Фемінізм – це тема, яка не перестає бути актуальною. Досі існують люди, які не вірять у рівність між чоловіком і жінкою. Унікальність і навіть парадоксальність фемінізму полягає у тому, що він знаходить своїх прихильників і противників серед представників обох статей. Є жінки, які вважають, що Kinder, Küche, Kirche – це вираз, який має характеризувати їхнє життя. Є й чоловіки, які підтримують те, що в суспільному, політичному та професійному житті жінка має ті ж права, що й чоловік.
Ці дискусії на Галичині тривають вже понад 100 років. Львів став осередком, де процвітали феміністичні настрої. Яскравими прихильниками фемінізму у столиці Галицького П’ємонту були не тільки жінки, але й чоловіки, серед яких виділялися Михайло Павлик та Іван Франко.
Проте, їх погляди на це явище дуже різнилися. Іван Франко сприймав жінку як рівну собі. Це ми бачимо навіть з листів до Ольги Рошкевич, де він пише їй про свої творчі плани, видавничі проекти політичні турботи. Він ділиться з нею проблемами та переживаннями не тільки як зі своєю дружиною, але як зі своїм близьким другом. А головне, він вірить в Ольгу і в те, що їй під силу добитися успіху у професії, яку обрала.
“Щодо Твоєї літературної роботи, то зовсім не страхайся ані не трать надії. Тут тільки щоб охота та пильність і старанність, то можна дійти до значної висоти, не потребуючи при тому бути ані ґенієм, ані навіть великим талантом. Адже ж гляди тільки, які люди задають тон у нашій журналістиці. Жінко, — і Ти б не соромилася вже тепер, якби Тебе порівняв із ними, — хоч Ти не написала ще нічого оригінального, а вони своїми оригінальними дурницями позадруковували стоси паперу!” (квітень, 1879).
Шлюб він теж не розглядає як річ, де можна домінувати і який обтяжує та обмежує обох партнерів.
“Для нас головне діло – розважити добре всі ті обставини, при яких і серед нинішнього стану можна жити щасливо і стаючи мужем і жінкою, не переставати бути свобідними людьми”. (лист до Ольги Рошкевич з 20. IX. 1878).
Набагато цікавішим у плані фемінізму виступає Михайло Павлик. Він не так намагається змінити ставлення до жінки у суспільстві як її саму. Також він справедливо зазначає, що проблема жінки полягає не в тому як ставляться до неї, а як вона ставиться до себе.
«…сидить стерво одне з другим і чекала б на молодого поки панна – потому плаче й нарікає віддана та знаходить вихід або в сантименталізованні з коханком, що вона нещасна, що хотіла б бути щасливою, або задурманена гине як жаба в болоті, бігаючи то до кухні то до постелі тирана. А ні одна не подумає наперед, що може бути якесь щастя і без мужа та пхається, як муха до мази. Всі нарікають, що їм зле, а ні одна не спробує покинути чоловіка, хоч би й умерти з голоду. Видно, що їм таки дорожча своя шкура і чоловіка постіль ніж своя слава й воля. Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть тільки молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені – якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити: можна змусити до всіх своїх звірячих забаганок, можна замикати на ключ, поки не здуріє і т. д. А якби одна з другою сказали.- “Не хочу і не буде так, як ти хочеш!” Але бо то й біда, що не може так сказати й не хоче, бо кожна наперед вже глядить, аби причіпити своє ім’я до як найвищого імени свого чоловіка…» (травень 1877 р.)
І хоч багато всього змінилося з того часу, проте проблема, яку майже 130 років тому так яскраво описав Михайло Павлик досі залишається актуальною для українського жіноцтва. Страх залишитись самотньою часто спонукає на вчинки, за які доводиться розплачуватись до кінця життя.
Щодо твору Павлика «Ребенщукова Тетяна», то він є викличним навіть для ХХІ століття. Тому не дивно, що в свій час за це оповідання автор потрапив під суд.
Визнавши право жінки на любов, Павлик у слід за тим дійшов до заперечення подружжя. Його героїня, нещасна в подружжі Тетяна наважилася жити з другим, якого любила. Це гасло “вільної любові” Павлик обстоював весь час. І за це часто отримував саркастичні зауваження від Драгоманова.
Франко ще перед судом (в січні, 1878) назвав виступи Павлика проти інституції подружжя його “ideefixe”. За цю “ideefixe” згодом засуджено Павлика на пів року тюрми. Процес Павлика за “Ребенщукову Тетяну” був невеличкою сенсацією у Львові, якій Франко, як наочний свідок процесу, таку дав оцінку:
«. . .Виною тут була не Тетяна Ребенщукова, не повість про неї д. Павлика, а тільки крайно чудна й незручна його оборона. Чудна й незручна не в тім значенні, буцім то д. Павлик не вмів викручуватися, не хотів ховати своїх поглядів і переконань, але чудна й незручна власне тим, що він висловлював погляди крайно наївні, що не мали нічого спільного ані з соціалізмом, ані з емансипаційним рухом новочасного жіноцтва, а тільки давали сумне свідоцтво розуміння їх у д. Павлика».
Розглядаючи позицію Павлика щодо становища українок, можна погодитися і заперечити багато речей. Проте, варто зробити висновок, що за свої права жінка повинна боротися сама, а не давати це право чоловікам, які не позбавлені почуття вищості у відношеннях до протилежної статі.
Роксана ТИМКІВ
Джерела:
