Недільний ранок завжди обіцяє щось цікаве та інтригуюче. В нашому випадку це таки правдами, адже знову вирушаємо в незабутню подорож кавовою історією Львова разом з нашим партнером Торговою Маркаю Кава старого Львова. Нашим провідником вдруге буде знаний львів’янин Юрій Винничук.
Епоха була дрімуча, але припадала на мою молодість, і згадувати про неї без ностальгії неможливо. Правда, ця ностальгія не стосується комуністичного режиму і способу виживання у тому режимі, а більше веселого байдикування, нічогонероблення, водіння кози від кнайпи до кнайпи і безконечних закохувань.
Львів у 70-80-тих роках вигідно вирізнявся на фоні совєцького общєпіта. Конкуренцію йому творили тільки кнайпи Прибалтики. Мав свою славу також Ужгород, але більше кавову, бо за Чехії там витворилася традиція найсмачнішої кави.
У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у «Нектарі» на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській часто збиралися хіпі, в «Нектарі» – актори, художники й розмаїта інтелігенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші. Кава була тільки приводом для таких здибанок, на яких вирішувалися різні творчі питання. Цікаво, що місцеві росіяни ніколи не казали «пашлі на кофе», а тільки «на каву».
Дешевим і теж популярним закладом був «Старий Львів» на Валовій. Його часто відвідували студенти, а також творча інтелігенція. Оскільки ця клієнтелія була не надто заможна, то приносила щось із собою і розливала з-під столу. До «Старого Львова» дівчат рідко хто водив, бо тут не засиджувалися.
Дешева забігайлівка була також на Коперніка, сюди теж приходили зі своїм. Я тут вперше спробував пити чистий спирт. Не пішло.
З дівчатами прийнято було ходити до «Кентавра» на Ринку, до «Чоколядки» (цукерня «Світоч» мала у підвалі кнайпу), у «Вежу» в Стрийському парку чи в «Театральний» у підвалі театру Заньковецької. Згодом додалася «Юність» на Майорівці – сюди, як і у «Вежу», ходили потанцювати під світломузику. Усі ці заклади вечорами були переповнені. «Кентавр» у вихідні був забитий навіть серед дня. Тут робили кольорові коктейлі в кілька шарів, які вабили дівчат. Пацани, які мали «тачку», приходили сюди на лови, побрязкуючи ключиками.
Ще одною популярною кнайпою була «Ватра» на Чорновола. Публіка тут збиралася вечорами, а за дня лише у вихідні. Тут можна було танцювати, грала жива музика. Інколи сюди залітали цигани, які мали свою «крапку» на Замарстинівській – ресторан «Червона Рута». В «Руті» часто зчинялися бійки. А в суботу й неділю там зазвичай справляли весілля.
У мене був товариш на прізвисько Прум-прум, бо він ці звуки видавав, коли над чимось замислювався, і ми з ним сміливо йшли на лови дівчат на таке весілля. Тоді прийнято було дарувати молодим по десятці. От ми вручали їм гроші і приєднувалися до публіки. Рідко коли хтось цікавився, від кого ми – від молодого чи молодої. Якщо весілля було людне, то легко було загубитися.
До пивбару «Під Вежею» на Братів Рогатинців ходили на пиво. Тут завжди було тлумно, а влітку черги тягнулися аж на вулицю. Причина полягала в тому, що пивбарів у Львові було небагато. Правда, в різних місцях міста стояли бочки на колесах із розливним пивом. От тільки біля бочок не дуже відпочинеш і не поспілкуєшся так, як у пивбарі. Більша частина залу «Під Вежею» мала стійки, столиків було лише кілька, і здебільшого зайняті. На закуску подавали вуджену скумбрію, солоні палички і бублики. На столах стояли сільнички, дехто, економлячи на закусці, посипав сіллю край кухля.
Через великі черги доводилося брати відразу по два-три кухлі, щоб зайвий раз не вистоювати. Правда, траплялися й такі пияки, що могли видудлити і з десяток кухлів. Стіни у барі були густо розписані різними мудраціями та мальовидлами, які прибиральниці не встигали змивати. На початку 90-тих, коли нарід почав красти посуд, «Під Вежею» наливали пиво у літрові та півлітрові слоїки.
Пивбар містився у підвалі, а нагорі було звичайне кафе. Тут можна було дати карбованця прибиральниці, й вона приносила пиво нагору, якщо не хотілося вистоювати чергу.
Студенти мали свої «крапки». Медики ходили на «кафедру пана Андрія» – у скляний павільйон на розі Личаківської і Сковороди. Пан Андрій був веселим чолов’ягою, він знав усіх своїх завсідників і для кожного мав кілька приязних слів. Для своїх розливав з-під поли дешевший алкоголь, дивився крізь пальці, коли студенти приносили своє. То був типовий шинкар, у якого напоготові сотні жартів і кпинів. Згодом його змінила Марківна, дебела єврейка. Вона дуже швидко теж заприязнилася зі студентами і не боронила приносити спиртне з собою.
На «кафедрі» можна було отримати розливне пиво, вуджену рибу, але також і яєчню зі шкварками. Усе відбувалося на стояка, що сприяло частішій зміні завсідників.
Марківна перейняла традицію, яка йшла від пана Андрія, і наливала пиво в борг, записавши прізвище зі студентського квитка у засмальцьований зошит у рибних плямах.
Не можна не згадати ще такі популярні ресторани як «Інтурист» (тепер «Жорж»), «Під Левом» на Ринку і «Львів». Втрапити до них увечері було складно, там завжди було повно народу. Правда специфічного. Крім так званих туристів – поляків, грузинів, гостей зі Східної України та Росії, які приїхали за товаром, – сталу публіку складали фарцовщики, повії, кагебісти, перевдягнені мєнти і різний кримінал. Цей тип клієнтів я описав у «Дівах ночі».
Один із завсідників тодішніх кнайп Микола Петренко склав такого віршика:
Заходжу на каву, зациклений, сам,
Клубочиться димом полуда.
За тим столом Каїн, за тим столом Хам,
За третім не хтось як Іуда.
Беру, як непевний, неповних сто грам
І бачу продовження чуда:
В єдине зливаються Каїн і Хам,
І Феліксів учень Іуда.
Я під «Львовом» завше виловлював поляків і купував у них одяг, аби потім здати знайомим офіціантам. Фарцування приносило непогані прибутки, але я займався цією справою рідко.
На початку Пекарської по ліву руку містилася стара кнайпа, яка називалася «Офіцерська їдальня». Правда, офіцерів там було не густо, зате ціни – посполиті. Націнки у таких кнайпах були зовсім маленькі, але все одно народ полюбляв приносити пляшки з собою, давши карбованця офіціантці за склянки.
Там таки на Пекарській ближче до Медінституту розмістилася кнайпа, яку прозвали «Білий кінь», бо власне кінь і був намальований на стіні. Сюди забігали студенти-медики і такі, як я, мисливці на дівчат з медичною освітою. Здебільшого то були панянки з пурєдних, заможних родин і з будь-ким не дуже мали бажання спілкуватися. Але на «художника» вони ловилися. І не біда, що згодом з’ясовувалося, що я не портретист, не пейзажист і навіть не графік, а оформлювач, який числиться на заводі малярем чи слюсарем. Це вже не було суттєвим, коли крига скресала.
Серія кнайпочок на стояка мала теж свою клієнтелію, яка воліла не засиджуватися. Туди забігали на чарку з кавою, щоб погомоніти трішки і розбігтися. На Ринку таких забігайлівок у різний час було кілька. Одна з них на розі з Сербською вабила узимку – там працювала дуже колоритна пані, яка готувала гаряче вино. За совєтськими законами вона чинила злочин, бо гріти вино вона могла, але додавати до нього цукор і гвоздики – це вже зась. Тим більше, що гвоздики були за її гроші. Тому часом до неї чіпалися різні «правєряющіє», і вона на короткий час припиняла цю добру справу. Але потім знову відновлювала.
На Шевській аж до середини 90-тих дожила кнайпа «Лотос». Сховавшись у маленькій вуличці, вона навіть зуміла пережити горбачовську боротьбу з алкоголем і тихо, без галасу продовжити торгувати горілкою на розлив. Тому всередині 80-тих, в епоху антиалкогольної кампанії тут завше витягувалися черги аж на вулицю. Зрештою, як і в інших подібних забігайлівках, які мужньо не здавалися режиму. Наприклад, у «Чарочній» за театром М. Заньковецької (в народі «Чарочну» прозвали «Фоткою» через сусіднє фотоательє) та в чималій кількості маленьких кнайпочок на околицях міста.
Ми любили заходити на флячки до закладу, який називався «Рубці» й містився на початку Дорошенка. Такі ж «Рубці» були й на Городоцькій. Ця страва була смачна й дешева, а до неї добре йшла горілка. Публіка збиралася проста. Хоча й не бракувало унікумів.
На Городоцькій до «Рубців» і до пивбару неподалік учащав легендарний футболіст Габовда, який славився своїми пасами і голами, виконаними головою. Останнім часом він спивався і демонстрував силу свої голови буцанням у стіну.
Юрій ВИННИЧУК
Джерело: Zbruc
