У другій половині ХІХ століття перелік доступних для жінок професій не вирізнявся особливою різноманітністю. З огляду на правові та звичаєві упередження щодо можливостей жінок обіймати певні посади (стосувалося це, перш за все, інтелектуальної праці), а також з урахуванням можливостей їх навчання (вища освіта для галичанок стала доступною лише з середини 1890-х років), професійне життя тогочасних жінок нагадувало біг з багатьма перешкодами. Чи не найбільш очевидними вони ставали в оплаті праці. Жінки отримували на 25 % менше, аніж чоловіки за аналогічну роботу. При чому остання могла вимагати абсолютно однакового як для жінки, так і для чоловіка навантаження.
Зацікавлення міськими робітницями виникало з огляду на щоразу більшу кількість працюючих жінок у місті та чималу конкуренцію в отриманні місця праці. Допомогти у пошуках роботи було покликане засноване у 1877 р. польське товариство „Praca kobiet”. Його українським аналогом став жіночий промисловий кооператив „Труд”, заснований з ініціативи „Клубу русинок” у 1900 р. Ці організації мали на меті поєднати працю і навчання. Так до прикладу, кооператив «Труд» виробляв і продавав тканини і одяг, які виготовляли жінки, а на зароблені кошти заснував школу крою, шиття і бухгалтерії для тих, хто хотів освоїти відповідний фах. Заняття проводилися щодня з 15 до 17 год., окрім неділь і свят, за адресою Площа Ринок, 39.
Про побут міського робітництва і його повсякдення час до часу писала щоденна преса. У 1898 р. газета «Dziennik Polski» опублікувала серію статей, присвячених львівським робітницям (щоправда, без урахування єврейських жінок). Свою діяльність «Ankieta w sprawie robotnic chrzescijańskich» зосереджувала на зборі матеріалів шляхом опитування жінок, зайнятих професійно, про умови їх праці, кількість робочих годин і заробітків, якість життєвого рівня, ставлення працедавців і навіть проведення дозвілля. До роботи в анкетуванні було запрошено делегатів з 18-ти товариств міста без різниці політичних переконань.
В рамках згаданої ініціативи було опитано жінок різних професійних груп: швачок, гаптувальниць, виробниць рукавичок, прачок, прасувальниць, працівниць друкарень і палітурних цехів, рознощиць газет і робітниць на будівництві. Оплату праці опитаних визначала отримана освіта і попередній досвід. До прикладу, прасувальниця за місяць заробляла в середньому 21 золотий ринський. Проте, аби отримати таку посаду у пральні потрібно було попередньо пройти «науку», яка тривала близько місяця й обходилася учениці в 10 зол. ринських. Аналогічною ситуація була і у кравецтві. Попри те, що тривалість робочого дня жінок, зайнятих у цій сфері, складала не менше як 11 годин, вижити на зароблені суми без допомоги родичів було, фактично, неможливо.
Ще менші заробітки припадали на помічниць мулярів (їх робота полягала в носінні вапна, піску та робочого інвентаря майстрам) та працівниць цегелень (в їх обов’язки входило формування, обтинання та складання цегли). Вони за день роботи в середньому отримували 50 центів. Серед працюючих тут переважали неодружені дівчата віком від 13 років (до слова, за даними опитування, самостійно заробляти у місті могли починати від 11 років). Їхня робота була сезонною, тривала з квітня по вересень. Взимку, зайняті у цій сфері жінки, наймалися домашніми служницями.
Служба була однією з найбільш затребуваних, однак від цього не найбільш високооплачуваних, професій для жінок у місті. У домах інтелігенції, багатших міщан вони працювали в якості помічниць у господарстві, кухарок чи мамок-годувальниць. Така робота, звично, трактувалася тимчасовою, що з огляду на конкретні обставини життя була необхідністю. Свою посаду служниці могли втратити коли завгодно, так само, як і покинути її під будь-яким зручним приводом: письмове оформлення їхньої праці було рідкістю. До мінусів служби, звично, зараховували незахищеність працівниць від можливих визисків господарів домів, в яких вони працювали. Натомість, роботодавці нерідко скаржилися на неможливість знайти «порядну» служницю, натякаючи на очікувані від людей такого фаху нечесність чи неморальність.
У переліку найпоширеніших скарг, які називали анкетовані робітниці, були побиття, лайки, великі грошові штрафи за запізнення чи інші порушення робочого порядку, а також «брутальність» і «небачена зухвалість» з боку роботодавців чи інших чоловіків на роботі. На питання про читання книжок чи газет на дозвіллі (було актуальним лише за наявності освіти), більшість відповідала, що після 12 чи навіть 14-ти годинного робочого дня не мали на це ані сил, ані бажання.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
- Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych wydane przez Krajowe biuro statystyczne / Pod red. T. Pilata. Tom Zeszyt I. Lwów, 1903. s. 26.
- Черчович І. Професійна реалізація жінок кінця ХІХ – початку ХХ століття: на прикладі українського суспільства Галичини // Новітня доба. Львів, 2014. С. 7–18.
