Брати Шептицькі і єврейський народ. Фрагмент біографії Праведника народів світу бл. свщмч. Климентія в період Голокосту. Частина ІІІ

0
450
Брати Шептицькі і єврейський народ. Фрагмент біографії Праведника народів світу бл. свщмч. Климентія в період Голокосту. Частина ІІІ

Перш ніж представимо у наступній частині коротко дії братів Шептицьких, спрямовані на порятунок євреїв, прагнемо подати читачеві фрагменти кількох документів, які вийшли з-під пера Митрополита, аналогів яким не дав жоден тодішній християнський ієрарх. Одним із перших документів є послання Андрея Шептицького «Про злочин чоловікоубійства». Уже склалася навіть така наукова традиція, згідно з якою багато дослідників заявляють, що український душпастир Шептицький тільки 1942 року відреагував на вбивства, у тому числі на національному ґрунті. Ця думка є не тільки суперечливою, але й неправдивою, позаяк, оминаючи численні нагадування про гріхи ненависті та вбивства у 30-х роках, першим документом, приготовленим як настанова для вірних, було послання на цю тему, підписане Митрополитом 5 жовтня 1941 року.

Ще одні важливі докази на користь того, що брати Шептицькі в часи Другої світової війни своєю мужньою позицією вчинили подвиг, є два листи Митрополита Андрея до Папи Пія ХІІ. Один з них, відомий історикам, написаний у кінці серпня 1942 року — після т. зв. «Серпневої акції» у Львові. Тоді 40 000 євреїв було вислано на смерть також за активної участі української допоміжної поліції. Про інший, написаний до Папи Пія ХІІ за півроку до цих подій, у кінці березня, ми дізналися з публікації дослідника Івана-Павла Химки та подаємо нижче його фрагмент. Публічний протест Митрополита Шептицького проти звірств Голокосту був винятковим у Європі.

Пій XII (світське ім’я — Еудженіо Пачеллі; 2 березня 1876, Рим — 9 жовтня1958) — Папа Римський (2 березня 1939 — 9 жовтня 1958)

Львів, 28 березня 942 р.
In Pace.

Святіший Отче,
Скоро ось уже десять місяців, як ми живемо під режимом Гітлера (…) В міру просування на схід німці стають усе більш волюнтаристськими і зовсім безоглядними у проявах національного егоїзму, що не знає ніяких меж. Вони вважають усіх жидів воєнними противниками і влаштовують побоїща, в яких тисячі жидів гинуть разом зі своїми жінками й дітьми, наприклад, в усіх великих містах України вони винищили всіх Жидів, що не втекли перед їхньою армією — у Києві майже 130 000, за описами, які видаються достовірними; аналогічна кількість — в інших містах.

Спочатку у нашій країні вони ще не увійшли в раж настільки, аби влаштовувати подібні видовища перед населенням; хотіли, мабуть, звалити на нього відповідальність за ті вбивства; вони часто наказували місцевій міліції страчувати без суду сотні жидів і фотографували страти. У Львові, таким способом, за даними Ізраїльської Громади, було страчено 15 000 жидів, а чиновників тієї Громади змушували давати властям офіційні свідчення, що жидів перебили українці.

Уже з самого початку війни юрби молоді записувалися в місцеву міліцію, і видається незаперечним [факт] (il semble certain), що цю міліцію використовували для таких кривавих справ. У листі до Гімлера я, як і слід було зробити, висловив протест проти цього — та, здається, нічого не добився. У єдино можливий на той час спосіб я опублікував пастирський лист про злочин людиновбивства та спробував через духовенство попередити молодих, щоби вони не записувалися в міліцію чи інші організації, де їхні душі могли б наражатися на небезпеку. Жиди були не єдиними, кого арештовували й страчували – без суду загинуло сотні, а може, й тисячі людей з числа інтелігенції тільки за те, що їх вважали ворогами (…)

Митрополит Андрей Шептицький з Праведником Народів Світу о. Даниїлом Тимчиною та вихованцями сиротинця
Митрополит Андрей Шептицький з Праведником Народів Світу о. Даниїлом Тимчиною та вихованцями сиротинця

[ЦДІАЛ. — Ф. 201. — Оп. 1т. — Спр. 90. — Арк.25-26. Рук., франц.]

Львів, 29-31 серпня 1942 р.

Святіший Отче,
Не писав до Вашої Святости, відколи живемо під німецькою владою, коли ж до того часу я не мав достатньої певности, що мій лист не попаде в руки тих, які не повинні його читати. Однак, маю надію, що в найближчій майбутності буду мати добру нагоду, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости (…)

Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини: вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї. Число замордованих євреїв у нашій малій країні з певністю вже перейшло двісті тисяч. У поступовому наступі армії на Схід число жертв збільшувалося. У Києві, протягом кількох днів, вимордувано до ста тридцяти тисяч мужчин, жінок і дітей. Усі малі міста України були свідками подібних масакр, а триває це вже понад рік. Спочатку влада встидалася цих несправедливих і нелюдських актів та намагалася запевнити собі документи, які могли б свідчити, що ініціяторами цих убивств була місцева людність або члени міліції. Із часом почали убивати євреїв на вулицях, на очах публіки та без тіні сорому. Звичайно, що велике число християн, не тільки охрещених євреїв, але й «арійців» — як це вони говорять — впали жертвами безпідставних убивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей розстрілювано без жодних дійсних оправданих причин; для сільського населення заведено невільницьку систему, а поруч із цим сільська молодь була вивезена чи змушувана до виїзду в Німеччину на працю у фабриках або на ріллі; у селян відбирано майже все, що вони мали, а починалося від вимоги подвоєння попередньої продукції. Проголошено кару смерти за продаж чи закуп будь-чого безпосередньо від продуцентів. Багаторазово проголошувано зворот приватної власности, але цих обіцянок ніколи не здійснювали. Властиво, навпаки, влада без жодних обмежень уживала й користувалась із усіх дібр, сконфіскованих перед тим більшовиками, та доводила, що вся земля є власністю держави. Часто повторяється потихо, що маєтки поодиноких осіб є воєнною здобиччю (…). Із певністю можна твердити, що серед керівників знаходяться чесні люди. Зустрічаються навіть часом добрі католики, але у подавляючій більшості всі прислані до нас урядники — це люди без чести й віри, які дозволяють собі напросто невірогідні надужиття.

Селян трактують, як муринів у колоніях. Б’ють їх по обличчю без жодної причини, конфіскується у них всяка пожива, яку несуть, наприклад, для дітей у місті; а все це робиться з таким браком людського відчуття, що просто важко повірити у можливість існування таких людей. Але властиво вони такі в дійсності є. Знаю від одного свідка, що, наприклад, один із «шефів» округи захоплювався конфіскацією й викиданням до ріки всього того, що може знайти в кошиках селян, що прямують до міста. А робить це в час справжнього голоду, який стався в багатьох селах напередодні нового збору. Нічого не можна йому зробити, бо він, як говориться, має високу «протекцію».

Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалека, щоби не втратити нагоди знущання над конаючою людиною, зрештою йому невідомою, замученою поліцією за те, що щось бажав зробити, що їй не сподобалось. Не хочу наводити більше подібних випадків, бо знаю, що їх не можна почислити.

Це просто так, мов банда розбійників або зграя шалених вовків кинулася на цей нещасний нарід. І не тільки селяни чи прості люди наражені на знущання й удари по обличчю. Нижчий урядник, якщо він німець, має платню вдвічі або навіть утричі більшу від вищого урядника ненімця та дозволяє собі знущатися над вищими за ранґою від себе.

Поліціянти б’ють гумовими палицями людей на залізничних станціях, а навіть на вулицях.

Трапляється, що напускається на людей поліційних псів. Часами ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що вони їх не мають.

Незважаючи на кількакратно повторювані прохання, щоби упорядкувати справу прицерковних малих господарств, (…) ми не одержали нічого, а заплата священнослужителям обмежується, властиво, до пожертв убогих людей. Із великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам давали німецькі католики, за посередництвом товариства, зорганізованого для допомоги німцям поза кордонами німецької держави. Українське духовенство, щоправда, одержує від уряду щось, що називається «добровільною підтримкою» — 50 РМ місячно, але це є радше політична символічна платня напоказ, ніж правдива допомога. А в додатку до цього сподіваємося, що доведеться від цього платити 25% податку. До нас ще не застосовують антикатолицькі правильники Райху. Дозволяється священикам навчати у школах дітей катехизму. Влада не мішається поки що до проповідей і до адміністрації парафії. Мають намір обмежити переведення церковних шлюбів, одначе не в антиканонічному сенсі. Влада намагається цькувати духовенство так, як інших громадян, через підпорядкування приписам, що відносяться до пашпортів і дозволів, і через численні, які тільки можна собі уявити, приписи, що обмежують свободу громадян. Але дозволяється, наприклад, відкриття Семінарії. Наша Семінарія і наша Богословська Академія діють майже нормально. Однак, немов меч Дамокля, висить безперервно над нашими головами небезпека правдивого переслідування. Дозволяється мені на друк щомісячного епархіяльного органу, а також пастирських листів та інструкцій (…) Однак, усе це є дуже недостатньою противагою поруч із описаною деморалізацією, під яку підпадають насамперед прості й слабі люди. Вони вчаться злодійству та злочину людовбивства, втрачають почуття справедливости й гуманности. У пастирських листах, звичайно сконфіскованих, я протестував проти людовбивства; однак, вдалося чотири чи п’ять разів прочитати їх зібраному духовенству. Я проголосив, що вбивство людини підлягає екскомунікації, застереженої для вікаріїв. Протестував я також листом до Гіммлера і старався перестерегти молодих, щоби не записувалися до міліції, де можуть піддатися згіршенню.

Однак, все це є нічим у порівнянні з зростаючою хвилею моральних брудів, що заливають цілу країну.

Усі передбачуємо, що система терору буде зростати й звернеться багато більшим насиллям проти християн — українців і поляків. Душогубці призвичаєні до винищення євреїв, тисяч невинних людей, призвичаєні до виду крови і є спрагнені крови.

Зваживши, що тепер німцям усе вільно, треба передбачати, що їх божевільність не можна буде стримати і що жодна сила не буде спроможна будь-як порушити дисципліни. Водночас передбачуємо, що ціла країна буде затоплена в потоках невинної крови, хіба що якийсь надзвичайний випадок зупинить цей розвиток подій.

Єдиною втіхою, яку можна мати в ці страшні часи, є те, що нічого не може нам статися без волі нашого Отця Небесного. Думаю, що серед винищених євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, коли ж від віків ніколи так, як тепер, не стояли в обличчі очікування раптової смерти, не раз очікуючи її цілі місяці, заки вона стає дійсністю. Доля християн, що їх сотні тисяч умирало або умирає без Святих Тайн, є також у Божих руках. Як боляче бачити бідні жертви, що вмирають із голоду або мучаться в концентраційних таборах — і нічого не можна для них зробити. Бо знаю з власного досвіду: те, що можна для них зробити, є нічим. Із засади не дозволяється на обслугу воєнних шпиталів, ані концентраційних таборів, у яких щоденно вмирають сотні цивільних, а протягом кількох останніх місяців також велике число різних полонених. Я володію статистикою й документами, пригноблюючими та вражаючими. Не дозволяється нашим священикам служити нашим вірним, зокрема багатьом із Великої України. Справа єдности Церков побуджує страх. Будь-яке порозуміння створює страх, знаю, коли якась система послуговується широко й залюбки засадою «Діли…», то з певністю можна твердити, що це система, якої ми є жертвами. Не подаю тут критики системи, що її Ваша Святість знає краще, ніж ми всі. Цієї системи брехні, ошуканства, несправедливости, грабунків, що є карикатурою всякого поняття про цивілізацію та владу. Ця система егоїзму, доведена аж до абсурду, очевидно, збожеволілого національного шовінізму німців до всього, що чесне й гарне, є чимось незвичайним, що хіба першим враженням, яке відчувається на вид цієї потвори, є одуріння. До чого ця система допровадить нещасний німецький нарід? Тільки до звиродніння, що його історія ще не знала. Щоб Господь дав, щоби падаючи, не потягнули за собою тієї частини католицької Церкви, яка не може бути віддзеркаленням наслідків того пекельного «виділовування».

Якщо переслідування набере форми людомору за справу релігії, то може бути спасенням для тих країн. Існує невідклична потреба добровільної жертви крови як настанови за пролляту кров через злочинство. Ваша Святість мені відмовили три роки тому ласки апостольського благословення, через яке — на шляху своєї апостольської місії — визначили б мене й призначили на смерть для спасення моєї єпархії (…). Однак тих три роки переконали мене, що я не є гідний такої смерти. Я зрозумів також, що жертва мого життя мала би, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, ніж молитва, відмовлена дитиною. Сьогодні прошу тільки особливого благословення для моїх молитов і моїх зречень. Велика частина тих моїх зречень призначена для Католицької Церкви в цілості, маленька частина залишається для моєї єпархії та мого народу; однак же ті мої зречення будуть плідними тільки через благословенство Вашої Святости й через Божу ласку, яка це благословенство нам принесе.

Схиляючись до стіп Вашої Святости, прошу про ласкаве уділення апостольського благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії та моїй недостойності.

Львів, 29-31 серпня 1942

Вашій Святості — Найпокірніший слуга у Бозі нашому
+ Андрей, архиєпископ львівський

[Публікуємо за посиланням на видання «Патріархат». Режим доступу: http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/lyst-mytropolyta-lvivskoho-andreya-sheptytskoho-do-papy-piya-hii/. Переклад із польської мови (на польську з французької переклали Ян Казимир Шептицький та Анна Шептицька). Опубліковано: Znak. — 1988. — № 400. — С. 64-68.]

Перед розстрілом у Бабиному Ярі у Києві. Фото зроблене німецьким солдатом
Перед розстрілом у Бабиному Ярі у Києві. Фото зроблене німецьким солдатом

Окремо хочемо згадати про лист Митрополита до Генріха Гіммлера, Рейхсфюрера СС, якому висловив свій протест проти знищення євреїв. Текст листа донині не вдалося знайти, але його читав рабин Кахане:

«Митрополит не витримав: він постійно отирав сльозу, що раз у раз стікала його щокою. Він був глибоко схвильований. У відповідь я одержав від митрополита повний текст листа, якого він надіслав Гіммлеру, і пастирське послання, опубліковане у «Львівських архієпархіальних відомостях» (№11 за листопад 1942 року, том 50, с. 177-183), під назвою «Не убий». Із цими двома документами в руках я повернувся до свого укриття».

 [Щоденник Львівського гетто. — С. 179]

Кость Панківський (1897–1973), український громадський діяч, генеральний секретар Української Національної Ради, у спогадах стверджував, що Альфред Кольф, німецький чиновник служби безпеки (Sicherheitsdienst) показував йому цього листа і він його читав. У своїй праці [Кость Паньківський, Роки німецької окупації. — Нью-Йорк, Торонто: Ключі, 1965. — С. 30] він так охарактеризував цей документ:  «Утриманий в дипломатичному стилі, у вишуканих словах, змістом цей лист був надзвичайно гострий. Митрополит писав, що, не сміючи втручатися в справи, які веде і за які відповідає німецьке державне правління, як священик не  може не боліти над поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції супроти мешканців краю, в першу чергу Жидів, над знущаннями і розстрілами людей без суду. Тому дозволяє собі звернути на це увагу, бо не знає, чи ці речі в Берліні дійсно відомі. Зате, як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних, вважає своїм обов’язком просити, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживали в акції проти Жидів».

Тема Голокосту наявна у набагато більшій кількості праць і листів Андрея Шептицького – ми згадали не всі. Ось ще кілька з них, прокоментовані дослідницею Тетяною Штанковою у збірнику матеріалів під редакцією Анджея Зємби «Metropilita Andrzej Szeptycki». Зокрема, у листі від 15 серпня 1941 року «Шептицький звертався до німецького окупаційного уряду у Львові з проханням про надання відповідної Легітимації Фрідріхові Пістолі, який «працює науково в області біблійних досліджень і на теми Гебраїки». Тут же Штанкова продовжує: «16 червня 1942 року Митрополит звернувся до Центрального Українського Комітету у Львові з проханням про отримання у відповідної німецької влади спеціального трактування тих осіб єврейського походження, які є заслуженими для українського народу, «як наприклад, вояки УГА чи літерати, які пишуть для українського народу оповідання й повісті».

[C. 234. Тетяна Штанкова подає також місце збереження згаданих листів. Відповідно: ЦДІАУ, Ф. 201, Оп. 1, Спр. 216, Арк. 9; ЦДІАУ, Ф. 408, Оп. 1, Спр. 93., Арк. 6]

Львівське ґетто. Фото зроблене у 1942 році (з фондів Вікіпедії)
Львівське ґетто. Фото зроблене у 1942 році (з фондів Вікіпедії)

До переліку текстів Шептицького, у яких «Голокост став основним предметом митрополитових роздумів і діяльності», дослідник тематики Іван-Павло Химка включив такі документи:

  1. Лист до Гіммлера (лютий 1942)(не зберігся).
  2. Лист до духовенства та вірних про вбивство (27 березня 1942).
  3. Лист до Папи Пія ХІІ (28 березня 1942). Лист не був опублікований і його копію історик Химка отримав від Ребекки Ербелдінг, архівістки Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні (USHMM). Оригінал зберігається у Центральному державному архіві України, Львів, Ф. 201, Оп. 1-С, Спр. 90, Арк. 25-26.
  4. Пастирське послання «Марія-Мати» (14-15 квітня 1942).
  5. Пастирське послання «Єпископський ювілей Папи» (17 квітня 1942).
  6. Пастирське послання «Про милосердя» (червень 1942).
  7. Лист до Папи Пія ХІІ (29-30 серпня 1942).
  8. Лист до кардинала Е. Тіссерана (вересень 1942).
  9. Пастирське послання «Не убий!» (21 листопада 1942).
  10. «Правила до декрету «Про П’яту заповідь» (кінець листопада – початок грудня 1942).
  11. Послання до духовенства «Мир о Господі і благословенство» (26 лютого 1943).
  12. Промова на відкритті Архієпархіального Собору (мабуть травень 1943).
  13. Лист до кардинала Луїджі Мальоне (12 червня 1943).
  14. Розмова з Рене Мартелем, як її записано у звіті Доктора Фредерика (19 вересня 1943). Опублікована у «Mémorial de la Shoah, Paris, Musée, Centre de documentation juive contemporaine, CXLVa-60: Dr Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’ of report of 19 Sept. 1943, 4».

[Химка І.-П. Митрополит Андрей Шептицький і Голокост / перекладено за публікацією: «Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Holocaust». Polin 26 (2013): 337—59. Перекл. з англ. А. Ящук, Ю. Кисла [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://historians.in.ua/ index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/973-ivan-pavlo-khymka-mytropolytandrei-sheptytskyi-i-holokost (дата звернення 12.02.2018)].

Праведник Народів Світу бл. свщмч. Климентій Шептицький та дітьми-сиротами в Унівській Святоуспенській Лаврі під час Другої світової війни
Праведник Народів Світу бл. свщмч. Климентій Шептицький та дітьми-сиротами в Унівській Святоуспенській Лаврі під час Другої світової війни

Щоби зрозуміти глибину змісту цих документів і послань та їх значення в ті часи, прокоментуємо їх словами рабина Кахане, який так написав після прочитання пастирського послання «Не убий!»:

«Читаючи пастирське послання, я зрозумів, яким глибоко гуманним був світогляд його автора. Я був збентежений. Я бачив ненависть українського народу, звірства, що чинилися українськими поліцаями, співробітництво з німцями української інтелігенції. А зараз я читаю шляхетний, безкомпромісний документ, складений українським митрополитом та його помічниками. Знову й знову я намагався осягнути два несумісних аспекти поводження того самого народу. Я був самотній, нікого не було поруч зі мною, щоби поспілкуватися, обмінятися своїми думками, поглядами, нікому було заспокоїти мої нерви. Я мусив мовчати і з усім упоратися сам». – С. 180.

[Щоденник Львівського гетто. — С. 180]

Рабин Кальман Хамейдес із дружиною Гертрудою. Їхніх двох синів Леона і Цві Барнеа під час Голокосту врятують брати Шептицкі. Фото із архіву The Ghetto Fighters’ House Museum, Ізраїль
Рабин Кальман Хамейдес із дружиною Гертрудою. Їхніх двох синів Леона і Цві Барнеа під час Голокосту врятують брати Шептицкі. Фото із архіву The Ghetto Fighters’ House Museum, Ізраїль

Ось важливий фрагмент одного з документів, які вийшли з-під пера Митрополита Андрея:

4.83.
Чит. 9.Х. 1941.

Про злочин чоловікоубійства
М.О. поручає Вс. Духовенству часто представляти вірним злобу задержаного гріха добровільного чоловікоубійства, бо, на жаль, множаться случаї, в яких невинні люди українці падають жертвою сліпої ненависти рідних по національности братів українців. Часи воєнні і вид проливаючоїся на фронтах людської крови може легко зробити християн обоятними [байдужими] на той страшний злочин, який є руїною християнської любови поміж людьми і крайнім упадком християнської культури народа. Любов ближнього є основою цілого християнського життя. Від закона любови залежить весь закон, пророки. Христос називає закон любови до ближнього «своїм законом» і каже, що по тій чесноті люди пізнаватимуть, що ми є християнами. Народ, що привикає до чоловікоубійства, якого не разить, не обурює той злочин, затрачує поволі почуття христ. любови [до] ближнього, привикає до виду ненависті, а поволі перенимається й отруєю ненависті. Зачинає видаватися людям, що ненависть поміж людьми — це явище природне, конечне. Покуса чоловіка убивати стається доступна людям. Злочин Каїна, хоч тільки в мислі й бажаннях, стається для людей чимсь актуальнішим від християнської думки — своє життя віддати за ближніх, ставати жертвою любови за їх життя і спасення. Кільканадцять случаїв, в яких українці безвинних братів своїх українців убили, мусить наповнити наші душпастирські серця, Вс. Отці, страхом про будуче християнства у нашому народі. І коли не маємо можности голосно протестувати проти таких злочинів у пресі та голосом обурення п’ятнувати [засуджувати] той злочин і голосом обурення відстрашувати перед його сповненням наших вірних, а передовсім нашу молодь, то тим усильніше, тим частіше і тим більш рішучо мусить підноситися той голос із христ. проповідальниці. Нехай усі християни розуміють, що хто має руки, сплямлені людською неповинною кров’ю, той має на чолі п’ятно Каїна і є проклятим поміж своїми братами. Злочин чоловікоубійства нарушує також найглибші основи культури народа, бо першим постулятом тої культури є пошанування людського життя. Народ, що не уміє людського життя шанувати, це народ дикий, недостойний ставати в ряди з христ. народами світа. Держави приписують собі право, у леґально установлених судах і після [згідно] законів карних кодексів, сказувати на смерть людей, котрим доказані такі злочини і які не дають надії поправи, але й тоді правові держави мусять стерегтися, щоби прикладом не перейти міри, приписаної Божим законом і людською природою. А Б[ожий] закон і людська природа вимагають, яко умов, без яких засуд на смерть чоловіка є злочином чоловікоубійства, щоби злочин був доказаний, щоби злочинцеві дана була можність оборони і щоби рішення суду зглядно доказу вини могло бути, на жадання сторін, тим і найвищим судом признаним правильним. Того права, яке собі більшість держав під тими умовами приписує, многі богослови й філософи не узнають згідним із правом природи. Вони є думки, що й державна влада, хоч може злочин карати, не має права карати його смертю. Нехай наша молодь знає, що нема на світі влади, яка могла би позволяти одобряти або наказувати злочин чоловікоубійства. І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому законові. Нехай пам’ятають про те, що будучність нашого народа зависить від вірности, з якою будемо сповняти Б[ожі] закони, нехай пам’ятають, що не тільки великі злочини, як чоловікоубійство, стягають Б[ожу] кару на весь народ, але й менші злочини, що є все-таки тяжкими гріхами перед Г[осподом] Богом, можуть заважити на суді справедливости Всевишнього, в якого руках є доля народів. Від нашої вірности супроти Б[ога] зависить і будуча наша доля. При тій нагоді пригадайте людям, що й самовбивство є злочином чоловікоубивства тим страшнішим, що сповнений майже в хвилі, коли чоловікові приходить ставати перед Б[ожим] Судом. Уступи того письма Вс. Отці схочуть прочитати з проповідальниці народові і від себе додати пояснення, що могли б побудити до обридження того гріха, а між іншими й ту обставину, що це гріх, що кличе о пімсту до неба, що стягає на чоловіка прокляття та що нищить і підкопує долю цілого народа.
Від М.05.Х.1941.
┼А

[Послання А. Шептицького «Про злочин чоловікоубійства» взято з книги: «Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941-1944». Упорядник Ж. Ковба; науковий редактор А. Кравчук. — Київ: Дух і Літера, 2003. — С.45-46].

Із 27 березня 1942 р. Митрополичий Ординаріат (вищий орган управління Митрополією) надавав право парохам накладати на християн, які «вчинили гріх чоловікоубивства, церковну кару прокляття».

Іван МАТКОВСЬКИЙ

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.