Історія пізньосередньовічного та ранньомодерного Львова – це історія поліетнічного міста, де різні “національні” громади (польська, русинська, єврейська та вірменська), не зважаючи на мовні, релігійні та інші відмінності змогли відносно мирно співіснувати та співпрацювати на одній території.
Львів був заснований у 1256 р.[1] Левом Даниловичем в часи правління короля Данила Романовича. На жаль, нам майже нічого не відомо про національний та мовний склад міста в княжі часи, але скоріш за все у ньому переважало руське населення, хоча було й чимало ремісників та купців католицького (німецького) походження.
Коли у 1349 р. Казимир ІІІ Великий захопив Львів, місто змінило не тільки своє розташування[2], але й свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (вони становили більшість в цехах та гільдіях). З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах, переважало українське населення, хоча було й чимало поляків.
Після найбільшої пожежі Львова у 1529 р., на зміну готичному повстає новий – ренесансний Львів, який в тій чи іншій мірі дійшов до нашого часу. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Як бачимо, тодішній поділ на “нації” базувався на релігійному чиннику.
Вважаємо, що існування на невеликий територій різних народів сприяло розвитку культурі та формуванню самоідентифікації членів громади, котрі відчували свою “інакшість” по відношенню до представників інших “націй”.
Конфлікти між різними громади були буденним явищем у тодішніх європейських містах (особливо це стосується нелюбові до євреїв). Для прикладу, під час найбільшого єврейського погрому у Львові в 1664 р. загинуло 129 євреїв. Не зважаючи на тимчасові конфлікти, місто продовжувало жити своїм звичним ритмом, де кожна громада, співпрацюючи з іншими, старалася захистити та примножити свої привілеї.
Якою ж мовою (чи мовами) говорили в такому поліетнічному місті?
Звісно ж, кожна нація мала свою мову – євреї-ашкенази, які переселилися з Центральної Європи, використовували ідиш (на основі німецької) чи сефардську мову (на основі іспанської).
Німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування. Щодо старопольської мови, то вона у Львові також відрізнялася від ситуації на етнічних польських землях. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській мові.
Цікавою була ситуація з вірменами, адже вони спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою, що пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Зауважимо, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.
Якщо врахувати той факт, що під час ярмарків до Львова приїздили купці з різних кінців Європи (адже місто було “Східними торгівельними воротами Польщі”), то постає логічне питання – якими мовами ці люди спілкувалися між собою?
Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська мова у Східній Європі. Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками[3], але не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції.
Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, de-facto, контролювали всю східну торгівлю Польщі, а згодом й Речі Посполитої, маючи навіть окреме судове вітійство у Львові[4].
Зауважимо, що починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепади, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилося в наступних роках.
Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок). Використовувалися також єврейські діалекти, не тільки ідіш, а також сефардська мова (на основі іспанської) при спілкування зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).
Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав в своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[5], котрі володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Чимало було італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини“, походження якої достеменно не відоме. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства, використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.
У Львові також можна було почути й угорську мову, адже саме мадяри були основними постачальниками вина. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, які зробили свої статки саме на торгівлі вином. Вважаємо, що через економічний інтерес, угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.
Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням. Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVI ст. офіційною мовою була церковнослов’янська, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і на потреби друкарні. Так, на спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською[6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила. Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.
Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву руську мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередницької торгівлі між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.
Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була староукраїнська, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським.
Замість висновків.
Найкраще, етнічну та мовну ситуацію у ранньомодерному Львові, описує Мартін Ґруневеґ, купець, а пізніше монах, з походження німець з Ґданська, який жив у Львові два десятки років, починаючи від 1582 р. У своєму щоденнику він писав:
“Я об’їхав пів-Европи, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і майже кожний чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, – хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. А вино їм привозять також з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад.
У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому одягу, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається неначе тут порт відразу за брамою міста.
Щотижня буває три торговельних дні – по середах, п’ятницях, неділях… Але торг тут щодня, бо щоденно прибувають крамарі з усієї Русі, Поділля, з Молдавії і Волощини. Отже щодня знайдеш тут різні товари, які тільки можна придумати. Є також різноманітні добрі ремісники, навіть друкарня. І хіба не кожному відомо, як багато крамниць у Прусії, Сілезії, не кажучи про всю Польщу, тутешні вірмени заповнюють своїми товарами”[7].
Історія Львова доказує, що місто – це не будівлі. Львів – це люди різних національностей, різних культур та віросповідань. Саме мультикультурність міського простору формує повагу та терпимість до іншого, що є актуальним для сьогодення.
П.С. Автор виголошує щиру подяку Капралю М. М. та Лилю І. М.за цінні поради під час підготовки цієї статті.
Дмитро ДИМИДЮК
Список джерел та літератури
- Гаркавець О. Загадкові українські вірмени, котрі говорили, писали і молилися кипчацькою мовою і 400 років тому надрукували першу в світі кипчацьку книжку / Олександр Гаркавець. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.medievist.org.ua/2017/04/400.ht
- Євреї Львова у княжу добу та Середні віки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tureizahav.lviv.ua/ua/evrejska-gromada/evrejska-gromada-v-mynulomu/rannja-istorija-evrejiv-lvova.html
- Заяць О. Громадяни Львова ХІV–ХVІІІ ст.: правовий статус, склад, походження. – Київ–Львів, 2012. – 558 с.
- Ісаєвич Я. “Альтана посеред раю”: Львів у 1582-1602 рр. / Ярослав Ісаєвич // Львів: історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 29-44.
- Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини) / Мирон Капраль. – Львів, 2003. – 440 с.
- Лильо Грецький світ Львова / Ігор Лильо. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/lylyo.htm
- Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.): Зб. док. / упор. М. Капраль. – Львів, 2010. – 544 с.
- Привілеї національних громад міста Львова (XIV-XVIII ст.): Зб. док. / Упор. М. Капраль. – Львів, 2010. – 575 с.
- Шорников П. Языковой дуализм в Молдавском княжестве XIV–XVII вв. / Петр Шорников // Русин. – 2010. – №2. – C. 66–74.
- Трофимук М. Читаємо зі стін / Мирослав Трофимук. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pupzemli.org.ua/about/inscripts_ua.html
[1] Найпопулярніша версія.
[2] В середині XIV ст. “княже місто”, котре розташовувалося на території сучасної площі Старий Ринок, стало Краківським передмістям. Натомість, “Казимирівський Львів” розбудовувалося вже навколо площі Ринок.
[3] Зауважимо, що населення Львова в середині XVII ст. становило 22 тис. людей. Це було найбільше місто на українських землях. Єврейська, вірменська та русинська громади становили від 5 до 15% населення міста в різний час.
[4] Вони не підпорядковувались міському суду в цивільних справах (лише в кримінальних).
[5] Можемо стверджувати, що у Львові існувала потужна грецька діаспора, яка була частиною православної громади міста. Саме греки (зокрема Константин Корнякт) фінансував будівництво Успенської церкви та допомагав братству.
[6] Хоч і ця церква довго не простояла й згоріла у 1571 р. Кошти на будівництво вже сучасної (“четвертої”) Успенської церкви виділив Константин Корнякт.
[7] Ісаєвич Я. “Альтана посеред раю”: Львів у 1582–1602 рр. / Ярослав Ісаєвич // Львів: історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 29-44.
