Право обирати і бути обраним, котрим при бажанні може скористатися доросла більшість нашого сучасного суспільства, ще близько 100 років тому для рівної його половини – жінок – було недосяжним. Відтак чуючи критичні рефлексії про вічно чимось незадоволених феміністок, які нібито тільки те й роблять, що постійно нарікають на дискримінацію, мені пригадуються факти їх боротьби за свої громадянські права, якими володіють всі жінки зараз і які вважають абсолютно звичними і невід’ємними. Мимоволі наштовхується питання – а коли б не ті «вічно незадоволені феміністки» які права жінки б мали зараз і чи мали взагалі?
Австрійській цивільний кодекс трактував жінку як особу несамостійну, котра потребувала постійної опіки чоловіка і мала підпорядковуватися йому як в родинному, так і в громадському житті. Конституція 1867 р. проголошувала, що жінки, – у тексті відповідної статті на рівні з чужинцями і неповнолітніми, – не могли бути прийнятими у члени політичних товариств і займати урядові посади, окрім шкіл, пошти і телеграфу. У своїй більшості жінки також були позбавлені виборчого права. Скористатися ним вони могли лише у курії великих землевласників (курії – це розряди, на які поділялися виборці за майновим цензом, національністю чи іншими ознаками), однак тільки за посередництвом чоловіка, або уповноважених чоловічої статі.
У Львові перші вибори, в яких жінка виступила у ролі кандидата, відбулися у 1908 році. У списку послів-претендентів від міста Львова до Галицького сейму опинилася польська малярка і активна феміністка Марія Дулембянка, делегована від створеного напередодні «Związku Równouprawnienia Kobiet». За її кандидатуру проголосувало 511 львів’ян, а оскільки голосування до сейму було відкритим, то задокументовано, що це були: 410 виборців чоловіків і 101 жінка-виборець. Невдача першої кандидатки не стала великою несподіванкою. Очевидність такого результату диктувала як політична пасивність більшості тогочасних жінок, так і можливий саботаж уповноважених жінками, що мали право голосувати, чоловіків.
З цього приводу український жіночий двотижневик «Мета» писав: «У Львові на 17 000 сеймових виборців є 4 000 жінок і коли би всі жінки могли особисто голосувати, то п. Дулембянка була би дістала поважне число голосів і хтозна чи не була би вибрана послом». Вину за невдачу газета покладала на польських націонал-демократів, які нібито усілякими нечесними способами збирали жіночі легітимації (документи, що уможливлювали голосування), оскільки в день виборів, – за джерелами «Мети», – на Ринку «виборчі гієни» їх продавали по 1 кроні.
Справедливості ради у виборчих правах у тогочасному Львові (і Галичині загалом) були обмежені не лише жінки, а й частина чоловіків. Законом про місцеве самоврядування від 12 серпня 1866 р. право голосу було надане кожному повнолітньому громадянину держави, що мешкав на цій території не менше року і сплачував податки безпосередньо від свого нерухомого майна, підприємницької діяльності чи інших доходів. Кількість виборців додатково обмежував фіскальний ценз: права голосу була позбавлена 1/3 виборців, що сплачували найнижчий податок у даній місцевості.
Однак неможливість жінці на рівні з чоловіком користуватися виборчим законодавством пояснювали не стільки економічними мотивами, як звичаєвими нормами, в рамках яких межі громадської активності жінок найчастіше мали закінчуватися десь на благодійності чи філантропії, але аж ніяк не у політиці. Ідеологія існуючих тоді українських партій не розглядала жіночу аудиторію як потенційно дієву (попри те, що часто була не проти бачити їх у якості своїх агітаторок). У грудні 1912 р. на таємних зборах українських політичних партій щодо курсу майбутньої підтримки у війні, жінок не запросили. Голова зборів Володимир Бачинський таке рішення аргументував тим, що «нарада мусить заховати поважний, серйозний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки». Обуреним цим рішенням представницям жіночого руху довелося увірвалися в зал засідань силоміць.
Діяльність активної меншості жінок, які готові були боротися за своє право на вибір, нерідко наштовхувалася на іронію чи сатиру з боку пасивної більшості. Однак, саме така діяльність поодиноких стала основою того, чим згодом змогли користуватися всі. Як результат: виборчі права галичанок, проголошені конституцією Польщі 1921 р., не були щасливим випадком, а наполегливою працею попередніх десятиліть.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
- Najdus W. O prawa obywatelskie kobiet w zaborze austriackim // Kobieta i swiat polityki. Polska na tle porównawczym w XIX i w początkach XX wieku / pod. red. A. Żarnowskiej, A. Szwarca. – Warszawa, 1994. – S. 99–118.
- Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. – Львів, 2011. – С. 202–203.
