Краса і внутрішня сила творять наш світ та дають поштовх до постійного зростання. Жінки… Саме вони поєднують у собі різні грані прекрасного і водночас міцного, що часто стає фундаментом, на якому формується життя не лише їхнє, а й майбутніх поколінь.
Лариса Возницька-Разінкова — екс-директор та реставратор Львівської національної галереї мистецтв, доцент кафедри реставрації Львівської національної академії мистецтв, голова Асоціації реставраторів Львівщини, Заслужений працівник культури України, членкиня Наглядової ради при Міністерстві культури України, очолює комісію з культури товариства „Україна і світ“. Це той випадок, коли напрацювання та досягнення йдуть попереду людини. Адже достатньо імені, щоб знати, яку масштабну сферу своєю діяльністю охоплює ця жінка, віддавши цій роботі понад сорок п’ять років.
— Хто і що мало вагомий вплив на Ваше формування?
— Я зростала в творчій атмосфері: батьки художники, довкола книжки про мистецтво, походи в музеї, театри — це все сформувало мій світогляд. Крім того, я мала достатньо часу для розвитку різних власних зацікавлень. Та завжди знала: щоб чогось досягнути — маю вчитися. Батьки ніколи не спрямовували і не нав’язували свого бачення. Та в якийсь момент я зрозуміла, що хотіла б іти шляхом тата і почала готуватися до вступу в Київський художній інститут. Тоді тато вперше наполіг, що маю стати істориком мистецтва, а не художником. Він вирішив це з власного досвіду, бо мав освіту художника, а працював у музеї мистецтвознавцем. Пригадую, я тоді досить гостро відреагувала, бо хотіла вчитися малювати, а вже паралельно вивчати історію мистецтва.
— Який був Ваш шлях до реставраторства?
— У Львівській галереї мистецтв почала працювати з сімнадцяти років — лаборантом у реставраційному відділі. Для мене вона стала фактично другим домом. Зрештою, ми два роки з батьком жили в галереї, бо не мали власного житла. Часто їздили в експедиції на пошуки та порятунок мистецьких творів. Щоправда, тато не завжди брав мене зі собою, бо траплялося різне. Це був складний час і не всі люди розуміли, що це насправді не розграбовують церкви, які на той час були перетворені на складські приміщення, а рятують давні пам’ятки. Батько неодноразово повторював, що жодної ікони зі стіни не зняв, а підбирав скинуті на землю чи десь у дзвіницю, стародруки, скульптуру, живописні твори , рятуючи їх. Привезені з експедицій до музею твори вимагали реставраційних втручань. Необхідно було припинити процес руйнування, ось тоді і була для мене вирішена подальша моя професія у музеї.
— Наскільки безпечно було в радянський час займатися порятунком українських пам’яток, зокрема сакрального змісту?
— Досі дивуються сміливості Бориса Возницького. Адже й справді, в ті часи це було ризиково і в будь-який момент могло завершитися трагічно. Та, зрештою, чого йому тільки не приписували! Борис Григорович настільки був фанатично відданий справі, що не уявляв свого життя без цього. Думаю, що на нього просто старалися не звертати увагу, бо це могло викликати непередбачувану реакцію в суспільстві. Я знала, що повинна всім своїм єством допомагати батькові. Він створив потужний реставраційний відділ і я там працювала. Майже з кожної експедиції привозили по 60-100 експонатів, тож ми навіть не мали часу задумуватися, що нам може щось загрожувати за це все, а просто розуміли — мусимо рятувати ці пам’ятки. Гостро відчули небезпеку лише одного разу, — реставруючи найстаріший в Україні іконостас із церкви святої Параскеви П’ятниці у Львові. Іконостас сильно нахилився вперед, що в будь-який момент міг просто впасти, а оскільки деревина стала повністю трухлявою, розсипався би в порох. Тож отець Ярема (настоятель цього храму) і Борис Григорович вирішили розпочати реставрацію. Тоді музей не мав права цього робити, тож якийсь час ми реставрували підпільно. Щоправда, коли завершили реставрацію, то навіть провели конференцію.
— Які наймасштабніші роботи Вам доводилося реставрувати?
— Реставраційний відділ я очолила в 1980 році. Потрібно було наповнювати експонатами Олеський замок, який відкрили у 1975 році, Золочівський замок. Хоча замок у Підгірцях ще був зачинений, та твори, що колись там перебували, ми також постійно реставрували. Нам вдалося врятувати чотири унікальних великих за розмірами батальних полотна з Жовкви, з костела Святого Лаврентія. Вони були схожі на лахміття, ворони вже поробили в них гнізда , живопису практично не було видно. Це була грандіозна робота! Полотно „Битву під Віднем“ реставрував тоді професор Володимир Осійчук зі своїми студентами, а роботи „Битва під Хотином “ Андреаса Стеха та „Битва під Клушином“ невідомий художник початку ХVII століття — реставратори нашого музею. Це був кінець 1980-х років, до нас приїжджали фахівці з Києва і Москви — вони були шоковані масштабністю і знищеністю тих полотен. Казали, що не взялися б за це, а ми старалися врятувати. Коли Борис Григорович в Золочівському замку виділив місце для картини „Битва під Парканами“, вирішили також її реставрувати. Та для неї навіть бракувало площі. Цією справою зацікавилися поляки і, побачивши, що в таких умовах важко реставрувати, запропонували проводити реставрацію спільно у Польщі.
— Якими особливими рисами мусить бути наділений реставратор?
— Реставратор — це дуже відповідальна та сумлінна справа, бо працюєш з оригіналами і не маєш права нічого зіпсувати. Крім того, у своєму роді для реставратора це шкідлива робота, бо мусиш працювати з розчинниками, фарбами. Також це безкінечне навчання, адже кожна робота унікальна і має свої особливості. Тож мусиш поєднувати вміння криміналіста, щоб дослідити і зрозуміти, що спричинило ті чи інші пошкодження творів, лікаря, який терпеливо буде „оздоровлювати“, біолога, хіміка та фізика, мистецтвознавця.
— Ви навчаєте реставраторства студентів, які основні принципи, базовані на власному досвіді, закладаєте в своїх учнях?
— Передовсім те, що вони мають усвідомити, чи дійсно це та професія, якій хотіли б присвятити своє життя. Зрештою, вже за час навчання видно, з кого буде добрий реставратор: підхід до роботи, всидливість, зацікавлення і бажання постійно розвиватися. В реставрації є таке поняття — вчасно зупинитися. І якраз, хто усвідомив це, з того буде реставратор. Бо це, справді, досить складно. Адже з одного боку маєш жити цією роботою, цим автором, усвідомлювати, чому він так чи інакше зробив, а з іншого — розуміти величезну відповідальність, щоб не зіпсувати, не перемалювати, зберегти автора, епоху. Не можна відновлювати роботу, щоб вона була ідеальна, ми ніколи не зможемо повернути хід колеса часу, але важливо зберегти подих часу. Наша реставраційна майстерня якраз була унікальна тим, що ми вміли це все зберігати. В нас є робота Жоржа де Латура „У лихваря“. Коли відбувалися виставки цього автора в музеях світу, а ці виставки проходили у Франції, Японії, Америці, Польщі, то інші полотна цього автора виглядали абсолютно новими, розчищеними, випрасуваними, ніби це репродукція, а не оригінал. Ми ніби поважаємо старовину, але хочемо осучаснити її. Наша картина дихала своїм часом і саме це помічали, говорили нам, що з історичної точки зору вона — найкраща.
— Зараз продовжуєте батькову справу?
— Коли працювала в галереї, то старалася не змінювати русло його діяльності, розвивати все, що він робив. Мені прикро, що новий керівник мені відмовив у можливості повернутися в реставраційний відділ галереї. На жаль, зараз не надто добра тенденція щодо цього музейного комплексу — вже закрили два відділи, мовляв ,вони неприбуткові. Хоча в жодній країні світу музеї не створюють задля заробляння коштів , а щоб зберігати і показувати національні надбання, щоб кожен міг прийти і відчути цю атмосферу. Вже був досвід, коли маленькі музеї відділяли від більших і вони просто пропали. Те саме, на жаль, чекає ті відділи, які створив Борис Возницький. Звичайно, музеї повинні осучаснюватися в технічному плані, популяризувати культуру різними інтерактивними способами, створювати віртуальні експозиції, щоб якомога більше людей могли дізнаватися про ті культурні скарби, які маємо. Та це повинні робити люди, небайдужі до цієї справи, які знають, як з цим працювати.
— Як вважаєте, чи можливо в нашій державі навчити людей долучатися до збереження пам’яток?
— Потрібен добрий приклад. Батько віддавав цій справі всього себе. Не соромився ніякої роботи: сам мурував печі, викладав підлоги, розбивав у Підгорецькому замку простінки, відновлюючи старе планування кімнат, часто власним коштом проводив ті чи інші роботи. Люди бачили таку його фанатичну відданість і завжди йшли назустріч. Складність полягає в тому, що багато-хто навіть не знає про ті чи інші пам’ятки, про потребу допомогти. Тому потрібно спрямовувати людей, інформувати. Наприклад, Поморянський замок знаходиться в плачевному стані, якщо його хоча б не перекрити, то найближчим часом просто втратимо цю пам’ятку. В Польщі, коли музей хоче купити якусь річ, то виставляє її, а поруч скриньку з інформацією, що потребують підтримки для купівлі цього експонату. І це працює! Те саме можна зробити й у нас із Поморянами. Виготовити макет і встановити його разом із скринькою, наприклад, на площі Ринок, щоб люди знали, що ці кошти будуть спрямовані на порятунок саме цієї пам’ятки. Потрібно вміти переконати і донести важливість цієї справи.
Наталія ПАВЛИШИН
