Сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю Богдана Зятика з професором, Народним художником України, головою Української Спілки Іконописців, засновником та завідувачем єдиної в Україні кафедри сакрального мистецтва у Львівській національній академії мистецтв Романом Якимовичем Василиком.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки Богу!
— Романе Якимовичу, що хотів у Вас запитати? Напевно, найперше про стан сучасних храмових поліхромій, те, що мене найбільше цікавить – по розписах, по дисертації. Як Ви оцінюєте сьогоднішній стан, в якому знаходяться храмові поліхромії, і які має перспективи для розвитку сучасне сакральне мистецтво?
— Ти знаєш, я все ж таки, говорячи про нинішній стан, почну говорити з того, звідки це почалося, якщо ходить про кафедру сакрального мистецтва. І коли років 25 тому назад, стан, коли українські церкви почали віддаватись громадам, коли громади почали входити в церкви, входили в різні церкви, в церкви, де були хімдобрива зберігалися, в яких були якісь склади, книжні склади, і були церкви, які були музеями атеїзму, де треба було знімати зі стін ДСП, і за тим ДСП зберігалися ці всі розписи, які збереглися, таких було багато церков, були різні… і навіть були такі, які були пам’ятки історії, пам’ятки мистецтва, які були під охороною держави, і так само там почали входити громади, які почали їх освоювати під сакральні споруди, щоби там можна було відбувати Літургії. Вносили там престіл, все, що потрібно, вносили всю атрибутику, яка супроводжується при Літургії, ну і відповідно що пробували робити туди свої сучасні впровадження. Як правило ці малярські речі, які там були, які мали певну історичну цінність, мистецьку цінність, вони були під загрозою знищення. Це одна сторона. Друга сторона, коли назріла та поліконфесійність, все якійсь конфесії бракувало церкви, почалася будова, масова будова церков, нових споруд, які практично так само потребували якогось втручання туди у внутрішнє середовище цього храму. І був хаос повний, від невігластва до невміння, від невміння до просто не розуміння, що таке є обряд, східний обряд, дуже часто були такі розмови, що: «а, ви нам говорите, що має бути так в храмі, а це є по православному, а в греко-католицькій церкві такого нема, ми є греко-католики», і багато хто не розуміли, що таке є греко-католики, що греко-католики – це так само східний обряд, і він так само є в певному полі вирішення цього простору, так як вимагає канон Східної Церкви.
І звернувся до мене Любомир Гузар, бо Любомир Гузар був таким твердим послідовником патріарха Йосипа Сліпого, відповідно патріарх Йосип стояв на позиціях Андрея Шептицького, де йшлося чітко про відновлення нашої традиції, яка існувала з княжої доби.
І незалежно від того, які були історичні перипетії, потребувалося все ж таки йти в тому руслі, щоб ця традиція продовжувалася. Очевидно що був певний період часу історичний, який перервав той би ланцюг від того, що творилося за часів Андрея Шептицького, і того, що ми отримали в час Незалежності. І потрібно було якось ту прогалину ліквідувати, ну і очевидно, що коли я вийшов з пропозицією створити кафедру сакрального мистецтва, постало питання: а на яких засадах? В якому напрямку працювати?
Ну і ми собі зразу постановили, що мають бути дві речі, так зрештою як і почалось за Андрея Шептицього, коли постало питання про малювання храмів, в тому числі і каплиці Святого Духа для Католицього Університету, практично семінарії католицької, яка згодом була знищена. Тоді запросили власне Петра Холодного, який знав добре східну традицію, але на сучасних підставах, тобто він був такий модерніст, але добре розумів власне східну традицію. Він був зі Східної України і, відповідно, він взявся за ту програму.
В тому числі працювали уже, були відомі художники, які підтримували східну традицію – знову ж таки робили такі дуже сильні вкраплення такого україніства. Був цей час поч. ХХ ст., він був характерний тим, що уся Європа, практично уся Європа, яка стреміла до незалежності, яка звільнилася фактично від двох імперій на той час – від Російської і від Австрійської – і утворилися так звані нові народи (Весна народів): чехи, Польща, Австрія, тобто багато-багато країн отримали свою незалежність, і кожна старалась себе індентифікувати, і власне тоді вийшов той модерний стиль, який називають сецесія (сецесія-відродження). І кожна з тих країн старалась нести щось своє, тому ми, українська сецесія, яку взяли за основу елементів-символів на базі гуцульського мистецтва, і тому власне цей стиль пішов зі школи Левинського, вони власне на цій хвилі працювали.
Ну і, відповідно, утворилися бойчукісти, так само які брали в основу модернізм і в той час брали цю ікону. І багато-багато можна прикладів, багато – Осінчук, Ковжун – можна багато наводити, в тому Буцманюк трохи в іншому класі працював, але можна так само вважати, що він використовував ту саму ідею. Ну і коли ми створювали кафедру, то ми все ж таки взяли, що процес пішов дальше так, і ми не можемо, припустимо, взяти те, що було сорок років тому назад, і пробувати це відроджувати, просто взяти їхні ідеї, але йти, попробувати рухнутися вперед. Звичайно, на той час діаспора працювала і там розриву не було, але вони йшли таким концептом як мова їхня: коли ми чуємо як хтось із діаспори приїжджає і починає говорити, то він говорить так, як би він виїхав звідси сорок років тому назад, тобто мова, яка якби завмерла. То саме створилося і в мистецтві, абсолютно та сама річ, і тому треба було якось… а ми йшли, в нас процес йшов, не розвивався, тобто розірваний був ідеологічно, але ми йшли дальше, рухались, і ми були в зовсім іншому відтинку. І я приносив студентам власне тоді і викладачам, як в нас йшлося, що рисунок, живопис, в нас би треба було десь так викладати, як, припустим, Петрицький робив, він відірвався практично від того покоління, в якому він жив, і він йшов значно вперед, тобто він до нас був ближче, він був дальше від своїх сучасників, але ближче до нас.
І тому я власне взяв за основу ту двовимірність, що дуже характерно для ікони. Ікона працює не в тривимірному а в двовимірному просторі, він так само працював в двовимірному просторі, але в той час була сильно заложена та лінія і національна, і традиційна, якщо ходить про сакральне мистецтво. І тому власне рисунок, живопис… я тоді Кристопчукові дав цю книжку, щоби власне в цьому напрямку працювати, ну і відповідно так поступово йшлося і в поліхромії храмів, і практично, якщо до кафедри робилися, я міг би назвати, але ці автори ще живуть, не хочу їх озвучувати імена, тому що це не буде до їхньої честі добавляти іміджу. А ми почали робити, дійсно, відроджувати ту традицію, яка була характерна для, власне, і як княжої доби, так само і до тих часів, часу відродження України, часу сецесії.
— Ясно. Цікаво. Ну бачите… Тобто, базуючись на цьому, власне вже в подальшому, очевидно, були залучені на кафедру квіліфіковані, фахові педагоги, які, навчивши студентів, і тепер молоді студенти, включно з викладачами нашої кафедри, вже творять це сучасне сакральне мистецтво. Як можна охарактеризувати те що зараз твориться, те, що створюють наші викладачі? В якому напрямку? Як би термінологічно можна це було б охарактеризувати на Вашу думку? Бо все ж таки, якщо би це було модерне, модерний – це просто є сучасний, і говорити «сучасність» про сучасність, тобто і десь тут є неовізантійський напрямок, так умовно десь наша кафедра, так вона бере цей напрямок. Є реалістичний напрямок, в якому ніби ми так не дуже працюємо, більше Київ, Стороженко, які брали собі українське бароко за основу. Але в той же час наші випускники, які трохи пробують себе в цій стилістиці, наприклад Олексій Чередніченко, Колодка Сергій. І є так званий, як ми називаємо під впливом стилістик модернізму, як ми так умовно називаємо, те що робить Святослав Владика, Данило Мовчан, Люба Яцків і інші.
— Коли ми починали власне кафедру засновувати, треба було визначитися з напрямом, але то не тільки напрям, треба було просто, щоб кафедра базувалась на якихось іменах. І ми тоді залучали відомий авторитет все ж таки в ідеології живопису, але не тільки – і в ідеології християнства. Це був Карло Звіринський, і він так само був на витоках кафедри задіяний і багато долучився, але на жаль він просто практично на кафедрі офіційно пропрацював два місяці, навіть не два місяці, восьмого жовтня він помер, з вересня він був зарахований, тобто місяць і вісім днів на кафедрі. Але, все одно, він є одним із так само тих, які помагали в засновуванні кафедри.
Він, дальше як тільки стала Незалежність… зразу тут приїхав Бідняк, але він прочитав пару лекцій взагалі для Академії, і на тому закінчилося. Коли ми створили кафедру, я його тут же найшов і запропонував, щоб він згодився працювати на кафедрі, він згодився. Тобто Бідняк, уявіть собі різні категорії, за різним жанром, але всі вони є дуже близькі до сакрального мистецтва, і власне до того, що ми говоримо.
Я би тут слово «неовізантіїзм» менше вживав, я люблю говорити галицький, волинський живопис ХІV-ХV ст., власне ми з того починали, який потім дійшов до ХVІ ст., в ХVІІ ст. він вже трошки змінився, і це вже мене менше цікавить, це вже більше цікавило Стороженка. О, і ми от власне вже то, що було в галицько-волинському живопису надзвичайно міцне, уявіть собі ці роботи, які в нас в Національному музеї, яких немає, які не відомі, які є, припустимо, в музею в Сяноку і в інших музеях світу. А це твори, які творилися на нашій землі, чому можемо говорити, що це обов’язково неовізантійське, ясно що то була традиція, можна говорити по різному, тоді вже Візантії не існувало, як заіснував цей живопис в нас на галицьких землях. Я так люблю говорити: наш галицько-волинський живопис.
— Правильно.
— (усміх) А київська, вона базувалася на українському бароко, який був характерний для Київщини ХVII-ХVIII ст., козацькому бароко часів мазепинства, надзвичайно сильно процес набрав розвитку, який потім дійшов до такого трошки класицизму.
— Добре, дякую.
Інтерв’ювання проводив викладач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Богдан Зятик, 14 вересня 2016 р. на кафедрі сакрального мистецтва ЛНАМ, з метою використання матеріалів інтерв’ю як джерельної бази для дисертаційного дослідження.
