Найдавніша культова споруда Рівного — Свято-Успенська церква — має неповторну ауру, яка складалася віками. Чи не тому шлюбні пари все частіше воліють ставати під вінець саме в цій церкві, зведеній майже три століття тому. Водночас, унікальний храм потроху втрачає свій первозданний вигляд.
Для Рівного, небагатого на архітектурні пам’ятки, ця церква є не лише перлиною стародавньої Волинської дерев’яної архітектури, що береже для нас риси народного будівництва й нагадує про майстерність волинських зодчих. Вона є візитівкою старого міста, місцем, куди неодмінно хотіли завітати гості обласного центру. З давніх церковних книг, що дійшли до наших днів, відомо, що храм завжди залишався осередком українсько-православних традицій, хоча тривалий час і був греко-католицьким.
Легенди стародавнього храму
За історичними документами, закінчено будівництво Свято-Успенської церкви та освячено її у 1756 році. Коли ж розпочато будівництво, та чи була в церкви попередниця, достеменно поки що невідомо. Хоча деякі рівненські краєзнавці припускають, що Свято-Успенську церкву зведено на кам’яному фундаменті її давнішої попередниці. Постала унікальна культова споруда, єдина із вцілілих у нашому місті пам’яток архітектури XVIII століття, 263 роки тому на вулиці Омелянівській. Тоді це було передмістя Рівного, яке вело до дороги на Омеляну. Тому здавна рівняни називали церкву Омелянівською. Згодом — Шевченківською — за сучасною назвою вулиці. Як засвідчує письмова згадка про церкву, датована 1798-м роком, уже тоді її парафія налічувала в Рівному 71 двір з населенням у 160 чоловіків і 165 жінок. До парафії також належало село Тютьковичі з 36-ма дворами.
Як свідчать історичні документи, церкву Успіння Пресвятої Богородиці було зведено на кошти прихожан і без застосування жодного цвяха. Сучасні історики і знавці архітектури вважають таку технологію унікальною для тих часів, однак, як відомо, в давнину чимало храмів будували без цвяхів.
Має храм і свої легенди. За давніми переказами, у Свято-Успенській церкві молився і отримав благословення зі своїми побратимами Іван Гонта (ватажок гайдамаків, один з очільників Коліївщини — повстання проти релігійного, національного та соціального гніту, що вибухнуло у 1768 році на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої) перед тим як вирушити на битву з польською шляхтою.
У прибудові (притворі) церкви тривалий час зберігалась унікальна річ — “цепь устоев моральных” — фрагмент ланцюга, яким у ХVІІІ столітті гріховних перед церквою прихожан приковували для публічного покаяння й задля науки для інших. Теперішні священики, які відправляють службу в церкві, кажуть, що того ланцюга вже давно немає, і коли й за яких обставин він зник, невідомо. Та й загалом, за їхніми словами, такий “атрибут” не властивий для православної церкви.
За історичними джерелами, стіни церкви не було розписано. Дерев’яний іконостас у стилі барокко з елементами різьби та розпису іконописними золотими та срібними фарбами виготовив у 1784 році невідомий майстер у Санкт-Петербурзі.
Розписи, що можна побачити у храмі нині, з’явилися на стінах у 80-ті роки минулого століття. Храм має свої святині — старовинні ікони. Але, як розповідав настоятель храму отець Борис, чи вони належали саме Свято-Успенській церкві, достеменно невідомо.
Бо за радянських часів, коли закривали храми в Рівному та околицях, ікони з них звозили до церкви як до однієї з небагатьох діючих. Утім, декотрі рівненські краєзнавці, спираючись на старовинні перекази, твердять, що найстаріша ікона, датована 1790-м роком, що збереглася донині, належить саме церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Під час відвідин храму журналіст запитала тамтешнього священика про цю ікону. У відповідь він вказав на одну з ікон, що зображує Божу Матір. Цікаво, що на порталі “Українська церковна архітектура” (рarafia.org.ua) як найстарішу в храмі показано ікону XVIII століття Богородиця з дитям. Цієї ікони в церкві журналіст не побачила.
Церкву від знесення врятували рівняни
За майже трьохсотрічну історію свого існування церква Успіння Пресвятої Богородиці пережила чимало лихих годин. Її не спопелила масова пожежа в Рівному наприкінці ХVІІІ століття, не зруйнували під час панування Польщі, оминули бомбардування під час Другої світової. Лише радянська влада посміла зазіхнути на святиню. На початку 1960-х під час реконструкції передмістя Кавказ комуністи вирішили церкву знести, бо там мала пролягти дорога до залізничного вокзалу. Тим паче, що неподалік планували звести нове приміщення обкому партії (теперішня будівля Рівненської облдержадміністрації), тож стара церква ніяк не вписувалася у такий “пейзаж”.
На її місці вже й спроектували гуртожиток текстильного технікуму. Вочевидь, так би й сталося, якби на захист святині не піднялися старожили Рівного, зокрема мешканці вулиці Шевченка, що з діда-прадіда жили біля цього храму та відвідували його. Родини Либаків і Лукашевичів, художник Федір Жилінський, члени церковної “двадцятки” оббивали пороги парткабінетів, ходили до уповноваженого обкому партії у справах релігій, щоб відстояти храм. Писали листи, куди тільки можна було, збирали підписи рівнян під проханням не руйнувати храм. Як не дивно, це подіяло.
У фондах обласного краєзнавчого музею зберігається лист мешканця вулиці Шевченка Григорія Лукашевича, датований 1963-м роком, у якому він аргументував необхідність збереження храму, як архітектурної пам’ятки, в якій молився історичний персонаж Іван Гонта: “…я, нижчепідписаний мешканець м. Ровно Лукашевич Г.Г., 1873 р.н., бувший губернський земський гласний від селян при царизмі і многолітній міський радник магістра м. Ровно при Польщі, цим стверджую, що, будучи малим хлопцем шкільного віку, неодноразово чув від своїх дідів і прадідів, а також у розмовах старших людей, що мученик українського народу уманський сотник Гонта Іван був у Свято-Успенській церкві м. Ровно і молився богу”.
У серпні 2001 року на подвір’ї храму біля старовинної дзвіниці було встановлено та освячено пам’ятний знак на честь відомого і шанованого на Волині травознавця, лікаря народної медицини, автора перших в Україні книг з травознавства, одного з колишніх настоятелів храму — протоієрея Михайла Носаля. Багато років він мешкав поруч із Свято-Успенською церквою.
За потурання чиновників пам’ятка втрачає свою автентичність
Рівненська Свято-Успенська церква із дзвіницею у 1979 році отримали статус пам’ятки архітектури національного значення. До 250-річчя храму, яке відзначали у 2006 році, було виконано низку ремонтно-реставраційних робіт: навколо церкви встановили нову металеву огорожу, внутрішні стіни оббито водостійкою фанерою, покладено паркет з гідроізоляцією, оскільки попередню підлогу поклали ще в 1930 році, замінено електропроводку, проведено газ і опалення. Церкву пофарбували зовні й покрили новою бляхою.
До речі, “рідним” покриттям церкви був гонт — дерев’яні дощечки, які згодом замінили на бляшане покриття. На жаль, нині дах частково вкрили “позолотою”, що не властиво таким храмам і звісно порушує автентику. Нині Свято-Успенською церквою опікується церковна громада. Подвір’я і сам храм з дзвіницею та надвірними будівлями виглядають охайно, проте…
Якщо порівняти фотографії церкви 1930-х та 1990-х років, можна помітити разючу різницю у зовнішньому вигляді. У дзвіниці зникли двері, що виходили в бік вулиці Шевченка, віконниці верхнього ярусу дзвіниці нині “зашиті”, хоча спочатку були відкритими. У давні часи дзвіниця мала п’ять дзвонів, один з яких прикрашали зображення Божої Матері і розп’яття Христа. Важив цей дзвін 375 кілограмів, інші були вагою від 7,5 до 150-ти кілограмів. Відлиті були в різні роки, з 1666-го по 1805-й. Тепер на дзвіниці один дзвін, встановлений у 1979 році.
Найприкріше, що на даху самої церкви “виросли” два додаткові маленькі куполи, за що перебудовників картають історики і науковці. Бо в первозданному варіанті церква була однокупольною. Саме в цьому одна з родзинок споруди. Про це йдеться у всіх історичних довідниках, де описується її зовнішній вигляд. Зокрема описував унікальність рівненського храму видатний дослідник Волині і Волинського Полісся Олександр Цинкаловський у своїй книзі “Волинські деревляні церкви XVІІ-XVІІІ ст.” (1935 рік). Писав про церкву Успіння Богородиці й ще один відомий історик минулого Микола Теодорович у своєму “Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии” (1889 рік).
Сучасні ж церковники “покращили” храм-пам’ятку самовільно, ігноруючи його статус. А пояснення своєму вчинкові дали просто приголомшливе. Настоятель храму о. Борис вважав, що “нічого такого в цьому немає”, бо він, мовляв, “знає, якою має бути церква”. Принаймні таке пояснення надав він журналістові ще в 2012 році, коли автор цих рядків писала про унікальний рівненський храм.
Держава, задекларувавши охорону культурної спадщини, фактично обмежилася встановленням на стіні храму дошки з вказанням, що це пам’ятка архітектури. Не даючи коштів (принаймні так твердять церковники) на утримання і збереження унікальної для Рівного історичної архітектурної споруди, та не цікавлячись, які “реконструкції” роблять церковники, держава фактично відмовилася від збереження пам’ятки. Тому, чи побачать рівняни в первозданному вигляді місцеве диво давньої архітектури, яке не зруйнували ані стихія, ані війни, ані зла воля бездуховних керівників, хтозна… Чи місто, й так небагате на пам’ятки давньої архітектури, втратить і цю — унікальну?
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
