19 травня 1893 року (в літературі також 15.05.1893 та 5.05.1893) – у с. Жужелі, нині Жужеляни на Львівщині священник УГКЦ о. Кирило Селецький заснував першу в Галичині українську захоронку (дитячий садок).
Для цього душпастир переобладнав колишню стодолу, власним коштом зробив ремонт і закупив найнеобхідніші меблі та приладдя. Формально головним завдання захоронок було зарадити нагальній проблемі організації побуту малих дітей, які в часі польових робіт залишалися без догляду, коли і батько і мати зранку до вечора були в полі.
Про гостроту цієї проблеми у 1933 писалось в часописі «Нива»: «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим та як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах повно їх, брудних… А скільки шкід по садах,городах, скільки великих пожеж, скільки хоріб і каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?».
Але крім догляду за дітьми розгалужена система захоронок стала також потужною дошкільною інституцією, яка від найменших літ здійснювала духовно-національну формацію дітей та перетворилась на нездоланну твердиню проти їх полонізації в умовах, коли українці Галичини на рівні держави були позбавлені можливости плекати власну національну ідентичність.
Ідея створення українських захоронок, використовуючи позитивний досвід західноєвропейських дошкільних закладів на основі виховних принципів німецького педагога Фрідріха Фребеля, вперше пролунала на жіночому вічі 1 вересня 1891 в Стрию.
Реалізувати на практиці цю ідею взявся о. Кирило, який відзначався в окрузі невтомною працею на громадській ниві. До цього священник заснував на парафії Братство тверезости, позичкову касу Райффензена, читальню, Товариство Івана Милостивого, яке матеріально допомагало вдовам і сиротам, молочарню.
Першою вихователькою захоронки у Жужелі стала Арсенія Анна Гордашевська, рідна сестра блаженної Йосафати Гордашевської (Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії), яка перед тим отримала педагогічну освіту в римо-католицьких Сестер Феліціянок у Жовкві. Властиво одним із аргументів заснування Згромадження Сестер Служебниць (1892) було заснування захоронок для сільських дітей та «виховання серця народу», під яким розумілись діти.
Від початків виховна праця з дітьми була поставлена на професійну основу. Дітей ділили на вікові групи та до кожної дитини підходили з врахуванням її індивідуальних особливостей. Виховна система передбачала моральну, розумову й фізичну формацію дитини і будувалась на засадах християнської моралі та українського патріотизму. До виховних середників входили молитва, катехиза, відвідування храму, малювання, ручна праця, основи рахунку, читання та мовлення, релігійні та народні пісні, вірші, оповідання, гімнастика, дихальні вправи, танці, ігри, прогулянки до лісу чи в поле тощо. Особлива увага зверталася на особисту гігієну, плекання почуттів товариськості, національної гідности, розвиток мислення, відчуття краси, естетичних смаків.
Вдалий початок у Жужелях ініціював створення цілої мережі національних дошкільних виховних закладів у Галичині (в умовах бездержавности української нації). Станом на 1937 діяло 768 українських садків у яких формувалося понад 30 тисяч дітей (на 1938 Сестри Служебниці провадили 76 захоронок із 4,2 тисячами дітей).
Після повторної окупації Західної України у 1945 радянська влада ліквідувала всі дитячі виховні заклади, Сестрам Служебницям заборонила займатися опікою та вихованням дітей, все майно конфіскувала.
З опису функціонування захоронки у с. Жужелі заснованої о. Кирилом Селецьким, опублікованого в газеті «Львівські вісті» за 20.04.1944: «Захоронками мають сс. Служебниці ширити Божу славу між українською дітворою, мають працювати над вихованням дітей. Сам о. Селецький дуже дбав про те, щоб кімната першої захоронки була гарно устроєна, прибрана квіттям вліті і взимі, щоб у ній було свіже повітря, мірне огріття взимі, вода до миття, мило, ручники. Діти бавились в саді не тільки вліті, але і взимі. Приходили до захоронки рано після снідання, здоровили Сестру-Провідницю словами: “Слава Ісусу Христу”.
Сам о. Селецький майже постійно вже рано був в захоронці, уважав, чи діти приходять чисто умиті, убрані, чи мають чисті ноги, чи вичищені чобітки, чи здорові — веселі.
День в захоронці починався молитвою. Потім була забава. При забаві діти вчились, як треба прилично стояти, ходити, сидіти, говорити, дякувати. По забаві йшла наука. Вона тривала недовше, як пів години. Сестра розказувала дітям про все, що навкруги себе бачили, розповідала їм казочки, учила віршів, катехизму, Біблії, історії, учила рахувати на яблуках чи каштанах, а навіть початків читання.
СС. варили дітям обід, чи варений пригрівали. Пополудні йшла робота в садку. Діти копали, пололи грядки, возили тачками пісок, замітали стежки, а старші дівчатка займались робітками. По забаві була знову наука пів години. По науці обговорювали Сестри а дітьми денні справи. Відтак ішли діти до церкви на молитву.
О. Селецький писав вірші для дітей в захоронці, укладав пісні, хореографічні вправи, забави. Познайомлювався теоретично з матеріялом і набуте знання переводив практично в захоронці, давав вказівки Сестрі провідниці. Сам часто виручував Сестру і цілими годинами бавився з дітьми і їx учив, маючи ціллю розвинути всі сили душі і тіла дитини, щоб витворити з них повновартісних членів церкви і народу».
Зенон БОРОВЕЦЬ
