Одна із затишних вуличок міста Винники носить ім’я української співачки Олександри Парахоняк (1892-1977). Тут на першому поверсі будинку архітектора Є. Еліашевського (тепер № 3) упродовж 1934-1984 рр. мешкала родина Парахоняків.
“Голос легкий, м’який, наскрізь ліричний і нагадує спів соловейка”. “Дуже гарно співає, а грає просто захоплююче”. “Культура співу, дуже сумлінне опрацювання ролей, рівність голосу у всіх регістрах, незабутні піаніссімо, щирість і безпосередність”. – так писали про оперну, опереткову і камерну співачку Олександру Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк). Понад двадцять років вона виступала на сцені та концертній естраді, привертаючи до себе увагу європейської публіки і преси. Українські й польські критики із захопленням відзначали її гарний голос, музикальність, інтелігентність та артистичний темперамент у поєднанні з принадою жіночої краси.
Народилася Олександра Парахоняк 14 березня 1892 р. в місті Станіславові у сім’ї залізничного службовця. Дитячі роки майбутньої співачки пройшли в Копичинцях, у Тернополі. З дитинства Олександра полюбила спів і часто виступала з аматорським хоровим гуртком, який провадив її батько – Іван Парахоняк.
У 1905 р. родина переїжджає на постійне проживання до Львова. Тут Олеся бере уроки співу у приватній школі Володислава Баронча. Опісля продовжує освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, де навчається у класі Софії Козловської.
Свої вокальні студії О. Парахоняк поєднувала з виступами в аматорських виставах, концертною діяльністю як солістка хорів “Боян”, “Бандурист”. Вона часто брала участь у святкових заходах української громадськості, зокрема, у традиційних Шевченківських вечорах, музичних академіях з нагоди ювілейних дат.
Красу голосу, артистичну обдарованість, сценічну привабливість О. Парахоняк гідно оцінили як львів’яни, так і мешканці інших міст Галичини. Перші успіхи окрилили молоду співачку, яка твердо вирішила присвятити себе сцені.
У 1912-1914 рр. О. Парахоняк вдосконалювала майстерність в О. Мишуги, який викладав у Вищій музичній школі ім. Ф. Шопена у Варшаві. Артистка завжди із пієтизмом згадувала свого вчителя: “Це був справді видатний педагог. Попри всі інші прикмети, в нього було золоте серце, особливо для студентів, і зокрема для бідних. Тому студенти любили його, просто обожнювали, слухали та пильно виконували всі його вказівки. Він про своїх вихованців піклувався дуже сердечно, часто допомагав їм матеріально… Саме Олександру Мишузі я завдячую своєю постановкою голосу і тією легкістю, з якою я могла співати.”
Після повернення до Львова (1914 р.) О. Парахоняк продовжила вокальні студії у професора Чеслава Заремби, а сценічну майстерність вдосконалювала під керівництвом Кароліни Клішевської.
У квітні 1917 р. відбувся дебют О. Парахоняк у львівському Міського театру в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) в ролі Графині. Тоді ж артистка обрала собі сценічне ім’я – Олександра Любич.
Опісля О. Любич-Парахоняк стала солісткою львівського театру, де виступала з невеликими перервами до 1925 р. як в операх, так і оперетах.
Перебуваючи у Львові, співачка часто брала участь у концертах, в яких виконувала вокальні твори українських і західноєвропейських композиторів, українські народні пісні в мистецькому опрацюванні. Постійно в камерному репертуарі О. Парахоняк були солоспіви С. Людкевича та В. Барвінського, з якими співачку єднала довголітня творча та особиста дружба.
У ті ж роки О. Парахоняк співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх (зокрема, вона виконала партії Наталки і Панночки в операх М. Лисенка “Наталка-Полтавка” і “Ноктюрн”, Оксани у “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, Катерини в однойменній опері М. Аркаса).
У 1925-1932 рр. О. Любич-Парахоняк була солісткою Поморської опери (яка давала вистави у Торуні, Ґрудзьондзі й Бидґощі), оперних театрів у Катовицях, Познані.
У репертуарі співачки були партії: Гальки та Графині (однойменні опери С. Монюшка), Маженки та Вандульки (“Продана наречена” і “Поцілунок” Б. Сметани), Аїди (однойменна опера Дж. Верді), Чо-Чо-Сан, Мюзетта й Мімі (“Мадам Батерфляй” і “Богема” Дж. Пуччіні), Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе), Маргарити (“Фауст” Ш. Гуно), Анни та Агати (“Вільний стрілець” К. Вебера), Іоланти (однойменна опера П. Чайковського), Суламіф (“Цариця Савська” К. Гольдмарка).
Варто зупинитись на деяких тогочасних рецензіях. Ось відгук на виступ О. Любич-Парахоняк в опері Дж. Верді “Аїда”: “Голос цієї надзвичайно культурної і музикально обдарованої артистки звучав прекрасно впродовж всієї партії, а її акторська гра, щира, з великим чуттям художньої міри, становила зі співом одну цілість”.
У партії Чо-Чо-сан (опера Дж. Пуччіні “Мадам Баттерфляй”), за словами одного з музичних оглядачів, “артистка зуміла виявити силу свого таланту. Глибока експресія, витончене фразування, виразна дикція чудово поєднувались із сценічною грою; все це творило не просто трагедію японської гейші, а загальнолюдську драму”.
Про втілення Олександрою Любич образу Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе) писали, що артистка “поєднувала чарівність і наївність селянки з певною дозою кокетства, створила живу, захоплюючу постать. Тим винесла свою партію з другорядної на перший план, поряд із Кармен і Хозе”.
Таку ж високу оцінку артистка отримала за виконання партії Гальки в однойменній опері С. Монюшка. “За грою п. О. Любич усі слідкували із затамованим подихом – такою правдивою і мистецькою вона була. Міміка й рухи – глибоко переконливі. Чудове сопрано артистки, особливо в ліричних моментах, створювало враження безпосередності, й слухачі майже зливалися з долею бідної дівчини”.
Окремий розділ творчості О. Любич-Парахоняк становлять виступи в жанрі оперети. Серед них: “Циганський барон” та “Лилик” (“Летюча миша”) Й. Штрауса, “Пташник з Тиролю” К. Целлера, “Жайворонок” і “Королева танго” Ф. Легара, “Мікадо” А. Саллівена, “Орфей у пеклі” Ж. Оффенбаха, “Барон Тренк” Ф. Альбіні.
По закінченні контракту з Познанською оперою О. Любич-Парахоняк деякий час виступала в опереті у Любліні. Згодом повернулась до Львова, а невдовзі разом із мамою та сестрами Іриною, Василиною і Ольгою переїжджає до Винник. Тут родина винаймає помешкання у будинку архітектора Є. Еліашевського. Скромних доходів заледве вистачало на прожиття, тому Олександра Парахоняк влаштувалась працювати на тютюновій фабриці. Працювала з усією відповідальністю інтелігентної людини. Сімейні концерти, імпровізовані вистави за участю сусідських дітей були однією з небагатьох окрас її тодішнього життя.
23 лютого 1977 р перестало битися серце Олександри Любич-Парахоняк. Спочила вона вічним сном на винниківському цвинтарі.
Родинний архів Парахоняків зберегли активісти місцевого культурологічного товариства “Спадщина” і невдовзі він започаткував фондову збірку Історико-краєзнавчого музею у Винниках, створеного 1991 року. У наступні роки колекція поповнювалась завдяки надходженням від приватних осіб, які колись знали цю родину. В одному із залів Музею побудована експозиція, присвячена О. Любич-Парахоняк. Тут демонструються документи, фотографії, концертні програми й театральні афіші, нотні видання, особисті речі артистки.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела:
Стаття побудована на архівних матеріалах з фондів Історико-краєзнавчого музею м. Виники, Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, а також – на рецензіях з українських і польських періодичних видань, що зберігаються у львівських наукових бібліотеках
