Ярослав Лукавецький (1908–1993), один із талановитих учнів Олекси Новаківського, працював на ниві нашої культури у важкі для України часи, проте не дав себе зламати ні бурям Другої світової війни, ні жорстокостям сталінських репресій, ні, врешті, рутині щоденних турбот про хліб насущний. Завжди бачив вищу мету власної праці – ствердження духовної та культурної гідності свого народу. Реалізував цю ідею у розмаїтих напрямках своєї діяльності – як художник, педагог і як культурний та громадський діяч.
Понад пів століття творчої праці мистець віддав своїй багатій традиціями покутській землі. Тут, у містечку Снятин, художник народився 28 березня 1908 р. в сім’ї місцевого урядовця. Світогляд його і національна самосвідомість остаточно сформувались під час навчання в українській класичній гімназії у Коломиї (1918–1928). Тоді зустрів своїх перших ідейних учителів: письменника Андрія Чайковського – автора популярних серед молоді історичних повістей про козаччину, режисера Олександра Скалозуба, послідовника Леся Курбаса, який у 1920-х рр. після поразки збройної боротьби за українську державність разом з вояками армії Симона Петлюри опинився на еміграції в Галичині. Також великим авторитетом був для Лукавецького гімназійний викладач греки, латини й української мови професор Дмитро Николишин, учений-лінгвіст і талановитий музикант.
Значну роль у формуванні світогляду Я. Лукавецького відіграли його приязні стосунки з Володимиром Кобринським, збирачем народного гуцульського мистецтва, самовідданим ентузіастом музейної справи, організатором музею «Гуцульщина» в Коломиї. За його порадою двадцятилітній Ярослав Лукавецький у 1928 р. поїхав до Львова на навчання до Мистецької школи Олекси Новаківського. Вчився він тут два роки (до 1930-го) і, як сам згадував, мало тоді розумівся на експресіонізмі пізніх полотен Новаківського, екзальтованих і сповнених драматичної напруги, ледве сприймав його натхненні тиради про мистецтво. Однак на все життя взяв від свого великого учителя не лише певні основи професійних знань, а й – що дуже істотно – високий приклад вимогливості до себе та патріотичної наснаги.
Згодом, сповнений великих надій та планів на майбутнє, Я. Лукавецький поїхав удосконалювати свою професійну освіту до Кракова. Два роки (1930–1932) він навчався у приватній школі краківського пейзажиста А. Терлецького, і 1932-го вступив на відділ малярства до Краківської академії мистецтв, де його викладачами були такі визначні польські митці як Ю. Мегоффер, В. Яроцький, Т. Аксентович та чех за походженням Гомоляч – тонкий цінитель українського народного мистецтва, який любив повторювати студентам: «Якби переді мною поставлено до вибору писанку і королівську корону, виложену діамантами, я вибрав би цю маленьку писанку – шедевр творчості неграмотних жінок».
Краків, місто великих мистецьких традицій, мало неабияке значення в творчому формуванні Я. Лукавецького. «В картинних галереях Вавелю, Сукєнніц, у меморіальних музеях, – згадує художник, – я упивався картинами таких велетів як Ян Ствош, Мальчевський, Матейко, Виспянський, Вигжевальський, Станіславський… Із сучасним та модерним мистецтвом я знайомився на пересувних виставках у краківському Палаці штуки».
У Кракові Я. Лукавецький став членом і експонентом гуртка української академічної творчої молоді «Зарево», до якого тоді входили такі відомі згодом митці як Г. Крук, М. Гарасовська-Дацишин, Д. Іванцев, Н. Кисілевський, М. Кміт, О. Наконечний, М. Зорій, Д. Горняткевич. Ідейним натхненником та патроном гуртка був письменник Богдан Лепкий, тоді професор Яґеллонського університету, який, опріч літературної творчості, залюбки займався малярством як самодіяльний художник.
У 1934 році Я. Лукавецький, будучи студентом другого курсу Краківської академії, експонував свої твори у Львові на шостій виставці АНУМ, отримавши схвальні відгуки критики. Вдруге у Львові він виставився в наступному 1935 році на великій «Ретроспективній виставі українського мистецтва за останні ХХХ літ».
Повернувшись на батьківщину, митець замешкав у Коломиї (1936–1940 рр.). Тут у своєму просторому будинку він заснував для початкуючої української молоді мистецьку школу, що функціонувала в 1936–1940 рр. на приватних засадах і виховала близько 30 учнів, серед них – Б. Гавату, В. Проціва, М. Стефурака та інших.
У 1936 р. важливою подією у творчому житті Я. Лукавецького стала його персональна виставка у приміщенні Народного дому Коломиї, влаштована в разом зі студійними працями учнів.
На кінець 1930-х років припадає період інтенсивної малярської творчості художника. Я. Лукавецький працює в різних жанрах мистецтва, малює безліч невеликих настроєвих пейзажних етюдів і натюрмортів. Та насамперед він – проникливий портретист, психолог, автор цілої галереї першорядних портретів своїх видатних сучасників, діячів української культури. Серед них – портрет А. Чайковського (1935 р.), Б. Лепкого (другий варіант, 1936 р.), В. Стефаника (1936 р.), товаришки з академії художниці Марії Гарасовської (1930 р.), професорів Д. Кубійовича (1936 р.) та Д. Николишина (1937 р.), В. Кобринського (1946 р.), 3. Штундер-Людкевич (1948 р.). До них примикає серія прекрасних автопортретів художника з різних періодів його життя (Автопортрет 1930 р.).
З особливим натхненням він малював свою чарівну дружину Надію («Портрет дружини у вікні», 1934 р.), яка була його добрим ангелом і надійним другом. Портрет цей належить до шедеврів малярської творчості Я. Лукавецького. Для мандрівних театральних труп, які до війни гастролювали у Коломиї, мистець виконав свої перші сценографічні праці (акварельні ескізи та декорації до п’єс М. Старицького «Оборона Буші»,1938р., Г. Сенкевича «Кво вадіс»,1936–1938 рр., оперетки В. Павлусевича «Дівча з Маслосоюзу»,1936 р.). Тоді ж портретував визначних діячів коломийського театрального середовища – режисерів О. Скалозуба (1936 р.) і В. Блавацького (1938 р.) та зірку української сцени Іванну Біберович (1937 р.).
У період першої більшовицької окупації Галичини (1939–1941 рр.) Я. Лукавецький переїхав до Станіславова. Ідеаліст-радянофіл, він, за свідченням його товариша зі школи Івана Кейвана, був тоді людиною «під політичним аспектом крайнє лівих переконань, включно з комунофільством», співпрацював у Станіславові з більшовицьким режимом, розгорнувши тут жваву творчу і громадську діяльність. Брав участь в організації місцевої секції Спілки радянських художників, працював інспектором у Будинку народної творчості та головним художником у новозаснованому Музично-драматичному театрі ім. І. Франка, для якого виконав низку своїх кращих сценографічних праць (декорації до вистав «Ой не ходи, Грицю» М. Старицького, «Пошились в дурні» М. Кропивницького, «Тев’є-молочник» Шолом Алейхема та інші.)
У роки німецької окупації Галичини (1941–1943 рр.) мистець усунувся від участі у художньо-виставковому житті, працював вчителем малювання в гімназії у Станіславові. Та після війни, в 1945–1951 рр,, проживаючи у Станіславові, він знову намагався активно співпрацювати зі сталінсько-більшовицьким режимом. Певний час продовжував займати посаду головного художника у Музично-драматичному театрі ім. І. Франка, для якого оформив сценографічно ряд вистав («У пущі» Лесі Українки, «Украдене щастя» І. Франка та ін.) і виконав серію портретів акторів цього театру – І. Коссакової (1946 р.), Н. Ужвій (1946 р.), А. Бучми (1946 р.) й ін. Усілякими способами намагався вистояти, не дати себе знести хвилі тотальних більшовицьких репресій. Все ж Ярослав Лукавецький був надто яскравою і помітною особистістю, щоб недовірливе кадебістське око не могло не завважити у ньому українського інтелігента.
Врешті і його досягла рука сталінського сатрапа: в 1951 р. його під фальшивим претекстом арештували і вислали у сибірські тюремні табори, на важкі лісові роботи в болотах між ріками Кострома та Ветлуга.
В 1956 р. Я Лукавецького амністували, він повернувся додому й осів в рідному покутському містечку Снятин. До малярства звертався рідко, хоча саме в цей час намалював один зі своїх кращих творів – портрет Наталії Семанюк (1958 р.), дружини Марка Черемшини. Це полотно й нині прикрашає експозицію літературно-меморіального музею письменника в Снятині.
Мистець багато працював тепер як художник-оформлювач над благоустроєм міста у відділі архітектури Снятинського райвиконкому. Деякий час викладав малювання у снятинському Культурно-освітньому училищі, при Будинку піонерів організував художню студію. Проєктував інтер’єри для приміщення Художньо-меморіального музею Василя Касіяна у Снятині.
В останні роки життя, вже на пенсії, Я. Лукавецький не шукав спокою. Завжди молодий духом, енергійний та дотепний, він і надалі сіяв довкола себе завзяття до праці, любов до рідної землі та її культури.
Відійшов у вічність 14 травня 1993 р. у віці вісімдесяти п’яти років. На честь мистця названа одна з вулиць Снятина як данина пошани вірному синові покутської землі, що залишив їй у спадку щедрі плоди свого невтомного творчого духу.
Любов ВОЛОШИН
Джерело: https://zbruc.eu/node/117225
Джерела:
1. Волошин Л. Ярослав Лукавецький. Малярство. Рисунки. Сценографія. – Львів–Івано-Франківськ, 2008. – 118 с.
2. Materiały do dziejów Akademii Sztuk Pięknych w Krakowie. – Wrocław– Warszawa–Kraków,1969 – T.2. – S.333.
3. АНУМ. Шоста виставка. Каталог. 16.ХІІ.1934. – 14.01.1935. – Кат. №204–295.
4. Кейван І. Образотворчі мистці Коломийщини // Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статтей про недавнє минуле. – Коломия–Філадельфія, 1988. – С.261.
https://zbruc.eu/node/117225
