанр фортепіанного дуету відносно нещодавно отримав широку прихильність як композиторів, так і публіки. В програмі талановитих харків’ян, лауреатів міжнародних змагань Ігоря Седюка та Олега Копелюка 3 червня відкрилася ціла його репертуарна історія у втіленнях світових та українських авторів. Під час вечора ми почули один з останніх творів Франца Шуберта, чуттєву фантазію для фортепіано в 4 руки, яка є одним зі знакових дуетних зразків, оригінальні твори українських композиторів Володимира Птушкіна та Людмили Шукайло — і перекладення відомих популярних творів Бізе, Равеля, Брамса і Дворжака. Не обійшлось і без новинок: на концерті пройшли прем’єра сучасних фінського та українського авторів Кірмо Лінтінена і Дмитра Малого. Обрані піаністами композиції були пов’язані з невичерпною музичною фантазією та пануванням танцю.
Попри десятий рік тривалої російсько-української війни, іноземні музиканти приїздять до Львова засвідчити нашу єдність та підтримати дух. Цього разу один із найвідоміших серед свого покоління, 4 червня італійський дириґент Рафаель Понті разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії презентували програму з романтичних та сучасних творів, щоб ствердити: світ з Україною, і перемога буде на нашому боці.
Для того, щоб зацікавитись історією рідного краю, інколи вистачає почути якусь цікаву легенду чи оповідь, почати вивчати власний родовід або переглянути старі фото.
Церква в Городку, 1910-1930-ті рр.Забудова населеного пункту в Городку, 1910-1930-ті рр.Вулицями Городка, 1910-1930-ті рр.Будинки на вулицях міста Городка, 1910-1930-ті рр.Костел в Городку, 1910-1930-ті рр.Ратуша в Городку, 1910-1930-ті рр.
Місто Городок на Львівщині має давню історію. В першій третині ХХ століття воно мало назву Городок Ягеллонський. Нам вдалося знайти фото цього міста, які відносяться до 1910-1930-ті і будуть цікаві як мешканцям, так й історикам та краєзнавцям.
У школі Олекси Новаківського (нині Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського) здобував ази великого мистецтва М. Кміт. Фото з сайту https://wikimedia.org
11 та 25 червня 2023, о 15.00 у Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського – творчій майстерні художника і педагога (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Св. Юра) відбудуться лекції.
У березні цього року відзначаємо століття від постання у Львові Мистецької школи Олекси Новаківського – першого в Західній Україні художнього навчального закладу з виразно українською спрямованістю. Своєю появою школа завдячувала генієві та подвижницькій праці двох великих українців – митрополита Галицького Андрея Шептицького й самобутнього митця Олекси Новаківського.
Лекція рисунку в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Зліва направо: О. Плешкан, С. Гординський, Ждан і Ярослав (сини О. Новаківського), О. Новаківський, М. Мороз, Г. Смольський. Фото 1927 р.
Для слухачів пропонуються теми:
11 червня – “Мистецька школа О. Новаківського – осередок культурного життя Західної України міжвоєнної доби” ;
25 червня – «Мистецька школа Олекси Новаківського: викладачі, учні і меценати”
Мистецька школа О. Новаківського увійшла в історію, як один із найбільш успішних проєктів, що пов’язані з іменем владики Андрея. Наслідком її створення стало не лишень пожвавлення культурного життя на західноукраїнських теренах, але й виховання нової ґенерації творчих особистостей, котрі змогли вивести національне мистецтво на нові обрії та фактично розповісти про Україну і українців світові.
Олекса Новаківський з учнями під час другої поїздки до Космача. Присіли зліва направо: Антін Давидович, Ольга Козакевич, Левко Янушевич, Василь Дядинюк, Святослав Гординський. Сидять зліва направо: Михайло Мороз, Володимир Іванюх, Роман Чорній, Стефанія Рудакевич, Григорій Смольський, Дмитро Дунаєвський. Спереду прилягли: О. Новаківський із синами. Присілок Дощаний, 1926 рік
Упродовж десятиліття (1923 – 1935) школа Новаківського не лишень перетворилась на «школу життя» для талановитої молоді з різник куточків Західної України, а й згуртувала довкола себе немало помітних представників українського середовища Галичини – від відомих громадських і культурних діячів до звичайних поціновувачів прекрасного.
Практичні заняття учнів Школи відбувались у творчій майстерні О. Новаківського. У цих стінах професор навчав своїх молодих послідовників, прищеплював любов до рідної культури. Нині тут – експозиція Художньо-меморіального музею О. Новаківського, що є відділом Національного музею у Львові ім. Андрея Шептиицького.
На виставці Мистецької школи Олекси Новаківського в Тернополі. Сидить: О. Новаківський. Стоять (зліва направо): М. Мороз, А. Малюца, Г. Смольський. Фото 1933 р.
Під час лекцій, відвідувачі матимуть нагоду ознайомитися з історією унікального на той час для Галичини художнього вищого навчального закладу та обставинами, які спричинилися до його появи. Також дізнатися про найвідоміших викладачів й учнів, інших яскравих постатей, що обули пов’язані зі школою Новаківського, її приятелів й меценатів. Окрім того, пізнати внесок установи в українське культурно-мистецьке життя Галичини.
Лекції розраховані на тих, хто цікавиться історією українського мистецтва й історією України першої третини ХХ століття. Читатиме лекцію молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського – Олександр Шейко.
Вартість участі у заході – 50 грн.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В суботу, 10 червня 2023 року, під львівським небом на даху !FESTrepublic відбудеться концерт найвідоміших хітів ретро-музики гурту FIJI Band та Зіновія Карача.
В оновленій програмі звучатиме неперевершене львівське танго 30-х років безсмертні хіти Івасюка, музика Поклада, Горчинського, Білаша, Скорика, Миколайчука та інших геніїв української пісні.
Також музиканти заграють найатмосферніші вальси Франції та запальне танго Аргентини, хіти Едіт Піаф, Патрісії Каас, найвідоміші французькі вальси-мюзети і танго великого Астора П’яццоли.
FIJI Band – це група натхненних професіоналів, що формує власний стиль як мікс народної, естрадної, джазової та ретро музики.
«Реставратори ретро-музики. Вони стали новим голосом відомих та невідомих шедеврів українського ретро. «Прийде ще час», «Гуцулка Ксеня», «Червона рута» – запальний FIJI Band та харизматичний Зіновій Карач продовжують відроджувати ретро-музику України! Наша пісня – душа нашого народу. Саме нашою культурою ми будемо повертати своє! Пісні, які ви точно знаєте! Найрідніша музика, яку ми зможемо співати разом! Безсмертна класика, яка творить нас і нашу культуру. Приходь на найкращу ретро-подію літа!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Гортаючи сторінки старої львівської преси чого тільки не знайдеш. І сьогодні знову, разом з нашим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, маємо для вас гарну знахідку.
Реклама відома людству з часів Стародавнього світу. Професійними носіями рекламного слова були спеціальні оповісники. Окрім того на них покладався ряд інших функцій: виконували дипломатичні доручення, були учасниками різних посольств, перебували на службі у міській адміністрації і повідомляли населенню новини політичного та економічного характеру. Оповісники нижчого рангу працювали на ринкових розпродажах, в театральних трупах, прислужували приватним особам.
Кава
З технічним прогресом змінювалися і способи розповсюдження рекламної інформації. Знаходилися різні способи та методи. Про один варіантів кавової реклами писала газета “Діло” від 5 серпня 1937 року. Для збереження атмосферності залишаю текст без змін і правок.
Листи, що пахнуть кавою
До Англії приходить тепер багато листів що мають запах кави. Їх висилають бразилійські торговці кавою для реклями. Кожний хто дістає такий лист може оцінити чудовий запах кави, доречі точно такий самий як кави оригінальної. Досвід показав, що цей засіб реклями справді дуже успішний, бо багато людей заохочених запашними листами пригадали собі, що можна теж пити для приємности бразилійську каву.
Львівська кава
Можливо й сучасні майстри від реклами скористаються цікавим способом рекламувати каву і в наш час. Або просто прочитають та посміються з цього допису. Але поки ви читали, я вже заварив собі філіжанку гарної кави та йду смакувати. До зустрічі за тиждень.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Кава // Діло. – 1937. – Ч. 170 ( 5 серпня ) – С. 6.
У вівторок, 6 червня 2023 року, о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Надії Дідик під назвою “Рефлексії”.
Гра чистих кольорів, їхня гармонія і світ образів та речей, що мене оточують у повсякденному житті – це джерело інспірації.
Надія Дідик
Експозиція живописних творів 2004 – 2023 років – це своєрідний самоаналіз знань і навиків. Це “погляд назад”, щоб осмислити межі власних дій. Спроба висловити відображення вражень, а основне – настрою. Спроба фіксувати мить і відповідними засобами передавати її глядачам.
Через творчість відкриваю себе для більш повного сприйняття світу. А існування поняття рефлексії неможливе без спілкування.
Робота з виставки Надії Дідик “Рефлексії”
Художниця 1954 року народження (м. Стрий). Навчалась у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. Викладає рисунок, живопис та основи композиції в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А. Ерделі. Має мистецьку родину: мати Надії – Ірина Боднар – майстер народної творчості, вишивальниця. Брат Ігор Боднар видатний український графік, чоловік Іван Дідик теж художник, а обидві дочки: Іванна Войтович та Наталя Мирончук – живописиці.
Робота з виставки Надії Дідик “Рефлексії”
Надія Дідик має звання заслуженого художника України з 2021 року. Лауреатка обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі 2016 року, авторка альбому-посібника “Основи композиції”. Роботи художниці зберігаються в музейних зібраннях України, Німеччини, Угорщини, а також в приватних колекціях багатьох країн світу. Після здобуття освіти живе та працює в Ужгороді.
1 червня відбулась премʼєра рімейку відомого всім хіта “Танець пінгвіна” та кліпу до нього.
“Танець пінгвіна” від BRAINCASE – це вдала спроба знову і знову закохуватись у вже знайомий трек. Трохи драйву, трохи речитативу й велика шана до оригіналу — і на виході маємо гідного учасника літнього плейлиста. Нове аранжування та текст написав сам автор BRAINCASE.
Сьогодні українська ідентифікація набирає все більших обертів, тому коли, як не зараз згадувати всіх тих, хто закладав перші цеглини до основ нашої свідомості.
BRAINCASE
Робота BRAINCASE — це приємні флешбеки для олдів і драйвовий ритм для всіх, хто почує ці мотиви вперше.
В пісні також можна почути жіноче соло від вокалістки Софії Шишкіної. Вже з перших нот відчувається ярке звучання літнього вайбу. Софія ідеально передає атмосферу картини. Вона демонструє ніжний жіночий образ.
BRAINCASE (справжнє ім’я виконавця – Павло Стукаленко) – молодий талановитий dj, sound producer та songwriter.
Також BRAINCASE поділився
Хлопець став відомим, завдяки авторським проектом ”Led Braincase” та власними dj сетами, гастролюючи з 2016 року по нічним клубам України.
”Це народження нового мене. Творчість надихає, дає нове життя. Буду вдячний кожному, хто розділить зі мною початок мого нового творчого шляху. Танцюй, танцюй з нами, пінгвіне…” – каже BRAINCASE
У архівних фондах розвідки знайдено документи про спроби представників ОУН придбати у 1930-тих роках літак у США і організувати льотну школу. Інформація про це одразу потрапила в поле зору органів ДПУ, які вже мали відомості із закордонних резидентур у Канаді і США про створення Союзом гетьманців-державників шкіл для підготовки українських льотчиків і про придбані ними літаки під назвою “Україна”, “Київ” і “Львів”.
Водночас ОУН мала намір розгорнути навчання саме в Європі, і це неабияк збентежило керівництво сталінських спецслужб.
У березні 1934 року на ім’я начальника ІНО ДПУ УСРР Володимира Кареліна надійшов лист із центрального апарату ОДПУ, в якому повідомлялося таке:
“Надсилаємо вилучений із архіву ОДВУ лист Ляховича до Кокарнищенка стосовно організації школи льотчиків УВО і зведення з цього приводу агента С/10. Нами крім цього отримано повідомлення А/212 про створення в Америці 2-х шкіл льотчиків Українськими Січами – одну в Нью-Йорку та іншу для морських льотчиків у Чикаго. Про це доповідав гетьману Скоропадському відомий Вам полковник Шаповал із Чикаго”.
Під зазначеною в документі абревіатурою ОДВУ малася на увазі Організація Державного Відродження України, створена 1931 року в Нью-Йорку зусиллями ОУН. Одним із активних членів цієї організації був Євген Ляхович – інженер, журналіст, громадсько-політичний діяч, колишній вояк Української галицької армії і член підпільної Української військової організації (УВО).
Євген Ляхович. ГДА СЗР України
У 1923 році він виїхав у США, закінчив Бруклінський політехнічний інститут і водночас не переставав поширювати серед українців ідеї УВО, а потім – Організації українських націоналістів (ОУН).
Як свідчить документ, закордонній агентурі ОДПУ СРСР вдалося дістатися до архіву ОДВУ і викрасти з нього, серед іншого, один із листів Є. Ляховича, який містив важливу інформацію.
Одразу резидентурі радянської розвідки у США була дана вказівка “ретельно перевірити відомості про організацію шкіл, звернувши при цьому особливу увагу на створення школи льотчиків у Європі за рахунок американських ресурсів”.
Ознайомлення чекістів зі змістом листа давало їм підстави для серйозного занепокоєння. Лист був написаний 24 вересня 1933 року, коли Є. Ляхович під враженням зустрічі у США і спілкування з Євгеном Коновальцем, його розповідей про стан справ на батьківщині залишив роботу, розмірене життя і поїхав у Європу.
Хотів перебувати якомога ближче до рідного краю і бути чимось корисним справі боротьби за відновлення незалежності України.
Лист адресований знайомому у бізнесових справах у США на прізвище Кокарнищенко, який займав певне положення на підприємстві з виробництва літаків. У листі Є. Ляхович зазначав, що був змушений відкласти свої мрії про організацію власної фабрики і поїхати до Європи, де займатися журналістикою і політичною діяльністю.
ГДА СЗР УКРАЇНИ
“Під час перебування у краї, – писав він, – я переконався, що навіть власний промисел, оскільки він має служити нашому народові, може успішно розвиватися лише в самостійній державі”. Далі повідомляв, що боротьба за незалежність просувається значними темпами і висловлював упевненість, що вже найближчим часом ці мрії справдяться, а для цього кожен має докладати певних зусиль.
Після такого вступу Є. Ляхович перейшов до суті справи і висловив прохання: “Я нині співпрацюю з Організацією українських націоналістів… Європейським націоналістичним колам я розповів про Ваше становище на фабриці літаків, а також про Ваші великі знання у цій сфері. Вони доручили мені налагодити з Вами контакти. Якби Ви були настільки добрими й написали б “наукову розвідку” про виробництво аеропланів у наших краях після повалення влади окупантів, підкресливши при цьому наші реальні можливості, як і недоліки”.
Але на цьому не зупинився і перейшов до наступного питання: “Для нашої роботи нам потрібен хоча б один аероплан. Якби ми його мали, то могли б у одній із дружніх нам держав створити школу льотчиків. Це нам потрібно в інтересах загальної справи. Не могли б Ви нам у цьому допомогти…
Я прошу Вас від імені ОУН (перепрошую за сміливість), щоб Ви нам один літак зробили “як презент”. Якщо він буде не зовсім новий – це не важливо… У тому ж випадку, якщо Ви не зможете нам його подарувати, то постарайтеся продати за зниженою ціною. Гроші на цей літак збере наша українська еміграція” .
На завершення Є. Ляхович, звертаючись до Кокарнищенка, зазначав, що той має широкі зв’язки серед американських військових кіл, відтак висловлював прохання дізнатися, чи не міг би хтось передати вже непотрібні їм військово-технічні засоби для потреб ОУН.
Ще один документ із архівних фондів розвідки свідчить про те, що ця історія мала розвиток. У повідомленні закордонного агента ДПУ УСРР С/10 від 13 березня 1934 року згадується про намір ОДВУ організувати курси льотчиків для українських молодих людей.
“Інструкторами мали бути офіцери американської армії, – йдеться у документі під назвою “Питання про літак”, – а навчатися повинні були б на власному літаку. Знайшлася людина, яка давала гроші на купівлю машини. Але справа затягнулася через незрозуміле ставлення крайової команди”.
Агент ДПУ дізнався, що була людина, яка могла надати літак і допомагати в навчанні льотчиків, але ім’я цієї особи він не зміг встановити. Водночас повідомляв, що “важко було знайти 20 хлопців, які могли б себе утримувати і жити в Америці під час навчання в школі”. Тобто представникам ОУН стала на заваді втілення цього задуму ціла низка обставин.
По-іншому вирішували таке завдання члени Союзу гетьманців-державників (СГД), яким вдалося придбати кілька літаків і організувати роботу низки летунських шкіл у Північній Америці.
ГДА СЗР УКРАЇНИ
У той період американські й канадські січові організації були одними з найвпливовіших українських емігрантських осередків за океаном. Вони включали в себе низку спортивних секцій та культурно-просвітницьких закладів. Саме в тому середовищі визріла ідея створення шкіл для підготовки українських льотчиків і, відповідно, придбання літаків.
За задумом, ці літаки мали стати базовими для підготовки українських авіаційних спеціалістів. Адже українські діячі упродовж усіх років еміграції сподівалися на відновлення збройної боротьби за незалежність України і готувалися до участі у цій боротьбі.
У 1934 році січові організації перейменували на Союз гетьманців-державників Америки й Канади, який налічував у своєму складі понад 60 осередків. Серед них організували збір добровільних пожертв на “український авіяційний фонд”.
На зібрані кошти придбали біплан The Travel Air 3000. Його урочисто освятили в Детройті у серпні 1934 року. Дали назву “Україна”. Пілотом став полковник Антін Чайківський.
Про приблизну вартість літаків дізнаємося із Обіжника СГД в Канаді № 1 за січень 1935 року із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України. У цьому інструктивному листі, який розсилався усім гетьманським низовим організаціям, зазначалося:
“Кождий Кіш повинен урядити якесь підприємство, і суму найменше 20.00 долярів вислати до Окружної команди на покриття коштів зпровадження українських літаків. Зпровадження двох літаків буде коштувати близько 450.000 долярів”.
Другий придбаний літак із назвою “Львів” освятили у вересні 1934 року у Чикаго. Третій, “Київ”, – у вересні 1937 року також у Чикаго. Цю подію приурочили до візиту до США і Канади Данила Скоропадського – сина і спадкоємця гетьмана Павла Скоропадського. Церемонія освячення “Києва” супроводжувалася демонстративними польотами і запрошенням на борт літака гостей.
ГДА СЗР УКРАЇНИ
Одночасно зі збиранням коштів ще наприкінці жовтня 1933 року в Чикаго заснували першу летунську школу СГД. У довідці, отриманій співробітниками НКВС СРСР, вочевидь через свої закордонні джерела, докладно розповідається про підготовку майбутніх летунів.
“Лекції відбувалися два рази на тиждень, – зазначається в документі, – по 2 години (вечорами). Програма навчання була застосована до приватних американських летунських шкіл (авіатика і механіка)”.
Передбачалося, що після повного теоретичного курсу і льотної практики випускники одержуватимуть відповідний типовий сертифікат. З-поміж викладачів чиказької школи згадуються льотчики-інструктори українець Володимир Харків і американець Джордж Франклін Чард.
Учням доводилося докладати неабияких зусиль, щоб опанувати складний курс навчання. Не дивно, що з першого набору із 30 хлопців і дівчат українського походження через два місяці відрахували 12 осіб через непридатність до цієї справи, а за підсумками першого року навчання – ще вісьмох.
Решта – дев’ять хлопців і одна дівчина, як повідомляється в документі, після закінчення теоретичного курсу “починають практичну науку літання на аероплані Союзу гетьманців-державників “Львів”. І лише шестеро з них подають надії, “що з них можуть виробитись добрі авіятори”.
ГДА СЗР УКРАЇНИ
При школі в Чикаго було організовано своєрідну наглядову раду, яка в документі називається кураторією. Вона складалася переважно з батьків учнів школи на чолі з членом СГД українським бізнесменом паном Петровим.
“Одначе як голова кураторії, – йдеться в довідці, – так і решта членів обтяжені своїми власними бізнесами, а здебільшого це звичайні робітники, що мають дуже мало вільного часу поза службою, тому головний тягар по утриманню школи падає на Централю Союзу Гетьманців-Державників”.
Друга летунська школа була заснована наприкінці грудня 1934 року в Детройті. На навчання до неї записалося 40 учнів. Але через рік “успішно пройшли студії і утрималися до початку 1935 року 17 учнів, з них 2 дівчат”.
Водночас зазначається, що під час інспектування школи наказним отаманом Союзу гетьманців-державників інструктор-авіатор Антін Чайківський зауважив, що “з теперішнього складу його учнів близько 10 подають повну надію вийти на добрих авіяторів”.
Нарівні з інструктором у документі фігурує головний меценат летунської школи купець Микола Киптик. Про нього йдеться як про “голову кураторії”, одного з найбагатших українських бізнесменів у Детройті. А членами кураторії були здебільшого представники Союзу гетьманців-державників.
Третю летунську школу відкрили у березні 1935 року в місті Сиракюз, штат Нью-Йорк. Покровителем школи став греко-католик парох Михайло Кузів. Він надав для занять приміщення церкви. На чолі кураторії став Іван Шеремета, член СГД. А інструктором був кваліфікований авіатор-механік Іван Москаль.
Ще одну школу планували відкрити у Клівленді, де “зібрали кілька десятків хлопців, охочих до авіяційної науки і знайдено було й інструктора”. Але, як зазначається, не вдалося знайти відповідного приміщення.
Як референт літунства СГД у архівних документах фігурує наказний отаман СГД полковник Олександр Шаповал, а також згадується військовий летун полковник Василь Мурашко як начальник організаційного відділу Гетьманської управи.
ГДА СЗР УКРАЇНИ
Це той В. Мурашко, який свого часу був командиром Київського авіаційного загону Повітряного флоту Української Народної Республіки і останнім начальником Управління Повітряного Флоту УНР у 1921–1922 роках.
Діяльність СГД у авіаційній царині настільки захопила інші українські емігрантські організації у США і Канаді, що й вони зайнятися придбанням літаків та організацією авіаційних шкіл. Загалом у міжвоєнні роки заснували, як зазначають дослідники, 12 авіаційних шкіл.
Ця робота неабияк піднімала патріотичний дух українців за кордоном і вселяла впевненість у тому, що за слушної нагоди вони будуть готовими підставити своє плече у справі боротьби за відновлення незалежності України.
У вівторок, 6 червня 2023 року, о 17:30 в читальному залі Науково -технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1 ) запрошуємо на лекцію молодшої наукової співробітниці відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Ірини Луцик на тему «Таємниці крилоської “князівни”: відкриття, дослідження та реконструкція».
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Дослідниця розповідатиме про:
– важливість середньовічних елітних поховань в контексті формування національної ідентичності та свідомості
– винятковість виявленого жіночого поховання в Успенському соборі княжого Галича
– обставини відкриття, проблеми збереження, втрату та повторне виявлення згаданих останків
– міждисциплінарні дослідження, зокрема антропологічні, пластичну та 3D реконструкції обличчя, скульптурне втілення
– перспективи майбутніх студій та їхнє значення
Вхід вільний. До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
У четвер, 1 червня 2023 року, кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відкрилась виставка живопису і авторської ляльки Наталі Івженко “Без коректур”.
Якщо сказати що перший погляд на експозицію викликає здивування і розгубленість – це нічого не сказати. Ляльки і живопис, живопис звичайний і об’ємний, натюрморти, карпатські пейзажі і навіть один львівський дворик створюють какофонію візуальних ефектів і, з першого погляду, просто шокують.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
Глянувши вдруге ти починаєш швидше навіть не розуміти а відчувати логіку вирішення експозиції виставки. А за третім поглядом тобі стає комфортно і затишно в цьому вигаданому світі Наталі Івженко.
Наталя Івженко
“Це у мене уже 15 персональна виставка моїх робіт: живопису і ляльок. Спочатку був тільки живопис, ляльки я почала додавати з 2005 року. Згодом ляльок стало більше, вони почали змінюватися. Спершу були текстильними, потім я освоїла мотанку, а коли мені захотілося додати їй характеру я почала робити каркасну мотанку. А згодом мені захотілося зробити ляльки у стилі фелтінгу – це сухе валяння”, – розповідає Наталя.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
На виставці можна побачити розмаїття життєствердних сюжетів — красу української землі та незламні характери її мешканців. Представлені живописні роботи і авторські ляльки із широкого часового діапазону — зі світлих днів, коли ще все було гаразд, і з воєнних днів мороку і скрути. Але усі покликані розпружити і підбадьорити глядача.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
“Живописом серйозно я почала займатися дуже давно. Ще в минулому тисячолітті, у 1989 році. В «Штуці» це перша моя виставка. З живопису тут переважно краєвиди Карпат” , – каже художниця.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
Загалом в “Штуці” експонуються 9 ляльок та 19 пейзажів. Живопис реалістичний, багато львівських Карпат і давніх народних хатин, лише споглядання яких зцілює та заспокоює.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
“Цьогоріч вирішила зробити 3D-живопис. Це поціновувачі так охрестили. Олійні фарби на полотні як основа, а на ньому накладався розпис по дереву. Форма цього зрізу у вигляді писанки і мені захотілося туди розмістити саме наші українські хати”, – зізнається мисткиня.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
Загалом виставку потрібно побачити. Відчути її атмосферу і відшукати всі таємні послання мисткині. А їх у кожній роботі дуже багато.
Експозиція виставки Наталі Івженко “Без коректур”
Оглянути експозицію виставки Наталі Івженко “Без коректур” можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця місяця.
У Центральному державному історичному архіві України у Львові виявлено документи про діяльність товариства «Сокіл» у с. Дуб’є, які охоплюють 1906–1913 рр. Зокрема у справі № 293 «Звіти, протоколи, листування та інші матеріали про заснування і діяльність товариства у місцевості с. Дуб’є» міститься вісім документів:
1) лист Андрія Дідуника до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові; 13 березня 1906 р.;
2) нотатки Сеня Горука; 27 квітня 1906 р.;
3) статистичний звіт товариства «Сокіл» у с. Дуб’є за 1908/1909 роки; 13 червня 1909 р.
4) лист голови Якима Климчука та справника Володимира Дуткевича сокільського осередку у с. Дуб’є до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові; 21 червня 1909 р.;
5) лист Володимира Дуткевича до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові; 30 травня 1910 р.
6) інформація невстановленої особи, підготовлена для товариства «Сокіл» у с. Дуб’є; без датування, по змісту – не пізніше 31 травня 1910 р.;
7) лист Миколи Долинюка до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові; 12 липня 1910 р.;
8) лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові; без датування, по змісту – 1913 р.
Документи висвітлюють діяльність сокільського осередку у с. Дуб’є за 1906–1913 рр. Документи № 1–2 засвідчують, що у 1906 р. Андрій Дідуник та о. Юліан Дуткевич замовили через львівський «Сокіл» сокільські ленти, які були обов’язковим елементом організаційного однострою [20, арк. 38–39]. Полагодив справу керівник організаційної секції гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові Сень Горук. Його примітки та нотатки відклалися в архіві.
о. Юліан Дуткевич. Джерело: Левицька-Загоруйко М. У кожного своя доля… – Новий Розділ, 1994. – 491 с.
За 1907–1908 рр. документів не виявлено. Певну інформацію можна почерпнути з друкованого звіту гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові за 1908 р. У ньому зазначалося:
«VІ. Повіт: Броди:
Дубє (1904). Гол[ова] Роман Ольховий; нач[альник] Гр[игорій] Каваж, м[істо]нач[альник] Ф[едько] Стецик; спр[авник] Вол[одимир] Дуткевич. Чл[енів] 46. Ісп[итованих] 1. Майно: інв[ентар] 89 К[орон], гот[івка] 29.80 К[орон]. Сик[авка] 2-кол[існа] гром[адська]. Кн[ижок] 87. Час[описи]: «Народне Слово», «Свобода» і «Госп. і Пром.». Вправ 9. Рат[ували] в Поникві вел. Відчит 1, концерт 1, театр[альних] предст[авлень] 5. Курс неграм[отних] 13 осіб.
Піски (1906). Незорґанїзований. Основатель Микита Мельничук» [9].
Документ № 3 містить важливу інформацію про с. Дуб’є та про діяльність сокільського осередку в цьому населеному пункті (кожен сокільський осередок звітувався за рік, який розпочинався з червня) [20, арк. 42–42 зв.]. Станом на червень 1909 р. у селі було 260 будівель, в яких проживало 1 600 осіб. Пошта знаходилася у Поникві, залізнична станція – у Заболотцях. Сокільська організація налічувала 30 осіб. До старшини осередку входили: голова – Роман Ольховий, начальник – Тимко Чорнобай, містоначальник (заступник) – Федько Стець, справник (писар) – Андрей Чарнецький, скарбник – Андрій Придиба, господар – Михайло Контний, члени ревізійної комісії – Луцько Бабяк, Панько Беднарський та о. Юліан Дуткевич; іспитований інструктор (учитель) – Тимко Чорнобай. «Сокіл» у с. Дуб’є використовував деякий інвентар для гасіння пожеж, зокрема двохколесну сикавку (вогнегасник), п’ятнадцять відер, дві звичайні драбини, два гаки, вужі (шланги). Повних одностроїв члени не мали. В наявності було двадцять п’ять відзнак місцевості (лент) та тридцять відзнак старшинства – опоясок, які носилися на руці. У власності осередку була одна трубка (сурма), яка була куплена ще у серпні 1904 р. [20, арк. 13–14].
Активність товариства «Сокіл» у с. Дуб’є упродовж 1908–1909 рр. пішла на спад. Причини такого стану справ пояснює розлогий лист голови Якима Климчука та справника Володимира Дуткевича до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові, який датується 21 червня 1909 р. (документ № 4) [20, арк. 43–43 зв.]. З нього довідуємося, що двадцять наймолодших найенергійніших членів-соколів було призвано до війська. Місцева читальня «Просвіта» проводила культурно-просвітню діяльність, а «Сокіл» натомість почав займався лише пожежною справою.
о. Юліан Дуткевич. Джерело: https://esu.com.ua/article-19606
У 1910 р. керівництво «Сокола» у с. Дуб’є замислило змінити назву товариства на «Січ» (документ № 5) [20, арк. 46–46 зв.]. Зазначимо, що організаційні осередки, що підпорядковувалися товариству «Сокіл-Батько» могли мати дві назви «Сокіл» або «Січ», що не заборонялося статутами. Перша «Січ» «Сокола-Батька» заснована 6 жовтня 1909 р. у Хмелевій (тепер Заліщинський р-н Тернопільської обл.) [1, с. 202]. Тому вивчаючи історію початку ХХ ст. неприпустимо ототожнювати товариства «Січ» «Сокола-Батька» з аналогічними структурами під керівництвом Кирила Трильовського, що існували впродовж 1900–1930 рр. Прагнення до об’єднання в одну організацію були присутні, однак цей процес затягнувся і бажаних результатів не приніс. Про об’єднання січових та сокільських товариств часто писала тогочасна преса, вважаючи це найкращим кроком для зміцнення та розбудови єдиної молодіжної структури.
Важливою подією у житті Львова та українського суспільства стала організація та проведення Першого українського просвітньо-економічного конгресу, організованого з нагоди 40-ліття товариства «Просвіта». «[…] Треба було провірити нашу роботу на поли просвітно-економічнім, – як зазначав Кость Левицький, – щоб найти доцільні шляхи продуктивнійшої праці народу» [10, с. 495]. Саме святкування спочатку планувалося на 8 грудня 1908 р. Однак через різні причини урочистості відбулися лише 1 і 2 лютого 1909 р. [12]. У конгресі взяло участь 768 учасників [17]. Перше загальне засідання конгресу планувалося провести в рухівні товариства «Сокіл-Батько» за адресою: Львів, вул. Руська, 20. Однак на участь зголосилося так багато людей, що урочистості довелося перенести до салі товариства «Яд Харузім» на вул. Бернштайна, 9 (тепер вул. Ш. Шолом-Алейхема). Друге засідання конгресу відбулося у рухівні «Сокола-Батька». У конгресі працювали просвітньо-організаційна, гігієнічно-гуманітарна, рільничо-економічна, пасічнича та кооперативно-економічна секції. У першій комісії просвітньо-організаційної секції виголосив дві доповіді перед майже 200 учасниками Іван Боберський [8, с. 19], тези яких були опубліковані в пропам’ятній книзі конгресу 1910 р. під заголовками «Значіння рухових товариств» [4] та «Як ми збирали складки на народні цілі досі, а як ми їх збирати повинні» [2]. Учасники «Першого українського просьвітно-економічного конґресу» підтримали також рішення сокільської організації на чолі з Іваном Боберським про вибір для осередків назви «Сокіл» або «Січ» [6, с. 11] «за вподобою членів за корисний для розвитку цілого уладу» [3, с. 9].
Документ № 6 [20, арк. 45] містить інформацію про те, що керівництву «Сокола» у с. Дуб’є мали надіслати статут «Січі» відразу після його друку у Львові. Зміна назви осередку обговорювалася на загальних зборах «Сокола» у с. Дуб’є, які відбулися 5 червня 1910 р. (документ № 7) [20, арк. 47–47 зв.], однак до реалізації цих намірів так і не дійшло.
І останній, документ № 8 [20, арк. 48 а.–48 а зв.], подає дані про те, що 18 грудня 1911 р. сокільський осередок у с. Дуб’є був розвязаний (забаронений). У подальших звітах «Сокола-Батька» до Першої світової війни містяться невеликі згадки про діяльність «Сокола» у с. Дуб’є. Так, «Перепись “Соколів” і “Сїчий” “Сокола-Батька” з 1912–13» подає наступну інформацію: «Дуб’є (Сок[іл] 1904 [р.], Пониква): (г) Яким Климчук!» [11, с. 127]. Розшифрувати її можна таким чином. У с. Дуб’є існував сокільський осередок з 1904 р. під назвою «Сокіл» (назву на «Січ» не змінено). Пошта знаходилася у Поникві. Головою був Яким Климчук. Знак «!» означав, що товариство не прислало звіту за попередній рік діяльності – 1912/1913.
Обкладинка сокільського календаря «Вістий з Запорожа». Львів, 1913 р. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
У «Калєндарі “Вістий з Запорожа” на 1914 рік» опубліковано перелік осередків «Сокола-Батька» в Галичині, які пожертвували кошти на закупівлю земельних ділянок для облаштування площі «Сокола-Батька» у Львові.Серед них є «Сокіл» у с. Дуб’є. Він пожертвував на цю справу 5 корон [16, с. 204].
Зауважу, що візитівкою національних гімнастичних рухів того часу, зокрема сокільських злетів, були масові, інколи багатотисячні, показові фізичні вправи. Оскільки у Львові, культурному і політичному центрі українців Галичини, знаходилася сокільська «централя» – «Сокіл-Батько», то саме тут відбувалися наймасштабніші гімнастичні заходи українського сокільства. Але гімнастичні споруди і площі у місті належали здебільшого, представникам польської спільноти, то ж окрім фінансових проблем, пов’язаних з потребою їх оренди, невдовзі стали виникати і політичні. Українське товариство «Сокіл» у Львові відчувало гостру потребу у власному великому руханковому майдані на терені міста. Для вирішення цієї проблеми Іван Боберський 1911 р. виступив з ініціативою викупівлі великої земельної ділянки у місті для облаштування руханково-спортового майдану [5]. З цією метою було створено спеціальну спілку, до якої ввійшли відомі українські діячі того часу Микола Шухевич, Тадей Соловій, Кость Паньківський, Степан Федак, Дмитро Левицький, Микола Заячківський, Лесь Кульчицький, Олекса Сероїчковський, Кость Левицький, Іван Сполітакевич та Іван Боберський. Відповідна земельна ділянка була знайдена у Стрийському парку, між сучасними вулицями Стрийською, Козельницькою та Івана Франка, однак на неї претендували і поляки. Стараннями Івана Боберського українці швидко зібрали необхідні кошти і викупили її. Частину суми становили пожертви меценатів, а більшу частину – позика у заможних українців. «Сокіл-Батько» зобов’язався сплатити якнайшвидше позику. На заклик Івана Боберського до збору коштів долучилися українці Галичини, Наддніпрянської України, Кубані, США та Канади [18; 19]. Руханково-спортовий майдан товариства «Сокіл-Батько» – «Український город» (національний форт у Львові [7], за словами Романа Купчинського – Українська Мекка [15, с. 133–135]) став традиційним місцем, де відбувалися усі найбільш значущі спортивні і громадські заходи української спільноти Львова та Галичини в 1911–1930-ті роки.
Отже, віднайдені архівні документи друкуються за сучасними правилами археографії із збереженням лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення у тексті, ініціали, пропущені букви і слова, підписи позначені дужками. Опубліковані документи є цінним історичним джерелом, що дозволяють доповнити історію тіловиховання на Брідщині, зокрема діяльності сокільського осередку у с. Дуб’є напередодні Першої світової війни.
Документи
№ 1 Лист Андрія Дідуника до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові
13 березня 1906 р.
Замовляю ленту для Дубя (Броди)
Дїдуник Андрій
13.III.1906. [р.].
а conto зложив 60 сот[иків] ч[исло] кв[итанції] 139/[1]906. [р.].
решту заплачено 50 сот[иків] ч[исло] кв[итанції] 143/[1]906. [р.].
/Сень Горук/
Ч. 314 пк. Війшло 13/[0]3.[1]906. [р.].
Одержавєм
ленту дня 16.ІІІ.1906 [р.].
/Дїдуник Андрій/
[На документі є примітка: «72/20/24/ 116. 15/3 зам[овлено] у Зіґман»]. ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 38. Оригінал. Рукопис.
Лист Андрія Дідуника до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. 13 березня 1906 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 2 Нотатки Сеня Горука
27 квітня 1906 р.
Ч. 473
Сокіл в Дубю
о. Дуткевич Юл[іан]
замовляє 8 лент
по 1.20 К[орон]
27/[0]4.[1]906. [р.] вислано за послїплатою
9.60 К[орон]
порто 0.15 [Корон]
Разом 9.75 К[орон].
/Сень Горук/.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 39. Оригінал. Рукопис.
№ 3 Статистичний звіт товариства «Сокіл» у с. Дуб’є за 1908/1909 роки
13 червня 1909 р.
Назва Товариства
Статистичний виказ за рік 190
Місцевість: Дубє.
Повіт: Броди.
Послїдна почта: Пониква.
Зелїзничий двірець: Заболотцї.
Число домів: 260.
Число мешканцїв: 1600.
Чи Товариство приняло на себе обовязок громадскої сторожи: так.
Рік заснованя Товариства: 1904.
Число членів дїйсних мужчин: 30.
[Число членів] спомагаючих мужчин: 1 [Число членів спомагаючих] женщин:
[Число членів] основателїв: 10 [Число членів] почетних:
Всїх членів є:
Число іспитованих членів (зі сьвідоцтвом) 1
Дїйсні члени платять річну вкладку К. 1 с. 20 Спомагаючі [члени платять річну вкладку] К. с.
Чи Тов[ариств]о має власний дім (якої вартости)?
Єсли Тов[ариств]о не має власного, де сходять ся члени? В Читальні Просьвіти В котрі дни? в
Чи є власна пожарня:
[Чи є власна] пожарна вартівня:
[Чи є власна] вилазниця: [невідчитане слово] на конї
Майно Товариства: а) інвентаря К. 60 с.
б) готівкою К. с. 27
Старшина:
Члени
ІМЯ І НАЗВИСКО
Занятє
День і рік вибору
Голова
Роман Ольховий
господар
Начальник
Тимко Чорнобай
[господар]
Містоначальник
Федько Стець
[господар] парубок
Справник (писар)
Андрей Чарнецкий
[господар]
Скарбник
Андрій Придиба
[господар]
Господар
Михайло Контний
парубок
Заступники членів старшини
Члени ревізийної комісиї
Луцко Бабяк
[господар]
Панько Беднарск[ий]
[господар]
о. Юліан Дудкевич
парох
Іспитований інструктор (учитель)
Тимко Чорнобай
[господар]
Приряди
Кілько
Приряди
Кілько
Приряди
Кілько
Сикавки
парові і моторові
–
Ведерця на воду
15
Линви ратункові
4-колесові ссучо-толочучі
–
Драбини
механїчні
Полотна до зіскакуваня
2-колесові ссучо-тол.
1
до висуваня
Плахти до зісуваня
4-колесові без ссучого вужа
–
до складаня
Приряди димово-віддихові
2-колесові без ссуч. вуж.
–
звичайні
2
Підручні аптики
до переношеня
–
гакові до вікон
Ноші для ранених
Екстінкори і инші малі сикавки
дахові
Човна до ратованя в часї повени
Вужі ссучі метрів
4
Гаки
2
Пояси (гурти)
Вужі струєві метрів
12
Великі топорища
Щеломи
Бочковози 4-колесові
Малі топірцї до гуртів
Повні (комплєтні) мундури
Бочковози 2-колесові
Душеницї
Відзнаки місцевости (ленти)
25
Вози 4-колесові реквізитовоособові
Лїхтарнї
Відзнаки старшиньства (опояски)
30
Вози 4-колесові реквізитові
Смолоскипи
Сурми
1
Вози 2-колесові реквізитові
Міхи малі ратункові
Гупки 1-тонові
Судини великі на воду
Міхи великі ратункові
Гупки 2-тонові
Чиєю власностию є сикавка? Товариства, громади, двора, чи кого иншого?
Єсли чужа сикавка, чи властитель позичає єї, чи нї? [невідчитане слово]якосторожі місцевій
Чиєю власностию є прочі приряди? Сокола
Які нагороди і запомоги, від кого і за що дістало Товариство? –
Кілько книжок в біблїотецї? [невідчитане слово] з читальнї Просьвіти 345
Кілько і які часописи передплачує ся? Народне Слово, Промисловець, Місіонар, Свобода
Кілько було вправ? –
Кілько лєкций теоретичної науки?
Кілько пожарного поготівля?
Кілько вогнїв в місци?
В котрих сусїдних селах і коли помагано при вогни?
Кілько членів скалїчило ся при вогни
а) легко
б) тяжко
Кілько членів померло з причини ушкоджень при вогни?
Кілько було виступів публичних і коли?
Кілько було відчитів?
[Кілько було] концертів? 1
[Кілько було] фестинів?
[Кілько було] аматорських представлень?
Чи був курс для неграмотних? 13 [у] 1908 році Кілько учащало на него?
Як відносять ся до Товариства
а) староство і пов[ітова] рада?
б) громадска зверхність?
в) двір?
г) жандармерия?
Дубя дня 13 червня 1909 [р.]. Голова: (печатка) Справник:
[Дописані слова на друкованому бланку виділені курсивом. На документі міститься відбитки печаток пожежної секції гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові та примітка: «Ч.: 607. Вв. 16/6.[1]909. [р.]»].
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 42–42 зв. Оригінал. Рукопис.
Статистичний звіт товариства «Сокіл» у с. Дуб’є за 1908/1909 роки. 13 червня 1909 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 4 Лист голови Якима Климчука та справника Володимира Дуткевича сокільського осередку у с. Дуб’є до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові
21 червня 1909 р.
Дубє, 21. червня 1909. [р.]
ч. 3
До Сьвітлого Видїлу тов[ариства] «Сокіл»
у Львові
Філїя тов[ариства] «Сокіл» в Дубю подає до відомства Сьвітлому Видїлови, що дня 20. червня 1909. р. відбули ся загальні збори. За послїдний рік то є 1908 [р.] не проявило наше товариство визначнїйшої дїяльности, на що зложило ся головно дві причини: 1) брак енерґічних людий, 2) брак нагоди, де могли би члени пописатись а через і до інтензивнїйшої працї заохотитись. Товариство потерпіло втрату великого числа членів, понеже минувшого року покликано 20 членїв товариства до війскової служби, якраз найенерґічнїйших – наймолодших. Що правда могло товариство ввести нових членів з поміж старших, се однак в нашім селї тяжша річ, бо вся праця в читалнї і «Соколі» спочиває виключно лиш на молодшім поколїню. Важною причиною занепаду товариства було передовсїм се, що члени не мали нагоди нї в своїм селї, нї в околицї розвинути пожарної дїяльности, бо лиш виключно о тій згадую понеже просьвітну дїяльність як концерти, проставленя аматорскі, сходини товаристкі, забави, випожичанню книжок, часописий веде дуже гарно місцева читалня «Просьвіти». Так отже є полишаєсь «Соколови» лише діяльність пожарна, бо вести «Сокіл» окремо від читальнї булоби нерозумно, понеже се викликалоби межи членами товариств певного рода роздор. Для того отже читалнї помагаємо в діяльности просьвітній а обмежуємось на виключно пожарну. І так тов[ариство] «Сокіл» віддало свою біблїотеку під заряд читалнї застерігаючи своїм членам уживанє єї, а за се читальня відступає свою салю для «Сокола». Одна недосідність є: іменно нема належатого приміщеня на приряди пожарні, через що приряди дуже нищаться. Тож прецїнь вішанє коновок і драбин під церквою цїлком не відповідне зі взгляду на дощ, а також не все є на місци, бо сусїди пожичають для своїх потреб. Се були би причини, котрі спиняють успішний розвій товариства.
Вносячи з послідних зборів можна мати надію, що товариство проявить живійше житє, бо до старшини увійшли люди молоді – енерґічні, що дають запоруку, що добре товариство поведуть.
Як висше вже згадано 20. червня відбули ся загальнї збори при участи лиш 46 членів, що дасться виправдати непригожою погодою. Збори отворив бувший голова Роман Ольховий покликуючи на предсїдателя Тимка Чорнобая, а на секретарів Андрія Чернецкого і Волод[имира] Дуткевича. Короткий звіт касовий подав Волод[имир] Дуткевич наводячи при тім хиби і недосідности, через котрі товариство занепадає. По замкненю рахункїв заступив вибір нової старшини. Тепер наступила пора госованєм наглядна борба молодших зї старшими. Запропоновано во виду сего поіменне головованє. Молодїж домагалась старшини молодої – енерґічної, котра піднеслаби товариство, що занепало через пасивність старшини з минувших лїт. Молодше поколінє побідило, бо вибрало людий жвавих, що не будуть чекати аж їм хтось другий додасть енерґії. Вибрано слїдуючих:
Яким Климчук, голова,
Гриць Кавич, начальник
Федь Стецик, містоначальник
Гриць Бабяк, скарбник
Волод[имир] Дуткевич, справник
Ізидор Ковальский, господар
Федь Долинюк, заступник
Панько Бабяк, [заступник]
Роман Ольховий, член контрол[ьної] комісиї
Тимко Чорнобай, [член контрольної комісиї]
Андрій Чернецкий, [член контрольної комісиї]
По виборі поставив внесенє Волод[имир] Дуткевич, щоби видїл товариства зажадав від ради громадскої вибудованя шопи на приряди пожарні як також закупленя 2 драбин і гаків нових, бо старі знищені. Внесенє мають поперти в радї громадскій члени тов[ариства] «Сокіл», що поднимає іменно 4. Михась Контний зажадав, щоби приряди пожарні були виключно під зарядом тов[ариства] «Сокіл», бо був случай, що позичино сикавку дїдичеви до води однак без зізволеня старшини. Господар має вглядати, щоби всї приряди були на місци і в добрім станї.
Понеже присутним членам видало ся число прибувших на збори малим, для того зажадано, щоби на слїдуючу недїлю то є 27. с[ього] м[ісяця] відбулося продовженє зборів, щоби з’єднати для товариства більше членів і нарадитись над справами біжучими товариства: іменно взглядом наміреного злету соколів в Сасові. Товариство має намір постаратися о прапор, тож просимо о інформациї в тій справі. Малибисьмо намір дати самі прапор в селї зробити, купити материї, дати гарно вишити шовком, френзлї золоті можна рівнож купити, а не знаємо як би зробити з гербом, чи може вишити, єслиби був взірець такий великий, чи вималювати. Просимо отже подати нам інформациї що до розміру, барви і окрас. Єсли можливо, то просимо нам вже до 27. с[ього] м[ісяця] відповісти.
Гаразд!
Від видїлу тов[ариства] «Сокіл» в Дубю:
/Яким Климчук/ /Володимир Дуткевич/
голова справник
[місце печатки. Відбиток печатки чорнильний, фіолетовий, овальний, без зображення. Легенда: «ПОЖАРНА ФІЛІЯ ТОВ. ҐІМН. “СОКІЛ” в ДУБЮ». Текст розділений двома зірочкми. На документі дописано: «ч. 6/911. Вв. 23/[0]6.[1]909. втягнено»]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 43–44 зв. Оригінал. Рукопис.
Лист голови Якима Климчука та справника Володимира Дуткевича сокільського осередку у с. Дуб’є до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. 21 червня 1909 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Лист голови Якима Климчука та справника Володимира Дуткевича сокільського осередку у с. Дуб’є до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. 21 червня 1909 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 5 Лист Володимира Дуткевича до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові
30 травня 1910 р.
[місце печатки. Відбиток печатки чорнильний, фіолетовий, овальний, без зображення. Легенда: «ПОЖАРНА ФІЛІЯ ТОВ. ҐІМН. “СОКІЛ” в ДУБЮ». Текст розділений двома зірочкми]
[пошта] Пониква
[коло] Бродів
Сьвітла Старшино!
Тов[ариства] «Сокіл»
у Львові
ул[иця] Руска ч[исло] 20.
Дубє, дня 30/[0]5.1910 [р.].
Сьвітла Старшино!
Після бажаня всїх членів приступаємо до зміни «Сокола» на «Сїч», проте просимо о відповідний статут і потрібні інформациї. Думаємо належати дальше під Ваш верховний нагляд.
Відповідні друки і інформациї просимо якнайскорше нам подати.
Чи збори відбувати тепер, чи аж по затвердженю «Сїчи»? Збори призначені на 5. червня с[ього] р[оку]
За видїл тов[ариства] «Сокіл» в Дубю /Володимир Дуткевич/
[На лицевій сторінці поштівки дописано: «ч. 478/П. Вв. 31/[0]5.[1]910. [р.]». Також міститься відбиток штемпеля пошти у Поникві із датою: «30/5.[19]10. [р.]»]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 46–46 зв. Оригінал. Рукопис.
Лист Володимира Дуткевича до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. 30 травня 1910 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Лист Володимира Дуткевича до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. 30 травня 1910 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 6 Інформація невстановленої особи, підготовлена для товариства «Сокіл» у с. Дуб’є
[не пізніше 31 травня 1910 р.]
Дружна старшино!
Тепер власне друкуєсь статут «Сїчи» філїї «Сокола» у Львові. Старшина буде називатись на взір козацкої. Здержтесь отже з зміною товариства а як буде статут готовий вишлемо Вам єго.
Гаразд!
Підписано дня 31/[0]5.[1]910 [р.].
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 45. Оригінал. Рукопис.
№ 7 Лист Миколи Долинюка до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові
12 липня 1910 р.
До
Сокола-Батька
у Львові
Долинюк Ніколаї
справник
товариства ґімнастичного
Сокола в Дубю
Доносить в покорі
Гаразд!
всякоє внутрі
Сьвітлоє
товариство ґімнастичне Сокіл у Львові
На підставі § 31 пожарної філїї львівского товариства ґімнастичного Сокіл в Дубю зібралися загальні збори того ж товариства на дню 5 червня 1910 [р.] о годині 5 пополудне і вибрано нових членів вмісто старих.
По приступленю членів товариства нового видїлу при участи 34 членів голосовано по одиноку явно віддано кождих свій голос на відповідного кандидата і так вибрано Якима Климчука головою, Тимка Чорнобая начальника, Василя Лисуна (? – А. С.) містоначальник, Григорій Кавич скарбник, Николай Доміник справник, Ізидора Ковальскі господар, а Стефан Харчишин і Никита Доміник [нерозбірливе слово] на їх заступників.
До комісії контрольної: 1. Гавришко Гнатюк. 2. Андрей Чернецкій. 3. Стефан Мартинюк.
Роспочалася дискусія зміною назви товариства поставили внесенє, щоби змінити назву товариства на Сїч але на тих самих статутах то є товариства Сокіл у Львові і надальше під єго зверхности і наглядом позіставати. Тогдї члени згодилисї і жадали цего всї члени відбували стало вправи а від часу до часу щоби начальник уряжував аляром і то серед часу щоби пересвічити си о скілько член товариства зорґанізовані та почуваються до обовяску. Означеня часу вправ і алярму поміщено до роспорядимости на сім збори покінчено.
Дубє дня 12 липня 1910 [р.].
Підписаний яко секретар пожарної філїї льві[в]скої ґімнастичного в Дубю звиртає до товариства надію аби сьвітлоє товариство причинилися до Сьвітлої Дирекції Днїстра товариства взаїмних обеспечень за кошт ратунковий при пожарі в в Ка[д]лубісках.
/Долинюк Николай справник/
[На першій стороні документу міститься примітка такого змісту: «ч. 666/0 Вв. 15/[0]7.[1]910. [р.]. До актів. [Підпис]»]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 47–47 зв. Оригінал. Рукопис.
Лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. [1913 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.Лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. [1913 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
№ 8 Лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові
[1913 р.]
ВІДПОВІДЬ
Товариство
«Сокіл-Батько»
для «Вістий з Запорожа»
Львів
улиця Руська ч. 20
«Сїч» – «Сокіл»
в …
почта …
Тут написати, які ще бажання має Товариство:
Замовляємо за післяплатою… примірників «Калєндаря Вістий з Запорожа на 1914 рік», за цїну … корон.
Посилку належить вислати на адресу:
…
в …
почта …
(Печатка товариства і підписи:)
…
…
С поважаніям повідомляем же Сокіл в Дубю роз[в]язаний з днем 18 грудня рік 1911 и нима ані Сїчи ані Сокола. Яким Климчук не є жадною головою. Прошу приняти до відомости коли ми Вам доносили зараз того самого року.
Ниможи осмеятися жадни товариство с поводу партийів [? – А. С.] и роздоріві Іаким Кли[м]чук С поваженіям
[Дописані слова на друкованому бланку виділені курсивом. На документі червоним олівцем дописано: «Дубє»]
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293. – Арк. 48 а–48 а зв. Оригінал. Машинопис. Рукопис.
Андрій СОВА історик
Джерела:
[Боберський І.]. Двайцять лїт «Сокола-Батька» // Калєндар «Вістий з Запорожа» на 1914. І річник. – Львів, 1913. – С. 197–202.
Боберський І. Значінє рухових товариств // Пропамятна книга: Перший український просьвітно-економічний конґрес уладжений Товариством «Просьвіта» в сороклїтє заснованя у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року: Протоколи і реферати / Зредаґували д-р Іван Брик і д-р Михайло Коцюба. – Львів: Коштом і накладом Товариства «Просьвіта», 1910. – С. 239–245.
Боберський І. Українське сокільство (1894–1939). – Львів: Видавець «Сокіл-Батько», 1939. – 16 с. – (Сокільська бібліотека, ч. 7).
Боберський І. Як ми збирали складки на народні цїли досї, а як досї їх збирати повинні // Пропамятна книга: Перший український просьвітно-економічний конґрес уладжений Товариством «Просьвіта» в сороклїтє заснованя у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року: Протоколи і реферати / Зредаґували д-р Іван Брик і д-р Михайло Коцюба. – Львів: Коштом і накладом Товариства «Просьвіта», 1910. – С. 193.
Боберський І., Цегельський Л., Волошин М., Гузар О. Город для українського населеня у Львові // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових і пожарних товариств. – Львів, 1911. – Серпень. – Чис. 60. Надзвичайне число видане з нагоди посьвяченя прапора «Сокола-Батька». – С. 5–11.
Грицай О. У «Сокола-Батька». Інтервю. – Львів: Накладом «Вістий з Запорожа», 1913. – 31 с.
ХХІ. Загальні Збори «Сокола-Батька» // Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво. – Львів, 1914. – 15 цьвітня. – Чис. 92. – С. 3.
Звіт «Сокола-Батька» у Львові за рік 1909. – Львів: Накладом «Сокола-Батька», [1910]. – 24 с.
Звіт ґімнастичного товариства «Сокіл» у Львові за рік 1908 // Народне Слово. Ілюстрована, популярно-просьвітна, полїтична й лїтературна часопись. – Львів, 1909. – 14 серпня.– Чис. 246. – С. 10.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів. – Львів: Накладом власним, 1926. – 738 с.
Перепись «Соколів» і «Сїчий» «Сокола-Батька» з 1912–13 // Калєндар «Вістий з Запорожа» на 1914. І річник. – Львів, 1913. – С. 82–135.
Редакция. [Вступ] // Пропамятна книга: Перший український просьвітно-економічний конґрес уладжений Товариством «Просьвіта» в сороклїтє заснованя у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року: Протоколи і реферати / Зредаґували д-р Іван Брик і д-р Михайло Коцюба. – Львів: Коштом і накладом Товариства «Просьвіта», 1910. – С. V–ІХ.
Сова А. Заснування товариства «Сокіл» у селі Дуб’є у світлі документів Центрального державного історичного архіву України у Львові // «Брідщина – край на межі Галичини й Волині» / гол. ред. Василь Стрільчук; Комунальна установа «Бродівський історико-краєзнавчий музей» Бродівської міської ради. – Броди, 2022. – Вип. 13. – С. 70–76.
Сова А. Іван Боберський – провідний діяч українського сокільського руху // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 30: Український визвольний рух ХХ століття / гол. редкол. Микола Литвин, упоряд. і наук. ред. Михайло Романюк. НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2017. – С. 3–22.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Спис філій «Сокола-Батька» які закупили свою пайку землї під «Український Город» у Львові до дня 6 жовтня 1913 (в коронах) // Калєндар «Вістий з Запорожа» на 1914. І річник. – Львів, 1913. – С. 204–206.
Учасники конгресу // Пропамятна книга: Перший український просьвітно-економічний конґрес уладжений Товариством «Просьвіта» в сороклїтє заснованя у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року: Протоколи і реферати / Зредаґували д-р Іван Брик і д-р Михайло Коцюба. – Львів: Коштом і накладом Товариства «Просьвіта», 1910. – С. 641–655.
Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 312 (Українське спортивне товариство «Сокіл-Батько», м. Львів). – Оп. 1. – Спр. 134 (Відозви, листування, списки, повідомлення та інші матеріали про викуп українського спортивного майдану у Львові на вул. Стрийській). – 265 арк.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 135 («Золота книга» запису пожертвувань на викуп спортивного майдану (Українського городу) у Львові на вул. Стрийській). – 93 арк.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 293 (Звіти, протоколи, листування та інші матеріали про заснування і діяльність товариства у місцевості с. Дуб’є). – 138 арк.
Література: Сова А. Діяльність товариства «Сокіл» у селі Дуб’є напередодні Першої світової війни у світлі документів Центрального державного історичного архіву України у Львові // Брідщина – край на межі Галичини й Волині / гол. ред. Василь Стрільчук; Комунальна установа «Бродівський історико-краєзнавчий музей» Бродівської міської ради. – Броди, 2023. – Вип. 14. – С. 29–38.
Розкішна музика Вольфганга Амадея Моцарта та Людвіга Ван Бетховена у виконанні дрезденських майстрів занурить кожного в незабутню атмосферу. А внутрішнє світло майже сакральних творів естонського композитора Арво Пярта подарує відчуття спокою та гармонії.
Подаруйте собі вечір шедеврів від кращих виконавців Європи! 2 червня о 17:00 Львівська національна філармонія запрошує відвідати концерт музикантів Дрезденської Штадтскапелли.
Скрипаль Федеріко Касік розповів:
“Ми вже давно планували приїхати до Львова, але парадоксально, що вдалось це тільки в цей час. Ми прагнемо показати свою солідарність і бути разом з українцями у цих нелегких випробуваннях. Я сам навчався у Львівській музичній академії 6 років — в Ігоря Пилатюка, тож частково ідея вкотре відвідати Львів є моєю”.
Колектив “Дрезденські солісти” виступить вперше у заявленому складі — камерного ансамблю зі струнних та духових. Він складається з музикантів Дрезденської Штадтскапелли — неймовірно, що це найстарший оркестр у світі. Наступного року колектив святкуватиме 475 років.
Програма, яку виконають музиканти, є вкрай цікавою та ефектною. Скрипаль Касік зазначив: “Ці твори універсальні, хоч вони і з різних епох, але це музика, яку розуміє весь світ. Вона є справжньою, чистою, але що найважливіше — мирною і позитивною”.
Вигляд на сквер з вулиці Просвіти. Фото Мар’яни Іванишин
У Львові сквер біля пам’ятника «Товариство «Просвіта» найменували на честь видатного українського письменника, політичного та громадського діяча Романа Іваничука. У суботу, 3 червня, відбудеться відкриття простору. Про це повідомила донька письменника Наталія Іваничук.
«Запрошуємо в суботу 3 червня о 14-й годині на відкриття скверу імені Романа Іваничука, що на вул. Лисенка. Будемо раді вас бачити!», – написала вона.
Сквер розташований за адресою вулиця Лисенка, 12.
Роман Іваничук
Для довідки:
Роман Іваничук – український письменник, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, член Спілки письменників України, депутат Верховної Ради України І-го скликання, Заслужений працівник культури України, Герой України. Він народився в 1929 році у селі Трач, тепер Косівського району, що на Івано-Франківщині. Першу новелу «Скиба землі», яку схвалила критика, опублікував 1954 році у студентському альманасі Львівського університету, де навчався на філологічному факультеті.
Роман Іванович Іваничук
Спочатку працював викладачем мови й літератури. Згодом – у редакції журналу «Жовтень», завідував відділом прози журналу «Дзвін». 1990-го був обраний народним депутатом УРСР. За роман «Манускрипт із вулиці Руської» Р. Іваничук отримав премію ім. Головка; за романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» – Державну премію України ім. Шевченка.
У 1990-х pp. письменник збагатив українську літературу новими творами: «Бо війна – війною…» (1991), «Орда» (1992), «Ренегат» та «Євангеліє від Томи», написав автобіографічний твір «Благослови душу мою, Господи…» (1993).
1 червня, у третю річницю смерті видатного композитора і музикознавця, Героя України, лавреата премії ім. Т. Г. Шевченка Мирослава Скорика музична еліта Львова, близькі друзі, колеги та представники Львівської національної філармонії вшанували пам’ять Маестро покладанням квітів на його могилі.
Мирослав Скорик – композитор, чия музика завжди звучатиме в кожному куточку Львівської національної філармонії, яка з вересня 2020 року має його ім’я, зазначили у філармонії.
Хоч Маестро вже немає з нами, та він завжди житиме у своїх композиціях, які звучать та звучатимуть не лише у рідному Львові, а й у всьому світі, заворожуючи та надихаючи тисячі людей.
Вшанування пам’яті Мирослава Скорика
Його “Мелодія” стала своєрідним символом солідарності з Україною та щодня звучить у найрізноманітніших виконаннях у різних країнах світу, єднаючи тисячі людей навколо нашої Батьківщини. Цікаво, що цей твій був написаний до фільму “Високий перевал” на прохання кінорежисера Володимира Денисенка.
Мирослав Скорик
Фільм 1981 року розповідає про повоєнні роки в Галичині через призму однієї родини. Радянська цензура заборонила показували українських націоналістів з симпатією (але це хотів зробити Денисенко). Тому він звернувся до Скорика з проханням написати таку музику до кінострічки, яка могла б “розкрити” глядачеві те, чого не можна показати. Уперше твір прозвучав для флейти й фортепіано, а згодом композитор зробив перекладення для скрипки з фортепіано, скрипки з оркестром.
А написана Скориком у 60-ті роки пісня “Не топчіть конвалій” стала першим твістом не тільки в Україні, але й у багатьох сусідніх країнах.
Колишній головний вхід до парку ім. Івана Франка. Листівка 1914 року
Могутні велетенські дуби, що ростуть у верхній частині парку імені Івана Франка – чи не найстаріші дерева у нашому місті. Їм понад три століття.
Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше ця земля перейшла у приватні руки. Наприкінці ХVІ століття багатий львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав заміж за італійця Антоніо Массарі, посла Венеційської республіки у Львові, свою доньку, і парк перейшов до його зятя. Массарі, своєю чергою, впорядкував парк на італійський манер.
Єзуїтський сад, зображення приблизно 1868 року
З часом парк перейшов у власність ордену єзуїтів разом із сусідньою землею, яку місто віддало їм в оренду. Єзуїти збудували тут цегельню, а потім, 1715 року, бровар і корчму, започаткувавши промислове виробництво славетного львівського пива. У кінці ХVІІІ століття, коли скасували орден єзуїтів, ця територія перейшла у власність австрійського уряду. Тоді тут були склади дерева, деколи відбувалися ярмарки продажу вовни і промислові виставки.
Парк занедбали, і він заріс гущавиною, неначе ліс. Однак підприємець Ян Гехт, якому австрійські власті продали його 1799 року, поставив на місці теперішньої будівлі університету касино, а сам парк переобладнав уже на французький манер. Він збудував тут літній театр, де ставилися тогочасні модні вистави, влаштовував гучні забави, як їх тоді називали «фестини», зі штучними вогнями і феєрверками. Гехт запровадив тут каруселі, на алеях збудував фонтани і альтанки. Лише одна з них, з дорійськими колонами, стилізована під античну, збереглася до нашого часу.
Казино Гехта, на місці котрого збудовано будівлю Галицького сейму (головний корпус ЛНУ). Фото 1860-1870 рр.
І855 року парк знову перейшов у власність міста, ставши одним з найстаріших муніципальних парків Європи. За його облаштування взявся відомий львівський садівник Бауер. Тоді ж, півтора століття тому, вирубали майже усі старі дерева і насадили більшість оцих дерев, якими ми милуємося нині. Їх є близько п’ятдесяти видів, але переважають дуби, граби, липи і смереки. Наприкінці ХІХ століття частину парку знищив ураган, очевидці розповідали про сотні великих дерев, що лежали на землі.
Альтанка в парку ім. Івана Франка – найстаріша споруда парку. Фото 1906 року
З цим парком пов’язана трагічна історія знаного львівського художника Артура Гроттгера. Він подарував своїй нареченій Ванді Моне, як символ їхніх заручин і як символ їхнього подальшого довгого і щасливого життя, паросток дуба у вазонку. Але сподівання художника не збулися, через рік він загинув. Наречена Гроттгера подарувала дубок місту, і його висадили у парку. Нещаслива доля художника передалася і його дубові. Невдовзі дерево засохло.
Ресторан (тепер Болгарське консульство) в парку ім. Івана Франка. Фото 1900 року
Від часів повернення сюди Польщі 1919 року парк став називатися ім’ям польського національного героя Тадеуша Костюшка, але більшість львів’ян ще довго вперто називала його Єзуїтським городом (від польського ogród – сад), або Єзуїтськими городами. Так само і зараз більшість старших львів’ян називає його не парком імені Івана Франка, а парком Костюшка. У міжвоєнні часи тут любив гуляти з батьком письменник світової слави Станіслав Лем. Він згадує візочки з морозивом перед входом у парк і чоловіка з так званим «колом щастя», за допомогою якого можна було виграти бляшаний портсигар або кишенькове люстерко.
Пам’ятник Голуховському та Поєзуїтський сад, 1913 р.
Вже в совєтські часи цим парком любив спацерувати видатний львівський композитор і професор консерваторії Станіслав Людкевич. Коли одного разу на алеї у темряві на нього напав грабіжник, професор звертався до нападника не інакше, як «пане злодію».
У п’ятдесяті роки двадцятого століття робітники спилювали з боку вулиці Костюшка (тепер Листопадового Чину) величезного старого дуба, який ось-ось мав завалитися. Трохи не допилявши, вони пішли на обід, а повернувшись назад, побачили, як велечезний стовбур, падаючи у бік вулиці, розчавив у пляцок «Побєду» разом з її водієм, який виявився директором одного з львівських заводів.
Люди біля входу до кінотеатру «Парк» в парку ім. Івана Франка. Фото 1963 року
У сімдесяті роки минулого століття в гущавині величних дерев був досить популярний серед львів’ян кінотеатр «Парк», а трохи углиб – літній ресторан «Зелений Гай». Біля нього ще чверть століття тому діти з цікавістю дивилися на екзотичних птахів пав у невеличких вольєрах.
Роки минають, а найстаріший парк Львова і усієї України – парк імені Івана Франка і далі дивує нас своєю гарною і величною природою.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко Ілько. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008
У василіанську добу (1712–1831 рр.) відбулась повна зміна архітектурного обличчя Почаївської гори. Цей етап планувально-просторової трансформації ансамблю пов’язаний із переходом обителі до складу Унійної Церкви і набуттям першорядного значення серед василіанських монастирів. У другій половині ХVІІІ ст. на місці Троїцької церкви Почаївського монастиря за кошти найщедрішого його жертводавця Миколая-Василія Потоцького зведено архітектурний ансамбль, центром якого став Успенський храм, що зберігся до наших днів.
Ю. Морозовський. Портрет М.-В. Потоцького (копія портрету пензля Я. Калиновича з 1760-х рр.). 1826 р., Почаївська лавра
Як відомо дослідники називають різні дати першого перепідпорядкування Почаївського монастиря – 1712, 1713, 1720, 1721 та інші роки, коли він став унійним. Так само існують розбіжності щодо року народження монастирського фундатора М.-В. Потоцького. Серед версій такого датування – 1708, 1709 і 1712 рр. (до останньої дати схилявся Б. Возницький) [1, с. 12]. Тепер уже точно з’ясовано, що 1712 р. почаївський чернечий осередок перейшов у лоно Унійної Церкви. Припускаємо, що саме 1712 р. також міг народитися й один з найвпливовіших доброчинців цієї обителі. На таку думку наштовхує те, що цьго року започатковується діяльність Бучацького монастиря. 7 грудня 1712 р. батько Миколая-Василія, Стефан Потоцький, видав у Любліні грамоту про фундацію чернечого осідку в Бучачі. Він заповів ченцям 30 тис. злотих, фільварок із садами та городами в передмісті Пушкарі, орне поле, сіножаті, пасовища тощо, а також кількох підданих. Монахи могли вільно, без застережень, користуватися млином, заготовляти деревину в лісах, займатися бджолярством, ловити рибу [2, с. 11]. В наступному році ченці обителі починають життя згідно з уставом Василія Великого [3]. Можливо, ця офіра С. Потоцького була своєрідною подякою за народження спадкоємця. Як відомо, він став батьком у майже 60-літньому віці. В майбутньому його син приділив значну увагу розбудові Бучацької обителі. Друге своє ім’я, що перекладається як “Царський”, “Царствений”, Потоцький (молодший) міг отримати задля своєрідної духовної опіки над ним Василія Великого, який був небесним патроном місцевих ченців.
Архітектурний ансамбль Почаївської лаври збудований на кошти М.-В. Потоцького
Важлива подія в житті Миколая-Василія, як і в його батька, сталася теж тоді, коли він наближався до шостого десятку. Йдеться про духовну зустріч бездітного Потоцького з василіанською Почаївською обителлю та її святинею – іконою Божої Матері (відома історія з візником, яка привела Миколая-Василія до монастиря). Дослідники вважають, що це трапилося 1759 р. Із вдячності за переміну власного життя та природи своєї душі, що відбулася внаслідок контакту зі славною Почаївською горою, Миколай-Василій стає фундатором будівництва на цій території потужного монастирського комплексу. Він спрямовує власні капітали на розвиток Успенської обителі, а передовсім на спорудження її головного собору. “Коли прийняти під увагу виразні його симпатії до українського народу й моральний перелом, що стався в душі Потоцького в обличчі Почаївської святині, то, – вважає С. Антонович, – можна припустити, що ці два моменти були тими психологічними мотивами, що викликали в нього постанову збудувати величаву нову церкву на Горі Почаївській” [4, с. 38].
М.-В. Потоцький стріляє у візника. Картина ХІХ ст. в Успенському соборі Почаївської лаври
Справді, найбільші зміни в діяльності почаївського чернечого осередку, які сприяли в майбутньому підвищенню його значення та статусу, були б неможливі без постаті Потоцького, в особі якого, на думку митрополита Іларіона, “Почаївський монастир набув найщедрішого добродія, який коли був на Волині” [5, с. 132]. Саме фундації М.-В. Потоцького перетворили Почаївську обитель на одну з найбільших християнських святинь не лише Волині, але й усієї Речі Посполитої. “Його ім’я, – констатує С. Антонович, – нерозривно зв’язане з манастирем і житиме в пам’яті людей, свідомих величі доконаного ним діла” [4, с. 36]
Історики серед усіх пожертв монастирських фундаторів виділяють такі, що обов’язково передбачали дві складові:
Фінансування будівництва монастирських приміщень.
Пожертвування цінностей і земельних маєтків, до котрих часто додавалися важливі для монастирського господарства привілеї.
Це основний фундуш, або фундуш основного фундатора, який доброчинець зобов’язувався виконувати. Невиконання ним своїх зобов’язань викликало протидію з боку чернечої спільноти. Вона майже повністю залежала від свого благодійника, який мав право впливати на обрання ігумена та на конфесійну належність обителі [6, с. 40].
Храм святого Димитрія Солунського (1791 р.), с. Москалівка Тернопільська обл.
Що стосується Потоцького, то він не втручається в юрисдикційне підпорядкування Почаївської святині, навіть сам переходить із Католицької Церкви до Унійної. Крім безпосереднього фінансування розбудови монастирського комплексу, Потоцький жертвує і від прибутків зі своїх маєтків – Москалівки, Ванжулова та Волиці (тепер села Тернопільської області) [7]. Так волинські фільварки працею місцевих селян опосередковано прислужилися розвитку цього чернечого осередку. Архимандрит Амвросій пише, що Потоцький, вирішивши в 1761 р. “створити в Почаївському монастирі новий величний храм і братський корпус, разом з тим прийняв на себе обов’язок особисто сприяти цій справі, і тоді ж, у зв’язку з цим, незалежно від інших сум, дарував 225 тис. злотих польських, забезпечивши ці гроші на маєтках Москалівки, Ванжулові та Волиці” [8, с. 116]. Це грошове забезпечення є, по суті, першою документально зафіксованою пожертвою Миколая-Василія славній Почаївській горі. Стосовно перелічених маєтків архимандрит Амвросій також зазначає, що на них окрема сума, забезпечена пожертвою Потоцького, склала 331 500 злотих, які використовувалися на утримання при обителі музик [8, с. 131]. Швидше за все, цільові надання цього жертводавця збільшувалися та урізноманітнювалися зі зростанням прибутковості його волинських маєтностей, у кожній з яких “збирався гарний врожай – були пасіки, млини, ставки, винокурні, корчемні оренди” [8, с. 131–132].
Церква Преображенського монастиря, де 1743 р. проходила Дубенська генеральна капітула. Поштівка поч. 20 ст.
За два десятиліття до початку фундаційної діяльності Потоцького важливим поштовхом до піднесення Почаївської Успенської обителі стали постанови Дубенської генеральної капітули 1743 р. Її ухвали були продиктовані прагненням папи Римського Бенедикта XIV, котрий у травні 1742 р. звелів Київському архиєпископу та митрополиту всієї Русі Афанасієві Шептицькому “усіх василіан у монастирях Русі зібрати в одну сім’ю… якою керуватиме генеральний перфект або протоархимандрит” (Ф. 201. Оп. 4 б. Спр. 218) [9, с. 519]. На капітулі укладено угоду з цим митрополитом, згідно з котрою, його влада над василіанськими спільнотами була номінальною. Управляти ж ними мав протоархимандрит, обраний раз на чотири роки з однієї з двох (почергово) василіанських провінцій (Троїцької та Покровської). 1744 р. чернече об’єднання усіх василіан Русі отримало офіційну назву “Ordo Sancti Basilii Magni Ruthenorum” (Руський Чин Святого Василія Великого) [10, с. 147]. Резиденція очільника Руської (Покровської) провінції розмістилась у Почаївському монастирі. З 1747 р. її очолює Іпатій Білинський. Саме з ним Потоцький веде перемовини про спорудження Успенського собору, братського корпусу, а також коронування монастирської ікони Божої Матері, що мало бути профінансовано фундатором обителі. Він адресує Білинському 39 листів [8, с. 87–110]. Цікаво, що перший лист Миколая-Василія до протоархимандрита (генерала) Руського Чину Святого Василія Великогота одночасно суперіора (настоятеля) Почаївської обителі Іпатія Білинського датований 12 квітням 1761 р., рівно за 21 рік до смерті фундатора [8, с. 87].
Іпатій Білинський – протоархимандрит Василіянського Чину (1747–1751 і 1759–1771 рр.)
Архимандрит Амвросій на основі семи справ архіву Почаївської лаври склав таблицю пожертв Миколая-Василія в 1765, 1766, 1767 (двічі), 1768, 1774, 1775 рр. За його обрахунками, “Потоцький передав Почаївському монастирю чистими грошима два мільйони двісті сорок чотири тисячі злотих польських”. Далі підкреслюється, що “сума ця до смерті Потоцького, тобто до 1782 р., була недоторкана; а в тому ж 1782 р., 9 червня на Генеральній Консультації зроблено стосовно неї постанову, за якою надано з цієї суми в 22 Василіанські монастирі на вічне поминання Потоцького 324 тисячі злотих” [8, с. 101]. Про це прохає сам жертводавець у своєму заповіті, складеному 26 червня 1774 р. в Ситному (тепер село Рівненської області), де він жив до переїзду в Почаїв. Місцем свого поховання Миколай-Василій визначає Почаївський монастир: “Покірно прошу, грішне тіло, яке із землі віддано землі, просячи Їх милості Ксьондзів, Священників Конвенту Почаївського Василіанів, щоб згідно давньої між нами умови і письмової домовленості в їх Церкві поховане було, на що вже раніше дав шістдесят тисяч злотих” [11, арк. 1].
Заповіт М.-В. Потоцького Почаївській обителі, випис з книг гродських кременецьких. ЦДІАЛ України (1774 р.)
Потоцький вносив зміни до власної духівниці. Відомо, принаймні, про ще один його тестамент від 21 листопада 1775 р., який зберігався в монастирському архіві. У ньому тестатор наголошує, що його багатство “здобуте кривавим потом та посиленою працею” [8, с. 115]. Саме Почаївська обитель отримала найбільшу фінансову підтримку Потоцького. Одержані кошти використовувалися на різні потреби цього чернечого осередку. Керівництво Покровської провінції, взявши до уваги те, що “Боже Провидіння вирішило таким чином, що П. Й. В. Миколай Потоцький, Воєвода Белзький, для тієї Провінції для поліпшення її фундушів приніс достойну пожертву, і значні суми віддав для вільного користування…”, постановило утриматися від поділу цих надходжень на інші монастирі, хоча й ті потребували матеріальної допомоги. Такий підхід пояснювався тим, що “більше користі може мати ціла спільнота з тих сум, які залишені в одній з обителей, ніж роздрібнена на більш як двадцять монастирів” [12, арк. 263]. Тому почаївським василіанам була надана можливість сповна скористатися офірами М.-В. Потоцького.
Документ “Про стан монастиря Почаївського в провінції Польській та про його фундуші”. ІР НБУВ
Найімовірніше, наприкінці 1774 р. Потоцький стає насельником волинської обителі. Про намір змінити власний соціальний статус Миколай-Василій пише з Бучача до львівського митрополита Леона Шептицького 21 травня 1774 р. У цьому листі, зокрема, вказується: “Я вирішив перейти до духовного стану, перебравшись до Почаївського монастиря” [13, с. 6]. У духівниці 1775 р. він виділяє обителі вже 90 тис. злотих на своє поховання [1, с. 19]. Миколай-Василій Потоцький помер 12 квітня 1782 р. і похований, як і заповідав, без особливої пишності в мурованому склепі недобудованого Успенського собору.
Як непересічна особистість, він ще за свого життя став людиною-легендою. С. Антонович зауважує: “Історичні відомості малюють Потоцького в неприхильних і, може, переяскравлених фарбах. Вони представляють його свавільним, марнотратним і не знаючим стриму в задоволенні своїх бажань…Виняткове становище Потоцького, як магната буйного й свавільного, напевно не мало спричинилося до того, що постать його оповилася серпанком легендарности”. Проте, спираючись на дослідження Ю. Дуніна-Карвіцького, дослідник висновує: “Потоцький був щирим прихильником українського народу, любив його мову, пісню, звичаї; закоханий був у безкраї степи українські й уважав їх за свою батьківщину” [4, с. 35].
Граф Юзеф Дунін-Карвіцький (1833–1910 рр.) – польський письменник, краєзнавець, енциклопедист, мемуарист
Особливість та обраність славної Почаївської гори він відчув своїм серцем. Саме ця обитель, а не монастир Чесного Хреста в Бучачі, де довгий час мешкав Миколай-Василій, змінює його життєвий шлях. Усі свої надбання та прагнення він віддає цій волинської святині. Василіани ще до Потоцького планували розібрати розрізнені церкви і звести замість них один великий храм. Звичайно, грандіозність запропонованого проєкту не передбачалася їхніми планами. І лише пожертви Миколая-Василія уможливили такі величезні перетворення в Почаївській обителі.
Із початку 70-х рр. ХVІІІ ст. здійснюється активна перебудова монастирських споруд. У 1771–1783 рр. формується архітектурне ядро ансамблю, центром якого стає Успенський собор. Він розміщений на найвищій точці Почаївської гори, над печерами, що існували тут з давніх часів. Закладення фундаменту церкви триває п’ять років, а внутрішні роботи завершуються тільки в перші роки ХІХ ст. Розташування собору на місці його попередника – Троїцького храму (1649 р.), обґрунтовувалося необхідністю перебування всередині нього однієї з монастирських святинь – відбитка стопи Божої Матері. Загальний проєкт споруди підготував архітектор Готфрід Гофман, який також проєктував храм Чесного і Животворящого Хреста в Бучацькій обителі, зведення котрого теж фундував Миколай-Василій Потоцький [14, с. 50]. На його ж кошти в Бучачі збудовано кам’яний монастир (перша черга: 1751–1753 рр.; друга черга: 1757–1758 рр.; третя черга: 1764–1767 рр.) [2, с. 11].
Основну роботу зі спорудження Успенського собору в Почаєві проводив архітектор Полейовський [15, с. 178]. “Очевидно, – вважає Б. Возницький, – Петро Полейовський деякий час здійснював архітектурно-будівельний нагляд за будовою”. Долучався до цього процесу й архітектор Кесаверій Кульчицький. Його роль “ще не зовсім вияснена”: “Але відомо, що за участь у будівництві (1775 р.) він отримав більшу грошову нагороду, чим раніше там працюючий Готфрид Гофман” [1, с. 123]. Завершенням проєкту займався брат Петра Полейовського – Матвій, якому 26 квітня 1780 р. керівництво монастиря доручило “здійснювати нагляд над монастирською фабрикою і належно мури церкви вивести згідно власних креслень” [1, с. 125]. Бажаючи побачити Успенський собор зведеним ще за свого життя, Потоцький окрім архітекторів викликав зі Львова “мур майстра” Щепановського, аби той сприяв якнайшвидшому закінченню робіт [8, с. 120].
Розміщення храму на крутій горі спричинилося до створення складної композиції об’ємів, в яких домінує середній, із великою банею (висота 45 м). Простір під нею, всередині сакральної споруди, надає особливої величності внутрішній частині, де він гармонує з висотним об’ємом [16, с. 409]. Печери й підземні церкви, над якими побудований Успенський собор, спонукали архітекторів створити терасоподібну основу, з котрої піднімається до неба висока будівля оригінальної композиції. Тераса оточує храм з трьох сторін. На ній є ліхтарі, що відповідають стилю собору, творячи із ним нерозривну цілісність. Незважаючи на свою монументальність та масивність, ця споруда вражає легкістю, елегантністю й вишуканістю. “Після закінчення будівництва Успенського собору, – зазначає П. Ричков, – Почаївський монастир здобув надзвичайно потужну композиційну домінанту, яка беззастережно підпорядковувала собі всю навколишню забудову…Новий монастирський храм ознаменував собою появу одного з найяскравіших творінь (якщо не найяскравішого) будівельного мистецтва другої половини ХVІІІ ст. на теренах Волині та й усієї Правобережної України” [17, с. 65]. 1781 р. відбувається освячення Успенського собору для тимчасового служіння, але ще не одне десятиліття триватимуть внутрішні роботи.
Спорудження, за сприяння М.-В. Потоцького грандіозного храму сприяло тому, що для його облаштування на Почаївську гору приїздили досвідчені митці. Так В. Бочковська встановила, що тогочасна іконописна майстерня Почаївського монастиря служила мистецьким осередком, що передусім забезпечував оформлення власних монастирських приміщень, а також виконував замовлення інших релігійних установ та приватних осіб. За матеріалами візитацій дослідниця персоналізувала майстрів та учнів іконописної майстерні. Вона ввела до наукового обігу інформацію про ікони на полотні відомого італійського художника Константіно Віллані, які знаходилися в Успенському соборі Почаївського монастиря вже 1802 р. Про нього відомо з візитації монастиря 1802 р. Він є автором ікон на полотні в золочених рамах, а саме: Св. Трійці, Успіння Богородиці, св. Миколая, Василія Великого, Іонна Хрестителя, св. Онуфрія, св. Стефана, св. Петра і Павла і св. Варвари. К. Віллані в другій половині XVIII ст. прикрасив фресками стіни та плафони замку Любомирських у Рівному. Він же виконав кілька полотен для єзуїтського костелу в Луцьку [18, с. 147–148].
Константіно Віллані (1751–1824) Мадонна з немовлям. Полотно, олія 77х68 см
У 1807 р. для проведення малярських та золотарських робіт до Почаївського монастиря запрошено відомого живописця Луку Долинського. Проєкт, замовлений на той час василіянами, складався з великого вівтаря, іконостаса, фрескових розписів у куполі і декоративних панно на стінах головної нави та в святилищі [19, s. 145]. Над виконанням цих робіт художник працював, перебуваючи в Почаєві до 1810 р. Як свідчать матеріали монастирського архіву: “Лукашу Долинському, маляру зі Львова, за розпис великого вівтаря своїм золотом і фарбами. Іконографія з горою, трьома деревами, дванадцятьма апостолами, дванадцятьма пророками, дванадцятьма пресвітерами… З позолоченими…рамками…для розпису і позолоти прикрас …на всіх наших бокових вівтарях. Все це було оплачено згідно з… розрахунком” [20, арк. 36 зв.]. За виконання повного об’єму робіт художник одержав значну суму (понад 35 тис. золотих) [19, s. 143–144].
Фрагмент з Книги прибутків та видатків Почаївського монастиря 1807–1820 рр. з інформацією про роботу Луки Долинського. ЦДІАЛ України
М. Левицька вважає, в основу живописних композицій почаївських чуд, відтворенних Лукою Долинським в Успенському соборі, могла лягти тематика картин коронаційного почаївського циклу 1773 р. Тоді 26 різних сюжетів чудотворного зцілення або порятунку, здійснених після звернення до ікони Почаївської Богородиці та її цілющої стопи, створив маляр із василіанського середовища Петро Вітаницький. Лука Долинський свої роботи в Успенському соборі створював у час, коли минуло більше 30 років після коронації ікони Богородиці (з них 14 композицій присвячено тематиці почаївських чуд) [21, c. 280; 288].
Тогочасний вигляд внутрішнього простору головного храму Успенської обителі відомий за акварельним малюнком Тараса Шевченка, виконаним ним у жовтні 1846 р., коли також минуло більше як 30 років після появи робіт Луки Долинського. Перебуваючи в монастирі, Долинський написав портрет луцького єпископа Стефана Левинського, резиденція якого знаходилась в Почаївській обителі [21, с. 277; 279].
Т.Шевченко. Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд). Папір, акварель (37,6 × 28.4 см). [X 1846]. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № Г – 401Наявні відомості й про інших малярів, які виконували іконописні роботи в Почаївському монастирі василіанської доби. Їх імена віднайшов відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський. Так 1744 р., Пахомій Принятицький малював у бані монастирського собору чудеса Богородиці [22, с. 157]. Над цим твором іконописець працював ще в Троїцькому храмі, збудованому в перший православний період існування обителі. Ймовірно, Принятицький походив із села Перенятин поблизу Почаєва (тепер Рівненська область).
В монастирі зберігалася також підписна ікона святого Паїсія. Напис на звороті сповіщав ім’я автора. Це – Гусаківський (Онсаковський) Юрій (чернече ім’я – Генадій), народився 1725 р. в селі Попівці (тепер Тернопільська область). Син Матея і Феодосії 29 листопада 1753 р. вступає до василіанської обителі в Почаєві, де пострижений у ченці 11 грудня 1754 р. Головним його послухом був іконопис. Після Почаєва переїхав до монастиря в Піддубцях, а звідти до Рожища, де 1755 р. Луцький унійний єпископ Сильвестр Рудницький висвятив його на священника. Потім отець Генадій повертається до Почаївського монастиря, у якому прожив наступні вісім років. Згодом два роки та шість місяців перебуває у Піддубцях, а опісля – в монастирі в Маліївцях. Помер від чуми 1770 року в Троїцькому монастирі Кам’янця-Подільського [174].
Піддубці (тепер Волинська обл.),храм Різдва Божої Матері, арх. Павло Гіжицький (1692–1762)
Короткі відомості є про маляра Андрія Токаревського, який працював на Почаївській горі з 1761 р. Він, як і Юрій Гусаківський в Почаєві, постригається в ченці [22, с. 168]. Тут під іменем Аліпій виконує малярські роботи. Чернече ім’я Андрій Токаревський отримав у пам’ять про найвідомішого іконописця Київської Печерської обителі княжої доби. Він продовжив розвивати національну образотворчу спадщину, пов’язуючи між собою різні епохи монастирського розвою України.
Мощі святого Аліпія. Ближні печері Києво-Печерської лаври
Успенський собор Почаївського василіанського монастиря зводиться паралельно з іншими спорудами, які входили до єдиного архітектурного комплексу. Першим збудованим в обителі в унійну добу храмом, що розташований “на самому краю гори”, стала церква Великомучениці Варвари (1774 р.). До слова, ще 1714 р., на згадку про врятування тутешніх ченців від моровиці, на території обителі звели каплицю Великомучениці Варвари – першу споруду, що з’явилась у василіанський період історії монастиря [5, с. 285–286]. У приміщенні братського корпусу, який у формі літери “П” сполучається з Успенським собором у замкнену композицію з внутрішнім двориком, було організовано “теплу” церкву Пресвятої Трійці та Трапезну церкву. Сам братський корпус – двоповерховий, за винятком північної частини, що складається з трьох поверхів. У 1771 р. на монастирській території зведено дзвіницю на два поверхи. Недалеко від неї постав будинок Потоцького. Поза мурами монастиря побудовано храм Різдва Божої Матері (1776 р.), який розмістився на місці коронування ікони Богородиці Почаївської. Спочатку там стояла невеличка каплиця, де відбувалася коронація (1773 р.) [8, с. 102–114].
Церемонія коронації в Почаївському монастирі, 1773 р. Кольорованка з мідерита Федора Стрельбицького
Таким чином, у період перебування почаївської чернечої спільноти в юрисдикції Унійної Церкви відбулася значна перебудова обителі. Важко з цього приводу не погодитися з думкою П. Ричкова: “Це, мабуть, єдиний приклад в історії українського монастирського будівництва, коли за час свого існування такий помітний архітектурний комплекс пережив не лише кілька змін конфесійної приналежності, а й повну трансформацію первісного архітектурного обличчя” [24, с. 78]. Монастирський ансамбль на Почаївській горі, завдяки Миколаю-Василію Потоцькому, увібрав у себе етнічну своєрідність цього архітектурно утворення, яке було народжене в українському національному просторі.
Фрагмент архітектурного ансамблю Почаївської лаври унійної доби (сучасний вигляд)
Ще однією ознакою інновацій у середовищі Унійної Церкви в той час є долучення суспільного загалу до надбань європейської культури. Досліджуючи роль василіанських спільнот Закарпаття в духовно-культурному житті, М. Приймич вказує: “Втілення політики Церкви здійснювали монастирі, які, будучи осередками паломництва, сприяли зміні ставлення до запозичених зразків мистецтва. Ще з першої пол. ХVІІІ ст. у монастирях для потреб Церкви східного обряду почали активно застосовуватись власне надбання західноєвропейського мистецтва” [25, с. 9]. Це повною мірою стосується й тогочасної діяльності найбільшої василіанської обителі, яка в своєму архітектурному образі тоді наблизилась до найвищих мистецьких взірців. Відповідаючи на численні закиди в бік Потоцького щодо його моральності, Б. Возницький зауважує: “А тепер уявімо собі, що не було б цього “пройдисвіта та авантюриста”, наскільки ми були б бідніші. Архітектурні споруди, побудові яких сприяв Микола Потоцький, їх скульптурне та живописне оформлення збагатило не тільки українську культуру, але й європейську спадщину” [1, с. 131]. Архітектурний ансамбль Почаївського монастиря василіанської доби – найяскравіший приклад такого культурного внеску його найщедрішого благодійника.
Архітектурний ансамбль Почаївської лаври сформований в унійну добу (сучасний вигляд)
Територіально-архітектурний розвиток Успенської обителі, забезпечений пожертвами М.-В. Потоцького, супроводжувався зростанням числа її насельників. Кількість почаївських монахів протягом XVIII ст. поступово збільшувалася. Згідно з каталогом Покровської провінції ЧСВВ 1754 р., що зберігається у Ватиканській бібліотеці, в монастирі тоді було 23 ченці та 13 новіціїв (послушників) [26, с. 111]. 1777 р. в каталозі цієї ж провінції, який був надрукований у почаївській друкарні, зафіксовано, що на Почаївській горі мешкало 29 ченців та 14 “новиків” віком від 22 до 74 років [27, с. 166]. У травні 1799 р., за відомістями луцького унійного єпископа Стефана Левинського, тут поживає 60 ченців віком від 20 до 77 років та 13 новіціїв, віком від 19 до 51 року [28, арк. 303]. Подвоєння кількості почаївських насельників протягом двадцяти років, вочевидь, пов’язане із піднесенням обителі за фінансової допомоги її фундатора Миколая-Василія Потоцького, що, серед іншого, дало змогу також побудувати братський корпус.
Зала Ватиканської бібліотеки
Зміна архітектурного обличчя монастиря перетворила його на найбільший василіанський осередок держави. Зовнішня велич Успенської обителі співвідносилась із внутрішньою, яку репрезентували монастирські святині, що стали підґрунтям її зростання. Від самого заснування, завдяки своїм доброчинцям, ця обитель постійно розбудовувалася. Від мурованої церкви на честь Успіння Богородиці, при якій у 1597 р. Анна Гойська заповіла звести монастир, через Троїцький храм, споруджений 1649 р. на кошти подружжя Домашевських, Почаївська обитель з часом доростає до нового Успенського собору, що постав зусиллями М.-В. Потоцького. Як бачимо, в усі періоди існування монастиря центральне місце в його архітектурному комплексі структурно, композиційно та номінально посідав головний храм, що виразно виділявся поміж інших споруд. Однак, найвагоміший слід в історії обителі лишила саме василіанська доба (1712–1831 рр.). Зведені тоді споруди відіграють важливе значення на Почаївській горі й сьогодні.
Успенський собор Почаївської лаври (сучасний вигляд)
Необхідно підкреслити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, монастир у свідомості місцевих жителів ідентифікувався саме з українською етнічною територією. Про це, зокрема, свідчить лист Казимира Крашостиєвського, від 4 листопада 1710 р., адресований до православного почаївського ігумена Йосифа Саєвича. Напередодні переходу почаївських ченців у юрисдикцію Унійної Церкви автор листа вказував, що їхня обитель розміщена “na dobrach ucrainskich” (на українських землях) [29, арк. 29]. Таке розуміння локалізації монастиря зумовило подальший випуск у чернечій друкарні україномовних видань, розрахованих насамперед на місцеве населення. Це відобразилося, зокрема, в релігійних піснях, опублікованих у “Богогласнику” 1790/91 рр. та інших монастирських україномовних друках.
«Богогласник» – перша нотна антологія духовних пісень XVII–XVIII століть в Україні
Близькість до Почаївського монастиря Потоцький міг відчувати на підсвідомому рівні, генетично, що знайшло вияв у прихильності фундатора до інституції, котра зароджувалась і розвивалася на місцевому ґрунті та мала яскраво виражене національне обличчя. У цьому контексті варто процитувати такі слова Б. Возницького: “Особистість великого мецената сформувало навколишнє суспільне середовище. Можна припустити, що він був характерною постаттю свого часу. Але все-таки йому подібних було не так уже й багато. Він створений цим часом, але був у ньому майже самотній. Безумовно, ні інша територія, ні інший час не могли б колись подібного сформувати. В цьому і є винятковість і притягальна сила особистості великого мецената, канівського старости Миколи Потоцького” [1, с. 140].
Возницький Б.Г. Микола Потоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель. Львів : Центр Європи, 2005. 160 с.
У 1712 р. православний почаївський ігумен Арсеній Кучоровський клопоче про перехід його обителі в лоно Унійної Церкви. А в 1833 р. василіанський ієромонах Лаврентій Качуровський звертається до новопризначеного священноархимандрита Почаївського монастиря Інокентія з проханням приєднати його до православ’я та дозволити проживати в Успенському монастирі [30, арк. 2]. Це звернення в певній мірі продемонструвало, що Почаївська гора, попри всі геополітичні та наступні юрисдикційно-конфесійні переміни, виконувала свою важливу роль. Вона притягала до себе тих, хто бажав спасіння власної душі та усіх християн. Повернення ж до традиції започаткованої на зорі монастирського існування, засвідчило, що насельники обителі надалі залежали від суспільно-політичних обставин життя.
Невідомий художник. Портрет Миколая-Василія Потоцького. Близько 1760 р., Окружний музей у Жешуві.
Місія М.-В. Потоцького стосовно Почаївської обителі стала продовженням справи його попередників. Своїми ж справами він засвідчив, що обов’язок тогочасної української еліти щодо піклування про християнські святині був закономірним явищем. Усупереч державним і конфесійним змінам, завдяки Потоцькому в Україні до кінця ХVІІІ ст. зберігалась традиція монастирського фундаторства. Вона зумовлювалася як виконанням фундаторами відповідних суспільних функцій, так і особистою потребою.
Успенський собор Почаївської Лаври. 1771–1783 рр. Фото Г. Логвина. 1953 р. З фонду ДНАББ ім. В. Г. Заболотного.
Сьогодні маємо в Почаєві прекрасну пам’ятку – архітектурний ансамбль Успенського собору. Тому й пам’ять про його фундатора, який здійснив найбільший внесок у розбудову обителі, житиме в серцях вдячних волинян та всіх тих, хто побуває в цьому благословенному місці, де знайшов свій останній спочинок Миколай-Василій Потоцький.
Олександр БУЛИГА
Возницький Б.Г. Микола Потоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель. Львів : Центр Європи, 2005. 160 с.
Кривошея І.І. Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХVIII–ХІХ ст. Ґілея (наук. вісник): збірник наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Київ, 2008. Вип. 15. С. 10–18.
Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Крем’янець на Волині, 1938. 70 с.
Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
Сокол В. Система фундатор – монастир і міжконфесійні відносини на Волині у XVI–XVIІІ ст. “Остріг на порозі 900-річчя”. Матеріали І–ІІІ науково-краєзнавчих конференцій 1990–1992. Остріг, 1992. Ч. ІІ. С. 39–40.
ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 56. 62 арк. Справа про закладення маєтку в с. Ванжулові. 31 грудня 1774–31 травня 1781 рр.
Амвросий архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям. Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с.
Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233–1799. Київ: Наук. думка, 1972. № 1048. 675 с.
Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта (кінець XVI – перша чверть ХХ ст.). Історична Волинь: Північний Захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2017. С. 143–184.
ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4. Спр. 1044. 17 арк. Заповіт Потоцького Миколая Почаївському монастиреві. 1774 р.
ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 152. 627 арк. Справа про ревізію уніатських церков і монастирів. 1687–1829 рр. Арк. 261–263. Про стан монастиря Почаївського в провінції Польській та про його фундуші.
Стецько В. Пінзель і Тернопільщина. Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. 48с.
Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712–1996). Львів: Місіонер, 1997. 160 с.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Ил. справ.-каталог: у 4-х т. Киев, 1986. Т. 4. 375 с.
Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель / авт. текста и сост. альбома Г.Н. Логвин. Москва-Лейпциг, 1982. 454 с. 176 л. ил.
Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII–XIX ст. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. Київ, 2018. 406 с.
Dutkiewicz J.E. Fabryka cerkwi Wniebowziecia N. M. Р. w Poczajowie. Dawnasztuka. № 2. Lwow, 1939. S. 131–162.
ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4. “б” Спр. 572. 191 арк. Книга прибутків та видатків Почаївського монастиря. 1807–1820 рр.
Левицька М.К. Культурно-мистецька діяльність Луки Долинського у контексті церковно-релігійних процесів другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Кваліфікаційна наукова робота на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностями 07.00.01 “Історія України” та 07.00.05 “Етнологія”. Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2021. 430 с.
Жолтовський П.М.Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. АН УРСР. Музей етнографії та художнього промислу. Київ: Наукова думка, 1983. 177, [1] c.: іл.
Ричков П. До історії формування архітектурного ансамблю Почаївської лаври. Архітектурна спадщина України. Київ, 1995. Вип. 2. С. 78–89.
Приймич М.В. Декоративне різьблення у сакральному мистецтві Закарпаття ХVІІІ–ХІХ ст. (Історія. Типологія. Художні особливості): автореф. дис. …канд. мист.: 17.00.06/ Львівська академія мистецтв. Львів, 2001. 20 с.
Додаток: ч. 5. Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського Чина ХVII–ХХ ст.Топографічно-статистична розвідка. Рим, 1979. Записки ЧСВВ. Сер. ІІ. Сек. І. С. 102–124.
Додаток: ч. 7. Ваврик М. Нарис розвитку і стану…С. 154–176.
ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 152. 654 арк. Справа про ревізію уніатських церков та монастирів. Арк. 303–315. Відомість про Почаївський монастир складена 16 травня 1799 р. Луцьким унійним єпископом Стефаном Левинським.
ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 114. 97 арк. Справа про скидки та інші записи різних осіб на користь Почаївського монастиря. 1664–1669 рр. Арк.28–29. Лист Казимира Крашостиєвського до ігумена Почаївського монастиря Іосифа Саєвича.
ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 53. 23 арк. Особиста справа уніатського ієромонаха Лаврентія Качуровського.2 жовтня 1833 р.–4 листопада 1834 р.
В п’ятницю, 2 червня 2023 року, о 17:30 в читальному залі Науково -технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1 ) відбудеться лекція пані Дарії Ковальчук-Жеплинської, членкині Наукового товариства імені Тараса Шевченка та Національної спілки кобзарів України під назвою “Великодні традиції Яворівщини – риндзювання”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Риндзювання — процес виконання риндзівок, великодніх величальних пісень, які містять рефрен “Же Христос, же Воскрес, же Воістину Воскрес!!!”.
В процесі лекції буде можливість ознайомитися з предметами старовинного побуту Яворівщини з приватної колекції Дарії Ковальчук-Жеплинської (домоткане льняне полотно, полотно -“мальованка”, вишивка -”яворівкою”, калатало, скриня, тощо).
На завершення лекції слухачі зможуть переглянути відео фільм про цю традицію “Парубкування — риндзювання”, знятим з ініціативи завідувачки етнокультурологічного відділу Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького Надії Дзвоник в 2021 році.
Вхід вільний. До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
Львів завжди зачаровував красою своїх вузеньких таємничих вуличок, загадковістю старовинних кам’яниць, неповторною архітектурою церков і костелів, величчю веж та оборонних споруд. Місто наче магнітом притягує до себе туристів, які приїхавши один раз, хочуть до Львова знову і знову.
Альфред Каменобродський. Палац Любомирських на пл. Ринок, 10.Поч. ХХ ст. Акварель; 21,5 х 26,5 см Колишній палац Любомирських перебудований у 1763 році за проектом інженера Яна де Віттез п’яти кам’яниць: з вулиці Руської та з боку сучасної вулиці Федорова. Парадний фасад будівлі вирішений у бароковому стилі і є однією з найкращих житлових камяниць Львова. Наріжник будинку оформлений військовою атрибутикою, яка представляє алегорію слави роду Любомирських. У 1895 році палац викупило українське товариство «Просвіта» і відтоді до 1939 року у цьому будинку містився ряд культурно-освітніх установ: саме товариство «Просвіта», книгарня Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редакція і друкарня газети «Діло», журнал «Громадський вісник». Сьогодні на першому поверсі будинку знаходиться популярна серед туристів ресторанна локація «Львівська копальня кави», на вищих поверхах розміщуються експозиції Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.Альфред Каменобродський. Вежа-дзвіниця Онуфріївського монастиря по вул. Жовківській (нині Б. Хмельницького, 38). Поч. ХХ ст. Акварель; 21,5 х 26, 5 смАльфред Каменобродський. Ансамбль будинків східної сторони площі Ринок: Палаццо Бандінеллі, кам’яниця Вільчківська, Чорна кам’яниця. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 смАльфред Каменобродський. Каплиця Боїмів. Львів. 1900. Акварель; 22 х 27 см
Митці присвячують Львову свої твори, які виливаються у поезії, музиці, піснях, живописних полотнах, акварелях, рисунках. Одним з таких поціновувачів краси Львова був Альфред Каменобродзький, який залишив відмітний слід в архітектурі міста.
Альфред Каменобродський. Вірменська церква зі сторони подвір’я. Львів. 1888. Акварель; 28 х 23 смАльфред Каменобродський. Вежа-дзвіниця Вірменської церкви і колона Христофора. Поч. ХХ ст. Акварель; 26 х 20 смАльфред Каменобродський. Вірменський провулок. Львів. 1909. Акварель; 25 х 20 смАльфред Каменобродський. Початок вул. Личаківської. Поч. ХХ ст. Акварель; 22 х 27 см Представлено вид на перехрестя вулиць Винниченка та Личаківської. Напроти з червоної цегли — двоповерхова будівля Бернардинської пожежної стражниці, яку розібрали на поч. 1930-х рр. За нею — вежа та тильна сторона фасаду Бернардинського костелу, на обрії — обриси церкви Св. Юрія. Праворуч — дах монастиря кларисок (з 1996 р. тут розміщений музей Пінзеля).
Альфред Каменобродський (1844—1922) — відомий львівський архітектор, живописець-аквареліст. У числі реалізованих архітектурних проектів були електростанція і трамвайне депо на стику вулиць Героїв Майдану і Сахарова, де нині знаходиться Музей історії науки і техніки, відділ Львівського історичного музею.
Альфред Каменобродський. Порохова вежа. Поч. ХХ ст. Акварель; 26 х 20 смАльфред Каменобродський. Костел Миколая. Нині церква Покрови Пресвятої Богородиці на вул. Грушевського, 2. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 смАльфред Каменобродський. Оссолінеум. 1917. Колишній костел Кармеліток взутих, нині наукова бібліотека імені Василя Стефаника на вул. Стефаника, 2. Поч. ХХ ст. Акварель; 24 х 20 смАльфред Каменобродський. Комплекс монастиря Бенедиктинок. Поч. ХХ ст. Акварель; 20,5 х 26, 5 см
У фонді «Графіка» Львівського історичного музею зберігаються 25 акварелей з краєвидами Львова, які представляють площу Ринок з будинками, Порохову вежу, Міський Арсенал, комплекс Вірменської церкви, Успенську церкву, вежу Онуфріївського монастиря, комплекс монастиря Бенедиктинок, костел Миколая, види на Латинський кафедральний собор тощо.
Альфред Каменобродський. Мотив подвір’я Бенедиктинок. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 смАльфред Каменобродський. Будинок біля костелу Марії Сніжної (нині вул. Звенигородська, . Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 смАльфред Каменобродський. Подвір’я Успенської церкви. Поч. ХХ ст. Акварель; 26 х 21 смАльфред Каменобродський. Перехрестя вул. Боїмів і Сербської (сучасні вул. Староєврейська і Сербська). Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19, 5 см
Дві акварелі зображають руїни замків Чорштин і Оджиконь. Роботи намальовані з натури наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.. Вони показують як виглядав Львів і львів’яни сто років тому, дають змогу простежити, що змінилося в урбаністиці міста за цей період.
Альфред Каменобродський. Вид на вулицю Підвальну і вежу Корнякта від костелу Кармелітів босих. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 20, 5 смАльфред Каменобродський. Домініканський завулок. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 19 смАльфред Каменобродський. Костел і монастир Бернардинів. Поч. ХХ ст. Акварель; 26 х 10 смАльфред Каменобродський. Апсида костелу Бернардинів. Поч. ХХ ст. Акварель; 26 х 20 см
20 акварелей подаровані автором у 1909 році Національному музею ім. короля Яна ІІІ, інші — у 1917—1918 рр. У 1929 році роботи були передані в Історичний музей міста Львова, де експонувалися у залах Чорної кам’яниці у 1929—1939 рр. У 1940 році збірка акварелей у кількості 29 творів перейшла у фонди Львівського історичного музею. Дві роботи: «Синагога «Золота Роза» та «Шпиталь і костел Святого Лазаря» у 1976 році були передані в музей історії релігії та атеїзму, нині — Львівський музей історії релігії.
Альфред Каменобродський. Міський Арсенал. 1900. Акварель; 22 х 27 смАльфред Каменобродський. Вид на Латинський кафедральний собор з рогу площі Ринок. Поч. ХХ ст. Акварель; 25 х 20 смАльфред Каменобродський. Вид на Латинський кафедральний собор з балкона будинку. Поч. ХХ ст. Акварель; 21 х 25,8 см
Протягом останніх десятиліть акварелі неодноразово експонувалися на виставках у Львівський історичний музей і за кордоном, періодично виставляються в постійних експозиціях. Оглядаючи їх, поринаєш у своєрідну мандрівку Львовом столітньої давності і милуєшся неповторною красою Львова.
Світлана ХАВАЛКО головний зберігач Львівського історичного музею
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
![Лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. [1913 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2023/06/dokument-8_storinka-1.jpg?ssl=1)
![Лист Якима Климчука до керівництва гімнастичного товариства «Сокіл-Батько» у Львові. [1913 р.]. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2023/06/dokument-8_storinka-2.jpg?ssl=1)
![Т.Шевченко. Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд). Папір, акварель (37,6 × 28.4 см). [X 1846]. Національний музей Тараса Шевченка, інв. № Г – 401](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2023/05/14.jpg?ssl=1)
