Колись на цих місцях були міські лани, які в XV сторіччі польські королі Казимир і Ягайло подарували місту для користування. Але вже в першій половині XVI сторіччя вони, невідомо як, стали власністю однієї з всевладних тоді в місті родини патриціїв Шольц-Вольфович.
Під кінець XVI ст. Ян Шольц-Вольфович заклав тут сад коштом 1600 золотих. Сад потім перейшов у руки його зятя Антона Массарі. Молодий венеціанець перепланував сад на італійський манір, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни.
Від 1614 року міська влада на основі заповіту родини Шольц-Вольфович передала парк у користування монахам-єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Звідси походить історична назва — “Єзуїтський” чи “Поєзуїтський сад”.
Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. Тут також побудували пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Це користування тривало майже 160 років, допоки з приходом австрійської влади не скасували орден єзуїтів. На картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва “Єзуїтський сад”.
Єзуїтський город переживав тоді різні воєнні події. В 1655 р. під час облоги Львова Хмельницьким стояла в городі московська артилерія, встановила тут батареї і висипала вали. В 1672 р. були тут турецькі війська.
Після включення Галичини до складу держави Габсбурґів імператор Йосиф II, діючи в рамках своєї політики касації монастирських маєтків, перебуваючи у Львові, подарував цей зелений масив місту. Місто зробило тоді тут великий склад дерева та базарну площу, на якій відбувалися часті вовняні ярмарки. Парк в ті роки зовсім запустів, здичавів, був повний сміття і нечисті. Тож міська влада змушена була у 1799 році продати його підприємцю Іванові Гехту. Той проводив реконструкцію парку, зокрема, перепланував його у французькому стилі, а також намагався зробити парк прибутковим. Тут побудували ресторан, так звані “лазєнки” (бані), які, за свідченнями сучасників, були справжніми будинками розпусти. Встановили альтани, літній театр просто неба, площу штучних вогнів, карусель, різні алеї й стежки. Всіляко заохочували відвідувачів.
На місці, де стоїть тепер університет ім. І. Франка, поставлено одноповерховий дім, що звався “Касто Гехта”, в якому, між іншим, польська шляхта гучно приймала в 1817 році австрійського цісаря Франца І. З усіх служб Гехта залишилася в парку ще й тепер так звана кам’яна “глорієтта” (альтана-ротонда встановлена 1835р.)з дорійською колонадою, тип якої зустрічається у парках доби романтизму. До парку львівське аристократичне товариство ходило на проходи, відбувалися тут також забави зі штучними вогнями, фестини і всякі товариські розваги.
Згодом, внаслідок стікання вод з міських узгір’їв, вся долішня частина парку стала мочаристим багном. Дощові води, спливаючи схилами від костелу св. Марії Магдалини, затримувалися на поверхні ґрунту, а терен ставав щораз то більш болотистим (“води без відпливу… поутворювали багнисті трясовиння, затопили і знищили карусель, замість газону проростали хвощ і осока”).
Спадкоємець Гехта – Каєтан Морін, намагався вживати заходів, щоб зарадити цьому лиху, та одночасно привабити публіку але збанкрутував на “Єзуїтському городі” і в 1847 році продав його панові Францішеку Вендриховському, а цей через сім років знову продав його місту.
Владі, після бурхливих подій 1848 року, залежало на симпатіях городян. З цим пов’язується ініціатива реконструкції Єзуїтського саду і перетворення його на міський парк, тобто респектабельне місце дозвілля середнього класу.
12 квітня 1855 p. був затверджений проект реконструкції, запропонований Карлом Бауером, директором міських плантацій у Львові. До сьогоднішнього дня Парк ім. І. Франка — колишній Єзуїтський сад — в основі зберігає композицію і план, визначені Бауером. Парк переплановується на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі.
1881 p. була проведена регуляція нижньої тераси парку, прилеглої до щойно побудованого неоренесансного будинку Галицького сейму. Тут влаштовують чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами.
У 1886 р. було знесено алею, що була продовженням теперішньої вул. Третього мая (суч. Січових Стрільців), а в 1925 р. її відновили.
У 1890 році парк сильно знищила буря. Тоді цілий парк був завалений сотнями великих дерев, що лежали тут покотом, так що неможливо було перейти. У 1890-х рр площа Єзуїтського саду складала 10,17 га.
У 1894-96 роках Товариство розвитку та прикрашання міста встановило навпроти будинку сейму погруддя Яна Добжанського — літератора, Яна Непомуцена Камінського — директора польського театру, Леона Сапеги — намісника Галичини, Артура Гротгера — львівського живописця, єпископа Самуеля Гловінського — засновника фонду освіти молоді, в алеї справа — бюст графа Й. Дунін-Борковського — поета-еллініста. На клумбі перед будинком сейму стояла чавунна ваза з барельєфами, що зображували у вільній інтерпретації роботу Бертеля Торвальдсена «Течія людського життя».
1908 року архітектор Кароль Ріхтман-Рудневський розробив проект театру, який мав би постати на місці ресторану. Проектом передбачалась сучасна конструкція з каменю, металу і скла з розсувним дахом. На першому поверсі заплановано крамниці і кав’ярні. Кошторис становив 2 мільйони крон. Консорціум з будівництва театру звернувся до магістрату з проханням надати землю в оренду на 50 років із подальшим переходом театру у власність міста. Проект так і не було реалізовано.
Після 1919 р. Єзуїтський сад перейменували на “Парк Тадеуша Костюшка”; після 1945 — на “Парк імені Івана Франка”. Рослинність парку дуже потерпіла внаслідок воєнних дій 1939-1941років. У повоєнні роки тут були кінотеатр та ресторан.
У 1949 році після зняття пам’ятника Аґенорові Ромуальду Голуховському, що стояв при вході в парк з вул. Січових Стрільців, вазу перенесли на місце пам’ятника. Тут вона стоїть і досі.
У 1964 році перед університетом у парку встановили пам’ятник І. Франку. Його поставили на місці ліквідованого квітникового партеру, який раніше композиційно пов’язував університетську будівлю з репрезентативним нижнім входом у парк.
У 2009 році була проведена реконструкція парку. Нині на території парку розташовані: приміщення українського союзу охорони природи, будиночок садівника, альтанка і дитячий майданчик з гойдалками.
Парк займає ділянку у формі трапеції на пологому схилі одного з пагорбів Львівської височини. Парк є різновіковим насадженням. Деревостан представлений багатовіковими деревами, висадженими у 1855—1890 роках. Переважають дуб, клен, липа, граб, в’яз, осокір. Серед екзотичних порід: бундук канадський, магнолія Кобус, платан кленолистий, тис ягідний, кипарисовик горіхоплідний, дуб скельний, оцтове дерево та інші.
Станом на сьогоднішній день, площа парку становить 11,6 га.Львівський Парк ім. І. Франка вважається найстарішим міським парком в Україні. Парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва і занесений до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Лідія ГЕРШУНЕНКО
