Дорогою болю і страждань, невідомості й розпачу — таким був шлях українців 70 років тому, яких силоміць вивозили з рідного дому в казахські степи. Тепер, 13–14 жовтня, українці знову їхали на ту чужину, що для сотень тисяч наших земляків примусово стала домом, щоб ушанувати пам’ять про їхню жертву, помолитися на місцях масових поховань замордованих.
Поїздка до Казахстану делегації з України, до складу якої увійшли представники духовенства УГКЦ, провідні науковці з Інституту Історії НАН України та МІОКу, відбулася з нагоди відзначення 70-ліття депортації українців. Операція під назвою „Захід“ для населення Західної України це була справжньою етнодемографічною катастрофою. Загалом із західних областей України (за винятком Закарпатської) було виселено 26 тис. 332 сімей (77 тис. 291 осіб, з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінок і 22 тис. 279 дітей).
У рамках відзначень відбувся Форум українців „Духовна та культурна ідентичність українців східної Європи, Близького Сходу та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра“, метою якого — консолідація громадського життя українців у країнах Східної Європи, Близького Сходу та Азії та сприяти оживленню життя Церкви та громадських організацій, зібрав єпископів і священиків УГКЦ та представників українських громад із України, Казахстану, Росії, Киргизької Республіки. Зорганізував його Пасторально-міграційний відділ УГКЦ, за підтримки Посольства України в Республіці Казахстан.
Також цими днями проходила міжнародна науково-практична конференція „Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки“. Крім цього, презентували книги, документи та спогади про депортацію українців до Казахстану, представили присвячену цій сумній даті виставку.
Очільник УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) звернувся листом до українців Казахстану, закликавши їх пам’ятати про землю своїх предків, зберігати традиції, мову та культуру. „Є три речі, які допомагають зберегти на чужині власну національну ідентичність: українська родина, школа й церква. Завдяки їм наш народ пережив важкі випробовування, яких зазнали наші батьки у ХХ столітті, і зберігаємо пам’ять про нашу історію там, де ми живемо, навіть так далеко від історичної Батьківщини. Особливо хочу, щоб відчули, що вся Україна з вами. Хоча ми розкидані по світі та є однією великою українською родиною“.
— Ця поїздка для мене знакова. Вона мала декілька вимірів. Найперше — професійний, бо українці східної діаспори завжди були нашим пріоритетом. Ми провели спільні літні школи в Казахстані, на запрошення апостольського посланця для українців отця греко-католицької церкви Василя Говери. Було зацікавлення й громадянське, бо я переконана, що ми повинні вшановувати цю дату й в Україні на різних рівнях. Третій вимір — дуже особистий. Від дитинства в нашій родині були мама й тато, ми малі й був — Казахстан. Мою родину депортовано, винищено. Мого діда 1939 року, як члена ОУН вивезли в Карлаг. А мою бабцю з двома дітьми в березні 1940 року вислали до Павлодарської області Баянаульського району в поселення Майкаїн Жовтий, де заарештували маминого брата Ігоря Кузика. Досі ми не маємо про нього жодної інформації. Тож те, що я там пережила в емоційному рівні — неможливо описати, — наголосила директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська.
На цій конференції Ірина Михайлівна виступала з доповіддю „Як залишатися українцем поза межами України“. Каже, що обрала цю тему, добре знаючи про стрімкі асиміляційні процеси в цій країні. На сьогодні в Казахстані мешкає понад 300 тис. українців. Та ще на початку незалежності їх було майже 900 тис. Зменшення чисельності української громади відбувається передовсім через асиміляційні процеси, а ще через великий відтік українців до Росії. Головна причина, на її думку, в тому, що, на відміну від країн Європи, Америки чи Канади, там українська діаспора не отримує поповнення новими мігрантами. Основа української громади в Казахстані — це депортовані та їхні нащадки, а також ті, хто в радянські часи їхав туди за скеруваннями на роботу. Тому, щоб зберегти зв’язок із Україною, потрібні різні спільні проекти, тісна співпраця.
— За МІОКом роки дієвої співпраці. Зокрема організування літніх шкіл у різних містах Казахстану, забезпечення їх нашими підручниками „Крок“ для вивчення української мови як іноземної, залучення до нашого проекту „Крок до України“. Зараз розробляємо освітній туристичний маршрут Україною, яким уже зацікавилися в Казахстані. Переконана, що такі проекти мали б стати частиною державної програми, як це є в Ізраїлі, Греції та інших країнах, які дбають про підтримку своїх громадян за кордоном, — наголосила Ірина Михайлівна.
Окрім наукових заходів у Казахстані відбулися виїзди до місць колишніх таборів. Зокрема українська делегація побувала в музеї села Долинька, де був величезний концентраційний табір.
— Передати враження від побаченого — неможливо. У цьому концтаборі каралися представники різних національностей та левова частка були українці. Досі збережені деякі речі наших земляків: вишивані рушники, вишиванки, які люди брали зі собою на заслання, художні роботи. Кажуть, що в таких умовах неможливо малювати, хоча я стверджую, що можливо. Бо досі зберігаю сорочку свого дядька, на якій художник, з яким від сидів в одній камері під час першого арешту в Павлодарі, намалював вугіллям його портрет, — наголосила моя співрозмовниця. — Показували нам знаряддя тортур, документи, зокрема страшну статистику. Якщо задуматися, що за кожною цифрою — людське життя, то жахаєшся від цього. Також ми були на „Маминому кладовищі“, де захоронено немовлят й вагітних, породіль. А останнього дня ми були в Спаську, це частина Карлагу, де земля просто всіяна кістками людей, які там помирали від виснаження. На особливу увагу заслуговує відкриття та освячення пам’ятника депортованим українцям — хрест із чорним рушником, який встановили на території української церкви в Караганді. Ідея належить Пасторально-міграційному відділу УГКЦ, зокрема єпископу владиці Йосифу Міляну. Одну частину цього пам’ятника робили в Казахстані — великий кам’яний хрест, а другу — чорний вишиваний рушник — в Україні. Це ще один знак присутності українства на казахській землі.
Головні висновки, яких дійшли учасники цих заходів — це потреба фахового вивчення цієї частини історії нашого народу. Бо, як стверджують науковці Казахстану, в Україні дуже мало досліджено тему цієї депортації. Особливо це важливо, зважаючи на те, що архіви в цій країні дозволено відкривати лише через 75 років після смерті. Карлаг ще діяв до 1959 року, тож потрібно ще сімнадцять років, щоб отримати до них доступ.
Та, як наголосила Ірина Ключковська, робота триватиме. Важливо, що в роковини цієї трагедії за українців молилися, що відбулися поминальні літургії за тих, хто загинув у безкраїх степах.
Наталія ПАВЛИШИН
Світлини з відкритих інтернет джерел
