Непересічною фігурою для української історії першої половини ХХ століття, а водночас – ще й незаслужено обділеною увагою, була донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Остання провадила політичну і культурну діяльність, займала активну громадську позицію, багато подорожувала. Ми вже писали про її мандрівку до Лапландії – перші враження, а також більш глибокі рефлексії. Тепер настав час і для заключної частини. Спогади Єлизавети Скоропадської було надруковано на шпальтах міжвоєнного видання “Нова Зоря” – виходили у січневих номерах за 1939 рік. Характерно, що після публікації останньої частини, редакція подякувала їй за співпрацю: “Отсей […] прилюдний виступ у пресі […] Авторки вражінь з подорожі до Ляпляндії звертає на себе увагу великим кругом зацікавлення, щирістю й кольористикою. Редакція дуже дякує за ту працю”.
Як зізнавалась Єлизавета Скоропадська, чи не найважче їй було знайти спільну мову з мовчазним і вічно заклопотаним лікарем. За іронією долі, умовою її поїздки до Лапландії, була робота над погруддям того самого лікаря – брата її знайомої. Таким чином, спілкуватися вони стали все ж більше. Через неймовірну зайнятість лікаря, працювати скульпторці доводилося прямо у його кабінеті. Подекуди – навіть в час прийомів. Останнє викликало великий інтерес у пацієнтів. Чогось подібного їм ніколи не доводилося бачити – як з глини ліплять людську голову. У часі роботи Єлизавети, постійно хтось сидів поруч. Її це виводило з себе, не подобалося, коли хтось дивився, як вона працює – це “нервує і спинює натхнення”.
З іншого боку, розуміючи який інтерес викликає її робота, яка увага була до цього прикута, а особливо – які очікування мали люди, у родині лікаря зокрема, враховуючи все це, Єлизавета не могла робити оточуючим зауваження щодо їх надокучливості. Відтак довелося адаптуватися й працювати в наявних умовах. Лікар, свідомий того, що з нього роблять твір мистецтва, намагався позувати, сидів поважно і зосереджено. Це також дратувало Єлизавету і заважало зосередитись. Тут їй уже довелося попросити його не зважати на неї і поводитись так, наче її тут немає.
Найбільшою ж проблемою було те, що лікаря інколи цілими днями не бувало вдома. Його околиця – це простір 150 на 200 кілометрів. Там проживає 6 тисяч чоловік. З них лише 1 тисяча – у Кіттилі, а решта – розкидані по лісах і просторах. Лікар завідує і хворими, і лікарнею. Остання – це дерев’яна споруда, помальована білими олійними фарбами. Лікар і його дружина докладають титанічних зусиль у цьому приміщенні. Лікарня розрахована на 15-20 пацієнтів, але запит значно більший. Також є велика потреба окремої побудови для дітей, що забезпечені усім необхідним тут не найкраще.
Лікар у цих краях повинен бути молодим і здоровим, справжнім “спортовцем”. Крім знання фаху, легко переносити навантаження, мати запас ідеалізму, любові до людей і бажання їм допомогти, любов до природи й самотності. Прийоми хворих тут двічі на день – вранці і ввечері. При цьому, люди приходять з усіх сторін. Щодня бувають складні операції, інколи навіть дуже складні. Уся відповідальність на тобі, а крім того – потреба бути спеціалістом широкого спектру, мало знатися на одній галузі. Часто трапляються виїзди. Хворі можуть при дорозі жити, а можуть – десь у закутках. Машиною туди не дістанешся. Тому крім автомобіля лікар користується велосипедом і ходить пішки ходить. Взимку на оленях, або ж лижах. Сильні снігопади є “спонсором” того, що лікар не кожного дня повертається додому.
Місцеві, особливо на початках, не зовсім розуміли у чому сенс роботи лікаря. У цей період доводилося бути ще й психологом і працювати з людьми, пояснювати, що хочуть допомогти. По це наступний приклад – коли в регіоні, попри чудове повітря, часто помирали від туберкульозу. Іноді усі діти в родині. Лікар не міг зрозуміти, звідки береться джерело хвороби. Згодом виявилося, що коли батьки бачили наближення лікаря, то ховали хворих дітей – оскільки не люблять, щоб у їхні справи втручалися чужі. Якось в одній родини, один за іншим, померло п’ятеро дітей. Лікар оглянув усіх дорослих, але нічого не знайшов. Потім у лазні випадково натрапив на стареньку бабцю, хвору на сухоти, яка й мала обов’язок доглядати за дітьми.
Багато часу минуло, перш ніж місцеві жителі звикли до лікаря і його послуг, почали довіряти. Пізніше таке ставлення переросло навіть у любов і повагу, коли переконалися у його професіоналізмі і дієвості методів. Останнє виражалося навіть у тому, що коли люди дізналися, що у лікаря є гості, то несли йому подарунки: гриби, ягоди, м’ясо, аби всього мав вдосталь. Цю привітність та доброзичливість Єлизавета Скоропадська відчула і на собі.
Зокрема, коли вона закінчила роботу з погруддям лікаря, зійшлися майже всі односельчани – аби оцінити правдивість і реалістичність. Дружина лікаря так нахвалювала роботу Єлизавети, що та, від приємності, забула, що своїми роботами не буває задоволеною. Досить каламбурдно вийшло із двірником. Той зізнався, що йому було неприємно дивитись на дві практично ідентичні голови лікаря – одну на плечах, а іншу – відокремлену і поруч.
Свою мандрівку Єлизавета Скоропадська підсумувала так, що їй було надзвичайно приємно перебувати між жителями Лапландії. Ще більше її тішило, що фіни з симпатією ставляться до українців – авторка зазначала, що між цими народами багато спільного. Єдина відмінність – фінам вдалося вибороти свою державу на початку ХХ століття, а нам – ні. Відтак у кожній крамниці, готелі чи іншому публічному місці вона бачила портрети людей, чиїми зусиллями фінська держава стала реальністю.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 19 січня 1939. – Ч. 4. – С. 5.
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 22 січня 1939. – Ч.5. – С. 5.
- Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 26 січня 1939. – Ч. 6. – С. 4 – 5.
