Щоб створити власну справу, він відмовився від згубної звички. І невдовзі став одним із найавторитетніших у Рівному майстрів з виготовлення ковбас.
У міжвоєнний період у повітовому Рівному найбільш жваво розвивалася торгівля. Тут торгували усім – від найменших господарчих дрібничок до автомобілів. Як великі магазини, так і дрібні торговельні лавки розміщувались дуже щільно переважно на головній міській вулиці, яка тоді мала назву 3-го Травня. Рівненські старожили розповідають, що в ті часи при наявності грошей можна було придбати будь-що, а продукти харчування завжди були надзвичайно смачні і свіжі. Торговці, а в основному це були євреї, закликали містян зайти до їхніх крамниць, пропонуючи на вибір свої товари, дозволяючи куштувати. А ще була практика давати товар у борг, записуючи ім’я покупця в окремий зошит. Цим розповідям про життя “за Польщі” не йняли віри в радянський час, коли закономірним для торгівлі були поняття “дефіцит” та довжелезні черги за багатьма необхідними речами. А ще радянська влада привчила людей “діставати” ці дефіцити. Певний період до дефіцитів належав і такий продукт як ковбаса. Натомість у польські часи навіть найбідніші містяни могли поласувати як не ковбасою, то хоча б ковбасними обрізками, які були не менш смачними.
Як Іван Бондар став ковбасником
Рівнянин Євген Георгійович Бондар знає про свого діда все, і охоче розповідає, як дід створив власну справу. “Мій дід Іван Павлович Бондар народився в 1891 році, – починає розповідь Євген Георгійович. – Закінчив школу у Верхові, де жила сім’я Бондарів, що переїхала на Волинь із Кубані. У Першу світову діда забрали на фронт. Але через те, що мав гарний почерк, його взяли писарем у військово-польовий шпиталь у Тучині. Там він познайомився з моєю бабцею Оленою Сидорівною Зінкевич, яка після закінчення церковно-приходської школи при Корецькому монастирі стала сестрою милосердя у тому шпиталі. Вони одружились і після закінчення війни переїхали до Рівного. У 1918 році дід влаштувався на роботу двірником”.
“Дід був азартним гравцем у карти, – продовжує спогади про рідну людину Євген Бондар. – Одного разу з товаришем по службі штабс-капітаном вони виграли в карти велику суму грошей золотом. Виграш розділи навпіл. Пішли до собору і дали обітницю, що ніхто з них більше в руки карти не візьме. За ці гроші дід у 1922 році придбав землю на вулиці Бармацькій № 23 (тепер Міцкевича, – авт.) і побудував будинок. А штабс-капітан знову зірвався на картярство і програвся до нитки. Дідові теж не раз кортіло сісти з картярами за стіл, але він, спостерігаючи за грою інших, завжди силоміць тримав свої руки за спиною і жодного разу обітницю не порушив”.
Як зазначив Євген Бондар, його дід будував хату з перспективою започаткувати свій бізнес. Це був досить великий цегляний будинок, що в плані нагадував літеру “Г”. У будинку був триметрової глибини підвал, в якому облаштували велику льодовню. Там стояли й баки для соління м’яса. Лід заготовляли взимку на Басівкутському озері. Привозили нарізаними кубами, викладали у льодовню, пересипали тирсою, і вистачало того холоду на цілий рік. Була також споруджена спеціальна система стоку води. За хатою була прибудова, де розміщувалась коптильня. Іван Бондар був одним із перших рівненських ковбасників, які за Польщі почали розвивати свій бізнес. Хоча конкуренція в Рівному серед ковбасників була досить велика, справа потроху пішла. М’ясо закуповували в селян. За польськими законами забій тварин на власному подвір’ї був заборонений. За порушення цього правила накладався великий штраф. Треба було обов’язково вести тварину на бойню. Там все робили спеціалісти так, як бажав господар.
“Перш, ніж розпочати ковбасний бізнес, – продовжує Євген Георгійович розповідь про свого родича, – дід у 1925 році закінчив училище і в Луцьку від старійшин цеху ковбасників одержав диплом про те, що він має право виготовляти ковбаси. Цей диплом висів у його магазині на видному місці. А ще дід, як розпочав виготовляти ковбасу, став стригтися наголо, щоб бува яка волосина не втрапила в продукт. Він любив носити світлий одяг, “парусинові” легкі брюки, білий жакет”.
Старійшина цеху ковбасників
Іван Бондар був людиною авторитетною, фахівцем своєї справи, й за це його обрали старійшиною цеху ковбасників. Як старійшина, він раз у три роки випускав майстра “лендляжу” – кваліфікованого спеціаліста. Компаньйонами Івана Бондаря були чех Новак, єврей Керштейнер. Це були майстри, яких він підготував. Цим він підтверджував свою високу кваліфікацію. Коли в Рівному в День польської Конституції 3-го травня відбувався парад, то Іван Бондар ішов попереду колони цеху ковбасників і ніс цеховий прапор.
“Я запам’ятав дідову технологію виготовлення сиро-в’яленої ковбаси, – розповідає Євген Бондар. – Вона має 21 день стояти вертикально в бочці з вологим піском при відповідному температурному режимі. Дід розповідав, що в нього в магазині мало бути не менше п’яти сортів сальтисона (зельцу). У роботі дід користувався польськими рецептурниками, деякі з них я зберігаю як пам’ять про діда. Ковбаси виготовлялися різних сортів, різної ціни. Не менш смакували й ковбасні обрізки, які завжди свіжими стояли на прилавку і продавалися за мінімальну ціну — один грош за кілограм. Цими обрізками пригощали зовсім бідних людей. За Польщі на м’ясо ціна була контрольована. Хто порушував установлені ціни, обкладався значними штрафами. Для реалізації ковбаси дід за 200 злотих винаймав у єврея невеличкий магазин, що знаходився на розі колишніх вулиць Галлера (тепер 16 липня, – авт.) і 3-го Травня (тепер Соборна,– авт.). За прилавком торгувала бабця Олена. У радянський час у тому будинку розміщувалась перукарня”.
Великий родинний будинок Бондарів знаходився навпроти сучасного готелю “Мир”. Там пройшло дитинство Євгена Георгійовича. “Я добре пам’ятаю садок навколо дому, – пригадує він, – велику грушу, яка росла над дорогою, порічки, туї. У садку завжди була акуратно стрижена трава. Дід вимостив біля дому тротуарну доріжку із цементної польської плитки”.
У 1939 році прийшла радянська влада і родину Бондарів, у яких було двоє синів, виселили з власного дому. Там поселився військовий майор із сім’єю. Ковбасня і магазин перестали працювати. Повернулися Бондарі в дім на Міцкевича вже в час німецької окупації. Окупаційна влада поселила до них двох німецьких майорів – гестапівця й інтенданта. “Квартиранти” спочатку зробили санітарну перевірку, звелівши для дезінфекції побілити вапном огорожу і господарські приміщення. Деякий час Іван Бондар ще виготовляв ковбасу. А німець-інтендант навіть запрошував рівненського ковбасника до себе в Швейцарію, де в нього був маєток.
Під час бомбардувань у 1944 році в болото, що було на місці сучасного готелю “Мир” потрапила бомба, утворивши там невеличке озерце. Від потужного вибуху земля піднялася, добряче накривши дах будинку Бондарів. По війні змушені були ту землю вивозити вантажівкою.
Після війни Іван Бондар пішов працювати начальником “Облмельтресту”, який знаходився там, де був млин — на вулиці Тополевій (тепер Чорновола, – авт.) і працював там до 1956 року. Помер Іван Павлович Бондар у 1967 році. Поховали його на Дубенському кладовищі. Будинок, зведений колись Іваном Бондарем на вулиці Міцкевича, знесли в середині 1970-х років під час реконструкції вулиці і будівництва проспекту Миру.
Галина ДАНИЛЬЧУК
Джерело: РівнеРетроРитм
