Є люди, відхід яких із кожним роком відчувається щораз більше. Коли час не затишує, не загоює, а навпаки, ще більше показує, наскільки значимою була та постать. Бориса Возницького називали ангелом-хоронителем українських музеїв і замків. Він, незважаючи на всі свої регалії, — мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України (2005), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, ніколи не стояв осторонь, не спостерігав, а працював — непомірно багато. Все своє життя він віддав на порятунок безмежно цінних скарбів українського і світового мистецтва.
У Львівській політехніці 21 березня — вперше у Львові — продемонстрували документальний фільм „Золота підкова Бориса Возницького“. Це данина пам’яті великому українцю від його земляки із міста Дубно Рівненської області. Ініціював створення стрічки відомий архітектор, просвітянин міста Дубно Олег Супрун. Саме він з ідеєю написання сценарію та участі у зйомках звернувся до краєзнавців і письменників Миколи та Любові Пшеничних — були на презентації фільму в Політехніці, а також режисера народної кіностудії „Дубно“ Миколи Величковського.
„Золота підкова Бориса Возницького“ — це фільм-спогад. Переглядаючи його, можна дізнатися багато цікавого про цю постать із особистих спогадів людей, які працювали з ним, про їхні спільні пошуки, проекти, а також через світлини та документи з особистого архіву Бориса Возницького. Їх для зйомок надала донька Лариса Разінкова-Возницька.
Ця стрічка допомагає також зрозуміти, як багато місць пов’язані зі життям Бориса Возницького: Олеський, Золочівський, Підгорецький замки, різні філії Львівської національної галереї мистецтв, місто Винники, де колись вчителював і розпочинав свою краєзнавчу та музейницьку діяльність, а ще —селі Ульбарів, де народився Борис Возницький, та місто Дубно.
— Про Бориса Возницького є чимало прижиттєвих фільмів, та цей особливо дорогий, бо знятий вже після трагедії. На Рівненщині мій батько прожив лише 17 років, решту життя провів у Львові. Та ніколи не забував про рідне село, щороку приїжджав туди. Завжди до нього підходили його ровесники-односельці — вони мали про що поговорити. Саме ульбарівці попросили написати про рідне село книгу. Пригадую, коли тато казав, що давно вже про це думає і зробить, то в мене була лише одна думка, — коли він ще й це встигне, якщо береже кожну хвилину. Вже коли батька не стало, я, розбираючи його архіви, знайшла рукописи про рідне село Ульбарів, буремні роки, які він там застав. Їх обов’язково потрібно видати. Невдовзі також вийдуть у світ і спогади тата — „Собор Бориса Возницького“, — розповіла на презентації фільму Лариса.
На представленні фільму був присутній також заступник мера Дубно Василь Скринчук та заступник директора Дубенського краєзнавчого музею Надія Любецька. Загалом на захід прийшло дуже багато тих, хто знав Бориса Возницького, хто розуміє, якого високого рангу й духу був цей чоловік і, що зараз важливо, — не дозволити втратити того, що він зумів зберегти.
Наталія ПАВЛИШИН
