8 – 10 березня 1946 року у Львові було проведено Псевдособор, який завершився ухваленням рішення про скасування УГКЦ. Незважаючи на офіційну заборону, Греко – Католицька Церква продовжила свою діяльність у ‘‘катакомбах’’, тобто підпільно.
Після ліквідації Греко-Католицької Церкви розпочались масові переслідування і священиків, і вірян. Тисячі священиків, в тому числі і представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Й.Сліпим перебували в ув’язненні, на засланні; ті, хто зумів уникнути переслідувань почали служити у підпіллі, а були також і ті, що прийняли постанови Псевдособору та перейшли на православ’я. Багато храмів УГКЦ були закриті або перетворені на громадські будівлі. Греко-Католицька Церква перебувала у підпіллі впродовж 1946 – 1989 років.
Перші кроки щодо легалізації, УГКЦ почала робити наприкінці 1980-их років і поступово відновлювала своє поширення та продовжувала діяти, але вже не в підпіллі, а відкрито. Своєрідним поштовхом до прискорення процесів легалізації стали події, що мали місце в квітні 1987р., які згодом почали називати ‘‘Грушівським дивом’’.
Тоді, в с. Грушеві Дрогобицького району на Львівщині на місці недіючої греко-католицької каплички вірними було помічено зображення Пречистої Діви Марії. Ця звістка набула значного поширення, її повідомляли навіть центральні канали Українського телебачення. До місця об’явлення вирушали численні паломники, а під час проведення богослужінь використовувалась атрибутика греко–католицького обряду. Це стало поштовхом до проведення численних богослужінь у таких районах Львівської області, як Старосамбірський, Перемишлянський, Жидачівський, Золочівський; містах Калуші, Івано-Франківську та районах Івано-Франківської області; Зборівському районі Тернопільської області.
Такі дії греко-католиків помітили органи влади і на початку червня 1987 р. ініціювали проведення наради в м. Дрогобичі. Її організатором виступав відділ пропаганди та агітації ЦК Компартії України. Основною метою було нейтралізувати активність греко-католиків і, як наслідок, після проведення згаданої наради, заяви на реєстрацію релігійних громад УГКЦ не приймались, а в пресі проводилась проти неї широкомасштабна пропаганда.
4 серпня 1987 року духівництвом та мирянами УГКЦ була підписана та оприлюднена заява на ім’я Папи Римського Івана Павла II. У ній йшла мова про їхній вихід із підпілля, а також висловлювалось прохання посприяти Святішого Отця у легалізації УГКЦ.
До підтримки представників УГКЦ долучились також дисиденти та правозахисники, які на той час повернулись з місць позбавлення волі. Завдяки їхнім зусиллям у 1987 році у Львові почав діяти Комітет захисту УГКЦ до складу якого входили і представники Церкви, і світські особи, а очолив його дисидент Іван Гель. Члени Комітету звертались до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, в тому числі і до Ватикану, а також до міжнародних організацій з вимогою визнати легальним існування Греко-Католицької Церкви. Одним із способів діяльності цієї організації було створення католицького самвидавного журналу ‘‘Християнський голос’’, а також видання часопису ‘‘Хроніка УКЦ’’.
Чималу роль у процесі легалізації УГКЦ відіграло Марійське товариство ‘‘Милосердя’’, – перша жіноча мирська організація, що виступала за легалізацію УГКЦ. Одним з елементів її діяльності було проведення щомісячних молитовних акцій, які відбувались біля храмів.
Інші громадські організації також певним чином впливали на послаблення тиску з боку влади. Серед них – Українська Гельсінська група, ‘‘Товариство Лева’’, Товариство української мови ім.Тараса Шевченка, ‘‘Українська ініціативна група за звільнення в’язнів сумління’’, ‘‘Український культурологічний клуб’’ .
У 1982 р. було створено громадський Комітет захисту прав віруючих. Його очолив громадський активіст Й.Тереля, а секретарем став о. Г.Будзинський.
Важливе значення у процесах легалізації відіграло відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі у 1988 році. Тоді, у с. Зарваниця Теребовлянського району Тернопільської області відбулось архієрейське богослужіння, на якому були присутніми майже 30 тисяч осіб. Активну участь в ньому приймали і представники Комітету захисту УГКЦ.
Очевидним є те, що дії мирян і священиків підпільної Церкви, що спрямовувались на її легалізацію зазнавали жорстокого контролю та критики з боку влади. Рух, спрямований на відновлення УГКЦ, набув великих масштабів, а також отримував певну підтримку з діаспори. Це сприяло тому, що радянське керівництво не могло знищити його цілком, хоч і активно йому протидіяло.
У травні 1989 р. в Москві 95 мирян, о. П. Зеленюх та І. Гель розпочали голодування, яке тривало безперервно 28 тижнів із зміною учасників щосуботи. Загалом у проведенні цієї акції взяли участь близько 50 священиків та 2500 мирян. Відразу після завершення голодування не відбулось ніяких змін, проте завдяки його проведенню до проблем УГКЦ було привернено увагу світової громадськості.
17 вересня та 26 листопада 1989 року у Львові були проведені понад 100-тисячні демонстрації-походи до собору св. Юра під гаслами легалізації УГКЦ.
Багатолюдні акції протесту відбулись 1989 р. у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Стрию, а також інших населених пунктах. 29 жовтня греко-католики мирно зайняли Преображенську церкву у Львові.
Чималу роль у становленні Греко-Католицької Церкви відігравали не лише велелюдні мітинги та демонстрації, а й організація богослужінь, що відправлялись під храмами, що колись належали громадам греко-католиків. До прикладу, в День соборності України 22 січня 1989 р., відбувся молебень УГКЦ на подвір’ї собору Св. Юра у Львові (там тоді знаходилась кафедра Львівської єпархії РПЦ.
Одним із постійних місць збору вірних та духовенства Греко-Католицької Церкви стала площа біля монастиря ордену Кармелітів, де спочатку почали відправляти молебні до Матері Божої, а пізніше і Божественні Літургії. Серед отців, які там служили потрібно згадати о. Івана Лопатчака, о. Петра Зеленюха, о. Антонія Масюка.
1 грудня 1989 року голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР М.Колесник прилюдно заявив про те, що греко-католицьким громадам надається право реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями. Такій заяві посприяло те, що відбулась зустрічі М. Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ того ж дня у Ватикані.
23 січня 1990 р. у Львові в Преображенській церкві відбувся собор УГКЦ, в якому взяли участь 6 єпископів і 150 священиків, вів його місцеблюститель Глави УГКЦ архієпископ Володимир Стернюк. Цей собор визнав рішення Львівського Собору 1946 року неканонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні. Пролунали також заяви, що стосувались реабілітації репресованого духовенства, чернецтва, мирян, а також повернення УГКЦ приміщень храмів та монастирів, які їй належали до Львівського Псевдособору.
Незабаром після легалізації, УГКЦ зазнала значного поширення та росту. До кінця 1990 року у Львівській області зареєстровано 1040 греко-католицьких парафій, в Івано – Франківській – 375, в Тернопільській – 392, в Закарпатській – 129.
Після зняття офіційної заборони на діяльність Греко-Католицької Церкви, вона почала активно відновлювати свою колишню могутність. Чимало громад православних переходили на греко-католицизм; вірним легалізованої Церкви повертали храми, які були в них відібрані після подій Псевдособору; відновилась структура традиційних чернечих орденів Греко-Католицької Церкви; відкрились численні семінарії.
У квітні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон ‘‘Про свободу совісті та релігійні переконання’’, на основі якого зазнали врегулювання питання, що стосувались реєстрації, діяльності релігійних спільнот на території України. Вищезгаданий закон сприяв і тому, що громади могли закріплювати за собою право на власність культових споруд та речей церковного вжитку, а також отримували можливість поширювати релігійну літературу. У серпні 1990 року греко-католикам передано собор святого Юра.
Ще однією важливою подією для віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова 30 березня 1991 р. Глави Церкви Митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра. На наступний день предстоятель Української Греко-Католицької Церкви був присутній на масовому мітингу біля Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. С.Крушельницької, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади, серед яких, – В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, а також десятки тисяч віруючих.
УГКЦ відновила свою легальну діяльність 30 років тому і зараз є одним з важливих осередків життя західноукраїнського суспільства.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
- Васьків Л. Роль мирян у час виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля / Л.Васьків // ‘‘Катакомбна церква’’. – Л.: Логос, 2009. – С. 97 – 99;
- Ісіченко І. Історія Христової Церкви в Україні / І. Ісіченко, архієпископ. — Харків: Акта, 2003. — 471 с.;
- Історія Львова : у 3 т. / Редколегія Я.Ісаєвич, М.Литвин, Ф.Стеблій. Т.3. – Львів : Центр Європи, 2007. – 575 с.;
- Кагуй П. Діяльність Української Греко – Католицької Церкви на теренах України у 1946 – 1990 роках / П.Кагуй // ‘‘Катакомбна церква’’. – Л.: Логос, 2009. – С. 34 – 38;
- Отець Антоній Масюк, ЧСВВ – новітній апостол молитви. – Л : Релігійне видавництво «Покрова», 2002. – 55 с.;
- Політичні аспекти легалізації УГКЦ (1987 – 1991 рр.) // Греко-Католицька традиція. – 2009. – №19 (137). – С. 12 – 15;
- https://zbruc.eu ;
- http://ichistory.org.ua ;
