Львівська мода початку XX століття мала особливий шарм, проте розвивалась у гармонії з загальноєвропейськими тенденціями.
У першому десятиріччі XX століття у європейській моді ще зберігся S-подібний силует жіночого костюму кінця ХІХ століття. Блузка з напуском спереду, тонка талія, розширена донизу спідниця, корсет – усе це надавало жіночій фігурі S-подібності. Ці змієвидні контури відтінювали різноманітні боа з хутра, тюлю, мережива, страусового пір’я.
На початку XX століття домами моди в Парижі керували чудові художники: сини знаменитого Ворта Ґастон і Жан, мадам Лафер’єр (у її салоні вдягалася Сара Бернар), мадам Шеруї, англієць Редферн (автор англійського костюму “таєр”), мадам Пакен, Жак Дусе, сестри Калло. Та з приходом блискучого Поля Пуаре мода зробила новий крок.
Пуаре відмовився від корсету і, на відміну від невибагливих форм сукні, які пропонували “реформісти”, зумів створити нову естетику простоти і вишуканості. Фантазію Поля Пуаре надихали екзотика, Схід і античність. В ескізах художника чергувалися японське кімоно, персидська вишивка, східні тюрбани з хутром і парчею.
Примадонна паризької сцени мадам Режан уперше з’явилась у вищому світі в манто від Пуаре – крою кімоно під гаслом “Конфуцій”. А в жовтні 1906 року дружину самого Пуаре – Денізу – побачили на хрестинах її доньки Розини без корсета, у вільному платті, що нагадувало грецький пеплос.
Пуаре зумів відкрити нову сторінку в історії європейської моди, та лише в 1909-10 роках він отримав визнання.
Західноєвропейські модні тенденції розвивалися й у столиці Галичини. Модерн (“сецесія”), повноправно ввійшовши у львівську культуру з 1900 року, виявлявся насамперед через архітектуру: фасади споруд, інтер’єри, вітражі, художній метал і дерево, оздоблювальна кераміка. Окремі елементи сецесійної архітектури стали прототипами зовнішніх форм одягу. Наприклад, дахи, піддашшя будинків, вежі та куполи сецесійних споруд мали певні аналогії у проектованих художниками жіночих головних уборах. Це помітили ще сучасники. Один львівський журналіст початку XX ст. порівнював фронтон і головний купол львівського залізничного вокзалу з “фризурою і капелюшком модниці”.
Видатні львівські письменниці, співачки, акторки стали в авангарді новітньої львівської моди: Соломія Крушельницька, Ґабріеля Запольська й інші. За декілька років Львів став сецесійним містом, подібно до Відня, Парижа чи Праги. Львівський журналіст писав тоді: “Від дамських туалетів, капелюшків і краваток до меблів і килимів – всюди на виставах сецесійна мода”.
Одним із провідних закладів, де готували фахівців зі сфери моделювання одягу, була Художньо-промислова школа у Львові. У 1901 році сюди прийшли вчитися сестри Ольга й Олена Кульчицькі, Зиґмунд Курчинський, Яніна Райхерт, Зиґмунд Бальк, Володимир Блоцький, Ян Гриньковський, Яніна Новотнова та багато інших, хто мали стосунок до мистецтва моди.
На Галичині в 1910-х роках працювало близько 92 промислових шкіл (різного спрямування).
Для доньок польської аристократії, високих урядовців і багатих купців діяла “французька ліцеальна школа п. Заґурської”, у програму навчання якої входило й ознайомлення з тогочасними засадами моди.
На вул. Зеленій, 8 містилася державна “женська фахова школа”, де навчали шиття, крою, моднярства, гаптярства, “кліпсування” тощо.
Найзначнішим досягненням шкільного кравецтва у Львові було створення спеціалізованої школи, яка мала займатися виключно проблемами художнього проектування та виготовлення одягу. У 1910-х роках на засіданні Товариства кравців у Львові було вирішено заснувати “Школу для учнів кравецьких”.
Однією з найфаховіших українських шкіл крою та шиття на початку XX століття у Львові був навчальний заклад в утвореній 1900 року художньо-промисловій спілці “Труд” (містилася на площі Ринок, 32). На місце “правительки” за конкурсом пройшла Марія Грен, яка з допомогою товариства вчилася мистецтва крою у Відні, а після повернення в 1902 році відкрила робітню суконь (згодом – і білизни).
Для вдосконалення фахових сил і надання молоді змоги навчитися кравецького та моднярського ремесла “Труд” відкрив бурсу для дівчат, де можна було опанувати один із фахів: 1) шиття та крою, гафту білого, гафту кольорового тощо; 2) шиття та крою суконь; З) виготовлення дамських капелюшків. Як згадував Степан Шах, “школа “Труд” вишколила і випустила в світ багато молодих кравчинь, як зі Львова, так і з околиць. А щоб позальвівські дівчата мали під час побуту у Львові відповідне приміщення, створено для них інтернат ім. св. Ольги, яким займалася… піонерка українського жіночого руху у Львові п. Марія Білецька”.
У 1910-х роках товариство “Труд” організувало платні курси крою та шиття.
У 1904-05 роках “Труд” мав у своєму підприємстві такі відділи: робітню суконь; робітню білизни; салон мод; відділ гафтярський; відділ торговельний. Установа “Труд” була тоді найбільшим таким закладом не лише у Львові, але й на Галичині.
До І світової війни спілкою та школою жіночого кравецтва “Труд” керувала Герміна Шухевич (дружина видатного етнографа, автора “Гуцульщини” Володимира Шухевича та бабця славетного Романа Шухевича-Чупринки, команданта УПА). Після війни (1914-20) управителькою школи “Труд” була С.Олесницька; її продукція, за відгуками сучасників, “відзначалась артистичним кроєм”. Згодом при школі створили салон мод і дамських капелюхів, який вела Марія Драгомирецька (дружина письменника Льва Лепкого), яка опанувала фах модистки у Відні.
Крім “Труда”, була ще і друга школа крою та шиття, т. зв. “Кройка” (містилася при вул. Руській, 3), яку вело “Общество русских женшин” (його головою була пані Монцібович, дружина пароха села Куткір, а управителькою школи працювала чешка з походження Божена Гумецька, дружина управителя канцелярії Ставропігійського інституту).
Певну роботу в напрямку моделювання одягу, основ крою та шиття проводив Інститут для дівчат під протекцією сс. Василіянок у Львові. Велике значення для шкільного розвитку кравецтва та шиття мало і Товариство руських ремісників “Зоря” у Львові. Ознайомленню своїх членів із моделюванням одягу, кравецтва сприяв Кружок Українських Дівчат, створений у 1901 році.
На початку XX століття Товариство кравців у Львові було одним із найбільших товариств (понад 500 членів). У цьому товаристві в 1912 році була утворена окрема секція кравців дамського одягу. Були також у Львові й товариства шевців, моднярок і моднярів, фризієрів і перукарів, золотарів тощо.
У сфері моделювання одягу у Львові на початку XX ст. працювали переважно невеликі майстерні, дрібні підприємства з пошиття одягу, салони мод, а їх власників налічувалося близько 1250. Більшість таких підприємств належала полякам, німцям, євреям і українцям,
Згідно з архівними даними, працювали кравецькі робітні Антоніни Мазовецької, Амалії Штейн, Адольфа Саммера, заклад із виготовлення парасоль Лізи Кесслер, декілька мистецьких салонів мод (“Салон мод “Мак”, “Будинок мод” та інші), фірма чоловічого одягу на нинішньому проспекті Свободи, фабрика білизни “Кресполь” на вул. Стрілецькій (пл. Данила Галицького), фірма “Геліос” на вул. Пекарській, фірмовий магазин Берти Штарк “Андре” на пл. Маріяцькій, 9 (пл. Міцкевича) й інші.
Виготовляли також у львівських майстернях краватки, рукавички, білизну, ґудзики тощо. Досить поважно розвивалося ювелірне мистецтво.
Місцева преса початку століття подавала багато оголошень про продаж виробів із Відня, Варшави й інших міст Європи у львівських крамничках, про виготовлення чоловічого та жіночого одягу на замовлення в численних приватних ательє.
Серед найбільш знаних українських власників майстерень були Софрон Ференсевич, М.Кравецький, Василь Гресяк. Мали свої кравецькі робітні також Володимир Петрусяк, Василь Секунда, Теодор Станько, Володимир Петрусяк, Володимир Гнаткевич, Андрій Кобільник та ін. Була добре знана фабрика трикотажу Олени Мельничак.
Українські майстри-шевці мали свої майстерні майже при кожній вулиці у Львові (Михайло Горак, Володимир Карпінський, Дмитро Климович, Дмитро Клочко, Петро Колач, Степан Коцюбас, Іван Павлишин і багато інших). Українцям належала взуттєва фабрика “Пеллас” (Катерина Венгр).
Художнє моделювання Львова розвивалось у двох напрямках: західноєвропейському (орієнтація на паризькі та віденські будинки моделей) і національному. Досвідчені майстри костюму у створенні моделей одягу за народними мотивами йшли різними шляхами – традиційним і аванґардним. Кращі моделі львівських майстринь, творчо інспіровані народним костюмом, пропаґувались і мали визнання за кордоном. Важливо те, шо в ті роки моделі за народними традиціями виступали символом утвердження української нації у строкатому та багатонаціональному культурному житті Галичини. У контексті активних контактів із європейським культурним життям українські модельєри намагалися створити саме українську моду.
У ті часи українська мода, віддаючи данину світовим течіям, водночас шукала власні оригінальні шляхи. Зокрема, українські майстри звернули погляд на народні строї, декоровані вишивкою. І саме наприкінці XIX – на початку XX століття українська вишивка набула великої популярності. Протягом 1907-17 років в Україні близько мільйона вишивальниць і ткаль працювали як для своїх потреб, так і на продаж. Багато народних умільців об’єднались у кооперативи і товариства. Українська вишивка в той період отримала світове визнання (велика золота медаль на виставці в Турині, успіхи на виставках у Лондоні, Берліні тощо).
На Галичині, починаючи з 1892 року, за посередництвом львівського “Клубу Русинок” вишивку розглядали як один із найбільших виявів національного духу.
У професійну львівську моду народна стилістика проникла завдяки як популяризаторським акціям українських жіночих товариств, так і стилю модерн, що з 1900 року опанував Львів. У І900-11 роках у львівській сецесійній архітектурі з’являється відгалуження, яке в рамках цього стилю експлуатує традиції народного мистецтва гуцулів Карпат і ґуралів Татр. Завдяки праці таких архітекторів, як І.Левинський, К.Мокловський, Ю.Захаревич, О.Лушпинський, Г.Обмінський, Є.Ковач, постають споруди, стилістику яких мистецтвознавці визначають як “гуцульську сецесію”, “закопанську сецесію”, “гуцульсько-закопанський стиль”. Усе це впливає на естетичні уподобання суспільства, а відтак і на моду. Багато митців, зайнятих у моделюванні одягу, з більшим чи меншим захопленням звертаються до гуцульської народної формотворчості й орнаментики. Вже 1901 року у проектованих зразках жіночого одягу С.Дембіцький застосовує стилізовану народну орнаментацію (“гуцульсько-закопанську”). Ще одним львівським майстром, котрий віддав данину захопленню народною орнаментикою в моделюванні одягу, була Олена Кульчицька.
Без сумніву, значний вплив на поширення народного мистецтва в моді початку XX ст. мали актори львівських сцен. Зокрема, Соломія Крушельницька, яка власноруч прикрашала вишивками свій одяг – і не лише традиційні сорочки, але і європейські костюми та форми.
Особливою наполегливістю у пропаганді та створенні моделей одягу в українському стилі у Львові в 1910-х роках відзначалася фірма “Труд”. У 1912 році з нагоди виставки домашнього промислу в Коломиї спілка “Труд” (за посередництвом окремої депутації жіноцтва) передала в подарунок архікнягині Зиті (дружині архікнязя Карла Франца Йосифа) чудову шовкову, багато мережану ранішню сукню, в гарній “касетці” гуцульської роботи. Дарування відбулося 2 квітня у Відні. Архікнязь і архікнягиня, подякувавши за подарунок, із високою похвалою відгукнулися про красу й “артистичне викінчення” сукні, з цікавістю розпитували, хто і як довго вишивав цей одяг.
Отже, можемо говорити про повноправне існування львівської моди на початку ХХ століття як неповторної складової частини української школи моделювання одягу.
Ірина КОДЛУБАЙ
Джерело: http://postup.brama.com/
