Чари “на смерть”, наслання хвороб і посухи, любовні привороти і наведення вроків… У чому тільки не звинувачували так званих відьом! Справжня відьомська істерія, що охопила Європу в XV–XVIII століттях, оберталась масовими стратами і тортурами чаклунок. Щоправда, на теренах Рівненщини відьми відбувалися радше переляком, аніж піддавались жахливим репресіям.
“У травні 1711 року дубенчани не на жарт були стурбовані відсутністю дощу, посуха загрожувала неврожаєм. Хвилювання громади розділяв також економ Ковнацький, який на зібранні заявив, що причиною посухи є чаклунські дії погорілецьких (нині село Привільне) жінок. Вирішили діяти перевіреними способами — десятьох жінок “чарівниць” вкинули у воду перед дубенським замком, попередньо зв”язавши їм руки і ноги. Попри те, що при цьому їх притискали у воду, а все ж занурити глибоко не могли, і плавали вони “по верху, наче якісь дерева”. Пішли іншим шляхом — дали бідолахам порожню бочку, аби, набравши в неї воду, тягли її саньми (в травні!) через Сурмицьку греблю на фільварок і поливали там городи. І тут вже спрацювало: не встигли жінки набрати бочку, як зібралася велика хмара і пішов проливний дощ. Посіви було врятовано і мешканці видихнули спокійно. Слід віддати належне економу Ковнацькому, який значиться відаючим цією справою. Задоволений мабуть, як і решта, він перейнявся долею погорілецьких жінок-чарівниць і не став віддавати їх під міський суд, який міг винести якщо не фатальний, то досить репресивний вирок. Тут і досить традиційний спосіб боротися проти посухи на Волині, і непроста вдача погорілецького жіноцтва початку XVIII ст. Чому саме жінки з Погорільців були визнані винуватцями посухи, невідомо”.
Чари і кара
Виявляється, моторошні оповідки з минулого про покарання відьом — це не тільки десь там, у далекій Європі… Чимало цікавого щодо таких історій можна знайти й на теренах Рівненщини. Бо і в нашому краю також щиро вірили, що чарами можна й зі світу звести, й неврожай наслати… У певних відьомських діях колись запідозрили навіть онуку князя Острозького Анну Алоїзу (Ходкевич), яка навернулась у католицизм. Подейкували, що в її маєтку відбувалось щось нечисте. Мовляв, і жаб’ячі лапки вона комусь підшивала, і монахині в її присутності здоровий глузд втрачали…
Сліпа віра в те, що певними магічними діями можна спричинити різні біди, призвела до того, що в Європі в XV–XVIII століттях було піддано жорстоким тортурам і страчено десятки тисяч людей. До кінця XVIII століття у Європі діяли закони, за якими за чари і відьомство карали на смерть через спалення. Навіть коли сейм Речі Посполитої в 1776 році заборонив переслідувати відьом (роком раніше це зробила російська імператриця Катерина ІІ), репресії проти знахарів, відьом, чаклунів не припинились одразу. Наприклад, у польському місті Познань у 1793 році за вироком магістратського суду спалили жінку, звинувачену в чаклуванні.
Водночас, на землях України, що перебували до 1795 року (до третього поділу Польщі) під владою Речі Посполитої, ставлення до відьом було більш толерантним. Хоча й цілковито безпечно почуватися підозрювані в чаклунстві все ж не могли. Магдебурзьке право, якого дотримувались в українських містах, передбачало певні покарання. Документальні свідчення про це містяться, зокрема, в магістратських та гродських судових актових книгах Луцька, Ковеля, Дубна, Олики, Кременця. Такі книги велися на українських землях під владою Речі Посполитої до останньої чверті XVIII століття. Чимало з цих книг нині зберігається у Центральному державному історичному архіві України в Києві.
Український історик Володимир Антонович у своїй книзі “Чари на Україні” дослідив сотні справ XVIII століття, що стосувались чаклунства. У жодній з них не йшлося про спалення обвинувачених. Засуджені відбувалися або штрафом на користь церкви, або церковною покутою, в якій заперечували причетність до чаклунства.
Про історію українських відьом та їх покарання написала у своєму дослідженні “Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття” (Київ, 2008) доцентка кафедри історії Києво-Могилянської академії Катерина Диса. Вона дослідила 198 судових справ проти відьом, які розглядали в українських воєводствах Речі Посполитої у XVII-XVIII століттях. Як доводить авторка, історія українських відьом не була такою кривавою, як у Європі. На наших теренах жінки з начебто надприродними можливостями мали хіба клопіт з тяганиною у судах, де їх карали штрафами за побутову шкоду — псування майна чи худоби. Інколи карали вигнанням з міста або піддавали моральному осуду. Таку поблажливість до відьом Катерина Диса пояснює величезною роллю знахарів та “бабок”, які часто виконували функції цілителів мало не в кожному українському селі.
Останній судовий розгляд на теренах України щодо відьом, як писала у своїй книзі Катерина Диса, відбувся в 1829 році. Священник з містечка Липовець Федір Булонський скаржився, що місцева мешканка Катерина Мартиновська хотіла його зурочити й кидала в нього соломою та капустяним листям. Однак суд визнав наклепом звинувачення жінки у відьомстві. А “потерпілому” наказали більше не турбувати суд через “вздор свой”.
Дубенські відьми та їх витівки
Чимало цікавих випадків різноманітних відьомських підступів можна знайти в актовій судовій книзі Дубенського магістрату. Ось що там зазначається про випадок, наведений на початку цієї публікації. Навесні 1711 року кільканадцять тижнів панувала посуха, що могло спричинити неврожай. Управитель маєтку, шляхтич Федір Ковнацький запідозрив, що посуху могли навести жінки з села Погорільці, і зажадав від магістрату аби їх випробували водою на відьомство. Що й було зроблено. Після відповідної процедури з’ясувалося, що десятеро жінок з цього села не тонули у воді: Кравчиха, Ярощиха, Мищиха, Любицька, Коваленячиха, Юрчиха, Марійчиха, Бургачиха, Гаврилиха, Сусиха Никонова. Усіх їх взяли під варту до Дубенського замку. Однак згодом, вочевидь, розібравшись, суд їх звільнив на поруки їхніх чоловіків.
Бувало, що цілком земні діяння деякі спритні особи намагались перекинути на потойбічні сили. Про це ідеться у записі Дубенського магістрату від 1741 року. Дяка Григорія Комарницького з села Птича, що неподалік Дубна, звинувачували в тому, що він “звів” тамтешню мешканку дівчину Катерину Сахнюкову. Вона стверджувала, що дяк пришов до неї вночі, коли її батько перебував у Вінниці, а матір – у Дубні, ліг біля неї на ліжку та “звів її з розуму” намовляннями і звабив, унаслідок чого вона згодом народила дитину. Священник же виправдовувався, переконуючи суд, що насправді тоді “ночував у коморі в селянки Антонючки, а Каськи тієї ночі не бачив, і не чинив щодо неї жодного ґвалту”. Водночас зазначав: “Коли служив дяком у Птичі, то до мене приходила Каська Сахнючківна і приносила горілку, ми пили разом, але жодного тілесного гріха з нею я не вчинив. …може біс узяв на себе мій вид і в моїй особі ходив до Сахнюкової сповняти гріх”. І за наказом суду засвідчив свої слова присягою. А Катерині Сахнюковій присудили кару (штраф) за неправдиві звинувачення на адресу дяка. І це ще вона легко відбулася. Бо за наклеп могли присудити до ста ударів різками.
Інколи потенційних чаклунок не вдавалось доправити до суду, бо вони втікали. Так сталось у 1742 році, коли в Дубенському магістраті мали розглядати справу за підозрою у чаклунстві Параски Янушевської. Буцімто, прийшовши до церкви на Маковея святити зілля, жінка разом із рослинами святила веретено, перев’язане червоною стрічкою. Очевидці стверджували, що Параска зробила це, щоб використовувати потім веретено саме для чарів. Пояснень усім цим діям магістрат від Параски так і не дочекався. Злякавшись слідства, потенційна “відьма” накивала п’ятами з міста.
Нерідко під гарячу руку борців з відьмами потрапляли цілителі й знахарі. Так 28 травня 1747 року на допит до Дубенського магістрату привели селянку Анастасію Іваниху з села Гурник, яку звинувачували в підозрілих діях. Вона нібито порадила одному молодому слузі, німцю, якісь магічні засоби, аби повернути прихильність до нього його пана. Жінка зізналася, що й справді на прохання німця дала йому корінці трави, названої “ручками Пресвятої Богородиці”, порадивши вмиватися відваром цього зілля, промовляючи при цьому молитву до пресвятої Богородиці. Знахарка розповіла, що дала йому землю з-під коріння цієї трави, примовляючи при тому: “Як ми всі любимо дари Божі, що виростають з цієї землі, так нехай усі пани тебе люблять і показують тобі свою ласку”. Взявши від німця невелику плату, застерегла, щоб він те зілля нікому не показував, але завше носив при собі.
Суд запитував, чи вона не давала комусь іншому якогось зілля для кохання, щастя, або для “ошуканства” якогось. Жінка пояснила, що вона лікує травами різні хвороби, чому навчилася у своєї свекрухи. Але жодної трави, яка могла б заподіяти щось погане будь-кому, вона не знає і ніяким чародійством не володіє. Як вирішили долю цієї знахарки, невідомо, бо вирок суду за цією справою не зберігся.
У ті давні часи вважалося, що відьомство і чаклунство то здебільшого жіноча справа, але бувало “під роздачу” потрапляли й чоловіки. У 1767 році в Дубенському магістраті розглядали кілька справ зі звинувачення у чародійстві селянина Тимка Середи. Свідки доводили, що цим чоловік займався постійно. Якийсь вояк Лашкевич попросив Тимка Середу дати йому такі ліки, щоб у нього росли діти. Середа дав йому якихось два відвари. При цьому частину одного з них залишив собі. Коли Лашкевич показав ліки бабі-знахарці, то вона один відвар визнала добрим, а про другий сказала негайно викинути й навіть додому не нести. Але головним обвинуваченням проти Середи було заподіяння непоправної шкоди здоров’ю одного з місцевих мешканців. За розповідями свідків було так. Тимко Середа дав міщанці Анні Духинській якусь мішанину, якою вона обілляла Карпа Мельника, коли той п’яний лежав на дорозі непритомним. Унаслідок цього Карпові паралізувало ноги. А Середа буцімто похвалявся, що це саме він наслав хворобу на чоловіка і заробив на цьому вісім злотих: “Я на прохання Яцка Мельника відійняв йому ноги. Чорт його не візьме, а до пояса відійме йому рух тому, що мене просив Яцко Мельник, аби він перестав ходити… “. Одному зі свідків, шевцю Гаврилу Шибуні Середа казав: “Ходімо, вип’ємо меду чи пива, Бог послав мені вісім злотих – свій на свого лиха просив”. Чи визнали винним Тимка Середу, невідомо, бо запис про вирок у цій справі не зберігся.
Звісно, всі ці оповідки про відьом, чаклунок нічого не мають спільного з реальністю, а є результатами людських страхів, переживань і фантазій. Водночас. вони є яскравими деталями, які дають нам уявлення про життя, побут і звичаї мешканців нашого краю в далекому минулому.
Світлана КАЛЬКО за матеріалами українських видань
Джерело: РівнеРетроРитм
