Марципани, печиво, халва, шоколадки, кекси, бабки, лимонади, кава, молоко. Ми поринаємо у найсмачніший мікросвіт міської цукерні довоєнного Луцька.
Майже 30 років кондитер Розаліні балував лучан своїми виробами. І не злиплося! Його заклад став не тільки найсолодшим у місті, а й одним із осередків культурного життя. Кожен мешканець знав – недільна дефіляда Ягеллонською не минає без відвідувань цукерні.
Цукерня Розаліні була настільки популярною в місті, що цей відгомін лунає і досі. Десятки згадок у пресі, спогадах старожилів, рекомендації в путівниках. Є навіть ті, хто хочуть продовжувати його традиції. Міт «Розаліні» робить історію Луцька ще більш цікавою і смачною.
Та попри таку глорію, ще ніхто не зміг встановити, ким же був Цезаре Розаліні. Через таке ім’я існує припущення, що він має італійське походження. На портретах чоловік і справді схожий на італійця; акуратний, стильний. Його родина є прикладом особливої таємниці історії поряд із такою дивною ґенезою заможної родини Кронштейнів у повітовому Луцьку ХІХ віку, чи двох десятків греків, які в часи Першої світової війни несподівано масово відкрили в Луцьку пекарні, чи турків, які тримали популярну кав’ярню. А ще ширше – волинських голендрів, корені яких губляться в сивій давнині. Вихор історії приніс їх усіх до нас.
Цукерня Розаліні з’явилася в Луцьку у 1912 році. Можливо, вона від самого початку розміщувалася там, де її і знали лучани, бо принаймні, будинок у той час вже був зведений. Вулиця, на якій він стояв, до 1912 року називалася Шосейною. Бо ще в середині ХІХ століття через Луцьк пролягла траса Києво-Брестського шосе і так сталося, що охопила центральні міські артерії. У 1912 році її перейменували на вулицю імператора Миколи ІІ. Бо того року святкували 300-річчя династії Романових. У Луцьку також були масові дійства; в рамках святкування перейменували кілька вулиць.
Розташування досить вдале – на оживленій вулиці в добротній будівлі, неподалік готелю «Європейський» та окружного суду, поряд з аптекою, яких тоді було в Луцьку лише три.
Чи діяла цукерня під час Першої світової, невідомо. А, от, уже після неї до луцького кондитера з можливим італійським походженням прийшла велика слава. Що цікаво, його солодка майстерня не потребувала великих розмірів. Це не було якесь велике підприємство з широкою територією, Цезаре вистачало кількох кімнат у будинку загальноміської забудови. Там він і його працівники творили чуда.
Практично усе, що продавалося в цукерні, було тут же і виготовлено. За винятком дуже популярних солодощів відомих марок. Розаліні виготовляв і на замовлення. Наприклад, нерідко на свята лучани робили індивідуальні замовлення. У таких випадках кондитер подавав оголошення в газетах і просив робити замовлення заздалегідь, аби усе встигнути вчасно.
Забаганка для Пілсудського, забава для інтелігенції
Юзеф Пілсудський бував у Луцьку не один раз. Спочатку як військовик на переговорах із Симоном Петлюрою, а згодом уже як президент держави, до складу якої увійшла значна частина історичної Волині. Як він у Луцьку роздавав румунські цигарки і розказував про привидів, ми знаємо із розповіді тодішнього міського голови Луцька Яна Сушинського. А от, колишній ректор Опольського університету, сенатор та історик Станіслав Нічея доповнив цікаву історію, пов’язану із Пілсудським і Розаліні. Вона, правда, виглядає дещо дивно, але тим краще придасться для творення Розаліні-міфу.
Отож, коли Naczelnik Państwa прибув до Луцька у жовтні 1922 року, то влада міста шукала апартаменти з найкращими меблями та вишитою мусліновю постільною білизною. Такі знайшлися тільки в Розаліні. І хоча він був політичним противником Пілсудського, але не відмовив у поселенні.
Окрім Пілсудського, в Розіліні ще було немало відомих гостей. Але їх годі усіх перелічувати. Цукерня була найпопулярнішою в місті, тож можемо здогадуватися, що до закладу потрапив кожен лучанин бодай раз. А найбільше туди вчащала інтелігенція: театрали, політики, інженери, урядовці, журналісти. Цукерня була своєрідним культурним центром, де нерідко відбувалися якісь події. Наприклад, дансинги. Дуже популярна форма проведення вечірнього дозвілля у міжвоєнну пору. Протягом певного періоду – суботні концерти військового оркестру.
А що вчащали сюди люди письменницької вдачі, то цукерня з’явилася і в їхній творчості. Від певного часу в газетах з’явилася гумористична рубрика «У Розаліні». Описувався невеликий сюжет, який нібито відбувався у цукерні. Дописи іноді робили на гострі теми луцького тогочасся, але в іронічній манері, або це був просто гумор. На жаль, автор(и) жодного разу не підписався.
Нерідко відбувалися тут і концерти різних відомих приїжджих музикантів. Є фото, зроблене у дворі цукерні біля альтанки. На ній знаний польський піаніст Вітольд Мальцужиньський зі ще трьома музикантами. Відвідати Розаліні було не тільки модно, а й справді затишно і смачно. На стінах висіли фото з виглядами Луцька. Для гостей – зручні дивани, столики престижної тоді фірми Tonnet. Сьогодні їх продають на аукціонах як антикварні речі.
До цукерні можна було й заглянути в пошуках квитка на якусь театральну імпрезу, чи концерт. Тут їх часто продавали.
До всього варто додати, що Ягеллонська, де розташовувалася цукерня, була місцем найбільшої концентрації міського життя. Ось хоча б таке. У сусідньому будинку містилося популярне фотоательє Matejko. А всього за 25 метрів через дорогу – один із найпопулярніших луцьких кінотеатрів міжвоєння Słońce (Сонце). Його відкрили 12 жовтня 1933 року. Новий кінотеатр мав вогнетривку кабіну. Глядацьку залу опалювали теплим повітрям, яке нагнітали вентилятори. Фойє, сходові клітки, туалети мали центральне опалення. В умивальниках – тепла вода. Усе приміщення мало сучасну вентиляційну систему з електродвигунами. Збудували за проектом знаного луцького архітектора Францішка Кокеша.
До того ж, це був кінотеатр зі звуком, що на той час також було новим, бо раніше показували тільки німе кіно із музичним живим супроводом. «Сонце» не був першим звуковим у Луцьку; разом з Apollo та Міським вони показали новий стандарт.
У лютому 1931 року цукерня Розаліні запровадила новинку – радіоконцерти. У той час радіо вважалося новим і прогресивним методом поширення інформації. Публічне прослуховування передач було особливістю того часу. Власник цукерні придбав радіоприймач фірми Phillips із гучним динаміком. Радіоконцерти відбувалися у цукерні кожного вечора від 20 до 23 години.
Чим пригощав Розаліні
Можливо, на спеціальне замовлення у Розаліні могли накрити повноцінну вечерю, бо вдалося знайти інформацію про вечерю делегації у цьому закладі, але все ж це була цукерня. І продавали тут дуже широкий асортимент солодких смаколиків власного виробництва. Нижче у списку – все, що вдалося знайти про кухню Розаліні:
Шакотіс – чудернацький торт із яєчного тіста, запечений на вогні. Властивий литовській кухні. Більше схожий на їжака, який став на лапки. Рекорд найвищого спеченого шакотіса – 2,3 метра. Смачний і нестандартний десерт, історія якого почалася в часи Речі Посполитої, хоча вперше рецепт опублікували в Німеччині у XVII столітті.
Фаворки – смажене у фритюрі солодке тісто до стану крихкості. Вкінці можуть посипатися пудрою.
Мазагран – холодний напій із кави, на три чверті розбавленої водою з льодом. Може додаватися незначна кількість алкоголю, сиропу.
Мазурки – пісочне печиво з фруктовим та горіховим наповненням у вигляді тонких коржиків.
Фондан – десерт із твердою оболонкою і текучою серцевиною. Це може бути кекс, бісквіт із шоколадом всередині. Або шоколадна оболонка із якоюсь помадкою. У наш час шоколадний фондан часто подають із кулькою морозива.
Franboli та Fuchs – варшавські шоколадні фабрики, вироби яких були доволі популярні. Franboli, окрім того, що продавалася в Розаліні та інших цукернях міста, мала також окремий магазин у Луцьку.
Очевидці кажуть, що в Розаліні була найсмачніша у світі халва. Ось як відгукується Зенон Пашковський, який у тридцятих роках був дитиною:
«…Дорогою назад заходили до однієї з багатьох цукерень на вулиці Ягеллонській. Наприклад, до Розаліні, де тато купував нам дуже смачне морозиво, чи крем (залежно від пори року), а з собою – окрім тістечок, найкращу на світі халву, смак якої я відчуваю і досі…»
Трагедія цукрового романсу. Якби цієї історії не було, її варто було б вигадати… Не все було так добре в Розаліні. Кондитер мав дочку, яка хворіла на цукровий діабет. Можливо, невиліковна хвороба розвивалася на фоні незнання, що солодкого багато їсти не можна. Так, чи інакше Емілія дуже страждала. Вона вийшла заміж (про наявність у неї дітей невідомо) і думала, що все буде добре. А в травні 1933 року не витримала. Емілія вистрілила у себе з револьвера…
Цукерник, політик, благодійник
Цезаре Розаліні дуже часто займався благодійною діяльністю. Наприклад, коли у 1920-х будували залізничну колію Луцьк-Львів і більшість благодійників скидались по кількадесят злотих, кондитер дав 500. Це рівень суми, яку виділяли тільки організації, а не окремі люди. Більше нього – 1000 злотих – дав тільки Генрик Мулярський, власник кількох магазинів у Луцьку.
Інколи Розаліні влаштовував одноденну акцію. 10% виручки за день призначав на Товариство ветеранів у Луцьку, або Римо-католицьке товариство доброчинності. Дуже часто прізвище цукерника згадується в листах подяк від різних організацій, які допомагали дітям. Розаліні був головою Товариства опіки над учнями гімназії Костюшка. Він міг фундувати різні об’єми солодощів на ті чи інші заходи, урочистості, пов’язані зі шкільництвом у місті. Наприклад, виділити 2 торти на акцію відкриття гімнастичного залу. Таких випадків було багато.
Через свою цукерню Цезаре Феліксович агітував допомагати й інших. Люди, які мали можливість, купували щось у його цукерні і залишали там на благодійність. А потім все передавалося на конкретну організацію. Наприклад, одного разу в травні 1927 таким чином зібрали 2 кг тістечок, 1 кг цукерок, бабки і передали сиротинцю, що на Дубнівській.
Коли в Луцьку у 1932 була велика повінь і постраждало багато садиб, то створили Комітет допомоги жертвам повені. Розаліні і їм допомагав.
Луцький кондитер був ендеком, тобто націонал-демократом. За часів Пілсудського вони перебували в опозиції до нього. Тому коли в Розаліні запитували, чому він не відмовив і прийняв у себе Пілсудського, то він відповів, що хотів показати йому, як гостинно приймають у Луцьку. Ці слова підтверджували добре ім’я кондитера в місті. Різні організації та комітети довіряли йому бути скарбником. І не лише благодійні. Наприклад, певний час він був скарбником Товариства веслярського в Луцьку. Був і членом Волинського товариства циклістів та мотористів у Луцьку. Потім – скарбником Товариства польських купців. Згодом він на довгі роки став її президентом.
Час був такий, що різні організації і товариства, навіть якщо їхня основна діяльність перебувала далеко від політики, насправді могли мати певне політичне забарвлення. У 1938 в Луцьку розгорівся невеликий скандал, пов’язаний з Цезаре Розаліні. На той час він був головою Товариства польських купців у Луцьку. Волинська філія ендецької організації Zjednoczenie Narodowe організувала комітет для святкування річниці 15 серпня (ідеться про 15 серпня 1920 року, коли поляки перемогли у важливій битві проти більшовиків). На сторінках тижневика Wołyń повідомили, що Розаліні став членом комітету.
У наступному номері він помістив повідомлення, в якому спростував своє членство у комітеті «як президента аполітичного Товариства купців». Очевидно, що це товариство симпатизувало політичним противникам ендеків. А Розаліні опинився у двох протилежних таборах.
Гортаючи міжвоєнну пресу, можна знайти дуже багато рекламних оголошень цукерні.
В наступному номері керівництво Товариства польських купців помістило повідомлення, що воно не чинило тиск на Розаліні і не змушувало його виходити зі складу Комітету 15 серпня. В товаристві вирішили висловити кондитеру вотум недовіри за «нетактовні зв’язки» з Комітетом. У лютому-березні 1939 відбулося переобрання керівництва Товариства польських купців у Луцьку. Багатолітній його президент Цезаре Розаліні навіть не увійшов до його складу.
А вже невдовзі це все не мало великого значення – через півроку почалася Друга світова…
Вілла Розаліні збереглася
Чи діяла цукерня після початку війни і переходу Волині в склад СССР, невідомо. У списку підприємств міста, складеному, напевно, в 1939 році, цукерня значиться як «хлебная» серед інших хлібних в місті. У списку підприємств на 1 січня 1941 за адресою цукерні нічого не вказано. Мабуть, на той момент її вже не було, а родина Розаліні покинула Луцьк. Яка їхня подальша доля? Питань ще багато, тема цукерні зовсім не вичерпана.
В архівних документах вказано, що Розаліні був власником будинку на вулиці Петра Скарги, 1. Зараз такої вулиці немає, частина її називається Чайковського. Є два-три варіанти на те, який із будинків у тій частині вулиці раніше мав номер 1. Проте приблизно в 2011 році зацікавлений історією Луцька Іван Шворак поспілкувався з жінкою-старожилом Євгенією Гуменюк 1923 року народження із цікавого будинку з колонами та балконом, головний фасад якого виходить на вулицю Чайковського. Вона розповіла, що живе в колишніх покоях родини Розаліні. Більше того, там навіть збереглися старі меблі. Можливо, тут ночував Пілсудський?
«Будинок має два поверхи та підвал. На обох поверхах – по чотири просторі кімнати з великими вікнами. В кожній була грубка. Найкраща – у вітальні господаря, кутова з білого кахелю, що служить і зараз. В покоях дому стояли масивні дерев’яні меблі. Кожен поверх мав окрему кухню та господарську кімнату. Фасад будинку повернений у двір – через єврейське кладовище, від якого при проектуванні “відвернули” будинок. З першого поверху є вихід на веранду з колонами. Над нею розташована відкрита тераса. Головний вхід в будинок був зі сторони колишнього кладовища, там же – сходи на другий поверх та у підвал.
До речі, другий поверх Розаліні здавав в оренду німцю, власнику котрогось із магазинів на Ягелонській. Перед будинком був невеликий сад, що займав територію від садиби до сучасної вулиці Чайковського. Сад прикрашали кущі бузку та жасмину, там росли туї та розташовувалися клумби. На веранді, що виходила в сад, часто збиралися гості.
У 1939 Розаліні виїхав із двома дорослими незаміжніми дочками до Польщі. Садиба залишилася без господаря. За радянської влади її поділили на чотири квартири. В одній з них жила дружина КДБшника, який загинув. Її помешкання КДБ зробило “явочною” та використовувало для таємних зустрічей, переважно вночі.” – пише Іван Шворак.
Будинок Розаліні, як і більшість на цій вулиці, був націоналізований у 1940 році. В останні роки до нього зробили надбудову третього поверху.
Будинок Мордка Харака, у якому розташовувалася цукерня, також був у списку націоналізації. У 1941 році відбулися основні бомбардування Луцька німецькими і радянськими військами (радянські стріляли із сусідніх лісів, щоб вигнати німців, і багато чого поруйнували – так згадують очевидці). На аерофото міста 1944 Луцька будинку з цукернею уже нема, як і кількох сусідніх, включно з кінотеатром «Сонце». Так і закінчилася історія знатної цукерні тоді.
Та якщо ми пам’ятаємо – ми її продовжуємо. Розаліні і досі робить історію Луцька смачнішою і солодшою.
Олександр КОТИС
Джерело: Хроніки Любарта