На початку ХХ століття після рясних опадів місто також перетворювалося на зону стихійного лиха і реакція львів’ян на проливний дощ була такою ж панічною, як і тепер. “Діло” пропонує ознайомитися, як іронічно описував місто під час чергового потопу краківський тижневик Nowości Illustrowane у 1907 році.
“Цілий Львів, той великий і той малий, багатий і убогий, брудний і ще брудніший, опинився частково у воді, а частково під водою, та купався. Народ тішився,що Львів нарешті помиється і буде чистий, але, коли вода піднімалася, а дощ не переставав, всіх огорнула тривога, що цілий Львів потоне, чого – гадали оптимісти – було би трохи шкода.
Був момент, коли люди почали прощатися, як перед кінцем світу, і втрачали голову. Телефонували до мера, до пожежної охорони, до швидкої допомоги, до водоканалу, до поліції, до військових і до прокуратури, усюди, звідки можна було сподіватися порятунку.
Пожежники приїхали із сикавками. Якби не притомність думки віце-мера чи мера, чи ще не-мера пана Цюхцінського, який відразу зорієнтувався і витлумачив пожежникам, що то повінь, а не пожежа, вони б увімкнули свої помпи з водою і ще побільшили б катастрофу.
Каретка швидкої допомоги приїхала з карболовою ватою, бинтами, ножицями і олійками. Завернув їх мер чи ще не-мер пан Цюхцінський, зауваживши, що приїхали вони даремно, чи, радше, завчасно.
Військо прибуло з карабінами і гарматами, ніби на вибори, і вже хотіло стріляти по воді, але пан мер не радив. Було зле.
Попри те, що мер, директор водоканалу, начальник пожежної охорони, керівник станції швидкої допомоги, начальник поліції і військовий комендант керували порятунковою операцією і цілу годину промовляли до води, вона не відступала, а навіть навпаки, піднімалася все вище, пробираючись у нижні поверхи через підвали, а на верхні – через дахи, і робила спустошення.
На щастя, то тривало недовго…”
Джерело: ДІЛО
