Війни руйнують не лише людські долі, а й архітектурні шедеври, які є важливими маркерами історії. Перша світова війна (1914–1918) знищила на Волині кілька десятків величних палаців. Ці будівлі вражали своєю красою та величчю, відображаючи архітектурні традиції того часу.

Розповімо про п’ять палаців з цієї серії, кожен з яких має унікальну та забуту історію.Історична Волинь охоплює не лише сучасну Волинську область, а й території Рівненської, частини Житомирської, Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей, – йдеться на сайті “Тиждень”.

Перемильський палац

Село Перемиль розташоване на території Луцького району Волинської області. Воно має давню історію. Уперше в літописах згадується в ХІ столітті, коли було столицею Перемильського князівства. Перемиль не завжди був селом, а довгий час — містом-фортецею, якому великий литовський князь Вітовт надав магдебурзьке право. У XVI cтолітті в Перемилі стояв замок князя Івана Вишневецького. До наших часів він не зберігся. Проте це зовсім інша історія.

Протягом століть маєток у Перемилі змінював власників, серед яких була навіть родина батька польського короля Станіслава І (1677–1766) — рід Лещинських. Палац у Перемилі збудований у XVIII столітті на місці давньоруського городища, що розташовувалося на високому пагорбі, оточеному водами річки Стир. Ця мальовнича місцевість стала ідеальним фоном для архітектурної перлини того часу.

Попри те що палац не зберігся до наших часів, назва пагорба Панська гора ще побутує серед місцевого населення.

На жаль, ніяких фотографій, що могли б передати вигляд первісного палацу XVIII століття та його інтер’єр, знайти поки не вдалося. Однак маємо чудову можливість зробити це завдяки двом малюнкам 1874 року відомого художника Наполеона Орди.

До палацу вів величний одноарковий мурований міст, на якому височіла сторожка, або надбрамна вежа, що підкреслювала значущість цього архітектурного комплексу. На малюнках можна побачити також маленьку капличку й двоповерховий будинок з витонченими галереями на другому поверсі, що обвивали будівлю, додаючи палацу особливого шарму.

Одними з перших власників палацу були Петрушевські, один із них — Ігнаци — був камергером польського короля Станіслава Августа. Петрушевські мешкали в палаці наприкінці ХVIII століття. Далі володіння передавались у спадок.

У ХІХ столітті палац став літньою резиденцією варшавської родини Францішека й Марії Петрушевських. У 1883 році в родині народилася донька Михайлина, яка в майбутньому стала відомою художницею. Разом із чоловіком Конрадом Кжижановським вони з 1906 року проживали в Перемильському палаці. Це було кохання викладача та студентки.

Подружжя художників Кжижановських захоплювалося атмосферою Волині та природною красою цього регіону. Вони часто організовували пленери для художників, залучаючи до творчості не тільки місцевих митців, а й гостей з-за кордону. Багато їхніх робіт відображали волинську природу, а також життя місцевих мешканців. До нашого часу збереглися малюнки палацу, його кімнат, а також портрети волинян, панорами міст і сіл, створені Кжижановськими.

У 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, подружжя вирішило оселитися в Перемильському палаці назовсім, шукаючи спокою та безпеки. Вони мешкали тут до 1917 року, а після цього переїхали до Києва, де прожили певний час і 1918 року переїхали до Варшави. Важким етапом у їхньому житті став 1922 рік, коли помер Конрад, що стало важкою втратою для його дружини. У роки Другої світової війни Михайлина потрапила до нацистського концтабору в Освенцимі, де пережила важкі випробування. Після війни її арештувала польська влада, і до 1956 року вона була політичною ув’язненою. Лише в післявоєнні роки Михайлина змогла повернутися до творчості.

Вона померла 1962 року, залишивши значну спадщину у вигляді картин. Останні роки життя вона малювала за столом, який привезла з Перемильського палацу і який став символом її зв’язку з рідною землею та минулим.

Відомо, що Перемильський палац зруйнували під час Першої світової війни й більше не відбудували. Цей палац став символом утраченого культурного надбання, яке не вдалося відновити після жахливих подій війни.

Ворончинський палац

Неподалік від Перемильського палацу був ще один палац, вартий уваги. Він розташовувався в селі Ворончин (зараз село в Луцькому районі Волинської області). Ворончин довго був у власності князів Воронецьких, що походили з династії литовських Гедиміновичів.

Точного року побудови палацу не знаємо, але звели його у XVIII столітті. Саме на це й наступне століття припадає пік розвитку життя в палаці.

У XVIII столітті власником палацу був Людовик Кропинський (1767–1844), польський письменник, генерал і візитатор училищ Волині. Він мешкав із дружиною, яка була родом із Блудівського маєтку на Волині (зараз територія села Мирне Луцького району). Потім палац дістався їхній доньці Софії, яка вийшла заміж за князя Калікста Четвертинського.

“Маєток розташований посеред боліт і лісів. У 1800 році він перетворився на сучасне помешкання, оточене чудовим парком. На місці боліт, що їх нові власники осушили, на березі прекрасного озера розташувались нові газони, дерева, гаї, фруктові сади. Парк створений у романтичному стилі. Посеред парку був круглий грецький храм, захований серед акацій і кленів”, — такі спогади про палац залишив драматург, мемуарист, громадський і політичний діяч та масон Юліан Нємцевич, який бував у палаці на Волині на початку ХІХ століття.

Юліан Нємцевич був секретарем Тадеуша Костюшка під час повстання 1794 року проти Росії та Пруссії. Через участь у повстанні його ув’язнили в Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Однак згодом звільнили, і він емігрував до США. У період між 1802 і 1804 роками Юліан Нємцевич відвідав Ворончинський палац.

У спогадах Юліан Нємцевич описує парк біля палацу у Ворончині, автором якого був Діонісій Міклер (1762–1853), ірландський ботанік і майстер садово-паркового мистецтва. Міклер упорядкував понад 50 парків, деякі збереглися до наших днів.

Чи не найбільш відомим палац у Ворончині став за часів сина подружжя Четвертинських Влодзімежа. Він народився у Ворончинсьому палаці 1837 року. В історію увійшов як політичний і суспільний діяч, учасник Січневого повстання проти влади Російської імперії. Саме він був керівником повстанців Луцького повіту. Після придушення повстання російською владою власника палацу заарештували й відправили на каторгу в Сибір. На Волинь він зміг повернутися лише 1867 року. Потім переїхав у Варшаву, де очолював Громадський комітет земельного кредитування й Варшавське благодійне товариство.

Палац у Ворончині свого часу відвідувало багато відомих людей. Хтось приїздив на гостини до власників, хтось — на полювання на Волинь, адже навколо маєтку були чудові ліси, повні різної дичини. У Ворончині бували Тадеуш Чацький (польський освітянин, економіст, історик, нумізмат), Адам Чарторийський (польсько-литовський князь, освітній і політичний діяч)

Палац у Ворончині був справжньою архітектурною перлиною, і його інтер’єри вражали розкішшю та витонченістю. Меблі для палацу привезли спеціально зі Швейцарії та Італії, що надавало резиденції особливого європейського шарму. Стіни палацу прикрашали родинні портрети, що відображали історію та традиції роду, а також картини з пейзажами й натюрмортами, які додавали елегантності та гармонії.

Одна з кімнат палацу була оформлена в зеленому кольорі, що створювало атмосферу спокою та природної краси. Оббивка стін і меблів, а також штори були виконані із зеленого текстилю, що надавало інтер’єру вишуканості та єдності з природою.

В’їзд до палацу був особливою архітектурною композицією — вражав колонами й клумбами, що створювали величний вхід до резиденції. Перед палацом розташовувалася каплиця, де можна було помолитися, а також мальовниче озеро, яке додавало спокійної краси цьому місцю.

Справжнім скарбом палацу була бібліотека, що містила приблизно сім тисяч томів рідкісних видань і рукописів. Окрім книжок, у бібліотеці зберігалася колекція геральдичних книг, що була незвичайною цінністю. Проте доля цієї бібліотеки невідома.

Палац у Ворончині проіснував до Першої світової війни, але під час бойових дій його зруйнували, розібрали й більше не відбудовували, тож він залишив після себе лише спогади про минулу велич.

Палац у Несвічі

Одна з утрачених архітектурних перлин Волині, про яку, імовірно, мало хто чув. Це палац, що колись стояв у селі Несвіч, всього за 18 кілометрів від Луцька. Від цієї будівлі залишилось зовсім мало слідів і ще менше зображень, тому історія палацу залишається загадкою для багатьох і потребує пошуків. Імовірно, сучасні місцеві мешканці села й не чули про палац.

Перші згадки про село Несвіч датуються початком XVI століття. Свого часу цей населений пункт був родовим осередком князів Несвизьких, і ще до побудови палацу тут стояв князівський замок. На жаль, не збереглося жодного малюнка або плану цього замку, але на початку ХХ століття можна було побачити залишки його валів, ровів та оборонних споруд, які оточували твердиню.

У середині XVII століття маєток у Несвічі перейшов у власність родини Стемпковських, потім Маєвських, Потоцьких, а в середині XIX століття — Омецинських.

Точна дата побудови Несвіцького палацу невідома, але за однією з версій це середина XIX століття. Палац стояв у надзвичайно мальовничому місці — на високому березі ставка, звідки відкривався чудовий краєвид на навколишні простори. Це був одноповерховий мурований палац із чотирисхилим дахом. Вхід до будівлі був оздоблений величними колонами та скульптурами, що підкреслювали його елегантність і значущість.

Архітектурний стиль палацу поєднував елементи класицизму й ренесансу, що робило його оригінальним і незвичним для того часу. Оточений стильним парком, палац у Несвічі був справжньою окрасою цієї місцевості. У парку росли екзотичні дерева, які додавали йому особливої атмосфери.

Палац у Несвічі проіснував до Першої світової війни, коли його знищила пожежа. Останній власник палацу Вінцентій Омецинський не мав коштів на відбудову й тому змушений був переїхати до старого господарського приміщення. Серед речей, які вдалося врятувати, були розкішні меблі, порцеляна та срібні вироби.

Після пожежі палац не відбудовували, і лише спогади про його велич залишилися в історії цього куточка Волині.

Палац у Велицьку

Село Велицьк, що нині входить до складу Ковельського району Волинської області, у XVIII столітті було резиденцією відомого роду Сапігів (Сапєгів). Протягом XVI–XVIII століть представники цього роду обіймали високі державні та військові посади у Великому князівстві Литовському й Речі Посполитій, володіли величезними земельними маєтками. Сапіги посідали друге місце за багатством і впливовістю після Радзивілів серед аристократії Литви.

У третій чверті XVIII століття Юзеф Сапіга, видатний державний і військовий діяч Великого князівства Литовського, ініціював будівництво мисливської резиденції у Велицьку. Місце для будівництва вибрали не випадково: вона розташовувалася серед розлогих лісів, що робило її ідеальним місцем для полювання.

Юзеф Сапіга володів Велицьком разом з дружиною Терезою Яблоновською з XVIII століття. Наступники власником був їхній син Станіслав, одружений з Марією Тележинською.

Палац у Велицьку був дерев’яною одноповерховою будівлею з мансардним дахом. Усередині палацу центральне місце займав просторий вестибюль, навколо якого розташовувались інші приміщення, зокрема величезний салон, де часто проводили пишні бали.

Будівля мала чотири спальні, у двох з яких був кольоровий інтер’єр — блакитний і жовтий, інші кімнати мали статус гостьових. Також були окремі приміщення для господарських потреб, зокрема столова та зброярня.

Особливою гордістю резиденції була кімната в китайському стилі, які стали популярні в Європі наприкінці XVII століття завдяки захопленню китайським мистецтвом. Шовкові ширми, віяла й вази прикрашали цей кімнатний інтер’єр, а полотна з видами на Волинь доповнювали атмосферу. Окрасою кімнати була люстра в артистичному стилі та різьблений дерев’яний камін. Фасад був прикрашений величними колонами, що надавали будівлі вигляду палацика, як його тоді називали.

Ґанок палацу підтримували чотири величезні колони з давньої деревини, кожна з яких була приблизно 48 сантиметрів у діаметрі. До моменту руйнування будівлі 1916 року фасад зберігав первісний вигляд, хоча інтер’єр вже зазнав значних пошкоджень.

Бальну залу прикрашали розкішні гобелени, а під стінами стояли крісла із цінного чорного дерева. Від бальної зали вели сходи на терасу, яка виходила до парку, що оточував резиденцію.

Окреме приміщення було виділене для гри в більярд, а двері й вікна будівлі відповідали стилю Людовика XVI.

Особливо популярною була кімната, яка виконувала функції театральної та концертної зали. У ній виставляли полотна відомих митців, як-от Міріс Сильвестр і Жан-Батіст Пільман.

У зброярні палацу була велика колекція зброї князів Сапігів, зокрема луки, пістолети, мисливська зброя з усього світу, а також упряж на чотирьох коней з родовими гербами.

Парк, що оточував палац, був розпланований на геометричні частини, з’єднані стежками. Основними деревами в ньому були клени, граби, ялини та в’язи.

Резиденція проіснувала до 1916 року, коли її знищила руйнівна пожежа. Будівля вже ніколи не відновила первісного вигляду, а в радянські часи на її місці побудували школу.

Палац у Конюхах

У Володимирському районі Волинської області, в селі Конюхи, до кінця Першої світової війни стояв величний палац, який зруйнували 1918 року. Після цього його більше не відбудовували.

Наприкінці XVIII століття власник маєтку Антоній Рудзінський збудував тут класичний палац-двір на місці старого замку. Його фасад прикрашали елегантні тосканські колони, що надавали будівлі ще більшої величі.

Особливою гордістю палацу був великий салон, а для господарів і їхніх гостей була просторова їдальня. З її вікон відкривався захопливий вид на вали й рови, що оточували палац. Інтер’єр їдальні був оформлений у гданському стилі, популярному того часу в Польщі. Дубові меблі, серед яких були шафи, буфети, розсувний стіл і різьблені крісла, доповнювали атмосферу аристократичної розкоші. Стіни прикрашали портрети польських королів у дубових рамах, що гармонійно поєднувалися з меблями.

Палац також славився неймовірною колекцією порцелянового посуду. Особливо цінним був сервіз у китайському стилі на шістдесят персон, а також антикварний сервіз у старовіденському стилі. Крім того, у колекції були роботи місцевого виробника — корецької порцеляни. Однією із цікавих деталей інтер’єру була стара колиска, що нагадувала величезне яйце.

У палаці були численні кабінети, спальні й гостьові кімнати, кожну з яких задекорували та оформили стильними меблями, придбаними в престижних європейських салонах. Усі кімнати були комфортними в будь-яку пору року завдяки класичним камінам.

Палац оточував великий парк, розділений на дві частини, з численними декоративними деревами, квітами та алеями. Там росли граби, ялини, тополі та липи.

Маєток у Конюхах повністю знищила пожежа 1918 року, і його більше не відновлювали. Однією з найцікавіших споруд на території маєтку була старовинна брама, що залишилася від попереднього замку. Її висота сягала 10 метрів, і вона зберігала первісний вигляд до 1939 року. На брамі була мармурова таблиця з латинським написом, який свідчив, що цю будівлю зведено в 1770-х роках.

На сторінці Австрійського державного архіву вдалося знайти фотографії палацу часів Першої світової війни, що дають змогу відновити уявлення про його колишню велич.

Зруйновані волинські палаци — невіддільна частина історії регіону, що зберігає пам’ять про велич і красу минулих часів. Сьогодні ці палаци — більше ніж просто руїни. Вони мовчазні свідки історії, яка так і не дійшла до нас у всіх своїх барвах.

Попри те що багато палаців Волині були знищені або сильно пошкоджені під час Першої світової війни, їхня історія і велич усе одно залишаються частиною нашої культурної спадщини. Кожен із цих архітектурних шедеврів був свідком важливих подій, відображаючи не лише естетику свого часу, а й впливи різних культур та історичних процесів. Відновлення пам’яті про ці палаци, навіть якщо їхні руїни залишаються тільки тінями минулого, допомагає нам краще зрозуміти історію і цінність цих земель.

Далі ми розповімо про інші палаци Волині, втрачені сто років тому, їхніх мешканців, архітектуру й історію. Адже кожен з них заслуговує на те, щоб його історію почули й зрозуміли, щоб залишити нащадкам знання про багатство й велич.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО