Нещодавно «Фотографії Старого Львова» розповіли про історію найстарішого в Україні підприємства по ремонту залізничного рухомого складу – Львівського локомотиворемонтного заводу (ЛЛРЗ). Але це не єдине в Галичині залізничне ремонтне підприємство із понад 140-річною історією – іще два заводи розташовані в Івано-Франківську та Стрию. Сьогодні розповідаємо про історію цих підприємств.
Івано-Франківський локомотиворемонтний завод – друге за віком підприємство по ремонту локомотивів в Україні. Станіславівські залізничні майстерні, на основі яких створено локомотиворемонтний завод, почали працювати іще в вересні 1866 року – одночасно із введенням в експлуатації Львівсько-Чернівецької залізниці.
Нагадаємо, що залізницю із Перемишля до Львова побудувало Товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга в 1861 році. Ця компанія експлуатувала залізницю від Кракова до Львова. Відповідно до наданої концесії, Залізниця імені Карла Людвіга мала виключне право на будівництво залізниці на схід до російського кордону в Бродах і Підволочиську, а також в напрямку Чернівців і кордону з Дунайськими князівствами. Але на 1861 рік в Наддніпрянській Україні іще не було залізниць узагалі і їх будівництво в найближчі роки не планувалося, тому більшість членів правління і акціонерів Галицької залізниці взяли паузу в новому залізничному будівництві.
Більшість, та не всі! Знайшлася серед керівництва Галицької залізниці людина, яка вважала, що продовжувати розбудову залізниць треба якомога швидше. Це був Віктор Оффенгайм фон Понтексін. Найбільш перспективним Оффенгайм вважав напрямок на Чернівці, а далі – до узбережжя Чорного моря – або до Одеси, або до Галацу. Ідеї Оффенгайма не були підтримані правлінням і більшістю акціонерів Галицької залізниці імені Карла Людвіга, отож він створив нову компанію Товариство Львівсько-Чернівецької залізниці, залучивши інвесторів із Великобританії. Переговори із російською стороною виявилися невдалими, хоча губернатор Павло Коцебу підтримував проект будівництва залізниці Львів – Чернівці – Одеса. Що ж до влади Дунайських князівств (нині – Румунія), то тут радо прийняли пропозиції Віктора Оффенгайма.
Будівництво залізниці Львів – Ходорів – Станіславів – Коломия – Чернівці почалося в середині 1860-х років і велося шаленими по тим часам темпами – вся залізниця довжиною 267 кілометрів була вибудувана протягом 18 місяців. Оскільки одразу після створення Львівсько-Чернівецької залізниці виник конфлікт із Галицькою залізницею імені Карла Людвіга, підприємству Віктора Оффенгайма довелося будувати не тільки власний залізничний вокзал у Львові, але й створювати власну ремонтну базу для рухомого складу. Ця ремонтна база розмістилася в Станіславові.
Для будівництва головних залізничних майстерень Товариство Львівсько-Чернівецької залізниці в 1865 році придбало в міської влади Станіславова земельну ділянку неподалік проектованого вокзалу площею біля 6 гектарів. Купівля землі під майбутнє підприємство обійшлося залізниці в 3500 рейнських гульденів і 47 крейцерів. Проект головних залізничних майстерень Львівсько-Чернівецької залізниці у Станіславові розробив архітектор-залізничник Людвік Вежбицький (він являвся автором проекту залізничних майстерень у Львові, першого львівського вокзалу, а також усіх вокзалів вздовж Чернівецької лінії, в 1893 році очолив Станіславівську дирекцію державних австрійських залізниць). Як і будівництво самої залізниці, будівництво майстерень у Станіславові йшло швидкими темпами – за півтора роки збудували цехи і обладнали їх відповідними верстатами і пристосуваннями.
У механічному цеху головних залізничних майстерень Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. На фото видно пасові передачі, якими верстати приводилися в рух від стаціонарної парової машини потужністю 20 кінських сил
На початках площа виробничих приміщень залізничних майстерень у Станіславові становила біля 10000 кв. метрів. Тут було два цехи по ремонту паровозів, котельний цех, тендерний, колісний та лакувальний. В складі підприємства була кузня, слюсарна, столярна та ливарна майстерні та ін. Крім цього було побудовано будинок управління майстернями, технічний відділ, склад запчастин та ін. допоміжні приміщення. Першим керівником Станіславівських головних залізничних майстерень став Фелікс Мінасович – відомий у свій час залізничний інженер-винахідник. За походженням він був чехом.
Свою роботу Станіславівські головні залізничні майстерні почали у вересні 1866 року, одночасно із введенням в експлуатацію залізниці Львів – Чернівці. Тут виконувався ремонт як паровозів, так і вагонів. Паровози в Станіславові проходили тільки поточний ремонт – на капітальний ремонт їх на початках відправляли до Німеччини, адже локомотивобудування в Австро-Угорщині тільки набирало обертів – перший австрійський локомотив був збудований у 1862 році. У залізничних майстернях в Станіславові у перші роки їх роботи працювало понад 200 працівників різних професій. Більшість робіт виконувалися вручну із використанням примітивних інструментів. Основними інструментами були молотки, зубила, напильники. Були і металорізальні верстати, які приводилися від парової машини потужністю в 20 кінських сил. Парк металорізальних верстатів складався із 4 токарних, 3 стругальних і 3 свердлильних верстатів.
У 1870 році Станіславівські головні залізничні майстерні працювали 300 днів на рік. Тут працювало 226 робітників. Тривалість робочого дня становила біля 10 годин. Обладнання майстерень складалося із понад сотні верстатів та пристосувань. Майстерні в Станіславові в той час мали змогу ремонтувати 12 – 15 паровозів на місяць – це було одне із найбільших підприємств Галичини у ті часи.
Окрім ремонту вагонів і локомотивів Львівсько-Чернівецько-Ясська залізниця влаштувала в Станіславові іще й виробництво шпал. Шпалопросочувальний цех розміщувався поруч із майстернями для ремонту вагонів і паровозів. Спочатку шпали просочували спеціальними розчинами, а потім обмазували олійними мастилами і спеціальними мазутами.
Станом на 1874 рік залізничні майстерні у Станіславові очолював інженер П. Бірубаум. Окрім нього на підприємстві працювало іще троє інженерів – старший інженер Г. Ядлічка, асистенти – О. Осостовіч та І. Древньовський. Старшим майстром працював Л. Палатинський, майстрами – Я. Спісар, Я. Гіліч, Т. Гославський та Ю. Батерний. Бухгалтером був Й. Палічек.
У 1877 році залізничні майстерні в Станіславові розширили – збудували два цехи площею по 1000 кв. м., у яких проводився ремонт вагонів. У 1878 році на підприємстві уже працювало біля 300 робітників.
У 1889 році Львівсько-Чернівецько-Ясська залізниця, а разом із нею – залізничні майстерні у Станіславові перейшли під державний контроль. Проте… сама залізниця, як і майстерні, залишалися у приватній власності акціонерного товариства аж до 1940 року. Спочатку офіс компанії був у Відні, а у 1920 році переїхав до Чернівців. Остаточно акціонерне товариство Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці було зліквідовано у 1940 році, коли Буковина увійшла до складу СРСР. Залізниця Львів – Чернівці стала головною магістраллю створеної у 1894 році Станіславівської дирекції австрійських державних залізниць.
Із переходом під контроль Станіславівської дирекції державних залізниць, залізничні майстерні збільшили свою виробничу потужність, оскільки вони здійснювали технічне обслуговування і ремонт локомотивів і вагонів, які обслуговували мережу протяжністю майже у 1000 кілометрів. Поступово функції технічного обслуговування локомотивів передавалися до паровозних депо, які працювали в Станіславові, Коломиї, Чернівцях та на інших великих станціях. Та навіть проведення середнього і капітального ремонтів вагонів та локомотивів вимагало розширення виробничих площ головних майстерень у Станіславові.
За два роки перед Першою Світовою війною Головні залізничні майстерні в Станіславові протягом року відремонтували 204 паровози. На підприємстві тоді працювало біля 1000 працівників.
У роки Першої Світової війни підприємство зазнало чималих втрат. Особливо підприємство постраждало під час відступу російських військ із Станіславова на початку 1917 року. Було вивезено обладнання майстерень, а частину цехів підпалили і зруйнували.
У 1917-18 роках роботу головних залізничних майстерень у Станіславові було в основному відновлено. Проте епоха імперії Габсбургів закінчувалася. 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено незалежну українську державу – Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР). Проте український уряд недовго перебував у Львові – звідси його витіснили польські війська. Із 1 січня 1919 року уряд ЗУНР перебував в Станіславові. Міністром транспорту і зв’язку ЗУНР став досвідчений залізничник Іван Мирон, який зумів налагодити роботу залізничного транспорту на територіях, які контролювала українська влада. Під час існування ЗУНР головні залізничні майстерні в Станіславові стабільно працювали. Їх керівником був доктор Процевич.
Нажаль, українцям не вдалося зберегти державність, отож Станіславівські залізничні майстерні потрапили до складу польських державних залізниць РКР, які було створено в 1918 році. Підприємство в 1920 – 1939 році отримали назву «Головні вагонно-паровозні майстерні в Станіславові». Тут проводилися всі види ремонту вагонів і локомотивів, які обслуговували залізницю Львів – Чернівці та інші лінії Прикарпаття. На початку 1920-х років на підприємстві працювало 384 робітники.
У 1920 році Головні вагонно-паровозні майстерні в Станіславові отримали нового керівника – залізничного інженера Поплавського із Варшави. Поплавський очолював підприємство до 1932 року і багато зробив для його розвитку та реконструкції. В кінці 1930-х років в Головних вагонно-паровозних майстернях Станіславова працювало біля півтисячі постійних робітників, а також до 400 сезонних робітників. Місячна зарплатня постійних працівників сягала 290 злотих, а сезонних – 160 злотих. Це були одні із найвищих заробітків в Прикарпатті. В Головних вагонно-паровозних майстернях Станіславова було налагоджено роботу в три зміни. Робочий день тривав 8 годин, був один вихідний на тиждень – в неділю. Окрім неділі вихідними були дні державних і великих церковних свят. Було передбачено оплачувану відпустку. На підприємстві працював медичний пункт.
18 вересня 1939 року Станіславів був зайнятий радянськими військами. Станіславівські залізничні майстерні увійшли до складу Львівської залізниці Народного комісаріату шляхів сполучення (НКШС) СРСР і отримали назву «Станіславівського паровозо-вагоноремонтного заводу». Першим завданням заводу стало переобладнання колісних пар паровозів і вагонів із вузької європейської (1435 мм.) на широку радянську колію. Крім того проводився капітальний ремонт паровозів і вагонів.
У 1941-44 роках, коли Станіславів був окупований німцями, залізничні майстерні продовжували працювати, хоча частину обладнання радянські війська що відступали встигли вивезти в місто Уфа (Башкірія). Через кілька днів після повернення Станіславова під контроль СРСР у 1944 році, почалися роботи із відновлення роботи локомотиворемонтного заводу, проте, для того, щоб підприємство відновило роботу на повну потужність, знадобилося біля 10 років.
У 1950-70-ті роки Івано-Франківський паровозо-вагоноремонтний завод освоїв проведення всіх видів заводського ремонту паровозів радянського виробництва. Останній паровоз на цьому підприємстві був відремонтований у 1979 році. Окрім основного профілю – ремонту локомотивів, ІФПВРЗ освоїв й іншу продукцію, якої потребувало народне господарство – тут виготовлялося обладнання для сільського і лісового господарства, автокрани та спортивний інвентар.
У кінці 1970-х років без зупинки виробництва Івано-Франківський ПВРЗ був перепрофільований під ремонт тепловозів. Спеціалізувався завод на ремонті тепловозів із гідравлічною передачею – перший такий тепловоз відремонтували у 1977 році. Крім того було налагоджене виробництво вантажної автомотриси АМВ, гідравлічних колійних домкратів, циліндричних і конічних зубчастих коліс для локомотивів і мотор-вагонного рухомого складу, виготовлення редукторів та ін. Поступово нове виробництво за обсягами перевищило ремонтне. У 1980-х років Івано-Франківський локомотиворемонтний завод освоїв ремонт і модернізацію різноманітної самохідної залізничної спеціальної техніки.
1990-ті роки для ІФЛРЗ були кризовими. Ремонт локомотивів тут практично припинився, отож підприємство сконцентрувалося на ремонті самохідної залізничної спецтехніки та виготовленні запасних частин для рухомого складу. Випуск автомотрис АМВ продовжився. Із кризи підприємство потрохи почало виходити в 2000-2010-х роках.
У 2015 році ІФЛРЗ виготовив 16 нових автомотрис АМВ нового покоління, а також освоїв ремонт пасажирських автомотрис (рейкових автобусів) 620М польського виробництва. Було відремонтовано два рейкових автобуси для Львівської залізниці. Також був проведений ремонт 12 колійних машин різних типів, 250 колісних пар для локомотивів та іншого рухомого складу, 30 дизельних двигунів і гідропередач для дизель-поїздів Д1, виготовлено 500 різноманітних зубчастих коліс та ін.
До кінця 2010-х років Івано-Франківський локомотиворемонтний завод перебував у державній власності, хоча формально вважався акціонерним товариством. У 2018 році 99,5% акцій ІФЛРЗ стали власністю громади міста Івано-Франківська – підприємство перейшло в комунальну власність. Після переходу в комунальну власність, ІФЛРЗ продовжує ефективно працювати і навіть нарощує обсяги виробництва. Підприємство надає послуги по ремонту і реставрації колінчастих валів, ремонту і модернізації дрезин, моторис і мотовозів, проводить ремонт колісних пар для дизель-поїздів ДР1А і Д1, ремонт тепловозів ТГМ2, ТГМ23Б, ТЕМ2, ТГМ-3, ТГМ4, ТГМ6. Тут також ремонтують редуктори електропоїздів ЕР2 та ЕР9, а також гідропередачі для дизель-поїздів та локомотивів. Підприємство також продовжує випускати моториси АМВ та різноманітні запчастини. Освоєно випуск верстата для заготівлі дров.
Стрийський вагоноремонтний завод
Історія Стрийського вагоноремонтного заводу, який входить в структуру «Укрзалізниці» починається у 1873 році, коли було створено акціонерне товариство Залізниці імені ерцгерцога Альбрехта. Це акціонерне товариство збудувало залізниці Львів – Стрий та Стрий – Станіславів (Івано-Франківськ). Також воно мало збудувати залізницю в напрямку Закарпаття, але не зробило цього – економічна криза початку 1870-х років призвела до банкрутства залізниці імені ерцгерцога Альбрехта і її переходу в державну власність.
Для утримання і ремонту рухомого складу залізниці імені ерцгерцога Альбрехта було збудовано головні залізничні майстерні в Стрию. Вони мали назву «Стрийські головні машинні залізничні майстерні» і розпочали роботу в 14 вересня 1874 року. Тут проводився поточний і середній ремонт паровозів залізниці імені ерцгерцога Альбрехта та всі види ремонту вагонів. Після переходу залізниці імені ерцгерцога Альбрехта в державну власність, майстерні в Стрию також почали обслуговувати рухомий склад Дністрянської залізниці (Хирів – Самбір – Дрогобич – Стрий і Дрогобич – Борислав), яка теж збанкрутіла і перейшла в державну власність. У 1884 році залізничні майстерні в Стрию потрапляють під управління Львівської дирекції руху австрійських державних залізниць. 1887 року введено в експлуатацію залізницю між Стриєм і Мукачево, ділянка якої від Стрия до Лавочного була включена до складу Залізниці імені ерцгерцога Альбрехта.
На початку свого існування залізничні майстерні і локомотивне депо в Стрию були єдиним цілим. Тут знаходилися не тільки ремонтні стійла, але й колії для відстою паровозів, склад вугілля, пункт екіпірування паровозів, водонапірна вежа та ін. Довгий час обсяги руху на залізницях Львів – Стрий і Стрий – Станіславів був незначний – потяги рухалися тільки в світлу пору доби. Із введенням в експлуатацію транскарпатської залізниці Стрий – Мукачеве обсяги руху значно зросли, адже був створений прямий залізничний зв’язок між Галичиною і Закарпаттям. Відповідно збільшилася кількість паровозів і вагонів, які базувалися в Стрию. В 1899 році було введено в експлуатацію залізницю Стрий – Ходорів і виник залізничний коридор Тернопіль – Стрий. Приблизно в той самий час було розділено майстерні і локомотивне депо в Стрию. У підпорядкування паровозного депо Стрий перейшли допоміжні депо в Дрогобичі та Ходорові.
Іще в період до 1945 року залізничні майстерні у Стрию спеціалізувалися в основному на ремонті вагонів – після створення дирекцій державних залізниць у Львові і Станіславові на ремонті паровозів спеціалізувалися заводи, які розміщувалися в цих містах. Після того, як Західна Україна потрапила до складу СРСР, залізничні майстерні в Стрию спеціалізуються лише на ремонті вагонів і отримують назву «Стрийський вагоноремонтний завод» (СВРЗ). Завод зазнав значних руйнувань під час Другої Світової війни, він був відбудований до 1950 року. Проект відбудови заводу був розроблений архітектором Андрієм Шуляром.
Із 1950-х років СВРЗ спеціалізується на ремонті вантажних вагонів різних типів. Тут впроваджується конвеєрний принцип ремонту вагонів, із 1959 по 1974 рік спроектовано і впроваджено 24 потоково-конвеєрні лінії по ремонту вагонів. У 1976-86 році проведена масштабна реконструкція заводу, яка дозволила проводити щорічно капітальний ремонт понад 4500 вантажних вагонів різних типів. У 1987 році Стрийський ВРЗ встановив рекорд – тут було відремонтовано 10457 вантажних вагонів.
Із 1991 року Стрийський ВРЗ починає освоювати капітальний ремонт різних типів вантажних вагонів, в тому числі цистерн, хопер-мінераловозів, хопер-зерновозів, хопер-цементовозів, платформ та ін. Це дало змогу завантажити виробничі потужності заводу і зберегти робочі місця для робітників.
У 2002 році на Стрийському ВРЗ введено в експлуатацію лінію по капітальному ремонту піввагонів із продовженням терміну експлуатації та заміною кузова продуктивністю 500 вагонів на рік. У 2004 році освоєно випуск 4-х вісних піввагонів шляхом переобладнання вагонів моделей 11-066 і 11-217. Лінія по їх випуску дозволяє виготовляти до 500 вагонів у рік.
В І півріччі 2014 році на Стрийському ВРЗ працювало 1145 працівників. Окрім проведення всіх видів заводського ремонту вагонів, Стрийський ВРЗ проводив також ремонти колісних пар для вагонів, а також виготовляв запчастини для них.
Зараз основними напрямками діяльності Стрийського ВРЗ є капітальний ремонт вантажних вагонів різних типів: критих, піввагонів, хопер-цементовозів, хопер-зерновозів, хопер-мінераловозів, хопер-дозаторів, платформ. Завод також проводить капітальний ремонт вагонів із підвищеним обсягом робіт і продовженням терміну експлуатації, модернізує вагоні із переобладнання для перевезення сипучих та будівельних матеріалів. На підприємстві виконується ремонт колісних пар вагонів.
Антон ЛЯГУШКІН
Автор матеріалу висловлює подяку покійному ветерану-залізничнику Володимиру Юлійовичу Колотовкіну за надання цікавих матеріалів із історії залізниць України.
Використано сучасні світлини із офіційного сайту Івано-Франківського локомотиворемонтного і Стрийського вагоноремонтного заводів, а також сучасні світлини ІФЛРЗ Романа Тихого (інтернет-видання «Куфер») і сучасні світлини СВРЗ Андрія Возного (ІА «Гал-Інфо»).
