Позимніло на вулиці, і душу справжнього кавомана може зігріти тільки філіжанка кави, приготована за особливим рецептом. Попри не зовсім туристичний сезон, продовжуємо пізнавати цікавинки кавової історії українських міст. Сьогодні з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова мандруємо до наших сусідів в Чернівці.
Колись у чернівецьких кав’ярнях були не лише читальні зали, а й гральні. Приміщення оздоблювали позолоченими елементами та скульптурами. Сідали чернівчани на диванчики із червоного дерева, які обтягували плюшевою тканиною, та застелені білими скатертинами столи. Втім про те, якими саме були перші кав’ярні у Чернівцях і як взагалі зародилася мода серед буковинців вживати цей напій, читайте.
На місці першої кав’ярні росли пеньки
Перше кафе в Європі, де продавали каву, з’явилося в Англії 1652 року. Тоді зі студентів, які були основною аудиторією кафе, брали за вхід і каву одне пенні.
І попри те, що слово “кава” і “Львів” для багатьох є синонімами, першими можливість скуштувати кави мали саме чернівчани. Адже згідно з останніми дослідженнями, першу кав’ярню у місті Лева відкрив кондитер Яків Леваковський 1802 року. У Чернівцях же кав’ярню відкрили майже на півтора десятка років швидше.
Кава
Раймунд Кайндль описує це так: “Коли у 1786 році почалися приготування до спорудження будинку “Три корони” (де пізніше відкрили кімнату для кави), то довелося спочатку викорчовувати пеньки”. З 1788 у Чернівцях існувала кімната для кави. І відомо, що зерна кави доставляли із Гамбурга (Німеччина, – авт.). А туди з Америки.
Приміщення “Три корони” стояло на розі вулиці Панської та Ринкової площі.
Вочевидь, кімната для кавування була напрочуд популярним місцем у місті. Адже згодом (близько 1898 року) на тому місці збудували новий кам’яний будинок на два поверхи. Згодом на першому розмістилася кав’ярня “Габсбург”.
Чернівецьким кав’ярням давали європейські ймення
1858 року на сучасній вулиці Ольги Кобилянської, 3 будинок звів пан Тесак, який відкрив там кав’ярню «Росіні юніор». Воскові свічки у підсвічниках та аромат кави створювали романтичну атмосферу у закладі, який так полюбляли чернівчани. Певний час у цьому ж будинку була кав’ярня «Європа», а відтак вона переїхала у приміщення навпроти.
В оновленому кафе було зібрано видання англійських, румунських, угорських, французьких, польських та інших газет.
Відомо, що 1883 року «Європа» була облаштована зі смаком. Всередині стояли круглі мармурові столики, а вікна закладу, де подавали каву та чай і ласощі до них, виходили на Панську вулицю. Звідси більш заможні відвідувачі кафе могли спостерігати за тим, як вирує життя на вулиці.
Варто зазначити, що сучасна вулиця Ольги Кобилянської, яка тоді називалася Герренґассе, була чи не найлюднішим місцем. Чернівчани любили гуляти вулицею чи ходити магазинами, яких було чимало. А після променаду могли дозволити собі чашку-другу кави, оскільки цей напій був досить популярним. Також тут призначали зустрічі, дискутували різними мовами, читали свіжі газети з усього світу і книги та навіть грали у більярд, оскільки у кав’ярні була гральна кімната.
Одну із найвідоміших чернівецьких кав’ярень названо на честь наймогутнішої королівської династії Габсбургів відкрили 1909 року і проіснувала до 1919. Тут збиралася еліта Чернівців. Недарма ж засновники закладу цілий рік набиралися досвіду в Європі, де відвідували всі кав’ярні, які траплялися.
Інтер’єр кав’ярні “Габсбург” в Чернівцях.
1909 року власники обладнали кав’ярню «Габсбург» за останнім криком моди. Світлом кав’ярню забезпечували вісім люстр з 29 лампочками у кожній. Були навіть електричні вентилятори для очищення повітря від диму та чаду. На стінах висіли полотна В. Вахтеля, а підлога була застелена лінолеумом і покрита зверху корковим настилом. У закладі було дві каси для швидкого розрахунку із клієнтами та два буфети, зроблені з червоного дерева. У рекламному оголошенні про відкриття власники повідомляли, що кав’ярня відкривалася о 7 ранку.
Літній майданчик кав’ярні “Kaiser” перед театром в Чернівцях.
До речі, саме у цій кав’ярні Леся Українка під час свого візиту до Чернівців, вперше у житті спробувала каву.
Згодом тут було засновано «Клюб шанувальників кави». 1916 року подружжя Зондерлінгів взяло в оренду заклад. За часів правління румунської влади на місці «Габсбургу» відкрили кав’ярню «Грант» (німецьке).
Наразі на місці відомої колись кав’ярні функціонує Національний банк України, де досі збереглися написи про те, що у закладі, окрім кави, подавали вино та лікери.
Чи не найпершою кав’ярнею, яка мала літній майданчик, можна вважати «Kaiser». Була вона на місці сучасної Театральної площі, а тоді площі Єлизавети, навпроти театру. Про це свідчить листівка, датована 1912 роком. Під розкладними парасолями стояли кілька рядів білих столиків з чотирма стільцями біля кожного.
1899 року на сучасній Соборній площі, а тоді Austria platz, існувала народна кав’ярня
Наприкінці 1880-х затишна кав’ярня була й на території сучасного парку ім. Ю. Федьковича, де нині любить збиратися молодь.
Скільки коштувала філіжанка кави, зварена із зерен, привезених із-за кордону, достеменно не відомо. Втім, зрозуміло, що доступне таке задоволення було не всім.
У селі Карапчів, що на Глибоччині, наприкінці ХІХ століття працювала фабрика з переробки цикорію. Заснував її тамтешній пан Модест Григорча. Пересічні чернівчани заварювали цикорій, який за смаком дуже подібний до кави, але не містив в собі кофеїну й був значно дешевшим.
Для селян кав’ярня була на сучасній Соборній площі. Люди пили каву просто неба за дерев’яними столами.
Старший науковий співробітник Музею Історії Львова – відділу Львівського Історичного Музею, екскурсовод по Львову, львовознавець Ярослав Бишкевич, розкаже про Різдвяно-новорічні святкування у Львові.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Різдво у Львові святкували ще з моменту заснування міста, одні 25 грудня, другі 6, а треті – 7 січня, це були головні свята взимку. Новий Рік святкували: католики 1 вересня, а православні – 1 березня.
У 1582 році Папа Ґреґор XIII видав Ординат про перехід Нового Року на 1 січня, а у 1700 році, коли галицькі українці прийняли унію, перейшли святкувати Новий Рік на 14 січня.
Багато що змінив прихід австрійської влади. У 1781 році австрійський Монарх Йозеф ІІ видав Toleranzpatent, який надав рівні права всім християнам. У 1868 році Кайзер Австрії і Король Угорщини Франц-Йозеф видав новий Toleranzpatent, який надав рівні права всім реліґіям.
З того часу і до другої світової війни у Львові три громади: українська (греко-католицька), польська (римо-католицька) та єврейська (іудейська) спільно святкували свої свята: римо-католицьке і греко-католицьке від Різдва Христового (25 грудня чи 7 січня) до Стрітеня Господнього (2 чи 15 лютого) іудейське від Хануки до Ту-бі-швату.
Ялинку почали ставити у 1817 році за наказом Кайзера Австрії Франца, спочатку ставили християни, а потім інші конфесії, час від часу проводили спільні хороводи. Але таке щастя закінчилося під час другої світової війни.
До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Строго Львова.
У п’ятницю, 9 грудня, у Львові у Пороховій вежі пройшли благодійна виставка та аукціон під назвою «Студенти-дизайнери Львова для ЗСУ». На цьому заході вдалося зібрати понад 100 тисяч гривень, які скерують на потреби військових.
Про це з посилання на повідомлення департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОВА пише Lviv.Media.
Благодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВА
Аби допомогти армії, студенти Львівської Політехніки та Львівської національної академії мистецтв створили понад 70 унікальних дизайнерських робіт. Серед них:
твори графіки та живопису;
прикраси;
наплічники;
екоторбинки
Благодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВАБлагодійний аукціон у Львові. Фото: ЛОВА
Частину мистецьких творів виставили на аукціон, решту — всі охочі зможуть придбати впродовж наступних кількох тижнів. Зазначається, що роботи експонуватимуть на першому поверсі Порохової вежі почергово.
Додамо, що під час аукціону найдорожчою стала робота «Перше враження» Валерії Мерчанської, яка символізувала майбутню перемогу. Продавши її, вдалося виручити 14 тисяч гривень.
Ідеальний спосіб відчути новорічний настрій та поринути у вир різдвяних святкувань львів’яни зможуть вже 19 грудня на улюбленій концертній програмі “White Christmas”. У 2022-му “White Christmas” буде ще й чудовим подарунком до Дня Святого Миколая. Відбудеться він у Театрі Заньковецької. Початок о 19:30.
“Наша концертна програма вже встигла стати для багатьох чудовою зимовою традицією та збирає слухачів з різних українських міст. Приходьте, щоби наповнитися світлом та атмосферою наймагічнішого періоду в році – різдвяного. У ці часи нам всім надзвичайно важливо бути разом, допомагати одне одному. “White Christmas” – музична традиція новорічних свят”, – запрошують на подію організатори.
На сцені лунатимуть всесвітньо відомі новорічні хіти, Frank Sinatra “Let it snow”, “Jingle Bells”, “Santa Claus Is Coming To Town”, ABBA “Happy New Year”, Elvis Presley “Blue Christmas” Wham! “Last Christmas”, Mariah Carey “All I want for Christmas is you” Andy Williams “It’s The Most Wonderful Time Of The Year” і ще багато інших не менш відомих святкових композицій. Новорічні пісні прозвучать у виконанні симфонічного оркестру, солістів Павла Ільницького, Оксани Караїм та за участі Ladies’ TRIO.
В житті кожної людини є такі періоди, коли ти повністю занурений у роботу. Рутинні справи поглинають нас з головою, і ми забуваємо про найважливіше – рідних та коханих людей.
«В мене було велике бажання написати пісню, нагадуючи всім, що інколи треба зупинитись на мить і подумати про щось тепле, про щось для душі. Я хочу, щоб рідні люди бачились частіше, а моя пісня буде давати їм теплий настрій, особливо під якесь горнятко гарячого капучіно»,– ділиться співак.
Пісню артист підкріпив романтичним відеокліпом. До слова, зйомки відбулись у день масованого обстрілу. На щастя ніхто не постраждав , лише нервова система команди, розповідає зірка.
«Кліп ми знімали в досить ризикованих умовах, тільки коли режисер сказав «камера» – почалась повітряна тривога, але команду це не зупиняло, хоча всі прекрасно розуміли, що це велика небезпека. Ми відзняли декілька дублів на вулиці і попрямували на студію, а вже там почався «треш». В повітрі ворожі ракети, світло відсутнє, зв’язку нема. Я, режисер Володя Шурубура, команда і генератор. Ми переносили зйомки кліпу через обстріли, напевно 3 рази, але попри все , відеокліп відзняли. Коли з’явився зв’язок і почав пробиватись де–не–де інтернет, ти розумієш, що відбувались страшні речі – попадання в інфраструктуру міст, смерті людей, в голові творився жах, але такі наші реалії… Ця війна навчила цінувати кожен день і кожну мить. Я бажаю всім реалізовувати свої мрії не колись, а вже тут і зараз»,- наголошує артист.
Тяжкий 2022 рік назавжди залишиться в пам’яті кожного українця. Проте артист вірить у краще та вже чекає на перемогу України!
«Рік суму, страху, втрат близьких людей через кляту війну. Рік волонтерства, безліч благодійних концертів на підтримку наших воїнів. Рік віри в перемогу, загартованість до ракетних обстрілів та невимовного бажання, щоб вся та російська гидота була знищена.
Сильний та незламний народе України – перемога вже близько, ми вистоїмо та подолаємо ворога! Ми непереможні, тому що козацькому роду нема переводу! Слава Україні! Все буде Україна, бережіть себе та пийте якесь горнятко капучіно!»,- додає Панас Буйний.
У першій половині ХХ століття у Делятині розвивався спортивно-гімнастичний рух. Серед товариств того часу, з-поміж інших, можна відзначити спортивне товариство «Прут». Організація постала у 1928 р. Товариство за короткий час свого існування зуміло набути певного авторитету. Окрім своєї безпосередньої спортивної діяльності, керівництво подбало про розробку та впровадження відповідної символіки. Це можна простежити на печатці спортивного товариства “Прут”.
З правого боку футболісти спортивного товариства «Прут» у Делятині. 1935 р. Світлина опублікована у виданні: Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Ред.-упоряд. Богдан Кравців. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. 1. – С. 364.
У першому томі «Альманаху Станиславівської землі» знаходимо ось яку характеристику делятинського «Пруту»: «Членами-основниками були п’ятнадцять осіб, першим головою – мґр. Степан Гарасимович, а душею товариства – здібний і відданий організатор молоді, кооператор Ярослав Колянковський. Гостинний дім його батьків правив за головну квартиру «Пруту» й місце зібрань для позамісцевих спортовців. «Прут» став заборолом проти переходу нашої молоді до місцевого польсього спорту («Стржельца»), вдержуючи її по нашому боці і спрямовуючи її в русло українського громадського життя. Початки футбольної секції були важкі. Неправні 16–18-річні змагуни високо програвали проти згаданого місцевого польського клюбу й жидівської «Гасмонеї». Інвентар на змагання доводилося випозичати від надвірнянського «Бескиду». Але у наступних роках все пішло на краще. Започатковано постійні тренінги під проводом здібного тренера – Володимира Соколовського з Дори, декілька тренінґів перевів тодішній тренер «Бескиду» О. Новицький. Куплено власний спортовий виряд. Із заснуванням Українського Спортового Союзу в Станиславові «Прут» змагається в його лізі за чемпіонат і грає в цих боях порівняно немаловажну роль. Крім футболу, діяльними в товаристві були ланки лещетарська, шахова, пінґ-понґова й культурно-освітня, з драматичним гуртком, який прибутками зі своїх п’єс фінансував спортову працю. Діяльною була мандоліново-гітарна оркестра, ведено курси народних танків. Деякі члени «Пруту» згинули на Закарпатті, інші при Дивізії. Дальшими головами були: Бехметюк, Мигалюк, Ярослав Сербин, а останнім – відданий справам спорту д-р Корнило Ващук. […] В сумі сум «Прут» не знімав з неба ніяких зір – не клав рекордів – проте, як громадська установа добився значиних успіхів. Поперше, зорганізував довкола себе широке коло місцевої міщанської молоді обох статей, заінтересував її спортом і дав їй добру школу національного виховання. А, подруге, «Прут» спопуляризував спорт серед інтеліґенції й широких народних мас, які перестали дивитися на спорт, як на щось негідне статечних людей»… […] Коротко й ясно: Товариство проламало якраз той лід, що не дозволяв на початках 30-их років поширити спорт по довколишніх селах. Але тоді, коли можна було братися до такого діла, нагрянула війна, а горезвісні «визвольники» зі сходу й заходу понівечили всі надбання і пляни дальшої праці».
Лист українського спортивного товариства «Прут» у Делятині, адресований товариству «Просвіта» у Львові з нагоди його 70-річчя. 8 травня 1938 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
З огляду на те, що більшість членів спортивного товариства «Прут» у Делятині займалися футболом (копаним м’ячем), який був одним із найпопулярніших видів спорту у міжвоєнній Галичині, основними елементами на печатці були: м’яч, бутса та центр футбольного поля. Відбиток печатки з таким зображенням та штампу «Пруту» виявлено на документі, який зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Це – вітання, адресоване товариству «Просвіта» у Львові, з нагоди його 70-річчя. Воно датоване 8 травня 1938 р. та підписане головою «Пруту» Євстахієм Бехметюком та секретарем Омеляном Навроцьким.
Нижче подаємо опис печатки та штампу:
Каталог
Штамп українського спортивного товариства «Прут» у Делятині. 8 травня 1938 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: прямокутна.
Розмір: 47х16 мм.
Сюжетне зображення: без сюжетного зображення.
Легенда: Українське Спортове Товариство «ПРУТ» в ДЕЛЯТИНІ. Текст розділений чотирма рисочками.
Датування: 8 травня 1938 р.
Місце зберігання: ЦДІАУЛ. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 20.
Печатка українського спортивного товариства «Прут» у Делятині. 8 травня 1938 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове чорнило.
Форма: кругла.
Розмір: 32 мм.
Сюжетне зображення: м’яч, бутса та центр футбольного поля.
Легенда: УКРАЇНСЬКЕ СПОРТОВЕ ТОВАРИСТВО «ПРУТ» в ДЕЛЯТИНІ. Текст розділений двома зірочками.
Датування: 8 травня 1938 р.
Місце зберігання: ЦДІАУЛ. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 39. – Арк. 20
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Гайський О. Тіловиховання і спорт // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Ред.-упоряд. Богдан Кравців. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. 1. – С. 341–388.
Сова А. Сфрагістичні пам’ятки спортивного товариства «Прут» у Делятині // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2014. – Вересень. – Чис. 64. – С. 5.
9 грудня 1858 року у Львові помер Самуїл Кирило Стефанович – архієпископ львівський вірменського обряду, меценат і теолог.
Він був найстаршим діючим єпископом у Європі того часу. Незважаючи на похилий вік, архієпископ Стефанович енергійно керував архієпархією протягом 26 років. Захищав вірменський обряд від ліквідації, не погоджувався на злиття своєї архієпархії з Львівською римо-католицькою архієпархією. Він особисто по кілька разів відвідував усі парафії, дуже дбав про священиків. Багато разів їздив до Станіслава (нині Івано-Франківськ), дбаючи про культ образу Божої Матері Ласкавої у місцевій вірменській парафії. Заснував вірменські парафії на Буковині (в Сучаві і Чернівцях).
У 1904 році на замовлення Львівської Вірменської Митрополичої Курії на його могилі було встановлено нагробний пам’ятник у вигляді неоготичного саркофагу.
Нагробний пам’ятник на могилі С. К. Стефановича. Світлина з lifejourney.club
«Архієпископ Львівський вірменського обряду о. Самуїл Кирило Стефанович (Samuel Cyryl Stefanowicz) помер 8 грудня у віці 107 років і через 60 років після рукоположення на священика. Він народився в містечку Лисець Станіславського повіту, за милю від Станіслава. Через спалення метрикальних книг неможливо перевірити точну дату його народження, тим більше, що всі його сучасники давно спочивають в могилах. Однак, згідно з його словами про себе, він народився 28 березня 1752 року, а отже на день смерті йому було 106 років, 8 місяців і 10 днів [1]. Батько його був купцем і звався Стефан Оганович, проте син не прийняв цього прізвища, а за старим східним і слов’янським звичаєм назвав себе Стефановичем на честь батька.
Першу освіту здобув у Станіславі (куди його батьки переїхали, щоб йому було легше навчатись) у єзуїтів, які на той час утримували там школи і в яких дещо раніше розпочав свою наукову діяльність Францішек Карпінський. Закінчивши навчання, він прибув у 1708 р. (якраз на початку Барської конфедерації) до Львівської семінарії під керівництвом театинців Collegium pontificium, заснованої в середині XVIII століття римською пропагандою [2] для навчання кандидатів до священства в руському і вірменському обрядах, які не мали своїх семінарій.
Театинський монастир у Львові. Карл Ауер (близько 1847 року)
Через кілька років він сам став викладачем цього ж закладу. Висвячений на священика 5 серпня 1778 р., у 1790 р. вступив каноніком до вірменської капітули у Львові, у 1798 р. став архідияконом, у 1801 р. парохом, двічі керував єпархією як адміністратор, один раз після смерті архієпископа Яна Шимоновича з 1816 по 1820 рік, знову після смерті архієпископа Каетана Вартересевича в 1831 році. Водночас він ревно віддався проповідницькій праці та був невтомним у сповідальні, до якої завжди тягнулось багато людей, особливо з вищих станів. Секундицію [3] відбув у 1828 р. у єзуїтів у Тернополі. Обраний вірменським духовенством, він був призначений архієпископом імператором Францем I у 1832 році.
Портрет архієпископа невідомого автора. Львівська галерея мистецтв. Джерело: wiki.ormianie.pl
Відтоді вісімдесятирічний старий ніби помолодшав, бо подвоїв свою роботу. Хоча він керував невеликою дієцезією, навіть сьогодні лише 5 000 душ у 10 парафіях (Львівська, Бережанська, Станіславська, Лисецька, Тисьменицька, Городенська, Кутська, Снятинська, Чернівецька та Сучавська), але, незважаючи на те, що така розпорошена, дієцезія щороку бачила його з візитаціями усіх її храмів і читала його повчальні пастирські листи та відозви, які оновлювалися при кожній важливій нагоді. Він також мав у Львові жіночий монастир вірменських василіянок. До його дієцезії належали вірменські церкви в Кам’янці-Подільському, Балті, Рашкові та Могильові. У старості він втратив слух, через що йому було прикро, бо не міг вислуховувати сповіді. Ось як він говорить про себе в листі до одного з варшавських прелатів від 19 жовтня 1850 року: «У цьому віці можна здогадатися, що мене полишають вміння, всі сили душі і тіла. Я став немічним, нездатним пильнувати стадо Христове. Проте я відправляю кожного дня месу. Два роки я перестав публічно проголошувати людям слово Боже, тому що не вистачає сил». Його зображення знаходиться у творі о. Садока Баронча «Життя відомих вірмен» (Львів, 1856 р.).
Хромолітографія з книги С. Баронча «Життя відомих вірмен», виданої у 1856р. Джерело: polona.pl
Він залишався при свідомості і пам’яті до останніх хвилин свого життя. За два дні до смерті він слухав Святу Месу в архикатедральній каплиці. 8 грудня ввечері, без жодних страждань, молячись у кріслі з перилами, обласканий св. таїнствами. І як він сам колись повторював: nunquam sol pulchrior quam in occasu (сонце ніколи не буває прекраснішим, ніж на заході), всі чесноти і заслуги його довгого громадянського і душпастирського життя проявилися наприкінці його днів, бо як був він добрим священиком, то і рідну землю з непохитною прив’язаністю любив аж до гробової дошки. Завжди ревний у здійсненні християнських чеснот, він ніколи не шкодував пожертв, у здійсненні найвищих чеснот він роздавав бідним свої нечисленні (6 000 рейнських злотих на рік) доходи; гостротою життя і посту нагадуючи стародавніх аскетів і пустельників. Будучи ще молодим священиком, він посприяв відбудові згорілої Вірменської катедри у Львові. Висланий з метою збирання внесків у подорож по Галичині та Трансільванії, він повернувся зі збором, який перевищив усі очікування.
Своє життя він провів виключно в Галичині. Лише раз він їздив до Варшави в інтересах своєї церкви. Слава про його чесноти була гучна по всьому світу, особливо в Римі. Папа Григорій XVI і Пій IX завжди відгукувалися про нього з найбільшою повагою. Він багато читав і брав активну участь у всіх подіях католицького світу. Він листувався з багатьма людьми, які звертались до нього за порадою. Він писав Франциску Ламенне, іноді з підбадьоренням і подякою, поки той присвячував своє перо захисту правди, іноді з засудженням, коли він зрадив церкву. Отець Самуїл заохочував покійного отця Кароля Антоневича до священичого покликання і покладав на нього великі надії для свого обряду, однак коли останній виявив своє бажання стати ченцем, ще й до того єзуїтом, покійний архієпископ погодився на зміну обряду без жодного опору чи жалю.
Похорони відбулися 11 грудня. На світанку того дня вулицю Вірменську заполонили натовпи людей, які поспішали віддати останню послугу покійному архієпископу. Люди всіх станів і віросповідань рухалися разом, вихваляючи його благочестя, щедрість, милосердя та святобливе життя.
Фрагмент нагробного пам’ятника на Личаківському цвинтарі
Панахида розпочалася о 9 годині. Тіло померлого несли священнослужителі у фіолетовій труні, оббитій оксамитом, від резиденції архієпископа навколо ринку до Вірменської катедри. Хресну ходу проводили: о. Шимонович, наступник покійного на львівському архієпископському престолі, маркополітанський єпископ, о. Литвинович, львівський єпископ грецького обряду, а також о. Остравський, інфулат [4] і парох латинської капітули у Львові. За труною йшов намісник граф Ґолуховський з начальниками всіх органів влади. Були присутні численне духовенство, всі монастирі, будинки убогих і сиріт. Натовпи людей тягнулись у похоронній процесії і заповнювали три сторони ринкової площі, так що коли кінець процесії був іще на вулиці Вірменській, її початок, обійшовши Ринок, губився вже на вулиці Краківській і з іншого боку Вірменської вулиці входив до храму. Такого масштабного похорону у Львові не забудуть. Богослужіння проходило в усіх трьох обрядах. Промову виголосив о. Каетан Каетанович, канцлер консисторії і водночас колишній секретар покійного текстом: «І довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!» [5]. О 12-ій годині процесія вирушила з костелу на Личаківський цвинтар. Коли труну опускали в гробницю, натовпи людей протискалися вперед, щоб хоча б доторкнутися до домовини святобливого архієпископа.»
Загальноприйнятою датою народження Стефановича вважається 18 лютого 1755 року
Тут слово «пропаганда» (від латинського дієслова prоpagare) означає «поширювати, просувати». Вираз «римська пропаганда» походить від заснованої у 1622 році буллою папи римського Григорія XV Священної Конґреґації поширення віри (лат. Sacra Congregatio de Propaganda Fide), яка тепер називається Конґреґація Євангелізації Народів.
Секундиція — в Католицькій Церкві (лат. secunda missa — друга меса) назва меси, яку служить священик у п’ятдесяту річницю священицького рукоположення. Термін також означає будь-які урочистості, пов’язані з днем золотого ювілею священика або самого ювілею.
Інфулат — римо-католицький священик, прелат, який, не будучи єпископом, має право носити митру.
25 грудня у Lviv Dovzhenko Centr відбудеться великий родинний святковий концерт Народної артистки України Оксани Білозір «Різдво у колі друзів».
Початок концерту о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.У програмі — улюблені українські пісні та колядки.
«Це не просто щорічна зустріч в Центрі Довженка, для багатьох львів’ян це вже справжня сімейна традиція! Тож запросіть найрідніших і приходьте!
Поринайте у молодість, юність та дитинство разом з такими знайомими шлягерами Національної співачки України! І звісно ж — не обійдеться без зіркових гостей!», — запрошують організатори VINIL Concert agency.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією відомого українського кооператора, референта виробничої кооперації при Ревізійному Союзі Українських Кооператив у Львові , у 1932-39 pp. головного директора кооперативної фабрики «Суспільний Промисл» Романа Раковського “Львів – централя української кооперації”. Статтю, у якій йдеться українські кооперативні підприємства Львова було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”. Оригінальність тексту збережена).
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
Весною 1925 р. мене прийняли до Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові як кандидата на ревізора та зразу посадили за роботу, над якою морочився тоді цілий ревізійний відділ. Було це складання т зв. золотових балянсів, інакше перерахування на заведену попереднього року тверду валюту всього, що залишилося нашим кооперативам після першої та визвольної воєн. Треба було довгих років, заки вони знову стали на ноги. Загалом наша кооперація у ті часи дуже різнилась від стану її напередодні другої світової війни. Тоді, у 1925 році, якщо хтось захотів оглянути наші кооперативні установи у Львові, то йому зайво було їздити трамваєм, чи т. зв. Львівським «фіякром» по цілому місті, а вистачало перейти пішки довкола Ринку, – починаючи від камениці на Домініканській вулиці ч. 11 і на ній кінчаючи.
Перший Голова Ради Краєвого Союзу Ревізійного Д-р. К. Левицький передає прапор української кооперації Голові Ради Р.С.У.К. інж. Ю. Павликовському. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Саме при Домініканській містився Ревізійний Союз Українських Кооператив. Як на організаційну й контрольну централю всієї кооперації на західньо-українських землях, виглядав він доволі скромно. Директор, 8 ревізорів, 2 машиністки, З бюрові службовці, редактор «Господарсько-Кооперативного Часопису», возьний – ось і ввесь персонал тієї установи, що містилася в чотирьох невеличких і в одній більшій кімнатах, заложених бюрками й шафами. В тій самій домівці містилося ще «Краєве Товариство Кредитове», що називалося популярно «Митарі й Фарисеї»; воно було власником тієї камениці і мало свої скромні бюра в партері; над ним була кооп. «Достава» – вирібня церковних риз та продаж девоціоналіїв.
Будинок “Народної Торговлі” у Львові на Площі Ринок, 36, 1930 рік
Від Домініканської вул. до Ринку кільканадцять кроків, а в Ринку, під ч. 36, «Народна Торговля». Камениця її стара, і сама «Народна Торговля» одна з найстарших українських кооператив. На поверсі мала вона свої бюра, на долині споживчу крамницю. «Народна Торговля» була централею міської споживчої кооперації та мала свої філії майже по всіх повітових містах Галичини. З нею сусідувала кооператива «Труд», жіноча кравецька робітня і школа крою. «Труд» містився теж у власному домі. Від «Труду», навскоси – поміж «страганами» львівських перекупок, можна було перейти до наріжної камениці Ринок 10, що була власністю товариства «Просвіта», в якій містилась на долині книгарня Наук. Т-ва ім. Шевченка, а поруч неї чистенька молочарська крамничка «Маслосоюзу», щойно відкрита, як перша у Львові. На першому поверсі в домі «Просвіти» займав декілька кімнат «Краєвий Союз Кредитовий» – «Центробанк», над «Центробанком» була «Видавнича Спілка Діло» з редакцією і адміністрацією цього найстаршого щоденника на українських землях. Щоденник «Діло» мав свою велику друкарню з модерним устаткуванням, яка містилась у партері.
Будинок товариства «Дністер». Фото поч. ХХ ст. невідомого автора
В недалекому сусідстві, напроти Успенської церкви, кидався зразу в очі великий будинок «Тов. Взаємних Убезпечень Дністер», у якому містився «Кооперативний Банк Дністер”, а також «Земельний Банк Гіпотечний», одинокий український акційний банк. В партері цього будинку була й крамниця паперу та канцелярійного приладдя, власність кооп. «Союзний Базар», а поруч неї крамниця церковних риз і девоціоналів кооп. «Достава». Від камениці «Дністра» можна було повернути знову до «Ревізійного Союзу», замикаючи це коло, в якому скупчувались наші кооперативні установи. Ще при вул. Косцюшка, ч. 1 була одна загально відома інституція, а саме український готель «Народна Гостинниця». Від Нар. Гостинниці недалеко на вул. Зіморовича, 20, містився «Центросоюз» – централя повітових союзів кооператив з їх підбудовою – сільськими кооперативами для загального закупу й збуту. Вона була тоді щойно в стадії розбудови. Поза тим були ще у Львові 2-3 малі кооперативні банки та декілька споживчих кооператив на передмістях. Всі ті установи разом мали коло 200 службовців і робітників.
Та як дуже змінився цей стан від 1925 р. до 1939 р.!
В п’ятницю, 9 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір під назвою “Деокупація пам‘яті. Яєчна неділя, або як жінки Запоріжжя «русскую вєсну» зупинили у 2014 році”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”. Захід проведе Ігор Гармаш – громадсько-культурний діяч, голова правління ГО “Центр мистецтв “Арт-Простір” (Запоріжжя).
“Щодня з болем і надією ми читаємо новини про окуповані території нашої країни. Ми знаємо, що майже 60% території Запорізької області тимчасово окуповані рашистськими військами. Знаємо, яку страшну ціну платять запорожці за волю.
Запрошуємо вас на цю зустріч поговорити про Запорозький край, про його спротив загарбнику, про наближення перемоги. Поговоримо про подію, яка увійшла в історію України як «яєчна неділя» у Запоріжжі. Це була успішна безкровна акція спротиву спецоперації «русская весна». І розпочали її – жінки”, – розповідає організатор події Ігор Гармаш.
Молода українська співачка MURÀTKOVA презентувала свою першу пісню «Закохане серце» і кліп до неї.
“Прем’єра пісні «Закохане серце» – це дуже особлива і довгоочікувана подія в моєму житті. Саме з неї я розпочинаю свій творчий шлях.
Я її записувала у Болгарії, місто Софія. Співаючи там на благодійних заходах на підтримку України разом з іншими зірками нашої держави (Катериною Бужинською, Мирославою Філіпович, Dj NANA, Русланом Квінтою, Андрієм Войніковим, гуртом Авіатор та інш.), я надихнулась нашою неймовірною силою єдності й незламності. Це дуже мотивує підтримувати свою Батьківщину на музичному фронті. Так з’явилась моя пісня.
Вона про мене та мільйони українців, про наші серця, які є символом відданості й справжнього сильного кохання, що наповнює життя сенсом, змінює,допомагає долати всі перешкоди, перемагає темряву , випробування часу, дарує крила і віру у завтрашній день.”
Над словами і музикою працювали: MURÀTKOVA, Фещенко Ганна; Аранжування (саунд-продюсер групи KAZKA) – Ігор Варнавський; Вокальний продюсер(композитор, поет, вокальний коуч, саунд-продюсер) – Влад Зеленський.
У 1820 роках стараннями Маріанни Яблоновської у Любені вибудувано купелі для заможних відпочивальників зі Львова. Власники перебували переважно у Львові, але у своєму палаці в Любіні вели відкритий дім, приймаючи славних гостей.
Великий Любінь, 1931.Великий Любінь, 1931.
Власником маєтку в Любені в ΧΙΧ столітті став І. Бруннер,. Він збудував в селі гуральню і цегельню. У його власність перейшов також курорт у Великому Любені. Новий власник курорту з середини ΧΙΧ століття почав реконструкцію курорту — побудував нову водолікарню, кілька нових житлових будинків та допоміжні приміщення. За короткий час він перетворив Великий Любінь на відомий європейський курорт.
Великий Любінь, 1925.Великий Любінь, 1931.
У 1849 р. Людвік Яблоновський продав маєток разом із палацом і курортом баронові Константію Бруніцькому (1820—1890, чоловік Гелени Корвін-Шимановської). Останнім власником Любеня Великого був їхній син Адольф (1859—1941).
Любінь-Великий, 1933. Станцію було відкрито 27 серпня 1903 року при відкритті руху на залізниці Львів — Самбір.Великий Любінь, 1925.
Санаторій значною мірою розвинувся у другій половині XIX ст., коли Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі. Кількість гостей значно зросла після підведення у 1903 р. залізничної гілки зі Львова.
Великий Любінь, 1925.Великий Любінь, 1925.
Після руйнувань, завданих під час воєн, курорт відродився у міжвоєнний період. Відбудований Адольфом Бруницьким, а у 1928 р. отримав статус національної інституції громадського використання. У той час тут функціонував заклад сірководневих купелей, який відвідувало щорічно 2000 осіб.
Великий Любінь, 1931.Великий Любінь, 1931.
Для лікування використовувалися води з п’яти джерел, з-посеред яких найвідомішими були джерела Адольф і Людвік.
Сьогодні в суспільстві набагато докладніше вивчаються теми Голодомору, різних років, а також комуністичні репресії та радянська культурна політика на Україні. Це осмислення має не лише наукові чи суспільно-політичні виміри, а й мистецькі: з’явилася ціла низка високоякісних ігрових фільмів, документальних проектів, музика Та й візуальне мистецтво широко і дуже вдало презентує такі складні трагічні теми. От, тільки сценічні рефлексії в національному культурному ландшафті ще не досить виразні.
Відтак, спробуємо пунктирно, окреслити, які наслідки мала сталінська культурна політика на прикладі діяльності найстаршого державного театру України – заньківчанського колективу.
Отже, як відомо у 1924 р. заньківчани працювали в Катеринославі (сучасне місто Дніпро), на чолі з Олександром Корольчуком, їх осідком став театр імені Луначарського. Стаціонування у Катеринославі одразу сприяло втіленню амбітних творчих задумів заньківчан, зокрема розпочалася робота над постановками за творами Лесі Українки, М. Куліша та ін., окремі з них стали «програмними» постановками колективу, зокрема п’єса «97» М. Куліша у режисерській інтерпретації Олександра Корольчука.
Катеринослав, Поліцейська вулиця. Листівка початку ХХ ст.
Саме п’єса «97» М. Куліша є дуже особливою в заньківчанському репертуарі. Та й українській національній сценічній культурі загалом. Чому? Бо це був перший емпіричний досвід театрального колективу в творчому, і в професійному аспектах працювати з дуже гостро актуальною темою, яка хвилювала тогочасне суспільство: темою Голодомору 1922/1923 рр.. Водночас, дослідники сходяться на думці, що ця п’єса Миколи Куліша не є найсильнішим твором автора, вона є радше своєрідним драматичним нон-фікшином: спробою талановитого письменника зафіксувати свої власні рефлексії над першим великим Голодом 1922/1923 рр. А заньківчани були першими хто одразу відгукнулися на цей письменницький задум, по «гарячих слідах», перенесли ці драматургічні рефлексії на театральний кін. Спроба зафіксувати цю національну катастрофу засобами театрального мистецтва: тут і тепер! Це був безпрецедентний досвід, якому насправді досі мало уваги приділялося у мистецтвознавчих студіях. І дарма.
Отже, яким чином твір з’явився у репертуарній афіші заньківчан? Вперше про цю постановку ми довідуємося із листування Олександра Корольчука, що зберігається в його особовому фонді в колекції Музею театрального, музичного і кіномистецтва України (Київ). Серед розмаїтих матеріалів персональної фондової збірки є лист Олександра Корольчука до «всього товариства заньківчан». Саме цей лист – є хронологічно першим джерелом інформації про історію постановки п’єси «97» М. Куліша.
У цьому листі О. Корольчук інформує трупу про результати обговорення репертуару заньківчан в управлінні мистецтв при НКО у Харкові (йшлося про удержавлення театру): «видержав цілу дискусію, а от рецензій не хотіли читать, то, на чорта, я весь цей час, тягав цілу кіпу газет?!», а також Корольчук дає вказівки щодо поточної роботи колективу, і на останок цього листа подає хронологічно першу згадку про п’єсу «97» М. Куліша в контексті заньківчанського репертуару: «Дістав «97» – тут всі від неї (тобто п’єси – О. П.) з’ума сходять. Переписав, хоч і дорого, та чорт з ним! Хай Василь Сергійович дасть до афіші анонс: «готується прем’єра Харківського драматурга Миколи Куліша «97»» ˂…˃ Приїду то розкажу багато-багато цікавого.». Справді, п’єсу заньківчанам вдалося втілити як постановку лише в січні 1925 р., тобто через 2 роки після першої «великої голодівки».
Василь Яременко
Так чи інакше, але вистава за цим твором Миколи Куліша у режисерському прочитанні Олександра Корольчука мала приголомшливий успіх. Згадуваний Василь Яременко пояснював цей успіх тим, що заньківчани досягли у цій виставі «переконливого звучання міцного ансамблю». А от інший виконавець у цій же постановці , Борис Романицький у своїх спогадах в дусі тогочасної радянської ідеології, зазначав, що тема НЕПу, його основні проблеми: хлібозаготівля, комнезами, нова соціальна диференціація суспільства були основною темою у цій виставі. Звичайно, з огляду на тоталітарну цензуру, митець називає п’єсу «97» М. Куліша твором, який оспівує «героїчний комнезам», а «заньківчани не до кінця, як би це належало, передали цей «героїзм комнезамів»».
Справді, вистава «97» була дійсно однією із найвдаліших постановок театру того періоду: адже порушила гостроактуальні проблеми тогочасного суспільства: діяльність комнезамів, продрозверстка, а згодом голод 1922/1923рр. і як результат – перші випадки канібалізму. Відтак, серед місцевого населення були поширені локальні акції непокори, які, жорстоко придушувались радянською владою.
Борис Романицький
Очевидно, саме тому глядачі під час заньківчанської вистави «97» Миколи Куліша, коли спостерігали сцени колективізації, то реакція присутніх була вкрай емоційна, і для артистів, часто, зовсім не передбачувана. Ось як про це згадував той же таки Василь Яременко: «У січні 1925р. ми вперше грали на гастролях у Запоріжжі. Гастролі відкрили виставою «97». Тут її сприймали ще гостріше, ніж у Дніпропетровську. Успіх вистави був надзвичайний ˂…˃ Однак ми лише чотири рази із тринадцяти доводили виставу до кінця. Як тільки починалась сцена самосуду над людоїдами – в залі здіймався лемент, страшні істеричні крики – і ми змушені були давати завісу.». В іншому своєму спогаді Василь Ярменко згадував ще один випадок, який трапився також під час показу вистави «97» Миколи Куліша: в сценах, де заньківчани показували «героїзм комнезамів» – один із глядачів відкрив прицільний вогонь з нагану просто під час вистави.
Борис Романицький
Тобто, трагедія першого голоду 1922/1923рр була вже тоді дуже пекуча, «кровоточила» настільки, що реакція глядачів була вкрай емоційна та непередбачувана. Місцеві мешканці гостро реагували на заньківчанський спектакль, бо він був про їхній біль, і трагедію, які вони пережили напередодні. В постановках інших театрів, зокрема київських франківців, ця вистава не мала такого суспільного резонансу, як заньківчанська, бо в Києві цей голод не мав такого розмаху як на Катеринославщині.
Згодом, після смерті О. Корольчука, Б. Романицький здійснив так звану другу сценічну редакцію цього спектаклю, щоб зменшити гостроту сприйняття вистави для місцевих глядачів. Припускаємо, саме тому в дослідженнях і досі, подекуди, фігурує, що саме Борис Романицький є режисером-постановником цієї вистави. Але ця інформація потребує уточнень.
Олександр Корольчук у ролі Франца Моора у драмі «Розбійники» Фрідріха Шіллера
Відтак виникає наступне питання: чому Олександр Корольчук з-поміж інших актуальних тогочасних п’єс обрав саме цю для театру імені Марії Заньковецької. Адже за його життя вистава «97» Миколи Куліша виконувалася саме в таких гостроактуальних суспільно-політичних та соціальних аспектах. Жодних «поблажок» для сприйняття глядачів режисер О. Корольчук не робив. Виникає питання: чому? Відповідь знайшла, в останній за ліком, книжці легендарного львівського історика Ярослава Грицака «Подолати минуле». Вчений докладно пояснив, що в Європі, з кінця ХІХ ст., а в Україні дещо із запізненням , але теж відбувалися історичні процеси становлення нації: коли народи робітників і селян внаслідок трансформаційних процесів ставали нацією. Це відбувалося поетапно, процес був тривалий в часі, у кожного з народів були свої особливості такого становлення. Але в Україні цей процес відбувся не до кінця, оскільки штучно перервався через великий штучний Голодомор 1932/1933 рр.
А театр імені Марії Заньковецької як найстарший державний театр був в авангарді процесів українського націєтворення. Тобто, українське суспільство пережило катастрофу першого великого Голоду 1922/1923 рр., то національний театр повинен «розмовляти» сценічними засобами про цю травму, «пережити» трагедію на сцені разом із своїми глядачами. Тут і тепер. Тому жодних «поблажок» бути не могло. Саме тому, заньківчани обрали цей актуальний твір М. Куліша, і вистава дійсно мала величезний резонанс у суспільстві. Бо в цьому і є покликання національного театру.
Заньківчани в Дніпрі, 1923 рік
Згодом, почалися згортання процесів українізації, НЕПу, та й заньківчани втратили свою домівку у Катеринославі (м.Дніпрі). Настала нова доба – сталінізація культурних процесів на території радянської України. Вистава «97» Куліша зникла з репертуару тепер знову мандрівного заньківчанського театру. А сам драматург був невдовзі теж репресований.
Заньківчани, хоча й втратили свій стаціонарний осідок в Катеринославі, проте географічно вони мандрували з виступами в тому ж самому регіоні. Згодом, влітку 1932 р. заньківчанський колектив був стаціонований у м. Запоріжжя, у місцевій пресі це було подано як перемога радянської культурної політики. Але посутньо для театру мало що змінилося: Державний драматичний театр імені Марії Заньковецької став підпорядкований муніципальній владі Запоріжжя, точніше місцевій партійній номенклатурі. Театральне приміщення в Запоріжжі заньківчани отримали лише напередодні Другої світової війни. Вони виступали по робітничих клубах міста, відкритих літніх майданчиках, як і до цього. Тобто умови праці були практично ті самі.
Заньківчани в Запоріжжі, 1932 рік
Проте в контексті радісної події стаціонування заньківчан у Запоріжжі із уваги дослідників, зазвичай, випало інше більш важливіше питання: насувався Голодомор 1932/1933 рр, тож як і за яких обставин заньківчани пройшли це випробування? чи були втрати серед колективу внаслідок Голодомору 1932/1933 рр.? якщо серед заньківчан втрат не було, то чому так слалося?
Так, відомо, що в пікові точки сталінських репресій, заньківчани намагалися перебувати географічно якнайдалі від епіцентру терору, наскільки це було можливо в тих умовах. Тому дуже часто їздили на тривалі гастролі до Сибіру, але хронологічно це стосується другої пол.. 30-х рр.. ХХ ст., зокрема 1937р., 1939р. і тд.. Відтак, людські втрати серед заньківчан внаслідок репресій були порівняно менші, ніж могли бути. Але от як заньківчани пережили Голодомор 1932/1933 рр., який стався раніше? Адже вздовж тогочасного українсько-російського кордону стояли армійські частини НКВД, так звані «заград отряды», що не дозволяли українцям покинути територію України на час Голодомору 1932/1933рр.! Очевидно, заньківчани також не могли виїхати із України до Сибіру в цей час. То як і звідки прийшов порятунок? Це питання довго залишалося відкритим.
Борис Романицький
Розв’язок цієї задачі вдалося знайти у невеликому коментареві Бориса Романицького на сторінках журналу «Народна творчість та етнографія». Керманич заньківчан, Борис Романицький наважився побіжно розповісти, що їх, заньківчанський колектив, запросили на тривалі гастролі Білоруський державний театр (згодом, цьому театральному колективові присвоять ім’я Янки Купали – О. П.). Як «радісно/оптимістично» зауважив Борис Романицький заньківчани виїхали баржами Дніпровської річкової флотилії на територію Білорусі. І там, понад півроку, знайомилися із культурою білоруського Полісся. Під час цих, так званих, білоруських «гастролей», Борис Романицький відкрив для себе п’єсу Кобеця «Гута», яку згодом поставив як режисер на заньківчанській сцені.
Якщо подивитися на репертуар театру цього сезону, то з побіжного перегляду розуміємо, що для заньківчан сезон 1932/1933 рр. був точкою «зламу». І цей «злам» потенційно міг мати катастрофічні наслідки: саме в цей час проти театру імені Марії Заньковецької почалися репресії, стали безслідно зникати люди. Голодомор 1932/1933 рр. міг завершити справу сталінізації: із заньківчанського театру фізично зникли б люди, які несли в собі культурну пам’ять про Українську державу, період національно-визвольних змагань, на їх місце прийшли б нові, «радянські», люди. І це був би зовсім інший театр, безпечний для радянської влади, під брендом заньківчан. Проте цього не сталося. На допомогу прийшли купалівці. Очевидно, заньківчани добиралися річковим транспортом бо були ослаблені через голод, і могли б не витримати далеку дорогу.
Голодомор 1932-1933 років
Заньківчани також є жертвами сталінського терору, але їм пощастило уникнути можливих наслідків Голодомору 1932/1933 рр. Відтак, зазначимо, дружні взаємини заньківчан з купалівцями то не є тогочасне радянське кліше, а приклад дружніх теплих взаємин творчих колективів. То, насправді, приклад культурних взаємозв’язків , коли люди, та й творчі колективи, рятували один одному життя. В буквальному розумінні того слова. Часто під страхом смерті власного.
Іншим, не менш важливим аспектом культурної політики доби сталінізму були репресії. Заньківчани також не уникли репресій і у Запоріжжі, і у Львові. Процес встановлення персоналій, класифікація, поетапність цієї сторінки в історії заньківчанського колективу була дуже тривалим клопітким дослідницьким процесом, який потребував дуже багатьох експертиз істориків, культурологів, медійників. Але то радше тема іншої , окремої, публікації.
І наостанок, поділюся знахідкою, яку виявила зовсім нещодавно в процесі одного із своїх дослідницьких експериментів. Цей дослідницький експеримент стосувався сценографічного прочитання вистав. Якщо розкласти на площині столу світлини заньківчанських вистав, але тільки вистави за творами радянських драматургів. А тоді порівняти ці світлини із творами художників Ежена Делакруа та Франсіско Гойя. Виявилася одна дуже цікаві річ: вирішення мізансцен, особливо масові сцени, колористика в цих виставах візуально апелює в глядачів до творів Е. Делакруа «Свобода що веде народ», «Різня в Хіосі» та ін.., а також творів Ф. Гойї, особливо «Передчуття небачених катастроф» (серія «Лихоліття війни»), «Розстріл повстанців в ніч на третє травня 1808 року» та ін. Тобто, це всі ті художні твори, які присвячені боротьбі за свободу, і Незалежність! Навіть знаменитий львівський «Гамлет» Бориса Тягна також візуально має в собі закладену художню ремарку з твору Е. Делакруа «Гамлет бачить привид свого батька». Припускаємо, що це і був спосіб опору театрального колективу тоталітарній владі сценографічними засобами, візуальним мистецтвом, і водночас ефективний засіб берегти свій культурний код національного театру.
Минулої суботи, 3 грудня 2022 року, легендарний рок-гурт КОМУ ВНИЗ зіграв у !FESTrepublic концерт, присвячений пам’яті засновника та бас-гітариста колективу Сергія Степаненка.
Виступ культової групи викликав шалений ажіотаж серед львів’ян і пройшов із переаншлагом! Серед присутніх була знаменита парамедикиня “Тайра”!
“Цей концерт однозначно закарбується в пам’яті прихильників Справжнього Українського року! Він об’єднав покоління! У кожній пісні, кожному слові, кожній ноті відчувався патріотизм, сила та звитяга. Таке не забувається!”, — розповіли організатори заходу VINIL Concert agency.
Окрім того, під час музичного дійства відбулися аукціон та благодійний збір коштів на ЗСУ, в межах якого вдалося зібрати 48 601 грн.
“Наша мета – 110000 грн на тепловізор для 214-ого Окремого батальйону спеціального призначення OPFOR. Продовжуємо збирати далі”, — додав співорганізатор концерту Юрій Мисик.
На відміну від багатьох інших міст, Львів міг мати свого ката. У межах українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, таких міст було лиш декілька. З мечем львівського ката шия злочинців могла зустрітись на Горі Страт, що біля Краківського ринку, – це місце добре проглядалося з далека, коли гості наближались до Львова.
Проводили зловмисника до потойбіччя і міська ратуша, чудові ренесансні кам’яниці чи звук дзвонів латинської катедри. Проте на площі Ринок страчували лише відомих і шанованих людей – ця честь випадала не кожному. Молдавський правитель Штефан Томша (? – 1564) – один з таких. Про те, що його стратили у Львові, згадок у літературі багато. Однак, не менш цікаві і деталі цієї історії.
Гора Страт (або Гицлівська), де відбувалось більшість львівських страт
Хто такий Штефан Томша?
Штефан Томша – це представник знатного молдавського роду, який очолив змову проти тогочасного правителя Деспота Воде. Він особисто вбив свого противника. Відтак став головним претендентом на молдавський трон, але не знайшов підтримки у Стамбулі. Аргумент його опонента Олександра Лепушняну у 200 тис. золотих видався султану Сулейману І Пишному більш переконливим, ніж лояльність Штефана Томші. Томша втік на Поділля. Пізніше хотів перебратися до Угорщини, контрольованої Габсбургами, але руки його ворогів виявилися дуже довгими.
Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl
Для короля Польщі, великого князя Литовського і Руського Сигізмунда ІІ Августа Османська імперія апріорі ворог і опонент у регіоні, але коли султан щось просить, відмовити складно. Каштелян Кам’янця Юрій (Єжи) Язловецький також мав складні відносини з турками і купу проблем з татарами, але, зрозуміло, виконав розпорядження короля і його люди схопили Штефана Томшу. Без двох днів молдавський господар став в’язнем львівського старости Пйотра Бажия.
Штефан Томша і страта українського Будди, тобто Байди
Більшості українців ще зі школи знайомий образ козака Байди, який п’є мед-горілку і чинить героїчний спротив турецькому султану, навіть за мить до смерті того не покидає почуття гумору та дух авантюризму. Далі ми виростаємо і дізнаємося, що цей образ, певною мірою, був списаний з засновника Запорозької Січі, впливового магната Дмитра Вишневецького. Того дійсно стратили в Стамбулі, але не за гарні очі і тужливу пісню, а через боротьбу за молдавський трон, який був сферою впливу османських правителів. Отож, допоки ви намагаєтесь згадати про обставини боротьби Івана Підкови, історія страти якого у Львові також ідеально пасує до нашої сьогоднішньої розповіді, зазначимо, що Дмитра “Байду” Вишневецького взяв у полон і передав султану Сулейману І саме Штефан Томша.
Штефан Томша
Нічого особистого – просто український козак (чи магнат – тут чорт ногу зламає) був одним з його конкурентів за молдавський трон. Ця історія, насправді, досить сумна і Вишневецького, який мав право претендувати на трон, люди Томші схопили досить підступно. Проте вона цікава для нас чисто статистичними даними: голова Дмитра Вишневецького коштувала в той час менше 200 тисяч золотих. Принаймні, в сприйнятті султана Османської імперії Сулеймана І. Чомусь не допомогла простому козаку-князю-магнату Дмитру з Волині навіть наша славнозвісна Настя, дружина османського правителя.
Скарб до сьогодні не знайшли
Штефан Томша непогано проводив час у підземеллях ратуші та Низького замку. Дискомфорт створювали лиш пацюки й постійна темрява, але могло бути гірше.
Низький замок на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького (http://www.lwow.com.pl/panorama-1/1938/panorama.html)
Гірше стало, коли було очевидно, що його історія завершиться стратою – знову султан постарався. Почувши цю новину, Штефан Томша саме пригадав про чималі статки молдавського двору, таємно заховані десь у далекій Буковині, обіцяв поділитись. Для остаточної певності свого становища, почав говорити і про плани війни султана проти християн, про які Томші відомо. Проте і львівські слідчі не хлопчики. Тим більше, що спостерігати за слідством і процесом прибув королівський представник Станіслав Красіцький.
Прангер, або стовп ганьби. Один з символів львівського правосуддя. Фото з https://uk.m.wikipedia.org
Отож, до міського ката на каву запросили супутників Томші. Сорок хвилин вони смакували напоєм чи довше, розтягування допомогло справі чи припікання залізом, але колеги Томші зізналися, що правитель все вигадує. Плану наступу султана на християнських правителів не існує, а величезних багатств поготів. Пізніше молдавських політиків, усіх разом, стратили біля прагнера, що був на площі Ринок.
Надгробок із затертим написом
Львів став останньою зупинкою для Штефана Томші і ця фраза має декілька значень. Про одне з них було вище. Про друге свідчить знаний краєзнавець Мєчислав Орлович. У його путівнику Львовом є згадки про те, що Штефана Томшу поховали при храмі Онуфріївського монастиря у Львові. Нібито при вході до церкви колись навіть був відповідний надгробок із затертим написом. Про труну Томші у криптах Онуфріївського монастиря писав і автор хроніки Львова, кармеліт Ігнацій Ходинецький. Той навіть деталізував, що молдавський господар був одягнений у дорогий адамашковий одяг з золотими ґудзиками.
Храм св. Онуфрія
Врешті, усе можливо! Молдавські господарі (Лепушняну, Лупу, Могили) були знаними меценатами православних осередків. Зокрема, у Львові. Штефан Томша перед стратою теж ходив молитися до православного храму – Успенської церкви.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Білостоцький С., Козицький А. Кримінальний світ Старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 14 – 15.
Лаура Тернер. Сцена з життя на Гуцульщині. 1930-і роки
Коли у вересні-жовтні 1931 року львів’яни пережили справжній «культурний шок», спричинений резонансною «Першою виставкою Асоціації Незалежних Українських Мистців з участю запрошених французьких, італійських і бельгійських мистців та Української паризької групи», про Лауру Тернер, чотири твори якої потрапили до експозиції, мови майже не було. В усіх на устах були імена А. Модільяні, А. Дерена, Р. Дюфі, П. Пікассо, М. Шаґала, О. Цадкіна, М. Тоцці, Д. Северіні, Ц. Фужіти, М. Ґромера, Ж. Жанена, інших зіркових постатей Парижа та інших західноєвропейських мистецьких центрів.
Та й навряд чи могло бути відомо в тогочасних мистецьких колах Львова, що чотири малярські твори уродженки бельгійського містечка Намюр (Namur) належали правнучці англійського живописця Вільяма Тернера, одного з найвідоміших у світі класиків мистецтва епохи романтизму. Про це знав Святослав Гординський, який набув їх напередодні, ймовірно, від самої авторки, але на час підготовки виставки цій біографічній подробиці не було надано значення.
Лаура Тернер у своїй творчій робітні. Брюссель, 1920-і роки
Але зовсім скоро вже сама мисткиня відвідала Галичину. На жаль, жодне з документальних джерел не конкретизує, за чиїм запрошенням чи то порадою англійська художниця відкликнулася на пропозицію реалізувати малярський розпис новозбудованої церкви українського жіночого монастиря сестер-Василіянок УГКЦ у с. Підмихайлівці Рогатинського повіту. Натомість можна припустити, що такою ініціаторкою могла бути мати Моніка Полянська, відома релігійна діячка, яка на той час, з благословення митрополита Андрея Шептицького, була ігуменею монастиря сестер-Василіянок у с. Журавно. Дбаючи про розбудову монашого життя, зокрема з перспективою на Підмихайлівці, вона збирала кошти у Північній Америці, а «сестер посилала до Бельгії на навчання, аби в подальшому відкрити школу» [1]. Очевидно, що саме завдячуючи особистим контактам матері-монахині Моніки Полянської з церковними та культурними колами Бельгії і з’явилася в неї нагода запросити до Галицької України, що на той час перебувала у складі Польської Республіки, талановиту та вже імениту художницю.
Імре Чікаш. Портрет Лаури Тернер. Медаль. 1911
Чим була вже відома Лаура Тернер (Laura Turner) у мистецьких спільнотах Західної Європи? Народжена 1888 року у Бельгії, професійні знання отримувала в академії Брюсселя, у Школі мистецтв Челсі в Лондоні (Chelsea Art School) та в ательє Гофстеттер (Hofstetter) у Мюнхені. Під час студій запізналася з обдарованим скульптором, угорцем Імре Чікашем, який 1911 р. створив її медальєрний портрет. Близькі взаємини між ними закінчилися у січні 1914 р., коли 30-річний скульптор помер від хвороби легенів.
Лаура Тернер. Портрет гуцулки. Поч. 1930-х років
1914 році двома творами (малярства і графіки) Лаура Тернер взяла участь у великому Міжнародному мистецькому трієнале в Брюсселі. Каталог виставки зафіксував її картину «Очікування в барі» та графічну композицію «Дитина». Після завершення Першої світової війни вона інтенсивно працює над виробленням своєї пластичної мови, тяжіючи до експресіоністичної манери. Це підтверджується тими фактами, що її твори у 1920-х роках показуються на численних виставках поряд з картинами і скульптурами П. Пікассо, О. Цадкіна, Г. де Смета, Ф. ван ден Берге, Ф. Єсперса та інших відомих художників. З останніми із названих авторів Лауру Тернер зближувала гостра експресивна синтетична форма пластики в структурі фігуративних композицій.
Сторінка публікації Д. Андрієвського. Львів, 1936
І ось, перша і наразі єдина публікація в українському часописі «Жінка» (Львів, 1936) інженера, відомого громадсько-політичного діяча, публіциста, близького соратника полковників Є. Коновальця та А. Мельника Дмитра Андрієвського про Лауру Тернер під назвою «Гуцульщина очима чужинки». Як активний діяч Організації Українських Націоналістів, довголітній референт зовнішніх зв’язків Проводу Українських Націоналістів, Голова Українського Комітету в Бельгії, Д. Андрієвський у той час жив і працював у Брюсселі та, очевидно, мав змогу контактувати з відомою художницею, що на початку 1930-х років зацікавилася Україною. Весь його текст пронизаний особливою поетичністю, емоційністю, хоча містить і деяку, важливу для нас, конкретику. «Була собі одна мисткиня, англійка по батькові, француженка по матері, а мешкала в Бельгії, – так розпочинається стаття. / Заслухана в мельодію ліній й барв, видавалась вона наче вічно замріяна і далека дійсності. Скрізь і всюди ввижалися їй дива, в найзвичайніших речах шукала вона тайни і вчувалася в душу навіть неживих предметів. / Малюючи свої образи, вона намагалася не так схопити і віддати обриси речей, як втілити свою мрію в лінію, барву. Звідси її намагання одухотворити форму, перетворити дійсність. Звідси абстрактність її творів і фресковий характер її мальовил» [2].
Лаура Тернер. Гуцулка на коні. Поч. 1930-х років
Дмитро Андрієвський далі згадав про те, що мисткиня побувала в Україні «двома наворотами в рр. 1932-33 сім місяців. Вона мешкала між нашими черницями і користала з їх гостинности. Вона об’їздила Карпати верхи, здана на волю гуцулів. Разом з товаришами своєї подорожі, молодими бельгійцями і бельгійками, вона оберталася між нашими селянами, ходила до них в гостину, бувала на їх святах та забавах, танцювала з леґінями під музику цимбалів». «Ми не бачили того, що намалювала чужинка на стінах Підмихайлівської церкви. Але ми на власні очі бачили те, що зродилося в душі тої чужинки поки вона працювала на руштованнях під Ходоровом», – запевняв автор, припускаючи, що за стильовою програмою вона тяжіла до неовізантизму. Але більше уваги він приділив її картинам. «Досить глянути на її образи, щоб переконатися, як глибоко перенялася вона чарами Гуцулії, про яку говорить з ніжною теплотою в голосі і куди ще має надію повернути. В образі матері з дитиною ввижається їй ціла Україна і так вона сама каже в одній монографії. Бо крізь Карпати Лявра Тюрнер [Лаура Тернер. – Прим. Р. Я.] побачила і зрозуміла цілу нашу країну, через усі політичні кордони, що її нині ділять. / Молода Гуцулка на коні це для неї втілення нашої повнокровної, здорової, зрівноваженої раси. В придорожнім хресті і в супокійних постатях леґінів віддала вона релігійне почуття нашого народу. А в музиках – розгін, розмріяність, поетичність української душі. Таких образів в робітні мисткині є немале число і вони панують там та витворюють атмосферу».
Лаура Тернер. Святковий день на Гуцульщині. 1930-і роки
У публікації Д. Андрієвського є ще чимало щирих, емоційних пасажів, які підтверджували його особисті враження від відвідин творчої робітні художниці у Брюсселі. Чотири репродукції з картин гуцульського циклу підтверджували пристрасть, з якою бельгійська мисткиня з відомим англійським родоводом «конструювала» свій авторський міф про колоритний етнографічний регіон України. Судячи за побутовими деталями, в тому числі антуражем, Лаура Тернер справді створювала мотиви Гуцульщини, а не Бойківщини чи Опілля, де був розташований Підмихайлівський монастир сестер-Василіянок. На це вказує й інша частина цієї тематичної групи, яку вдалося виявити шанувальникам її творчості з Бельгії уже після смерті авторки 1983 року. Серед цих творів переважають жанрові сцени: мотиви з гомінких базарів, гуцульські музики, танцівники, мати з дитиною. При стилізації фігур авторка уникала гротеску, натомість формам надавала плавної, «музичної» пластичності. За кількома, збереженими в кольорі, репродукціями, можна зауважити потяг художниці до відкритих, яскравих барв, одначе і вони знаходяться у добірних гармонійних зіставленнях…
Лаура Тернер. Повернення на ринок. 1930-і роки
Інтернет-ресурс «L’artiste Laura Turner (Facebook)» [3], який заснував і веде великий шанувальник творчості Лаури Тернер Жак Ґаанд (Jacques Gaand), містить ще деякі цінні відомості з біографії мисткині. Так, зокрема, в зрілі роки у своїх малюнках вона часто зображала домашніх тварин, зокрема кішок (на цю особливість характеру художниці звернув увагу ще й Д. Андрієвський). Крім фігуративних мотивів часто малювала пейзажі, інтер’єри і натюрморти, з особливою чуйністю передаючи красу квіткових мотивів. Поза тим, що ще 1935 року у Бельгії вийшла монографія її творчості [4], ім’я Лаури Тернер досі залишається маловідомим. Дальші пошуки матеріалів про її багату й унікальну творчу спадщину можуть суттєво збагатити історію як української, так і світової мистецької культури.
В четвер, 8 грудня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться вечір спогадів під назвою “Карло Звіринський. Недорозказане” . Модеруватиме донька художника Христина Звіринська-Чабан.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
29 листопада проходив вечір під назвою “Згадуємо про Карла Звіринського”. Ця подія зібрала стільки людей, що доводилося збирати стільці по всій бібліотеці.
Але, через аварійні відключення світла, не всі охочі мали змогу поділитися спогадами про великого художника. Також ми не встигли показати фільм, який мав стати однією з родзинок вечора.
Тому, 8 грудня, організатори запрошують на вечір-продовження під назвою “Карло Звіринський. Недорозказане”. Маємо надію що Львівобленерго також долучиться до цієї події і забезпечить її хорошим настроєм.
Історія Львова багата і багатогранна, а її найяскравіші сторінки можна побачити на старовинних гравюрах, малюнках і панорамах. Ці зображення відкривають перед нами місто, яким...
