Перші львівські колодязі побудовані за часів Галицько-Волинського князівства. У Х-V ст. воду почали розвозити у бочках, проте це дорого коштувало й не було безпечним для здоров’я споживачів. Джерелом водопостачання не міг бути оборонний рів, оскільки в ньому розводили рибу, і сюди ж відводилися побутові та промислові стоки.
У ХІІІ ст. воду у Львові можна було одержувати з громадських «скринь» (криниць із басейнами), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх податок, і з водогонів, що їх підводили за індивідуальними контрактами в будинки повноправних громадян (якими, згідно з Магдебурзьким правом, були римо-католики, що володіли в місті нерухомістю). Відповідно, міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, які мали власне садівництво, євреям, а також духовенству і шляхті, які не платили місту податків. Річна плата була доволі високою і коливалась пропорційно до обсягу поточних ремонтних робіт водотягів, інших потреб міста та кількості води. Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, водовід відтинали.
На початку XV ст., коли населення Львова зросло до 5 тис. осіб, проблему водопостачання могло розв’язати лише будівництво водогону. Незважаючи на те що середмістя Львова «стоїть на воді» (у XV ст. на Ринку був ставок), для забезпечення міста водою на східному боці площі Ринок у 1407 році збудували перший водорозподільний пункт, куди збігалася вода з водогонів Венглінського джерела.
Спорудження водогону завжди було складною і дорогою справою. Мабуть, львів’яни мали всі підстави бути невдоволеними водою передмістя, якщо вони вдалися до будівництва водогону. Річ у тім, що ця вода було непридатна до вживання. Плани розбудови збірників і водопроводів виготовив німець Петро Штехер. Усі роботи, пов’язані з прокладанням водогонів, були суворо засекречені. Документів про місцезнаходження водопровідних споруд не виявлено. Перші водозабори, найімовірніше, були розташовані на Личаківських узгір’ях, тобто на схід від міста.
На початку ХVІІ ст. у Львові була створена спеціальна служба нагляду за розподілом води. Міські документи ХVІІ–ХVІІІ ст. переповнені скаргами громадян на «рурмістрів» (головних наглядачів за розподілом води), які не зважали на підпільне проведення води або в очікуванні хабарів перекривали воду до будинків.
На центральній площі міста, на її східному боці знаходився водорозподільчий пункт. Це була водойма «Мелюзина» – назва походила від величезної бронзової статуї німфи Мелюзини, яка прикрашала її. До водойми сходилися водогони, а звідти дерев’яними трубами воду подавали в будинки. У 1697 р. на південно-західному розі площі спорудили ще одну водойму. Її назвали «Нептун», за іменем дерев’яної статуї бога морів, якою вона була прикрашена. Третя водойма була споруджена в 1744 р. на південно-східному розі площі (фонтан Діана). Не слід забувати, що цією водою у тогочасному Львові могли користуватися не всі охочі, а лише ті, хто мав змогу заплатити за прокладення водогону до власного будинку. Таких будинків у другій половині ХVІІІ ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживало воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.
На початку XIX ст. на Ринку було споруджено чотири фонтани — по одному на кожному розі площі. При будівництві двох з них (тепер — «Нептун» і «Діана») використали вже згадані водойми. Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка стоїть на бруківці, — в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші — статуя персонажа античної міфології: бог морів Нептун, біля ніг якого розмістився дельфін, його дружина Амфітріта, також з дельфіном, богиня полювання Діана з двома собаками і серед цих безсмертних — герой Адоніс з собакою і вбитим ним кабаном. Дата спорудження статуй точно невідома. В документах вперше вони згадуються 1815 року. На думку львівського мистецтвознавця Юрія Бірюльова, вони могли бути створені у період з 1810 по 1814 роки. Ймовірно, встановлені перед урочистостями на Ринку з нагоди повернення цісаря Франца I до Відня. Автором скульптур був відомий скульптор Гартман Вітвер.
Фонтани Ринку не є фонтанами в прямому значенні цього слова — це криниці. Вода з них не б’є, а витікає двома струменями. Чаші фонтанів наповнювалися водою, а перекупки, що торгували на ринку, мили тут зелень і відсвіжували фрукти.
На початку ХІХ століття щойно встановлені статуї грецьких богів та героїв стали причиною політично-релігійного протистояння між українською та польською громадами Львова. Цю історію детально описав у газеті «Діло» за 1916 рік письменник та вчений Василь Щурат.
За його даними, львівський магістрат вирішив заборонити українцям традиційне йорданське водосвяття на Ринку, оскільки боявся, що цей захід може призвести до пошкодження недавно встановлених статуй.
«Коли у Львові в 1789 р. відбувало ся серед ринку величаве торжество Йордану при участи епископа Петра Білянського, мало воно настрій тріюмфу. Тріюмфувала українська громада міста Львова, якій повело ся знївечити замах латинського епископа, що перед десятьма роками (1779) виступив проти віковічного українського звичаю святити торжественно в день Богоявленя воду на львівськім ринку. Замах не вдав ся, бо не міг вже вдати ся в законній австрійській державі так, як в давній Польщи.
Перепон в обходї Йордану галицькі Українцї довго вже не стрічали <…> Спокійно відбувало ся що року торжество Йордану й у Львові аж до 1815. р. По смерти митрополита Ангеловича, в 1815 р., Йордан у Львові знову зустрів ся з противником <…> Проти Йорданського обходу серед ринку у Львові виступив тим разом вже не представник лат. клира, не хтось духовний, але львівський маґістрат.
Певно пригадавши собі ту коляду, в котрій співаєть ся: Ґди Христа породила Панна, падаєт в Ефесї Діянна”, — львівський маґістрат стрівожив ся на гадку, що від українського Йордану моглиби попадати ті мітольоґічні фіґури, які вже тодї украшали криницї на рогах львівського ринку. Се не жарт, бо лиш обавою, щоб ті фіґури підчас йорданського водосвятя не зістали ушкоджені, арґументував львівський маґістрат своє жаданє, подане на письмі до ґубернії, щоб вона йорданський обхід на ринку заборонила, а визначила для нього якесь передмістє.
Маґістратське жаданє викликало львівську українську капітулу на слово. Не маємо під рукою її письма до ґубернії з 20. марта 1815 р. Маємо лиш копію другого пізнїйшого письма. В тім письмі українська капітула пригадала ґубернії: 1) що йорданський обхід у Львові серед ринку був уже від 1789 р. все дозволений; <…> що львівський маґістрат повинен шанувати постанови властий, відріжнювати унїятів від православних, а передовсїм не забувати, що він є христіянським маґістратом, якому не лицює соблазняти населенє Львова більшим почитанєм Нептуна і Діяни нїж Христа, бо не від них спливе благословенство на місто.
Вкінци капітула зажадала для Українцїв того права в день Йордану, яке мають Поляки в день Божого Тїла; зажадала, щоб маґістрат на керници для йорданського водосвятя уставив фіґуру Святого або нїякої не уставляв, а до самого торжества не лиш відносив ся прихильно, але й причинював ся по христіянськи. По такій відправі, даній українською капітулою неоправданим претенсіям, обхід Йордану в 1816 р. відбув ся вже на львівськім ринку помимо побоювань о цїлість Нептуна і Діяни».
Ще раз фонтани на Ринку втрапили у велику історію під час Першої світової війни – росіяни охоче поширювали фото, на яких царські козаки поїли коней із львівських фонтанів.
Грецькі боги та герої пережили Другу світову війну та радянську владу, а от за часів незалежності вандали взялися ламати тризубець Нептунові. Як писала місцева преса, на зламі століть це відбувалося ледь не щороку. Але найзнаменитішим випадком став інцидент під час Помаранчевої революції 2004 року, коли перед третім туром виборів президента невідомі зловмисники зламали тризубець та кинули його у фонтан. Відновили символ морського царя лише наступного року.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Фото:
