«Жінка ідеальних прикмет та ідеальної вартості» – писав про Осипу Бобикевич відомий адвокат і просвітник Євген Олесницький. Їмость Осипа – активна діячка у всіх рухах, які починала українська громада Стрия наприкінці XIX-го – початку XX століття. Патріотка українського відродження. Перша очільниця жіночого руху в Стрию. Жінка, яка самотужки опанувала не лише гру на фортепіано, але й ази економіки – тоді, коли жінки не мали належної освіти і не втручалися в економічно-політичне життя громади. 29 листопада 2019 виповнилося 150 років з дня народження Осипи Бобикевич.
Наслідниця відомого роду.
Осипа була, як і всі Нижанківські, вихована на музиці та музично обдарована. Донька отця Йосипа Нижанківського та Осипи Тишинської (доньки священника), сестра відомих композиторів о. Остапа та о. Володимира Нижанківських. На щастя, Осипа Бобикевич – одна з небагатьох жінок, яка записала на старості спогади про своє життя, і з них добре видно, як розвивалися події в Стрию в період поборювання польської влади. «Для мене ці спогади – інструкція для жінки, яка має сім’ю, а ще хоче бути корисною громаді», – каже дослідниця жіночого руху на Стрийщині Зеновія Ханас. Цікаво Осипа описала своє дитинство: народилася у Стрию, де тато служив сотрудником в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Коли дітей було вже четверо, сім’я перебралася в село Великі Дідушичі. Граф Дідушицький дав отцю Йосипу парафію у своєму маєтку, що свідчило про добру репутацію цього священника. Справді, завдяки старанням душпастиря чоловіки перестали пиячити, молодь більше зважала на свою поведінку. У Великих Дідушичах прийшло на світ ще п’ятеро дітей Нижанківських. Очевидно, тато був суворий у вихованні: «(…) як батько був занадто строгий, то мамі доводилося то все залагоджувати»¹. Мама з Нижанківських – Осипа Тишинська, змалечку вихована польськими монахинями, була прикладом освіченої жінки для дітей (знала дві мови, вміла лікувати, грала на фортепіано). Власне від мами передався музичний талант чи не всім дітям.
Найприємніша згадка юних літ для Осипи – дрогобицька гімназія, куди повезла мама її та старших братів на навчання. Там вони відвідували театр, Остап Нижанківський очолював гурток «тарасівців». На жаль, Остапа вигнали з гімназії через сварку з викладачем-москвофілом на тему Шевченка, а Осипі не дали довчитися батьки. Тоді освіту мусіли мати хлопці, а навчати всіх дітей не було змоги. «Я ж мала тоді 13-ий рік життя. Що за трагедія була в моїй молоденькій душі! Я так плакала! Адже моя мрія – стати учителькою – не сповниться»². Коли ж Осипі було 15, на її руку всерйоз претендував Здерковський – учень її діда, о. Тишинського. Дівчина виважено відмовила, хоч тоді старшим з багатодітних сімей належало чим швидше шукати собі партію. «Я все відчувала себе покривдженою, що не дали до школи ходити», – писала Осипа.
Брат Остап відбував військову службу у Львові. Далі продовжив навчання у гімназії. Звідти почалися знайомства Осипи з українськими гімназистами – Олексою Бобикевичем та Кирилом Студинським. З ними прийшла в хату Нижанківських «українська» бесіда та мода на вишиванки. Олекса, єдиний син у священника Христофора Бобикевича, був закоханий в Осипу: присвячував їй свої вірші, до яких Остап Нижанківський писав музику. Однак Осипа мала інші плани. Вона працювала над своєю освітою: багато читала (Студинський присилав їй книжки «Просвіти»), вчилася вишивати, грати на фортепіано, не маючи, навіть, нотної партитури. Пригадувала з яким захопленням вони з подругою Галею Бачинською (майбутньою дружиною Остапа Нижанківського) читали «Кобзар», який привіз їй Кирило Студинський з Києва. «Коли у Львові відбувався концерт до 25-ліття смерті Шевченка, то Галя Бачинська декламувала “Тополю”, а я чулася дуже покривдженою, що не мала можливості бути тоді у Львові»³, – писала Осипа. Найбільше, чого їй не вистачало, це підтримки батьків. До слова, тато Нижанківських вирішив і за Остапа, що не бути йому професійним музикантом, коли Микола Лисенко запрошував хлопця на навчання до Києва.
Вихована у священичій сім’ї, Осипа не бажала для себе життя з священником. Окрім того, мріяла вибратися з села до міста. Вона так і не написала, чому обірвала знайомство з успішним гімназистом, у майбутньому – видатним вченим та суспільним діячем Кирилом Студинським. Останній, під приводом товариства з братами Осипи, навідувався в Дідушичі при кожній нагоді: на свята, празники привозив гімназійний хор, з яким співав у церкві, у Стрию ходив з Осипою на вечорниці. Зі Студинським входила стрийська молодь в українське русло. «Студинський приїжджав у козацькім строю. Танець ми починали коломийкою. В Стрию знали всі, що він до мене приїжджав. Але я то все сприймала як річ цілком природну, товариську»⁴. Інший претендент на руку доньки о. Йосипа Нижанківського, Олекса Бобикевич, настільки був прив’язаний до цієї дівчини, що приходив радитися, куди йому вступати після гімназії. Осипа не призналася, що життя священника на селі їй противне. «Ні хата моїх родичів, ні одна хата будь-якого священика не була для мене взірцем гарного життя. Село, господарка, вічні невдачі…»⁵. Все таки Олекса пішов вчитися на теологію: тоді слово тата, а ще й священника, було законом. «Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді»⁶, – писав Євген Олесницький у спогадах про стрийський період. Залицявся до Осипи і один заможний поляк зі Львова, але вона вже тоді була національно свідомою. Коли ж прийшов час обирати, зупинилася на тому, хто любив її ще дитиною. Студинському перестала відповідати на листи. Обрала Олексу. Не згадує про якісь особливі почуття до молодого Бобикевича, лише пише, що «за якимсь дивним підшептом» наважилася стати його дружиною.
Берегиня сім’ї о. Бобикевича
Від початку подружжя Олекси і Осипи Бобикевич вирізнялося серед більшості. Наприклад, чималі гроші, які отримав о. Олекса на першому місці служіння в Слободі Болехівській, вони потратили не на впорядкування нового помешкання чи на що інше, а подарували собі подорож до Відня. Далі оселилися в передмісті Стрия, на Ланах. Почалося звичне життя і те, чого побоювалася Осипа: її чоловік з головою поринув у діяльність. Після богослужінь, цілоденно пропадав то в читальні, то в гімназії, то в «Дністрі» (українська страхова компанія – О.Ю.). Однак молода Осипа виявилася досить вмілою і взяла на себе всі хатні обов’язки. Труднощів не бракувало, бо жили вони незаможно: деколи на зиму не вистачало дров. «У мене вкорінилася певність, що священик зобов’язаний жити для народу і що той обов’язок має бути у нього на першім місці. А як має родину, то нехай вона тягар хати бере на себе»⁷, – роздумувала їмость. Осипі не бракувало таланту, і, попри виховання дітей, вона встигала брати участь у культурних імпрезах. Старший її брат – Володимир Нижанківський – організував в Стрию співоче товариство «Боян». Осипа мала пропагувати їхні концерти, залучати нових членів, пильнувати репетиції. Після кожної репетиції грала співакам до танцю. Брала участь у народних виставах. Дуже цінувала театр, не пропускала без причини жодної п’єси. Осипа також долучалася до розвитку страхового товариства. Тут би й знадобилася їй освіта, за якою так побивалася в юності. Адже її тіточна сестра Оля Тишинська (Бачинська) була єдиною жінкою, яка, маючи освіту бухгалтера, домоглася посади у «Касі задатковій», а згодом була членом дирекції «Маслосоюзу». Деякий час Ольга жила в хаті Бобикевичів, і могла багато навчити Осипу.
Про своє подружжя їмость писала: «Ми взаємно доповнювали одне одного». Вона раділа успіхам отця Олекси, як своїми власними, а найбільше тішило її те, що розросталося товариство української інтеліґенції. Так, адвокатську контору в Стрию відкрив відомий діяч Євген Олесницький. Хоч і був одружений з полькою, але підтримував українську компанію, і дружина часто була з ним. Вміла говорити українською. А ще Федусевичі, Вахнянини, Леви, Сосновські, Турини, Антоновичі – родини, про які згадує Осипа Бобикевич, що складали кістяк українського відродження. Згадує Осипа, як у них вдома, а також в батька у Великих Дідушичах, гостював тоді ще монах гошівського монастиря Андрей Шептицький.
Однак, невдовзі в сім’ю Бобикевич прийшла біда: від дифтерії помер їхній дволітній син Анатоль (Наталь). Крім нього було ще двоє дітей: донька Неоніла і син Остап. Через п’ять років після смерті дитини почав хворіти і Олекса Бобикевич. Спершу боліла голова і різко падав зір. Вдавалися вони до найкращих лікарів, був отець і у Відні, та нічого не допомагало. Як припускав Євген Олесницький, його найліпший товариш захворів на туберкульоз мозку – тоді лікарі були безсилі проти такої хвороби. Через короткий період отець Олекса зовсім осліп. Він більше не міг служити в церкві, тому вони залишили парафіяльний будинок на Ланах і переїхали в Стрий – навпроти будинку Олесницького купили невеличку садибу і город. З грошима допоміг тато Олекси. Дружина отця Бобикевича, як могла, втішала свого чоловіка: читала йому, коли лиш мала вільну хвилину, запрошувала друзів, щоб він і далі жив справами громади. Отець Олекса взаємно розраджував дружину: «13 літ ми жили щасливо. А є люди, що ніколи щасливими не були. З себе ми взаємно вдоволені були, люди нас любили»⁸. Невдовзі священник помер, маючи всього 37 років. Кілька місяців перед тим від ускладнення кору померла єдина донька Олесницьких – Зоня. То ж Осипа в день похорону чоловіка попросила Євгена Олесницького заопікуватися її дітьми: Остапом і Ніною. «Цю задачу старався я сповнити по всій змозі. Нині ті діти вийшли вже в люди та ведуться гарно на честь і потіху своєї матері, жінки ідеальних прикмет та ідеальної вартості, що в їх виховання вложила всі свої сили і все своє життя»⁹, – писав у спогадах Олесницький. Посол завжди захоплювався Осипою: шукав її товариства, бо почувався біля неї «оживленим», вони й далі відвідували театр, а після вистави він проводжав її додому. Стараннями Олесницького молода вдова мала змогу підробляти у «Дністрі» і з того жила разом з дітьми. «Завдяки моєму опікунові Є. Олесницькому, закінчив я в Стрию гімназію та мешкав відтак, у часі університетських студій, в його помешканні у Відні»¹⁰, – згадував син Бобикевича Остап. Та й Осипа відіграла певну роль в житті адвоката: це вона вмовила українських виборців висунути Олесницького на кандидата до Галицького сейму, згадує, що важко пережила виїзд посла та його дружини до Відня.
Перша голова крайового жіночого Товариства
У тридцять три роки Осипа стала вдовою. Та в її житті почався дуже діяльний період. Жінки, які заснували в Стрию своє товариство, належно оцінили працю їмості у музичному та театральному житті громади та в розвитку української справи загалом, а також належну роль відіграла добра згадка про отця-просвітителя Олексу Бобикевича. То ж саме Осипу попросили очолити у 1903 році першу жіночу організацію «Товариство руських женщин». Ідейними натхненницями товариства були народна вчителька Іванна Витковицька та активна у всіх громадських починаннях економістка Ольга Тишинська- Бачинська. Та вони були обидві працювали, тому довірили керувати спільнотою трохи старшій віком і добре обізнаній в народних справах Осипі Бобикевич. «Але де ж я до того надавалася?! Знань, освіти замало!», – згадувала свої перші відчуття їмость. Однак погодилася, знаючи, що може допомогти молодим діячкам. В період її чільництва, «Товариство руських женщин» відкрило сиротинець, де дітей виховували монахині. Добровільні пожертви на цю справу Ольга Бачинська збирала сама, стоячи не одну неділю під церквою. З сиротами ставили гарні вистави у Народному домі. Далі жінки домоглися відкриття українських відділів при гімназії в Стрию, яка доти була виключно польською. Чималий внесок «Товариства» у відкритті Першої хліборобської виставки в Стрию у 1909 році. Захід організували на європейському рівні, «на зразок чеських та інших культурних країв», писала Осипа. У Народному домі представили свої товари поважні господарі, а українські митці показали свої унікальні вироби. Запросили на відкриття видатних людей, серед них і митрополита Андрея. «Ця виставка була найкращим свідченням того, як високо стала наша стрийська громада».¹¹ Осипа керувала «Товариством» до 1912 року. Роки Першої світової вона з дітьми провела в еміграції. На посаді її змінила інша громадська діячка, дружина окружного судді Марія Весоловська.
Втіхою для Осипи Бобикевич були, як розвиток української справи, так і музика, в якій все більше вдосконалювалася. Остап Нижанківський навіть доручав їй акомпанувати на репетиціях «Бояна», коли не було професійного акомпаніатора. «Коли ж моє акомпанування в залі не йшло добре, Остап скрикував: «Зле!» Починав ходити по залі, а хор ані рушився. Я хоч і бентежилась, але не відходила від фортепіано. Боже! Яка я була горда, як сказав: «Тепер добре!»¹² Бувало, що Нижанківський доручав їй важкі музичні твори, як-от ораторій «Христос» німецького композитора Мендельсона. Осипа вставала ще раніше, ніж зазвичай, і «вже о сьомій ранку грала». Їхній сусід д-р Вітошинський виходив з часописом на ґанок і прислухався до гри. Їмость казала, що то її ранкова молитва. Великі здібності до музики проявляв син Бобикевичів Остап. Його вуйко – Остап Нижанківський – казав до Осипи: «Мала б ти тяжкий гріх, якби тої дитини не вчила гри на фортепіано»¹³. Ази гри молодий Бобикевич справді отримав від матері, а далі брав приватні уроки разом з сестрою Ніною. Проте професійним композитом не став. З усіх Нижанківських першим, хто здобув професію музиканта, був син Остапа – Нестор Нижанківський. Той, з ким Осипа часто грала на фортепіано в чотири руки, коли він після гімназії забігав до неї додому.
Життя на вістрі політичних режимів
Короткий період української державності у 1918-1919 роках приніс Осипі як багато радості, так і новий невимовний біль. Донька її Неоніла вийшла заміж у 1914 році за військового, доктора права Ярослава Селезінку. З початком війни він був призваний на фронт. Осипа мусіла рятувати від війни Ніну, яка носила під серцем дитину, і Остапа, що не мав визначеного заняття. Емігрували до Відня, де жили Олесницькі. Там було чимало українців: Ніна відвідувала ранених у шпиталі і читала їм, Остап отримав роботу перекладача при таборі полонених. Довго не було вісток від зятя, аж раптом приїхав у відпустку живий-здоровий. «Десь в середині травня зашуміло у Відні: «Львів вільний!» Що за втіха, що за маніфестації! І хоч мені не до радощів було, починаю усміхатися»¹⁴, – пише Осипа. Вона залишила дітей та вернулася до доньки, щоб бути поруч, коли з’явилася на світ перша внучка Ірина. Наступного разу Осипу викликала до Відня телеграмою пані Олесницька: вірний товариш Олекси Бобикевича і український діяч Євген Олесницький помер на чужині. Адвокат заповів поховати його в гробниці біля доньки на стрийському цвинтарі. Цим зайнялися Осипа і Остап Нижанківський. Похорон очолив митрополит Андрей, «при великому здвизі народу», згадує їмость. Відразу після похорону почався Листопадовий зрив: полька, вдова по Олесницькому, та її брат, гостювали тоді кілька днів в Осипи. «Вночі прийшов наказ, щоби Славко (Неоніла і Ярослав Селезінка тоді вже повернулися з еміграції – О.Ю.) (…) на ранок був у повному військовому озброєнні, бо мають українці відбирати владу у поляків. Боже, а у мене двоє поляків!»¹⁵, – йдеться у спогадах. Період становлення ЗУНР та перебування ІІІ Корпусу УГА в Стрию Осипа згадує, як про важкі військові будні: «В першому покої мого будинку зайняв помешкання полковник УГА Гриць Коссак. (…) він вирішив замешкати і харчуватися у нас, властиво, у моїх дітей, бо вони тепер перші, а не я».¹⁶ Ярослав Селезінка займав провідне місце в уряді ЗУНР, був отаманом УГА. Остап Нижанківський був маршалком за польської влади, і залишався при справах Уряду після перевороту, допомагаючи українцям пильнувати військову дисципліну. «Бувало, до тюрми потрапляли люди поважні, а багато наших офіцерів фліртували то з полячками, то з єврейками, котрі (…) не одне “видобували” від наших»¹⁷, – нарікала Осипа. Вона не раз наголошувала, як потерпало українське суспільство від того, що більшість вчених і досвідчених чоловіків брали собі за дружин чужинок. Змагання українців до незалежності обірвалося за дуже короткий період, залишивши велику рану на родині Нижанківських: у травні 1919 року без суду і будь-якого слідства поляки вирвали з дому і розстріляли о. Остапа.
Наступний період життя Осипа Бобикевич посвятила дітям і внукам. Без жалю до свого здоров’я (зважаючи на те, скільки довелося пережити) вона їздила то до Ніни в Радехів, то до Остапа (спочатку в Краків, а потім під Варшаву), допомагаючи виховувати внуків. Особливо раділа тому, як вдавалося доньці розвинути громадську діяльність на Радехівщині (там, після поразки ЗУНР, відкрив адвокатську контору доктор Селезінка – О.Ю.). Неоніла мала добру освіту, навчалася в Перемишлі, пройшла практику в Ольги Бачинської, розумілася на фінансовій справі. Її метою було навчання дітей українською мовою, тому присвятила себе заснуванню «Рідної школи», яка б не поступалася за рівнем державній. За прикладом мами Ніна очолила в Радехові «Товариство українських жінок», з яким організовувала національні свята. «Просвіта» доручала дружині д-ра Селезінки підготовку і відчит рефератів про видатних діячів та на важливі суспільні теми. «Добре пам’ятаю її відчит на економічну тему. Людей зійшлося багато, стояли фіри коло Народного дому. (…) Спостерігаю, з якою увагою слухають її люди. (…) Не читала, а більше, як півтора години говорила. (…) То вже талант Божий, то по батькові. То говорить дитина Олекси Бобикевича!»¹⁸ – пишалася Осипа. Однак за таку активну проукраїнську діяльність Ніна та Славко невдовзі були переслідувані. Перший арешт, який мав утихомирити «непокірну русинку», відбули в Радехові. Ніна вже тоді мала хворе серце. У тюрмі на знак протесту оголосила голодівку.
Спогади Осипи Бобикевич обриваються на 1939-му році, коли Ніна була вже частково паралізована, а в край прийшла війна. Внучка Ірина вийшла заміж і переїхала в Броди. Осипа доглядала то доньку, то внука (невістка мала якийсь невиліковний нервовий синдром, тому бабуся часто їздила доглядати малого Геника). Восени 1939 року органи НКВС заарештували зятя Осипи Бобикевич Ярослава Селезінку і вивезли до Москви. Він був розстріляний разом з групою в’язнів в Архангельську в липні 1941 року. Тривога, туга за чоловіком, про долю якого нічого не знала, звели хвору Ніну в могилу ще раніше – у травні 1941-го.
Більше ніж на пів століття пережила Осипа Бобикевич свого чоловіка. Відомо, що вона повернулася до Стрия, звідки емігрувала майже вся українська інтеліґенція, але залишалася Ольга Бачинська (теж овдовіла, чоловік помер невдовзі після допитів). Всі нащадки Бобикевича жили за кордоном. Осипа доживала віку при родичах своєї внучки. Померла 5 листопада 1953 року, на 84-му році життя. Похована у родинному гробівці на стрийському цвинтарі. Пам’яткою про родину просвітників мала би бути хата, в якій жили Бобикевичі. Зараз вона є у приватній власності, але стоїть пусткою. На будівлі встановлено меморіальну дошку. Внуки та правнуки не раз зверталися до влади Стрия з проханням впорядкувати територію, бо біля історичної будівлі почали з’являтися побутові заклади. «По 74 роках проживання на чужині я відвідав дім мого Дідуся Олекси Бобикевича… Бачив і Стрийську тюрму… Дорогі Стрияни! Дуже прошу, залишіть це місце, як національний Санктурій (національну святиню!) навіки для майбутніх поколінь»¹⁹, – звертався внук Євген Бобикевич. Будинок, ззовні нічим не примітний, цінний своєю історією: тут гостинна і працьовита їмость Осипа приймала таких великих гостей, як митрополит Андрей, Соломія Крушельницька, Іван Франко. Тут зароджувалися основні ідеї «стрийської трійці»: Бобикевича, Нижанківського, Олесницького. «…майже два тижні жив тут уже частково паралізований Іван Франко. Щоразу після Служби Божої приїздив до нього Остап Нижанківський, розраджував. У цьому будинку після похорону Олесницького відпочивав Андрей Шептицький. Бували тут Соломія Крушельницька, Ірина Вільде, провідні актори українських галицьких театрів»²⁰, – писав у своєму дослідженні відомий стрийський діяч Юрій Бородавка.
«Осипа Бобикевич прожила довге життя, спізнавши примхи різних режимів. Влади змінювалися, а її життя було підпорядковане лише одній меті – розквіту України. Народилася за часів Австро-Угорської імперії і пліч-о-пліч з іншими патріотами віддавала всі молоді сили на розбудову українства і ширення просвіти між народом. Вона пережила в еміграції часи російської окупації краю під час першої світової війни, спізнала тріумф Західно-української Народної Республіки 1918-1919 років, обороняла українство в добу польського панування, жах більшовицької навали 1939-1941 років перенесла через трагедію власної родини, не скорилася під німецькою окупацією, зі смиренням прийняла свою самотність в роки комуністичної влади. Вона пережила смерть дітей – маленького синочка Натальчика і дочки Неоніли, трагічні загибелі братів отця Петра та отця Остапа Нижанківських, вірного друга родини посла Євгена Олесницького, у кінці життя – тіточної сестри Ольга Бачинської. Її серце містило тугу великих втрат, але розум кликав до дії. Інтелігентність і стійкий характер супроводжували її до кінця життя. Саме тому її постава і життєва позиція так вразила Євгена Олесницького. Нехай ніколи не згасне свічка пам’яті шанованої громадської діячки Стрийщини Осипи Бобикевич, а наступні покоління її життєвий шлях візьмуть за приклад служіння своєму народові», – підсумовує дослідниця стрийського краю, заступниця директора з наукової роботи Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеновія Ханас.
¹ Бобикевич О. Твори/Упор.М.Ващишин. – Львів: Каменяр, 2000, С.152
² Бобикевич О. Твори…С. 153
³ Бобикевич О. Твори….С.154
⁴ Бобикевич О. Твори….С.154
⁵ Так само – С.154
⁶ Ханас З. Нариси з історії жіночого руху Стрийщини. – Стрий ДП «Видавничий дім «Укрпол», 2007. – 359с. – С.12
⁷ Бобикевич О. Твори….С.156
⁸ Бобикевич О. Твори….С.162
⁹ Так само – С. 142
¹⁰ Бобикевич О. Твори … С. 149
¹¹ Бобикевич О. Твори….С.169
¹² Бобикевич О. Твори … С. 167
¹³ Бобикевич О. Твори…С. 168
¹⁴ Так само. С.170
¹⁵ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁶ Так само. С. 172
¹⁷ Бобикевич О. Твори…С. 172
¹⁸ Бобикевич О. Твори…С. 177
¹⁹ Нижанківська-Бобикевич О. Спомин з моїх років. – Стрий, 2019. – С. 55
²⁰ «В своїй хаті своя правда…»// Збірник краєзнавчих статей. Упор. Ю. Бородавка, 1992. – С.56
Юлія ОВСЯНИК
Джерело: ЗБРУЧ
