Проблема, об яку “спіткнулася” міська влада Рівного, виникла довкола ініціативи Громадської організації “Товариство німців “Відергебурт” про відновлення анотаційної дошки на пам’ятному камені нашому славетному землякові барону фон Штейнгелю. Він увійшов в історію краю як доброчинець і меценат, великий патріот своєї маленької Батьківщини, якою став для нього приміський Городок.
Восьмого грудня (саме на цій даті народження наполягають у Товаристві німців, попри офіційну — 9 грудня), виповнилося 150 років з дня народження барона Федора фон Штейнгеля. Історики досі дискутують, чи були його погляди (аристократа німецького походження, громадсько-політичного діяча Російської імперії, депутата першої Держдуми Росії) і справді проукраїнськими.
Однак, як вважають деякі історики, уже під час подій Української революції 1917-1921 років він чітко проявив свою проукраїнську позицію. Входив до першого складу Української Центральної Ради, працював у президії Всеукраїнського національного конгресу 1917 року. Був першим послом Української Держави часів гетьманату в Німеччині. Його називали німецьким бароном з українською душею. Можливо, любов до України він успадкував від матері — українки за походженням Марії Федорівни Камінської, яка мала великий вплив на формування світогляду сина. А можливо щасливе дитинство в приміському Городку серед мальовничої природи і привітних працьовитих людей назавжди запалило в душі хлопця бажання неодмінно зробити щось хороше і потрібне для них і України в цілому. То чим же запам’ятався нашим краянам незвичайний барон?
Доброчинність без меж
Дослідники життя і діяльності барона Федора фон Штейнгеля зазначають, що лише сам перелік його добрих справ і цікавих проєктів зайняв би не один аркуш паперу. Величезну частину своїх статків він, виходець з багатого дворянського роду балтійських німців, віддавав на доброчинність, меценатство, підтримку нужденних. Добрі справи стали сенсом його життя.
Уже з першим приїздом у Городок у дорослому віці в якості повноправного спадкоємця молодий барон здивував тамтешніх заможних господарів своїми намірами роздати всю землю селянам. Можливо в подальшому хотів створити в Городку за прикладом свого батька зразкове сільське господарство? Однак управитель маєтку і заможні землевласники відмовили його від цього кроку. Власне мальовничий Городок став для Федора Штейнгеля і рідним обійстям, і місцем реалізації багатьох доброчинних ідей.
Першим і знаковим для нашого краю проєктом Федора Штейнгеля стало створення у Городку краєзнавчого музею. Що спонукало його до цієї ідеї — чи то вплив матері українки, чи місцеві традиції й історія, у вивчення яких барон занурився з головою, але сподвижником у цій справі став для нього археолог і етнограф Микола Біляшівський, з яким барон заприятелював, мешкаючи у Варшаві. Микола Біляшівський розробив концепцію музею і займався формуванням експозиції, а Федір Штейнгель забезпечував фінансову частину. Відкритий у 1896 році Городоцький музей став першим на той час приватним сільським краєзнавчим музеєм на українських землях і своєрідною базою для подальших історико-краєзнавчих досліджень Волині. Городоцький музей проіснував до 1914 року. На початку Першої світової барон вивіз експонати в безпечне місце. Однак згодом сліди їх загубилися і зникли назавжди. Нині про Городоцький унікальний музей нагадує лише табличка на стіні будинку, де він знаходився.
Пам’яткою добрих справ Федора Рудольфовича залишається тамтешня школа — колишнє двокласне аграрне училище, зведене на кошти барона.
А Городоцька лікарня Святого Бориса, побудована Федором Штейнгелем, була воістину народним лікувальним закладом, бо безкоштовно приймала не лише місцевих хворих, а й потребуючих мало не з усієї Волині. Майже шість тисяч пацієнтів щорічно користувалися її послугами. Причому лікували тут різні хвороби — від застуди, хвороб серця і шлунку — до раку. Головним лікарем був прекрасний фахівець, однодумець і приятель барона доктор Теодор Ріхтер. Його могила на старому городоцькому цвинтарі нині заростає чагарниками…
Інтелігентний, високоосвічений барон згуртував навколо себе місцеву інтелігенцію. Щонеділі після богослужіння в маєтку Штейнгелів збиралися на звані обіди учителі, медики, священик, управляючий маєтком. Післяобідні чаювання в саду були своєрідним місцевим клубом, де обговорювали плани на майбутнє, радилися, обмінювалися новинами.
Стараннями Федора Рудольфовича в Городку облаштовано бібліотеку, помешкання для вчителів, чайну, двоповерховий водяний млин. Причому млин крутив електротурбіну, струм від якої подавався в панські приміщення, у школу, лікарню, церкву, читальню і в помешкання вчителів. На жаль, цей унікальний об’єкт, який міг би стати туристичною родзинкою краю, не дожив до наших часів.
За сприяння барона фон Штейнгеля було побудовано дорогу Городок-Клевань. Продовжуючи традицію батька, він виплачував грошові допомоги старим, калікам, сиротам, погорільцям і нужденним, спонсорував здібних учнів. Охоче підтримував різні громадські ініціативи, давав кошти на храми та різні громадські заклади. Федір Рудольфович брав активну участь в організації жіночої гімназії в Рівному.
На свята Штейнгелі організовували для сільської молоді різноманітні розваги, під час яких грали сільський духовий та два струнні оркестри, співав сільський хор, який також заснував барон. Дітям роздавали гостинці — печиво та цукерки.
У Городку ще й досі можна побачити будинок, в якому мешкали Штейнгелі. Щоправда, нині він є частиною місцевого Миколаївського жіночого монастиря. Доброчинність барона була настільки широкою, що розповісти про всі його проєкти просто неможливо.
Перший посол Української Держави
Свою проукраїнську позицію 36-річний барон фон Штейнгель проявив зокрема в 1906 році, коли був обраний депутатом І Держдуми. Долучившись до української фракції, виступив з ідеєю національно-територіальної автономії України. У буремні роки Першої світової та подальші події 1917-1921 років Федір Штейнгель цілком занурився у політику. У 1915 році очолив Комітет Пiвденно-Захiдного фронту Всеросiйського союзу мiст, який займався насамперед медичною допомогою армії. Запросив до співпраці в комітеті багатьох українських дiячiв. Відтак комітет перетворився на суто українську органiзацiю, яка проводила активну роботу з населенням окупованих тоді російською армією територій Галичини та Буковини. Окрім допомоги пораненим, військовополоненим та біженцям, організовував українські школи, відкривав притулки для сиріт, видавав літературу українською мовою.
Брав участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу, входив до складу президії. У період Гетьманату в 1918 році барон фон Штейнгель у якості дипломата представляв інтереси України в Німеччині.
Гетьман Павло Скоропадський згадував про Штейнгеля так: “До Берліна поїхав барон Штейнгель, найчесніший та найшляхетніший українець, що носив лише німецьке прізвище, але навіть не розмовляв німецькою, що, звісно, було для його діяльності значним недоліком”.
З особистим не склалося
У сімейному житті барон Федір фон Штейнгель не був надто щасливим. Перша його дружина померла при пологах, і він залишився сам з первістком Борисом. Його двоюрідна сестра Віра Миколаївна приїхала, щоб допомогти йому в догляді за малюком, і фактично стала другою матір’ю Борисові. Серед сімейного архіву Штейнгелів, який зберігається у Національній бібліотеці імені Вернадського, є лист барона до російського імператора, в якому він “коленопреклоненно” просить дозволу одружитися з Вірою Миколаївною, оскільки так склалися обставини. Дозвіл на шлюб цар дав.
Однак і цей шлюб тривав недовго. Баронеса Віра Миколаївна померла в 1910 році. За спогадами городоцьких селян, це була жінка великої душі, порадниця і помічниця Федора Рудольфовича, яка підтримувала його у всіх його починаннях. Хоча баронеса померла в Парижі, її поховали в Києві на Аскольдовій могилі в родинному склепі Штейнгелів.
У 1936 році “совєти” підірвали склеп. Звістка про це залишилася потрясінням на все життя Федора Штейнгеля. Третьою дружиною стала колишня гувернантка його дітей, німкеня за походженням Олександра Вільгельмівна. На відміну від двох перших дружин барона, вона не поділяла його поглядів щодо благодійності. Однак вони прожили разом до кінця життя.
Від “червоної” розправи барона врятували селяни
У міжвоєнний період Федір Штейнгель повернувся до Городка. Нова “совєцька” влада в 1939 році відібрала в барона землі, майно, будинок. Прихисток родині дала в своєму помешканні їхня колишня кухарка.
Невдовзі пішли чутки, що сім’ю барона внесено до списків на вивезення. Перебравшись у селянський одяг, разом з дружиною і сином, на селянській підводі однієї ночі Штейнгелі залишили Городок. Селяни допомогли баронові знайти провідника, який і переправив їх через кордон з Польщею. А через кілька днів у Городок нагрянули працівники НКВС. У пошуках Штейнгелів перевернули все село, але так і поїхали ні з чим. Якби не допомога селян, хтозна, якою була б доля втікачів.
Останні роки свого життя барон Федір фон Штейнгель прожив у Німеччині. Там і помер 11 лютого 1946 року. Поховано його в Дрездені на кладовищі Йоханнесфрідхоф.
Спаплюжена пам‘ять великого мецената
Непомітною для Рівненщини минула 150-а річниця з дня народження великого благодійника і мецената, патріота своєї малої Батьківщини, якою стали для нього Волинь і Городок. Рівне зустріло річницю нашого славного земляка понівеченим пам’ятним знаком, встановленим на вулиці Штейнгеля, з якого кілька років тому було варварськи здерто інформаційну табличку.
Про це РівнеРетроРитму розповів голова ГО “Товариство німців – “Відергебурт” Віталій Лисачек:
– Табличку на камені було встановлено в 1993 році (тоді ж вулицю було названо іменем Штейнгеля, – прим. авт.). За розповідями місцевих жителів, вона була зруйнована чи викрадена, певно тому, що була виготовлена з алюмінію. Камінь-постамент зберігся. Але й він перекошений, бо колись поряд рили траншею для комунікацій, від чого він похилився. Сталося це давно. Вже точно ніхто й не пам’ятає, якого року. Текст таблички не зберігся. Міській владі було абсолютно байдуже до тієї таблички, доки наше Товариство у вересні 2020 року не звернулось з пропозицією відновити її за власні кошти і утримувати в належному стані власними силами, не обтяжуючи міський бюджет. Але колишні посадовці прийняли, мабуть, найгірше рішення, щоб до ювілею барона Штейнгеля дошку не було відновлено. Хоча в нас були усі можливості для цього. Розглянувши нашу пропозицію, комісія з питань найменування міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та анотаційних дощок на території міста Рівного прийняла недопустиме і образливе, на наше переконання, рішення щодо вшанування світлої пам’яті нашого земляка барона фон Штейнгеля. А саме: виключити з тексту невід’ємну частину його прізвища “фон”, титул “барон”, що спадково йому належав, та згадку про його німецьке походження. А ще – після коригування неправильно вказали дати життя і смерті.
– Таке рішення, – продовжує Віталій Лисачек, – підписане тогочасним міським головою Володимиром Хомком, у дусі найгірших часів комуністичного періоду, викликало нерозуміння і справедливе обурення з боку Ради німців України, наших німецьких партнерів, членів нашого Товариства і багатьох небайдужих рівнян, які за власні кошти хотіли встановити і утримувати дошку. На наше переконання, неприпустимим є позбавляти видатну особистість частини прізвища, шляхетного титулу та інформації про її походження. Тим паче, коли ідеться про пам’ятну дошку, завданням якої є збереження, а не перекручення чи замовчування історичної пам’яті.
Як зазначив Віталій Лисачек, їхнього представника навіть не запросили на засідання комісії, щоб він міг пояснити позицію “Товариства”.
РівнеРетроРитму вдалося отримати коментар члена комісії з питань найменування міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та анотаційних дощок на території міста Рівного Голови правління Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Андрія Жив’юка:
– Було засідання комісії, де розглядали запропонований “Товариством німців” текст на пам’ятний знак барону Штейнгелю. У членів комісії виникла низка зауважень до нього, тому текст повернули на доопрацювання. Частину цих зауважень ми погодили під час зустрічі з п. Віталієм Лисачеком (зустрічались з ним разом з Олександром Булигою і Валентиною Данілічевою). Щодо етнічного походження, іменування бароном, приставки “фон” у мене заперечень не було – ні на комісії, ні під час зустрічі з п. Віталієм. Водночас, я висловив думку, що йому варто було б піти на наступне засідання, де будуть ухвалювати рішення, і спробувати переконати членів комісії в необхідності збереження цих означень у тексті напису. На жаль, з об’єктивних причин на цьому засіданні я був відсутній. Щодо плутанини з датами народження і смерті, то, гадаю, це якась технічна помилка.
Як повідомив Віталій Лисачек, “Товариство німців” звернулося з повторним клопотанням щодо анотаційної дошки вже до нового керівництва міста. Відповіді поки що немає.
Ім’я і пам’ять про Федора Штейнгеля увічнені в його добрих справах. А тим часом на рівненській вулиці одиноко стоїть похилений камінь, на якому видно сліди колись закріпленої анотаційної дошки — як пам’ятка ганьби місцевої влади.
P.S. РівнеРетроРитм готовий надати можливість висловити свою позицію усім охочим представникам комісії з питань найменування міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних та анотаційних дощок на території міста Рівного.
Використано матеріали сайту “Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського” (http://www.nbuv.gov.ua/node/5351), Інституту історії НАНУ (http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history), NAC (Національний цифровий архів, Польща), Вікіпедії, публікації Галини Данильчук “Історичний Городок у спогадах. Школа і її вчителі” (http://retrorivne.com.ua/istorichnij-gorodok-u-spogadah-shkola-i-ii-vchiteli), інших відкритих джерел
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
