Цими днями минає чергова річниця відходу блаженного Василя Всеволода Величковського (1903 – 1973) – монаха-редемпториста, місіонера, в’язня радянських концтаборів, одного з провідників підпільної Української Греко-Католицької Церкви, новомученика.
Протягом майже півстолітнього самовідданого душпастирського служіння священикові, а згодом єпископу судилося побачити й пережити багато: були тут і праця в поті чола на землях Галичини та Волині, два ув´язнення, камера смертників, батьківська опіка над загнаною в катакомби Церквою, про терпіння якої він на схилі літ зміг на розповісти мешканцям вільного світу. «Наш дорогий владика Василій представляє ту категорію людей на землях України […], які в ім´я правди, Божої і людської, в ім´я гідности людини готові покинути все, покинути нинішнє вигідне, нормальне життя, покинути можність жити, як дехто думає, вигідно, навіть під комуністичним режимом, і за ту правду піти в тюрму, страждати й ніколи нізащо в світі не спроневіритися своєму святому ідеалові. Якраз такі люди кладуть підвалини під будову нових форм національного, культурного та релігійного життя.» – такими словами охарактеризував співбрата по чину митрополит Вінніпезький Максим Германюк (1911 – 1996).
Пропонуємо вашій увазі лишень декілька фактів з подвижницького життя єпископа-святця.
1. Кир Василій – нащадок козацького роду зі Східної України, представників якого виселили на Кубань після зруйнування Запорізької Січі. Як писав у своїх споминах сам Владика, один з його пращурів «не міг чи не хотів жити під російським пануванням і перейшов у західноукраїнську Галицьку землю». Дід майбутнього єпископа, отець Юліян Величковський (1814 – 1872) був парохом в селі Дитятин (нині – Галицький район Івано-Франківської області). Замолоду, навчаючись у Духовній семінарії, приятелював із видатним просвітителем отцем Маркіяном Шашкевичем (1811 – 1843) і на свято Покрови 14 жовтня 1836 р. вперше виголосив проповідь українською мовою в стінах львівського храму. Того дня Шашкевич проповідував у катедрі святого Юра, Микола Устиянович – в церкві святої Параскеви, а Юліян Величковський – у Волоській (Успенській) церкві. Батько блаженного Василія, Володимир Величковський (бл. 1870 – 1940) також обрав духовну стежку, на момент народження сина (1 червня 1903 р.) опікуючись парафією в селі Шупарка (тепер – Борщівський район на Тернопільщині). Дружина отця Володимира Анна (1877 – 1959) також походила зі священицької родини. Її батько, отець Микола Теодорович (1850 – 1917) служив парохом у Трибухівцях, Гусятині й Пробіжній Новій. Натомість молодша сестра Марія (1885 – 1951), овдовівши, вступила до монастиря Чину святого Василія Великого, прибравши ім´я Моніка. Пізніше мати Моніка Марія Полянська була ігуменею у Словіті, Журавному, Підмихайлівцях, а під кінець життя розділила мученицький шлях багатьох гнаних за правду.
2. Оскільки дитинство Василя припало на важкі часи Першої світової війни (у батьківській хаті в Шупарці деякий час знаходився штаб російських військ), навчався він здебільшого вдома, періодично поєднуючи домашню науку із ґімназійними студіями у Бучачі й Городенці. Цікаво, але серед своїх вчителів блаженний Василій згадував двох майбутніх співбратів по Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) – Івана Балу (1894 – 1970) та Миколу Коп´яківського (1894 – 1968), які більшість життя душпастирювали в Канаді. Революційне піднесення, що охопило західноукраїнські землі після дезінтеграції Австро-Угорської монархії, не оминуло і п´ятнадцятилітнього ґімназиста Василя: хлопець зголосився до лав січових стрільців. На початку листопада 1918 р. брав участь у встановленні української влади в Городенці та околицях. Під час українсько-польської війни скерований до канцелярії Коша Українських Січових Стрільців. Свій воєнний досвід владика Величковський пізніше описав так: «Я нікого не вбив, не ранив і сам остав живий і неранений, хоч був серед куль і небезпек. Для мене ясно… Мамина вервичка, благословення і молитва були завжди зі мною…» Восени 1919 р. Василь, разом з рештою бійців Української Галицької Армії, перейшов річку Збруч, опинившись на Наддніпрянській Україні. В Старокостянтинові на Хмельниччині потрапив у польський полон, однак невдовзі втік і в кінцевому підсумку щасливо повернувся додому.
3. Можливо, молодий вихованець Львівської духовної семінарії ніколи б не пов´язав своє подальше життя з редемптористами (лат. Congregatio Sanctissimi Redemptoris) – монашим чином, чия східна гілка постала в Галичині стараннями митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944) – якби не доленосне знайомство з першим протоігуменом Згромадження на українській землі отцем Йосифом Схрейверсом (Joseph Schrijvers, 1876 – 1945). «Одного разу, літом 1924 р., мене відвідала моя тета ігуменя Моніка. Трохи поговорила і спитала, чи я не міг би відпровадити її до Збоїськ у монастир отців редемптористів, бо має духовну справу до отця Йосифа Схрейверса. […] Ми прийшли до монастиря, тета задзвонила, ввійшла до розмовниці, де зараз мав надійти отець Йосиф Схрейверс, а я залишився в парку, що оточував монастир і закурив собі. – ділився спогадами блаженний Василій. – За деякий час тета вийшла на поріг і закликала мене до середини. Я ввійшов і привітався з сивим ласкавим усміхненим отцем Йосифом, якого перед тим не знав, а він наче старий приятель заговорив: «Добре, добре, я Вас приймаю до нашого монастиря. Ви поїдьте трохи додому на канікули, а 1 серпня приїдьте до Голоска на новіціят. В келії можете собі курити, але щодня на один папірос менше, бо в нас не курять». То була відповідь без мого питання, без моєї просьби. Я мав право, кажучи по людськи, обуритися, чи хоч сказати, що я ж сам не просив, ані не просив тету посередничати. Однак я нічого не сказав, тільки попрощався і вийшов з тетою, з якою теж ні слова не говорив про цю справу.» 9 жовтня 1925 р. 22-річний Василь Величковський отримав священичі свячення з рук владики Йосифа Боцяна (1879 – 1926), єпископа Луцького.
4. Протягом наступного двадцятиліття (1925 – 1945) життєвий шлях отця Василя нагадував дорогу, пройдену багатьма співбратами: викладання в ювенаті (малій семінарії) при монастирі Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах поблизу Львова, праця на парафії при монастирі святого Йосифа у Станіславові, нарешті – місіонерська діяльність поза межами Галичини. Перебуваючи на Волині, отець Величковський скоро зажив слави одного з найбільш самовідданих місіонерів Чину. В числі найуспішніших його місій назвімо появу греко-католицької парафії в Колодяжному (нині – Ковельський район Волинської області) – родинному селі Лесі Українки (1871 – 1913). Серед новонавернених волинських греко-католиків виявилися, зокрема, молодший брат поетеси Микола Косач (1884 – 1937) і його син Юрій (1908 – 1990). Вже в роках гітлерівської окупації отець Величковський спробував налагодити працю на благо унії за Збручем, в Кам´янці-Подільському (1941 – 1942), одначе цьому перешкодила німецька влада.
5. Уперше радянські каральні органи зацікавилися особою отця вже невдовзі після включення Західної України до складу СРСР, однак далі викликів на «профілактичні бесіди» справа не зайшла. Заарештували отця Василя під час повоєнного погрому УГКЦ, 7 серпня 1945 р. у монастирі Успіння Пресвятої Богородиці в Тернополі, де він був на той момент настоятелем. Священикові висунули обвинувачення в «антирадянській агітації». Чи не єдиним «доказом» його провини стала стаття «Найважливіша справа», вміщена у виданому в роках німецької окупації кишеньковому календарі. Стаття була присвячена молитві, а не політиці, проте сталінські слідчі й тут знайшли «зачіпку». «Є молитва подяки, що Бог звільнив нас від червоної банди. – пригадував Кир Василій по декількох десятиліттях, – Є молитва просьби. Просимо-молимось до Ісуса і Марії, щоб оберігали нас, щоб не вернулась, не прийшла червона орда. Ті два слова: банда і орда. Ніде не було написано, що то я писав, але не було виходу, змусив мене. Я мовчазно потакнув і справа закінчилася та була віддана до Київського обласного суду». «Найгуманніший у світі» суд засудив отця Василя Всеволода Величковського до найвищої міри покарання. Три місяці незламний ієромонах провів у камері смертників, потішаючи товаришів по недолі, проте смертний вирок несподівано замінили десятьма роками таборів. Працюючи на шахтах нерідко при 50-градусному морозі, отець Величковський продовжував сповняти душпастирські обов´язки аж до свого звільнення 9 липня 1955 р. Як згадував політв´язень Борис Мірус, котрий перебував разом з блаженним на засланні у Воркутлазі (рос. Воркутинский исправительно-трудовой лагерь), той був «беззастережним авторитетом для всіх в´язнів на Воркуті. Його колосальна віра в Бога, в Церкву, в Христа і його глибока молитва об´єднувала й омивала від бруду повсякденних пересварів, непорозумінь і буденщини табірного життя».
6. Повернувшись до Львова, отець Василь Величковський знайшов пристановище у самотньої старенької польки, яка мешкала за адресою: площа Возз’єднання (сучасна назва – Соборна), 11, кв. 3. Тут блаженний проживав із братом Іринеєм Маньком, ЧНІ, (1920 – 1992) до свого повторного арешту в січні 1969 р. 2 квітня 1959-го в цьому помешканні відійшов до вічності інший співбрат отця Василя, владика Миколай Чарнецький (1884 – 1959) – перший український єпископ-редемпторист, колишній апостольський візитатор для католиків східного обряду Волині й Полісся, багатолітній в’язень радянських концтаборів, згодом також беатифікований. Тривалий час квартира на площі Возз´єднання слугувала одним з найактивніших осередків Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі, після єпископської хіротонії Кир Василія перетворившись ще й на «єпископську катедру». Восени 2007 р. у відновленому до первісного стану колишньому помешканні катакомбного єпископа відкрили Музей-квартиру блаженного священномученика Василя Величковського. Серед експонатів музею – речі єпископа-святця: одяг, книги, шафа, яка слугувала вівтарем під час Святої Літургії, а також реліквіарій із мощами блаженного, переданий з канадійського міста Вінніпег, де мученик за віру помер влітку 1973-го.
7. Є відомості, що владика Василь Всеволод Величковський був висвячений на єпископа… двічі. Звільнений із совєцьких концтаборів предстоятель УГКЦ митрополит Йосиф Сліпий (1892 – 1984), напередодні від’їзду до Риму, 4 лютого 1963 р. рукоположив прибулого до столиці Радянської імперії отця прямісінько в номері готелю «Москва», заразом іменувавши місцеблюстителем митрополичого престолу. Чотири роки по тому, дізнавшись про гостини Кир Василія у своєї молодшої сестри Віри Ніколич (1907 – 1996) в хорватському Загребі (на той момент – частині соціалістичної Югославії), преосвященний Йосиф попросив митрополита Максима Германюка висвятити Владику в більш урочистій обстановці. Обряд відбувся 3 травня 1967 р. у каплиці місцевої семінарії. Співслужили канадійському достойникові югославські ієрархи: Кир Гавриїл Букатко (Gabrijel Bukatko, 1913 – 1981), архієпископ Белградський і апостольський адміністратор Крижевецької єпархії Хорватської Греко-Католицької Церкви, та Кир Йоаким Сеґеді (Joakim Segedi, 1904 – 2004), вікарій Крижевецької єпархії. За словами отця Івана Сіянчука, «кардинал Йосиф хотів впевнитися у правильному наступництві, якщо раптом виникне будь-який сумнів щодо таємного висвячення в готельному номері в Москві». Свою першу (приміційну) архієрейську Літургію владика Василь Величковський відслужив щойно 2 липня 1972 р. в храмі святих Володимира і Ольги у Вінніпезі. Разом із ним, окрім згадуваного митрополита Германюка, служили також преосвященні Ніль Николай Саварин, ЧСВВ (1905 – 1986), єпископ Едмонтонський, та Ісидор Борецький (1911 – 2003), єпископ Торонтський. Вісьмома роками раніше, 2 липня 1964 р. Кир Василій уділив єпископську хіротонію співбратові по Чину отцеві Володимиру Стернюку (1907 – 1997). Після висилки Владики з СРСР на початку 1972-го обов’язки місцеблюстителя лягли на плечі Кир Володимира.
8. Владика Василь Величковський належав до тієї когорти пастирів підпільної Церкви, яким судилося пройти крізь пекло радянської пенітенціарної системи двічі. В часі чергової нагінки режиму на українських греко-католиків, 2 січня 1969 р. міліція заарештувала єпископа у його помешканні. Кир Василія обвинуватили в організації підпільних богословських курсів у Тернополі, прослуховуванні заборонених передач Ватиканського радіо, написанні «антисовєцьких пасквілів» – зокрема, праці «Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі». «Офіційно мене засуджено за те, що я написав книгу «Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі». – розповідав Владика невдовзі по виході на волю. – В цій книзі я бажав виявити прикладами, взятими із щоденного життя, що людина, позбавлена віри, є також поганим громадянином. Я навів деякі приклади. В одній великій трикотажній фабриці у Львові були виявлені поважні зловживання на великі суми карбованців. І хто це міг зробити? Очевидно, не той, хто боїться Божої кари за гріх, але невіруючий… Коли ж урядові чинники заперечують Бога і Його закони, громадяни чуються звільненими від Божих законів та й державі також не підкоряються. Таким чином суд знайшов, що я у своїй праці зневажив совєтську дійсність, та наклав на мене найвищу можливу кару. Але в дійсності вони хотіли мене покарати за мою діяльність, як священика та єпископа». Місцеблюстителя митрополичого престолу засудили до трьох років ув’язнення, які той мав відбути на Східній Україні, у Комунарську (теперішньому Алчевську) Луганської області. За словами єпископа-мученика, невдовзі після засуду «нагло помер публічний обвинувач – сидів в конторі біля стола і більше не піднявся. Також суддя, що був ще молодий і зовсім здоровий, помер на якусь невідому недугу дуже скоро після того». В’язниця суворого режиму, що мала славу однієї з найгірших в СРСР, остаточно підірвала здоров’я підпільного архієрея. «Про свій побут в тюрмі владика Василь не любив говорити, однак там мусили його дуже мучити. – писав біограф блаженного отець Стефан Бахталовський, ЧНІ (1889 – 1984). – На це вказує наступне спостереження: коли привезли його до лікарні у Вінніпезі (Канада) і як там побачив медичних сестер та лікарів у білих халатах, то такий страх нападав на нього, що холодний піт його заливав, а серце страшно билося. Це вказувало, що вигляд медичних сестер і лікарів у їхніх халатах пригадував йому пережите в тюрмах.» Тюремні випробування закінчилися 27 січня 1972 р. Влада «великодушно» дозволила старому й важкохворому достойникові відвідати рідних у Югославії, використавши цю обставину щоби витурити незламного Владику з Радянського Союзу. Погостювавши в сестри Віри у Загребі, Кир Василь прибув до Риму, де єпископа-страдника незабаром прийняв на аудієнції Папа Павло VI. По кількох місяцях у Вічному Місті, 15 червня 1972 р. владика Величковський переїхав до Канади, скориставшись запрошенням від митрополита Максима Германюка.
9. Останній рік життя українського святця виявився надзвичайно насиченим. «Наш Ісповідник віри, немов передчував близький кінець свого життя, тому ревно трудився, щоб своїми відвідинами важливіших осередків українського поселення в Канаді і США та своїм апостольським словом зігрівати українців у розсіянні, спонукати їх до вірности й жертовної любови своєї Церкви, та тіснішої злуки з Українською Греко-Католицькою Церквою, терплячою в катакомбах СССР». – згадував отець Стефан Бахталовський. Попри негаразди зі здоров’ям, єпископ-мученик побував із архіпастирськими візитами в Торонто, Філадельфії, Вінніпегу, Едмонтоні, Йорктоні, Міннеаполісі, Саскатуні, Ньюарку тощо. Його голосом промовляла до вірних переслідувана, загнана в новітні катакомби, але не знищена Церква: «Я вам приношу привіт з України, від українського народу, від рідної Церкви, від української молоді, що молиться потайки, щоб ворог не бачив і не чув. Свята віра нас тримає, наш народ живе з Богом і Бог кріпить наш віруючий народ. Слово Боже переходить з уст до уст, нас тримає любов, що проявляється у взаємній помочі, як перші християни це робили. Наші люди діляться клаптиками хліба, що їх не забрав ще окупант. Український народ у прадідній вірі нескорений, його не зламав голод, тортури, тюрми, заслання на Сибір. Покровителька України, Мати Божа нас боронить. Вона заносить молитви перед престіл Всевишнього за український народ». Востаннє владика Величковський звернувся із батьківським словом до вірян 16 – 17 червня 1973 р., перебуваючи в гостях у українських католицьких громад Ютіки й Трої (штат Нью-Йорк). Після повернення до Вінніпегу тяжко занедужав і вже не повернувся до активної діяльності…
10. Владика Василь Всеволод Величковський, місіонер, єпископ та мученик за віру, відійшов по вічну нагороду суботнього ранку 30 червня 1973 р. Пригадують, що перед смертю він не раз повторював: «Большевики знищили моє тіло, але не знищили мого духа». «Майже півтора року Владика втішався волею, але сонце волі на землі скоро перемінилося на небесне сяєво вічного світла». – підсумовував завершення земного шляху вірного сина Церкви і українського патріота отець Бахталовський. Поховали святця 5 липня на цвинтарі Всіх Святих поблизу Вінніпега. 27 червня 2001 р., під час Святої Літургії на львівському іподромі, Папа Римський Іван Павло ІІ зачислив єпископа Василя Величковського разом з іншими українськими новомучениками до лику блаженних.
Після ексгумації тіла прославленого Владики виявилось, що воно повністю зберегло форму. Нетлінні мощі блаженного помістили в саркофаг із нержавіючої сталі і 22 серпня 2002 р. урочисто перенесли до редемптористського храму святого Йосифа у Вінніпезі. А 20 липня 2014 р., під час Всеукраїнської та молодіжної прощі до Марійського духовного центру Зарваниця (Тернопільська область), блаженного священномученика Василя Величковського проголосили покровителем в´язничного капеланства УГКЦ.
Олександр ШЕЙКО
Список літератури:
- Василь Всеволод Величковський Ч.Н.І.: Єпископ-Ісповідник. – Йорктон, 1975;
- Кавац К., Чихарівська Т. Дитина Марії ніколи не загине//Дорогою молитви. – № 4 (104). – квітень 2016;
- Кавац К., Чихарівська Т. Прагнув усім небо прихилити//Дорогою молитви. – № 4 (104). – квітень 2016;
- Моя надія – Ісус і Марія!: Життя блаженного священномученика єпископа Василя-Всеволода Величковського/упор. о. І. Цар. – Львів, 2013;
- Мудрак Р. Український блаженномученик, якого вшановує Канада: репортаж з духовних бесід УМХ//Молодіжний християнський портал «ДивенСвіт» [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://old.dyvensvit.org/articles/7684.html;
- Музей блаженного священномученика Василя (Величковського)//Інтерактивна карта Української Греко-Католицької Церкви [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://map.ugcc.ua/view/57-muzey-blazhennogo-svyashchennomuchenyka-vasylya-velychkovskogo-lviv;
- Сіянчук о. Іван. «Батько підпільної Церкви в Україні»//Дорогою молитви. – № 4 (104). – квітень
