Львовознавці і всі, хто трішки більше цікавляться історією міста знають про першу українську кондитерську фабрику “Фортуна нова”. Засноване Климентиною Авдикович у 1922 р. підпиємство діяло спочатку у Перемишлі, а з 1923 р. – у Львові.
У 1924 р. Климентина Авдикович уклала угоду про спільне підприємство «Фортуна нова» з Митрополитом Андреєм. Владика відкрив кредит, чим допоміг підприємству перейти від ручного виробництва на сучасне парове, та віддав для фабрики в оренду церковну нерухомість по вул. Кордецького 21-23-25 (тепер – вул. Олени Степанівни, 23; зараз на цьому місці стоїть збудований у 1970-х п’ятиповерховий житловий будинок). Свою продукцію підприємство продавало в рамниці на вул. Руській, а також збувало українським кооперативам та приватним торговцям.
І хоча підприємство було досить популярним все ж проблеми із збутом солодощів були, оскільки внаслідок переходу з ручного виробництва на парове щодня на фабриці могли виготовити набагато більше метрів погонних цукерок, а продати лише їх невелику частину.
Щоб якось покращити становище українського підприємства, зацікавити потенційних партнерів та й просто звичайних покупців у журналі “Світ” за 1925 р. було поміщено публікацію на підтримку промислу з якою сьогодні хочемо вас познайомити (текст подається оригінальним).
З українського промислу
Перша українська фабрика “Нова Фортуна” у Львові
Чотири роки тому повстала в Перемишлі українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”. Повстала вона не завдяки великому грошевому вкладові, як звичайно водиться, коли засновується якесь нове підприємство, але, такби сказати, очайдушній смілости жінки, котра за всяку ціну рішила перевести в життя свої замисли. Скептики сміялися з перших кроків, вважаючи це все за нейздісниму фантасмаґорію, жіночий каприз, який скоро заломиться упаде під безпощадними ударами життя.
І щож ми побачили? Жіночий “каприз” скоро показався реальним ділом. Фабрика, що правда, мала, без технічного вивінування на більшу скалю, маючи біля себе великі конкуренційні фабрики того самого роду, не тільки, що не впала зараз в перших тижнях чи місяцях, але навпаки почала чимраз краще розвиватися і рости.
І щож ми далі побачили?
Фабрика мусіла перенести свій осідок з Перемишля до Львова, щоби бути в самому центрі краю, щоби краще повести свої комерційні діла. Зміна місця осідку тільки додатно вплинула на дальший розвиток фабрики. Фабрика і її вироби стали більш відомі ширшому загалові і тепер уже кождий міг на вічі переконатися, що там, де є запал, де є повне зрозуміння, навіть дуже несприятливі умовини нічого не вдіють. Фабрика “Нової Фортуни” в той час стояла на десятому пляні перед иньшими анальоґічними фабриками, яких так багато в нашому краю, а ще більше поза межами, котрі мають великі капітали, модерні машини, хмари аґентів і комісіонерів, вироблені кредити по банках і иньших підприємствах. Всего цего маленька фабрика, притулена десь в закутті вул. Павлінів, не мала й не могла мати. А що вона стала популярна, то тільки завдяки праці жіночих рук і якости краму, який вона кинула на ринок. Скептики замовкли. А навійть найшлися люде, які зрозуміли добрі замисли і рішили піддержати почате діло иа поставити його на кращій висоті, на якій така фабрика повинна стояти.
Сьогодні фабрика у власній домівці при вул. Кордецького. Замість кількох дівчат, похилених над ручним станком, сьогодні стукотять машини, гудуть повітряні сушилки, ввивається кілька десятків робітниць. Фабрика приняла справді модерний вигляд. Стала вона справжньою і, на жаль, щойно першою українською установою яка сміло може конкурувати з чужинецькими.
Машиновий улад від варки цукру аж до сушення готового продукту, новочасне уладження льокалів, персонал зложений з більш як сорок осіб, все це в приближенню може нам дати картину першої справді фабричної установи в українських кругах.
Фабрика цукорків “Нова Фортуна” колись власність п. К. Авдиковичевої, сьогодні спілка. Значить, щоби її удосконалити , змодернізувати, треба було більших капіталів. Але це удосконалення і змодернізування пожерло не тільки більший капітал, відразу вложений у фабрику, воно потребує і невідклично вимагає збільшення продукції. Бож тоді прецінь вимагати, аби машини працювали й не стояли безрушно, коли фабрика може рахувати тільки на мінімальний збут. Впрочім зросли видатки удержання, оплати збільшеного персоналу, а все це потребує до максімум доведеної продуктивності, бо тільки тоді фабрика може удержатися і далі успішно просперувати.
І тут фабрика станула перед досі не розвязаною проблємою, яким способом заінтересувати ціле українське громадянство, щоби воно зрозуміло вагу так важної промислової остої і сповнило свій обовязок. Проблєма справді тяжка до розвязання, коли зважити, з яким трудом переводяться у нас гарні кличі в життя. Пишеться у нас кількометрові статті на тему творення рідного промислу, взивається молодь до записування до професійних шкіл, кидається в право й ліво, кличі: “свій до свого”. А на практиці що бачимо? Одинока, справжня українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”, котра може щоденно продукувати 16 метрів цукорків, обмежитися мусіла до двох метрів. Майже неймовірне, а однак правдиве. Деж шукати причини цего?
Скаже хтось може, що ціни вищі аніж в иньших фабриках? Ні кріхіточку не відповідає це правді. Ціни ті самі, що по всіх краєвих фабриках, зате якість продукту куди краща і ґіґієнічніша. Та якраз вищість повинна промовляти в користь “Фортуни” і завдяки цему повинні щезнути всі фальшовані суроґати, котрі так радо принимають ріжні українські крамниці, бо мовляв, вони дешевші. Впрочім, якби навіть була ріжниця в ціні, то вона може бути дуже мінімальна навіть при більшекільоґрамових закупах, а вихід з цего дуже легкий: нехай збільшиться продукція і ціни мусять бути ще нищі.
Що аж до цеї пори вдержалася українська фабрика, що вона перетревала всі економічні потрясення і є на дорозі дальшого розвитку, тим хіба радіти й гордитися. Не забуваймо що в добі, коли повстала “Нова Фортуна”, в цілому майже краю засновано безліч ріжних підприємств, які шумно реклямували своє істнування, які оперували міліонами і здавалося, що справді повстає український промисел в ґіґантних розмірах. А сьогодні майже сліду з них не стало. Остала одна “Фортуна”. В тім якраз лежить суть справи, а саме, що фабрика була здвигнена не штучними комбінаціями періоду інфляції і девалюації, але що тут рішаючим моментом було реальне уняття справи, практично-комерційне поставлення її як цілости, з узглядненням всіх некорисних можливостей непевних часів.
І вже з тих зглядів, що це певна економічна інституція, що вона дає певний заробіток кільком десяткам українських рук, що в ній найшли приміщення інтеліґентні сили, для яких зараз замкнені двері до ріжних державних установ, а найважніще, що це справді реальна спроба створити український промисл — все це разом взяте, повинно переконати кождого, що інституцію треба всіма силами підтримати.
Крамниці, торговлі, кооперативні спілки по містах а найважніще по селах, числити можна сьогодні на сотки й тисячі. І коли вони це зрозуміють, коли вони сповнять свій обовязок, коли ціла суспільність перейде від деклямації до діла, то щойно тоді зможемо переконатися, в чім вага сильної економічної установи. Байдужістю, цею ославленою українською байдужістю, нічого не збудуємо, а гарні кличі, якими ми так сердечно на всі сторони метаємо, самі не створять нам економічої основи.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
- Журнал “Світ”, число 15-16, грудень 1925 р.
- Пасіцька О. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
- Газета “Діло”. Ювилейне число. № 9, січень, 1930 р.
