В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено документи про маловідому операцію МГБ СССР, пов’язану з намаганням встановити у 1948–1949-х роках місцезнаходження Головного Командира УПА Романа Шухевича.
Для того, щоб досягти цієї мети, чекісти залучили органи держбезпеки Польської Народної Республіки, провели низку арештів на території Польщі та УССР і вдалися до звичної практики – наполегливого схиляння до співпраці кур’єрів, яких Провід ОУН послав в Україну зі спеціальним завданням до очільника повстанців.
Емісар Степана Бандери
Загалом планів і операцій МГБ із розшуку Романа Шухевича було багато. Але всі вони не мали успіху. І лише 5 березня 1950 року чекісти змогли вистежити його у селі Білогорща поблизу Львова. Це стало наслідком здійснення широкомасштабної чекістсько-військової операції.
Того разу йому не вдалося вирватися з оточення. Довелося прийняти останній нерівний бій, в якому Головнокомандувач УПА загинув. Водночас працівники МГБ за певних обставин могли б встановити його місце переховування ще роком-півтора раніше. Але не все пішло так, як вони задумали.
Ті події ведуть свій відлік із кінця 1947 року. Тоді Степан Бандера послав із Мюнхена на зустріч з Романом Шухевичем свого емісара Василя Дишканта. Але до України той не дістався. Його затримали органи держбезпеки Польської Народної Республіки, які в той період уже активно співпрацювали з радянськими спецслужбами в межах існування соцтабору.
Під час допитів працівники МГБ СССР, яким за домовленістю з польською стороною передали Василя Дишканта, змусили його зізнатися, куди і з яким завданням він ішов. Але завербувати його і змусити взяти участь в операції з розшуку Шухевича не вдалося. Відтак його вже на території СССР піддали арешту, новим допитам і зрештою засудили до 25 років ув’язнення.
Така загальновідома інформація про цю подію. Водночас розсекречені матеріали з архіву СЗРУ дають змогу дізнатися про подробиці цієї історії, яка розтягнулася на майже два роки.
Як свідчать документи, Дишкант Василь Мартинович, псевдо “Деркач”, 1911 року народження, уродженець міста Сокаль Львівської області, у грудні 1947 року за завданням Центрального Проводу ОУН(б) нелегально, за підробленими документами, пробрався на територію Польщі.
У подальшому повинен був перейти польсько-український кордон, розшукати Романа Шухевича і передати йому вказівки про нову тактику, зокрема, необхідність зведення до мінімуму бойових виступів УПА та збереження сил для подальшої боротьби. Натомість мав одержати інформацію про діяльність підпілля в Україні й повернутися назад.
На території Польщі Василь Дишкант мав встановити зв’язок з керівниками Проводу ОУН Закерзонського краю “Стягом”, “Орестом” або “Дальничем”, які б допомогли йому нелегально перейти кордон і знайти Головнокомандувача УПА. Але через загибель “Стяга” та інші обставини це зробити не вдалося.
Тож він змушений був шукати інші шляхи і, головне, відданих українській справі осіб, яким зміг би сповна довіритись. Відтак сконтактувався з українцем Петришиним Богданом Теодоровичем. Той щойно звільнився з польської армії, де служив у чині капітана, і збирався за демобілізацією повертатися в Україну.
Згідно з розробленим планом, Богдан Петришин мав знайти в Україні дружину Василя Дишканта і передати їй всі необхідні матеріали. Та повинна була доставити пакет референту Сокальського окружного Проводу ОУН Павлу Мигалю (псевдо “Павур”), одруженому на її рідній сестрі. А вже на “Павура” покладалася місія зустрітися з Романом Шухевичем. Ці питання докладно обговорювали під час зустрічей. І саме на цьому етапі обох одночасно заарештували.
“Проти українського народу працювати не буду”
Про те, як на території Польщі розкрили цю мережу ОУН, в архівних документах не розповідається. Фігурують лише витяги з протоколів допиту Василя Дишканта, Богдана Петришина та інших діячів і плани МГБ, спрямовані на те, щоб витиснути максим із тієї ситуації і спробувати за допомогою заарештованих осіб вийти на слід Романа Шухевича.
Оскільки емісар Степана Бандери відмовився від співпраці, взялися за Богдана Петришина. Дізналися, що він ще напередодні Другої світової війни, у 1939 році, був заарештований польськими контррозвідувальними органами разом з іншими діячами ОУН за проведення підпільної діяльності. Одразу встановили і його близьких родичів у містечку Рогатин тодішньої Станіславської області.
Там мешкали дружина, син, мама і брат, які очікували на його повернення з Польщі додому. Про те, що вони з нетерпінням чекають на зустріч, розповів Богдану Петришину працівник МГБ, який під певною легендою побував у Рогатині і передав привіт від Богдана, як нібито свого доброго знайомого. Чекісти самі придумали таку комбінацію.
Коли працівник МГБ розповів про ту свою зустріч заарештованому, той дуже нервував і хвилювався. На такий ефект і розраховували. Як свідчать архівні документи, після цього йому повідомили, що найближчим часом він зможе розраховувати на побачення, а в подальшому – на спільне щасливе мешкання зі своєю родиною. Але спершу має прийняти пропозицію про співпрацю, яку перед цим відхилив, і погодитися виконати певні завдання.
Чекісти знали, що Богдан Петришин дуже уболівав за долю своєї родини і прагнув якнайшвидше повернутися додому. Саме це й використовували в оперативній грі. Тривале мовчання, яке запанувало після звістки про сім’ю, розцінили як вагання. Відтак не наполягали на швидкій відповіді. Сказали, щоб той все добре обміркував і відвели в камеру.
“Після повернення до камери, – зазначається в одній із довідок, – він довго розмірковував над цією пропозицією, зважував усі обставини, пов’язані з його долею і долею його рідних у випадку його засудження чи звільнення, і дійшов до остаточного рішення, що попри будь-які репресивні заходи, які можуть бути застосовані нами стосовно нього особисто і його рідних у випадку його відмови від співробітництва, він не має наміру зв’язувати свою долю з органами МГБ, оскільки його “совість не дозволяє йому бути провокатором і зраджувати своїх” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 117).
Цю фразу, зацитовану в довідці, він вочевидь сказав під час чергової бесіди. Відтак чекісти вдруге отримали відмову Богдана Петришина від співробітництва, але своїх намірів не полишили. За справу особисто взявся начальник 1 управління МГБ УССР Микола Погрібний.
Він ще раз, у “яскравих фарбах” змалював заарештованому картину, яка очікує його особисто і родину у разі негативної відповіді. А потім знову порушив питання про співпрацю. На це Б. Петришин, як свідчать документи, відповів: “Проти українського народу я працювати не буду”. Після цього взагалі перестав відповідати на будь-які запитання.
З урахуванням цього чекісти вирішили остаточно відмовитися від спроб вербування Богдана Петришина і передали його до Слідчої частини МГБ УССР “для ретельнішого розслідування злочинної діяльності як активного учасника ОУН бандерівської орієнтації”. Про те, як здійснювалося те слідство, в архівних фондах розвідки матеріалів не виявлено. Натомість простежується ланцюг подальших пошуків місця переховування Романа Шухевича.
Чекісти вхопилися за інформацію про те, що Петришин мав передати всі необхідні матеріали дружині Василя Дишканта Марії. Тож всі зусилля зосередили на її розшуку. Знали лише про те, що вона мешкала десь поблизу Львова і періодично навідувалася у місті до знайомого греко-католицького священника Степана Нечая. У нього цікавилася, чи не мав він для неї якихось вістей від чоловіка з-за кордону.
Зі священником чекісти не стали встановлювати оперативний контакт. З’ясували, що в управлінні МГБ по Львівській області на нього велася справа як на активного українського націоналіста, який виступав з антирадянськими проповідями перед вірянами, а після заборони греко-католицької церкви здійснював нелегальні богослужіння у себе вдома. Крім цього, його сини були в УПА. Тож він був особою, якій не могли довіряти. Відтак вирішили здійснити оперативну комбінацію.
Про це йдеться у “Плані агентурно-оперативних заходів із розшуку Шухевича Романа і Сидора Василя”, затвердженому заступником міністра держбезпеки УССР Віктором Дроздовим від 23 березня 1949 року. Спланували направити до священника Нечая під виглядом кур’єра від В. Дишканта “кмітливу і таку, що добре знає територію Польщі”, агентесу обласного управління МГБ.
Їй мали дати з собою світлину Василя Дишканта з написом на звороті “Для Марії і Юрка від Василя”, а також пакунок із жіночими туфлями, панчохами і тканиною на сукню – тобто подарунком, який мав, згідно з попереднім задумом, передати Богдан Петришин.
У спілкуванні зі священником агентеса мала наполягати на особистій зустрічі з дружиною Василя Дишканта, під час якої нібито планувала передати подарунки, пакет з листом та іншими вказівками “з того боку”.
“Після зустрічі, – зазначалося в плані, – Дишкант Марію таємно заарештувати і доправити до умгб по Львівській області, де спочатку звинуватити в спекуляції промтоварами та валютою, а після того, як вона назве своє справжнє прізвище, ім’я та по-батькові, перейти до питання про її практичну оунівську діяльність і націоналістичну діяльність її чоловіка. Після зізнання про участь в оунівському русі Дишкант Марію завербувати як агента для використання в наших інтересах за справою Шухевича, Сидора і Мигаля” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 132).
Про те, чи був здійснений саме такий задум, в архівних документах не йдеться. Натомість повідомляється, що у травні 1949 року Марію Дишкант разом із сестрою вистежили у Львові і затримали. Від них намагалися отримати зізнання про участь в оунівському підпіллі і згоду на подальшу співпрацю у розшуку Роана Шухевича. Але вони, як зазначається, не зробили жодних зізнань. Відтак були піддані арешту.
Подальша оперативна розробка засвідчила, що в підпіллі якимось чином дізналися про арешт Василя Дишканта і Богдана Петришина. Тому всі подальші заходи, які намічали проводити нібито від їхнього імені, вже не мали сенсу. Так безрезультатно завершилася одна з операцій зі встановлення місцезнаходження Головного Командира УПА Романа Шухевича.
Вона показала, що в тій ситуації ні вмовляння й обіцянки, ні погрози й арешти, ні численні комбінації й хитрощі не дали змогу чекістам схилити діячів українського підпілля до співпраці і зради. Постать Романа Шухевича для багатьох підпільників пов’язувалася з продовженням боротьби, з силою, яка здатна у тій непростій ситуації підтримувати віру в краще майбутнє для українців.
“Цих усіх людей, які влилися до УПА, – зазначається в газетній публікації до річниці загибелі Романа Шухевича (з маловідомим малюнком), що збереглася серед архівних документів, – опанувало єдине бажання: прогнати окупантів. Через те вони знали лише одно гасло – боротися конечно, жити неконечно. Це гасло зумовлювало їх моральну поставу, яка так далеко перевищувала бойового духа в нацистській і большевицькій арміях! Так то джерелом завзяття, відваги і віддання українського народу став він сам. З себе самого зачерпнув він силу до свого рішення боротися і сам окрилював себе в боротьбі.
Як великий запал огорнув народ, цьому дав вислів Чупринка, як командир УПА, командир, який мусів знати, якими моральними силами він керує: “В майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу і завзяття українських народніх мас, у їх високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їх підпільно-конспіративну та бойову майстерність” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10490. – Т. 2. – Арк. 176).
Відлуння років
Із відкритих джерел відомо, що Василь Дишкант відбував покарання в таборах у Мордовії. Там одного дня зустрівся з патріархом Йосифом Сліпим, коли того везли по етапу і зробили на добу зупинку. Дишкант нібито приніс йому хліб, масло та інші харчі й поспілкувався з ним.
Органи МГБ/КГБ і в таборі не залишали його у спокої та намагалися використати в пропагандистських цілях. Пропонували звільнення за умови, що він напише покаянну заяву й опише “світле, веселе життя в Радянському Союзі”. Він відмовився. Пояснював тим, що “його життя за ґратами зовсім не веселе і не світле, а на волі в Радянському Союзі він не жив і тому не може собі того життя уявити”.
Був звільнений у 1966 році і повернувся до Сокаля, на свою батьківщину. Там, у селі Мошків Сокальського повіту (нині це територія с. Гута Сокальського району Львівської області), Василь Дишкант народився в 1911 році. У 1931 році закінчив польськомовну державну гімназію в Сокалі. Після цього вступив до Львівського університету, де здобув титул магістра права. Після повернення до Сокаля відбував адвокатську практику.
Водночас у той період почав активно долучатися до діяльності в ОУН. За це на початку 1937 року був заарештований польською поліцією. В серпні того ж року в Луцьку відбувся великий політичний процес, на якому, крім Василя Дишканта, судили Івана Климіва, Павла Мигаля та інших – всього 42 особи. Василя засудили до трьох років тюрми.
Після звільнення протягом нетривалого часу мешкав у рідному селі, яке у той період було під німецькою окупацією. Згодом учителював на Холмщині в семикласній школі в селі Бузок. Одночасно викладав на курсах українознавства.
Після початку німецько-радянської війни переїхав до Сокаля. Одружився з Марусею Семенюк. Невдовзі народився син. У січні 1944 року був заарештований гітлерівцями і засуджений до смертної кари, яку пізніше замінили на концтабір. В таборі Аушвіці перебував аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.
Після закінчення війни переїхав до Баварії, що знаходилася в американській окупаційній зоні. Був призначений обласним провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. З весни 1947 року працював помічником референта зв’язку з Краєм Проводу Закордонних частин ОУН. Тоді ж зголосився нелегально поїхати на територію УССР для зв’язку з Романом Шухевичем. Був заарештований в Любліні польськими органами держбезпеки і переданий до МГБ СССР.
Після звільнення з мордовського табору не мав радянського громадянства, відтак не міг виїжджати поза межі Сокальського району. Через усе це, а також “політичну статтю” були неабиякі проблеми з влаштуванням на роботу. Лише директор місцевої середньої школи ризикнув і взяв помічником по господарській частині (завгоспом), за що невдовзі мав проблеми з працівниками КГБ. Помер у квітні 1981 року в Сокалі на 70-му році життя.
Богдан Петришин, як свідчать відомості з видання “Сокальщина. Книга пам’яті України. 1914–1990 рр.”, відбував покарання у таборах Сибіру. Звільнений у 1960 році. Проживав у Львові.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
