Його зразу так і проектували – для працівників магістрату. А історія виявилась такою, що жили там люди, які відіграли в історії Луцька не зовсім рядову роль.
«Ми забудуємо весь цей терен новими вулицями сучасного стилю. Будинки, із терас яких відкриватиметься гарний вигляд на замок Любарта, будуть виказувати дух воєводського міста Луцька», – записав у своєму щоденнику один із ключових міських архітекторів 1930-х Юзеф Новак, який тоді працював начальником технічного відділу магістрату. Сьогодні би сказали – головний архітектор. Він затверджував усе нове, що будувалося в місті, був членом товариства архітекторів, а по вечорах любив вчащати на більярд до Розаліні, неофіційного клубу луцької інтелігенції.
У 1930-х роках Луцьк став практичним майданчиком нових урбаністичних підходів, інспірованих європейськими модерністами, а також перспективним полігоном їхніх ідей у проектуванні окремих споруд. До сьогодні цих творінь збереглося багато – вони неабияк збуджують цікавість до цього вельми стильного відтинку минулого. Час, коли професійний дизайн міського середовища цінувався, а найменший відхід від приписів магістрату і технічного відділу карався злотим.
Луцький топонім Глушець дуже давній. Це ніби відгомін глибоких століть, а водночас і констатація, що історія цих віків не забута. Давня річка з плином часу трансформувалася в вулицю, зберігаючи приблизну трасу, де вона протікала, і давню назву.
Внаслідок вікового осушення Луцька (згадаймо, що місто починалося з острова, а боліт довкола, у яких в’язли вороги, вже давно нема) ця річка на початку ХХ століття стала джерелом неприємностей. Вона частенько пересихала, ставала все мілкішою, бруднішою, а міські водовози не раз порушували вказівки міської управи і набирали воду в ній, розносячи вертеп інфекцій по місту. Час змінився і річку вирішили приборкати: болота осушити, а решту взяти в трубу (про імовірну наявність цієї труби в наш час мало хто знає). А на осушеній території збудувати міський район, який би відповідав новітнім ідеям містобудування міжвоєнної доби.
Так і з’явилися на світ кілька пропозицій забудови і розпланування території кварталами.
А поряд з ними – проекти окремих споруд. Власне, сам Юзеф Новак видав щонайменше два проекти дуже стильних житлових будинків із терасами на даху. В одному із них навіть передбачив сонячні ванни. На терасі містилася окрема кімната, де зберігалися лежаки, поруч були 2 душові кабіни. Зелень з чистим повітрям, старовинний замок і модний дизайн – гарний спосіб потішити душу міського естета!
До ласої ділянки захотіли долучитися 8 працівників магістрату – аби збудувати там житло для своїх родин. Вони вирішили скластися коштами і спорудити один будинок на всіх. Знову Юзеф Новак був покликаний до проектування. У 1935 році він видав дуже стильний і сучасний проект 18-секційного будинку. Кожна секція – це двоповерхова квартира із виходом на третій рівень на даху, тобто на терасу. Загальні обриси будівлі і її деталі були такими, ніби вийшли з проектних столів німецької школи Bauhaus. Власне, це ознака модернізму – у руках вправного архітектора будинки будуть виглядати однаково в різних країнах, адже сам стиль будується з обмеженим арсеналом ліній, геометричних фігур і способів їхнього компонування.
З якоїсь причини цей проект так і залишився на папері. Замовлення на новий отримав один із місцевих архітекторів Віктор Лібрович, контора якого розташовувалася на вулиці Пілсудського (тепер Винниченка). Він залишив ідею секційності, але зменшив кількість із 18 до 4, фактично, об’єднавши кілька попередніх секцій у під’їзди. Будинок Лібровича вийшов також дуже привабливим. Його почали будувати у липні 1938.
Не все йшло легко з тим будівництвом. У жовтні втрутився комунікаційно-будівельний відділ і просив призупинити будівництво. Фахівці побачили серйозний недолік – під будинком недокінця було продумане сховище від газових атак. Варто було переробити виходи і поправити деякі стіни підвалів. Газові атаки розглядалися як серйозна загроза у міжвоєнний час. Ще свіжими були свідчення часів Першої світової, якої руйнівної сили може завдати газ. У Луцьку діяв філіал парамілітарної організації, яка навчала населення, як вберегтися від газових атак. L.O.P.P. – Ліга оборони протиповітряної і протигазової. Її офіс розташовувався на першому поверсі готелю, в сусідньому будинку із відомою цукернею Розаліні.
Газосховище було допрацьоване і будівництво продовжилося… всього на місяць. 30 листопада нововимурована частина стіни обвалилася і травмувала будівельників. Можливо, хтось із них загинув. Комісія архітекторів визначала, що частина робіт була виконана не фахово, стіну розібрали і змурували заново.
Будинок завершили і заселили вже навесні 1939. Він складається із 4 блоків, в кожному по 2 дворівневі квартири; з блоку був вхід у газосховище. Будинок зайняв усю ширину ділянки між теперішніми вулицями Кривий Вал та Градний Узвіз, а за ним – земельні ділянки, приблизно порівно кожному із власників.
Історії людей
Вацлав Меснер. Вогонь і місто завжди поряд. Не раз бувало в історії, що місто згоряло дотла і навіть кам’яні споруди не могли встояти у страшній стихії. Славнозвісний кликун – це пожежник давнього Луцька. На старій кахлі, знайденій у місті і датованій XV століттям, зображений кликун із пожежною алебардою. Знаємо історії і про новітніх «кликунів». Одним із них був чех Вацлав Меснер. Він жив у крайньому правому блоці в будинку. Його секція мала вихід із кухні на літню терасу (в наш час перетворилася у розширену прибудову). Багаторічний керівник спочатку луцької пожежної команди, а згодом – воєводської.
Меснер став працювати з 1919 року і проявив себе сміливим пожежником. Команда на той час мала 21 коня, 7 возів, один із них з великою залізною бочкою. За зразкову службу Меснер отримував численні подяки. Він був одним з учасників з’їзду у Варшаві офіцерів-пожежників 1930 року. Працював у складі різних комісій і комітетів магістрату, був членом правління Чеської шкільної матері, як і відомий бровар Вацлав Земан.
Меснера арештували прямо в його будинку у 1940 році. Тюрма, розстріли у червні… Вацлав Меснер став одним із тих щасливців, яким вдалося вижити. Хоча як називати щасливцями тих, хто пережив таке? У 1944 році подався з дочками до Польщі.
Микола Єрмолаєв. Розстріли населення, окупація міста, пожежі, грабунки, грошові стягнення, знищені долі, трагедії. З усім цим мусив справлятися посадник Луцька часів нацистської окупації Микола Єрмолаєв.
Сам він родом із Полтавщини. У 1918-1921 роках служив у війську Петлюри. У 1926 році завершив Варшавську політехніку як інженер-геодезист. Спочатку працював у триангуляційному бюро в Варшаві, а з 1930 року – в Луцьку.
До війни він жив спокійним життям мірничого, який займався обмірами і кресленнями земельних ділянок. З приходом німців у Луцьк була створена міська управа як допоміжний орган окупаційної влади. 2 липня 1941 посадником міста вибрали Єрмолаєва. На цій посаді він мусив бути середнім елементом між німцями і містом, яке жило в умовах окупації. В історичних працях Миколу Єрмолаєва характеризують переважно з позитивного боку. Відзначається його позиція небажання співпраці з німцями. Можливо тому довго на цій посаді він не пробув. Подальша його доля невідома. Проживав у середній частині будинку.
Владислав Гарбуз. Безпосереднім сусідом Єрмолаєва був інженер Владислав Гарбуз. Про нього відомо небагато. Окрім роботи в магістраті, він ще мав підробіток у конторі Віктора Лібровича. Власне, він же і був причетним до проектування будинку. Накреслив його для себе і своїх сусідів. На кресленнях будинку стоїть його підпис із вказівкою, що він опрацював проект.
До проектування яких луцьких споруд був причетний Гарбуз ще, поки невідомо.
Ірина Левчанівська. Якщо сьогодні підійти до будинку,то можна побачити меморіальну дошку, на якій не згаданий жоден з цих людей. Але розповідається там про іншу мешканку – Ірину Левчанівську. І це вже з іншого періоду історії.
Знову війна, втечі, трагедії, виселення. Будинок відібрали у його законних власників. Він був націоналізований. Зрештою історія вимила всіх мешканців не тільки з будинку, а й з міста. Одразу після війни квартири стали давати іншим людям. Одним із них був Олександр Левчанівський, чоловік відомої на Волині сенаторки Левчанівської. У подружжя була донька Ірина. Вона стала жити у квартирі будинку на другому поверсі. І прожила там аж до самої смерті у 2011 році.
Ірину Левчанівську знають як фотографа-документаліста. Вона зафіксувала Луцьк у багатьох своїх фотографіях, які були опубліковані у кількох альбомах. На її світлинах бачимо Луцьк в другій половині ХХ століття. Особливо цікаві фото 1950-х, коли місто ще не було так фотографоване, як у пізніший час. Роботи Ірини Левчанівської є цінним джерелом вивчення того періоду.
…Сьогодні цей будинок малопомітний на вулиці Глушець. З занедбаним фасадом, як і більшість будинків у місті, місцями перекритий радянським шифером, за великим гіллями дерев. Тут буває вітряно, листя шелестять над давнім фасадом, який приховує родинні долі. Але найкраще – влітку ввечері, як на верхівки цих дерев лягають косі і теплі сонячні промені. Коли разом усі стихії природи створюють особливий настрій сприйняття.
Ти стоїш і відчуваєш його. Таку коротку історію має, а стільки у собі тримає. Це і модернізм тридцятих, стиль, форма і дизайн. Війна і її герої. Радянський молот, який розбив давню тяглість. Новітній час і долі. Невідомі і покручені долі людей, які загубилися у плині десятиліть. І тільки будинок буде стояти. А над ним – ніби гравітаційна лінза, космічний об’єкт, який викривлює простір і час.
Олександр КОТИС
Джерело: Хроніки Любарта
