Проблема з українською церковною архітектурою полягає у сліпій відмові від давніх традицій і зверненні до способів формотворення і образів російського будівництва. Явище має глибоке історичне коріння. Пропонуємо статтю українського архітектора та дослідника церковної архітектури Леоніда Маслова. Стаття цікава й тим, що дає певний часовий зріз, адже написана у 1942 році. Опублікована в журналі «Пробоєм» у Празі.
Стара українська архітектура, чи то мурована, чи дерев’яна, чи то світська, чи церковна, є доказом великої мистецької культури минувших поколінь нашого народу, культури старої, оригінальної і високої культури, що не раз промінювала своїми впливами на схід і на захід поза границі тодішньої української держави, далеко поза межі наших етнографічних земель. Одначе найбільше завдячує українській архітектурі архітектура Московщини: аджеж церкви Новгорода ставлено під виразним впливом перших церков Києва і Чернігова, церкви Володимира Суздальського повставали під величезним впливом архітектури старокняжого Галича, українська церковна дерев’яна архітектура, та церкви українського барока вплинули на витвір форм деяких московських барокових церков.
Факти ці свідчать не тільки про самостійність нашого мистецтва, про його вищість над московським, але передовсім є доказом його життєздатности, його величезної експансивної сили.
Москвини, нищучи усі прояви українського національного, політичного, чи культурного життя, чудово знали, що поки стоять старі пам’ятники української архітектури, що свідчать про давну велич і славу, силу і культуру старої української держави, поки існує якась самостійна українська архітектура, відрубна від московської, а особливо, поки існують українські церкви, що своїм зовнішнім виглядом зовсім не подібні до церков московських – не дається знищити зовсім українського духового; культурного чи релігійного життя. Тому прийнялись вони за знищення української архітектури. Звичайно, не йде тут про безоглядне спалення і зруйновання княжої столиці Києва ордами Боголюбського, чи про пізніше знищення гетьманських столиць Чигирина чи Батурина. Йде тут про пізніше систематичне і послідовне нищення національних пам’ятників української старої архітектури «культурною» Москвою царською, чи пізніше большевицькою.
Вже в 1801 році з наказу царя Павла І заборонено ставити в Україні трьохбанні церкви, московський уряд добре помітив, що може найбільш характеристичним для української дерев’яної церковної архітектури – є церкви трьохбанні і, тому, щоб припинити розвій найбільш характеристичного українського народнього будівництва – заборонив ставлення трьохбанних церков.
Трохи пізніше спіткав українську церковну архітектуру ще більший удар: в тридцятих роках XIX століття уряд поручив придворному архітекторові царя Миколи І Костянтинові Тонові опрацювати нормальні проекти дерев’яних і мурованих церков на 1000, 500 та 200 осіб, які мали бути будовані в цілій російській імперії. В 1838 році Тон видав альбом проектів мурованих міських церков, а в 1844 році вийшов додаток до цього альбому, в якому містилися і проекти церков дерев’яних. Ці «тонівські» церкви по бажанню уряду, а може й автора мали бути в російському стилю, мали бути синтезою всієї російської церковної архітектури. В дійсности були вони мішаниною усіх стилів, були зліпком усяких елементів різних епох російської архітектури, були вибагливі і претенсіональні, мали фантастичні брили, з багатьома уставленими без всякого порядку – «цибулястими» банями густо декоровані зле приміненими декораціями, взятими з мурованих і дерев’яних російських церков, але щиро кажучи нічого спільного взагалі з жодним стилем не мали.
Було це щось такого бездарного і неестетичного, що прийнятись в життю не могло; ці церкви були розкритиковані і відкинуті російським же громадянством, так, що в самій Росії їх швидко перестали будувати. Одначе в Україні були вони «російськими» в протилежності до старих українських церков і тому за попертям московської адміністрації та вмосковщеного духовенства побудовано в Україні таких «тонівських» церков та взорованих на них – дуже багато; що найгірше, ставлено ці церкви на місці прекрасних старих українських церковок, нищучи їх цілком, або перебудовуючи старались надати їм такий же характер.
Особливо багато на цьому потерпіла Холмщина, де москалі знищили величезну кількість старих українських, дуже цікавих, нібито «уніатських», церков заміняючи їх власне такими, вищеописаними церквами по проектам Тона, або до них подібними. Коли ж знову в 1938-39 роках поляків огорнув шал нищення православних церков на Холмщині, почали вони нищити ніби ці нові московські церкви, але при цій нагоді знесли й рештки старої церковної архітектури.
В кінці XIX і на початку XX століть почався великий «реставраційний» рух. Тоді багато перебудовано в Україні пам’ятників церковної архітектури, обдираючи з усіх характеристичних для української архітектури рис, стараючись надати їм московський характер. Так відбудовуючи Богоявленський собор в Острозі, москалі постарались скинути з нього всі західноєвропейські впливи, відбудовуючи Мстиславів собор у Володимирі, зруйнували москвини дві романські вежі при його західньому фасаді, які простояли багато, багато літ, при манастирській церкві в с. Зимнім рівнож розібрали дві круглі романські вежі, а замість них відбудували над західнім фасадом одну маленьку вежечку з «цибулястою» московською банею; над цікавою ротондою у Володимирі надбудовано якусь дивовижну вежу рівнож з московською «цибулькою». Усунення усіх західно-європейських прикмет з української архітектури зовсім не було випадкове. Москвини старалися усунути їх при кожній нагоді, коли ж власне сполучення візантійського стилю в архітектурі з західно-європейськими було одною з характеристичних рис української церковної архітектури.
Може найгірше поступили московські «реставратори» з рештками «Десятинної» церкви у Києві, першої збудованої князем Володимиром Великим, з руїн котрої митрополит Петро Могила відбудував церковку святого Миколи, яка простояла до 1824 року, коли її розібрали, щоб на її місці по проекту арх. Стасова поставити нову церкву в московському стилі з непропорціонально-великою «цибулястою» банею; церква ця була названа рівнож десятинною, бо ходило про те, щоб в уяві українського громадянства утотожнити стару ще Володимирову десятинну з цією новою московською, щоб впоїти у громадянства думку, що Володимир Великий був московсько-«русскій» князь і його архітектура теж російська, така сама, як в Москві, Новгороді, чи Пскові.
Дуже цікавий, просто гумористичний факт, який яскраво характеризує тодішні умовини, є зв’язаний з будовою відомого будинку полтавського земства по проекту арх. Василя Кричевського будинок цей, що сполучав в собі елементи української народної творчості з приміненням її до сучасного мурованого будівництва, був початком відродження української новітньої національної архітектури, цей проект Кричевського був прийнятий з конкурсу, але журі в протоколі прийняття проекту написало, що будинок цей є в «псевдо-мавританському» стилі, інакше не вдалося б проекту зреалізувати.
Ще більше завзято і енергійно прийнялись за нищення найцінніших пам’ятників української архітектури – большевики; вони вже не бавились у перебудування пам’ятників, не надавали їм російського «соціалістичного», чи якого іншого «всесоюзного» вигляду, а просто нищили, розбираючи їх, щоб жодного сліду не лишилось. Так розібрали вони Михайлівський собор Михайлівського Золотоверхого манастиря, побудований у 1108 році князем Святополком Ізяславичем тільки тому, щоб відслонити краєвид Дніпра, знищили Петропавловську церкву, Трьохсвятительську, поставлену князем Святополком Всеволодовичем у 1184 році, розібрали прекрасний взірець козацького бароко – церкву св. Юрія Видубицького манастиря фондовану стародубським полковником Михайлом Міклашевським, оригінальний Миколаївський собор, побудований гетьманом Мазепою та багато інших. Крім цього висадили вони в повітря Успенський собор Києво-Печерської Лаври, побудований князем Святославом Ярославлем у 1078 році, собор, що був найціннішим пам’ятником не тільки київської, але взагалі української архітектури старокняжої доби. Знаємо, що збирались вони рівнож знищити собор Софії у Києві, але лише енергійна інтервенція заходу урятувала цей прекрасний пам’ятник української архітектури, пам’ятник загальносвітової вартости.
Це нищення найцінніших національних історичних пам’ятників архітектури, не можна пояснити релігійною боротьбою. Аджеж і Франція боролась з релігією, але ані собору паризької Божої Матері, ані собору в Рейме, ані інших чудових творів релігійного мистецтва там не знищено. Зрештою і москвини не нищили вартісних церков в Московщині; не знищили вони ані Ісакієвського чи Казанського собору в Петербурзі, ані церкви Василія Блаженного в Москві, ані собору в Новгороді. Знищили вони тільки найбільш дорогоцінні, як під архітектурним, так і під історичним оглядом пам’ятники українського мистецтва і знищили їх не під час збройного походу, не під час бомбардування, не гарматними кулями, а підчас спокійного життя, на «холодно», з розвагою систематично пам’ятник по пам’ятникові.
Різниця була лише в способі, в методі; царська Московщина старалась надати українським архітектурним пам’ятникам московський характер, щоб потім вважати їх своїми, большевицька Московщина воліла їх знищити зовсім. Щоб зникли вони не тільки з лиця землі, але й в пам’яті українців. Нищили москалі ці пам’ятники за це тільки, що були вони українські, що ставили їх українські князі, гетьмани полковники і весь народ український, бо москалі знали, що поки стоять ці пам’ятники збірної народної творчості, не викреслити зі свідомості українського народу тих історичних фактів, тих великих людей і тих культурних відрубностей, з якими є зв’язані власне ці густо розкидані на наших землях пам’ятники багатої історії українського народу.
Джерело: Хроніки Любарта
