Як створювався Яворівський полігон?

На північний захід від Львова, у Східному Розточчі, розташований Яворівський військовий полігон – один із найбільших військових полігонів у Європі. Тепер Міжнародний центр миротворчості і безпеки Західного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України, плацдарм спільних військових навчань Збройних Сил України, армій країн Європи та США.

На полігоні проводяться бригадні тактичні навчання із застосуванням всіх видів озброєння танкової або механізованої бригади. До моменту створення Яворівського національного природного парку полігон займав територію площею понад 42 тис. га (27 %), а тоді, коли було створено парк (у 1998 р.), він отримав у користування 7 тис. га полігону.

Наприкінці 1939 року у центрі густозаселеного регіону було вирішено створити Яворівський військовий полігон. Села, призначені для виселення, були доволі розвиненими. Трагічна доля спіткала мешканців сіл, територію яких було визначено передати під створення полігону, оскільки їх всіх депортували. Варто зазначити, що ці депортації мали масовий характер, оскільки з територій, відведених під полігон виселяли все населення без винятку. Впродовж 1939 – 41 років знищено 128 сіл та хуторів і виселено більше 150 тисяч місцевих жителів. Цікавим є також той факт, що станом на початок 20 століття із 102 дерев’яних церков Галичини XVII ст. найбільше знаходилось на цих теренах (10).

На території Розточчя було розташоване одне з найбільших сіл Галичини – Вишенка Городоцького повіту (станом на 01.01.1939 р. тут проживало 5490 осіб). Інші села, які потрапили у зону виселення також були доволі чисельними : Річки (2120 осіб), Біла (1990 жителів), Тростянець Яворівського повіту (1720 осіб), Щирець Рава – Руського повіту (1630 мешканців), Верещиця (870 мешканців).

13 лютого 1940 року ці території  постановою Ради Народних  Комісарів СРСР і Центральним Комітетом КП (б) У виділено для воєнних потреб. Згідно з документом, потрібно було виділити ділянку площею 27 тисяч 635  га на території Яворівського, Немирівського, Магерівського, Крехівського і Янівського районів Львівської області.  Отже, офіційний документ в якому йшла мова про створення полігону з’явився після початку депортацій, оскільки перші виселення мешканців відбувались ще наприкінці 1939 року.

Одними з перших виселяли мешканців сіл Вербляни, Мала Березина, а також присілок Майдан села Верещиця. На початку 1940 р. частину людей з с.Мала Вишенька переселили на с.Верещицю, а вже в 1941 року звідси в Бессарабію. Село Верещиця увійшло до зони виселення лише за другим наказом ЦК КП(б)У і РНК УРСР про розширення полігону.

Наприкінці 1940 року депортація продовжилась. Згідно з постановою №665 сс РНК УРСР і ЦК КП(б) У від 30 грудня 1940 р. про розширення території артилерійського полігону, переселення проводилось не в межах Львівської області, а на приєднані в 1940 році землі (в новостворену Ізмаїльську область – тепер – південь Одеської області). Депортації набували масштабного характеру. У вищезгаданій постанові було вказано населені пункти, а також кількість дворів, жителів яких мали виселити. До прикладу, з села Курники Яворівського району – 286 дворів, Верещиці Городоцького району – 100 дворів, Заїзду  Городоцького району  – 76 дворів.  Переселення потрібно було завершити до 1 лютого 1941 р. Варто зазначити те, що людей виселяли не лише з тих сіл, які були вказані в постанові, а й з багатьох інших.

Всіх жителів с.Верещиця, а також мешканців с.Заїзд переселяли у с.Кляшниця Тарутинського району Ізмаїльської області (нині – с.Весела Долина Одеської області). Людей виселяли по черзі, не все село відразу. На нових теренах селяни часто голодували і їм доводилось жити в жахливих умовах.

Жителям села Курники під час виселення дозволили взяти кілька голів худоби. У вандальський спосіб було знищено місцеву церкву : ‘‘Армійці, поваливши на землю іконостас, постріляли кулями кожну з осібна ікону, а дальше нищили все, що попало’’.

Мешканців села Вишенка Велика виселяли у період Різдвяних свят 1941 року. Своє майно люди могли повантажити на сани, звідки їх відправляли на залізничну станцію Старичі, а все, що люди залишали було зруйновано. До війни у цьому селі тут була нова церква св. Михайла (яку посвячував митрополит Андрей Шептицький). Більшовики зробили її мішенню для випробовування зброї і  впродовж майже 50 – років випробовували на храмі військову техніку. Тільки з 1991 р. в незалежній Україні ці випробування припинили. На даний момент збереглась єдина згадка про село – залишки церкви св. Михайла.

Виселяли взимку 1941 року і жителів сіл Біла, Велике Передмістя, Крем’янка. Вартує уваги той факт, що майже із всіх сіл людей виселяли на Святий Вечір, Різдво Христове чи Йордан. Також, як правило, людям дозволяли брати з собою найнеобхідніше.

Депортації, які здійснювала радянська влада з кінця зими 1941 року тимчасово були призупинені, проте у 1942 р. їх відновила німецька влада. Приблизно 850 селянських родин самовільно повернулися на свої землі, але до 1 серпня 1942 р. їх переселили до повітів Львів (500 родин), Кам’янка – Струмилова (150 родин), Золочів (100 родин), Бережани (100 родин). 150 родин залишили, оскільки були жнива і вони мали бути переселені у вересні. Також планувалось виселення мешканців інших сіл. Тим, кого виселяли впродовж літа – осені 1942 року платили певні грошові компенсації, а ті, що зазнали депортації пізніше не отримали відшкодувань, а також навіть не мали можливості взяти з собою найнеобхідніше. Переселення людей німецькою владою припинилось після закінчення Сталінградської битви, в якій німецька армія зазнала поразки.

Жителі с.Верещиця, одразу після переміщення фронту за кордони України, почали повертатися з с.Кляшниця на рідні терени і самовільно тут поселилися. Виконком Янівської районної ради (в лютому 1945 р.) надіслав листа голові сільради с.Верещиця із строгою забороною приймати  переселенців без направлення Райвиконкому. У травні 1945 р. було знову  надіслано голові сільради записку про початок артилерійських стрільб на полігоні із забороною перебування сторонніх осіб на його території, збирання грибів, випасання худоби і т.д., а також підбирання снарядів та мін, про знайдення яких треба відразу повідомляти. Цей наказ голова сільради мав сповістити всім селянам. В липні 1946 року була відправлена ще одна записка схожа до вищезгаданої.

Точно відомо, що в травні 1945 р. полігон вже існував і на ньому проводились військові навчання, а коли саме він був відновлений радянською владою точно невідомо.

Слід зауважити, що повернулись в рідне село не тільки мешканці с.Верещиці, а й жителі інших сіл (Мала Вишенка, Заїзд, Курники та ін.), але їх знову виселили. До прикладу, жителів Малої Вишенки у 1947 р. переселили до Янова; повторна депортація з с.Верещиці відбулась у 1950-51 рр. Селян виселяли на Дніпропетровщину і платили незначну грошову компенсацію та дозволяли забирати з собою хати.

Вартує окремої уваги історія мешканців села Верещиці. 1952 р. у с.Верещиця переважно у викопаних землянках жили люди (це були ті, хто повернувся з Дніпропетровщини і ті, яким вдалось уникнути виселення). У 1959 р. створено докладний опис всіх будівель на території Верещиці. В селі була 101 споруда. Верещиця на той час була звичайною ‘‘станцією’’. З’явився також поіменний список всіх громадян, які на той час проживали у селі (563 жителі).  З 30 червня 1959 р. до липня 1961 р. до Верещиці переселилось 12 сімей. Генерал – полковник танкових військ Гетьман надіслав листа до голови Львівської облради С.Стефаника про доцільність надання Верещиці статусу самостійного населеного пункту. 2 квітня 1960 р. отримано відповідь, в якій йшлося про необхідність відселення цивільних осіб з населеного пункту, який утворився навколо ‘‘станції’’ Верещиця. Це потрібно було здійснити протягом 1960-61 рр.

У 1961 р., коли мало бути виселення, люди переховувалися в лісах або у родичів.  Станом на 7 серпня 1961 р.  – ‘‘Список лиц, проживаючих в поселке Верещица по состояние на 7 – е августа 1961 года’’ – перелік сімей, точний облік будівель і професій – 128 сімей, 538 чоловік.

Феномен села Верещиці полягає в тому, що незважаючи на всі заборони, після кожного виселення, верещаки поверталися у своє рідне село, потім їх знову звідти виселяли, так було три рази. Радянська влада змирилась з існуванням населеного пункту  у Верещиці аж у 1973 році.

Загалом депортації населення з території військового полігону тривали до 1973 року (майже 35 років) і відбувались згідно з рішеннями виконкому Львівської обласної ради (від 20.08.1970 р.) та Яворівської райради (від 17.04.1973 р.) ‘‘Про переселення цивільних господарств із території військового полігону’’. Були переселені останні господарства з села Парипси Вороблячинської сільської ради. Тогочасна преса ні про створення полігону, ні тим більше про депортації нічого не писала.

Полігон було створено великою ціною, – виселено мешканців понад 129 сіл та хуторів, знівечено більше як 40 тис. гектарів родючих земель, садів, лісів, розстріляно 16 церков і каплиць, 2 костели, зруйновано 18 цвинтарів. На даний час Яворівський полігон відіграє важливу роль у міжнародних процесах із забезпечення миру та безпеки.

Мар’яна ІВАНИШИН

Джерела:

1. Інвентаризація природних комплексів і компонентів для розробки проекту організації території яворівського національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів / Звіт про науково-дослідну роботу / Брусак В., Кравчук Я., Гнатюк Р. [та ін.]. – Л : ЛНУ ім. І. Франка . – 2010. –117с.;
2. Стецькович С. Полігон на Розточчі : до історії депортацій населення під час створення Яворівського військового полігону. – Л: Видавництво «Видавничий дім» «УКРПОЛ». – 2010. – 84 с.;
3. http://yavoriv-rajrada.org.ua/content/yavor%D1%96vskii-pol%D1%96gon
4. https://photo-lviv.in.ua/istorychnyj-fenomen-sela-vereschytsya/.
5. https://photo-lviv.in.ua/rozstrilyana-tserkva-u-s-velyka-vyshenka-abo-trahichnyj-symvol-totalitarnoji-systemy/