Фотохудожники — це ті, хто по-особливому сприймають світ. Вони вміють вловити його найменші порухи та найтонші грані, показати красу там, де інші не здатні її побачити. І лише, поглянувши на роботу майстра, доповнену влучними словами, добре оформлену, ніби прозрівають і поринають у подивування: чому не бачили цього раніше? Йосип Марухняк з-поміж львівських фотографів різного віку вирізняється спокоєм. Посеред метушні та поспіху він вміє бути майже непомітним та в цьому і є його секрет — шукати і вичікувати найвдаліші моменти, щоб їх вловити.
У творчому доробку Йосипа Марухняка є вже 26 персональних виставок. Його називають одним із найцікавіших львівських фотомайстрів і одним із найоригінальніших — в Україні.
Захоплення фотографією почалося ще в дитинстві.
— Я ріс у селі. Коли ще був п’ятикласником, старші брати, які вчилися тоді у Львові, привезли фотоапарат „Смена“. Тоді вперше побачив, як працює фототехніка Я перейнявся фотосправою, фантазував як і що можна зробити. Звичайно, тоді ще не працював зі серйозною технікою, але вже було розуміння, що є таке явище як фотографія. Мене це дуже зацікавило і я почав шукати різну літературу про фотографування, — розпочав розмову Йосип Марухняк.
Серйозно зайнявся фотографією, працюючи в районній газеті фотокореспондентом. Згодом закінчив факультет журналістики (і курси фотографів).
— Щоб стати фоторепортером лише вищої освіти замало. Потрібна постійна самоосвіта, спеціалізована література, спілкування з колегами, аналіз кінофільмів, фотографій інших майстрів, тобто, постійна робота над собою. Це, до певної міри, схоже до роботи живописців, — зауважив фотограф.
Коли фотографували виключно на плівки, то завжди старався спершу скласти композицію кадру без фотографування. Розповів, що, працюючи фоторепортером у газеті „За вільну Україну“, міг із шести кадрів зробити репортаж на три-чотири світлини.
— Продумував все заздалегідь. Такий розумовий процес дуже цікавий, а саме фотографування — це вже фіксація композиції. Сьогодні значно більше знимкую. На цікавих подіях волію краще багато відзняти, щоб потім не шкодувати, що когось чи щось пропустив. Фотографуючи багато, є шанс випадково зробити дуже добрий художній кадр. Звичайно, потім це потребує багато додаткової праці, бо потрібно відсортувати, переглянути, опрацювати ті кадри, — каже мій співрозмовник.
Митець підкреслив, що зараз у журналістиці немає культу фотографії. Раніше газету починали творити з ілюстрації. А тепер фотографії в багатьох випадках є лише допоміжними елементами.
Йосип Марухняк, як, зрештою, й кожен художник, має улюблені жанри. Йому цікава ситуативна фотографія, яку не можна повторити. Подобаються і пейзажі — ранкові, росяні, туманні, але лише унікальні, неповторні. А одним із найважчих жанрів вважає портрет.
— Щоб зробити портрет треба спершу налаштувати людину.Також тривалий процес вивчення анатомії обличчя, цікавих виразів, міміки, входження в довіру. Хоча я керуюся думкою, що навіть якщо не вдається вималювати дуже цікавий портретний кадр, то краще просто зафіксувати, аніж узагалі не сфотографувати, адже нас завжди хвилюють старі пожовклі фотографії, з яких дивляться невідомі люди — завдяки їм ми відчуємо час, епоху. Та лише зображення не завжди достатньо. Іноді хочеться текстового супроводу. Тому чимало уваги приділяю підписам до фотографій.
Окремого творчого натхнення і копіткої роботи потребує підготування до фотовиставки, адже самих вдалих кадрів замало — мусить бути концепція, тематичне бачення, послідовність оформлення – щоб глядач зміг прочитувати у зображеннях більше, ніж просто зафіксовані моменти.
Серед фотовиставок Йосипа Марухняка однією з найвідоміших тем є розкриття постаті Тараса Шевченка. Здавалося б, що ще можна сказати про того, хто став національним символом? Та в 2001 році фотограф разом із художниками Євгеном Манишином, Олександром Крохмалюком, Миколою Грималюком, Юрієм Лесюком та директором Львівського палацу мистецтв Романом Наконечним вирушив місцями Шевченка. Ця поїздка надихнула фотомитця відкрити великого українця по-новому.
— Повернувшись, я підготував фотовиставку, з якою мандрував Україною, побував у Білорусі. Тоді з’явилася ідея заново відкривати й інших видатних українців. Ця думка поневолі почала мене переслідувати. А коли до 200-ліття Маркіяна Шашкевича діячі Роман Лубківський, Галина Корнєєва відкривали присвячені йому музеї, я поїхав по всіх місцях, пов’язаних із його життям. Зібраного матеріалу вистачило не лише на виставку, а й на книгу. Її підготовка — це був каторжний робочий процес та водночас і настільки солодкотворчий, що я не жив, а літав. Старався подати різні періоди його життя та діяльності, до фотографій продумував текст, щоб була цілісна картина.Маю ще чимало ідей. Зокрема, зробити такі ж книги про Богдана-Ігоря Антонича, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка. Але хотів би їх показати так, щоб навіть науковці були здивовані і мали над чим задуматися.
У вільний час Йосип Марухняк читає, дуже любить мандрувати, господарювати, мріяти, фантазувати. Та навіть у такі моменти не відходить від творчого процесу, бо завжди старається, переосмисливши побачене, винести золоте зерно, яким обов’язково поділиться з поціновувачами фотомистецтва.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Йосип Марухняк — член Національної спілки фотохудожників України, художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член Світового об’єднання фотографів-українців, учасник і призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок, лауреат обласної премії в галузі культури 2017 року в номінації „Журналістика і публіцистика“ (премія імені В’ячеслава Чорновола). Він є автором фотокниг„Молитва і пісня Михайла Вербицького“ (видавництво „Камула“, Львів, 2016); „Відлуння дзвонів Маркіяна Шашкевича“ („Камула“, Львів, 2017); „Границі долі Осипа Маковея“ („Камула“, Львів, 2017), співавтором книг і фотоальбомів.
З-поміж фотовиставок Йосипа Марухняка, є присвячені не лише Тарасові Шевченкові, ай 200-літнім ювілеям видатних постатей України Маркіянові Шашкевичу та Михайлові Вербицькому, авторові мелодії Державного гімну, об’єднані спільною тематичною рубрикою „Великі ювілеї“. Окрім цих експозицій, великий резонанс серед громадськості та у пресі мали фотовиставки „Мені життя прожитого не жаль…“ (до 75-ліття Романа Лубківського), „Вітай життя!“, „Вишнева віхола“, „Світ грає мерехтливо“ (за мотивами творчості Богдана-Ігоря Антонича), „В дорогу! Іду, моя доле…“ (до 150-річчя Осипа Маковея) та інші.
