Традиційний весільний обряд українців мав досить чітку структуру. Етнографи, зазвичай, поділяють його на три етапи: передвесільний, власне весільний та післявесільний. Кожен етап в свою чергу складався з кількох частин. Так як дійство включало часто більше 20 важливих актів, ми розглянемо основні весільні дії та обряди, що були характерними для території етнографічної Волині у ХІХ – першій половині ХХ ст.
Зауважимо, що Волинь – історико-етнографічний район південно-західного регіону України, що охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей.
Вивідування та сватання
Передвесільний цикл у волинян був досить розвиненим, адже він пов’язаний з досяганням згоди двох родин на шлюб молодих. У часовому проміжку міг тривати від від 1 до 3 місяців. У даній частині українського весільного обряду виділяють три або чотири етапи: вивідування, сватання, оглядини (могли не відбуватись), заручини, кожен з яких складався з низки актів. Тому опишемо його детальніше.
Саме із вивідування (інші назви – змовини, розвідки, договори) часто починалася передвесільна обрядовість. Для чого це робилося? Наречений та його родина, хотіли довідатись про наміри батьків молодої щодо ймовірного шлюбу перед засиланням сватів. Попередньо засилаючи до дівчини когось із своїх родичів (найчастіше — тітку, сестру, часом матір), парубок тим самим убезпечував себе від несподіваної і неприємної відмови під час сватання. Нерідко на теренах Волині молодий і сам, без відома батьків, міг обирати собі наречену.
Отже, вивідування було свого роду санкцією на засватування хлопцем дівчини. Відтак, цей етап мав характер формальної попередньої угоди про майбутнє весілля, тобто був лише першим кроком на шляху до визнання шлюбного союзу сільською громадою.
Якщо ситуація після вивідування була сприятливою, невдовзі відбувалось сватання — зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. У цьому процесі брали участь зазвичай двоє сватів (інколи їх називали старости). Рідше – молодий і дружко. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то сватів обирали дотепних та розумних.
Як правило, свататись приходили ввечері. У призначений день старости йшли до хати дівчини і починали традиційну розмову. Цікаво, що словесні формули сватання часто були побудовані на алегоріях. Ще при вході в хату старости починали розмову, в якій називали себе «мисливцями, що полюють на куницю» або ж «скотарями», які прийшли по теличку.
Свати, зайшовши до хати, зазвичай відразу клали хліб на стіл. Він виступав знаком-символом у випадках як згоди, так і незгоди на шлюб, тому подальші ритуальні дії, що з ним виконувалися, залежали, передусім, від рішення батьків і самої дівчини. Якщо таке рішення було позитивним, сторона молодої просто приймала хліб, або ж відбувався взаємний обмін хлібом між двома родами – батько молодої розмотував хустку, в яку цей хліб був загорнутий, цілував його і запрошував сватів до столу.
На початку переговорів молода не сідала за стіл, вона мала перебувати біля печі. Коли ж дівчина починала за традицією символічно колупати піч, це було свідченням її позитивного ставлення до можливого шлюбу. Крім того, знаком згоди на шлюб, поширеним на Волині, було ритуальне пиття одне до одного усіх присутніх за столом, яке становило собою цілісне дійство: старший сват пив до батька молодої, той – до молодого, молодий – до своєї нареченої і т. д.. На території західної Волині молодий і молода випивали з однієї чарки – «щоб була згода між ними на ціле життя».
Якщо все йшло добре, дівчина також повинна була перев’язати сватів рушниками, а молодого (якщо він був присутній) – хусткою. Коли ж вона відмовляла – то сватам вручали гарбуза або повертали хліб.
Оглядини та заручини
Незабаром після етапу сватання відбувалася чергова зустріч шлюбних сторін, що мала назву оглядини, і полягала в ознайомленні роду молодої з господарством молодого. Оскільки, після одруження дівчина, в основному, переходила жити в сім’ю парубка, то оглядини були важливою обрядовою зустріччю. Особливо, якщо сім’ї проживали в різних населених пунктах. Відбувалася така зустріч через 1-3 дні після сватання. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб оглядини завершилися шлюбною угодою.
Невдовзі після оглядин відбувалась найважливіша дія передвесільного циклу – заручини – своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і оголошення цієї події. Заручини завжди проходили у домі нареченої у вихідний день. Посад молодих, пов’язування сватів рушниками або хустками і обмін подарунками між двома родами – обов’язкові елементи заручин на Волині.
Цікаво, що на західній Волині, перед приїздом молодого з дружбами і старшим сватом, молода з дружками ховалася в коморі. Згодом дружба вводив по черзі до хати всіх дружок, кожного разу питаючи молодого, чи це його молода. Коли «справжня» молода переступала поріг хати за посередництвом дружби, молодий впізнавав її і їх разом садили на посаді.
Посад молодих, був чи не найголовнішим ритуальним актом заручин. Під поняттям «посад» розуміли місце для молодих, там, де дві лавки, що йшли вздовж стін, сходились в куті хати. В такому місці верху на полиці стояли ікони. Зазвичай, молодим на посаді стелили вивернутий кожух. Це мало забезпечити добробут у подружньому житті.
Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками. Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Під час церемонії молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб.
Весілля
Саме ж весілля також складалося з кількох обрядових дій. Тривало, зазвичай, 3 – 4 дні. Починалось найчастіше в суботу запрошенням на святкування молодим та молодою окремо. У цей же день, ввечері, відбувалися ще такі весільні церемонії – випікання короваю та обмін подарунками між молодими.
Обмін подарунками між молодими міг відбуватись на дівич-вечорі, адже там були присутні не тільки дівчата, так як до хати молодої приїжджав молодий із близькими. Тоді ж молодій і розплітали косу, проте могли це робити і в неділю зранку. В цей вечір також часто виготовляли весільне гільце, плели вінки.
Випікання короваю – обрядового хліба у вигляді високої круглої паляниці, прикрашеної квітками, шишками, пташками та пшеничними колосками із тіста, доручалось заміжнім жінкам, які благополучно жили у шлюбі. Не допускалися до випікання короваю вдови та розведені. Весь процес проходив із дотриманням певного сценарію та супроводжувався піснями.
Всі ці події та обряди етнографи часто виокремлюють та називають передшлюбними дійствами. А наступного дня вже відбувалось вінчання у церкві, весільна гостина та інші обряди, про які ми поговоримо далі. Зауважимо, що деякі дії могли виконуватись в різній послідовності, але, зазвичай, вони відбувались так.
Зранку весільний поїзд молодого мав вирушати за молодою. Складався такий почет зі старшого боярина, бояр, світилок і родичів. Перед тим, як вирушити у путь, молодий просив у батьків благословення на шлюб. Після цього мати обсипала хлопця зерном та дрібними грішми – на щастя. На шляху до молодої, нареченому влаштовували «перейму», вимагаючи викуп.
Тоді ж до дому молодої сходилися дівчата-дружки для того, щоб її одягнути. Наречену садили на стілець із подушкою. До суто середньоволинських ритуалів належить обряд «читання корони». Як правило, це відбувалося в хаті молодої перед тим, як ішли до вінчання. Читав її один з дружбів молодого, часто після того як брат розплете молодій косу. Основний зміст тексту «корони» зводився до подяки батькам та настанов молодим на сімейне життя. Після цього одягали вінок, а пізніше додався до головного убору і вельон. Молода плакала, прощаючись із своїм дівоцьким життям. Потім вона підводилися зі стільця, а дівчата-дружки намагалися сісти на подушку одразу ж після неї. Вірили, котра перша сяде – та і заміж перша вийде.
Молоді йшли до церкви вінчатися, або ж їх везли на заквітчаному возі. Вдома їх зустрічали батьки, так як вони на вінчання не ходили. Після вінчання молодий і молода могли повертатися кожен до свого дому, проте через деякий час в той же день наречений приходив зі своїм поїздом до молодої знову.
Цього разу в домі нареченої відбувалась одна з найважливіших обрядових дій весілля – другий посад молодих – обрядове з’єднання наречених за столом. Наречений заходив за стіл, підіймав хустку, якою була накрита молода та сідав біля неї. Далі батьки благословляли дітей та відбувався обмін подарунками. Після цього відбувалось пригощання гостей, танці та забави.
Визнанням і схвалення нової сім’ї з боку всіх родичів і гостей було частування весільним короваєм. Після чого відбувався ритуал «покриття» молодої дружини: з нареченої знімали весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов’язували хустку.
На цьому етапі могла відбувати перевірка нареченої на «чесність», тобто на цнотливість. Молоду і молодого вели на першу шлюбну постіль до «комори». Дійство супроводжувалось сороміцькими піснями, які виконувались заміжніми жінками. Етнограф Федір Вовк наводить уривок пісні з Новоград-Волинського повіту, яка супроводжувала обряд у другій половині ХІХ ст.:
Не йди, дівчино в поле:
Там тебе бугай сколе
Довгою тичиною,
Не будеш дівчиною.
Якщо наречена виявлялася цнотливою, весілля набувало нечуваної всезагальної радості й проходило з особливим піднесенням, співами й танцями. Якщо молода була «чесною», на даху хати закріплювали деревце, прикрашене квітками або кольоровим папером. Зауважимо, що такий обряд відбувався не повсюдно на території Волині, лише в деяких місцевостях. Проте він добре відомий і в інших регіонах України, зокрема на Поліссі, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині.
На наступний день гості знову сходилися до молодої. Усіх запрошували до столу і до так званого «перепою». Родина та друзі вітали наречених з одруженням, віншували щасливим сімейним життям та дарували подарунки. Першими перепивали батьки, потім найближчі родичі та ін.
Після пригощання і танців наречена прощалася зі своєю родиною, щоб їхати до молодого додому. (Проте часто молода переїжджала до хати чоловіка ще перед обрядом комори. Все залежало від місцевих традицій). Гості забирали придане та їхали услід за молодими. (Знову ж таки, придане могли перевозити до хати молодого й пізніше, бувало через декілька днів).
У дорозі гості жартували, могли переодягатися в наречених (чоловік у молоду, жінка відповідно у молодого). Вони старалися обігнати молодих та швидше дістатися до хати батьків нареченого, щоб мати пригостила їх першими. Після приїзду молодят знову влаштовувалась гостина. Крім того, після весілля відбувалася «утилізація» весільних атрибутів: квітку, що була пришпилена до шапки молодого, зашивали в подушку, а весільне деревце закидали на дах. Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої у чужому домі.
Наприкінці, варто сказати, що люди вірили, що без чіткого виконання обрядових елементів у повному обсязі, щасливе життя подружжя не буде забезпеченим. Тому кожна дія у весіллі була спрямована на те, щоб «запрограмувати» благополуччя майбутньої родини. Відтак ставились до цього надзвичайно серйозно і відповідально.
Наталія ФІТЬ
Джерело: Хроніки Любарта
