Королівське місто Львів славиться не тільки своїм середмістям, але й унікальними, самобутніми передмістями, як от Галицьке, Краківське, Личаківське… Сьогодні мова піде про Жовківське передмістя, а локальніше – про його приміську громаду Замарстинів. Адже ця околиця теж має дуже цікаву історію.
Починалася територія Замрстинова за нинішньою вул. Дашкевича – район між залізничним насипом, Полтвою, проспектом Чорновола та вулицею Богдана Хмельницкого.
Свою ж історію дільниця розпочала дуже давно, ще в часи Данила Галицького. У першій літописній згадці про Львів йдеться про Белзькі поля. Так називалися землі, які тяглися вздовж правобережжя Полтви – між сучасними вулицями Замарстинівською та Клепарівською. Ця назва побутувала ще в ХVІІ ст..(«Белзькі лани»). Заселеність району була невеликою, а в кінці ХІV ст. він став практично безлюдним.
У 1389 році львівський міщанин Ян Зомерштейн на площі у 12 ланів (приблизно 300 га) закладає маєток. Згідно з тогочасною традицією, він був названий Зомерштейнгоф («двір Зомерштейна»). Місцева вимова перетворила його у Замарстинів. Один із спадкоємців Зомерштайна заснував тут ще фільварки, Поріче або Заріче, й Волю, або Волицю, близько 1500 р.
До Зомерштайнгофа вела вулиця, яка спочатку була тільки дорогою до фільварку і неофіційно називалася Замартинівською. Офіційною назва стала у 1871 році, а у ХVІІ-ХІХ ст. це була вулиця Мурованого мосту. Назва її походить від кам’яного мосту через штучний рукав Полтви на розі вулиць Замарстинівської та Лемківської.
З давніх давен це був район бідноти. Вирізнявся він невпорядкованістю, а мешканці – досить суровим характером. Замарстинів вважався власністю Львова і його мешканці повинні були відробляти день шарварку на ремонті укріплень міста і день – на користь людини, яка на той час володіла маєтком.
У 1604 році міська Рада, яка вважала себе чимось рівним Львову загалом, зажадала від замарстинівців виконання кріпатських повинностей. А далі, як пише Іван Крип’якевич: “Передміщани боронилися від цього обов’язку й доказували, що вони свобідні міщани. Але місто стало по стороні панів й хотіло присилувати передміщан до робіт на пана. Це привело Замарстинів до бунту. В 1604 р. передміщани заявили, що не підуть на роботу. Магістрат викликав їх до себе і 50 людей замкнув на кілька тижнів до в’язниці: дехто із членів міської ради погрожував, що бунтарів будуть вішати. Замарстинів вніс скаргу до короля, не допустив магістратської комісії до своїх піль, радних міста обкидано камінням. Але все те не допомогло. Один із панів, що купив частину Замарстинова, Ян Залєський, взявся дуже гостро до передміщан, збільшив панщину, тих, що не слухали, велів ув’язнити у двірських пивницях і бити своїм гайдукам. Так побив він і українця Павла Тарасовича, чоловіка старого, як той у неділю вертався з церкви, бідака упав, мов неживий. Такими способами врешті заведено панщину на Замарстинові.
У 1608 р. на Замарстинові було 25 господарів, 25 загородників, двір, два млини й два ставки. У 1797 р. було 50 домів і 87 грунтових господарів. Панщина «тягла» (з кіньми) рівнялася 599 дням, піша – 1632 дням. На Замарстинові жили також бідніші ремісники зі Львова. Але міські цехи не дозволяли їм займатися ремеслом. Так, одного разу, близько 1600 р., магістрат вислав міських слуг на дім ткача Филипа на Замарстинові, що мав тут свій верстат без дозволу цеху; магістатські пахолки найшли хату Филипа в його неприсутності, відбили його комру, вилупали скриню й вибрали хусти, полотно й прядиво – його власне й людске, та забрали йому верстат з роботою…”
До початку ХІХ ст. територія між Полтвою та її протокою Коритом ще не була забудована. На плані Львова 1766 р. Жана Ігнатія дю Дефі зображено лише поля й пасовища. А на пізніших планах міста й околиць бачимо уже садибні будинки, оточені садами та городами.
Львівський письменник Мєчислав Опалек так описав свої дитячі враження від подорожі бричкою через Замарстинів близько 1890 р.: “Ми в’їхали поміж обширні городи, що оточували характерні підміські будинки, серед котрих виділялась розмірами і оригінальною архітектурою дерев’яна швейцарська вілла з високим спадистим дахом – підміське tusculum (тиха сільська садиба) бляхаря Леона Братковського – того самого, котрий виготовив за вказівками Ігнатія Лукашевича першу в світі гасову лампу. По дорозі привернула мою увагу потішна фігура трача з пилою, вирізана з грубої дошки й вміщена на верхній балці дерев’яної брами, що вела на подвір’я й до майстерні теслі. Постать ремісника з рухомим тулубом і руками була виконана подібно до фігурок паяців-маріонеток, які рухають ногами і руками, коли потягнути за шнурок. Щось подібне діялось і з оригінальною ремісничою емблемою. При сприятливому вітрі трач пригинався, його руки згиналися, а пила пересувалась по колоді, вміщеній біля ніг ремісника. Коли по багатьох літах поїхав я одного разу вже електричним трамваєм на Замарстинів, щоб уважніше оглянути цю оригінальну емблему, не знайшов вже ні цього символу, ні майстерні теслі чи столяра…”
Натомість інший автор, Францішек Яворський залишив нам не надто привабливий опис Замарстинова початку ХХ ст.: “Нині Замарстинів – це найбрудніший у цілому Львові закамарок, справжнє львівське гетто і справжній чиряк, що виділяє гній під боком столиці. Це ніби село з війтом і громадським самоврядуванням, але це село населяє пролетаріат великого міста, ніби передмістя Львова, але відділене акцизними кордонами, – ніби окреме містечко, яке живе не власним життям, але таким, що повстає у темній тіні порушень і львівського убозтва. Немає у Львові злочину, який би не відбився у завулки Замарстинова відлунням арештів чи слідства. У цю сторону скеровується переважно нюх поліційних агентів і веде просто до складів викрадених речей, до притулків людей, що звикли виходити у світ лише вночі, самих розбишак, злодіїв, яких шукає поліція, сутенерів… На величезному смітнику з обох боків Полтви, у смердючих провулках, у переповнених духотою кімнатах гніздиться найбільше львівське убозтво: передчасно дозрілі, але фізично упосліджені діти, напівголі жінки – мегери, якісь темні постаті, що хитаються, на тілі котрих голод, нужда і злочин написали свої страшні ієрогліфи”.
Було тут багато дрібних підприємств, а також місцеві мешканці займались садівництвом, тому одна з бічних вулиць була названа Городницькою. Оскільки Замарстинів був тісно інтегрований з господаркою Львова, то акцизна рогатка Муровані Мости вже на плані 1844 р. розташовувалась не при межі міста, а на розі вул. Городницької.
А загалом, на Замарстинові була найчисельніша приміська громада, в якій наприкінці 1920-х рр. проживало 15 тисяч осіб. За переписом 1921 року на Замарстинові було вже 712 будинків, де жили 8659 мешканців. З них – 4377 вважали себе римо-католиками, 1318 – греко-католиками, 2914 належали до мойсеєвого віровизнання. Щодо своєї національності, то 6372 – назвали польську, 619 – русинську, 1630 – гебрейську, 21 – німецьку.
Замарстинів, органічно зв’язаний з Львовом, залишався селом до 1930 року. Замарстинівською до того часу називалася частина вулиці до залізничного полотна. Та ж сама вулиця за залізницею називалася Львівською.
Згідно з розпорядженням Ради Міністрів Речі Посполитої від 10 квітня 1930 р. приміську громаду Замарстинова приєднали до Львова (разом із Знесінням, Клепаровом та Малим Голоско). Таким чином, почалася реалізація проекту перспективного просторового розвитку “Великого Львова”, який розробляли протягом попередніх десятиріч під керівництвом урбаніста Ігнатія Дрекслера. Фактичне включення цих громад до меж міста відбулося 1 квітня 1931 р.
Про те, як жили замарстинівці до 1940 року, найкраще свідчить той факт, що на цій дільниці мешкало аж 35 % населення міста. Основну його масу становили робітники.
За часів гітлерівської окупації квартали Замарстинова, відокремлені від міста колючим дротом, були перетворені на єврейське гетто. Тут утримувалося більше 130 тисяч людей, частину яких знищили тут, а частину – вивезли в концтабір Белжец.
Забудований Замарстинів був переважно дво-триповерховими кам’яницями кінця ХІХ та першої половини ХХ ст. – по вулиці Замарстинівській до Полтви, а далі домінувала одноповерхова “маломістечкова” забудова. У другій половині ХХ століття радянська влада майже повністю забудувала район багатоповерхівками.
Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Джерела:
- Іван Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства “Просвіта”, 1932.
- Борис Мельник. Вулицями старовинного Львова / Серія «Історичні місця України». – Львів: Світ, 2006
- Ігор Мельник. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
- Opalek Mieczyslaw. O Lwowie mojej mlodosci: Kartki z pamietnika 1881-1901. – Wroclaw-Warszawa, 1987.
- Franciszek Jaworski. Lwów stary i wczorajszy. Lwów, 1911
- Карти: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=194 ; http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=126; http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=124; http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=99
