Початок ХХ століття асоціюється у нас або з великим світовим конфліктом, або ж із серією дрібніших протистоянь на наших територіях, в результаті яких, хоч і досить хаотично та дезорганізовано, але українці намагалися вибороти незалежну державу. Не дивлячись не це, перші десятиліття ХХ століття, як і будь-який інший час на календарі Історії – це також життя звичайних людей, буденні/і не завжди побутові реалії, святкування, відпочинок тощо. З нагоди свят, що наближаються, задля творення відповідної атмосфери, звернемось до спогадів про незвичайне повсякдення дочки одного зі знаних політичних лідерів. Мова про Єлизавету Скоропадську. У львівському видані “Нова Зоря” було опубліковано захоплюючі спогади останньої про мандрівку до Лапландії. Маємо нагоду ознайомитись, що мандрівницю вразило найбільше.
Єлизавета Скоропадська – політична діячка і скульпторка. Більшість життя вона провела за межами України, але для українців її персона є знаковою у різних контекстах. По-перше, це людина, яка була залучена до творення політичних реалій на наших теренах. По-друге, вона є авторкою спогадів про останні дні життя свого батька – гетьмана Павла Скоропадського. Зрештою, перебуваючи у Німеччині, Єлизавета Павлівна була членом Комітету допомоги голодуючим в Україні.
Не менш цікавим за публічне, було й приватне життя Єлизавети Скоропадської. Особливо, якщо мова про краї й території, які їй довелося побачити. Зокрема, у серпні-вересні 1938 року вона відвідала Лапландію. Свої враження зафіксувала, що й потрапило на шпальти “Нової Зорі” на початку 1939 року. Їхала туди на запрошення знайомої. Остання, як і Єлизавета, проживала на той момент у Німеччині, але родом була з тих країв. Жінки планували провідати брата знайомої – той працював лікарем у одній із найбільш північних точок Лапландії, а Єлизавета Скоропадська навіть отримала завдання професійного характеру: виліпити погруддя брата своєї подруги.
На вивчення екзотичного регіону у мандрівниць було біля двох тижнів, упродовж яких їх приймали у милій фінській родині. Маршрут розпочинався з Берліна – потягом приїхали у Зассніц. Там сіли на пароплав до Треллеборгу. По тому потягом через усю Швецію і на північ до Торніо, що вже у Фінляндії. А далі – Рованіемі, де залізниця закінчувалась. До муніципалітету Кіттиля, місця призначення, залишалося ще 160 кілометрів, які подолали на омнібусі.
Чим далі на Північ, тим менше уваги звертали на годинники і час. Характерно, що на окремих зупинках потяг навіть орієнтувався не на встановлений час, а на потреби людей – чекав, коли всі закінчать свої справи. Інколи зуринявся спеціально для того, аби люди випили кави. Тоді майже всі виходили з вагонів і сідали за столики. Допоки пасажири не поверталися, потяг не рушав. Це було дуже мило. Водночас, внаслідок даної практики мандрівниці дуже відстали від плану, пропустили омнібус. Наступний був аж вранці. Довелося напроситись на ночівлю у приватне помешкання – усі готельні номери були зайняті.
У часі руху Єлизавета Скоропадська отримала перші враження про Лапландію – простір між Швецією, Норвегією, Росією і Льодовитим океаном. Відтак у спогадах писала про клімат у регіоні, вплив на останнє течії Гольфстрім, великі морози взимку – до 40°, а також про літню спеку – до 35°. Між іншим, також про коротке літо і зиму, яка може бути понад 7 місяців. Про грудень і січень, коли сонце практично не показується і так темно, що треба постійно мати при собі світло. Або ж червень і липень, коли в околицях Кіттиля практично не сідає сонце. Місцеві кажуть, що в цей час усе стає неприродним, а людям не хочеться спати.
Щодо населення у регіоні, то його мало, поселення розкидані. Присутні – це переважно фіни. Лапландців приблизно 2 тисячі – це на майже 20 тисяч фінів. Фінська Лапландія ділиться на райони, міст як таких немає. Кожен район має свою церкву, школу і лікарню. Розкидані поселення концентруються у долинах рік і озер. Останніх не надто багато, але вони дуже красиві. Єлизавету Скоропадську зачарувала вода, яка була особливого синього кольору. Доповнюють описану картину гори, сосни, ялинки і берези.
Рованіемі Єлизавета Павлівна назвала майбутнім цього регіону. Там вона побачила виробництво, яке забезпечує продовольством усю Лапландію. Також декілька великих і сучасних будинків, навіть модерний готель. Серед дерев’яних будинків він видається недоречним і викликає подив, але весною і восени у це місце приїжджають туристи – фіни, шведи, англійці, голландці. Вони полюють, рибалять, гуляють. На такі моменти і потрібен готель. Допомогти приїжджим відчути красу природи і відпочити душею. Прибувають і малярі, для яких тут справжній рай – неосяжна гама кольорів та відтінків.
Одні гості живуть у готелях, інші у наметах, серед дикої природи. Там полюють, рибалять і з того живуть. Регіон дуже непривітний у плані зручностей. Навіть для створення найменшого комфорту потрібно максимум зусиль. Усе потребує великої праці, а результат ледь відчутний. Величезні простори і все довкола – це ліс, каміння і багнища. Населення розкидане, сполучення погане. Тому і люди з власною вдачею: мовчазні, спокійні і негаласливі, їх не розізлити, хоч образу тримають довго.
Дорогою з Рованіемі до Кіттилі омнібус також зупинявся, пасажири виходили на каву. На них уже чекали, у кав’ярні було накрито. Сіли усі разом: “і шофер і почтар і місцеві селяни, кілька голяндців, один американець, кілька дрібних урядовців, моя знайома фінка та я, українка”. Спілкувалися між собою: голландці їхали ловити рибу, американець полювати, фіни мовчали. Дивились на Єлизавету. Врешті, запитали звідки вона. Коли дізналися, що з України – дуже дивувалися. Але про Україну чули. За якийсь час один навіть взяв Єлизавету за руку і щось говорив. Вона не розуміла його, але подруга пізніше переклала – фін співчував, що ми у себе вдома як на чужині, казав, що вони готови її прийняти, нагодують і навіть знайти чоловіка.
Коли знову рушили в дорогу, Єлизавета вивчала населені пункти, дерев’яні красиві будинки, мальовані. Її знову ж дивувало, що довкола споруд вирубані дерева – будинки на відкритій місцевості, що продувається вітром. Пізніше дізналась, що то своєрідний захист від комарів – влітку їх так багато, що неможливо витримати. Були між іншими і двоповерхових дерев’яні будиночки – це багатші. Мали крім хати у своїй власності ліс, а також багато оленів. Але подібне – це радше винятки. Загалом люди бідні. Подекуди дивно, як вони взагалі живуть у своїх хатах за наявних у регіоні умов.
Жодного лапландця Єлизавета так і не побачила. Вони живуть ще північніше, у наметах. Посеред безмежних просторів їх знайти не просто. Справжні лапландці у будинках не живуть, а мандрують із оленями. Роблять ями, або снігові намети. Лапландець, який доглядає за оленями, вранці варить міцну чорну каву і п’є її з сіллю. Цілий день нічого не їсть, а ввечері готує біля багаття і їсть оленяче м’ясо і сало. Їсть багато м’яса і жиру, після чого заривається у сніг і так спить. У них висока дитяча смертність, але хто переживає цей період – живе до ста і більше років.
Єлизавету Павлівну дуже здивувала кількість оленів у регіоні. Вона дізналась, що влітку ці тварини просто гуляють лісом. Взимку їх закривають у загони. Кожен має на вусі знак власника. Олень для місцевих – це все: їжа, молоко, сало, на них їздять. Сани у вигляді човнів. Так, що лише позаду хтось може сісти, попереду щось покласти – і все. Місцеві олені харчуються мохом та лишайниками, знаходять їх навіть взимку.
У муніципалітеті Кіттіля чи не вперше у цьому регіоні побачили кам’яницю. Це і був будинок лікаря – брата, до якого вони їхали. Цей дім дійсно виявився єдиним кам’яним. Місцеві його за це недолюблювали і називали лікарською стайнею. Лікар, його дружина і діти гостинно прийняли мандрівниць і на цьому пригоди останніх закінчились. Або ж – лише розпочалися …
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Осташко Т. Гетьманівна. Скульптор. “Наша Лизавета” // Тиждень, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://tyzhden.ua/history/131787
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 року // Нова Зоря. – Львів, січень 1939. – Ч.1. – С. 11 – 14.
